Чорна рада

Реалії та міфи Ніжинської чорної ради в Літописі Григорія Грабянки

Ніжинська чорна рада також була описана на сторінках Літопису гадяцького полковника Григорія Грабянки[334]. Причому тут і опис, й інтерпретація цієї події помітно відрізнялися від того, що маємо в Літописі Самовидця.

Хоча авторство Грабянки вважається практично доведеним, насправді тут не все так однозначно. Знаний дослідник козацького літописання Андрій Бовгиря зазначає наступне: «Усі сумніви щодо авторства гадяцького полковника, а особливо припущення про ймовірність існування якоїсь підставової первинної компіляції, залишається поза увагою дослідників літопису сучасної доби. Авторство гадяцького полковника беззастережно приймається як аксіома, або ж робляться спроби його обґрунтування на основі знову ж таки аксіоматичного твердження, яке будується за приблизно такою схемою. В Літописі Граб’янки прослідковуються автономістичні мотиви; його автор був їх прихильником і виразником, оскільки брав участь у відомій депутації 1723 р. гетьмана Полуботка до Петра І та був заарештований у числі її інших учасників, а значить, саме він і написав твір... Проте, жодне з цієї пам’ятки, окрім самої назви, не свідчить на користь авторства полковника Грабянки. Ті небагаті відомості з його біографії абсолютно неможливо підтвердити текстом твору... Радше біографічні дані про Грабянку та його ідеологічні уподобання припасовувалися до ідеології й змісту пам’ятки. Але подібним же чином авторство можна приписати будь-кому із середовища тогочасної козацької старшини»[335]. Хоча в цих міркуваннях є певні резони, ми все ж будемо дотримуватися традиційної точки зору. Зрештою, для нас не є важливим питанням, хто є автором цієї літописної пам’ятки — полковник Грабянка чи якийсь канцелярист. Для нас головне — її зміст. І те, що вона відображувала погляди козацької старшини, що, власне, й визнає Бовгиря.

До біографії Григорія Грабянки не будемо спеціально звертатися. Зазначимо лише, що він не був учасником Ніжинської чорної ради, оскільки народився після її проведення. Схоже, літописець був доволі освіченою людиною. Укладаючи свій твір, він широко використовував історичні матеріали.

Сам же Літопис був написаний (чи переписаний?), коли Грабянка знаходився на становищі гадяцького сотника. Повна назва твору (в перекладі сучасною українською мовою) звучить так: «Історія пресильної і від початку поляків щонайкривавішої небувалої битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорозь­кого, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Грабянки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710».

Отож, назва багато про що говорить. Загалом у той час назви творів були розлогими, служачи своєрідною анотацією. У центрі «Історії...» знаходиться особа Богдана Хмельницького. Сама ж Хмельниччина розглядається як унікальна подія — «небувала битва», що не мала аналогів і фактично не скінчилася до дня сьогоднішнього. Грабянка також дає зрозуміти, що використовував інформацію з різних літописців, а також свідчень «старих жителів»[336]. Вказується й дата написання твору — 1710 рік.

Після Хмельницького козацькі гетьмани, про які говорить Грабянка, радше, постають не як герої, а як антигерої. Лише про деяких козацьких старшин літописець говорить з повагою. Зокрема, про Якима Сомка, противника Брюховецького. Останній представлений як вірний послідовник Хмельницького «вождь хоробрий і в справах військових тямущий». Також Грабянці імпонувало те, що той ніби, «не шкодуючи свого здоров’я», стояв за московського царя. У принципі, воно так і було.

Загалом можемо констатувати, що в описі Ніжинської чорної ради Грабянка, на відміну від Самовидця, відверто імпонує Сомку, а Брюховецького зображує в негативному плані.

Літописець осуджує дії запорожців, які самовільно проголосили гетьманом Брюховецького. Цей самопроголошений гетьман із кількома сотень запорозь­ких козаків прибув до Гадяча, де його приязно прийняв московський воєвода Ромодановський і доручив володіти Україною до Ромен.

Говорить Грабянка і про інших противників Сомка, які плели проти наказного гетьмана інтриги. Малися на увазі єпископ Мефодій та ніжинський полковник Васюта Золотаренко, який також прагнув гетьманства. Вони зверталися до царя, який зрештою дозволив обирати гетьмана «вільним голосуванням».

Проте найбільше для проведення таких виборів постарався «підступний Брюховецький», який, «маючи при собі чимало запорожців, невтомно турбувався про Чорну раду. Він навіть до царської величності написав і просив дозволу зібрати її. Він був певен, що коли вона збереться, то запорожці піднімуть бунт, заб’ють Сомка і Васюту, а його силою оберуть на гетьмана»[337].

Всі негативи, пов’язані з Ніжинською чорною радою, літописець свідомо пов’язує з діями Брюховецького. Натомість він, як і Самовидець, намагається представити діяння московітів нейтральними. Мовляв, «коли окольничий князь Гагін (саме так звучить прізвище Великогагіна в Грабянки. — П. К.) та стольник Кирило Йосипович Хлопов на виконання царського указу рушили на Ніжин, маючи намір провести вибори нового гетьмана, тоді Брюховецький з Гадяча і собі поспішив до них у Батурин і там, доволі довго розмовляючи з ними, настроїв їх прихильно до себе»[338]. Із цих слів випливає, що начебто московіти у питаннях виборів гетьмана трималися нейтралітету, але Брюховецький схилив їх на свій бік. Звісно, не варто применшувати підступів запорізького гетьмана, але в московітів тут був свій інтерес. І ще до появи московського посольства на українських землях царські урядники вирішили на кого робитимуть ставку.

Описавши підступи Брюховецького щодо московітів, Грабянка пише про нечесні дії запорозького гетьмана: «...він розіслав своїх запорожців у всі міста України і порадив всьому поспільству збиратися в Ніжин, нібито для пограбування міста. Тому не дивно, що туди чимдуж поспішали не тільки козаки, а й селяни»[339]. Тобто, мовляв, Брюховецький скликав люд (не лише козаків, а й селян, що було недопустимо), обіцяючи їм поживитися за рахунок награбованого.

Приїзд Сомка на Чорну раду Грабянка зображує ледь не в ідилічних тонах. Мовляв, той приїхав, «скоряючись указові царської пресвітлої величності», «зі своїми підручними і найзнатнішими козаками. Приїхав і як подобає, воздавши князівському достоїнству належні почесті, вручив себе і всіх своїх полковників та сотників на милість та на ласку царської величності, твердо обіцяючи і надалі свою вірність непорушною зберігати та доручену справу чесно виконувати». Однак князь «не повірив вишуканому вітанню Сомка», оскільки був уведений в оману Брюховецьким[340].

Сомко, за словами Грабянки, попередив Великогагіна про те, «що Чорна рада рідко коли проходить без бунту». Він кілька разів застерігав московського посланця. Однак той, маючи чимале військо, не звернув на це уваги і поставив свій намет посеред табору. Козакам та сіромі наказав проходити на раду без зброї. Все було зроблено, як він повелів. «Та тільки, — пише Грабянка, — почали читати царську грамоту царської величності, як відразу ж, ще й не дочекавши поки її прочитають до кінця, з усіх кінців знявся галас, почулися вигуки. Одні кричали гетьманом Брюховецького, інші вимагали в те достоїнство настановити Сомка. А запорожці, затіявши справжню бійку, поламали бунчук Сомка і його самого заледве не вбили. І таки вбили б, коли б він не вислизнув від них через царський намет і не втік, скочивши на коня. Смертним боєм побивши чимало простого люду, а кого й на смерть забивши, запорожці не вдовольнилися втечею Сомка. Вони дещо потрудили ще й князя. А потім посадили Брюховецького на стілець, і проголосили гетьманом»[341].

Із цих слів складається враження, що в усьому були винуваті запорожці. Мовляв, вони вчинили бійку, забили багато людей, навіть хотіли вбити наказного гетьмана, який рятувався втечею через царський намет. Грабянка делікатно обходить питання участі московських військ у Чорній раді, їхню допомогу Брюховецькому, списуючи все на запорожців.

І все ж літописець дає зрозуміти, що московіти відіграли фактично ключову роль у падінні Сомка й призначення гетьманом Брюховецького. Зокрема, він пише наступне: «І хоч Сомко опісля (мається на увазі після подій Чорної ради, де гетьманом проголосили Брюховецького. — П. К.) і звернувся до князя з докором та сказав, що особисто царській величності напише, як запорожці силою у нього забрали військові відзнаки і вручили їх Брюховецькому, проте нічого не добився, а тільки розгнівав князя. Князь, повелівши доставити у царський намет бунчук та булаву, наказав прибути туди також і Сомкові і Васюті та їхнім прибічникам. Одержавши наказ, вони обоє одразу ж з’явилися до намету і тут же у них забрали коней, одежу та зброю, а їх самих та їхніх людей (у яких теж все забрали) заарештували»[342].

Як бачимо, на відміну від Самовидця, котрий твердив, що Сомко і його прибічники попросили захисту в московітів, Грабянка дає зрозуміти, що наказний гетьман був арештований. Це поставило крапку в його змаганнях за гетьманство. «Брюховецькому ж, — відзначає Грабянка, — що тут присягнув цареві на вірність, князь особисто, уже вдруге, вручив бунчук та булаву»[343].

Далі літописець говорить про те, що в той час «сірома побила чимало знат­них козаків та пограбувала їхні маєтки; дісталося також і Сомковому таборові, що перебував під охороною князя і що його розтягнула запорізька голота. І весь оцей нелад, що почався з під’южування Брюховецького, тривав кілька днів, аж поки у людських хатах уже нічого не було виносити. У ті дні не один заможний чоловік полишив свою домівку, замінив пристойну одіж на дрантя і страху ради бідний ховався, де міг, а всі інші жителі, по містах і селах пробуваючи між смертю та життям і знеможені томливим чеканням, кожен думав, до чого приведе оця ненаситна жадоба крові і коли цьому лиху настане кінець»[344].

Грабянка також спеціально акцентує увагу на тому, що новообраний гетьман жорстоко розправився зі своїми супротивниками. Він пише: «Отак криваво розпочавши своє гетьманування... Брюховецький вирішив до перших безчинств додати іще зліші согрішення. Знаючи, що Сомко і Васюта не подарують йому і що вони завжди стоятимуть на заваді його гетьманству, він наказав узяти з-під княжого караулу Сомка, а з ним полковників ніжинського, чернігівського та лубенського, взяти їхню полкову старшину і порубати мечами, останніх же полковників оббрехав і відіслав на Москву»[345].

При цьому літописець спеціально звертає увагу на експропріації багатств козацької старшини і на тому, що тепер голота отримала владу — хто був нічим, той тепер став усім: «А все знатне козацтво зобов’язав (мається на увазі Брюховецький. — П. К.), щоб воно роздало запорізькій піхоті шуби та жупани. А провіант та фураж вони у кого прийдеться брали самі, іноді і над міру. Потім призначив своїх полковників, дав їм по сотні запорожців, розіслав їх на постій і наказав добре годувати. На постої вони таке лихо витворяли, що можна було подумати, нібито не гетьман їх туди поставив, а якийсь спраглий людської крові тиран»[346]. Як бачимо, тут Брюховецький характеризується чи не найгіршим чином. Не даремно ж літописець називає його тираном! Сама ж Чорна рада й події після неї для Грабянки — це лихо.

Незважаючи на москвофільство літописця, він все ж говорячи про Брюховецького, відзначає таке: «Чого це на вічний сором та на прокляття собі Брюховецький по всіх містах віддав вільний народ воєводам на поталу. Чого це народ, що недавно звільнився з шляхетського полону, звільнився дерзновенно і мужньо, з великим кровопролиттям, чого цей народ має платити данину з усякого промислу і гнути спину на воєвод, тоді як і ні гетьман, ні полковники, ані козацькі начальники до вольностей люду не мають ніякого діла? Такого нашому народу ще не доводилось переживати!»[347] Правда, ці слова Грабянка ніби приписує гетьману Петру Дорошенку. Та, судячи зі всього, солідаризується з ним.

Симпатії літописця однозначно на боці Сомка — він навіть говорить про його надзвичайну красу. Не даремно Грабянка детально описує смерть цього діяча, подаючи це як акт несправедливості й трагедію: «А Сомко ж був воїном відважним і сміливим, рослий, вродливий і краси надзвичайної, і найважливіше — він був вірним слугою царської величності і радо виконував його волю. Однак і таке рвіння видно злоба перемагає, раз йому довелося життя скінчити, підставивши шию під меч... служки Хмельниченкового, заздрісника Брюховецького. Наскільки принадний на зріст і на вроду Сомко, можна судити хоча б ось з чого. Коли татарчукові було наказано всіх їх порубати, він, порубавши всіх, підійшов з оголеним мечем до Сомка, подивився на нього і з подивом та жалем у голосі запитав: «Невже і цього рубати треба?» І коли почув у відповідь, що цей також має померти, вигукнув: «О нерозумні та немилосердні голови! Та цього чоловіка Господь сотворив на подив людям... ви ж, тупоголові, і його не жалієте, смерті віддаєте!» Проте нічого не добився, оскільки Брюховецький, будучи сильно гнівний на них, твердо віддав наказ усіх їх скарати на смерть»[348]. Чи справді так відбувалася страта — можна лише гадати. Зокрема, дуже сумнівно виглядають слова татарчука. Це, радше, плід художнього вимислу автора, аніж відображення реалій.

Однак славослів’я Грабянки на адресу Сомка не закінчуються описом його смерті. Літописець вдається до альтернативної історії — намагається спрогнозувати, що було б, якби Сомко лишився живим і взяв гору над Брюховецьким. Він оповідає про паволоцького полковника Івана Поповича, який начебто був союзником Сомка. Ось як ця альтернативна історія подається Грабянкою:

«А невдовзі перед цим паволоцький полковник Іван Попович, забачивши, що ляхи знову запанували на Україні, відмовився від полковництва і вирішив прийняти схиму, стати ченцем. Та придивившись, побачив, які пакості ляхи та жиди творять ієреям, відрікся схими і знову, уже вдруге, став полковником та, погодившись з Сомком, котрий ще був тоді сьогобічним гетьманом, не раз ходив походами на шляхту і не раз розбивав їх впень, аж поки не прогнав з України.

І настільки цей Попович був людиною затятою і хороброю, що коли б Брюховецький не прискорив події і коли б не скарав на смерть Сомка та Васюту, то небезпремінно б він, всупереч незгодам, підкорив би всю Україну під руку його царської величності. Це він, твердо вірячи у підтримку Сомка, знаючи, що той його у біді не залишить, не один раз писав ляхам та татарам славнозвісну козацьку відповідь. І коли уже після смерті Сомка гетьман Тетеря з польською та своєю козацькою силою вийшов супроти нього, він, все ще сподіваючись на підтримку Брюховецького, твердо стояв. Та потім побачив, що дарма ждати підмогу, і, не бажаючи згуби людям, котрі жили на території його полку, він без остраху сам прийшов до гетьмана Тетері і там, оточений всенародною скорботою, смерть прийняв. Воістину, коли б ці два дружніх чоловіки — Попович та Сомко — ще трошки пожили, то вони перевершили б діяння старого Хмельницького, бо, невтомно займаючися військовою справою, вони не лише ляхів, що спраг­ли панування на Україні, а і татар, котрі під личиною братерства брали людей у ясир, безжально били, так розбивали, що ті не могли отямитись»[349]. Отже, Попович та Сомко могли б довершити, а то й перевершити справу Богдана Хмельницького. І тоді б в Україні настало процвітання.

Ось як Грабянка говорить про повстання Брюховецького проти московітів: «...піддавшися на Дорошенкову намову, з’їхалася генеральна старшина Брюховецького, з’їхалися його полковники, ті, що були настановлені із запорізького гультяйства, що вийшли з голоти та пошлюбили собі дочок крамарських, а потім самі до крамарства пристали, з’їхалися ті, що тільки й думали про грабунок. Прибули вони на раду і порішили з гетьманом Брюховецьким відступитися від царської величності. Повелів Брюховецький убивати воєвод, хоч сам добровільно прийняв їх у своїх містах. Чуючи наживу та грабунок, з цим наказом вище­згадана генеральна старшина відразу ж погодилася і, роз’їхавшись по своїх полках, почали одних воєвод висилати геть, а інших, що закрилися в містах, брали приступом та убивали. Так в Ніжині, Чернігові та Переяславі москва закрилася у фортецях, однак запорожці та посполитий люд взяли міста, пограбували їх і вкрай зруйнували»[350]. Тобто для Грабянки сутність цього повстання зводилася до грабунку. Про якісь «вищі», ідейні мотиви не йшлося. У принципі, для речника козацької старшини таке бачення є зрозумілим.

«А Дорошенко, — писав Грабянка, — перестрів Брюховецького (що йшов з малоросійським та татарським загоном до Опішні) десь за милю від Опішні і перегородив йому шлях. Відразу ж козаки пограбували табір Брюховецького, а його самого взяли, привели до Дорошенка і там же, перед Дорошенком, сірома почала бити його смертним боєм, аж поки убила. Отак Господь відплатив Брюховецькому за невинну кров Сомка, інших полковників та за кров знат­ного товариства, усіх тих, кого він загубив, заступаючи на гетьманування та під час гетьманування, а їхні чини та маєтності роздав запорізькій голоті. Він сподівався на неї. А після його смерті багато кого із тих його запорожців козаки повбивали»[351]. Отже, насильницькі смерті Брюховецького і його прихильників із середовища запорожців — це нібито акт справедливої відплати.

Загалом у описі Грабянкою Чорної ради та діяльності Брюховецького є чимало тенденційності, зміщення акцентів, а іноді й домислів, як, наприклад, у розповіді про вбивство Сомка. Для літописця важливим було не тільки й, можливо, навіть не стільки опис історичних подій, скільки створення відповідного міфу, який би імпонував козацькій старшині. Цей міф загалом спрацював. Знач­ною мірою на його основі й був створений роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада».