Чорна рада

Гадяцький договір 1658 року — лебедина пісня поміркованих «козацьких революціонерів»

Повстання, підняте Богданом Хмельницьким у 1648 р., значно змінило ситуацію не лише в Україні, а й на теренах Східної й Центральної Європи. Його наслідки мали чимале значення для низки європейських країн, а також Османської імперії. Як уже зазначалося, і це повстання, і події, пов’язані з ним, можна осмислювати в контексті революційного сценарію. Здійснивши повстання й нанісши значні удари військам Речі Посполитої у 1648—1649 рр., Хмельницький легітимізував свою владу. Його і в Кримському ханстві, і в Речі Посполитій визнали як гетьмана Війська Запорізького. Принаймні в такому статусі він фігурував у Зборівських домовленостях 1649 р. Почало формуватися козацьке державне утворення, котре в літературі переважно іменується Гетьманатом чи Гетьманською державою. Насправді ж Хмельницький титулувався гетьманом Війська Запорозького. Останнє практично й було державним утворенням.

Звісно, це не була держава в сучасному розумінні слова. Але розглядаючи держави домодерних чи навіть ранньомодерних періодів, не варто користуватися теперішніми уявленнями. Якщо говорити про тодішні часи, то можна відстежити певну ієрархію державних утворень, на вершині яких знаходилися держави імперського типу — Оттоманська Порта, Священна Римська імперія німецької нації, близькі до них Річ Посполита, нові колоніальні імперії, що почали формуватися (Іспанія, Португалія, Велика Британія). Найнижчу ступінь у цій ієрархії посідали території, які, входячи до складу держав, мали певні автономні права. Між імперськими державами й цими автономіями існував широкий діапазон практично незалежних, напівзалежних та васальних держав.

Український Гетьманат за часів Хмельницького і в наступні часи варто розглядати як напівзалежне державне утворення, яке знаходилося під протекцією сильного й легітимного монарха (польського короля, турецького султана, московського царя, навіть розглядався варіант шведської протекції). Саме так Військо Запорозьке трактували турки, ставлячи його на один рівень з напівзалежними від них християнськими державами, зокрема Дунайськими князівствами — Валахією, Молдавією чи Трансільванією[58]. Причому характерною особливістю українського Гетьманату другої половини XVII ст. стала часта зміна протекції, а то й таке явище, як полівасалітет. Гетьманат укладав різного типу домовленості, договори зі своїми протекторами, де, поступаючись тими чи іншими елементами «абсолютного суверенітету», очікував отримання військової допомоги чи якихось інших преференцій (переважно для своєї еліти — козацької старшини). Найбільш відомими такими домовленостями є Переяславська рада 1654 р. й Березневі статті, укладені незадовго після неї[59]. Хоча насправді це була лише одна з численних домовленостей Гетьманату. Подібні домовленості були з Річчю Посполитою, Османською імперією та васальним їй Кримським ханством, Швецією[60]. Зрештою, після Переяслава Гетьманат мав із Московією чимало інших договорів, угод, які, щоправда, не дуже виконувалися.

Безперечно, творцем Гетьманату варто вважати Богдана Хмельницького. Він заклав його основи. Творячи це державне утворення після повстання 1648—1649 рр., власне революційного перевороту, Хмельницький не міг спиратися на бунтівників-революціонерів. Останні потрібні для того, щоб «ламати старе». Будувати вони не вміли. Потрібно було шукати людей, які здатні це робити.

Про «поміркованих консерваторів» варто сказати кілька слів. Їхній лідер Виговський походив зі старого руського шляхетського роду, володіння якого знаходилися на теренах Київського воє­водства. Його батько Остап (Остафій) служив у київського митрополита Петра Могили, також підтримував добрі стосунки з відомим політичним діячем Речі Посполитої Адамом Киселем, який відстоював інтереси православної церкви[61]. Також Кисіль під час повстання під проводом Богдана Хмельницького часто представляв уряд Речі Посполитої на переговорах із козацьким гетьманом.

Не відомо, де навчався Виговський. Але це мог­ла бути Київська братська школа. Принаймні він був достатньо освіченою людиною, добрим каліграфом, володів не лише старослов’янською й книжною українською мовами, а також латинською і польською[62].

Автор анонімної «Віршованої хроніки» (1682) так писав про його знання й ділові якості як управлінця:

Виговський, попри свою православну належність, постає як вірний обиватель Речі Посполитої. В принципі, тут нічого дивного немає. Православні шляхтичі Речі Посполитої розглядали її як «свою державу». Наприклад, це ми чітко простежуємо в згаданому заповіті Василя Загоровського. Відомо, що Виговський служив у кварцяному війську, яке утримувалося королем, а також з 1638 р. — писарем при Яцекові Штемберкові, котрий здійснював керівництво українськими реєстровими козаками[64]. Коли почалося повстання під проводом Богдана Хмельницького, Виговський воював на боці урядових військ. Потрапив у полон до татар під час битви під Жовтими Водами в 1648 р. Його викупив Хмельницький, який, очевидно, знав Виговського раніше, і наблизив до себе[65].

Державні інститути Гетьманщини формував не стільки Хмельницький, скільки Виговський. Інша справа, що останній знаходився в «тіні». Хмельницький же зосереджував увагу на військових і дипломатичних питаннях, у той час як Виговський займався чорновою роботою. Але без цієї роботи так і не сформувався б управлінський апарат.

До своєї діяльності Виговський широко залучав подібних йому людей. У його Генеральній канцелярії працювало 12 шляхтичів, що перейшли на бік повстанців. І це зрозуміло — такі люди мали досвід управління[66].

Діяльність Виговського вписувалася в другий етап революції, коли склався союз поміркованих революціонерів і поміркованих консерваторів. Співробітництво Хмельницького й Виговського ніби було наочним прикладом цього союзу. Поміркований революціонер Хмельницький, що намагався стримувати радикалів, наприклад, Максима Кривоноса, знайшов і вивищив поміркованого консерватора Виговського.

За часів правління Хмельницького розпочався процес творення еліти Гетьманської держави. Правда, далеко не всі цей процес сприймали. Існувала протидія як з боку консерваторів, так і революціонерів.

Якщо говорити про консервативну опозицію, то її переважно представляли шляхтичі України, серед яких було чимало православних і уніатів. Ця стара руська аристократія, до якої також належали князівські роди, цілком справедливо вбачала в особі нової козацької еліти своїх конкурентів. То була не лише конкуренція за власність, землю. Тут часто стояло питання життя й смерті. Козацькі повстанці нищили шляхту, в т. ч. й православну. Натомість шляхтичі, серед яких чимало було русинів-українців, відповідали козакам тим самим. Вождем цієї консервативної опозиції, як уже говорилося, можна вважати Ярему Вишневецького. Врешті-решт представники руської аристократії, котрі не приєдналися до козацької революції, стали «втраченими для України». Більшість із них прийняла католицизм і, відповідно, полонізувалася. Ця полонізована руська аристократія, що мала володіння переважно на Правобережній Україні, в подальшому відіграла важливу роль у польському націогенезі. Адже чимало відомих польських князівських і шляхетських родів походили з цього регіону, маючи руське, тобто українське, коріння. Звісно, частина з них покатоличилась, перейняла польську культуру ще до козацької революції — як це було зі згадуваним Яремою Вишневецьким. Революція ж прискорила той процес.

На перший погляд це виглядає парадоксально, але завдяки повстанню під проводом Богдана Хмельницького польський етнос значною мірою ошляхетнився. Русь-Україна поділилася з Польщею своєю аристократією.

Окрім консервативної опозиції до гетьманського режиму Богдана Хмельницького, існувала опозиція радикальна, революційна, одним із головних вогнищ якої була Запорізька Січ. Так, запорожці в 1650 р. спробували проголосити гетьманом свого ватажка — Якова Худолія[67]. Проте Хмельницькому вдалося розправитися з ним та іншими незадоволеними.

Уже в період становлення Гетьманату чітко простежується існування двох центрів українського козацтва. Це гетьманська столиця Чигирин і Січ. У принципі, така «двоцентровість» була закладена ще раніше. Адже, окрім Запорізької Січі, з кінця XVI ст. існувало реєстрове, або, як його часто іменували, городове, козацтво.

Інтереси Чигирина й Січі не завжди співпадали. Гетьманська столиця була «респектабельним» центром, представники якої намагалися контактувати з іншими можновладцями. Навколо неї також зосереджувалися представники козацької старшини. В певному сенсі, це був центр державності. У той час як на Січі все більше концентрувалися радикальні елементи.

«...небезпечний вузол напруги створювало Запорожжя, — відзначав історик Віктор Брехуненко. — Виникнення Гетьманщини докорінно змінило його соціальне обличчя та роль в Україні. Якщо раніше Запорожжя було епіцентром козацького життя, то тепер цю роль перебрав на себе Чигирин. Свіжа пам’ять про колишню роль Січі... підштовхувала тутешніх козаків до опозиції новому центру влади, нехай і рідному, козацькому. Крім того, Чигирин ще й обрубував запорожцям можливості для традиційного заробітку, вимагаючи припинити морські походи та будь-які зачіпки з турками й татарами. Перетворення Запорожжя на осідок низів лише посилювало небезпеку. Якщо Б. Хмельницькому вдавалося тримати запорожців у покорі та не допускати до того, щоб посланці від короля, царя чи хана баламутили їм голову, то надалі греблю прорве, і низовці швидко стануть застрільниками анархії, супротиву центральній владі, а також вдаватимуться до опори на зовнішню силу для вирішення внутрішніх українських питань»[68].

У квітні 1657 р. Хмельницький, розуміючи, що йому лишилося жити недовго, зібрав старшинську раду і за її згодою передав владу своєму 16-річному синові Юрію (1641—1685?)[69]. Але реальна влада все більше концентрувалася в руках Виговського. Юрію ж під час свого першого гетьманування довелося відіграти хіба що роль символу «батьківської слави».

Богдан Хмельницький помер вранці 6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 р. у Чигирині. Його поховали в Суботові, в Іллінській церкві, поряд із похованням його сина Тимоша.

Цей діяч у своєму житті зумів піднятися із низин, зі стану покозаченого шляхтича, до вершин, коли із ним мусили рахуватися найбільші можновладці Європи. Є сенс говорити про його хитрість, чи навіть «подвійність», уміння приховувати справжні наміри, вводити противника в оману. Цим він не раз користався і на війні, і коли доводилося шукати консенсус серед схильної до анархії козацької старшини (а то було ой як нелегко!), й коли провадив переговори із супротивниками.

Був це «досконалий політик» — людина, яка вміла здобути владу й утримувати її. Йому вдавалося майже десять років контролювати гетьманський уряд, який не мав чіткого статусу. Діялося це в надзвичайно складних умовах постійних воєн, внутрішніх протиборств серед козацької старшини, станових протистоянь в українському суспільстві. Для цього треба було володіти великим талантом.

Правда, це був талант тактика — не стратега. Хмельницькому вдавалося непогано вирішувати сьогоденні справи, але він, як правило, не працював на далеку перспективу. Показово, що в останні дні свого життя Хмельницький думав про те, як передати владу своєму синові, який (це яскраво засвідчили подальші події) не здатний був ефективно керувати Гетьманською державою. Тут спрацьовував «вузький» родовий принцип. Натомість Хмельницький не хотів передавати владу такій особі, котра б не лише здійснювала керівництво Гетьманатом, а й розбудовувала його інституції.

В українській літературі (особливо в останній час) багато говориться про державотворення Хмельницького, про те, що він створив національну державу[70]. Насправді подібні твердження — продукт міфології, бажання бачити націо­нальне (в сучасному розумінні) в далекому минулому, там, де його насправді не було.

Чи будував Хмельницький державу? А якщо будував — то яку?

Почнемо з того, що українське козацтво, яке сформувалося як прикордонне явище в XVI ст., створило низку своїх воєнно-політичних інституцій — перед­усім це стосується Запорізької Січі й реєстрового козацтва. Правда, якщо Запорізька Січ була «нічийною» і «вільною», козаки якої наймалися на службу до правителів різних держав, то реєстрове козацтво було на службі в Речі Посполитої.

Сумнівно, що Хмельницький на початку повстання збирався будувати державу. Принаймні офіційні документи свідчать, що тоді він мислив свою діяльність у межах Речі Посполитої[71]. Проте стрімкий розвиток подій, можливо, навіть неочікуваний для козацького провідника, змусив його творити відповідні структури державного характеру. Творив він їх, спираючись на інституції реєстрового козацтва, які він знав і які були йому ближчі.

У ході повстання оформилася своєрідна держава — Військо Запорозьке зі своїм полковим устроєм, на чолі якого стояв гетьман з відповідними службами й дорадчими органами. Назвати цю державу класичною проблематично.

Дещо аморфно виглядала її територія. Вона змінювалася. Наприклад, у 1652 р. московський цар погоджувався взяти Військо Запорозьке з людьми, але (що показово!) без території. Можна говорити, що ця держава нагадувала кочові чи напівкочові державні утворення. Таким, наприклад, було Кримське ханство. Звісно, між останнім і Військом Запорізьким не варто ставити знак рівності. Та все ж схожі риси між ними були.

Неоформленість гетьманської держави змушувала її очільника звертатися за допомогою до сильних протекторів. Звідси різного роду союзи, зовнішньополітичні комбінації.

Гетьманат формувався як держава, де панівним станом було козацтво. Проте його інтереси нерідко дисгармоніювали з інтересами інших станів. Перед­усім це стосується станів соціально активних — духовенства й міщанства. ­Після Переяславської ради 1654 р. ті знайшли для себе захисника — московського царя. У 1654—1657 рр. маємо прямі звернення представників окремих українських станів до царського уряду з різними чолобитними[72]. Цим вміло користувалися московіти.

Богдан Хмельницький, на жаль, більше сил витрачав на те, щоб сконцентрувати в своїх руках владу (майже абсолютну!), а не на те, щоб створити інституції, які б, незалежно від персони правителя, забезпечували функціонування державного організму. Проте, певно, не варто ставити перед цим козацьким провідником завищені вимоги. На той час державна влада часто сприймалася як патримоніальна, «родова власність». А Хмельницький прагнув забезпечити спадкоємність влади, передавши своєму сину Юрію гетьманську булаву, про що вже велася мова.

Однак ця передача в умовах несформованої держави не стала конструктивним кроком. Юрій Хмельницький, на відміну від свого батька, не мав належного досвіду, авторитету, ділових та вольових якостей, аби забезпечити відносно нормальне функціонування державного організму Війська Запорозького.

Царський уряд спробував взяти процес обрання гетьмана після смерті Богдана Хмельницького в свої руки. Київському воєводі з Приказу таємних справ було надіслано наказ відписати від царського імені в Чигирин генеральній старшині, у міста — полковникам, начальним людям, міщанам і черні, а також духовенству про «царську милість», закликавши їх на раду до Києва[73]. Це мала бути Чорна рада, в якій, окрім козацтва, брали б участь представники інших станів, на яких збирались опертися московіти, ведучи свою політичну гру. Не даремно місцем її проведення мав стати Київ — місто, яке контролювалося ними.

26 серпня 1657 р. гетьманом Війська Запорозького було обрано Івана Виговського. Це обрання відбулося в Чигирині не на загальній військовій раді, а на раді старшинській[74]. Таке обрання, здійснене у відносно вузькому колі козацьких провідників, виглядало як «недостатньо легітимне». Зрештою, чіткої процедури обрання гетьмана тоді не існувало. До того ж під час згаданої ради з боку Виговського лунали запевнення, що його обрання гетьманом має тимчасовий характер і що в перспективі козацьким очільником має стати Юрій Хмельницький — адже свого часу це обіцяно було козацькою старшиною його батьку. Тому, мовляв, Виговський буде гетьманом до того часу, поки Юрій не вивчиться у Київському колегіумі, не змужніє, щоб достойно посісти гетьманське становище.

У принципі, Виговського можна зрозуміти. Будучи хорошим дипломатом, він не хотів «різати по-живому». Ще не забулася клятва козацької старшини Богдану Хмельницькому, що його наступником стане син Юрій. Тому Виговському, який хотів стати господарем у Гетьманщині, треба було вдатися до такої дипломатичної гри.

А те, що він хотів зосередити в руках всю владу, можна не сумніватися. Виговський уже відчув її смак. Адже був другою особою у Війську Запорізькому. Прекрасно бачив, які ця влада дає можливості для збагачення, для укріплення свого становища. То чому було не скористатися моментом?

Не зовсім визначений статус Виговського як гетьмана давав підстави московським урядовим чиновникам і далі вважати його писарем. Москва не була задоволена таким обранням.

Водночас цар прагнув використати ситуацію, виставивши Чигирину нові умови, сподіваючись, що новообраному гетьману доведеться погодитися на них. Московський посланець Артамон Матвєєв передав козакам «статті», які зводилися до наступних положень: 1) у найбільших українських містах мають стояти царські воєводи, що утримуватимуться за рахунок місцевого населення; 2) податки з оренди, доходів і млинів мають надходити до царської скарбниці; 3) кількість реєстрових козаків мала би бути скорочена до 10—40 тисяч чоловік; 4) надалі кандидатуру гетьмана узгоджувати з царем; 5) обраного київського митрополита посилати на висвячення до московського патріарха[75].

З часом подібні вимоги стануть традиційними для московської влади. Виконання цих умов робило би Гетьманат абсолютно залежним від царя та його урядників. Адже московські війська отримували, згідно цих статей, можливість контролювати українські терени, водночас підривалася фінансова база Гетьманату і його релігійно-культурна автономія. Окрім того, кандидатура гетьмана, яка мала узгоджуватися з царем, робила його залежним від московітів.

Певний час Виговський іменувався чигиринським гетьманом. Принаймні так він підписував деякі універсали. Тобто цей правитель фактично сам визнавав неповноту своєї влади. Відповідно, йому йшлося про те, аби стати гетьманом повноправним. 21 жовтня 1657 р. була скликана Генеральна козацька рада в Корсуні, яка й обрала Виговського гетьманом[76]. «Рішення Корсунської ради необхідно оцінювати не стільки з точки зору підтвердження гетьманських повноважень Виговського, як це традиційно робиться в історіографії, скільки як вотум довіри гетьманові та схвалення й підтримку його політичного курсу щодо Москви, спрямованого на захист української державності та оборону козацьких вільностей»[77]. Правда, на раді не було представників Запорізької Січі. Тому потім довелося скликати ще одну раду, аби остаточно вирішити питання з гетьманськими виборами. Такий довготривалий процес обрання козацького очільника ударив по авторитету Виговського[78]. 7 лютого 1658 р. відбулася старшинська рада в більш широкому складі, аніж рада Корсунська, на якій повторно було підтверджено обрання гетьмана[79].

Варто погодитися з думкою, що «це були перші вибори в кардинально інших історичних умовах. Прецедентів за час існування козацької держави ще не було. Механізм обрання гетьмана як керівника держави, а не лише козацтва, слід віднести до правово неврегульованих випадків того часу»[80]. Слід мати на увазі й те, що козацька еліта, серед якої було чимало шляхтичів, перейняла уявлення й стереотипи польської шляхетської політичної культури. Оскільки в Речі Посполитій відбувалося обрання короля представниками елітарних верств, то чому подібну практику не можна було запровадити в Гетьманщині? Однак тут було одне але. Гетьманщина постала як результат революційних зрушень. І на частку влади в ній почала претендувати не лише новосформована еліта, а й соціальні низи. Розвиток революції з часом привів до того, що гетьмана почали обирати не на старшинських радах, на яких було відносно обмежене коло людей, а на т. зв. чорних радах, де були представлені як елітарні верстви, так і простолюд, чернь. Причому такий механізм «демократичного», точніше охлократичного, обрання впроваджувався не без допомоги московітів. Загалом чорну раду можна розглядати як політичну технологію, яку активно використовувала московська влада.

Уже за часів Виговського було намагання провести чорну раду. Запорожці вимагали її проведення під Лубнами, в урочищі Солониця, а ще краще — на Січі. Московіти ж, як уже говорилося, пропонували провести таку раду в Києві, де знаходилися їхні війська й де, відповідно, вони могли впливати на вибір козаків. Запоріжжя, яке й за часів Хмельницького бунтувало, в нинішніх умовах виявляло незадоволення Виговським. Останній навіть збирався в кінці жовтня ввести проти січовиків війська[81].

Час кончини Богдана Хмельницького майже співпав зі смертю митрополита Сильвестра Косова, який помер 13 квітня 1657 р. Тоді ще живий Хмельницький призначив без погодження з Москвою місцеблюстителем митрополичої кафед­ри чернігівського єпископа Лазаря Барановича й наказав готувати вибори нового митрополита на 15 серпня 1637 р.[82]. Цих виборів він уже не діждався.

Роль митрополита київського в системі суспільно-політичних відносин на землях тогочасної України була значною. Духовенство, яке становило окремий стан, володіло не лише чималими матеріальними цінностями, а й (що важливо!) мало сакральний авторитет і могло суттєво впливати на різні верстви населення. Якщо Гетьманат був ніби мілітарною силою Русі-України (принаймні він на це претендував), то Київська митрополія була духовною силою. І те, хто буде київським митрополитом, у чиєму підпорядкування він перебуватиме, Константинополя чи Москви, багато значило для гетьмана.

18 жовтня 1657 р. в Києві відбулися вибори митрополита. Київський воєвода відмовився бути присутнім на них, мотивуючи це тим, що не було відповідного царського указу. Оскільки жодній кандидатурі не віддали перевагу, вибори перенесли на грудень[83]. У грудні ж київським митрополитом при сприянні Виговського обрали Діонісія (чернече ім’я — Іларіон) Балабана (?—1663), який займав кафедру луцького православного єпископа. Новообраний митрополит відмовився «бити чолом» цареві й московському патріарху, залишаючись у підпорядкуванні Константинопольського патріарха. Це не могло не привести його до конфлікту з московською владою. Тому Діонісій Балабан покинув Київ, де знаходилися московські війська та їхній воєвода, й подався до гетьманської столиці Чигирина. Цей митрополит підтримував дії Виговського щодо дистанціювання козацької держави від Московії[84]. Мав він стосунок і до укладення Гадяцького договору, про який детальніше йтиметься далі.

Концентрація влади в руках Виговського не могла тішити Москву. Тим паче, що гетьман зумів зосередити в своїх руках не лише владу військову, а й отримав можливість через протегованого ним київського митрополита впливати на церкву. У цій ситуації московіти вирішили зіграти на суперечностях між гетьманською владою й радикальними елементами.

У листопаді 1657 р. запорожці на чолі з кошовим Яковом Барабашем підняли повстання проти Виговського. Вони контактували з царськими урядовцями, зокрема в листопаді січовики відправили посольство до Москви на чолі з Михайлом Стринжею. Посли заявляли: «А Виговського гетьманом ми ніяк не хочемо й не віримо йому... бо він не природжений запорізький козак, а з польського війська (бранець) взятий в бою: був у польськім війську ротмістром, а гетьман Богдан Хмельницький йому дарував життя і зробив своїм писарем. Він з природи своєї не хоче війську ніякого добра, і жінка у нього шляхтянка з великого дому, тому також він добре не мислить Запорізькому війську, а все як краще польській стороні. А поляки нам вічні неприятелі»[85].

Судячи з документів, посли були за те, щоб обмежити повноваження гетьмана. Останній, на їхню думку, мав обиратися під контролем царя, цар же мав і затверджувати козацького очільника. Гетьман не мав права приймати посланців іноземних держав без царського відома. Зрештою, посли були не проти, аби розмістити гарнізони московських військ в українських містах[86]. Реально це була програма московської окупації України. Тому царські урядовці її охоче підтримали.

Запорізька ж Січ, зайнявши колабораціоністську позицію, стала провідником московських інтересів в Україні. На жаль, таку позицію запорожці не раз займали в часи Руїни. І якщо Богдан Хмельницький, провівши Переяславську раду, створив можливість для московської інкорпорації українських земель, то значною мірою завдяки радикальним і «революційним» запорожцям, котрі часто протистояли гетьманській владі, ця можливість з часом почала реалізовуватися.

Щоправда, пізніше, у XVIII ст., Запоріжжя «спокутувало свою вину». Кошовий отаман Кость Гордієнко підтримав антимосковське повстання під проводом Івана Мазепи, через що Січ була ліквідована, а січовики перебралися на терени Кримського ханства. Потім знову Січ відновила свою діяльність на підвладній Російській імперії території[87], але в 1775 р. її ліквідували. Запорожці змушені були переселитися на терени Османської імперії[88].

У козацьких літописах XVIII ст. не даремно спостерігалося намагання звеличувати запорожців. Наприклад, це стосувалося запорізького кошового отамана Івана Сірка. І це зрозуміло. Адже промосковська позиція запорожців під час Руїни імпонувала літописцям, які намагалися демонструвати лояльність щодо царської влади. У ХІХ ст. ідеалізація Запоріжжя стала поширеним явищем в українській, російській і навіть польській літературах — тим паче, що це відповідало романтичним тенденціям у тогочасній культурі. Ця ідеалізація дожила й до дня сьогоднішнього.

Але повернемося до повстання, піднятого запорожцями в листопаді 1657 р. У грудні цього ж року до них приєднався полтавський полковник Мартин Пушкар. Терени Полтавського полку розташовувалися поряд із Запорожжям. Бунтівників підтримали деякі лівобережні старшини — Степан Довгаль, Іван Іскра та Іван Донець. Повстанці не мали якоїсь широкої політичної програми. Миргородський полковник Григорій Лісницький так охарактеризував ситуацію: «Заколот вчинився тому, що кожен називається козаком». Вимоги черні розширити козацький реєстр давно вже стали традиційними. Адже козацький статус надавав людині низку преференцій. Водночас Лісницький вказував на те, що повстання вибухнуло не без підтримки й агітації московських воєвод[89]. Бунтівники вимагали виплатити козакам платню за чотири роки. Річ у тім, що в укладених Березневих статтях 1654 р. Богдана Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем передбачалося, що козаки отримуватимуть плату не від царя, а з доходів, які йдуть на Військо Запорозьке[90]. Однак Богдан Хмельницький і його оточення цю плату не здійснювали. Звісно, це частково було зумовлено складними воєнними обставинами 1654—1657 рр. Але все ж гетьман і козацька старшина в той час мали чималі доходи, які привласнювали собі. Іван Виговський, звісно, не був тут винятком. Тепер же козаки згадали, що їм не платили протягом тривалого часу. Повністю покрити заборгованість по платні для козаків Виговський у той час не міг. Повстанці також домагалися, аби їм дозволили ходити на татар (а це руйнувало стосунки Гетьманату й Кримського ханства). Була в них також і персональна вимога — позбавити гетьманства Виговського[91].

Варто погодитися з думкою історика Андрія Бульвінського, що повстання запорожців та Полтавського полку «було викликане не стільки посиленням феодального гноблення з боку старшини, як це традиційно подавала радянська історіографія, скільки деформованою структурою козацької держави. Переважна більшість покозаченого населення, з якого вагома частина за роки війни з поляками звикла жити за рахунок військової здобичі, не мала засобів для існування... Немаловажним фактором тут був і винесений з досвіду польського панування опозиційний до держави як визискувача світогляд, який і далі існував у широких народних масах. Рядове козацтво хотіло мати державу, яка ґрунтувалася на принципах козацької вольниці, а не козацького аристократизму»[92].

Московіти вирішили скористатися ситуацією. Цар Олексій Михайлович видав 2 травня 1658 р. указ про розміщення царських воєвод у Чернігові, Ніжині, Миргороді, Полтаві, Білій Церкві й Корсуні. Це суперечило домовленостям між Гетьманатом і Московською державою, зокрема Березневим статтям 1654 р. Що й викликало негативну реакцію з боку козацької старшини й мобілізувало її для боротьби із заколотниками.

Микола Костомаров у своїй монографії «Іван Виговський» (1861), яка знач­ною мірою базувалася на джерелах, відзначив існування антимосковських настроїв серед тогочасних українців: «Малороси бачили в москалях занадто багато не лише чужого, а й протилежного. Дикі й свавільні вчинки царських ратних людей дратували народ, пробуджували ненависть і боязнь, і уже в ті часи народ лякали чутки, що Москва хоче заполонити Україну своїми людьми і насильно вводити між малоросами свої московські звичаї»[93]. Про непорозуміння між московітами й українцями він писав також у інших своїх творах.

І все ж московіти вміло грали на радикальних антистаршинських настроях, поширених серед черні. Було це не лише під час повстання Барабаша й Пушкаря, а й також у пізніші часи. Досить точно оцінив суть методів, якими діяла Московія в Гетьманщині, історик Володимир Пічета (1878—1947): «Класова боротьба була гарантією сили і впливу Москви на Україну. Спираючись то на одну, то на іншу суспільну групу, підтримуючи одну проти іншої, московський уряд мав повну можливість, не зачіпаючи «статей Хмельницького», а навпаки, їх підтверджуючи і вносячи лише незначні поправки, проводити свою централістичну політику і українську державу перетворювати в московську провінцію»[94].

Виговському вдалося розгромити Пушкаря під Полтавою, а потім у червні 1658 р. взяти це місто. У цій битві загинув бунтівний полтавський полковник, а його соратник Барабаш пізніше був схоплений і повішений. Щоправда, успіх Виговського забезпечили кримські татари, які становили знач­ну частку його війська (з ними він ще на початку 1658 р. підписав договір). До того ж гетьман, розправляючись із повстанцями, жорстоко спустошив Полтаву[95]. В принципі, така жорстокість була в дусі того часу. Але ця жорстокість породжувала ненависть і бажання помститися.

«Погром пушкарівців, — писав Михайло Грушевський, — мусив здаватися Виговському і його однодумцям великим успіхом. Не тільки воєнним, стратегічним, але і соціальним, політичним, дипломатичним. Розгромлено чернь, голоту, гультяїв, противустаршинські елементи, які не тільки що чигали «на маєток і здоров’я» правлящої тисячі України, але разом з тим підривали всю державну будову «Малої Росії»; Виговський став спасителем української державності, української «соціальної єрархії», українського добробуту, української культури, і всі хто були з ним зв’язані, мусили тим тісніше горнутися коло свого героя і класового провідника, охоронця класових інтересів»[96]. У цих словах патріарха української історіографії, який симпатизував лівим ідеям, відчувається певне осудження дій Виговського. Але загалом він достатньо точно змалював соціальну ситуацію, пов’язану з повстанням Пушкаря та його розгромом.

Хоча Виговському й вдалося здолати бунтівників, опозиція повністю не була знищена. До того ж її підтримували московіти. Зрештою, Виговський не користувався підтримкою серед широких верств населення. Й, схоже, на те, що він противнику програв «інформаційну війну». Його без якихось симпатій зображували козацькі літописці — Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко та їхні послідовники. Також до нас дійшла «Пісня про повстання Мартина Пушкаря»[97], де гетьман постає в світлі негативному, зате Пушкар — у позитивному.

Ось як на початку твору говориться про Виговського:

Далі в пісні говориться про те, як воюють Пушкар із Виговським. Останній, звертаючись до свого противника, хвалиться:

Проте це військо не таке сильне, як видається. Виговський запитує своїх командирів, чому вони не обступають Пушкаря. І кожен відповідає таким чином:

Як бачимо, у пісні присутні проросійські мотиви. В кінці твору Пушкар перемагає Виговського, який утікає до себе в Чигирин.

Звісно, це довільна інтерпретація історичних подій у художньому творі. Але така інтерпретація, де Виговський постає негідником, а Пушкар героєм, багатьма сприймалася.

Навіть у сучасних літературних творах зустрічаємося з таким трактуванням. Наприклад, це стосується відомого роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. У цьому творі Мартин Пушкар і його соратник Іван Іскра представлені позитивними героями, які є справедливими й боряться за свободу свого народу. Там про Пушкаря сказано таке:

Отже, уявлення про «негідника» Виговського, які з’явилися в проросійській козацькій літературі, виявилися дуже живучими.

Виговський бачив, що московська влада веде проти нього гру, формально заявляючи про його підтримку, а насправді допомагаючи повстанцям. У такій ситуації він змушений був шукати нових союзників та протекторів. Такими, власне, стали кримські татари, які надали йому значну допомогу і в придушенні повстання Пушкаря, і в наступній російсько-українській війні.

Виговський та його сподвижники також починають переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений 16 вересня 1658 р. у Гадячі договір (Гадяцька комісія)[99].

«Додатковим стимулом до українсько-польського зближення, — відзначає історик Віктор Горобець, — служила та обставина, що геополітичні реалії кінця 50-х років обумовлювали ситуацію, за якою зацікавленість в українсько-польському порозумінні у Варшаві була не меншою, ніж у Чигирині. Причому в даному випадку вона диктувалася не лише приватними інтересами колишніх українських землевласників чи фіскальними потребами королівського двору. Цього разу потреба у розв’язанні конфлікту з Військом Запорозьким диктувалася ще низкою надзвичайно важливих для уряду Яна Казимира обставин як міжнародного, так і внутрішньополітичного плану. Зокрема, тут варто мати на увазі той факт, що король, або, точніше, французька партія при його дворі, в цей час впритул наблизився до вирішення надзвичайно важливої та водночас вкрай важкої справи — проведення реформи державного устрою Речі Посполитої, спрямованої на істотне зміцнення королівської влади через посилення позицій як монарха, так і сенату, та відповідно звуження прерогатив сейму.

Для того, щоб змусити шляхетську опозицію піти на поступки в цій вкрай важливій справі та провести проект через сейм, королю та його прибічникам потрібно було використати нові, потужні та несподівані для опонентів аргументи. У майбутніх запеклих політичних баталіях саме така роль — потужного політичного, а за певних обставин і військового союзника короля — й відводилася Війську Запорозькому. У Варшаві були ще досить свіжими спогади про те, як саме козацька карта — присутність українського війська в районі Львова та Замостя наприкінці 1648 р. — служила швидкому розв’язанню гордієвого вузла виборчої боротьби в Речі Посполитій, що точилася після смерті короля Владислава IV.

Повернення України під зверхність польського короля зміцнювало становище Речі Посполитої і у відносинах із своїми союзниками — насамперед Кримом, Австрією та Бранденбургом, допомога яких, звичайно ж, була не альтруїстичною, а передбачала певні вигоди для них та поступки з боку польського керівництва»[100].

Загалом можна констатувати, що Гадяцький договір укладався в непростих обставинах. Спрацювали тут різні чинники. І кожна сторона мала свої інтереси, які не завжди співпадали між собою.

Михайло Грушевський, вказуючи на ці обставини, загалом скептично оцінював згаданий договір. Він вказував, що цей документ «поколіннями польських і українських істориків так часто підчеркуваний і славлений як акт великої політичної мудрості і розваги, вияв глибоких політичних ідей, дороговказ в далеку будуччину, програма східно-европейської федерації, цінна поправка до Люблинської унії, акт братства народів, цікавий документ культурних і політичних змагань (парламентарних і конституційних) і т. д.». На думку історика (і тут із ним можна погодитися), це є перебільшення. «Одначе, — зазначав він, — сама вже походна обстанова на становищу при московській границі, серед сутичок з Москвою, торгів з татарами, і всякими нагінками над «своєвільним» елементом не дуже промовляє за тим, щоб у цім акті шукати глибокої розваги, далекосяглих підсумків і формул на далеку будуччину. ...трактат складався на швидку, експромтно під натиском обставин, як висловлявся сам головний його творець Бєньовський, і думається мені, що і з козацької сторони мало хто загадував щось тривке на нім будувати. Найбільше клалося на Юрія Немирича, і це можливо, що він задумував якісь плани в зв’язку з цим договором; але він сам був занадто змінною в своїх планах людиною — це одно, а друге — він мало значив у політичних рахунках, не мав ніякого впливу, його використовували з одної й з другої сторони, але його ідеї не проникали в ґрунт подій. Розуміється, пізнішим дослідникам було приємно знати, що в тодішніх актах брала участь і руку свою прикладала людина широких ліберальних поглядів великої европейської освіти, безпосереднє обізнана з західними політичними і культурними формами життя. Але його вплив перебільшено»[101].

Творцями Гадяцького договору справді часто вважаються Юрій Немирич та Павло Тетеря. Хоча, безперечно, велика роль в укладенні належала Виговському, якого й варто вважати головним автором цього документа.

Згідно з договором, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна структура, подібна до Великого князівства Литовського.

Саме на цьому пункті дослідники переважно акцентували увагу[102]. Насправді вказаний пункт не стоїть на першому місці. Та й загалом він є нечітким, розмитим.

На першому місці в договорі стояло питання про православну церкву, її статус, права церковних ієрархів. Про це в документі говориться дуже розлого:

«Віра грецька стародавня, як така, з якою стародавня Русь приступила до Корони Польської, щоб залишалася при своїх перевагах та вільнім уживанні, доки мова руського народу сягає в усіх містах, містечках, селах, як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському, також на сеймах, у військових трибуналах, не тільки в церквах, але публічно в процесіях, в навіданні хворих зі святою євхаристією, у похованні мертвих і в усьому так, як вільно й пуб­лічно вживає свого набоженства римська віра.

Тій же вірі грецькій надається воля відновлення церков, законів (маються на увазі чернечі ордени. — П. К.), монастирів нових і обновлення та поправи старих»[103].

Далі передбачалося, що не повинно бути ніякої протекції «вірі, котра є супротивна вірі грецькій православній, котра роздор примножує поміж римським та старогрецьким законом»[104]. У цьому випадку малося на увазі уніатство. Представники такої віри не повинні засновувати церков, монастирів, різних фундацій. Фактично уніатська церква втрачала свої права.

Правда, порівняно з першим варіантом Гадяцького договору[105], питання про унію подавалося в компромісному вигляді. Українська сторона взагалі прагнула ліквідації унії. Принаймні такі вимоги зустрічаються в документах Богдана Хмельницького. Подібна вимога ставилася спочатку, коли укладалася Гадяцька угода. Але за більш, аніж півстоліття існування, уніатська церква, підтримувана владою Речі Посполитої, відбулася. Вона мала чимало прихильників, у т. ч. серед руської шляхти. Ліквідувати її за один раз було нереально. Також ця конфесійна структура користувалася підтримкою в урядових колах. Тому в цьому питанні так чи інакше доводилося йти на компроміс.

Вказане питання не було першорядним для козацького стану. Принаймні воно не зачіпало безпосередньо інтереси козаків. Тому на початку повстання під проводом Богдана Хмельницького в козацьких вимогах не стояло питання про унію.

Однак це питання було важливим для православного духовенства України. Уніатське духовенство для нього було конкурентом, забираючи в православних чимало «хлібів духовних», тобто земель та інших матеріальних благ. Виговський і його соратники, які хотіли мати підтримку православних священнослужителів, мусили, відповідно, вимагати ліквідації унії. Зрештою, ця вимога стала популярною в козацькому середовищі, зокрема серед старшини. Її представники під час переговорів щодо змін у Гадяцькому договорі вимагали, аби гетьман запевнив, щоб у «Чигирині, Переяславі, Корсуні і Білій Церкві унії не було»[106].

За Гадяцьким договором в Київському воєводстві всі урядові становища й сенаторські посади повинні були віддаватися лише православним шляхтичам, а у Чернігівському й Брацлавському воєводствах сенаторами мали бути поперемінно православні й католики. До того ж всі вони повинні були походити з цих воєводств і мати тут власність[107].

Згідно з Гадяцьким договором, передбачалося надання місць у сенаті для київського митрополита, а також чотирьох руських єпископів — луцького, львівського, перемиського й холмського. Окрім того, місце в сенаті зарезервовувалося й для одного православного єпископа із Великого князівства Литовського — єпископа мстиславського[108]. Правда, не передбачалося сенатського місця для єпископа чернігівського.

Тогочасний чернігівський єпископ Лазар Баранович дистанціювався від київського митрополита. Цей владика, який користувався значним впливом і авторитетом у Київській митрополії, був не проти очолити православну церкву на українських землях — тим паче, що він після смерті Сильвестра Косова тимчасово очолював її як місцеблюститель митрополичого престолу. Однак Лазар Баранович не належав до оточення Виговського. Тому останній на посаду київського митрополита підтримав Діонісія Балабана, який був його людиною.

У такій ситуації Баранович орієнтувався на Москву, вивівши свою єпархію зі складу Київської митрополії. У Чернігові Баранович творив окремий релігійний центр. І зробити це йому загалом вдалося. У другій половині XVII ст. Чернігів став чи не найпотужнішим релігійно-культурним осередком України. Таким він залишався до початку XVIIІ ст.[109] Можна навіть говорити, що Чернігів змагався в культурному плані з Києвом. І навіть у деяких моментах перевершував його.

У Гадяцькому договорі також говорилося, що в тих землях Польського королівства й Великого князівства Литовського, де поширюється православ’я, його вірні мають користуватися політичними свободами. Приналежність до православ’я не повинна бути перепоною для зайняття відповідних владних становищ, зокрема місць у магістраті.

Окрім того, передбачалося існування для православних віруючих двох академій, які б задовольняли їхні культурно-освітні потреби. Одна з них мала бути в Києві й користуватися такими ж правами, як академія Краківська. Ще одну академію планувалося створити у відповідному для цього місці.

Звісно, ці академії мали бути конфесійними школами. У договорі робилося спеціальне застереження, що в цих академіях не повинно бути професорів, учителів та студентів, які належать до «сект» аріанської, кальвіністської й лютеранської[110].

Передбачалося створення й інших культурних інституцій, що мали би православний характер: «Гімназії, тобто учительні доми, колегії, школи та друкарні, скільки їх потрібно буде, вільно стане встановлювати без перепон та вільно науки відправляти і книги друкувати всілякі і з суперечками про віру, тільки без наруги і без урази королівському маєстатові»[111].

Як бачимо, статус православної церкви та її вірних прописувався в Гадяцькому договорі досить детально. Звісно, про привілеї цієї церкви також велася мова в угодах, які укладав Богдан Хмельницький з поляками. Однак якщо проаналізувати документи цього гетьмана на початках повстання, то бачимо, що навіть коли фігурували церковні питання, то стояли вони на задньому плані. Так, у декларації короля Яна Казимира Війську Запорізькому, яка була дана в серпні 1649 р. (цей документ часто називають Зборівським договором), лише у 8-му пункті говориться про «замішання унії» й про те, щоб православні вільно користувалися церковними маєтками. Передбачалося там також, що київський митрополит має засідати в сенаті[112]. Приблизно так само питання релігії трактувалися і в Білоцерківському договорі, укладеному Військом Запорозьким та урядовцями Речі Посполитої у 1651 р.[113]. Там лише декларувалося, що «релігія грецька» «має бути утримана в давніх вольностях, згідно давніх прав». А в Березневих статтях 1654 р. лише в пункті 18-му зачеплене релігійне питання, де сказано, що цар має дати жалувану грамоту на маєтності для митрополита й інших духовних осіб. Правда, ще в двох статтях (13-й і 17-й) релігійні питання зачіпалися в зв’язку з іншими питаннями[114].

У Гадяцькому договорі маємо іншу картину. Питання православної церкви не лише ставиться на перше місце, а й детально розглядалося. Передбачені були привілеї не тільки для православних ієрархів, кліриків, а й для православної шляхти та міщан. Робилося це, певно, не лише для того, щоб догодити православному духовенству й заручитися його підтримкою. Видається, творці договору розглядали вказане питання в більш широкому плані.

Конфесійний чинник часто відігравав помітну роль у становленні новочасних національних спільнот. Тому захист православної церкви, її культурний розвиток, що передбачався в договорі, її прив’язаність до українського й почасти білоруського етносів працювали на «національну перспективу». Творці договору, висуваючи вказані вимоги щодо православної церкви, творили «руський простір», що міг би формуватися як національний. Передбачалося створення комунікативної системи — сітки шкіл з двома академіями, друкарень, що, відповідно, друкували б літературу на захист православ’я й народу руського.

Поява таких добре опрацьованих вимог щодо православ’я у Гадяцькому договорі не видається випадковою. Уже говорилося, що Виговський був освіченою людиною. Й, схоже, цю освіченість здобув не в єзуїтів, як Богдан Хмельницький[115], а в Київській православній школі-колегії. Також говорилося, що батько Виговського був наближеним до митрополита Петра Могили. І це теж могло впливати на зацікавлення Виговського церковними питаннями.

Гетьман, певно, не міг не розуміти, що відстоювання в Гадяцькому договорі інтересів православної церкви не зможе не викликати негативної реакції з боку католицьких клерикальних кіл Польщі. Адже цей договір ставив крапку на католицькій експансії в Україні. Окрім того, виконання його пунктів вело би до маргіналізації, а то й усунення уніатства. Тому положення договору про привілеї для православних викликали чимало заперечень з польського боку.

Після церковних питань порушувалося питання амністії. Воно стало традиційним для договорів, які укладалися між Військом Запорозьким і польською стороною.

Далі йшлося про те, що «добра і персони всякого чину людей відновлюються у первісний стан»[116]. Правда, це положення в договорі звучало загально, але тим самим передбачалося, що власники можуть повертатися в колишні свої маєтки й володіти ними. Це не могло не викликати незадоволення в нової козацької еліти, яка в період повстання під проводом Богдана Хмельницького зуміла помітно збагатитися — переважно за рахунок колишніх власників. Тепер це набуте під час воєнних подій довелося б повертати. Наприклад, Юрій Немирич, котрий, як уже зазначалося, був одним із авторів Гадяцького договору, пере­йшовши на бік козаків, вступив у свої давні володіння, які знаходилися тепер на території Полтавського полку. Це принаймні стало одним із чинників повстання під проводом Пушкаря[117]. Також Гадяцький договір передбачав, що римо-католицьке духовенство зможе повернути собі втрачені маєтки на землях, котрі опинилися під контролем козаків. Хоча й обумовлювалося, що це має відбуватися за погодженням короля й гетьмана, які мають узгоджувати між собою питання по конкретних випадках[118]. Безперечно, вказані пункти Гадяцького договору стосовно повернення майна колишнім власникам могли лише активізувати «радикальних революціонерів». І не лише їх, а й козацьких старшин, які встигли експропріювати власність шляхти й католицького духовенства.

Не в захваті були «радикальні революціонери» і від величини козацького реєстру. У першопочатковому варіанті договору передбачався реєстр у складі 60 тисяч чоловік, а, окрім нього, мало бути ще 10 тисяч воїнів у підпорядкуванні гетьмана. У кінцевому варіанті договору узгоджувалося, що кількість реєстровців становитиме 30 тисяч чоловік. А також мало бути ще 10 тисяч платного війська, котре утримувалося би з податків, які надходять із Київського, Брацлавского й Чернігівського воєводств[119]. У порівнянні з Березневими статтями 1654 р., це ніби був відступ назад. Згадані статті передбачали існування 60-тисячного реєстру[120]. Цей й дало підставу деяким дослідникам, зокрема українським, вести мову про те, що Гадяцький договір поступався Березневим статтям.

Насправді це не зовсім так. Адже то були документи дещо різного плану. Березневі статті переважно стосувалися станових прав козацтва. Хоча там є згадки про міщан, селян і київського митрополита. Однак їхнє становище практично не змінювалося, ніяких преференцій вони не отримували[121]. Преференції у Березневих статтях дісталися козакам. Наприклад, був значно розширений реєстр.

Скорочення вдвічі кількості реєстровців не могло не викликати обурення в козацькому середовищі, оскільки статус реєстрового козака надавав чимало привілеїв. До того ж реєстровцям передбачалася плата за службу. Тепер же кількість привілейованих зменшувалася в два рази. 30 тисяч козаків, яких не вписали в реєстр, то було чимало. До цих ображених реєстровців треба додати членів їхніх сімей. Були то активні люди, ладні відстоювати свої інтереси зі зброєю в руках. Вони творили масу, яка могла вибухнути й повалити гетьмана.

Гадяцький договір був націлений на поступову аристократизацію козацтва. За поданням гетьмана мала здійснюватися нобілітація, тобто надання шляхетства, реєстровцям. Пропонувалося від кожного полку нобілітувати сто осіб[122]. Якби цей план вдався, Україна отримала б свій значний прошарок православного шляхетства, що конкурував би з польською католицькою шляхтою. Але це був якраз той випадок, коли благими намірами вистелена дорога до пекла. Козацькій сіромі таке не могло подобатись. Українське суспільство, зазнавши значної «демократизації» під час козацької революції, подібні речі сприймало погано.

Окреслював Гадяцький договір і козацьку територію — це Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства. Вказана територія, як підконтрольна козакам, так чи інакше фігурувала в інших їхніх договорах з поляками. На теренах цих воєводств не повинні були знаходитися польські, литовські війська, а також війська інших держав. Ці воєводства, у яких були свої збройні сили і які в конфесійному плані помітно відрізнялися від інших земель Королівства Польського й Великого князівства Литовського, фактично утворювали автономну одиницю в тілі Речі Посполитої. Цю одиницю в літературі іменують як князівство Руське чи навіть Велике князівство Руське. Щоправда, ці терміни у Гадяцькому договорі майже не використовуються. Лише в одному місці знаходимо такі слова: «Уся Річ Посполита народу польського і Великого князівства Литовського, і Руського хай буде відновлена в першобутті так, як була перед війною, тобто щоб ці народи в межах своїх і свобод залишалися непорушені, які були перед війною, і за правами, описами в радах, у судах і вільному виборі государів своїх та великих князів литовських та руських...»[123] Тобто з цих слів випливало, що ніякого створення Руського князівства не передбачалося. Передбачалося його відновлення!

Звісно, до війни в Речі Посполитої не існувало де-факто Руського князівства. Та все ж руські воєводства, до яких належали не лише згадувані Київське, Брацлавське й Чернігівське, а й Волинське, Подільське та Руське, мали свої особливості в порівнянні з польськими й литовськими землями. До того ж зберігалася не лише пам’ять про давню Русь як могутню державу-князівство, а й існувала «віртуальна» ідея руської монархічної традиції. Ця ідея поширювалася навіть у середовищі католиків-русинів, свідченням чого є латиномовна поема Іоанна Домбровського «Дніпрові камени», яка була написана орієнтовно в 1618—1620 рр.[124]. У цьому творі Русь постає як окремий територіально-державний організм, що має своїх спадкоємних князів-правителів. Поширена ця ідея була й у середовищі руської православної шляхти, до якої належав Виговський. Іноді вона з’являлася в часи Хмельниччини, але тоді в офіційних документах не фігурувала. Схоже, одним із головних її пропагандистів був саме Виговський. І ось тепер він, ставши гетьманом, втілив цю ідею в Гадяцькому договорі, де Руське князівство ніби відновлювалося у Речі Посполитій.

Зрештою, в зазначеному договорі визначалися певні інституції, які б мали здійснювати управління цим автономним державним утворенням. Зокрема, таким є гетьман. «А для ліпшого цих пактів (договорів) утвердження і вірності, — читаємо в цьому документі, — гетьман військ руських віднині має бути до кінця життя свого гетьманом руським і першим сенатором у воєводствах Київському, Браславському, Чернігівському, а після смерті його має бути повне вибрання гетьмана, тобто чотирьох електів [кандидатів] виберуть стани воєводств Київського, Браславського, Чернігівського, з яких одного його величність милість утвердить, не відчуджуючи від того чину рідних братів вельможного гетьмана руського»[125].

Тут варто звернути увагу на деякі деталі. Показово, що очільник цього державного утворення іменувався гетьманом руським, а не гетьманом Війська Запорозького — як це було раніше. Також збройні сили, на чолі яких він стояв, іменувалися військом руським. Отже, він мав би репрезентувати не козацький стан, а всю Русь, до складу якої входили й козаки. Обирався гетьман не козацьким військом, а станами Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств. Сама ж процедура обрання була досить специфічною. На кінцевому етапі виборів із чотирьох висунутих кандидатів король затверджував одного. У порівнянні з Березневими статтями 1654 р., де передбачалися вибори гетьмана козаками з наступним повідомленням про них царя[126], це був крок назад. Окрім гетьманського уряду, очільник цього державного утворення мав би також бути першим сенатором від «своїх» воєводств. Він, стаючи урядником у Речі Посполитій, не мав права приймати іноземні посольства, тобто здійснювати власну закордонну політику[127]. Це також був крок назад у порівнянні з Березневими статтями 1654 р., за якими гетьману дозволялося приймати іноземних посланців (правда, повідомляючи про це царя)[128].

Таким чином, новостворене державне утворення, яке можна назвати Руським князівством, багато що брало від системи управління Речі Посполитої і вписувалося в її структуру. Зокрема, зберігалися воєводства з відповідними управлінськими структурами. Вони мали представляти свої інтереси перед королівським урядом, у т. ч. через своїх сенаторів. І все ж, попри цю «старину», були й «новини». Передусім такою «новиною» стало реєстрове козацтво, яке становило більшу частину війська держави й могло суттєво впливати на перебіг подій. Хоча Виговський намагався зменшити його вплив, передбачаючи створення підвладного гетьману професійного війська.

Руське князівство, попри «прив’язаність» до Речі Посполитої, мало чимало «чинників самостійності». Це не лише своя армія та привілейована тут православна церква, а й власний монетний двір і трибунал[129].

Багатолітній ректор Замойської академії, лікар, бурмістр, війт і асесор Замойського трибуналу Василь Рудомич (бл. 1620—1672) досить влучно охарактеризував Гадяцький договір: «Переписав для себе окремі пункти порозуміння... з запорозькими козаками. Видно в них величезні привілеї як щодо грецької релігії, так і вивищення їх самих і князівства Руського. Завдяки цим свободам можна Русь прирівняти до Корони і Великого князівства Литовського...»[130] Подібні оцінки зустрічаємо і в інших джерелах. Наприклад, австрійські дипломати, які перебували при польському королівському дворі, вважали, що козаки після Гадяцького договору «творитимуть своє окреме тіло в тілі республіки, приблизно на таких же умовах, як і литвини»[131].

Значною проблемою в реалізації Гадяцького договору стало його редагування польською стороною. Відхилення положення про ліквідацію унії, цілеспрямоване обмеження гетьманської влади, вимоги повернення маєтків колишнім власникам (шляхтичам та римо-католицькому духовенству) руйнували авторитет Виговського та його оточення. Але найбільшим ударом, як уже говорилося, стало помітне скорочення козацького реєстру з 60 до 30 тисяч. Тому коли королівський посланець Криштоф Перетяткович привіз Виговському відредагований і ратифікований сеймом Речі Посполитої Гадяцький договір[132], гетьман сказав йому: «...ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз!»[133] У цих словах не було перебільшення.

Але то був лише один бік медалі. Польська сторона, за великим рахунком, не збиралася виконувати Гадяцький договір. Навіть Станіслав Казимир Бєнєвський, який відіграв важливу роль в його укладенні, представляючи королівський уряд, вважав, що козаків вдасться обманути в питанні ліквідації унії, проголосивши свободу совісті. Також він стверджував, що Руське князівство не існуватиме довго. Козаки, які зараз домагаються автономії, скоро помруть, а їхні наступники не бачитимуть потреби в існуванні власного князівства. Тому з плином часу буде повернутий старий порядок[134]. Якщо головний лобіст Гадяцького договору з польського боку так цинічно підходив до цього питання, то що вже говорити про інших. Для поляків цей договір потрібен був для того, аби в умовах, коли Річ Посполита опинилася в складному становищі, вивести із гри сильного противника — козаків.

Якби Виговському та його оточенню вдалося втілити в життя положення Гадяцького договору, то козацька революція могла розвиватися за іншим сценарієм. Однак це було майже неможливо. Виговський не мав належної підтримки в козацькому середовищі. А Гадяцький договір в остаточній редакції, як говорилося, підірвав його авторитет. Проти гетьмана були вкрай негативно налаш­товані радикальні елементи, чернь. Гетьман же, зі свого боку, не хотів загравати з ними і не йшов на компроміси. Часто він покладався не на згуртування внутрішніх сил своєї молодої держави, а на зовнішню допомогу. Проте від влади Речі Посполитої гетьман не отримав серйозної підтримки. Хоча з її боку було чимало символічних жестів. Таким жестом, зокрема, стала урочиста ратифікації Гадяцького договору, що відбулася 22 травня 1659 р.

Своїми переговорами з урядовими колами Речі Посполитої, укладенням та ратифікацією Гадяцького договору Виговський так чи інакше йшов на розрив із Московією. Певну роль тут могли відіграти симпатії та антипатії гетьмана, його світоглядні орієнтири. Адже він як особистість формувався в культурному полі Речі Посполитої, служив у її державних структурах. Проте цей момент перебільшувати не варто. Те саме можна сказати й про Богдана Хмельницького, який довгий час вів запеклу війну з Річчю Посполитою. Виговський у своїх діях керувався передусім особистими інтересами, а також приближеної до нього козацької старшини. Він бачив, що проти нього ведуть гру московіти, спираючись на незадоволених у козацькому середовищі. Це вело до конфлікту між гетьманом і московськими урядовими колами.

Дізнавшись про контакти Виговського з поляками та укладення Гадяцького договору, у Москві пішли на те, щоб якомога швидше укласти мирний договір із Швецією, з якою московіти знаходилися в стані війни. Цар Олексій Михайлович також розіслав грамоти, закликаючи до боротьби зі «зрадником Івашкою», та відправив в Україну війська під командою Григорія Ромодановського. Під контролем військ білгородського воєводи відбулися «вибори» гетьмана. Козацьким очільником проголосили Івана Безпалого як альтернативу для Виговського[135]. Безпалий перед тим підтримував Пушкаря. Він втік із Умані, де був полковником, на Січ. Побував і на аудієнції в царя, заручившись його підтримкою[136]. Цей новоявлений вождь намагався згуртувати розгромлених опозиціонерів.

Тут мимоволі напрошується паралель із порівняно недавніми подіями. У грудні 1917 р., в часи існування Української Народної Республіки (УНР), теж на Слобожанщині, в Харкові, як альтернатива українській владі був створений маріонетковий «український радянський уряд». Історія здатна повторюва­тися?

У конфлікті з московітами Виговський хотів спертися на зовнішню допомогу. Це була не лише Річ Посполита, а й Кримське ханство. 24 квітня 1659 р. взаємно присягнули на вірність гетьман і тодішній кримський хан Мехмед IV Гірей (1610—1674), який очолив похід свого війська проти московської армії.

Не вдаючись у детальний опис бойових дій під час цієї війни[137], зазначимо, що московіти сподівалися повалити Виговського, наставивши на його місце Без­палого.

Однак більшість міст та козацьких полковників Лівобережжя підтримували Виговського. Це й дало можливість гетьману до березня 1659 р. очистити від московських загарбників більшу частину Лівобережної України.

У червні 1659 р. військо, очолюване Виговським, зустрілося із московітами під Конотопом. Армія московітів становила близько 70 тисяч чоловік, у той час як у гетьманському війську було 16 тисяч козаків, 3 тисячі поляків, сербів та волохів, а також від 30 до 40 тисяч татар. Правда, щодо чисельності військ ведуться дискусії. Але те, що це була грандіозна битва, із залученням великої кількості військ з обох сторін, сумнівів немає. 8 липня (за новим стилем) відбувся вирішальний бій під селом Соснівка, де козаки та їхні союзники вщент розгромили свого противника. Втрати московітів сягали до 15 тисяч убитими й полоненими. Залишки розгромлених військ під натиском козаків й татар відступили в бік Путивля[138].

В українській історіографії битва під Конотопом представляється як звитяга українського війська[139]. Коли ж українські історики ведуть мову про татар, то вони, радше, постають у них у ролі «підручних». Правда, половина (якщо не більша половина!) війська, котра воювала з московітами, була татарською. У турецьких джерелах, зокрема у відомому літописі Мустафи Наїма, перемога під Конотопом приписується татарам[140]. І для цього є певні підстави так вважати.

Поразка під Конотопом викликала справжню паніку в Москві. Цар Олексій Михайлович навіть покинув столицю своєї держави й подався в Ярославль. У спішному порядку московіти почали нарощувати своє військо й будувати оборонні споруди[141].

Однак українці в цій, здавалось би, виграшній для них ситуації «самі себе звоювали». Тут теж «відзначилася» Запорозька Січ. Її кошовий отаман Іван Сірко вирішив здійснити набіг на татар-ногаїв. Відповідно, татарські війська змушені були покинути Виговського й повернутися в свої степи[142]. Гетьман втратив військову підтримку сильного союзника, на якого міг спертися.

Тут варто кілька слів сказати про Івана Сірка, який вирізнявся на фоні інших козацьких провідників другої половини XVII ст. Безперечно, це був талановитий воїн і полководець. Йому приписують перемогу в десятках битв. Він брав участь у війні під проводом Богдана Хмельницького, але не захотів присягати московському цареві на Переяславській раді. Сірко, будучи запорозьким кошовим отаманом, проводив відносно незалежну політику. Прославився своїми походами на татар і турків.

Проте як політик Іван Сірко не завжди відзначався продуманими діями. Часто змінював політичну орієнтацію, сподіваючись отримати гетьманську булаву. Виступав проти Івана Виговського та Юрія Хмельницького, якого свого часу підтримував у боротьбі проти Виговського. Був противником правобережного гетьмана Павла Тетері, закидаючи йому пропольську орієнтацію, й водночас боровся з московітами.

Хоча Сірко здійснював неодноразові напади на татарські й турецькі володіння, але довгий час підтримував правобережного гетьмана Петра Дорошенка, який проводив протурецьку політику. Однак покинув його, коли той стратив свого противника — лівобережного гетьмана Івана Брюховецького. Після Андрусівського договору 1667 р., котрий розділив Україну між Московією й Річчю Посполитою, цей козацький ватажок зайняв антимосковську позицію.

Сірко, попри прикордонні сутички з татарами й турками, іноді заявляв про дружбу з ними. Наприклад, у листі до кримського хана Мурада Гірея від 14 січня 1680 р. писав: «При цій оказії посилаємо вашій вельможності наш особливий уклін з поздоровленнями, бажаючи, щоб завдяки чесній пораді і праці вашої вельможності перед ханською величністю возсіяв між монархами і народами святий мир, про який кожен народ благає Господа Бога. Про нашу ж до ханської величності і всієї держави кримської непорушну дружбу сповіщаємо, що її жодними заходами ніхто розірвати не може»[143]. І це при тому, що саме Сірку приписується образливий лист запорізьких козаків до турецького султана Мехмеда IV[144], котрий, до речі, був напівукраїнцем і охоче йшов на співробітництво із українськими козаками. Згаданий лист Сірка до турецького султана, який послужив для створення Іллею Рєпіним відомої картини, належав до міфів, як, очевидно, й чимало інших оповідей про цього козацького ватажка.

Загалом діяльність Сірка мала деструктивний характер, часто руйнувала і так слабкі державні інституції Гетьманщини. Це був такий собі анархіст XVII ст., тогочасний батько Махно. Він міг викликати захоплення, ставав героєм різноманітних легенд. Деякі автори трактували Сірка як зразок козацької доблесті. Наприклад, таке трактування зустрічаємо в козацького літописця Самійла Величка[145]. Те саме можна сказати про рукописну віршовану польськомовну хроніку другої половини XVII ст., де Сірко подається як людина, послана Богом[146]. Був він і персонажем різноманітних фольклорних творів[147]. Міфологізований його образ поданий і у відомому прокозацькому історичному наративі «Історія русів». Там читаємо наступне: «Сірко сей був в роді своєму людиною незвичайною і єдиною. Він з малочисельним військом своїм завше щасливо воював і був переможцем, не зводячи, однак, ні з ким неправедної війни. Баталії у нього вважалися за іграшку, і жодної з них він не програв. Татари Кримські й Білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями та зайцями. Він декілька разів проходив наскрізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх Татар аж у Кефські гори, де й самі Хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках гірських. Татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в суперечних між собою справах віддавалися на його суд, мовляв: «Як Сірко скаже, так тому й бути». При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів»[148]. Щодо некорисливості Сірка, то тут можна посперечатися. Був він достатньо заможною людиною.

У недавні часи цей козацький ватажок став героєм різних художньо-літературних і мистецьких творів. Можна згадати романи Володимира Малика «Таємний посол», Юрія Мушкетика «Яса», фільм «Чорна долина» тощо. Також культовим місцем стала могила Сірка біля села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області, де щорічно на початку серпня відбуваються дійства по вшануванню цього козацького провідника. При цьому глорифікатори Сірка не особливо замислювалися над тим, які наслідки мали діяння їхнього героя.

Однак повернемося до Виговського й Конотопської битви. Вона для нього стала перемогою, але перемогою пірровою. Незадовго після цієї баталії на Лівобережжі ініціював новий заколот переяславський полковник Тимофій Цицюра. 23—24 серпня він почав антигетьманське повстання в Переяславі, пославши вірне йому військо до Ніжина, де його підтримав Васюта (Василь) Золотаренко[149]. Загалом Переяслав, Ніжин, а також Полтава часто ставали осередками, які підтримували московітів. На цей раз заколотники були набагато краще організовані, ніж їхні попередники — Барабаш та Пушкар. Окрім Цицюри та Золотаренка, до керівників повстання належали Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького, третя дружина Богдана Хмельницького, Ганна, Іван Богун, Іван Сірко та інші. Серед них був також Іван Брюховецький, головний герой Ніжинської чорної ради 1663 р., якого змовники послали на Січ, аби він заручився там підтримкою запорожців. Безперечно, це були впливові люди, які користувалися авторитетом серед козацтва. Вони «постановили всіх фаворитів королівських, почавши від самого пана гетьмана, впень вистинати з жонами і дочками, на що присягли страшною клятвою у великій таємниці»[150].

Окрім Переяслава й Ніжина, заколотникам вдалося швидко взяти Корсунь, знищивши тут польський гарнізон. Також у їхніх руках опинився Чернігів та Сіверщина. Повстанці там безжально вбивали військових, що підтримували гетьмана. Серед них опинився й Немирич, який загинув під селом Свидовець[151]. Повстання поширювалося на півдні Гетьманщини, де діяв Сірко. На Правобережжі бунтівниками керував Іван Богун. Заколотники своїм «прапором» обрали Юрія Хмельницького[152].

Особа ця влаштовувала їх із кількох причин. По-перше, як уже говорилося, не так давно, лише два роки тому, козацька старшина визнала наступником помираючого Богдана Хмельницького його сина Юрія. Про це ще пам’яталося. Відповідно, Юрій Хмельницький багатьма старшинами сприймався як легітимний правитель. Він же й ніби «перебирав» на себе заслуги свого батька. По-друге, Юрій залишався ще занадто молодий, аби стати гетьманом. Це давало можливість заколотникам легко маніпулювати ним.

Україна опинилася у вирі громадянської війни, що стало справжнім подарунком для московітів. Анджей Потоцький, характеризуючи ситуацію, яка склалася тоді на українських землях, писав королю Яну Казимиру: «І тепер в Україні вже самі себе їдять: містечко воює проти містечка, син — проти батька, батько сина грабує, тут жорстка Вавілонська вежа, розумніші козаки просять Бога, щоб їх хтось міцно взяв у руки, або ваша королівська милість, або [російський] цар, хто б нерозумному плебсу не дозволив такої сваволі. Ваша королівська милість, дасть Бог, єдиним своїм приходом з військом все заспокоїть. [...] Той, хто першим прийде з військом, їх, безперечно, і осідлає»[153].

Гетьманська держава, що виникла в непростих умовах козацької революції, тепер, коли йшла «війна всіх проти всіх», буквально розвалювалася на очах. Державні інституції, котрі й так не мали великого авторитету, втрачали підтримку. Зате радикалізована чернь хотіла влади. І цим користувалися різні авантюристи, що вміло грали на почуттях народних.

Щодо Виговського, то його сили танули на очах. Чимало вірних йому військових частин було знищено, інші ж переходили в стан ворога. Сам гетьман змушений був покинути столицю, Чигирин, залишивши там дружину й деяких своїх соратників. Ще одним містом, яке лишалося вірним Виговському, була Сміла. Соратники гетьмана, зокрема його брат Данило, сподівалися на допомогу поляків. Проте ці сподівання не справдилися.

Звісно, у Виговського існувало кілька варіантів для подальших дій. Можна було б спертися на підтримку татар і турків. Також існувала думка йти на терени Білорусі до свого соратника Івана Нечая і разом із його військом продовжувати боротьбу. Але це призвело б до чергового спалаху громадянської війни і спустошення України. Гетьман сів за стіл переговорів зі своїми супротивниками, яких представляли канівський полковник Іван Лизогуб та миргородський полковник Григорій Лісницький. Було досягнуто наступних домовленостей: Виговський відмовлявся від гетьманської влади, натомість новий гетьман, обраний повстанцями, мав би зберегти Гадяцький договір та відпустити дружину Виговського з Чигирина.

20 вересня 1659 р. в урочищі Маслів Став на річці Росава під селом Германівкою на Київщині почалася козацька рада за участю правобережних полків, запорожців та частини лівобережних козаків. Це була чорна рада із широким залученням низів. При бажанні таку подію можна трактувати як вияв широкої козацької демократії. Фактично рада під Германівкою стала попередницею Ніжинської чорної ради 1663 р. На ній не хотіли слухати прихильників Виговського. Декого з них убили — братів Сулим та Прокопа Верещаку. Значна частина військ Виговського перейшла в табір його супротивників. А сам гетьман мусив рятуватися втечею. Чорна рада 23—24 вересня обрала гетьманом Юрія Хмельницького[154]. Генеральний обозний Тимофій Носач зберіг свою посаду. Суддями стали Іван Кравченко та Іван Безпалий, котрий, як уже говорилося, намагався, заручившись підтримкою московітів, під своїм керівництвом згуртувати опозицію Виговському.. Пізніше на старшинській раді в Білій Церкві обрання Юрія Хмельницького було закріплене[155].

Здавалось, Україна мала б заспокоїтись. Адже впевнено перемогла опозиція, а колишній гетьман відмовився від влади. Проте гетьманська булава опинилася в руках слабкої людини. Більше того — в середовищі переможців існували різні «партії», кожна з яких хотіла отримати більшу частку влади.

Чорна рада під Германівкою не стала початком ери стабільності. Вона започаткувала третій етап козацької революції, який супроводжувався кривавими війнами.

Дух цього трагічного періоду чудово передав Василь Стус у поезії «За літописом Самовидця»: