Чорна рада

Історичні наративи початку «доби націоналізму» про Ніжинську чорну раду

Своєрідним продовженням козацьких літописів можна вважати синтези історії України, створені на початках «доби націоналізму», тобто в першій половині ХІХ ст. Ці твори, звісно, не могли обійти особи Івана Брюховецького. Щоправда, в них не акцентувалася увага на Ніжинській чорній раді. І це зрозуміло. Занадто «незручно» виглядала ця подія в історії українського козацтва.

Однією з найбільш знаних і, відповідно, найбільш впливових наративів такого типу є «Історія русів»[363]. Твір справив великий вплив на Тараса Шевченка, деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією сюжетів «Історії...» Під впливом цього твору перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історії...». Використовували вказаний твір інші українські автори ХІХ ст., зверталися до неї Микола Гоголь і Олександр Пушкін, окремі російські письменники та історики.

Перша згадка про «Історію русів» припадає на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. Твір поширювався у рукописних копіях. У 1846 р. його опублікував Осип Бодянський у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору — покійний тоді єпископ Георгій Кониський. Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо того, чи справді ним був написаний цей твір.

До сьогоднішнього дня питання авторства «Історії русів» не є вирішеним. Називалися різні імена ймовірних творців. Це — Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші.

На основі аналізу твору можемо констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ — на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині. Принаймні в книжці часто говориться про події на Стародубщині — північній частині Чернігівської губернії.

Характеризуючи «Історію русів», Валерій Шевчук справедливо зазначав: «Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини ХVІІІ століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (ХVІІІ століття) — документами. Основна засада твору — натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії»[364].

Автор «Історії...» справді намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Відповідно до історіософської концепції автора твору, Давньоруська держава — це держава русів-українців. Русь є їхньою питомою етнічною назвою. Русь (Україна), вважає автор, втратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади. Далі в «Історії...» говориться, що в результаті втрати самостійності Русь змушена була з’єднатися з Литвою та Польщею у федеративній державі заради оборони своїх земель від татарських ординців. Та Польща почала порушувати вільності русинів-українців. Тому на оборону цих вільностей стало козацтво. Подальша ж історія Русі-України подається як історія козацтва. І саме цій історії приділена найбільша увага.

В «Історії русів» спеціально підкреслюється, ніби керівниками козаків були не простолюдини, а люди шляхетського стану. І це зрозуміло. Автор зазначеного твору був речником малоросійського дворянства — нащадків колишньої козацької старшини. Через те й намагався трактувати історію українського козацтва в дусі аристократизму. Спеціально згадується князь Михайло (не Дмитро!) Вишневецький, який вважається першим чи одним із перших козацьких гетьманів. Підкреслюється, що «Козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як-от: Старшин генеральних, полкових і сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило, мимо такого числа чиновників обирати простих козаків? А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх на виборах Гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та міжусобиці приносить»[365].

Однією з центральних фігур «Історії...» є Богдан Хмельницький. Автор зазначеного твору фактично продовжив традицію ідеалізації цього діяча, яка утвердилася в козацькому літописанні.

Зокрема, в «Історії русів» читаємо наступне: «Останнє знищення Юрія Хмельницького відродило у Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя. Раптом постало в ній п’ять самовільно проголошених Гетьманів, що вибрали собі різні партії і несамовиті протекції: один — Турецьку, другий — Польську, а третій — Російську! Два з них були Задніпровські Полковники, Тетеря і Дорошенко, а два сьогобічні Полковники — колишній Сомко і Ніжинський Васюта, та один із Запорозьких Осавулів — Іван Брюховецький. Сей, бувши у Юрія Хмельницького великим фаворитом і зрадником, зумів нажити великі гроші, і коли командир його та добродій поневірявся по байраках та по в’язницях, він тим часом зібрав собі найбільшу партію подарунками та могоричами, і тому обраний був Гетьманом од найбільшого числа Козаків, а паче од Запорожців, які самочинно у вибори тії втрутилися, а перед тим вони того чужі були»[366].

Як бачимо, тут автор «Історії русів» дає історичним фактам дуже довільну інтерпретацію. Стверджує, що обрання Брюховецького гетьманом відбулося шляхом підкупу. Далі автор взагалі дає волю фантазії, говорить про доноси московському царю на Брюховецького, про те, що цар відрядив якусь комісію, котра мала б вивчити це питання. Ось як це подається в «Історії русів»:

«Полковник Васюта, торуючи собі шлях у Гетьмани, зробив донос Цареві про незаконне обрання Брюховецького, узявши собі за оборонця впливового тоді Архієпископа Мефодія; але Цар, через розважність свою та справедливість, дав донощикові і оборонцеві таку резолюцію: «Понеже обрання Гетьмана Малоросійського, згідно з договірними статтями славетного Гетьмана Зіновія Хмельницького, залежить од урядників і Козаків тамтешніх, то не перешкоджати їм у тому ні в якому разі; і якщо Брюховецького обрано вже на Гетьмана, то так тому й бути, а Васютці шукати прихильності Козацької, щоб і його після смерті Брюховецького обрали; а до того бути йому в попередній ранзі спокійно і не хиляючись».

Доноси й скарги на Брюховецького до Царя не тільки не припинились, але побільшились. Васюта, повторюючи їх, просив Царя розглянути й розслідувати їх. Наказний Гетьман Сомко, також повідомляючи Царя про порушення прав і договорів Малоросійських фортельним обранням Брюховецького, уважнив тим перед Царем подання Васютині, але Сомко багатьма заслугами військовими доволі доказав прихильність свою до інтересів Царських і всієї Росії, та й од війська чесноти його високо шановані були. Тим-то Цар рішився спорядити комісію, щоб перевірила й вирішила скарги та доноси на Брюховецького. Членами комісії призначено Князя Гагіна і Боярина Кирила Осиповича Хлопова з багатьма Думними дяками та піддячими. А що Брюховецький був вельми багатий і Запорожець, себто з числа тих людей, які звичайно тамо жнуть, де не сіють, і розтринькують так, як і збирають, то всі доноси й скарги на нього в очах членів комісії та їх Думних дяків були павутинням, крізь яке пробивається, звичайно, шершень, а муха в ньому в’язне, і скаржників на тому правилі Комісія дуже скоро звинуватила й засудила, а про Брюховецького в рапорті до Царя оповістила, що «Іван Мартинович є чесна людина і надається бути Гетьманом, понеже він, хоч не вчений, але розумний і жахливо як злодійкуватий та справний. Посадивши його на границях, можна спати в Москві без поспіху». І тим часом, як дожидали резолюції Царської на те подання, найважливіших скаржників, Сомка й Васюту, Комісія заарештувала й оддала самому Брюховецькому, який, закувавши їх у залізо, тримав у в’язниці підземній, а одної ночі, пославши у в’язницю своїх Запорожців, одрубав їм обом голови. Варварське й злочинне вбивство Сомка й Васюти обурило всіх Полковників Малоросійських супроти Брюховецького і спричинило великий заколот; але Брюховецький тим самим знаряддям, через сильну партію свою в Москві, зумів утихомирити обурення супроти себе і всілякими підступами повиганяв з полків противних йому Полковників, а на їх місця настановив Запорожців Полковниками. І тії Полковники, знавши лише розпусту та свавілля, зруйнували всю регулу і дисципліну військову, в полках реєстрових запроваджені од Гетьмана Князя Ружинського і зміцнені од Гетьмана Зіновія Хмельницького, і замість того допущено в них яничарське убивство, сваволю й непослух. А Брюховецький, щоб надолужити свої втрати, що їх зазнав за удержання Гетьманства, розпочав руйнувати маєтки Полковників, ним скинутих, і задля того сам ходив із Запорожцями по Малоросії і пограбував багато родин, а особливо родини Васюти й Сомка. І сього останнього великі в Переяславі багатства, зібрані на скарб Малоросійський, коли був він Наказним Гетьманом, забрав усі до нитки і поділився ними із своїми Запорожцями, а Запорожці, особливо ж ті, що були з них урядниками, наробили багато шкоди по Малоросії, мало чим меншої від руйнації Татарської, і, не кажучи про всілякі їхні безчинства, вся власність жителів привласнена ними була, яко спільна»[367].

У наведеному уривку більше фантазій, аніж історичного фактажу. Тут варто мати на увазі, що автор у даному випадку на основі довільно інтерпретованих фактів намагається провести потрібні йому ідеї. Концептуально це виглядає таким чином. Мовляв, у козацькому реєстровому війську існувала регула, тобто порядок, і дисципліна, запроваджені ще з початків його існування князем (!) Ружинським, а також утверджені пізніше Богданом Хмельницьким. Однак це все було знищене Іваном Брюховецьким, який привів до влади запорозьку чернь. Вони також вчинили неправедно, забравши власність у заможних козаків.

Як антигероя зображував Брюховецького й Дмитро Бантиш-Каменський у своїй «Історії Малої Росії», яка стала першою офіційною синтезою історії України. До того ж синтезою, що мала значне поширення й, відповідно, вплив.

Появі цієї синтези ми завдячуємо Миколі Рєпніну-Волконському[368]. Він у 1816 р., ставши малоросійським генерал-губернатором (це генерал-губернаторство в основному охоплювало терени колишньої Гетьманщини), вмовив Бантиш-Каменського поїхати до нього для написання роботи з історії України[369]. Рєпнін створив історику умови для роботи. Бантиш-Каменський зайняв посаду урядовця з особливих доручень при генерал-губернаторові, виконував деякий час обов’язки управителя канцелярії. Він мав доступ до губернських архівів. Рєпнін також допоміг йому отримати матеріали з приватних архівів та колекцій. Без такого сприяння створення першого систематичного наративу з історії України було б проблематичним. Князь не лише ділився з істориком своїми думками щодо минулого України, а й був автором окремих фрагментів[370].

Проект написання «Історії Малої Росії», яким опікувався Рєпнін, можна трактувати як таку собі регіональну альтернативу імперському історіографічному проекту. Інше питання, наскільки вдалою вона виявилася. Зенон Когут досить критично висловився на адресу цієї праці: «Бантиш-Каменський наслідував Карамзіна, брав матеріял із його твору і намагався писати у тому ж стилі. Як і праці Карамзіна, «Історія» Бантиш-Каменського описує лише політичні події та життя правителів. В інтерпретації немає і сліду критики царського централізму, характерної для історичних творів кінця XVIII століття або «Історії русів». Бантиш-Каменському у своїй праці вдалося знайти місце для України в імперській схемі, зробивши знання про Україну доступнішими. Проте в цілому історія Бантиш-Каменського була не більше як докладною історією однією з численних провінцій Росії»[371].

Можна погодитись із такою оцінкою. Однак у цьому випадку важливо враховувати контекст. Це, як уже зазначалося, було офіційне видання — адже воно готувалося під егідою малоросійського генерал-губернатора. Книга мала пройти цензуру. Тому вводити в її текст якісь автономістські моменти було недоречно. Через те «Історія Малої Росії» не виглядала так радикально, як «Історія русів» чи деякі інші твори з історії козаччини, що поширювалися в рукописах.

Михайло Рєпнін, проводячи централістську політику імперського Петербурга, звісно, не міг допустити, щоб написана під його керівництвом «Історія Малої Росії» не вписувалася в загальноросійську історію, офіційний варіант якої був підготовлений Миколою Карамзіним. До речі, в цій «Історії...» є чимало посилань на Карамзіна. Тому, на позір, вона виглядає, як історія однієї з провінцій Російської імперії.

«Історію Малої Росії» Бантиш-Каменського варто трактувати як регіональну альтернативу «Історії...» Карамзіна. Рєпнін дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при всій своїй «вписаності» в загальноросійську схему історії «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини. При цьому велика увага зверталася на козацтво як на феномен, що утвердився на цих землях. Варто також відзначити, що подібних регіональних історій в імперській Росії того часу не було створено.

«Історія...» Бантиш-Каменського в чотирьох частинах побачила світ у 1822 р. За життя історика ця праця була ще перевидана в 1830 і 1842 роках.

Концепція історії України Бантиша-Каменського співзвучна з концепціями козацьких літописців, зокрема Грабянки й Величка. Автор маргіналізує в своїй книжці історію Київської Русі. Вона для нього не є важливою. Не є важливими для нього події, коли українські землі перебували в складі Великого князівства Литовського. «Справжня історія» в Бантиша-Каменського починається з появою козаччини.

Велика увага в цьому творі приділена повстанню під проводом Хмельницького. Для Бантиш-Каменського це ключовий момент у історії Малоросії. Особа Хмельницького в творі всіляко ідеалізується. Автор з великим пафосом говорить про Переяславську раду й про приєднання земель Малоросії до Московії.

Бантиш-Каменський детально оповідає й про діяння інших гетьманів. Звісно, тих, хто знаходився в опозиції до російського самодержавства, він характеризує негативно. Щодо Івана Брюховецького, то тут автор зі зрозумілих причин, зображуючи цю особу, представляє її в світлі негативному.

На відміну від «Історії русів», де про Ніжинську чорну раду практично не говориться, Бантиш-Каменський приділяє певну увагу цій події. Він, зокрема, відзначає, що Брюховецький та єпископ Мефодій писали доноси царю на Якима Сомка, представляючи його зрадником. І це, як уже говорилося, відповідало дійсно­сті. «Дари Брюховецького московським боярам та дії хитрого єпископа, — писав Бантиш-Каменський, — перемогли прості зусилля воїна (мається на увазі Яким Сомко. — П. К.), що керувався старанням та правдою. Брюховецький, зведений на гетьманство своєвільними запорожцями, отримав від царя дозвіл бути присутнім на раді й, в результаті цього, уповноважений був князем Ромодановським керувати Малоросією до міста Ромен в якості наказного гетьмана»[372].

Є в Бантиша-Каменського опис Ніжинської чорної ради, який загалом відповідав реаліям. Так, він пише, що 18 червня 1663 р. відбулася рада, на якій мали обрати гетьмана. Брюховецький був упевнений в своїй перемозі й сміявся над своїми противниками. Як тільки почали читати царську грамоту, народ зашумів. Почалися крики й бійка. Царські посли намагалися встановити порядок, але марно. Запорожці напали на прихильників Сомка і взяли гору. Сам же Сомко змушений був утікати до намету царського посланця Гагіна (так це прізвище звучить у Бантиш-Каменського). У результаті цього Брюховецький був оголошений гетьманом.

Говорить Бантиш-Каменський і про арешт Сомка. Але це подається таким чином. Мовляв, Сомко погрожував Гагіну, обіцяв скаржитися на нього. Того його й арештували.

Завершуючи історію Ніжинської чорної ради, Бантиш-Каменський зазначив наступне про Брюховецького: «Таким чином, простий слуга Юрія Хмельницького, завоювавши любов народу войовничого, своєвільного, зайняв місце свого володаря. Запорожці скористалися послугою, яку вони надали новому гетьману, розграбували обози Сомка й Золотаренка, розбили багато шинків, спричинили великі спустошення в різних містах і селах малоросійських»[373].

Загалом можемо констатувати, що в перших синтезах історії України «доби націоналізму» Брюховецький, а також Ніжинська чорна рада були трактовані негативно. Це негативне трактування отримало своє продовження в наступних українських істориків та літераторів. Передусім це стосувалося роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада».