Чорна рада

«Чорна рада» Пантелеймона Куліша як твір-попередження?

Роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша має тривалу історію. Основний час роботи над твором припав приблизно на 1843—1844 рр.

Це був період, коли письменник був захоплений пам’ятками української старовини, що відповідало тодішнім романтичним уподобанням. Також тоді він «був особливо захоплений фольклористичною працею, записуванням, публікацією народних творів, мотиви та образи яких широко використовував у власній творчості». Через те важливим джерелом відомостей про описувані події в «Чорній раді» є «не тільки стародруки та документи, але й народна пам’ять, яка зберігає цікаві деталі та відомості про них»[374].

На той час Пантелеймон Куліш мав стосунок до Кирило-Мефодіївського братства. Його члени дотримувалися народницьких поглядів, котрі можна характеризувати як близькі до ідей соціалізму чи навіть комунізму. Своєрідним програмним документом цього братства була «Книга битія українського народу», яка в середині ХІХ ст. так і не була опублікована, але спричинила вплив на кирило-мефодіївців.

На початку твору зазначено: Бог, створивши людей, дав їм дві основні заповіді — мати істинну віру в нього і плекати рівність серед людей. Єдиний народ, який дотримується цих Божих заповідей, — це слов’яни. Щоправда, вони мають два лиха — незгоду між собою, а також «те, що вони, як менші брати, все переймали од старших — чи до діла, чи не до діла, ніби не помічаючи, що у їх своє було лучче, ніж братівське». Саме від німців слов’яни попереймали королів та панів. Та все ж ці можновладці не є слов’янами. Переважно вони німці за походженням[375].

Тому у «Книзі...» проводиться думка, що слов’яни перебувають у неволі. «Але не до кінця прогнівився Господь на племено слов’янське, бо Господь постановив так, щоб над цим племеном збулось писаніє: камень, його же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла»[376], — читаємо в цьому творі. І ось цим наріжним каменем має стати саме Україна.

У «Книзі...» спеціально звертається увага на українське козацтво. Воно розглядається як носій християнської свободи: «І день одо дня росло, умножалося козацтво, і незабаром були б на Україні всі козаки, усі вільні та рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного...»[377]

Поляки й москалі, як стверджує «Книга..», знищили козацтво. Але Україна не вмерла: «Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч би і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий Українець хоч будь він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Ісуса Христа...»[378]

Отже, саме Україна має порятувати слов’янство й увесь світ: «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа... І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла»[379].

Звісно, не варто вважати, що Куліш стовідсотково перейняв ідеї кирило-мефодіївців, зокрема ті, які знайшли відображення в «Книги битія українського народу». І все ж вони так чи інакше вплинули на нього під час написання роману «Чорна рада». Принаймні Куліш намагався говорити про позитивні моменти в діяльності Запорізької Січі — хоча, здавалось би, матеріал Ніжинської чорної ради не давав підстав для цього. Є в романі й певні симпатії до демократичних верств населення. Адже один із найяскравіших (й водночас позитивних) персонажів твору Кирило Тур якраз є представником цих верств, козаком-запо­рожцем.

Перші глави роману «Чорна рада» були надруковані в 1845—1846 рр. у журналах «Современник»[380] та «Московитянин»[381] російською мовою (вважається, що в авто­перекладі самого Куліша). У той час письменник перебрався до Петербурга. Там він викладав російську мову в одній із гімназій. Наступного, 1846 р., йому запропонували закордонне відрядження для вивчення слов’янських мов. На той час роман уже був закінчений. Куліш пропонував його друкувати професору-українцю Осипу Бодянському, що мешкав у Москві і був відомий слов’янофільськими поглядами. Зрештою, слов’янофільство було притаманне й кирило-мефодіївцям. У романі зустрічаємо деякі слов’янофільські моменти. Наприклад, один із головних героїв роману, згадуваний Кирило Тур, має за побратима козака, який походить із Чорногорії. Зрештою, Тур сам вирушає в далеку путь до цієї країни, аби допомагати місцевому люду боротися з турками. Це можна трактувати як вияв слов’янської солідарності. Адже в той час низка слов’янських народів Балкан вели боротьбу з османами за свою незалежність. І серед них виділялися чорногорці.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства на початку 1847 р. поклав край видавничим і науковим планам Куліша. Письменник зазнав репресій. Його заслали в Тулу, де він провів три роки (1847—1850). До смерті царя Миколи І у 1855 р. Куліш мав обмежені можливості видавати свої твори. Лише з приходом нового царя, Олександра ІІ, починається процес лібералізації режиму. Ось тоді, в 1857 р., письменник видав «Чорну раду». Українською мовою роман уперше побачив світ окремим виданням у Петербурзі[382]. Тоді ж твір був опублікований російською мовою двічі в Москві: як окремим виданням[383], так і в журналі «Русская беседа»[384]. Варто відзначити, що російський переклад був повніший: у ньому зустрічаються окремі фрази, речення, яких не було в українському тексті.

«Чорна рада» викликала чималий резонанс. На твір написали рецензії Михайло Максимович та Микола Костомаров. Перший, вказавши на певні історичні неточності, відзначив високу літературну вартість твору. Також на літературні якості роману звернув увагу Микола Костомаров, особливо на багату мову твору. Також, на думку цього історика, «Чорна рада» показує і могутність, і слабкість духовного життя українського народу [385]. В захопленні від роману був Тарас Шевченко, який писав у листі до Куліша від 4—5 грудня 1857 р.: «Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки, і особливе, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний епилог вийшов; тільки ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів»[386].

Друге українське видання твору побачило світ уже за кордоном Російської імперії, у Львові в 1890 р. з ініціативи народовської газети «Діло» в її літературному додатку «Бібліотека найзнаменитіших повістей»[387]. Твір відповідав козакофільським настроям, які в той час стали популярними серед українців Галичини. Їм не могли не імпонувати антипольські моменти твору — адже в той час галицькі українці знаходилися в стані жорсткої конфронтації з поляками. Іван Франко, незважаючи на доволі критичне ставлення до творчості Куліша, дав високу оцінку згадуваному твору «...“Чорна рада”, — писав він, — лишається досі все-таки найліпшою історичною повістю в нашій літературі...»[388] Цінував «Чорну раду» також Михайло Драгоманов, який у кінці ХІХ ст. став одним із найбільших авторитетів серед української національно орієнтованої інтелігенції. Він вважав, що твір ґрунтується на серйозному дослідженні джерел[389].

Вперше на українських землях, що входили до складу Російської імперії, роман «Чорна рада» українською мовою вийшов у Одесі. При цьому маємо два одеські видання — неілюстроване 1900 р. та ілюстроване (ілюстратором був Амвросій Ждаха) 1901 р. Видавцеві довелося пройти чимало цензурних перепон, наприклад, він змушений був вилучити деякий ілюстративний матеріал. До видання були причетні видатні діячі тогочасної української культури, у т. ч. й дружина покійного Куліша — Олександра Білозерська-Куліш (Ганна Барвінок). Одеське видання мало всеукраїнський резонанс. Водночас воно було свідченням того, що на півдні України, в т. зв. «Новоросії» чи «Новогреції», є українські культурні сили, котрі — так чи інакше — розглядали цей регіон як свій.

«Чорна рада» стала помітним явищем української новочасної літератури. Уже за часів незалежної України, в 2000 р., за мотивами роману був знятий фільм під такою ж назвою. У 2001 р. він вийшов як дев’ятисеріальний фільм. Його показали на Першому Національному каналі на 10-ту річницю незалежності України. У наступному, 2002 р., фільм переформатували, викинувши більшу частину відзнятого матеріалу. У цій оновленій версії, яка триває лише 144 хвилини, «Чорна рада» існує понині[390]. Пізніше з’явилася третя версія фільму 2009 р., дубльована російською мовою. Вона складається із 4-х серій, отримавши нову, більш «знайому» для глядача назву — «Запорозька Січ»[391].

Попри те, що на зйомки були затрачені чималі ресурси і в ньому зіграли відомі актори (Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Руслана Писанка), фільм не користувався великою популярністю. Річ не лише в тім, що творці фільму вільно проінтерпретували Кулішеву «Чорну раду». Фільм був знятий у дусі «патріотичного кіно», де використовувалися старі стереотипи, зокрема стереотип «козацької слави». Такі речі на той час не особливо сприймалися глядачами, особливо молодими. Принаймні такий «стереотипний патріотизм» виглядав як відірваний від життя.

Куліш, пишучи свій роман, ніби змагався з Миколою Гоголем. Він намагався створити конкурентний твір для «Тараса Бульби». Письменник спробував дати широку картину козацького світу, показати різні аспекти козацького характеру. Справді, тут йому багато що вдалося. Це й мова твору, насичена «козацькою термінологією»; опис козацького побуту; показ неоднорідності козацтва, зокрема протистоянь городових козаків і запорожців; змалювання козацьких характерів (особливо яскравою є постать запорожця Кирила Тура), постійна демонстрація зразків козацького гумору тощо.

Однак «Чорна рада» вийшла занадто «філософською» й повчальною. У той час як гоголівський «Тарас Бульба» був твором міфологічним. А читач легше й краще сприймає міфологію, аніж філософію й дидактику. Це одна з причин того, чому «Тарас Бульба» став «світовим бестселером», а «Чорна рада» залишилася твором для внутрішнього вжитку українців. Світом правлять міфи. І на те нема ради! Хоча справа не лише в цьому. «Тарас Бульба» спеціально рекламувався в російській літературі, яка, будучи літературою великої імперії, стала відомою в світі. Українська ж література була літературою колонії. Відповідно, її твори лишалися малознаними за межами України.

Приступаючи до аналізу роману «Чорна рада», потрібно відзначити кілька моментів.

По-перше, твір писався тоді, коли Куліш знаходився під значним впливом козацької міфології. Тут помітну роль, як уже говорилося, на нього справили кирило-мефодіївці. Зрештою, й сам письменник належав до тодішніх очільників українського козакофільства. Він із великою довірою ставився до козацьких літописів і широко використовував їхні матеріали. Особливо це стосувалося Літопису Грабянки. У «Чорній раді» є чимало фрагментів, вибудуваних на матеріалах цього літописного твору. І все ж тут Кулішеве козакофільство не можна вважати цілковитим. У романі простежується певна амбівалентність у зображенні козацтва. Особливо це дає знати, коли йдеться про козаків запорозьких. Куліш представляє Запорізьку Січ, радше, у плані негативному, аніж позитивному. Це була «тріщина» в козакофільстві Куліша, яка з часом привела до переоцінки його поглядів. У зрілому віці він почав критично ставитися до феномену українського козацтва. І витоки цього критицизму можна знайти в «Чорній раді».

По-друге, «Чорна рада» писалася в той час, коли Куліш залишався благонадійним обивателем Російської імперії. Принаймні він вважав цю державу своєю, де збирався робити кар’єру. Зрештою, мав намір опублікувати «Чорну раду» легально, а на це потрібен був дозвіл цензури. Тому хоча історичне тло роману давало широке поле для антиросійських (антимосковських) інтерпретацій, твір витриманий у лояльному проросійському дусі. Автор намагається позитивно говорити про московського царя та його представників. Під час читання роману складається враження, що вони не втручаються в справи українських козаків. А ті негативи, які виникли під час обрання гетьманом Брюховецького, а також після Чорної ради — це внутрішні українські справи.

Щоправда, такі проросійські моменти в романі обумовлювалися не лише тодішньою лояльністю Куліша до імперської влади. Чималу роль у появі зазначених моментів зіграли джерела, якими користувався письменник. Зокрема, Літопис Грабянки, котрий, як зазначалося, широко використовувався при написанні «Чорної ради» і в якому простежуються помітні промосковські настрої.

По-третє, «Чорна рада» писалася тоді, коли в європейських літературах знач­ною популярністю користувався романтизм. Загалом означений твір можна розглядати як романтичний — хоча в ньому є й елементи сентименталізму. Романтичним героєм варто вважати одного з головних персонажів твору Кирила Тура, який, на відміну від багатьох інших дійових осіб роману, що мали історичних прототипів, такого прототипу не мав. Є в «Чорній раді» й елементи романтичного містицизму. Зокрема, містичним транслятором вищої мудрості в творі постає кобзар — чоловік божий. Таке розуміння кобзаря загалом було притаманне для українських романтиків, наприклад, воно зустрічається в Тараса Шевченка.

Романтичні моменти «Чорної ради» міфологізують твір, роблять його «не зовсім реальним». Автор вдається не лише до домислів, а й до деяких спотворень історичних фактів. Наприклад, зображує Якима Сомка як молодика, котрий сватається до героїні роману Лесі. Хоча відомо, що Сомко на час Ніжинської чорної ради був старшим одруженим чоловіком. Але таке спотворення потрібне було Кулішеві, аби вибудувати романтичний сюжет про змагання за Лесю трьох чоловіків — Сомка, Петра Шраменка й Кирила Тура.

Через те не варто сприймати «Чорну раду» як точне відображенні історичних реалій. Це, радше, твір, що передає не стільки фактаж, як дух історії. Тут ніби він зближається з гоголівським «Тарасом Бульбою».

«Чорна рада» — це своєрідна енциклопедія козацтва, подана в художньо-літературній формі. Є там чимало й незауважених моментів. Наприклад, чомусь не звертається увага на те, що один із головних героїв роману, Петро Шраменко, є... напівтурком. Його батько, який пізніше став паволоцьким полковником Шрамом, довгий час сидів «зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню»[392]. Ця скупа фраза багато про що говорить. Подібні речі Куліш сприймав як звичне явище. Отже, козаки, відірвавшись від традиційного селянського чи міщанського соціуму, одружувалися з чужоземками. Останніми нерідко були дівчата тюркського походження (татарки, туркені і т. д.), які потрапляли в полон. У принципі, козаків можна зрозуміти. У дикому степу знайти жінку було непросто. Тому й вони вимушені були брати за жінок дівчат-полонянок. У традиційних спільнотах такі речі не віталися. Тут шлюбні стратегії, як правило, визначалися заможністю та родовитістю. А про яку заможність чи родовитість бранки можна було вести мову! Хоча в тюркських спільнотах (у кримських татар, турків) одруження з полонянками було відносно поширеним явищем. І тут козаки ніби зближалися з тюркськими народами.

Цікаве й глибоке міркування щодо козацтва, власне його походження, зустрічаємо в одному із місць «Чорної ради», де старий запорожець Пугач звертається до своїх побратимів. Він у романі постає як мудрий хранитель козацьких традицій. У цьому зверненні, зокрема, є такі слова: «Ніхто не скаже, коли почалося козацьке лицарство. Почалося воно ще за оних славних предків наших варягів, що морем і полем слави усього світу добули»[393]. Тут представлена теорія походження козацтва, яку так ніхто й не розробляв, у т. ч. Куліш. Умовно її можна назвати варязькою. Відповідно до цієї теорії, предками козаків є давні варяги, котрі собі «добували слави» як на морі, так і на суші. Щось подібне роблять і українські козаки. На відміну від козаків татарських, що кочують у степах, козаки-українці, як і варяги, воюють на човнах-чайках. Варязька теорія аж ніяк не видається фантастичною. Вона принаймні пояснює морські походи козаків. Традиція таких походів мала поширення з часів Київської Русі саме у варязькому середовищі. А потім, відповідно, перейшла до козаків. Як це відбулося — простежити складно. Але ж не могла така традиція виникнути на порожньому місці. Цікаво, що українські автори у 20-х рр. XVII ст. писали про козаків як нащадків славних воїнів Київської Русі. Правда, такий погляд не отримав розвит­ку ні в українській літературі, ні загалом у літературі про українське козацтво.

Звертає Куліш увагу й на поліетнічність українського козацтва, зокрема Запорізької Січі: туди «сходились бурлаки з усього світу: прийде турок — і турка приймають; прийде німець — і німець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: «Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську»[394].

Однак для нас цікавим є не ці моменти, а те, як Куліш зображує в «Чорній раді» козацьку революцію. Звісно, він не вживає такого терміну. Але оповідає про події, які характеризували цей процес, і дає свої оцінки. Щоправда, останні не є однозначними.

На перший погляд, письменник схвально говорить про повстання під проводом Богдана Хмельницького. Ось одне з місць у творі: «...піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії косистенти-ротмістри з своїми жовнірами, да й наші перевертні-недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити теє полом’я! Як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварі, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини — немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже «розлилась козацька слава по всій Україні...»[395]. Ця цитата цілком у дусі козацьких літописців, зокрема Григорія Грабянки й Самійла Величка. Хмельницький для Куліша, безперечно, герой, а діяння цього гетьмана і його козаків подаються як позитивні.

Але не все так просто. Куліш, на відміну від козацьких літописців, виявляє співчуття чи навіть виправдовує іншу сторону, яка зазнала кривд під час Хмельниччини. В одному місці роману полковник Шрам, герой однозначно позитивний, пригадуючи події козацької революції, міркує про себе: «І Єремі (тобто Яремі Вишневецькому. — П. К.) дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?»[396]. Це можна сприймати як виправдання князя Яреми Вишневецького. Останній, до речі, в українській літературі трактувався як запроданець, лютий ворог Богдана Хмельницького й України. Але для нього, так випливає з романної оповіді, Україна була дорогою. Адже тут були маєтності Вишневецького, які він мусив боронити.

Показовою є вигадана історія про дружину-княжну заможного полкового осаула Гвинтовки. Ось діалог з роману, де йдеться про цю княгиню:

«— Отеє буцімби за достаток його князем зовуть! — перебила Череваниха.— У його жінка — княгиня з Волині, ляшка. Як руйновали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.

— Князь Гвинтовка! — зареготавши, каже Черевань. — То були Вишневецькії та Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки... Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії княгині»[397].

У цих словах відчувається іронія щодо козацьких скоробагатьків типу Гвинтовки. Йому мало тих багатств, які він здобув під час козацької революції. Гвинтовці потрібна ще «князівська пиха», гонор. І це виглядає смішно. Не даремно з нього сміється Черевань, котрий загалом у романі постає як герой позитивний. На відміну від Гвинтовки — героя негативного. Автор же неодноразово демонструє критичне ставлення до цього персонажа.

Княгиня мусить служити Гвинтовці, виконувати всі його примхи. При цьому чоловік привселюдно знущається й насміхається над нею. Ось одна зі сцен роману, де йдеться про Гвинтовчину жінку-княгиню:

«— Ну, вже такої радості я й не сподівавсь! — каже Гвинтовка. — Настусю, Настусю-серденько! — крикне, обернувшись до будинку. — Вийди лиш подивись, які до нас гості завітали!

У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані.

— Княгине моя, золото моє! — каже їй Гвинтовка. — Привітай же моїх гостей щирим словом і ласкою. От моя сестра з дочкою; от мій зять; а ось високоповажний пан Шрам із сином. Його всяк знає на Вкраїні і в Польщі.

Княгиня зійшла з рундука назустріч гостям, веселенько всміхаючись, тілько дивилась якось так жалібно, що аж чудно усім здалось. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душі якесь тяжке, невсипуще горе.

Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жінку за руку і підвів до ридвана.

А Череваниха з дочкою тож вилізли з ридвана, щоб привітатись із своєю вельможною родичкою. Оглядують тую княгиню, як яке диво; до неї, аж княгиня наче їх і не бачить. Щось друге в неї перед очима; аж помертвіла, наче щось страшенне побачила. Далі як крикне не своїм голосом:

— Ридван! — да й упала без пам’яті.

Усі засмутились; не знали, що се з нею сталось. Один Черевань усміхавсь, догадавшись, що тому за причина.

— Ге? Не дивуйтесь, — каже, — бгатці: ридван сей узяли ми під Зборовом, а в ридвані сидів князь із княжам. Князя ж погнали татаре до Криму, її княжа вражі козаки, насунувшись, кіньми затоптали.

Княгиню тим часом підвели з землі. Здихнула небога на вітрі, да, мабуть, почувши, що сказав Черевань, аж застогнала, наче її хто ножем шпирнув у серце.

— Бач, лядське кодло! — каже тоді крізь зуби Гвинтовка. — Я думав, вона вже забула прежні норови, аж, мабуть, вовка скілько хоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься!..»[398]

Отже, жінка Гвинтовки представлена як жертва козацької революції. А Куліш зі співчуттям ставиться до неї. Є в романі ще одна виразна сцена, де також простежується таке ставлення:

«— І справді, — каже Гвинтовка, — припало ж мені тепер змагатись, як треба гостей шановати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!.. Помиливсь ти, панотче, — каже знов до Шрама, — дуже помиливсь, сказавши, що жінка мене обляшила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись: не гайдуки, не маршалки застилають у мене стіл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгині їх тепер служать козакам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене обляшила. Княгине, моє ти золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора!

Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотів притьмом довести перед Шрамом, що в його жінка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз княгиня. І так, як мертве нехотя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов не своїми ногами, увійшла до світлиці на грізний поклик свого чоловіка. І так, як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить, і тремтить, і низько покланяється, так і та нещаслива княгиня, догоджаючи свойому чоловікові, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл білою скатертю. А руки ж то білі, ніжнії, засукані по-хазяйськи по лікоть, здаються чистішими од скатерті і ніжнішими од миткалевих рукавів — сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий сніг ранком надворі. Чи на те ж вони виховані, випестовані, щоб, покинувши високі князькії замки, застилати стіл козакові?

— Не честь, не слава хіба козакам, — каже господар, гледя на неї, — що в їх такії слуги? Сестро, небого, прошу ж до гурту. Сідайте да й не клопочітесь у мене в господі ні про що, як пани над панами. Вам услуговуватиме горда польська пані, високоіменитая княгиня!

А Череваниха каже:

— Ридван наш так налякав твою господиню, що коли б їй — у добрий час мовити — чого не сталось із переполоху. Може б, ізмити її свяченою водою, да нехай би наділа сорочку пазухою назад?

— Е, сестро! — одвітує Гвинтовка. — Мій голос підніме її і з домовини. Не вважай, що вона така смутна сьогодні: скажу тілько слово, так зараз розвеселиться да ще й через шаблю поскаче. Наші козачки танцювали ж колись під лядську дудку.

Хто б то зміг розказати, що на ту пору діялось на серці в бідної княгині! Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не зітхає. Слухає теє гордованнє од свого чоловіка так, мов не про неї й річ; тілько часом здригнеться од його грізного голосу, як струна на бандурі.

— Боржій, боржій, жінко! — покрикує на неї Гвинтовка. — Докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобі здалася. Давай нам якої-небудь настойки чи запіканки, тілько такої, щоб і старе помолодшало.

Принесла княгиня й запіканки, почала гостей шановати. Мусила перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей обносити.

— Пийте тепер безпечніше, дорогії гості, — каже господар, — ляшка вас не отруїть.

— А од їх роду — не во гнів твоїй жінці — се іноді й станеться, — каже Шрам. — Може б, і батько Хмельницький пожив іще на світі, якби не сватавсь із ляхами.

— Бач, моє золото, які твої земляки! — каже Гвинтовка. — Хвали Бога милосердного, що я тебе слобонив од їх. Хоть, може, мої липові світлиці й не те, що княженецькі замки, так хоч поживеш між православними християнами; усе-таки не так смердітимеш лядським духом, як позовуть на суд перед Бога!

— Та чи по нашому ж вона молиться? — шепнула Череваниха братові.

— Отак, сестро! — одвітує той голосно. — Невже ж ти думаєш, що я мав би кателичку за жінку? Уже не знаю, що там у неї в душі сидить, а вона в мене і до церкви ходить, і хреститься по-нашому. Перехрестись, моє золото!

Княгиня перехрестилась, як дитина, і що то! Бачся, нічого не заважають слова, а Леся, да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бідний горобчик попадеться у руки хлоп’ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Христа мучили, крутять да підкидають угору, так ся безталанна княгиня попалась тепер між козаки; і що там тії князі, сенатори да великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає»[399].

Цікаво, що саме в цій сцені, пов’язаній з княгинею-полькою, Куліш вклинює наведене міркування полковника Шрама про Ярему Вишневецького.

Письменник розумів, що повстання під проводом Богдана Хмельницького призвело до перерозподілу власності. Це була основна мета козацької революції.

Наприклад, оповідаючи про козака Череваня, Куліш зазначає: «Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню війну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу, та після війни й сів хутором коло Києва»[400].

Власне, таких Череванів, вважає письменник, було чимало. Зокрема, таким постає згадуваний Гвинтовка — рідний брат Череваневої дружини. Ось ще одне місце в романі, де описується, як козаки відбирали власність у шляхтичів та князів: «Як палили козаки шляхетськії двори і княжецькії замки, то все те мішками виносили. Так-то Бог тоді погодив козацтву, що тії вельможнії каштеляни і старости пишнії, несказанно горді, що гукали на гайдуків, сидя із сими кубками да конвами поза столами, пішли в неволю до Криму або полягли головою в полі, а їх кубки стоять у козака в світлиці. Іще ж по стінах висять і їх шаблі, пищалі під сріблом, старосвітські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки-сисюрки, що вкриє тебе залізною сіткою — і ніяка шабля не візьме. От же ніщо тіє не оборонило ляхів і недоляшків: допекли козакам і поспільству до самого серця. Та от тепер і тії луки, і тії шаблі, і вся та зброя сіяє не в одного Череваня в світлиці і веселить козацькі очі»[401].

Звісно, така експропріація експропріаторів трактується як кара за знущання шляхтичів і князів над козаками, як акт справедливої помсти за кривди. Власне, це трактування можна вважати етичним. Хоча, коли проаналізувати роман, то бачимо, що воно не дуже вдовольняє Куліша. Він не раз звертає увагу на негативні сторони цієї експропріації.

Про такі сторони частково говорить один із персонажів «Чорної ради», пригадуючи старовину: «Як слобонили наші з Божою поміччю од ляхів Україну, дак тоді по обидва боки Дніпра уся земля стала козакам спільна і обща. От і давай ділити по полках Україну: одні села до одного полку, а другі до другого тягнуть, і у полковому городі судову справу собі мають. Ну, а в полках осягли козаки й позаймали землі під сотні, а в сотнях під городи да під села; а там уже під свої двори, хутори да левади. От би, здавалось, і добре, та горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно. «Які вони, — кажуть, — козаки? Їх батьки та діди зроду козацтва не знали. Зробимо перепис, і хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто пахатний хрестянин, той нехай свого діла гледить!» Зчинилась була буча не мала: поспільство свого козацтва рішатись не хотіло, що ледві покійник Хмельницький утихомирив. І ото, которі багаті, що на доброму коні збройне до обозу мог­ли виїжджати, тії зостались козаками і до леєстру козацького записані; котрі ж ходили піхом, дак зостались у поспільстві (опріч міщан, що по городах торги і комори крамнії мали), осіли на рангових або на магістратських та на чернечих ґрунтах або у шляхти та в козаків підсусідками, а інші зостались козацькими підпомічниками, що двадцять-тридцять чоловік одного козака споряджають. Сі б то, може, й собі, як от і ми, козацької вольності пошукали, коли ж не сила! Як старшина з гетьманом розпорядила, так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку од диму, давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає. Прийде було полковник або військовий старшина до гетьмана: «Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!» — та й займе, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля, уже там підсусідок хоч живи, хоч до другого державці, коли не любо, вбирайся. Знов прийде сотник чи осаул, чи там який хорунжий полковий до полковника: «Благослови, батьку, зайняти займанщину!» — «Займи, синку, скільки конем за день об’їдеш». А сотники козакам займанщини по всій сотні роздавали. Оборе плугом, обнесе копцями, ровом обкопає або ограничить кляками, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб’є на болоті палю, там уже ти млина не будуй: сам він або його діти збудують. Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники з голоти розплодились! У Хмельнищину рідко який шляхтич зачепивсь на Вкраїні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш! Деякі повилазили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана батьківщину або материзну; а більш сього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіром’язці йшов. Той же зоставсь ув убожестві, а йому фортуна на війні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі займанщину зайняв, свиту гаптує, а ми сімряги мовчки латаємо»[402].

Тобто, Куліш дає зрозуміти, що повстання під проводом Богдана Хмельницького не привело до соціальної рівності. Відбулося розшарування в середовищі козацтва. І це, закономірно, в багатьох колишніх повстанців викликало нарікання, незадоволення.

Щоправда, Куліш намагається описати ідеальну модель козацької соціальної інституції. Такою для нього є хутір. Дія роману, власне, починається на хуторі Череваня, куди приїжджають полковник Шрам та його син Петро. Це місце ідилії. Життя тут тече спокійно, розмірено. Мешканці хутору матеріально забезпечені. Сюди приходить кобзар, чоловік божий, який ніби пов’язує хуторян із вищою, трансцендентною силою.

Проте життя вириває жителів хутору із їхнього «ідеального місця». Вони опиняються в містах, у круговороті карколомних подій. Цей круговорот для декого з героїв закінчується трагічно. У романі ніби протиставляється «широкий світ» світу хуторянському. Показово, що події твору, як починалися, так і закінчуються на Череваневому хуторі. Сюди після Ніжинської чорної ради та низки подій, що відбувалися після неї, приїздить Петро Шраменко, де знаходить «тиху пристань», одружуючись із Череваневою дочкою Лесею. Отже, з хуторянської ідилії починався роман, хуторянською ідилією він і закінчується.

Звісно, така «хутірна філософія», яку з часом Куліш намагався обґрунтувати, не була його винаходом. Хуторянські, ізоляціоністські настрої мали значне поширення в українському соціумі у XVIII—XIX ст. Для цього існувала низка причин. Але головною з них стало перетворення українських земель у колоніальну околицю Російської імперії й, відповідно, маргіналізація в цій державі козацької еліти. Якщо на початках творення імперії козацькі зверхники були залучені до цього процесу й навіть висувалися на перші місця в шеренгах імперської еліти, то з часом їх відтісняють. Тому в їхньому середовищі поширюється ізоляціонізм, прагнення «втекти від світу», «сховатися на своєму хуторі». Саме на таку «втечу від світу» орієнтувався Григорій Сковорода. Цей мандрівний філософ спілкувався переважно із українськими землевласниками — нащадками козацької старшини. І його «втеча від світу» загалом відображала їхні настрої. Мотиви соціального ізоляціонізму притаманні були й деяким творам Тараса Шевченка. Він, як і Куліш, ладний був вважати хутір моделлю ідеальної соціальної інституції.

Однак далеко не всі козаки, які збагатилися під час повстання під проводом Богдана Хмельницького, ладні жити тихо на своєму хуторі. Багато хто з них прагне більших статків, влади. Почали вони копіювати звичаї польських шляхтичів. Про це говорить чоловік божий: «А більш, — каже, — мені не по нутру ота мізерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу, і Богу не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тілько й знають різати до танців. Дух мій не терпить сього!.. І наша темна старчота, ради тієї ледащиці-горілки, бринчить їм на кобзах усячину...»[403]. Слова чоловіка божого в романі дуже вагомі. Адже автор вкладає в його уста «найвищі істини».

Куліш малює в творі конфлікти, які виникали між козацькою старшиною та представниками інших верств населення. Зокрема, йдеться про те, що незадоволені козацькою старшиною була не лише козацька сірома, а й міщани, яких не прирівняли до козаків. У «Чорній раді» є сцена, де міщани київські висловлюють обурення полковнику Шраму: «Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих?.. Одвоювали козаки!.. Та хто ж були ті козаки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що! А чом же би і нам по-козацьки не причепити до боку шаблі та й не сидіти, згорнувши руки?» Щоправда, у Шрама своя правда. Він є прихильником суспільства, де кожен стан виконує свою роль, а не суспільства, де всі рівні. Тому в уста Шрамові Куліш вкладає таку відповідь міщанам: «Козаки сидять, згорнувши руки!.. Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Да тілько козацькою одвагою і держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви се батьку Богданові: він би якраз потрощив об ваші дурнії голови свою булаву! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однаковому праві? Усякому своє: козакам — шабля, вам — безмін да терези, а поспільству — плуг да борона»[404]. Але Шрамова правда не приймається міщанами. Один міщанин прямо погрожує цьому козацькому полковнику: «Та постривайте, постривайте, пани кармазини, ...швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули... Добрі і молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну раду; тоді побачимо, хто яке матиме право!»[405]

Загалом Куліш на боці полковника Шрама. Однак він розуміє, що надмірне збагачення козацької старшини є явищем ненормальним і викликає відповідне соціальне незадоволення. Незадоволеними, зокрема, є запорожці, а їхня спільнота, показує Куліш, стала зосередженням бунтівних анархічних елементів, які легко піддаються соціальній демагогії.

Попри те, що окремі запорожці, передусім Кирило Тур, у романі зображені в плані позитивному, саму Запорізьку Січ Куліш характеризує негативно. Ось, наприклад, що говорить про запорізьких козаків Шрам: «Тепер чесному чоловікові стид мішатись між сі розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаянні в Січі да тілько п’янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику. Цур їм із їх скоками!»[406]

Саме Запоріжжя є джерелом неспокою, руїнницьких дій в Україні. «Мабуть, що дармо, — думає собі Шрам, — мабуть, не така Божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-солі уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого? І звідки ж підіймається хмара, Боже ти мій милий?.. Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків да лисиць. Отеє, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим сіромахам, що в городового козака повно в господі. А який же враг посилав на Запорожжє, як, по розгромі ляхів, усякому було вільно займати займанщину? Ні, ось підем лицарювати!.. П’янствовати да баглаї бити, а не лицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні душі справді одбігли займанщини, яко суєти мирської; а другий розбишака пішов у Січ, аби не робити діла на господарстві. От і налицарювали! Утішайсь, Україно, своїми дітками!»[407]

Саме на Запоріжжі зумів знайти численних прибічників Іван Брюховецький, який часто в романі зневажливо іменується Іванцем. Запорожці й стали ударною силою Ніжинської чорної ради. Куліш спеціально підкреслює, що на цю раду зібралося багато простолюдинів, які не мали стосунку до козаків: «Назбиралось люду незчисленна сила, і все то була сільська чернь, мужики, що позіходились грабовати Ніжень, як приобіщав їм Брюховецький. Обідрані кругом, у чорних сорочках: мабуть, самі бурлаки да гольтяпаки, що, не маючи жодного притулку, служили тілько по броварнях, по вінницях да ще по лазнях грубниками. У іншого сокира за поясом, у того коса на плечі, а другий притяг із колякою»[408]. Звісно, такі люди, на думку Куліша, не повинні були обирати гетьмана. Це мали би робити заслужені козаки, які чогось досягли й мають чималий досвід. Чернь же, яка не має ні заслуг, ні власності, легко піддається на маніпуляції, демагогію. Тому й може обрати нікчемного претендента на гетьмана — особливо коли цих людей... підпоїти та підгодувати.

Є в Кулішевій «Чорній раді», зокрема, сцена, де показано споювання виборців-простолюдинів: «Поміж людьми сям-там стоять бочки з пивами, ширітваси з медами та з горілкою, вози з мукою, сала, пшона і всякі припаси. Усе то настачили, усердствуючи Івану Мартиновичу, ніжинські міщани за те, що каже: «Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацької старшини над собою паном: усі будемо рівні»[409].

Минули віки, але методи роботи з «простим виборцем» не дуже змінилися. У нинішній Україні з цими методами теж можна частенько зустрітися. Аби забезпечити «правильне голосування», зацікавлені особи дають «простим виборцям» продуктові пакети, гроші, а то й пропонують випити міцних напоїв. Правда, після виборів «простий люд» починає нарікати: мовляв, обрали не тих. Майже ту саму ситуацію маємо в Кулішевому романі. Зробивши свій вибір, чернь з часом починає жалкувати: мовляв, обрали не того.

Ось як Куліш змальовує портрет Брюховецького: «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже: «Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у його чого поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набік одступить, що б ти сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату»[410].

Куліш зображує Брюховецького як вмілого популіста. Варто навести сцену, де цей популізм у романі представлений у всій красі. Там Іван Брюховецький стверджує, ніби гетьманство йому не потрібне, а він лише думає про те, як би то козакам запорізьким допомогти в «тяжкій долі». «Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво!» — вигукує він. «...тепер, — стверджує цей претендент на гетьманську булаву, — достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: «Хіба не багатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім’я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?»[411]

Звісно, сірома сприймає ці слова з радістю, висловлюючи наступні міркування: «Проклятії кармазини швидко видеруть у нас душу з тіла, не то що! Коли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лихій годині, дак хто б нас і пожалував!»[412]

А Брюховецький розповідає козакам про свої заслуги і свою «бідність»: «Ви знаєте, моє товариство миле, мої ріднії братчики, у яких саєтах, із якими достатками прийшов я до вас у Січ. І де ж те все подівалось? Чи я пропив, чи прогайнував? Ні, не пропив я, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тілько як-небудь прикрити ваші злидні. Не мало пішло мого добра і по Гетьманщині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко — да й те оддасть своїм курчаткам, так і я все до останнього жупана пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт — доведеться незабаром ходити так, як лапко. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре».

Така демагогія сприймається на ура. «Батьку ти наш рідний! — кричать кругом ледві не скрізь сльози. — Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’я та справимо тобі такі сап’янці, що і в царя немає кращих!»[413] Всі чекають від Брюховецького благодіянь, обираючи його гетьманом. Навіть старий козак Пугач, якому довелося багато надивитися, говорить: «...заведемо в Україні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас буде обще...»[414]. Це така собі «комуністична програма».

Коли ж відбулися вибори Брюховецького, чернь загула: «Хвала Богу! Хвала Богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!»[415]

Правда, Брюховецький, отримавши гетьманську булаву, не збирається втілювати в життя козацькі «комуністичні мрії». Він розгорнув боротьбу за владу, знищуючи противників. Не забував і себе, «бідного». У результаті цього відбувається руйнування Гетьманщини. Знищується й козацька старшина, на місце якої приходять вихідці з низів. Про це, зокрема, говорить один із героїв роману Кирило Тур, звертаючись до Петра Шраменка: «Хіба не бачиш, як тепер на світі попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на сермяги, а сермяги на карамзини. Увесь світ перелицьовано...»[416]

Брюховецькому Куліш протиставляє Сомка, якого зображує в ідеалізованому плані. Мовляв, він цілком достойний гетьманської булави. Ось як в одному місці «Чорної ради» говориться про цього діяча: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи»[417]. Або інша ідеалізована характеристика цього наказного гетьмана: «Сомко-бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в його або в поході знай свою лаву — не так, як у інших. Тим-то й били сомківці неприятеля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй аби воля»[418]. Тут маємо справу не стільки із зображенням історичного персонажа, скільки з намаганням автора створити образ ідеального державного мужа-гетьмана.

Саме бажання волі, яку хотіла мати чернь, й призвело до того, вважає Куліш, що світ в Україні-Гетьманщині перевернувся і Брюховецький взяв гору над Сомком. У романі події подані таким чином, ніби новообраний гетьман ув’язнює Сомка — правда, при мовчазній згоді московського воєводи. Сомко ж здається на милість переможця — робить це свідомо, не чинячи опору. Коли представники козацької старшини хочуть його боронити, він каже: «Братці мої... милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно!» Після цього він та старшини кидають шаблі[419].

Коли ж Кирило Тур прагне визволити Сомка із в’язниці, той не хоче втікати на волю й піднімати повстання проти Брюховецького. Свою позицію він аргументує таким чином: «...з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!»[420]

Перемога Брюховецького подається як тимчасовий тріумф черні, яка отримала змогу грабувати заможних козаків. З цього приводу в Кулішевому романі маємо таку замальовку: «Як ось почали роз’їжджатись із Ніженя й шляхта, державці що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жінку, й дочку, така-то була думка, що тепер з’їхалось з усієї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле Бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почала по дворах поратись військова голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худобу і сім’ю; а дочок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали. Кому ж пощастило улизнути за царину, тії, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись. Отеє іде значний чоловік у кованому возі да й шаб­лю держить голу або рушницю при плечі. Слуги ідуть кінно округ воза. А за ним низовці, охляп на міщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стріляй, хоть рубай, лізуть наче скажені. Боронить, боронить пана з сім’єю челядь, да як звалять одного-другого запорожці з коня, так хто оставсь — урозтіч! А вони, окаяннії, коней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози перевертають, панів із кармазину і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужові, не один бідаха, конаючи в крові, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по віт­ру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали»[421].

Але далеко не всі простолюдини, які прийшли на Чорну раду й сподівалися тут поживитись, отримали те, що хотіли. Багато з них пішли звідти без нічого. У романі є епізод, де кілька простолюдинів після ради ведуть мову між собою. Один із них каже: «Я он попав був жупан такий, що пари волів стоїть, та гаспедський козак дав келепом по руці так, що не рад би й шестирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноситись із рукою! І чарки горілки не заробиш. От тобі й рада!» Інші ж простолюдини говорять: «Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й ніг не поперебивали, мов кабанам у городі!.. Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою!» «І почав чорний люд розходитись, — пише Куліш. — Замовкли й музики, затихли й скоки, і веселі гопаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нічого гаразд веселитись»[422]. Дехто з ображених навіть закликає переобрати гетьмана: «Коли ми помогли кому злізти на гетьманський стіл, дак зуміємо і зі столу зопхнути! Куптесь у полки, кричіть «у раду!». Визвольмо Сомка та Васюту з неволі: тії за нас уступляться!»[423] Однак вже пізно. І ці заклики не знаходять належної підтримки.

Навіть старий запорожець Пугач, який всіляко підтримував Брюховецького, розчарований. Звертаючись до новообраного гетьмана, він говорить: «А хіба ж ти... не казав нам, окаянний, як підмовляв нас у городи: «Ходімо, батьки, зо мною, заведемо свої порядки по всій Україні?» Хіба ти не казав, що Січ буде Січчю, а запорожці будуть судити й рядити всю Гетьманщину по своїм звичаям?» Щоправда, Брюховецький йому демагогічно відповідає: «Казав... і як казав, так і зробив. Самі бачите, що запорожці тепер перші пани на Вкраїні: понаставляв я їх сотниками й полковниками, судитимуть і рядитимуть вони по запорозьких звичаях усю Вкраїну. Нема вже й тепер ні в міщанина, ні в мужика се моє, а се твоє, все стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в кишені. Чого ж вам іще хочеться?»[424] Отож, Брюховецький ніби реалізував «комуністичну програму» запорожців: козацька голота отримала владу (насправді, лише ті, хто був наближений до новообраного гетьмана), а власність начебто стала спільною — її можна було забирати в багатих собі.

Зі сказаного в романі випливає, що Ніжинська чорна рада нічого доброго не дала ні простолюдинам, ні козацькій старшині, ні Україні загалом. Навпаки, вона призвела до розбрату, дезорганізації суспільства. Від цього виграли Брюховецький та жменька його прихильників.

У завершальній частині роману відбувається своєрідний філософський діалог між Петром Шраменком та кобзарем, чоловіком божим. Перший говорить: «Смутно мені... що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жодної на­гради!

— Не кажи так, синку, — дав одвіт божий чоловік, — усякому єсть своя кара і награда од Бога.

— Як же? — каже Петро. — Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гіркую випили.

А божий чоловік:

— Іванця Бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость Господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у Бога!»[425]

Звісно, у чомусь така філософія може імпонувати: мовляв, не варто ганятися за цяцьками цього світу — є речі більш важливі, які бачать лише ті, хто зумів побачити вищі речі. Але чи не є така філософія філософією пораженства? Із наведених міркувань випливає, ніби не варто перейматися поразками в цьому житті. Коли ти поступив праведно, чесно, то славен будеш у Бога. Така філософія, якщо її послідовно дотримуватися, є толеруванням зла, примирення зі злом.

Однак не будемо перейматися цією філософією терпимості, яку представляє чоловік божий. Нас більше цікавить соціальна філософія роману. На неї, як правило, дослідники не звертали увагу. А шкода...

П. Куліш, осмислюючи події української історії в «Чорній раді», ніби зумів «заглянути в майбутнє». Навіть можна твердити, що він передбачив перемогу більшовизму на українських землях.

Звісно, комунізм у Росії, й комунізм в Україні — не одне й те саме.

Одним із перших, хто звернув увагу на те, що більшовизм, власне російський комунізм, є не тільки й не стільки продовженням традицій марксизму й соціалізму, скільки продовженням російських традицій, був український мислитель Арсен Річинський. Зокрема, ця ідея зустрічається в його книжці «Проблеми української релігійної свідомості» (1933)[426]. Пізніше, через чотири роки, вона була озвучена Миколою Бердяєвим у роботі «Витоки й сенс російського комунізму» (вперше опублікована англійською мовою в 1937 р.)[427].

Справді, російський комунізм (більшовизм) має корені в російській культурі, ментальності. Для росіянина общинне існування, де «все спільне» і немає особистої свободи, нормальний стан. При цьому таке буття поєднується з жорсткою владою зверхника, якому всі мають коритися.

Український комунізм не такий. Щоправда, ми не маємо наукової праці, де б це явище всебічно аналізувалося — як це є в згадуваній роботі Бердяєва щодо російського комунізму. Зате маємо Кулішеву «Чорну раду». Тут у художній формі показані й витоки, і сенс українського комунізму. Власне, витоки цього явища варто шукати в запорізькому козацтві, в середовищі якого популярною була ідея соціальної рівності, бажання експропріювати експропріаторів. Однак на цьому схожість із російським комунізмом закінчується.

Український комунізм, на відміну від російського, зорієнтований на свободу, яка переходить в анархію. Не даремно терени України під час «визвольних змагань» 1918—1920 рр. стали місцем, де розгорнули свою активну діяльність анархісти батька Махна. З’явився тут навіть анклав анархізму. Чогось подібного на колишніх землях царської Росії не було.

Якщо російський комунізм виявився «державним», то український — «антидержавним».

Куліш у «Чорній раді» фактично показував, до чого може привести перемога популістських ідей українського комунізму. Брюховецький, який, використовуючи їх, прийшов до влади, почав руйнувати Гетьманську державу.

Роман «Чорна рада» став своєрідним попередженням. Під час «визвольних змагань» 1918—1920 рр. популістські ідеї українського комунізму дали про себе знати на повну силу. Їх так чи інакше використовували лідери Центральної Ради, які, в остаточному підсумку, стали політичними банкрутами. Під їхнім впливом знаходилися лідери Директорії, які зруйнували Гетьманат Павла Скоропадського, а свою повноцінну державу так і не змогли створити. Дезорганізацією українських державних інститутів найкраще скористалися російські більшовики. Використовуючи популістські комуністичні гасла, обіцяючи віддати землю селянам, фабрики — робітникам, вони зуміли прихилити на свій бік немалу частину українців. Це не значить, що українці масово ринулися в Червону армію. Але те, що чимало з них сприймало і приймало комуністичні ідеї, це факт. Без цього російські більшовики не змогли б утвердитися в Україні.

Звісно, Куліш — не Нострадамус. І те, як відбувався прихід більшовизму на українські землі, письменник у деталях передбачити не міг. Але він вказав, які негативні наслідки може мати втілення для українців популістських комуністичних ідей. На жаль, це попередження не було сприйняте. І ми отримали те, що отримали.