Після всього, що сталося, Ірина втратила голову. Подруги радили терміново виїжджати до Києва, але вона, обпившись транквілізаторів, три дні сиділа перед телевізором, їла все підряд і мовчала.
Одного вечора подруги допомогли перебрати документи. Знайшли заповіт, у якому батько всі капітали у різних банках та акції польських підприємств заповідав доньці, а також квартиру, авто, опіку над Васильком. Інна спробувала зв'язатися з Князем або Ангелом, але їхні мобільні не відповідали. Заповіт, написаний Андрієм, мабуть, згорів у будинку. Зателефонувала до Тетяни. Та крізь сльози розповіла, що Ігор телефонував здалеку і повідомив, що у нього все гаразд.
Дружина Ангела по кількох днях виїхала з дітьми до Ізраїлю, їх проводжала Ольга. Марина нічому не дивувалася, і сказала, що давно сидить на чемоданах. На прощання байдуже промовила до Ольги:
— Якщо у вас з Юрком щось вийде, не думай про мене.
— Ні, між нами нічого немає, — збрехала дівчина.
— Єврейська жінка — не ревнива дурепа. Чоловік для мене — святе, і коли у нього з'являється коханка, у цьому винна сама…
І скажи Ірині, щоб не сиділа в Україні. Її гроші можуть зацікавити негідників. Брехня, що, по понятіям, жінок убитих авторитетів не чіпають. У них відбирають все. А ще — нехай не вірить Кірі. Жора ніколи не помилявся, даремно його не слухали.
Ці слова Ольга й передала Ірині.
— Випити хочеться, як ніколи, — сказала та. — Треба їхати до Німеччини. Продам усе, і чкурну. Там народжу, вилікую Василька, щоб більше ніколи не повертатися в цю божевільню.
Вона оговталася, почала міркувати розважливо та прагматично. Пігулки, що дав Князь, викинула на сміття.
— А заповіт Андрія? — запитала Ольга. — Не можна усе кинути! Це твоє майбутнє, майбутнє дитини! Подумай про Василька! Хто знає, скільки грошей піде на його лікування?!
— Гроші в банку нікуди не подінуться, — підтримала Інна.
— Квартиру в Києві залишу, — вирішила Ірина. — Треба закінчити університет…
Свекруха теж довго не могла прийти до тями. Спочатку до неї три дні підряд приїжджали «швидкі», потім з інфарктом забрали в лікарню чоловіка. Після цього Марина Григорівна почала дзвінками надокучати невістці, вимагаючи, щоб провідала батька в лікарні. Просила прийти до неї, щоб хоч словом перемовитися. Ірина пояснювала, що має багато справ. Свекруха ображалася, кидала трубку, знову телефонувала, дорікала, що Ірина вийшла заміж заради грошей і тепер не хоче знатися з батьками.
Довіривши подругам продаж майна, почала опікуватися свекрами. Щодня провідувала свекра, платила лікарям. Його перевели у кращу палату, почали професійно доглядати. Сиділа зі свекрухою, готувала їсти, прибирала і терпляче слухала її нескінченні скарги на здоров'я, самітність та відсутність онуків.
Так тривало тиждень. Ірина, завантаживши себе роботою, забулася, зорганізувалася, і з Мариною Григорівною приязно розмовляла. Вона її розуміла. Свекруха нарешті теж перестала стогнати, і одного дня зустріла невістку на ногах; у квартирі — порядок.
— Щось я розклеїлася, — сказала. — Треба жити.
Ірина подумала, що на такій ноті вона могла б попросити пробачення за всі слова, закинуті невістці зопалу. Натомість свекруха запитала:
— Ти вже була у лікаря?
— Не було часу.
— Який у тебе місяць?
— Мабуть, тижнів шість.
— Ось що, донечко, мені вже краще. Перебирайся жити до нас.
— Та ні, треба до Василька.
— Сказала йому про батьків?
— Навіть не знаю, як скажу…
— Ми залишилися без копійки…
— Князь казав, що Андрій записав вам якісь гроші. Тільки де заповіт — не знаю. Можливо, згорів. Приїде Ігор — з'ясуємо.
— Хочеш дитя народити у Німеччині? — зиркнула на невістку.
— Це краще, аніж тут.
— А як ми? А якщо ти там вийдеш заміж?!
— Хто про таке зараз думає?! — образилася Ірина.
— Вибач… Так, треба звідси їхати. Тут життя немає. Потім, може, й ми приїдемо. Допомогли б доглядати за онуком, Васильком…
Наступного дня пізньої години прийшов до неї Князь. Схуд, постарів. Несвіжа сорочка, костюм із жалобною пов’язкою на рукаві, в якому був на похороні. З ним брат і охоронець Микола. Ірина налила чарку, дала поїсти, свіжі сорочки та білизну — батько все купував про запас.
— Що далі, Ігорю? — запитала, коли гості закінчили вечерю.
— Проти нас порушено кримінальні справи. У ментів з’явилися записи наших телефонних переговорів, а також розмов у кабінетах, — якась сука поставила жучки.
— Моїм квітам труба, — зітхнув Анатолій, — менти робили шмон на дачі, повідчиняли двері, повиривали все з корінням…
—… Знайшли зброю, гранати… І касу, — продовжив Ігор, — А щонайгірше — півсотні відеокасет з компроматом на чиновників, ментів і прокурорів. Тепер не буде чим їх узяти за горло.
— Терпіли[17] знову понаписували заяви, наче я бив їх, примушуючи відмовлятися від свідчень, — поскаржився Анатолій.
— Та таки бив! — гаркнув Ігор. — Скільки разів казав тобі не розпускати руки?!
Анатолій невдоволено відмахнувся.
— І що тепер? — не зрозуміла Ірина.
— Стану на лижви…
— Бува не знаєш, де заповіт Андрія? Його мама вже кілька днів мене довбає, відколи дізналася про нього.
— Знає Ангел. Він знає й рахунки нашого общака… Але його затримають надовго… Що ще сказати… Нас розгромлено. Я не маю впливу на ситуацію.
— А Валентин?
— Він — сука, нас здав Сліпому. Вбивство Андрія і твого батька на його Совісті.
— Як?! Він же був на похороні?!
— Ми з Кулею попрацювали в Києві, — повідомив Анатолій. — Ми взяли Джинджу, — паяльник в дупу, все розповів.
Ірина, обхопивши голову руками, стиха заплакала.
— Маєш вшиватися теж, — порадив Ігор. — Кіря зібрав своїх людей і наступає на нас. Сліпий дав йому підкріплення. Менти ніби нічого не помічають!
— Братику, — заводився Анатолій, — давай зберемо всіх наших, викличемо Смика! За п’ять днів поставимо Цигана на коліна!
— Він усюди, — хрипко зітхнув Микола, — ви постійно міняли людей, давали ними керувати, він підминав під себе. Не здивуюся, якщо й у Празі те саме.
— Треба зателефонувати до Івана, — погодився Князь, і коли набрав номер мобільного, почув від Смика:
— Ми з Мелоном рвемо в Скоп’є. Мойша з албанцями та хорватами… Та й наші… Прага в їхніх руках…
Ігор безвільно поклав трубку.
— А що у Києві? — з тривогою запитала Ірина.
— Шарика з Гаркавим не просто звалити. Погано, що місцеві бандюки проти нас!
— Ангелова Марина порекомендувала мені взагалі виїжджати з України — Сліпого можуть зацікавити гроші Андрія.
Ігор зітхнув:
— Добра порада. Їдь поки в Німеччину і забирай батьків Анджея. Можливо, я з тобою відправлю Тетяну.
— Це непросто, — сказала Ірина, — по-перше, батько Андрія лежить з інфарктом. Поки оформляться документи…
— Тоді якнайшвидше закінчуй тут і перебирайся до Києва. З тобою поїде Тетяна. Там я хоч якось зможу вас захистити…
Наступного дня Ірину викликав Максимів. Ніяк не міг закінчити з Чорнопільськими справами.
Прийшла, хоча і не розуміючи, чого від неї хочуть. Максимів назвав себе і запросив сідати.
— Нам відомо, що до вас приходив Князь. Про що говорили?
— Поминали Андрія і оплакували спалену хату.
— Не варто зі мною розмовляти, як з шісткою вашого покійного чоловіка, відомого кримінального авторитета…
— Для мене він був людиною, котру я любила.
Максимів недобре зітхнув:
— Я поставив питання! Ти маєш відповідати. А ні — у нас є методи розв’язати язика…
— Тобто? — запитально підняла брову.
— Викличу двох сержантів, відтрахають тебе на столі. Такі у нас правила гри!
— Вагітну жінку?
Петро Йосипович опустив очі і спокійно сказав:
— Та ні… За день поспілкуєшся з виродками, механічно починаєш говорити як з ними… Ми порушили проти Князя справу…
— Проти мого чоловіка ви теж порушували справи…
— Якби його тоді посадили, через кілька років отримала б його назад живим!
Ірина сумно глянула на Максиміва:
— Князь поїв, переодягнувся і кудись пішов.
— Про що ви говорили?
— Порадив мені виїхати з України.
— Правильно порадив. Батько залишив вам чималий спадок. Гадаю, Андрій теж. Куди поїдете?
— Не знаю.
— Андрій був непоганим чоловіком, царство йому небесне, хоча… Якби ви почитали матеріали, які на його совісті злочини…
— Про покійних у такі дні говорять добре, або нічого.
Ця жінка було наче з криги, ще й розумною та швидкою на язик.
— Робота в мене така. А вам справді краще триматися далі від колишніх друзів Анджея. Вони постійно під прицілом.
— Куди ж дивиться міліція?
— На жаль, у міліцію звертаються, коли вже пізно. Ось і ви не поспішаєте допомагати. Невже не хочете, щоб були покарані вбивці ваших близьких?
— Я вам скажу, хто вбивця — Сліпий не без допомоги Кіркуєва.
— Тш-ш, — застеріг Максимів.
— Нас підслуховують? — посміхнулася.
— Ні, але якщо вони дізнаються, що ви знаєте…
— Від кого?
— Не від мене. Ви ж від когось дізналися.
— Ось бачите — ви знаєте. Чому до цього часу не заарештовано Сліпого, чому в Чорнополі наводить порядки Кіркуєв?! А ви, почувши, зашикали на мене. І хочете, щоб я розповідала про своїх друзів?!
— Де докази?! Нехай прийде Князь і дасть свідчення!
— І піде на етап?
— Який, на вашу думку, вихід?
— Не мати з вами справ — ось вихід!
З тим і пішла. Максимів підійшов до вікна, проводжаючи її поглядом. Ірина сіла у дорогий «джип», важко гримнула дверцятами і зиркнула на вікно, в якому стояв майор. Зустрілися поглядами. Він відійшов углиб кімнати. Вона натиснула на акселератор. Петро Йосипович відчував себе незатишно після цієї зустрічі. Пригадавши розмову з колегами про «діамантову вдову», подумав, що навіть коли Земляк вставить залізні зуби і стане залицятися до неї, обов’язково зламає їх об цю дамочку.