Чужа гра

63

Щоранку в ліфті будинку, до якого переїхала жити Ірина, стояв запах парфумів. Коли поверталася з роботи — смерділо перегаром.

Якось увечері несподівано приїхала Оленка. Під мухою. З нею був якийсь Володя Юрченко, що постійно круглопико посміхався. Теж п'яний. Ірина дивилася на гостей з підозрою — Оленка була схильною до несподіваних віражів. Накрила стіл, нашвидкуруч наробивши канапок. Володя рішуче розлив горілку у чарки і сказав:

— Д-вчата, за зустріч, о-о. Я дуже радий, о-о.

Перехилив чарку, але спиртне йшло йому погано.

— Що привело у наші терени? — іронічно запитала Ірина.

Оленка, хвацько смикнувши чарку, пояснила:

— Я допомагала йому робити ліцензію. У Володі медичний центр.

Той, запиваючи водою, щось замугикав у склянку і підняв угору мізинець.

— Якщо у вас проблеми зі здоров'ям, приїжджайте, о-о. Маю лікарів… Кожен зубчик перевірять, масаж…

— Я йому сказала, що у тебе є рукопис роману Паньківа, — продовжила Оленка.

— О-о! — підскочив на місці гість. — Рукопис, шановна, о-о. Ми з п-цанами хотіли його видати. Але Віталік помер, не залишивши…

— Ви були з ним друзями? — здогадалася Ірина.

— Якими друзями, ти чьо, подруга?! Ми були кентами, о-о!

Ірина налила по чарці і задумалася.

— Давайте вип'ємо за друзів, — сказала.

— Карочє, я Віталіка, ми з Віталіком, о-о…

Думки у нього не трималися купи. Проте Ірину тішило, що існують на світі прості, хоча й постійно п'яні друзі.

— А ти знаєш Шлапака? — запитала зі смішком.

— Того козла?! Та я його, о-о, побачу, щиглів надаю…

Ірина скоса зиркнула на Оленку. Здається, це не зачепило її болючих струн.

— Шлапак… Колись ми сиділи у нього в офісі, випивали, коли ще не став модним… Дзвінок. Піднімає трубку, а там кажуть, ми готуємо книгу «Українська журналістика». Назвіть себе. Той сп'яну каже: «Шльопанович Ромуальд Абрамович, головний редактор газети «Бізнес-інформ». «Ваше хоббі»? — «Мандрівки яхтою по Атлантиці». — «Де любите відпочивати»? — «Кариби». — «Якими іноземними мовами володієте»? — «Базовий — іврит, арабська та фарсі». Через півроку виходить книжка з цими даними.

Дівчата посміялися.

—… Я дам грошей на видання книги, — враз вирішила Ірина.

— Тепер зможемо Віталіку і пам’ятника поставити, і залишити по ньому пам’ятку.

Оленка налила. Випили за упокій душі Віталія. Юрченко остаточно захмелів і скоро поїхав Ірининим авто на вокзал.

Сьогодні день почався вдало. Вона отримала п’ятдесят чотири відсотки акцій «Руської». На тижні можна буде влаштовувати збори акціонерів і ставити свого директора. Головне — припинити виробництво фальшивої горілки. У цьому допоможуть люди Левчука. Проти хлопців, що як дуби, з бойовою зброєю, бандити Петька — шмаркачі з газовими пістолетами.

В Ірини з уст не сходила посмішка. Андрій би нею пишався.

Коли вийшла з під’їзду, охоронець дав знак водієві, щоб підганяв машину. Але враз відчинилися задні дверцята «пиріжка», що стояв тут з ночі, і звідти висунулося два дула. Охоронець навалився на Ірину, боляче придавивши до землі. Вона почула автоматні черги і відчула, як сіпається на ній тіло охоронця, важчає, стає нерухомим. Та враз — кілька гранатних вибухів, дзенькіт розбитих шибок, і автомати замовкають. Хтось підбігає до неї. «Все! — подумала Ірина, — зараз будуть стріляти в голову», і перелякано заверещала.

— Це ми, — почула голос охоронця.

Тіло хлопця, що прикрив її, підняли і поспіхом відтягли в під’їзд, на всі боки водячи рушницями і озираючись — десь міг бути снайпер-дублер.

— Що з ним?! — допитувалася Ірина. Але охоронці підхопили її під руки і потягли додому.

Перелякано подзвонила Максиміву:

— По мені стріляли! Охоронець закрив собою! Що робити?!

— Зараз буду.

Ірину почала бити нервова лихоманка. Кинулася до бару і з горла зробила кілька ковтків коньяку. Запропонувала охоронцям, але ті відмовилися.

— Що з тим хлопцем? — продовжувала допитуватися.

— Повезли до лікарні. Він був у бронежилеті.

Хлопці поводили себе спокійно, ніби щойно й не були під вогнем. Це отверезило й Ірину. А, може, подіяв коньяк. Похопилася і зателефонувала до Князя. Той, вислухавши її емоційну розповідь, сказав:

— Візьми себе в руки. Сьогодні дізнаюся, хто був замовником.

— Для цього є Максимів.

— Гаразд.

Невдовзі з’явилися правоохоронці.

— Що з нападниками? — поцікавилася Ірина в Максиміва.

— Перетворилися на фарш.

— А з охоронцем?

— Помер — три кулі в голову.

Ірина заплакала:

— А я навіть не знала, як його звати! Треба допомогти родині, — вирішила. — Чия це робота?

— Бацили. Отже, Петька.

— Що будемо робити?

— Прокурор виписав постанову на затримання Бацили. Головне — ізолювати його від Кірцуна, пересадити бригадирів та ланкових. Завтра на прес-конференції ти маєш кинути кілька каменів у город «гремлінів».

— Що з Циганом? Невже німецька поліція неспроможна знайти його? З ним двоє носатих виродків — найкращі прикмети!

Петро розвів руками.

Приїхали подруги, щоб підтримати Ірину, але самі були перелякані. Не вигадали нічого кращого, як сісти випити. Увечері до них приєднався Максимів з Османом. Так усі й залишилися ночувати.

Пізно вночі, коли по хаті розливалися могутнє хропіння чоловіків, почувся телефонний дзвінок. Ірина взяла трубку. Князь:

—… Наталочку викрали. Батьки звернулися в поліцію.

Зіскочила на ноги, обм’якла, сіла і безсило заплакала.

— Будемо діяти за сценарієм Максиміва, — вирішив Ігор.