Дім Солі

Талавір. Рятівне золото

Талавір йшов до аіле старійшини. Так називали юрти, що належали всім родичам Азіза-баби. Там він розраховував знайти жінку, яка, якщо вірити Ма та Саші Бідному, останньою бачила Рябова. Але несподівано для себе він опинився поряд із будинком Гєри Сєрова. Ноги наче самі його сюди вивели. Талавір зупинився навпроти входу й згадав свербляче бажання, яке охопило його під час божевільної зустрічі потвор. Він мусив зайти в ці двері. Натомість Талавір дістав карту з колоди Мамая. Це був дитячий малюнок з кривими лініями й неправильною перспективою, але впізнати було неважко. Мамай зобразив навіть деякі деталі. На гілці, що була впритул до вцілілого вікна, намалював проколотого шипом кхартала. Так само, як це було в реальності. Як таке могло бути, якщо Мамай створив малюнки до Спалахів? Чи бачив їх Рябов і чи так само помітив збіги?

Талавір відчув рух за вцілілим склом у вікні будинку Сєрова й прискорив крок. Ґанок скрипнув. Талавір потягнув за бронзову ручку. Двері виявилися замкненими. Він кілька разів смикнув і відступився. Йому здалося, що хтось уважно спостерігає за кожним його рухом.

Манкур запульсував. Белокун хотів, щоб він не заходив до будинку. Цієї миті ручка повільно повернулася. Петлі завищали, і двері прочинилися. На ґанок вийшов велет Кебап і мовчки поставив перед собою тесак.

— Я Повноважний Старших Братів і хочу поговорити з тим, хто сидить у тій кімнаті, — сказав Талавір і кивнув на горішнє вікно, де бачив рух.

Кебап не ворухнувся. Темні очі ледь проглядалися в прорізах гостроверхого каптура. Звертатися до нього було як до скелі. Талавір поглянув нагору. Чи є сенс кричати? І чи той, хто там сидить, зголоситься вийти чи хоча б підійде до вікна, щоб можна було роздивитися його обличчя?

Сонце безжально палило. Талавір відчув, як цівка поту сповзає по щоці.

Після подорожі Дештом, божевільної зустрічі, що йому влаштували потвори, суперечки із Сашею Бідним йому хотілося випустити пар. Ні, сьогодні він точно наб’є комусь пику. Згодиться і цей здоровило. Талавір уявив, як видере колючку з Дерева Болю. Якщо діяти швидко, то він устигне приставити вістря до шиї гіганта ще до того, як Кебап занесе тесака. І цієї миті з-за спини пролунав мелодійний голос. Слова звучали так, наче потвора тільки опановувала чужу мову. — Якщо тобі туди зайти, жди ночі світіння Йилдиз. Як такий самий, як ти.

Він теж хотів туди зайти. Але дочекався ночі. У ніч Йилдиз Кебап піде, джадал вийде. Кебап поганий. Не любить Гуль.

Талавір обернувся і побачив дуже дивну засолену.

Жінка мала синювату шкіру, гострі, наче заточені зуби й мигдалеподібні фіолетові очі. З белькотіння жінки він зрозумів головне: Рябов хотів зайти до будинку Сєрова.

— Ти Гуль з аіле Азіза-баби?

— Гуль, — кивнула вона. — Шейтан сказав, ти шукати.

Талавір озирнувся на Кебапа.

— Де ми можемо поговорити, Гуль?

Двір Азіза-баби нагадував окреме селище всередині Ак-Шеїх. Найбільша юрта в центрі належала голові аіле, праворуч були помешкання його синів.

Ліворуч — дружин. У кожній, як уже знав Талавір, був власний підвал чи сховок, де можна було перечекати бурю.

По центру аіле був земляний погріб. У таких до Спалахів зберігали продукти. Але цей слугував для іншого. Ручка на ляді була густо обплетена кольоровими нитками з нанизаними на них мушлями та дрібними кістками.

Пагорб був усіяний «ловцями вітру» та кістяними прикрасами. Талавір подумав, що це чергове безглузде святилище. Але не встиг розпитати Гуль. На нього вилетів копек і закружляв навколо, прагнучи вчепитися в ногу. Будовою тварина нагадувала собак, що жили в Кіммерику до Спалахів. Шкіру копека вкривала тонка, ледь помітна луска. З тонкого горла виривалися писк і подоба гавкоту, а на шиї ворушилися щілини жабер.

— Фена! Фу! Ая-я! — Гуль оскалилася в бік копека.

Тварина злякано заскавучала й сховалася в найближчу шпарину. Гуль потягнула Талавіра повз погріб-святилище й відкинула запинало над дверима невеликої юрти.

Разом із тканиною прохід затуляла завіса з намистин. Це були мушлі, камінці, бите скло та шматочки пластику, акуратно нанизані на шворки з жил артроплеври. Стіни юрти вкривали вигорілі килими, поверх них висіли вицвілі фотографії дітей. Кілька групових. Їх єднала постать старого кіммеринця в центрі. Судячи з одягу та стану кольорів, вони були зняті в різні роки, але, на подив Талавіра, старий усюди був однаковим: дрібне висохле обличчя, круглі окуляри, тюбетейка на маківці й довга люлька, затиснута в зубах.

— Азіз-баба, — сказала Гуль, показуючи на старого. — Учні. Любить дітей.

До Спалахів місцеві часто самі приводили дітей до шкіл доктора Зорга.

Талавір згадав малюнки на стінах у Белокуна. Мамай був з Ак-Шеїх. Його мав привести до Зорга місцевий рекрутер. Під час війни такі рекрутери першими зазнали гніву кіммеринців як зрадники та колаборанти. Але ж Азіз-баба пережив війну. Невже в Дешті просто не можна любити дітей? І водночас Талавір постановив собі розпитати старого.

Жінка показала на матрац, сама заходилася розпалювати маленьку залізну піч — собу. Поставила на плаский дах мідний чайник, обережно, наче дорогоцінність, налила води й вкинула якесь зілля. За мить повітря запахло полином та кермеком.

― Ти його невістка чи… дружина?

— Ні! — пирснула Гуль. Бузкові очі весело блиснули. — Гуль знайшли в Дешті. Азіз-баба взяти до себе. Хороший.

Гуль підсунула низенького столика, поставила дві маленькі чашки й розлила чай. Вона наче танцювала. Кожну піалу піднімала так, аби продемонструвати довгі чотирифалангові пальці та тонкі зап’ястки. Навколо обличчя і тонкої шиї маленькими змійками здіймалися сотні косичок. А коли вона нахилялася, то випинала груди й вигинала стан. Гуль мала на диво спокусливу фігуру.

— Ти сказала, що Рябов хотів зайти до будинку Сєрова. Звідки знаєш? — Талавір відпив із чашки. Язик обпік солоно-гіркий смак.

— Він казати. Я їжу носити. Варену бору, солонець, янтих, раз м’ясо. — Дівчина облизалася.

— Ви багато говорили?

— Ні. — Гуль витріщила очі й постукала себе по голові. — Він бум-бум.

Говорити ще менше за мене.

Талавір знову подумав про те, як Рябов опинився в Дешті. Судячи з усього, був ще більш зламаним Братом, ніж він.

— І все одно я відчуваю, що ви були приятелями, — усміхнувся Талавір і знову покуштував чай. — Скажи, у ніч перед смертю він збирався до того будинку?

— Гуль не знати! Але бути глупим вийти в ніч світіння Йилдиз.

— Що це за ніч така? — здивувався Талавір. Він відчував, що ще трохи — і місцеві вірування доведуть його до сказу.

— Ніч, коли з будинку Гєри виходить джадал. Усі знати. Лише ти не знати, — зареготала Гуль.

— Тієї ночі була буря?

— Ні! Ти зовсім тук-тук. Ніч світіння Йилдиз є — бурі немає.

Отже, Гєра Сєров збрехав про бурю і змусив підтвердити Ма. Про що ще не сказав офіційний бей Ак-Шеїх? Талавір згадав рух за вікном у будинку з деревом. Що саме тут шукав Рябов? І що чи кого має знайти він, Талавір?

— Хто ще живе в тому будинку? — Талавір показав Гулі гральну карту Мамая. — Гєра, — з готовністю відповіла синьошкіра. — Його дружина. Хлопчик лікарки казати — мертва дочка. Казати, вона сидить на спині в старого.

— Казати? Але в Гєри за спиною реально синя потвора?

— Значить, ти казати, як Бекир, — безтурботно стенула плечима Гуль.

Талавір замислився, чи бачить іще хтось, окрім нього й хлопчика, ту кляту потвору.

— Ти коли-небудь чула про доктора Мамая?

На подив Талавіра синьошкіра жінка захихотіла.

— Смішне ім’я. Кіммерицькою «мамай» — ніхто. Так Азіз-баба казав, — поважно мовила дівчина. — Так ніхто себе не називати в Ак-Шеїх.

Талавір розчаровано кивнув і без особливої надії вирішив спробувати ще одну річ:

— А про Золоту Колиску чула?

— Так! — Гуль радісно сплеснула в долоні. — Це моя улюблена казка.

Азіз-баба постійно розказувати. Кіммеринці вірять, що Золота Колиска дає владу над цією землею.

З того, як Гуль говорила про старійшину, було зрозуміло, що він має над нею беззастережну владу. У голові Талавіра завирували думки. Азіз-баба був достатньо старим, щоб знати Мамая. Вони обидва захоплювалися казкою про чарівну Золоту Колиску. Чи був між ними зв’язок? А головне, чи був старійшина причетним до того, що сталося з Рябовим.

— Ти носила їжу Рябову на прохання Азіза-баби?

— Він сказав: неси. Гєра бей: «Вона йому сподобається», — дівчина дуже точно скопіювала плаксивий голос Сєрова.

— І ти йому сподобалася? — Це вже було зовсім неочікувано. Навіщо місцевій владі підсовувати Рябову жінку? Хіба ще один ритуал гостинності?

— І тобі можу сподобатися. — Гуль знову простягнула до нього піалу з чаєм. Талавір відпив, не відводячи очей від жінки.

— Вони наказали шпигувати за Рябовим?

— Азіз-баба, — Гуль навіть не спробувала збрехати. Дівчина підсунулася ближче, Талавір відчув її дихання. Вона витягнула довгого роздвоєного язика й облизала його щоку. Язик був шершавим і сухим, наче в кицьки. Талавір притлумив бажання відсунутися.

— Як насправді помер Рябов?

Фіолетові очі стали непроникними.

— Якщо ти приховуєш правду, Старші Брати цього не подарують. — Талавір схопив Гуль за руку. Він відчував, що Белокун підслуховує. — Ідеться про вбивство Повноважного. Покриваючи Азіза-бабу чи Гєру, ти стаєш співучасницею. Ти ж знаєш, що за це може бути?

Гуль кивнула, несміливо всміхнулася й облизнулася. Блиснули гострі білосніжні зуби. А потім вона зробила те, чого Талавір не очікував, — схопила його за голову й спробувала вкусити за манкур. Хватка виявилася несподівано сильною. Талавір учепився в її підборіддя, не даючи гострим зубам зімкнутися на його шкірі. З останніх сил відкинув жінку й витяг бляшку Ханум. Він планував засунути її до рота синьошкірої, але вистачило самого вигляду пластини. Золото подіяло на неї так само, як на демоницю в кургані КараМеркит. Гуль відскочила. На її обличчі застиг подив, наче вона побачила перед собою не Талавіра, а когось іншого.

Перед очима знову попливло. Що за чай підсунула синьошкіра? І раптом у його голові пролунав шепіт. Це було схоже на гудіння машин на Матері Вітрів, і водночас йому вдавалося розрізнити слова. «Золота Колиска», — проказав скрипучий жіночий голос. Манкур мовчав. Белокун не втручався. У свідомість заліз хтось третій. Перед внутрішнім поглядом Талавіра спливла золота маска духу з Кара-Меркит. Він збожеволів під впливом суєру? Це отрута Гулі чи доторк демониці, як попереджала Ма? Затуманеними очима він подивився на синьошкіру. Жінка мовчала, прикривши рот руками, і здивовано витріщалася.

«Золота Колиска», — вибухнув у його голові глузливий жіночий сміх. Навколо потемніло, і Талавір, непритомніючи, повалився на матрац.

Битви богів. І Кіммерик отримав свого бога. XV ст. до н. е.

З тієї жахливої ночі Амага запам’ятала небагато. Її батько кричав, як і інші чоловіки. Кастор вчепився в щоглу й молився Посейдону. За кілька годин до того, як Геліос відійшов, вони встигли побачити береги омріяної бухти Ктенунт.

Батько хотів віддати належне богам, але вони відмовилися приймати. На Понт упала темрява. Вітри влаштували змагання за човен. Чорні крилаті коні володаря моря вдарили в борти. Щогла заскрипіла. Їх накренило. І Амагу змило б з облавку, якби не сильна рука батька. Він схопив її за плечі й штовхнув до ящика під овечою шкурою. Там уже плакав Тарг. Амага вчепилася в полог і наказала брату молитися. Амфори стукотіли об борти ящика. Темна вода лилася в щілини.

Від страху й стукотіння крові Амага майже не чула звуків бурі. Вона молилася, хоч і знала, що її ніхто не почує. Боги покарали їх за зухвалість.

Одного разу оракул сказав, що вона стане царицею далекої землі, і в це палко повірила її мати. Вона була з рабинь і відчувала провину перед донькою.

Як напівкровка Амага могла розраховувати на шлюб хіба з таким самим нечистим кров’ю або могла стати рабинею. Але таку ошалілу, як любила говорити нянька, не візьмуть навіть із доплатою. Амага мала нестримну вдачу й до материного «головне — вижити» додавала «вижити й помститися всім, хто тебе кривдив». Численні тітоньки по батькові не забували нагадувати, що вона напівкровка й ганьба їхньої філи². Тому її список для помсти був завжди відкритим.

Але матері вижити не вдалося. Вона померла, народжуючи Тарга. Батько так і не зміг отямитися. Він усе розказував про казковий Херсонес, де вони зможуть почати нове життя. Кілька років відкладав гроші. Ніхто з філи не хотів позичати на такий безум. Понт Евксинський був прокляттям їхньої родини. Уже забрав усіх старших братів батька й колись припнув до їхніх берегів корабель із матір’ю Амаги. Нарешті батько зібрав корабель і вирушив у путь.

Але тітоньки, певно, мали рацію. Море показало свою силу. Амагу знудило від страху та хитавиці. Човен злетів на черговому валу. Дівчинку втиснуло в стінки. Під нею слабко скрикнув Тарг. А потім човен кинуло об скелі.

Амага розліпила очі й ледь не осліпла від яскравого сонця. У спину впивалися гострі камінці. Губи запеклися, а шкіру стягнуло від солі. Її рукою повз краб. Тіло стало настільки важким, що довелося напружити всі м’язи, щоб скинути безсоромну тварину.

Вона кілька разів стиснула долоню і зрозуміла, від чого занило в грудях.

Руки Тарга не було. Долаючи слабкість, Амага підвелася. І це було помилкою.

Над її головою пролунав грубий чоловічий голос. Вона не зрозуміла слів.

Чоловік мало скидався на людину. Його обличчя вкривало татуювання, а на плечах бовталася звіряча шкура. Амага спробувала закричати, але з горла вирвалися лише кашель і цівка води. Тоді вона нашкрябала жменю камінців і з останніх сил кинула в потвору. У його очах промайнула тінь здивування. Він не очікував на опір. Чоловік згріб її, як малу дитину, і закинув на плече. Амага ледь не задихнулася від смороду. Від нього тхнуло, як від собаки. Вона спробувала відбиватися, дістала зубами велике волохате вухо, і цієї миті варвар ударив її по голові. І світ знову потемнів.

Вдруге Амага розплющила очі, коли її губи змочила вода. Над нею схилилося батькове обличчя. А потім підбіг Тарг. Вона подумала, що потрапила в Елізій і нарешті побачить маму. Але вже за мить розчаровано стулила очі.

Врятувалися майже всі. Тільки Кастора забрало море. Батько сказав, що це плата за їхній порятунок. Кастор був тим, хто говорив із богами.

— Тепер боги нас точно не почують, — сказала Амага, оглядаючи місце, де вони опинилися. Глибокий кам’яний мішок і з круглим входом високо над головами. Тіні заворушилися. Дерево з дивним листям, що росло над ямою, захилиталося. Амага подумала, що світ нагорі зовсім чужий.

— Де ми?

— Не знаю. — Батько поглянув на Амагу й притулив до себе Тарга.

Хлопчика злякали слова сестри. — Ми не так далеко від наших богів. Це точно Херсонес. Можливо, нас віднесло північніше і ми опинилися в землях іссідонів³ чи гіпербореїв⁴? Я запропоную викуп. Усе буде добре.

На його лобі набубнявів слід від удару. Амага побачила, що він сам у це не вірить. — А якщо це землі кіберіан? — прошепотів один із моряків, згадавши історії про міфічний народ.

Тарг заплакав.

— Не лякай дітей, — осадив його батько. — Вони мали людські голови. І мову. А в кіберіан на плечах псячі голови.

Батько помилявся.

Вони сиділи в ямі три кола сонця. Двічі на день дикуни спускали затхлу воду та їжу. Найчастіше це була риба, одного разу торкнуте скверною м’ясо.

Батько кричав і благав поговорити. Він обіцяв усі скарби цивілізованого світу.

Але варвари не реагували. До полонених долинали запах вогню, стукіт інструментів. Батько переконував, що ці звірі не використовують залізних знарядь. Він молився. Щоночі, навіть коли думав, що Амага не бачить.

— Боги нас не чують? Це правда? — прошепотів зляканий Тарг. У нього були світло-бурштинові очі, як у мами. А в неї — зелені, як у батька. Навіть колір очей брат у неї забрав. Мати вирвала в неї обіцянку піклуватися про Тарга.

Новонароджений заходився криком. Повитуха витерла руки й відвернулася. На білому як сніг обличчі матері залишилися тільки очі. Під нею продовжувала розповзатися калюжа крові. Амага ніколи не бачила стільки.

— Вона померла недаремно, — сказали тітоньки. Уперше й востаннє вони сказали щось хороше про дружину брата.

Якби боги запитали Амагу, вона б зажадала залишити матір, а не цього слабкого хлопчика. Але вони вирішили інакше.

Наступного ранку дикуни забрали блідого юнака Арконта. Він, як і батько, марив Херсонесом. Весь шлях батько жартував, що Арконт може стати її чоловіком. Якщо буде справно трудитися і слухатися богів.

На десяте коло сонця до їхньої ями долинув стукіт барабанів. Хтось припустив, що в дикунів свято. Обличчя батька почорніло. Тоді всі дорослі вже тяжко хворіли. Нога Боспа, яку переламав шторм, почорніла. Він кілька днів мучився від гарячки й нарешті помер. Батько знову почав кричати. Благав забрати померлого. Він знав, що його не розуміють, але не міг замовкнути.

На яму впала тінь, а потім дикуни спустили великий кошик. Батько з іншими заштовхали туди Боспа. Замість монет батько поклав на очі померлого два пласкі камінці. Це все, що він міг для нього зробити.

Але дикуни не спинилися. Піднявши тіло, вони знаками показали лізти в кошик іншим. Небо вразило синявою. Амага зіщулилася. Усім зав’язали руки й повели вузькою стежкою.

Поселення дикунів лежало на високому кам’яному березі. Внизу шуміли хвилі.

Такими ж хирлявими, як нечисленні вівці, були й будинки дикунів. Біля одного Амага побачила жінку з малюком на руках. Він був мертвим, але жінка продовжувала його колихати.

Їх зустрів той самий чоловік у звіриній шкурі. Тепер на його голові була гостроконечна шапка, а в руках — короткий залізний меч. Амага з подивом зрозуміла, що він єдиний у всьому поселенні мав світлі очі. Зелені, як у неї.

Чоловік щось наказав іншим — і полонених потягли до урвища.

За поселенням, на самому краю, наче гніздо ластівки, зависнув храм.

Колони біліли мармуром. Метоп і фриз прикрашали яскраві фарби. Храм був таким несхожим на все, що вона бачила в поселенні, що Амага ледь не скрикнула. Дикуни захопили еллінське місто. Убили мешканців й осквернили дім богів. Це означає, що шансів на порятунок немає. Батькова рука торкнулася її плеча. Іншою він затулив очі Таргу. І лише за кілька кроків Амага зрозуміла, що саме так злякало батька. Вона помилилася. Храм лише здавався знайомим.

Довкруж портика на високих палицях стриміли голови. Більшість зотліла. З вибалушеними язиками й видзьобаними очима. А кілька ще навіть не втратили кольору. Вони належали Арконту та іншим чоловікам із їхнього човна.

Вогні не горіли. І на мить Амага подумала, що храм порожній. Дикуни його осквернили — і боги пішли. Але потім з-за колон з’явилася висока постать у білому. Час не пошкодував зусиль. Шкіра зібралася на руках і обличчі жінки глибокими зморшками. Але підведені очі палали. Лоб червонів від кни. На голові дивними завитками лежали темні чужі локони. З-під них вибивалися сиві пасма. У її руках була маленька фігурка — оголена варварська богиня з великими налитими грудьми й опуклими стегнами.

Жриця підійшла до дівчинки, схопила за підборіддя і зазирнула в очі.

Стара всміхнулася. Шкіра Амаги вкрилася памороззю. Жриця щось сказала чоловіку в шкурах. Він скривився, але махнув рукою. Амагу відсунули від решти.

Вона почула, як схлипнув Тарг. Чоловік у шкурах вимовив ще багато дрібних голосних звуків. Жриця заперечувала. Вона майже шепотіла. Але зрештою погодилася. Полонених завели до храму.

Люди очільника варварів запалили смолоскипи. Довгі тіні лизнули темну підлогу. Усередині храм нагадував теменос⁵ богині Артеміди, якби не дика чужа статуя посередині. Вона була дерев’яна й темна. Її ноги становили єдину колону, прикрашену дивними малюнками. Груди богині вкривали кілька десятків налитих сосків, схожих на виноградне гроно. Від статуї віяло холодом, у святилищі пахло сіллю і травами, які ледь тамували сморід гнилого м’яса. Амага подумала про голови на ґанку й заплющила очі.

Чоловіків і Тарга вишикували перед статуєю богині. Жриця затягнула якийсь гімн, узяла до рук чашу з розведеною кною.

— Ортії, Лагодесмі, матері Таврів⁶, — промовляла вона, торкаючись замащеною рукою щоразу нового обличчя.

«Вона знає нашу мову, — спершу радісно подумала Амага, а потім її охопив страх, — храм осквернили задовго до варварів. Богиня, якій співала жриця, не належала землі її батька». Від пахощів зашуміло в голові. Вона так давно як слід не їла, так давно не чула гімнів, що була майже готова забути, де вона. Чоловіки відсунули плиту біля підніжжя статуї. Амазі здалося, що з колодязя долинув плескіт хвиль. І тоді в руках жриці блиснув ніж. Амага не встигла спам’ятатися, як стара перерізала горло першому з полонених.

Охоронець у звіриній шкурі зловив жертву й підтягнув ближче до статуї. Чорна кров бризнула на дерево, потекла в яму, Амага почула крик. Він пролунав із її рота. Вона спробувала кинутися до батька, але міцні руки тримали за передпліччя. Вона звивалася, кусалася і проклинала всіх довкола, але той, хто тримав, був немов скеля. Вождь дикунів — чоловік із такими ж, як і в неї, очима, щось шепотів. Намагався заспокоїти. Амага його не чула. У її голові пульсували ридання Тарга й передсмертні прокляття чоловіків. А жриця з ножем усе різала й різала горла. Білий гіматрій почервонів од крові, а на замащеному обличчі божевільно палали очі. Вона досі називала імена своєї богині, коли перед статуєю залишилися тільки батько й Тарг. Амага вже не могла кричати. Горло боліло, груди розривало повітря. Вона хотіла, щоб кошмар закінчився. Жриця подивилася на чоловіка, а потім на дівчинку. Рука знесилено опустилася. Вона теж важко дихала. Жінка була старою, дуже старою. Вона повільно підійшла до Амаги й сіла коло неї. Дівчинка побачила стерті зуби.

— Мене звуть Тавропола, і я маю для тебе пропозицію. Ти можеш стати або жрицею богині, або її жертвою, — сказала жінка мовою Амаги. — Діва дає тобі право вибору. Вирішуй. — Жриця подивилася на батька. Амага зрозуміла, про який вибір її просять. Її життя в обмін на його. Батькові очі блищали від сліз.

Амага перевела погляд на брата.

— А Тарг? Що буде з ним?

— Залишиться з дикунами.

Амага подивилася на батька.

— Пам’ятай про обіцянку, яку ти дала матері. Ти маєш зробити все, щоби Тарг жив.

Амага кивнула. Вона була готова пообіцяти що завгодно, тільки б припинилися ці муки.

Роки потому вона намагалася забути цю мить. Переконати себе, що жриця все одно б його вбила. І від рішення Амаги нічого не залежало. Батько скрикнув.

А потім у дірку в підлозі полилася його кров.

Амага залишилася в храмі. А Тарга забрав вождь дикунів — Фоант. Днями й ночами Амага сиділа в кімнатці під храмом і згадувала ту жахливу ніч. Крім неї і жриці, на скелі був лише потворний служка. На його голові не вистачало ока, вуха й частини носа. Ліву руку він ховав у складках одягу — і Амага не зразу побачила, що в нього бракує кисті. Служка не знав мови Амаги, але регулярно приносив їжу й навіть вино. Амага впізнала смак напою з батькового човна. Жінки з поселення залишали на сходах молоко кобилиць, гострий сир із того ж молока, мідії, солону рибу й навіть посічені водорості. З вузького віконця дівчинка бачила очі тих, хто приносить дари, — запалі, хворі. Дикуни ділилися останнім.

— Вони голодують. Їхні діти вмирають. Вони просять Діву допомогти. — Тавропола посміхнулася крізь криві стерті зуби. — Вони, як і ви, зайди. Фоант програв братові й забрав свою частину племені, щоб знайти кращу землю.

Фоант перебив усіх, хто жив поблизу храму, і приніс криваві дари Діві. Він вирішив, що тепер богиня їх охоронятиме, як це робили залишені в степу божки диких племен.

— Дурень. — Тавропола зайшлася кашлем. — Думає, її так легко купити: прийшов, завоював, залив крові в Лоно — і богиня твоя. Діва — мати цієї землі.

Вона її народила. — В очах Таврополи застрибали божевільні вогники. Жриця наблизила до Амаги бліді зморшкуваті губи. — Коли в тебе піде перша кров, я покажу найбільший скарб цього храму. Те, що дає справжню владу над цією землею. Те, що дасть тобі владу.

— Коли ти помреш, а я стану новою жрицею Діви?

Тавропола потерла червоний від кни лоб і невпевнено хитнула головою.

Наче вона тільки зараз почала усвідомлювати, що прихід Амаги означає її кінець.

Жриця подивилася на свої червоні, наче від крові, пальці й торкнулася виїмки під шиєю Амаги.

— У тобі є вогонь і злість. Ти підійдеш. Можливо.

Жриця вчила Амагу гімнів. Вони були такі давні, що дівчина розбирала лише окремі слова. У місячні ночі Тавропола змушувала її роздягатися, змащуватися кною і виконувати дивні рухи біля статуї богині. Жриця била в тимпан, вдихала дим пахощів, її очі застилала блаженна полуда. Амага намагалася розпитувати, що означають ритуали, але стара лише тулила кривий палець до губ і змовницьки шипіла. Вона теж цього не знала. Амага думала, що колись, як і її тепер, Таврополу змусили служити Діві. І якоїсь миті жриця справді увірувала в богиню. «Цікаво, що сталося до того, як вона збожеволіла?»

— думала Амага, виконуючи чергові безглузді рухи біля темної статуї, у підмурках якої досі хлюпалася кров її батька.

Але хай скільки вона танцювала, Діва мовчала. І що найстрашніше, Амага не чула й батька. Однієї ночі замість скорботи й розпачу прийшла злість. Це батько привів їх на цей берег і кинув до рук дикунів. А потім залишив, як і боги.

Мати казала: «Головне — вижити», а натомість вирвала обіцянку піклуватися про Тарга. «Як це можна поєднати?» — сердилася Амага, розглядаючи краєвид зі свого вікна.

Із трьох боків храм оточувало урвище. Унизу піна облизувала гостре каміння. Єдиний вихід пролягав через селище. На цьому шляху завжди чатували люди Фоанта. Кілька разів вона намагалася дізнатися про долю Тарга, але її зупиняла мовчазна застава.

Амага обнишпорила храм у пошуках загадкового скарбу Діви, навіть спробувала розпитати кривого служку, але той удав, що її не розуміє.

— Коли я стану жрицею, то вб’ю тебе першим, — пообіцяла дівчина й додала підслухане в жінок, що приносили дари: — Сакатево! — Вона не розуміла значення слова, але сподівалася, що це щось образливе.

— Сакате-во. Це значить «кривий», — поправив її служка й чомусь усміхнувся. Не лише вона вчила чужу для себе мову. — Діва забрати, що хотіти, — він показав на порожню очницю обрубком руки й здоровою простягнув їй дошку, розмальовану білим і чорним. На ній лежав мішечок із круглими камінцями. Амага впізнала гру. Це була варварська забавка, якої її навчила мати.

На дошці було вирізано дев’ять лунок, у кожній лежало по дев’ять камінців — коргоолів. Шляхом обрахунків гравець мав захопити всі камінці супротивника.

На човні вона показала правила Таргу. Гра потребувала вміння рахувати й зосереджуватися, але він на диво швидко її опанував.

Наступного дня вони почали змагатися в тогуз коргоол. І того ж дня вона вперше подумки звернулася до Діви: «Якщо ти існуєш, якщо чуєш, прийди.

Доведи, що це твоя лють, а не Таврополина. Покажи свою міць. Допоможи врятувати Тарга».

За теплою осінню прийшла зима. Амага ще ніколи не відчувала такого холоду. Зранку землю застелила тонка біла пелена. А одного дня з неба посипався попіл. Він був прозорим і невагомим, танув на долоні. Тавропола сказала, що то сніг.

Поселяни почали копати ями. Заривали мертвих. Фоант супив брови.

Свіжих голів біля дому Діви вже не з’являлося. Жриці було байдуже. Тавропола знала, що її життя добігає кінця. Діва забере всіх.

Завдяки служці Амага навчилася розуміти дикунів. Жінка, яка продовжувала приносити кобиляче молоко й коріння, сказала, що Тарг живий.

Його тримають у ямі біля будинку Фоанта, добре годують і розказують історію племені. Він не плаче й усім задоволений. Амагу взяла гіркота: вона сушить голову, як врятувати брата, а його готують стати племінним шаманом чи вождем.

В один із найхолодніших днів, коли вона здригалася у своїй келії, коли навіть звірячі шкури не допомагали зберегти тепло, Понт змилостивився. На їхній берег викинуло човна з нещасними рибалками. Діва отримала свіжу кров.

А Тавропола — довгоочікуваний доказ того, що Амага стала жінкою. Дівчина вкрала трохи крові з жертовника й показала жриці багряну пляму на хітоні.

Тавропола понюхала пляму й недовірливо скривила носа. Зморшки розбіглися по старому обличчю, як тріщини по замерзлій воді, але Амага не відвела погляду. Зрештою, якщо їй судилося стати жрицею Діви, то вона заслуговує на краплю жертовного дарунка.

Уночі по неї прийшов Сакатево. У тінях олійного факела він здавався огидним фавном. Шкіру Амаги вкрили сироти. А раптом її обман відкрився і жриця вирішила, що вона негідна? Тоді в Амаги один шлях: її голова опиниться на палі, а кров потрапить до колодязя Діви. Дівчина підвелася з тюфяка. Ноги тремтіли від слабкості.

— Куди ти мене ведеш?

— Хрісні лікно, — прошепотів кривий і торкнувся западинки на впалих грудях. Темні очі дивно блиснули.

Сакатево привів її до великої зали, яку заливало бліде сяйво місяця. Плита з Лона Діви була відкинута. Тавропола божевільно водила очима. Амага згадала ніч батькової смерті й побачила блиск ножа, захованого в складках гіматрія жриці. Рука служки зімкнулася на передпліччі дівчини. Амага зціпила зуби.

Жриця занадто самовпевнена, якщо думає, що вони вдвох зможуть її подолати.

— Ти мені збрехала. Про це сказала Діва.

— Я їй потрібна! — Амага зробила відчайдушну спробу потягнути час.

— Ти в неї не віриш, — у голосі Таврополи проступила гіркота. Вона підійшла до статуї й кінчиком ножа провела по тільки їй відомій впадині. — Але дивина в тому, що ти не помиляєшся. Ти їй таки потрібна.

На нозі богині відкрилося потаємне вічко. Жриця натиснула на важіль. У глибинах Лона заскрипіло. Служка нахилився й дістав із ями щось загорнуте в шкіру, а потім із величезною обережністю розгорнув пакунок і передав жриці.

— Хрісні лікно.

Та простягнула обидві руки, наче збиралася обійняти дитя. Амага перевела погляд з одного натхненного обличчя на інше й здивовано подивилася на інкрустовану золотом колиску — хрісні лікно: «Якщо це подарунок богині, то немає нічого дивного, що вона прикликає собі на службу божевільних».

Клятва стерегти Золоту Колиску Діви дала Амазі відносну свободу. Навіть Сакатево почав дивитися на неї з повагою. У його супроводі вона почала виходити в поселення. Зима змушувала чоловіків проводити всі дні в степу в пошуках здобичі. Але всі спроби Амаги заговорити з жінками зазнавали невдачі.

Вони злякано ховалися. А після того, як вона простягнула дівчинці з тугим животом засушену сливу з їхніх же підношень, стали ховати дітей, — «наче нез’їдене богинею краще викинути, ніж віддати голодному». Але їй усе ж таки вдалося побачити місце, де тримали Тарга, і від побаченого в неї стиснулося горло. Це була та сама яма, де колись вони сиділи з батьком. Отже, його готували не у вожді й не в шамани. Навіть аби пощастило, навіть аби вона дісталася туди непоміченою, їй би забракло сил витягнути його самотужки.

— Протримайся ще трошки, я врятую, — прошепотіла Амага, вдаючи, що повторює черговий безглуздий гімн, і зловила на собі злий погляд Таврополи.

Жриця вже кілька разів казала, щоб вона покинула думати про минуле.

— Ти присяглася Діві й Золотій Колисці забути своє минуле життя!

Як же це суперечило тому, що казав батько: «Ти маєш зробити все, щоби Тарг жив».

Амага не сумнівалася, що жриця приставила Сакатево за нею стежити. Але коли ти виріс під наглядом численних тітоньок, обдурити каліку нескладно. На третій день сатурналій, коли зграя Фоанта повернулася до селища, Амага напоїла служку молоком, настояним на зіллі Таврополи, і непоміченою вийшла з храму. Дикуни відзначали свято по-своєму: палили вогнища, їли смердюче м’ясо й пили забрезкле молоко кобилиць. Але, як казали тітоньки, свята для всіх чоловіків закінчуються однаково — п’яним сном. Амага зайшла до будинку Фоанта в найглухіший час. Уже почало світати. Навіть опівнічні пияки звалилися носами в порожні тарілки.

Вождь сидів за столом, наче тільки й чекав, що вона прийде. Зі шкурами на плечах він був наче гора. Перед ним стояло кілька порожніх чаш. Фоант не рухався. Амага вже подумала, чи, бува, він не спить із розплющеними очима.

Вождь кліпнув і жестом показав підійти.

— Я хочу угоду! Твоє плем’я занепадає. Я знаю, як допомогти, — на одному диханні випалила дівчина.

— Ти говориш від імені своєї богині чи від себе, маленька жрице? — Фоант знайшов недопиту чашу й перекинув її вміст у горло.

На мить Амага розгубилася. Чи не краще збрехати? Сказати, що вона прийшла з волі Діви. Але Фоант її випередив:

— Ти її не чуєш, чи не так?

— З мене не вийде жриці. Діва до мене не говорить.

— Або ти не здатна її почути. Ти залишилася живою тільки тому, що маєш стати жрицею. Навіщо нам просто якась дівчинка?

Цілу вічність Амага дивилася в непевні, наче весняна крига, очі. Горло схопив спазм, але їй удалося договорити:

— Бо я знаю, де Тавропола ховає скарб Діви. Він дозволить тобі приборкати цю землю та врятує твоїх людей. Але ти мусиш відпустити мене й мого брата.

— Золота Колиска, — знову здивував її Фоант. — Я чув про неї. Але стара не схотіла показувати. Ти так любиш свого брата?

«Чому він питає?» — обурилася Амага. А потім згадала історію Фоанта.

Він зрадив брата. Хотів захопити владу, спалив капище й був проклятий власною родиною. Хіба він знає, що означає бути відданою брату?

— Так. Ні. Я обіцяла, — натомість проказали її вуста.

— Я так і думав. — Зелені очі Фоанта блиснули. — Домовилися. Я подивлюся на цю Золоту Колиску, а ти отримаєш брата.

— Ми не схожі, брудний ти дикуне, — шепотіла Амага, покидаючи будинок вождя. До серця наче заповз черв’як. Голосами тітоньок він кричав, що вона зрадниця, що боги й душі померлих їй цього не пробачать. Але Амага їх не слухала. Якщо для того, щоб їм із Таргом вижити, треба зрадити богиню, що ж — вони самі її змусили. Дівчина подивилася на зірку, що блідла в ранковому світлі, і всміхнулася. Діва така ж стара й безпомічна, як і її зірка. А в цьому світі виживає той, хто вміє користуватися чужою безпомічністю.

На сатурналії припала повня. За кілька днів мало початися традиційне свято Діви. Його відзначали кожного першого дня нового місяця. Тавропола раділа. З останнього полювання Фоант подарував їй кількох полонених. Ця учта мала бути особливою.

У день свята Амага ледве дочекалася темряви. Тавропола з першими тінями підпалила зілля. Храм наповнився тягучим смородом. Коли смеркло, прийшов Фоант із кількома чоловіками. Вони стали за колонами, Амага не могла їх бачити. Але вона повсякчас відчувала погляд вождя, коли рухалася біля чорної статуї.

Нарешті Тавропола відкрила Лоно Діви. До зали завели жертв. У скронях Амаги пульсувало. Очі сльозилися, від зілля нудило, але вона змусила себе дивитися. Тавропола перерізáла полоненим горла й виливала жертовну кров на статую та в Лоно. На її обличчі заграла знайома божевільна усмішка. Вона п’яно облизала губи, всмоктуючи криваві краплі, і присіла над діркою в камені.

Подивилася на Амагу. Ритуал не передбачав підняття Золотої Колиски. Амага достатньо пояснила Фоанту, щоб він міг зробити це сам. Але дівчина не знайшла його між колонами. Механізм усередині колодязя заскрипів.

Під стінами пролунали кроки. Кілька нових смолоскипів розігнали темряву.

До храму зайшли чоловіки в шкурах. Вони несли ноші. Амага кинулася, щоб краще роздивитися процесію, хто сидить на ношах, але її несподівано скрутили.

Рота затулила велика зашкарубла рука. Вона впізнала запах Фоанта.

З-за хмар з’явився серп нового місяця, наче сама Діва захотіла дізнатися, що тут відбувається. У храмі дужче, ніж раніше, засмерділо сіллю. Тавропола розгорнула Золоту Колиску й поставила її на підніжжя статуї. Чоловіки піднесли ноші. Амага нарешті роздивилася, хто там сидів. Очі й губи Тарга були зашиті, а шкіра — вкрита малюнками. Світло торкнулося затягнутих мотузками грудей.

Амага не хотіла вірити, але вони досі здіймалися. Сакатево поклав хлопчика до Золотої Колиски, Тавропола поставила криваву цятку в нього під шиєю, а потім вони відпустили мотузку — Тарг полетів до колодязя. В Амаги запаморочилося в голові. Жриця біснувалася і кричала про волю Діви.

— Ти маєш пожертвувати своїм минулим задля Богині! Забути все, що було до цієї ночі.

Амага почула страшний плюск, а потім із колодязя вирвався спалах теплого, наче світанкового світла. У його променях затанцювали блискучі цятки.

Рожеві кришталики нагадували сніг, який волею богині линув не з неба, а навпаки. Це було так неправильно, що Амага завмерла в руках Фоанта. Кілька блискучих цяток упали їй на лоба, і це було наче прощальний доторк матері.

Сніг був сіллю.

До храму прилинули голоси. Вони навперебій розказували сотні історій. У них сплелося минуле й майбутнє. Дивні імена, життя, смерті вривалися у вуха Амаги й вимагали бути почутими. Деякі кричали, інші шепотіли. Більшість слів були незрозумілими, але один голос звучав наче вирок. Він належав Таргу.

Чоловіки витягнули Золоту Колиску й обережно поставили на підлогу.

Світло востаннє вибухнуло. Стіни затряслися. На коротку мить Амага побачила, як змінюються дикуни, як приростають до тіл звірині шкури, як викривляються кістки. Мотузки в їхніх руках розсипалися, наче цівки солі. Тавропола здійняла руки до статуї, перука з’їхала, а на вкритому коростою черепі проступили роги.

Фоант ослабив хватку. Амага намацала ніж на його поясі й кинулася до жриці. За крок до старої її нога послизнулася на кривавій калюжі. Тавропола звела на Амагу повні здивування і глуму очі. І тут у череп старої ввійшла сокира.

Це зробив Фоант. Жриця замахала руками, як ошалілий птах, і сповзла на підлогу. В останньому хрипі Амага почула: «Ти, ти маєш підійти». Фоант витер топірець об край накидки й підійшов до дівчини. Вона втиснулася в колону й виставила перед собою вкрадений ніж.

Світло знову стало звичним. Коло підніжжя статуї лежала скривавлена жриця. Трохи далі стояла Золота Колиска з Таргом. Якби не зашиті очі, то можна було подумати, що він спить.

— Чому ти її не зупинив? Нащо вона так із ним?

Амагу трясло. Вона підвелася і штовхнула жрицю ногою — хотіла пересвідчитися, що та остаточно померла.

— Діви давно тут немає. Вона мертва чи спить. Я навіть не знаю, чи ця жриця її не вигадала. Тому ця земля потребує нового Бога. — Фоант заховав топірець і став поряд із дівчиною. — Для мого племені це шанс отримати захисника, який би не знав нікого, крім нас. Я пройшов далекий шлях, маленька жрице. Віддав багато. Я не хочу звідси йти. Нам потрібна надія. І свій бог, — уперто повторив Фоант.

— Свій бог? — проказала Амага. Вона не могла зрозуміти, про що каже вождь.

— Ти з ним говоритимеш. — Фоант підняв Золоту Колиску. У його руках вона здавалася іграшковою. Таємниче світло змінило скарб Діви. На золотих облатках залишилися символи племені Фоанта, а Тарг став соляним.

— А він тебе слухатиметься, — продовжив вождь. — Він буде богом цієї землі, він робитиме так, щоб ця земля стала нашою. Щоб мій народ зміг тут жити. УйогоголосіАмагапочула марну надію — найжорстокішийдарунок богів.

Вона відкинула ніж, підійшла до Колиски й торкнулася брата. Під пальцями заскрипіла сіль.

— Його треба вкрити золотом, — сказала Амага.

Фоант кивнув.

— А храм спалити.

Ноасом промчав вітер. Смолоскипи тривожно затрепетали. Тінь статуї торкнулася Амаги й відповзла, наче злякалася її гніву. За стінами ревів Понт.

Навіть Фоант відступив до своїх людей.

«Він мене зрадив, використав. А я, як дурепа, потрапила в пастку. Він ще не раз пожалкує, що отримав бога і жрицю в такий спосіб», — думала Амага, спостерігаючи за тим, як чоловіки в шкурах виносили Золоту Колиску й Тарга.

За ними, наче привид, подався Сакатево. У шумі хвиль Амага почула голоси. Це був хор померлих. Батько вкотре нагадав їй про клятву. Вона навіть не звернула уваги. Її непокоїло інше.

На підлогу вилили олію. Фоант приготувався кинути факел і чекав лише на знак дівчини. Жриця нового бога завмерла біля статуї. У Лоні дужче, ніж завжди, завив вітер.

Це був голос богині. Але тільки Амага почула слова. Діва співала колискову Таргу. Дика лють охопила Амагу.

— Ні, ні, ні! Не хочу! — Дівчинка облила дерев’яну фігуру олією, забрала у вождя вогонь і пожбурила смолоскип. Фоант помилявся. Діва не мертва. Проте Амага зробить усе, щоб вона не прокинулася.

2 Фі ла (гр. φυλή) — у Давній Греції родове об’єднання, громада.

3 Есседони, або іссідони, — один із найдавніших історичних іранських кочових етносів, відомий принаймні з VII до н. е. За словами Геродота, практикували ритуальний канібалізм.

4 Гіперборе`ї, або гіперборейці (гр. Hyperboreioi — ті, що живуть по той бік північного вітру) — казковий вічно юний народ, що жив у північній країні Гіпербореї, насолоджувався сонячним світлом.

5 Теменос (давньогр. τέμενος) — священна ділянка, присвячена певному божеству в давньогрецькій релігії. Вважали, що, перебуваючи в теменосі, людина може відчути присутність цього божества. 6 Ортія, Лагодесма — інші імена богині Артеміди.

5 Теменос (давньогр. τέμενος) — священна ділянка, присвячена певному божеству в давньогрецькій релігії. Вважали, що, перебуваючи в теменосі, людина може відчути присутність цього божества.

6 Ортія, Лагодесма — інші імена богині Артеміди.