Дім Солі

Бекир. Закон Дешту

— Кого я бачу? Болбочан-ага? — Саша Бідний відкинув двері до шахти й подав руку бею армійців. — Що там сталося? Це вхід до криївки?

Акинджий зазирнув у темряву шахти, що вела до Кара-Тобе, силкуючись роздивитися, що спричинило обвал. Трубки на його масці натужно захрипіли.

Кара-Тобе були недружніми до акинджиїв.

— Йой-йой, Саша Бідний — вітер рожевого степу. Нехай примножить твої роки Бог Спалахів, — проспівав Болбочан, наче й не було на ньому слідів нещодавнього бою. — Нехай дружини подарують синів, а суєр прибере огидні виразки з твого могутнього тіла. У Кемаля-шейха зламався якийсь механізм. Ти ж знаєш ці механізми.

Але Саша Бідний уже його не слухав, в усі очі дивився на Бекира.

— Ти знайшов моїх соколят. — Акинджий облизав поглядом Чорну Корову й майже не помітив Ніязі.

— Твоїх? — здивувався Болбочан, наче ця заява вразила його в саме серце.

Він дістав з-за пояса аптечку й кинув Сейдамету.

— Так. Ми кілька днів ідемо за ними. Вони з мого аулу, з Ак-Шеїх.

Пухнастий — онук Азіза-баби, незмінений — син нашої лікарки, а дівчину я купив на місцевий курбан-байрам. Вона мала стати священною жертвою й урятувати Ак-Шеїх.

Від згадки про рідне селище в Бекира запекло в очах. Він згадав слова Кемаля-шейха про те, що Ак-Шеїх знищила буря, тож змусив себе подивитися прямо в жовті очі акинджия. Нехай знає, що Бекир його не боїться.

— Йой-йой, а я все думав, хто це загубив таке цінне майно? — тим самим театральним тоном проспівав Болбочан, зубами затягуючи перев’язь на роздертому передпліччі. — Я втратив більшість людей, допомагаючи їм. І слава Богу Спалахів, прародителю солі й вітру, що діти були саме твоїм майном, належали моєму другові — тому, з ким ми розділили полум’я Матері Вітрів.

— Це правда, ми витягли їх із пилової бурі, — додав Сейдамет після того, як влив до горла вміст пляшечки, що витяг з аптечки. Він тримався за бік. З рани цебеніла кров, але ліки та якась зашита в його тіло сила дозволяли стояти на ногах і навіть криво посміхатися.

— Ми вдячні тобі, о ловче голів, що ти допоміг відкрити ті кляті іржаві двері, — продовжив Болбочан, — і, за законом Дешту, можеш просити все, чого забажаєш. Але… Я врятував твою власність, і ти в боргу переді мною. А як казав благословенний сіллю генерал Григоренко-перший, Дешт любить тих, хто повертає борги. Я врятував твою власність, ти — мене. Борги закриті.

Незмінених можемо поділити навпіл. Забирай дівчинку й іди з Богом. — Болбочан кивнув на Чорну Корову.

Остання фраза змусила Бекира різко повернути голову до бея армійців. У Кара-Тобе вони уклали угоду. Болбочан пообіцяв порятувати їх усіх, а тепер із такою легкістю розпоряджається Чорною Коровою, наче вона й справді чиєсь майно. Дівчинка насупила брови. Їй теж не сподобалася пропозиція Болбочана.

Бекир кинув неспокійний погляд на її напружені руки й уже сіпнувся до бея армійців, коли відчув важку долоню на плечі. Це був Сейдамет, що ледь помітно похитав голово. «Не втручайся, у них своя гра», — промовляли його очі.

— Закон Дешту? — перепитав у Болбочана Саша Бідний. Його голос не віщував доброго.

Тільки тепер Бекир роздивився інших акинджиїв. Джин під’їхав ближче.

Крізь чорні скельця окулярів були видні язики полум’я, що мерехтіли в його очницях. Шейтан, що сидів на старому, майже сивому тулпарі, по-хижацьки облизав гострі зуби й торкнувся застромленого за пояс ножа. Останніми до гурту приєдналися Близнюки. Цього разу вони теж були верхи й страшенно пишалися своїм підвищенням. Лівий витер носа й сховав руку за спиною. Там за поясом він теж ховав ніж. Правий не спускав очей із Бекира.

— Закон Дешту, — не припиняючи посміхатися, підтвердив Болбочан.

Здавалося, його не бентежило, що армійці в меншості. З шахти Кемаля-шейха вибралося лише троє дорослих.

Попри те, що Саша Бідний був на тулпарі, а Болбочан — пішки, вони скидалися на двох ракоскорпів у шлюбний період. Бекира кинуло в жар, а ще за мить обдало холодом від несподіваного вітру. Це був не «маленький друг», а значно сильніший порив. Щось у шахті знову заскреготіло й стукнуло. Залізні двері з гуркотом зачинилися, наче сам Дешт вирішив закрити вхід до шахти.

Хлопець злякано подивився в небо. Хмари з безтурботно рожевих перетворилися на свинцево-червоні. Бекир такого ще не бачив. Зазвичай сильній бурі передували добре відомі знаки: ніс забивав пил, звірі метушилися в пошуках захисту, хмари збиралися до обрію, а волосся на руках ставало дибки. Часу від прикмет до першого удару грому вистачало, щоб сховатися в підвалі. Цього ж разу все розгорталося блискавично. Найтемніше місце на небі пробила блискавка.

Шейтан щось прокричав. Бекир не міг відвести очей від самотнього кхартала, що кружляв над ними. По щоці ляснуло волосся Чорної Корови.

— Буря! — заверещав Ніязі.

Болбочан та Саша Бідний зміряли один одного поглядами, а потім акинджий зробив те, чого Бекир від нього не чекав.

— Вшиваємося, — прохрипів Саша Бідний і наказав своїм узяти по додатковому вершнику. — Хрінь якась, а не погода. Такого не мало бути. Тільки вчора Обур-куртка гарувала! Буря за бурею не йде, у Дешті мав бути день спокою.

Джин простягнув руку Болбочану й допоміг забратися на тулпара. Саша Бідний поцілував фігурку Діви, що висіла на його грудях, підхопив Бекира та Чорну Корову й посадовив попереду себе. Решта зайняла місця на інших тулпарах. Бекир знову підняв голову до темного неба: йому хотілося дізнатися, що сталося з відчайдушним кхарталом. Птаха не було видно, проте до вух долинув свист. Бекир опустив очі. Шмагаючи нагайкою коня, до них наближалася Скіф’янка — остання з вірних кунаків Саші Бідного. Кінський хвіст, прив’язаний до її потилиці, здіймався, наче рій бджіл над Гришею Солодким.

Розпашіле обличчя блищало від поту, татуювання звивалося скаженими зміями.

Жінка замахала в бік бурі.

— Я бачила хвіст бурі, — прокричала Скіф’янка. — Рухається на Шейх-Елі. Треба обходити!

Небо наче впало на Дешт. Стовпи суєру з’єднали хмари із землею.

Вершників сліпив усюдисущий пил. Над головами блимало, повітря гуло.

Здавалося, вони рухаються наосліп. Саша Бідний кілька разів розвертався й наказував їхати в протилежний бік, але й він не знав, як вибратися з пилової пастки. Коли здавалося, що через пил та завивання вітру вони зовсім втратили орієнтири, Бекир побачив високо в небі синій клаптик і чорну цятку божевільного кхартала. Він летів над їхнім караваном, виринаючи в просвітах між хмарами. А потім сталося дивне: птах ринувся в темряву. Бекир подумав, що вже його не побачить. Але небо знову розвиднилося — і, наче прокладаючи їм шлях, вигулькнув кхартал. Він їх направляв!

— Туди! — у саме вухо Саші Бідного прокричав Бекир. — Бачиш світлу прогалину в небі? Туди.

Саші не треба було повторювати. Він пришпорив тулпара й ринувся вперед. Інші — за ним. Ще кілька разів птах виринав з-поміж хмар, показуючи напрямок, поки не зник з очей. За кілька хвилин почав вщухати й вітер. Загін зупинився, щоб перевести дух. Тулпари важко дихали, висолопивши язики, їхні боки лисніли від піни. Ніязі бухикав так, що Бекир очікував побачити в його кулаці викашляні легені. Чоловіки витрушували пил із масок та одягу, спостерігаючи за бурею, з якою їм пощастило втекти. Видовище вражало. Темну стіну раз по раз освітлювали спалахи блискавок. Виверти хмар утворювали найхимерніші фігури. На якусь мить Бекиру здалося, що буря набула обрисів людини, яка хоче щось сказати.

— Удруге за два дні, — вигукнув Саша Бідний. — Щось не так із Дештом.

Точно тобі кажу. Пташка моя. Хтось добряче розгнівав Бога Спалахів. — Бей акинджиїв стукнув себе в груди, намагаючись відновити дихання, зловив фігурку Діви, що бовталася на шиї, і на знак подяки торкнувся нею лоба. — Аби не оце, нас би роздер суєр.

— Фігурка Албасти діє, баба, — зрадів Лівий Близнюк, що спостеріг його жест. — Вона нас вивела.

— Ні. Це він, — Саша Бідний ткнув у Бекира. Вуса Болбочана стрибнули.

Бекир зрозумів його погляд. Армієць усе ще чекав, що в Бекирі прокинуться особливі вміння після того, як він випив суєр у Кара-Тобе, наприклад, здатність оминати бурі.

— Як ти знав, куди їхати? — спитав Шейтан, витрушуючи з вуха пісок.

Бекир відповів не відразу.

Його очі були прикуті до неба. Він усе ще надіявся побачити знайомі обриси. Хмари розвіялися. Останнє рожеве марево тануло в променях яскравого сонця. Несподівано високо в небі, так, що він точно не міг сказати, чи не було то вибриком суєрної лінзи, з’явилася темна цятка. Бекир приклав долоню дашком до лоба.

Його жест повторив Ніязі й несподівано зойкнув. Болбочан, а за ним й інші, задерли голови.

— Це не я, ось хто нас вивів! — сказав Бекир, указуючи на тінь у себе над головою. Птах каменем падав на землю. Тулпари нервово закричали, відчуваючи наближення хижака. За мить стало зрозуміло, що птах величезний. Бекир побачив білі крила, блискучий дзьоб і тулуб лева. Намагаючись зменшити швидкість, грифон випростав задні лапи й наче загальмував у повітрі. Нарешті пташині кігті міцно вгрузли в землю, лев’ячі — пом’якшили приземлення.

На спині в грифона сидів засолений, чиє тіло було наче складене з брухту, зібраного в Дешті. У дірки подертого комбінезона виднілися металеві пластини, глиняні уламки, частини зброї та решта мотлоху. У деяких місцях тіло потвори вкривав шар солі. Уламки прилягали один до одного не щільно, а наче броня чи хітиновий покрив у комахи. Засолений нахилився до грифона, щоб поплескати його по шиї, промінь сонця торкнувся обличчя наїзника й відбився сліпучим променем. Тільки коли чоловік ступив на землю, Бекиру вдалося розгледіти, що на лобі та в грудях засоленого мерехтіли золоті пластини, але темні очі залишилися незміненими. У грудях у Бекира потепліло. Це був Повноважний Старших Братів Талавір Каркінос.

Перед очима постала картина, як Талавір віддає пробірку зі своєю кров’ю.

Ліки, які з неї зробила Ма, допомогли Бекиру нарешті залишити Ак-Шеїх, утекти від переслідування.

Він кинувся до Повноважного, наче вони були найкращими друзями. Так багато хотілося розказати: про те, що сталося в Ак-Шеїх, про загибель селища, а ще запитати, як вони зможуть порятувати Ма з Матері Вітрів. Він не сумнівався, що Талавір прийшов саме для цього.

Але Повноважний на нього навіть не глянув, ба більше — випростав руку, зупиняючи хлопця, і подивився на Сашу Бідного.

— Щоб кхартал виїв мені очі. Ти перепив суєру, Талавіре-аго? — глумливо проказав акинджий. — Що сталося з твоїм тілом?

— Зустрівся з вашим джадалом, людолове. — Голос Талавіра не змінився, хоча тепер він говорив якось повільніше й спокійніше, наче людина, яку вже нічого не зможе здивувати.

— Ти бачив джадала? — захолено вигукнув Ніязі. Здається, він один не відчував напруження.

— Хто це іржаве м’ясо? — Болбочан із підозрою зіщулив живе око.

— Повноважний Старших Братів, — замість Талавіра відповів Саша Бідний. — Він розслідував в Ак-Шеїх смерть одного з Матері Вітрів.

— Старші Брати часто мруть, — ще з більшою недовірою хмикнув у вуса Болбочан. — Чому він вивів нас із бурі?

— А звичайна людська допомога вже нічого не варта? — Талавір потер скроню, наче його мучив головний біль. — Я літав над Дештом, дивлюся — внизу ви, а на обрії — буря. І я б не проти, щоб вас забрала сіль, але стало шкода дітей. — Знаємо ми, як Старші Брати допомагають! — потряс рукою Шипохвіст.

Йому явно бракувало списа з прив’язаним до навершя черепом. — Вирізають цілі села, забирають засолених на досліди. Чого з ним говорити? Пустити кров у славу Богу Спалахів — та й амінь.

— Йому не можна довіряти, — буркнув Сейдамет. Акинджиї промовчали, хоча по обличчях було видно, що вони згодні. Саша Бідний поглянув на Болбочана. У жовтих очах акинджия було приховане питання, а у вигині брів — пропозиція: «Якщо ти вб’єш Повноважного, я заплющу очі».

— Він наш друг! Він і до того допомагав, — ступив наперед Бекир.

Він очікував бодай тепер привернути до себе увагу Талавіра, але Повноважний не відірвав очей від беїв. А от Болбочан його почув. Армієць замислено підкрутив залізний вус.

— Літав над Дештом? З якого це дива Старший Брат літає над Дештом?

— Я вже не Старший Брат. — Талавір торкнувся золотої бляшки в лобі, темні очі загрозливо блиснули. — Суєр виїв із моєї крові Догмат Двобога. А якщо хочеш іще щось дізнатися, назвися, залізновусий. Ти не схожий на акинджия, але чомусь із людоловами?

— Твоє прохання справедливе, м’ясо в смітті, — погодився бей армійців.

— Я полковник Болбочан зі славної Армії потвор. Я супроводжував оцих дітей, допоки Саша Бідний не заявив на них свої права.

— Хіба діти — тварини, щоб за них сперечатися? — Талавір подивився на Чорну Корову й Ніязі і знову наче не помітив Бекира. — Вони самі мають вирішити.

— Гей-гей, — захрипів Саша Бідний, наче його легені були міхами в кузні.

— Це моє слово й твоє, армійцю. До чого тут чужинець? Хай навіть сорок разів скаже, що він не Старший Брат. Я йому не вірю. Один раз Старший Брат — на все життя служка Двобога.

— Генерал Григоренко-перший теж був Старшим Братом, — спокійно відказав Болбочан, і Бекир відчув, що чаші терезів у голові армійця схилилися на бік Повноважного. — Ти теж претендуєш на цих дітей, м’ясо в смітті?

Бекир хотів підтвердити, що Повноважний каже правду. Він не такий, як інші Старші Брати, йому не потрібні потвори для дослідів. Навпаки, Талавір витяг із полум’я дочок Тітки Вальки й віддав Ма свою кров і гвинтівку, йому можна вірити, але сумнів наче зціпив йому вуста. Чому Повноважний до нього не говорить і навіть не дивиться? Може, Саша Бідний має рацію? Може, Талавір досі вірний Догмату і всі його добрі вчинки — лише від бажання заслужити його довіру? Може, Повноважний сам хоче відвести дітей до Белокуна? Болбочан назвав уміння Чорної Корови унікальними.

— Так, я теж претендую на цих дітей, — підтвердив найгірші сподівання Бекира Талавір.

Болбочан подивився на дітей і мовчки кивнув, наче приймаючи нову ставку в грі. Бекир відчув себе камінцем у тогуз кооргол, що розігрували армійці, акинджиї та відтепер Талавір.

Саша Бідний незадоволено хмикнув і натягнув віжжі, стримуючи тулпара, якому не подобалося сусідство з грифоном. Якби Талавір був сам, то він би ще спробував посперечатися з армійцями за право Повноважного втручатися в їхній торг за дітей, але крилата тварина змінила розклад сил. Навіть один грифон міг скрутити голови шістьом дорослим чоловікам і купці дітей.

— Якши, — неохоче погодився Саша Бідний і пришпорив тулпара. — Влаштовуємося на ночівлю і поговоримо, кому дістануться ці солодкі пташки.

За кілька годин вони знайшли вогку улоговину — усе, що залишилося від старого каналу. Чоловіки розпалили вогонь і сіли в коло миру. Так у Дешті називали спільне вогнище з випадковими попутниками. Довіри між ними не було, тож вони хотіли бачити обличчя один одного. Бекир із друзями опинився поміж Болбочаном та Сашею Бідним. Навпроти сів Талавір, за його спиною слухняно розлігся грифон. Птахолеви були волелюбними істотами й рідко визнавали чужих. Бекир уявлення не мав, чого вартувало Гавену Белокуну притягти аж цілий прайд в Ак-Шеїх. Але Повноважному вдалося приручити свого. Бекир здивовано спостеріг, як Талавір відірвав із власного тіла закривавлену кірку солі та згодовував грифону.

Якийсь час чоловіки тихо перемовлялися. Зазвичай коло миру супроводжував обмін водою, але ритуал все не починався. Затягувалася і вечеря.

У Бекира гучно забулькотіло в животі. Вони не їли від самого Кара-Тобе. Чорна Корова пошепки запропонувала сушених кайси. Її почув Шейтан і згадав, що має в бурдюках самогон із бори. Сейдамет знайшов мішечок сушених грибів, що вирощували в підвалах Дешту. Акинджиї дістали з-під сідел смердючі й теплі від поту тулпарів пров’ялені шматки м’яса. Найсмачніші ласощі виявилися в Ніязі в рюкзаку.

— Мати, ну та, що прийняла мене за сина, дала, — наче виправдовуючись, сказав хлопчик-лисеня і простягнув невеликий квадратний пиріжок. — Вона була рада, коли я сказав, що її син залишився у Кара-Тобе.

Очі Шипохвоста жадібно зблиснули, Бекир встиг лише подивуватися швидкості, з якою армієць вихопив пиріжок.

— Поганий знак, — з повним ротом сказав Шипохвіст і ткнув у небо надкушеним пиріжком.

Там уже зійшла зірка Діви — Йилдиз, вона зловісно сяяла в ореолі рожевого туману, який свідчив, що завтра буде буря. Армієць передав пиріжок Бекиру й зітхнув, наче прощався з рідним. Бекир обережно, щоб не влізти в слиз, настромив кусень на палицю й засунув у вогонь. «Згорить», — незадоволено прицмокнув армієць. Але Бекир подумав, що краще так, ніж його знудить від слизу Шипохвоста на очах у всіх.

— А це гарний знак. «Маленький друг» відправляє посланців, — тим самим тоном прокоментував Шипохвіст, показуючи на маленьке перекотиполе, що пролетіло повз них і сховалося в темряві.

Чоловіки з Армії потвор притулили пучки до лоба в ритуальному «буах».

Бекир нишком поглядав на Талавіра. Повноважний дивився собі під ноги, його губи тремтіли, наче він говорив із кимось незримим. Бекир згадав мертву дочку Гєри й мимоволі поглянув на спину чоловіка. Там нікого не було, і Бекир укотре замислився, що ж сталося з Повноважним і чому він так перемінив своє ставлення до нього. Колом пішла трубка з юшаном. Потягнуло солодко-пряним димом. Ніязі закашлявся.

— То нащо тобі діти, не-Старший Брате? — лагідно запитав Саша Бідний, продовжуючи розпочату вдень розмову. Талавір звів окреслені темними колами очі. Цього разу він зважився подивитися просто на Бекира.

— Щоб запитати, а потім піду.

— Якщо тільки запитати, то починай, — розсміявся Саша Бідний.

Навіть Бекир подумав, що Повноважний жартує. Але Талавір навіть не всміхнувся та продовжував дивитися просто йому в очі.

— Ти знаєш, як знайти Золоту Колиску?

Бекир набрав повні легені повітря, а потім зробив трюк, через який так кепкував з Ніязі. Він рвучко, наче вдихнув пилу, закашлявся. Він часто проробляв так із Ма, щоб виграти собі трохи часу на придумування відповіді.

Але цього разу кашель майже відразу застряг у горлі. Краєм ока Бекир побачив, як напружився Болбочан. Це він, а не Талавір мав запитати про Золоту Колиску.

Бо ж саме йому як плату за допомогу Бекир обіцяв відкрити таємницю видіння.

Поява акинджиїв, а потім і Талавіра дозволила йому подумати, що мить розплати ніколи не настане. Поряд завжди були чужі, з якими Болбочан не захотів би ділитися таємницею. Аж от сам Повноважний запитав те, що так прагнув дізнатися бей армійців.

Бекир переводив погляд із Талавіра на Болбочана й назад. Пауза затягнулася.

— Ні, не знаю, — нарешті визнав він. І сам собі здивувався: раніше Бекир волів би збрехати, ніж визнати, що чогось не знає чи боїться, але тепер йому було байдуже, що вони про нього подумають. Бекира навіть потішило, як витягнулося покалічене обличчя Болбочана. Він не очікував, що його надурить тринадцятирічний хлопець. — Азіз-баба відправив нас по Золоту Колиску, тільки щоб вивести з Ак-Шеїх, — продовжив Бекир. — Він знав, що це безнадійна місія, бо сам допоміг знищити Золоту Колиску.

— Знищити? — проскреготів Болбочан.

— Бекире, може, не варто? — пропищав Ніязі.

— Чому ж? Думаю, вони всі заслуговують знати, що сталося в день Спалахів. Хіба це не те, чого ми всі хочемо? Нарешті почути правду.

Деякі чоловіки промовили ритуальне «буа-ах». Близнюки подивилися на Бекира так, наче бачили його вперше. У їхніх очах застиг благоговійний страх. У Дешті заборонено згадувати минуле. З народження дитина вчиться не ставити зайвих запитань. Тепер Бекир думав, що це було вигідно й дорослим. На деякі запитання й вони не хотіли чути відповідей.

— Азіз-баба сам віддав Золоту Колиску доктору Мамаю з Матері Вітрів.

Мамай її використав — і на землю випав перший суєр.

— Це святотатство! Про якого Мамая ти кажеш? — пролунало з боку акинджиїв. Армійці промовчали. Вони знали, про що він.

У загальному галасі Бекир зловив погляд Талавіра. Повноважний кивнув, наче чекав саме цієї відповіді.

— Мамай був другом Гавена Белокуна. Як виявилося, саме його я мав знайти в Ак-Шеїх.

Повноважний важко підвівся. Грифон теж зіп’явся на ноги. Тулпари знову неспокійно заворушилися, чоловіки напружилися. Але Талавір мав намір дотримати слова. Бекир не вірив своїм очам, йому справді була потрібна тільки відповідь на дурне запитання про Золоту Колиску.

— Ти правий, малий. — Повноважний впився пальцями у скроні від чергового нападу болю. — Почути правду — найважливіше. Але будь готовим, що правда зруйнує твоє життя.

Талавір розвернувся, ступив кілька невпевнених кроків і майже впав на грифона. Тварина відштовхнулася від землі й швидко здійнялася в небо.

— Зовсім йому голову засолило, — зареготав Лівий Близнюк.

— Мабуть, Гєра таки познайомив його зі своєю дружиною, — підтримав Правий.

Бекир кілька секунд вдивлявся в небо, аж доки грифон не розчинився в рожевому мареві. Старший Брат, навіть поцілований Дештом, лишається Старшим Братом. Як він міг повірити, що Талавір збирався допомогти? Бекир опустив очі й зустрівся з кривою посмішкою Болбочана. Це був іще один виставлений рахунок, за який прийшов час сплатити. Бей армійців демонстративно подивився на Чорну Корову й потер пальці, наче вимагав грошей: «З одного боку, прихисток у Кара-Тобе, з другого, — дівчинка атеш і незмінений», — такою була угода, яку вони уклали під землею. Бекир збрехав щодо Золотої Колиски, тож мусить віддати дівчинку.

— Ми не могли лишитися в Кара-Тобе. Ма в Старших Братів, я маю її врятувати.

Бекир ненавидів себе за відчай, який прокрався в його голос. Якби Талавір його підтримав, то він міг би просити про допомогу в армійців. У них були б грифон і Старший Брат, що знає слабкі місця Матері Вітрів. Але що він міг запропонувати зараз, коли навіть Повноважний утік?

— До Матері Вітрів тобі ніяк не дістатися, — спокійно й навіть із сумом відказав Болбочан.

— Чого ж? — прохрипів Саша Бідний. — Я говорив із твоєю Ма, пташко.

Перед тим, як її забрали. І це вона відправила мене. По тебе.

Слова акинджия ошелешили Бекира. Саша Бідний встиг поговорити з Ма?

Як і коли це сталося? У вухах Бекира досі лунав вибух, який ударив їм у спини, коли вони залишили Ма в руїнах старої школи. Отож Ма не настільки постраждала, як він думав. Тоді виникає питання: як вона дала себе захопити, адже ненавиділа Старших Братів? І невже настільки довіряла Саші Бідному, що могла відправити по нього?

— Як тобі вдалося з нею поговорити? Там же був сам Белокун? — нарешті запитав Бекир.

— Акинджиї давно їдять із ложки Старших Братів, — хмикнув Шипохвіст.

Шейтан на нього вишкірився, а Джин випустив із рота вогняну хмарку.

— І що вона тобі сказала? Куди ти маєш нас привести? — Бекир дивився лише на Сашу Бідного, але помітив, як сіпнулися Близнюки. Вони не вміли тримати обличчя. Саша Бідний недоговорював.

— До неї. На Матір Вітрів. Ти знав, що до того, як прийти в Ак-Шеїх, твоя Ма працювала зі Старшими Братами? Була шишкою на Станції? — повільно, наче ріжучи м’ясо, проказав Саша Бідний.

— Я знаю все, що мені потрібно! — не стримався Бекир. Хоч він уявлення не мав, про що говорив акинджий, але відчував, що той каже правду, яку від Бекира завжди ховали. — Ти натякаєш, що Ма з власної волі опинилася на

Матері Вітрів? Але вона втекла звідти. — Бекир відчув, як до горла підступив клубок. Нігті впилися в долоні. Він мусив би стриматися, але слова вже рвалися назовні, як пил, здійнятий бурею. Вони мали його почути, послухати, зробити так, як він каже. — Вона все життя ненавиділа Старших Братів. Ми маємо її врятувати, маємо напасти на Матір Вітрів! — Він розвернувся до Болбочана. — Ви казали, що зараз найкраща нагода завдати удару!

Бей армійців повільно втягнув дим юшану. На вусах палахкотіли відблиски вогнища, наче це були дроти, розжарені вогнем. Він усміхнувся. На подив Бекира, усміхнувся щиро, навіть із захватом, наче не тільки не розсердився, а й вітав запал хлопця.

— Знав я одну жінку, яка тринадцять років тому втекла від Старших Братів.

За її спиною Станція згоріла, а Белокун був змушений ховатися в небі, як старий кхартал. Це було в третій місяць весни другого року після Спалахів, — мрійливо сказав Болбочан і посерйознішав. — Я б дуже хотів зняти Матір Вітрів із небес, солодке м’ясо, але нас замало. На таке потрібно рішення Ради юртів.

— До мене дійшли чутки, — прохрипів Саша Бідний, і Бекир подумав, що з радістю вирвав би всі трубки з маски акинджия і запхав йому в пельку, бо знав, що той готується сказати якусь хитру гидоту. — Генерал Григоренко-другий якраз збирає Раду юрт.

Передчуття не обманули. Армійці цього не знали, вони обмінялися стривоженими поглядами, які значили більше за слова. Рада юртів була найвищим керівним органом Армії потвор, їй корилися всі підрозділи. І Бекир зрозумів, що все вирішено. Акинджиї та Армія потвор не сваритимуться через якихось дітей. Кожен хотів отримати бажане меншою кров’ю. А це означало, що й у Бекира немає вибору: він мусить йти до Матері Вітрів, щоб бодай спробувати врятувати Ма.

Болбочан проминув поглядом Бекира, наче все сказане до того більше не мало значення, і зосередився на Саші Бідному.

— Якщо тобі так потрібен хлопець, о мисливцю за головами, то готовий піти тобі назустріч і змінити пропозицію. Бери його, а дівчинка піде з нами.

Хутряний мішок може обирати.

«„З одного боку, прихисток у Кара-Тобе, з другого, — дівчинка-атеш і незмінений". Болбочан зрозумів, що не отримає обох, тож вирішив забрати найсильнішу», — подумав Бекир і вирішив, що не буде його спиняти. З армійцями Чорна Корова буде в більшій безпеці, ніж з акинджиями.

— Я без Бекира нікуди не піду! — скрикнула Чорна Корова.

Але її протест проігнорували. Угоду було укладено. Напруження спало, а в акинджиїв знайшлося ще кілька бурдюків із самогоном. Діти відповзли подалі від галасливих чоловіків. Їх ніхто не спиняв. Хоча Бекир і відчував на собі погляд Шейтана.

— Він хоче обміняти тебе на Ма, — прошепотів Ніязі, — не ведися на це.

— Наче я сам не здогадався? Саша Бідний завжди хотів отримати Ма.

— Я нікуди без тебе не піду, — вперто повторила Чорна Корова.

Очі Забувайка співчутливо блиснули з хутра Ніязі.

— Тобі буде безпечніше з Армією потвор, — якомога холодніше сказав Бекир. У нього розривалося серце, але щоб вона пішла, він має відштовхнути, як це зробила Ма в старій школі. А ще вона казала, що треба відпускати тих, кого любиш. Тільки не попереджала, наскільки це боляче. — Тобі теж краще піти з ними. — Він не ризикнув зазирнути Ніязі в очі. — Ак-Шеїх уже немає. Твого діда теж. Ти завжди хотів подивитися світ, ось маєш нагоду. — Бекир не дав їм відповісти, розвернувся і рушив до іншого боку табору.

«Так буде краще. Так вони будуть у безпеці», — переконував себе хлопець.

Іще ніколи він не почувався таким самотнім і безсилим.

Самогон та мирова угода значно поліпшили загальний настрій. Тепер акинджиї та армійці скидалися на найкращих друзів. Гульня розтяглася глибоко за північ. У розпал веселощів Болбочан на нетвердих ногах виліз на берег каналу.

Бекир подумав, що той хотів помочитися, але замість цього Болбочан підкинув у повітря жменю пилу. Її підхопив легенький вітер. Раптом залізновусий набрав повні легені повітря і заспівав:

Гей-гей, бинбашкорай,

Степами вольними гуляй.

Літай-літай, мети не май,

До мене, серце, завітай.

Двоє інших армійців підхопили пісню. На подив Бекира, Ніязі теж знав слова. Болбочан підняв свисток, яким уже відкривав вхід до Кара-Тобе, і видав короткий лункий звук. І сталося майже диво. «Маленький друг» приніс до його ніг темний м’яч. Болбочан нахилився й підняв перекотиполе.

— Порожній, — п’яно посміхнувся бей і відкинув кущ.

Хтось із людей Саші Бідного захоплено засвистів, наче побачив фокус.

Нарешті чоловіки вклалися. Бекир ліг подалі від друзів, але, вже майже засинаючи, відчув, як поряд тихенько вмостився Ніязі, а з іншого боку — Чорна Корова.

Бекир прокинувся в холодному поті. Йому знову наснилася демониця з Кара-Меркит. Уві сні вона мала зашиті очі та рота й мучила Повноважного.

Бекир сторожко озирнувся в темряві, пригадуючи, де перебуває.

Від вогню залишилося саме вугілля. У тьмяних сутінках важко було розібрати, де хто спав, але він зрозумів, що його розбудило — шепіт, що лунав із берегів каналу, просто над ним. Бекир обережно видерся схилом, щоб його не побачили згори, і впізнав акинджиїв. Болбочан тримав перекотиполе. Уже перші слова свідчили, що напередодні, влаштовуючи п’яну виставу, він збрехав: кущ таки приніс послання.

— Сахан Трошки атакував Матір Вітрів, — озвучив Болбочан зміст записки.

— У нього свій джихад. Белокун забрав дочку Сахана Трошки, — стенув плечима й сплюнув собі під ноги слиз Шипохвіст.

— Ми маємо до нього приєднатися. Звідси лише два фарсахи до Шейх-Елі, — гаряче прошепотів Сейдамет.

Бекир вирячив очі. Чому ж на вечері Сейдамет його не підтримав, а дозволив Болбочану укласти угоду із Сашею Бідним?

— Нас лише троє, а скільки там у Сахана Трошки — лише Бог Спалахів знає. Замало, щоб атакувати Матір Вітрів, — прошипів Шипохвіст. — Треба йти на Раду юртів. І не подобається мені цей Саша Бідний. Смердить від нього, як від свіжого кізяка. Звідки він знав про Раду юртів? Здасть нас Старшим Братам, пропадемо ні за цапову душу.

На мить запанувала тиша. Болбочан закрутив вуса, роздумуючи над відповіддю. У Бекира від надії пересохло в горлі. А раптом вони передумають і погодяться напасти на Матір Вітрів, щоб відбити Ма?

— Бекир правий: зараз хороша нагода, щоб зняти з неба залізну бляшанку Старших Братів, — підтвердив його сподівання Болбочан. — Белокун спускався в Дешт. Коли востаннє з ним таке було? Щось нечисто. Бог Спалахів нервує.

Але коли Бекир уже готувався святкувати перемогу, Болбочан додав:

— Але й ти маєш рацію, Шипохвосте: ми троє і Сахан Трошки — замало.

Самогубство. Маємо йти на Раду.

— А як же хлопець? — Сейдамет зрозумів, що двох не переконає.

Бекир ухопився за висохле бадилля і ще трохи підповз, щоб краще почути відповідь. Вирішувалася його доля. Він знав, що мусить піти до Матері Вітрів, — це був єдиний шанс знову побачити Ма, почути її правду, але навіть собі він не зізнавався, як сильно йому хотілося приєднатися до армійців і прийти до Станції Старших Братів зі зброєю, а не як куюн на мотузці.

— Якщо в ньому є дар Води Життя — виживе, як ні — ми за нього помолимося, — сухо відказав Болбочан. — Дівчинка та її вогонь — от усе, що нам потрібно.

І це справді було все. У Бекира не залишилося надії.

— А якщо Саша Бідний запідозрить, який дар вона має… — почав Сейдамет і обірвав фразу на півслові.

Під ногами Бекира осипалася земля. Армійці обернулися на шум і подивилися просто на схил, за яким сховався хлопець. Він затамував дихання і послав сотню проклять власним рукам. Сухостій, за який він тримався, змінився від його доторку, як листочок у Кара-Тобе. Сухе галуззя несподівано стало слизьким і запахло квітами. Ще мить — і він злетів схилом і приземлився на друзів. — Бекире? — злякано схопився хлопчик-лисеня.

Чорна Корова зойкнула. Вона не прокинулася. Їй, схоже, снився кошмар.

Бекир побачив, що стиснуті в кулаки руки ледь помітно світяться. Не змовляючись, вони з Ніязі накинули на дівчинку попону. Не вистачало, щоб про дар Чорної Корови дізнався Саша Бідний. Тоді й він захоче її отримати. Чоловіки почали прокидатися. Хтось із цікавістю поглянув на дітей. Армійці по черзі спустилися в улоговину, наче просто ходили до вітру.

— Добре, тату, добре, — шепотіла дівчинка. Рука вирвалася з-під покривала й потягнула за тумар. — Я не забуду. Я знаю. Так, я знаю. Так, я не забуду. — Вона зірвала з шиї тумар і затихла.

Бекир обережно вийняв медальйон із її долоні, розвернув і охнув. Чорна Корова постійно хотіла показати, що там написано, але вони ніколи не ставилися до того серйозно.

Він передав медальйон Ніязі. Брови хлопчика-лисеняти полізли догори.

— Звідки вона знає ім’я твого батька? — самими губами проказав Ніязі. — Ти їй казав?

— Звісно, ні, — обурився Бекир.

Справжнє ім’я його батька було їхньою дитячою таємницею. Він нахилився й обережно поторсав дівчинку за плече. Чорна Корова розплющила очі, наче тільки цього й чекала.

— Уявляєш, я згадала. Марко Дорош — так звали мого батька. Це було його ім’я до того, як він став Старшим Братом. Він мав убити Бога! — прокричала дівчинка так, що луна розійшлася колишнім руслом каналу.

— З тобою все гаразд? — невпевнено запитав Ніязі й виразно поглянув на Бекира.

Вони привернули небажану увагу. Бекир спиною відчув погляд. Шейтан стояв найближче і вже приготувався щось запитати. Пролунало голосне чхання.

Шейтан обернувся й побачив, як Шипохвіст примудрився скинути слиз на його миску, ще й виразно подивитися: мовляв, і що ти тепер зробиш?

— Ану прибери, бйосєк недоварений! — завищав Шейтан.

Замість відповіді Шипохвіст кинувся на нього й повалив на землю.

Сейдамет поліз відтягувати товариша й потрапив під руку Джину. На брудній формі виступила свіжа кров. Щось закричали Близнюки. Навіть Саша Бідний перестав чистити маску.

— Ходіть сюди, — покликав дітей Болбочан. Він визирнув з-за бетонної плити, що колись була частиною зрошувального каналу.

Бекир нарешті зрозумів, що армійці лише відволікали увагу, щоб вони могли поговорити наодинці.

— Покажи, — наказав армієць Чорній Корові.

Дівчинка покірно поклала у велику зашкарублу долоню тумар. Болбочан підсліпувато примружився. На його обличчі з’явився дивний вираз, наче він побачив привида.

— Хто він тобі?

— Хто? Марко Дорош? — не зрозуміла Чорна Корова.

— Так, — нетерпляче прошипів Болбочан.

— Батько. Це він мені подарував. Сьогодні вночі він укотре нагадав віднести це Гавену Белокуну. Це зупинить Старших Братів! Тому я ніяк не зможу з вами піти, — скоромовкою проказала дівчинка.

Бекир очікував, що Болбочан розсердиться чи взагалі не слухатиме її.

Натомість обличчя бея Армії потвор засяяло.

— Шляхи Бога Спалахів несповідимі, — пробурмотів Болбочан. — Люди мов ті піщинки, підхоплені вітром. Жодного шансу, що після подиху Дешту вони впадуть на колишні місця. Але зараз я відчув доторк. Буа-ах! Марко Дорош — справжнє ім’я генерала Григоренка-першого. Його знають лише Григоренко-другий і беї з Ради юртів. Це наш священний пароль.

У Бекира вибухало в голові від щойно почутого:

Марко Дорош не загинув у бурі, як вважала Ма. Він заснував Армію потвор, виховав Чорну Корову. Але чому, чому він не повернувся по Бекира?

Обручка, що її дала Ма, раптом вп’ялася в тіло. Але всі ці запитання важили менше, ніж безпека Чорної Корови. Ма була права: дорослість — це відповідальність за тих, кого любиш. Минуле неможливо контролювати, залишається сподіватися на шанс змінити майбутнє. Він подивився на подругу і промовив:

— Іди з Армією потвор, вони тебе охоронятимуть. І якщо вже так хочеш, я можу замість тебе віддати тумар Белокуну.

— Ні, ти не зрозумів. Це моє завдання. І я піду з тобою. — Чорна Корова схопилася за медальйон.

Бійка в улоговині почала стихати. Пролунало ім’я Бекира. Їх уже шукали.

Болбочан переводив погляд із Бекира на дівчинку, обдумуючи інші варіанти.

Нарешті покалічене обличчя розпливлося в широкій усмішці, бей щось зірвав із шиї і простягнув Бекиру. На великій долоні лежав свисток.

— Він знає пісню. — Болбочан кивнув на Ніязі. — Перекотиполе передасть звістку. Не впевнений, що Григоренко-другий мені повірить, але я переконуватиму Раду юртів атакувати Старших Братів. По дитину Марка Дороша ми точно мусимо повернутися. — Несподівано Болбочан розреготався.

— А Дешт таки вміє жартувати. Богом присягаюся, наші прапори ще замайорять над Матір’ю Вітрів. Ну а ви спробуйте не померти до нашого приходу.

Здригаючись на тулпарі позаду Саші Бідного, Бекир іще фарсах бачив чорні точки загону Армії потвор. Він усе ще не міг повірити в слова Чорної Корови та Болбочана: Марко Дорош довгі роки жив у Дешті, але жодного разу не дав про себе знати, не прийшов по нього. Від нової думки стало ще прикріше: він даремно звинувачував Ма, що вона так скоро забула батька. Це він їх залишив. А може, ні? Може, Ма знала, що Марко Дорош живий і що він не хоче з ними бути, тому його і не шукала? Ні, вона б про таке не збрехала. Ма завжди розказувала про батька тільки хороше. Просто без деталей. Казала, що їх з’їв Дешт. Але якщо і вона не договорювала, прикриваючись тим, що спогади засолених зруйнував суєр?

«Але будь готовим, що правда зруйнує твоє життя», — пролунали в голові прощальні слова Талавіра.

«Чому дорослі так люблять брехати?» — Бекир відчув, як долоні стали вологими, витер їх об холошу й подивився на місце, за яке щойно тримався. На сухій гілці, вплетеній у гриву тулпара, розцвіли дрібні жовті квіти. Дар почав проявлятися дедалі частіше. Вода Життя таки до нього заговорила. Шкода, що вона не принесла бажаних відповідей.

Ма. У череві залізної риби тільки пам’ять не здатна з’їсти іржа

Ма прокинулася від того, що Станція здригнулася. Мати Вітрів знову змінила висоту, а це означало, що бурі посилилися. Навіть мукоеде ляїн ер — свята проклята земля, яку обходили бурі, — уже не захищав Станцію.

— Дешт лихома-анить. Зло хоче ви-ирватися назовні, — сказала Ханум, змінюючи черговий бинт. Ма з подивом усвідомила, що не тільки пропустила прихід медичної працівниці, а й не прокинулася, коли та заходилася робити перев’язку. Сон не відпускав, вона прикрила повіки. І це було помилкою: її захлиснули картинки з минулого. Станція знову горіла, а діти кричали так, що хотілося затулити вуха. Відтоді, як вона прокинулася на Матері Вітрів з ураженнями від мемобомби, спогади продиралися, немов вітер у щілини старої юрти. Зусиллями волі вона заштовхувала їх назад.

— Я Ма — офіційна лікарка з Ак-Шеїх. Мого сина звати Бекир. Мій дім — Дешт, — прошепотіла вона, вигинаючи спину. Біль від наростів на лопатках та від порізів на тілі змусив сон відступити. Біль завжди був її союзником. Може, через це вона не дозволяла вирости тому, що видиралося з її спини. Тоді б вона позбулася болю й була б змушена впустити в голову те, що стільки років тримала на шворці.

— На-а, — Ханум висипала їй на долоню чорний порошок. У ньому мерехтіли кришталики суєру.

— Що це? — Ма понюхала суміш. Гострий запах викликав спогад про юрту Тітки Вальки, вогнище, сміх двох ротів. Серце Ма стиснулося від туги. Ось чому вона не любить згадувати.

— Від бо-олю. Як ти хоті-іла.

«Арконіт та атропа», — здогадалася Ма. І дещо незнайоме. Вона з недовірою подивилася на Ханум. Якщо та хотіла її вбити, то робила це занадто відкрито.

— Але краще не пий. Це затьма-арює ро-озум. У твоїй кро-ові — уламки мемобомби. Щоб їх позбу-утися, треба згадувати. — Жінка поклала теплу руку на її лоб. — Зга-адувати страждання. Зга-адувати біль. Не борися зі своєю пам’яттю.

На мить Ма здалося, що перед нею Тітка Валька, яка промовляє свої останні слова.

— У мене немає спогадів, які варто воскрешати, — вислизнула з-під її руки Ма.

Ручка скрипнула, Ма стиснула кулак і сховала руку з порошком під простирадло. Але замість очікуваного Белокуна на порозі з’явилася Сфена. За останні дні вона змінилася не менше, ніж очільник Матері Вітрів. Червоні дреди палали, лінія губ стала нерівною через надмірне вживання юшану, вилиці вкрили багряні плями, а очі стали глибокими й холодними, наче вода на дні колодязя.

Явних змін іще не було, але Ма впізнала «доторк Дешту» — Сфена втрачала суєр. Навіть Белокун визнав руйнівний вплив потворних ропух, а він же ще й постійно тримав коло себе хвору бакасу Талавіра. Мабуть, він вирішив зробити паузу й доручив допит Сфені.

— Гавену Белокуну зовсім погано? — Ма звела брову й ледь помітно посміхнулася. Вона відчувала, що й Сфена поділяє її зловтіху. Белокун вирішив прикрити свій зад, наражаючи на небезпеку помічницю. Кому це може сподобатися? Ма б не сподобалося.

Якій Ма?

Теперішній чи тій, яка працювала на Матері Вітрів?

Яка із цих двох жінок досі існує?

Ма прикусила губу і, намагаючись впорядкувати думки, зосередилася на діях Сфени. Рудокоса поставила на тумбу біля ліжка банку з блискучою від суєру ропухою.

— Я казала, що використовувати бакас — погана ідея, — тамуючи біль, крізь зуби, проказала Ма. — Це як лікуватися ртуттю чи свинцем. Щоб мати користь із дарів Дешту, його треба розуміти.

— Ти говориш, як потвори знизу, — фиркнула Сфена й потерла місце укусу бакаси.

Ма відчула рух власного манкура. Їхні личинки були пов’язані. Ма вже кілька днів над цим думала. Під час кожного сеансу вона відчувала присутність жінки у своїй голові. Ма поки що блокувала її спроби розбудити спогади. Це вдавалося завдяки мемобомбі та рокам «забування» в Дешті. Але допити виявили й інше. Ма теж могла проникнути в думки Сфени.

— Але ж ти не така, Ма? — Перша Зіниця примружила великі льодисті очі, вмостилася на стільці, затиснула банку між колінами й приготувалася засунути туди руку. — Я дещо про тебе дізналася. Не лякайся, небагато. — Не приховуючи огиди, Сфена занурила пальці в банку й торкнулася спини бакаси. Її риси викривив біль, скроні заблищали від поту, але вона продовжила: — Після того як ти спалила наземну Станцію, паперів толком так ніхто й не розбирав.

Але я знайшла твою анкету на посаду кандидата в Старші Брати. Ти народилася в країні, що зараз перебуває під протекторатом Старших Братів, закінчила медичну академію, почала писати докторську. З приходом Старших Братів твоя наукова кар’єра закінчилася. Двобог бачить роль жінки в іншому. Але ти не стала й матір’ю. В анкеті стоїть жовта позначка — безпліддя. — Сфена з недовірою подивилася на Ма. — Чому ти вирішила приєднатися до Старших Братів? Ти ж у них не вірила? Щоб отримати можливість займатися наукою?

Кожне слово Сфени, наче маленька бомба, вибухало в голові Ма. Спогади накочувалися хвилями, ризикуючи потопити. Ні, це не про неї. Вона Ма — офіційна лікарка з Ак-Шеїх…

— Чи щоб приїхати на Територію К? — продовжила Сфена, спостерігаючи за муками Ма. Здається, вона навіть діставала від них задоволення. Хоч в очах Сфени було й дещо інше: жага пізнання. Ма для неї була об’єктом досліджень.

— У ті роки Старші Брати відправляли сюди лише посвячених, а ти ж так і не стала Старшим Братом. Отже, не мала права тут бути, але ти все одно опинилася в Дешті.

Перед очима пролітали сотні картинок, наче Ма перебрала з юшаном.

Деякі здавалися знайомими, інших вона не впізнавала, але найвиразнішим було обличчя Марка Дороша. Вона нарешті згадала риси.

— Я знаю, як ти знайшла спосіб проникнути на Територію К, — наче метроном, продовжувала бити в одне й те саме місце Сфена. — Не відвертайся, ти мусиш вислухати. Я цілий день просиділа в афізі. Ти вийшла заміж. — Сфена скривилася так, наче сказала про щось огидне.

Ма зрозуміла, що мусить припинити боротися. Їй не змусити рудокосу заткнутися. Натомість вона може зробити інше. Ма зосередилася на голосі жінки.

Він став рятівною линвою з виру спогадів. У голові перестало паморочитися, і вона почула манкур у власній шкірі. Знущання в говорінні Сфени було тільки ширмою, яку Перша Зіниця тримала зусиллям волі. Рудокосу теж затоплювала дзеркальна лавина хаотичних спогадів Ма, хоча вона й не могла розібратися, що з нею відбувається. Сфена хотіла отримати від Ма якусь відповідь, намацати її слабке місце, відчути потаємні бажання помічниці Белокуна, — все, що дало б їй ключ до її свідомості. Ма опинилася наче в центрі бурі. Окремі думки Сфени ширяли, наче підхоплене вітром ганчір’я. Ма схопилася за найбільшу, яка наче пульсувала й вимагала уваги. Ось воно що! Ма розгорнула полотнище й побачила образ, який не давав спокою Сфені: вона шукала Золоту Колиску! Це відкриття змусило Ма зібратися.

«Я Ма з Ак-Шеїх. Мій син — Бекир», — як догмат повторювала собі Ма, стискаючи пальці. Її погляд зупинився на сліді від обручки. Вона стільки років її не знімала, що шкіра під нею виблякла й зіщулилась. Чому? Чому роками вона чіплялася за шматок металу, який для неї нічого не означав? Суєр, рятуючи від болю, з’їдав їхні спогади, то чому вони так трималися за болючі уламки минулого? Того, що ятрило, що неможливо було повернути. Для чого? І раптом її осяло: Дешт хотів, щоб вони пам’ятали. Неможливо зрозуміти себе теперішнього, не знаючи, яким ти був колись. Зранений, змінений, напівмертвий Дешт хотів себе віднайти. Саме тому кожен засолений чіплявся за безліч дрібничок, навіть якщо вже й не міг пригадати, що вони означали в житті до Спалахів. Ма згадала маніакальну любов Тітки Вальки до кухонного начиння, більшість із якого вона навіть не могла назвати. Жінки з аіле Азіза-баби зберігали дитячий одяг, таблички з давно забутими назвами. Дешт хотів, щоб вони пам’ятали. Саме тому підкидав мемобомби, саме тому вона мусить згадати.

«Ти знайшла спосіб проникнути на Територію К. Ти вийшла заміж», — Ма майже пропустила ці слова Сфени, а коли зосередилася на сказаному, то вже не могла опиратися. Відкрився шлюз. Води спогадів наповнили пересохлий канал.

— Марко Дорош, так звали твого чоловіка, — того, завдяки кому ти потрапила в Кіммерик, — видушила із себе Сфена, відчуваючи, як її затоплюють чужі переживання.

— Усе було не так, — прошепотіла Ма й заплющила очі.

Битва богів. Коли Діва втратила Кіммерик

Того року все відбувалося блискавично. Старші Брати зайшли до Кіммерику. Як і всюди, вони обіцяли принести мир, але почали війну. Країна Ма — країна Діви — щосили чинила опір, принаймні тоді жінці так здавалося.

Молодь вишиковувалася в черги до мобілізаційних пунктів. Усюди збирали допомогу тим, хто боронився в Кіммерику. Але було запізно. Старші Брати вторглися і з іншого боку. Це стало значно більшою проблемою, ніж далека земля на півдні. Кіммеринці залишилися сам на сам із ворогом.

Ма щойно закінчила медичну академію. На родинній нараді вона оголосила, що хоче стати військовим лікарем. Сказала, що прагне бути корисною. Її душив страх, а ще більше сором від щоденних повідомлень про масові смерті. Адже вона залишалася живою. Як Ма й очікувала, батько здійняв бучу. Він обіймав високу посаду й за потреби знайшов би її навіть на лінії зіткнення.

— У тебе блискуче майбутнє в науці. Ти не можеш так ризикувати. Крім того… — Батько нахилився і схопив її за плече. Його рука тремтіла. — Капітуляція — справа часу. Ти будеш потрібна тут.

Але він помилився. Для Ма не знайшлося місця в «новому світлому майбутньому», що силою зброї «подарували» її країні Старші Брати. Батько Ма ввійшов до маріонеткового уряду, і вони перестали розмовляти. Догмат Двобога став обов’язковим до виконання. Ма, як і інших жінок дітородного віку, відправили на перевірку здоров’я. Двобог заповідав поширювати вчення зокрема шляхом народження вірних. Потенційні матері отримували привілеї і почесті, інших мали й далі утримувати їхні чоловіки; якщо ж таких не було, самотні жінки могли спробувати знайти роботу. Зазвичай брудну й найгірше оплачувану.

До речі, жінки, окрім матерів, мали виходити на люди в хустках і темному вбранні до п’ят. У ті дні Ма лютувала і, не вагаючись, відмовилася від ролі матері. Для цього знадобилися невеличке медичне втручання і допомога одногрупника. Вона хотіла довести батькові й самій собі, що може впоратися із системою. Цей одногрупник і завербував її до руху опору. Через місяць усю групу арештували. Ма витяг із в’язниці батько, а серед її друзів поширилася чутка, що це вона здала підпільників. Ма кілька днів просиділа у квартирі, соромлячись вийти надвір, наче вона й справді була винна. Десь тоді їй на очі потрапила рекрутингова брошура Старших Братів. Жінки, які долучалися до їхніх лав, майже зрівнювалися в правах із чоловіками. Там вона вперше прочитала й про лабораторії доктора Зорга. Учитель самого Язика Двобога відкривав наукові станції не тільки в країні Старших Братів, а й на приєднаних територіях. Там займалися найсучаснішими дослідженнями: від конструювання зброї до біологічного та кібернетичного вдосконалення людини.

Ма почала збирати інформацію. Про внутрішні порядки на станціях Зорга було дуже мало відомостей. Шепотіли, що там проводили експерименти над військовополоненими, мирними та навіть дітьми, якщо вони являли особливий науковий інтерес. Чутки здавалися жахливими, Ма в них не вірила, але її зацікавив особливий режим роботи станцій. Там могли працювати й жінки-науковиці.

За кілька днів Ма заповнила анкету кандидата до Старших Братів.

Чиновник, який прийняв заяву, поставив жирні хрестики проти її кваліфікації та репродуктивної оцінки: аналізи підтвердили, що вона безплідна, а тести — що має відповідні знання. Вона підходила. Але їй знову не пощастило. Зорг помер того ж дня, коли вона здала документи, — підірвався у власній лабораторії. Це відразу назвали терористичною атакою, щоправда, нападників так і не знайшли.

Батько Ма кілька місяців лягав спати в костюмі: боявся, що по нього прийдуть.

У ті дні винним міг бути названий хто завгодно. Наукові станції чекали на спадкоємця. Подейкували, що ним має стати якийсь неймовірно талановитий учень Зорга, а допоки набір рекрутів призупинили. Ма була в розпачі. Вона вирішила, що це кінець, а помирати треба з музикою. Їй набридло боятися.

Злість узяла гору. Ма вдягнула найкраще плаття, зробила яскравий макіяж і пішла в район, де зазвичай відпочивали Старші Брати. Вона розраховувала, що її як мінімум арештують, і тоді бодай хтось згадає про її існування. Дивно, але про інші загрози вона не подумала.

Патруль зупинив її на вулиці Чекістів. Їм усім було не більше двадцяти.

Ма відчула руку на своєму стегні, гаряче дихання біля вуха, брудні слова, більшості з яких вона майже не розуміла. Ма не встигла навіть злякатися. Поряд пролунав командний голос, наказав зупинитися. Чоловік мав нашивки кула й огидний шрам через усе обличчя. Патруль виструнчився і віддав шану Двобогу.

Незнайомець ледь нахилив голову й дочекався, поки вони зникнуть за рогом.

— Марко Дорош, єзбаши шостого полку, нехай славиться велич Двобога, — представився чоловік і простягнув їй руку.

Потім вона думала, чим же він її привабив, і зрештою знайшла відповідь — дивним поєднанням беззастережної віри у Двобога та людяності. Він наче не бачив моря крові, у якому потопала країна Старших Братів. «Усе це заради майбутнього», — казав він. І на кожному кроці намагався скоротити кількість жертв. Військовополонені, які потрапили під його опіку, вважалися врятованими.

Саме тому, як здогадалася Ма, у свої сорок він був лише командиром сотні.

Проте він мав великі сподівання на майбутнє. Якось у ліжку, у момент, коли чоловіки особливо вразливі, а жінки не проти поговорити, він зізнався, що попросився до Кіммерику. Номінально на той момент півострів був окупованим, проте залишки опору не здавалися. Щодня там гинули люди. Розумні Старші Брати обирали служити ближче до столиці. Але й вона, і Марко Дорош знали, що будують кар’єру та швидко рухаються Колом Двобога лише ті, хто обирає ризик. Крім того, Марко Дорош почув, що тутешню станцію очолив якийсь неймовірний науковець ― доктор Мамай. Дехто навіть називав його новим пророком Двобога. І Дороша пообіцяли взяти його особистим охоронцем.

— Уявляєш, яка удача?

— Так, — погодилася Ма й ніжно провела пальцем по огидному шрамові на обличчі чоловіка.

Ма вже достатньо знала про Старших Братів, щоб ухопитися за шанс.

Родини офіцерів могли супроводжувати їх на нове місце служби. У Кіммерику вона змогла б працювати в лабораторії. Тиждень пішов на збір документів, але зрештою їм дозволили одружитися. Ма не замислювалася, чи любить вона Марка Дороша. У світі, де жінка позбавлена прав, чи мають її почуття бодай якесь значення?

Марко Дорош мав поїхати до Кіммерику першим, а потім викликати її. Ма вирішила скористатися часом і зібрати якомога більше інформації про Станцію.

Усе, що вона знайшла про доктора Мамая, викликало захват. Ось той розум, який вона прагнула пізнати. Крім того, він набагато більше за свого попередника цінував людське життя. Може, тому, що й сам пройшов садистський вишкіл у школі Зорга. Ма вже пакувала валізу, щоб виїхати до Марка Дороша в Кіммерик, коли до кімнати вбіг батько.

— Поблизу Станції в Кіммерику сталася серія надпотужних вибухів.

Доктор Мамай загинув. Територія закрита. Там оголошено надзвичайний стан.

— У його очах стояли сльози. Лише за мить Ма зрозуміла чому: Марко Дорош якраз перебував у Шейх-Елі — найближчому до Станції містечку. Пізніше ці вибухи назвали Спалахами, у яких звинуватили ворожі Старшим Братам сили.

Усередині Ма все завмерло. Вона мала сумувати за загиблим чоловіком, а натомість злилася на долю, яка знову дала їй під дих. Кілька місяців Ма вишукувала інформацію про те, що сталося в Кіммерику. Ходило багато чуток про екологічну катастрофу, про біологічну зброю і невідому заразу, що вразила тисячі людей. Із секретних повідомлень, до яких мав доступ батько, вона дізналася, що відразу після Спалахів на півострові відмовили техніка й засоби зв’язку. Тому ніхто не знав точних цифр загиблих. Ніхто не міг пояснити, що це за Спалахи, чому вони призвели аж до таких наслідків. Будь-які військові дії в Кіммерику припинилися, як казав батько, через брак здатних воювати з обох сторін. За кілька тижнів їй нарешті прийшло офіційне повідомлення про те, що Марко Дорош зник безвісти.

Ще за якийсь час почали шепотітися про те, на що перетворилися люди з ураженої території. Спершу їх називали мутантами, а потім — просто потворами.

Коли Ма дізналася, що в Кіммерик почали допускати науковців, то зрозуміла, що настав час діяти. Науковий ступінь, чоловік, зниклий під час Спалахів, — достатня підстава на дозвіл. Однак навіть її здивувала швидкість, із якою її документи прийняли до розгляду, адже вона так і не склала присягу

Старшого Брата. Лише за кілька днів ходіння бюрократичними коридорами вона дізналася справжню причину такого поблажливого до себе ставлення. Науковці, які побували в Кіммерику й повернулися на материк, конали в спеціальних, суворо засекречених лікарнях. Що більше про це дізнавалися інші, то менше охочих зверталися по дозволи вирушити на Територію К. Але Ма рішення не змінила.

Перед самою відправкою її завели до сірого безликого кабінету з портретом Язика на стіні. За столом сидів дуже втомлений кул. У нього були червоні запалені очі й сіре від недосипу обличчя. Він сказав, що служив під началом Марка Дороша й хоче зробити їй послугу. Як удові їй належить пенсія, а його знайомий керує відомчою лікарнею, де вона хоч завтра може почати працювати. Він чимось був зобов’язаний Марку Дорошу й хотів віддячити хоча б їй. — Він був відданим і чесним Братом, і попри те, що міг продовжувати служити тут, обрав важкий жереб. Від нього я найменше чекав на такий вибір. — Кул сказав це таким тоном, що Ма почала сумніватися в правдивості версії чоловіка. Він мав охороняти доктора Мамая, але очі кула натякали на щось інше.

— Про який вибір ви говорите?

Кул повів бровами, дивуючись, що дружина не знала такого про чоловіка.

— Секретний. Ви не знали, що напередодні переводу він отримав підвищення та особливе завдання?

Ма заперечно похитала головою і чи не вперше відчула провину перед Марком Дорошем. Вона взагалі мало що про нього знала.

— Мені потрібно в Кіммерик. Я прагну дізнатися, що з ним сталося, — швидше, ніж кул знову почав її переконувати, випалила Ма. Цього разу він обдарував її виснаженим, порожнім поглядом, наче зрозумів, що вона не варта його зусиль. А потім ближче підсунув папір і мовчки поставив резолюцію. Так Ма дістала дозвіл на в’їзд до Кіммерику.

Її та ще кількох новобранців доправили з Тамані на коптері. Ма встигла побачити розвалини мосту через Кіммерицький Боспор та жовтувате, наче хворе море навкруги Дешту. Але найдужче її вразив суєрний купол. Збоку він нагадував постійний рожевий снігопад, завісу, що відділяла зону ураження від решти території. Ма затамувала подих, коли коптер пролетів стіну. І від того їй здалося, що вона пірнула в бездонний колодязь на Тарханкуті. Коли знаєш, що випливеш, але всі інстинкти волають про небезпеку. Та вони випливли. Ма готувалася до збоїв техніки. Усі знали, що в Дешті працює лише примітивне обладнання. Проте вони успішно приземлилися, а страх пілота виказав лише поспіх, із яким він наказав вивантажуватися, щоб потім одразу піднятися в небо.

Кожна хвилина в Дешті збільшувала ризик мутації.

Їх зустрів провідник і видав захисні костюми та маски. У них Ма провела наступні кілька днів. Пізніше вона зрозуміла, що фільтри та кисень у балонах лише частково затримували суєр. Він був повсюдним, а маски слугували тільки для того, щоб захищати обличчя від випадкових поглядів. Шоломи робили однаковими новоприбулих і вже змінених.

На Станції Території К їх зустрів асистент доктора Мамая — інший учень Зорга кулбаши Гавен Белокун. Він привітав їх кількома офіційними словами про вірність Двобогу та шлях Старшого Брата. А потім оглянув як нове майно — холодним відстороненим поглядом. Белокун зупинявся на кожному обличчі по кілька секунд. Іноді щось питав і йшов далі. Здебільшого на Станцію приїхали молоді науковці, волонтери, кандидати в Старші Брати, які сподівалися на швидку кар’єру після захопливої пригоди на Території монстрів. Ніхто не вірив, що не зможе повернутися. Белокун майже не помітив Ма. Зазирнув у карту, зупинився на позначці про фертильність і перейшов до іншого.

Мати Вітрів нагадувала мурашник, оточений колючим дротом. Периметр цілодобово охороняли. В окремих бараках жили науковці та обслуга. Осібно стояв Медичний відділ. Так називали приміщення, де тримали уражених. Вікна Станції виходили на окреслений, наче циркулем, слід у степу. І це була одна із загадок Дешту. Під час Спалахів Станція практично не зазнала руйнувань.

Натомість від Шейх-Елі, до якого було не більше фарсаха, лишилася купа каміння. А випалену ділянку вважали епіцентром Спалахів. Майже відразу місцеві почали її називати мукоеде ляїн ер — святою проклятою землею.

Ма почала працювати в лабораторії, де досліджували суєр, і там познайомилася з Анархією. Це була смішлива кругленька жіночка з ямочками на щоках. Вона співчутливо взяла Ма за руку, коли та розказала, як потрапила до Дешту. Чоловіка Анархії вбив кіммерицький опір через декілька тижнів після весілля, і вона, як і Ма, приїхала на Станцію, щоб ушанувати його пам’ять, хоча насправді — майже відразу зізналася Анархія ще тоді незнайомій Ма — зовсім за іншим. На материку ходили чутки, що на Території К відбуваються дива, і це стосується навіть безпліддя. Анархія теж мала жовту позначку біля оцінки фертильності, але наслухалася казок і прибула на Станцію, щоб стати матір’ю.

— Мій дід був із Кіммерику. Його виселили, коли кіммеринців визнали ворогами народу, але він тридцять років намагався повернутися додому. І повернувся! Його могила досі десь там, у Дешті. Так що в мене все вийде.

Головне — бажання. Тут усе можливе. І не смійся. Коли побачиш мутації, сама все зрозумієш, — говорила Анархія, заходячись дурнуватим гоготінням. При цьому питання, хто стане біологічним батьком її дитини, не мало значення.

— Він буде мій і покійного чоловіка, бо суєр може все, — упевнено сказала Анархія. — Дослідження уражених дає неймовірний шанс усьому людству. Тому вони дозволяють Белокуну робити це. — Анархія ледь помітно кивнула на бараки Медичного відділу, яким безпосередньо керував Гавен Белокун. При цьому її очі округлилися, як у людини, що мусить виправдовувати те, з чим не погоджується.

У Медичному досліджували мутованих, проводили експерименти над найхимернішими потворами; там же містився найцінніший проєкт Гавена Белокуна, якщо судити з кількості охорони, — Старші Брати, які першими вийшли зі Станції після Спалахів. Белокун відправив їх на пошуки Мамая до Шейх-Елі. Натомість загін потрапив під перший суєр. Ті, хто вижив, змінилися настільки, що їх не вдалося ідентифікувати. Останній факт збентежив Ма найдужче. Як це вони досі лишалися живими, перебували на Станції і при цьому вважалися зниклими безвісти? Але Анархія першою озвучила її підозри.

— Серед них може бути твій чоловік. Його ж тіла так і не знайшли. І ти казала, що під час Спалахів він був тут, на Станції. А всі, хто тут сховався, вижили. Лише ті, — очі Анархії по-змовницьки стрільнули в бік Медичного, — перетворилися на потвор.

У Ма перехопило горло. Вона чула про химерні мутації, але досі не бачила засолених, їй було страшно уявити, на що міг перетворитися Марко Дорош.

— Ти їх бачила?

— Ні, потрібен спеціальний дозвіл, — надула губки Анархія, наче Станція була її володіннями, а недоступні зони — персональною образою. — Але в мене з’явився один знайомий, і скоро ми про все дізнаємося.

«Черговий потенційний біологічний батько», — подумала Ма, але вголос не сказала. Якщо Анархія могла провести її в Медичний, то варто й далі грати роль найкращої подруги.

До її обов’язків входило стежити за здоров’ям працівників Станції.

Тижнями вона тільки те й робила, що брала аналізи, порівнювала їх із попередніми, намагаючись зрозуміти логіку дії суєру. У деяких Старших Братів, які пережили Спалахи, зміни так і не з’явилися. В інших виросли хвости, роги, ще одна пара вух чи додаткові очі, але на тому все й спинилося. Третина працівників померла від значно сильніших мутацій та раптових хвороб. Але це сталося в перший рік після Спалахів, тому залишилося поза межами досліджень Ма. Найбільше її дивували несподівані прояви. Ідеальні аналізи сьогодні — і перетворення половини тіла на камінь уже наступного дня. Такі випадки були рідкістю, а зміненого відразу забирали до Медичного. Інтрижка Анархії затягнулася. Ма стомилася чекати й відправила рапорт Белокуну з проханням дати їй дозвіл працювати з мутованими. А коли їй відмовили, повторила спробу і цього разу приклала до запиту своє перше дослідження про суєр. Це спрацювало, і Ма нарешті викликали до Белокуна.

Половину кабінету очільника Станції займали книги. Ма особливо вразили яскраві корінці дитячих. Тоді вона чи не вперше подумала, що на Станції мають бути діти, адже суєр не розбирав, кого вражати, і відчула, як спиною пробіг холодок.

Белокун жестом запропонував сісти. Його стіл був завалений паперами. У зошиті, що лежав зверху, вона впізнала свою дисертацію.

— Я готова стверджувати, що суєр — це нова елементарна частинка, — нетерпляче почала Ма, і дитячі книжки одразу вивітрилися з її голови.

Дослідження суєру стало приводом, щоб потрапити до Белокуна та до Медичного, але, як і завжди, Ма захопилася. — Для себе я називаю її фактором змінності. Найстабільніший прояв частинка має в структурі солі, що випала відразу після Спалахів. Місцеві називають її тузсуєр — сіллю землі — чи просто суєр. Ми можемо назвати частинку на честь наукового керівника Станції доктора Мамая?

За звуків цього імені обличчя Белокуна витягнулося. Він якось дивно подивився на Ма, а потім дістав із кишені колоду й зробив найменш нею очікуване — заходився розкладати карти, немов вона прийшла не до керівника Станції Старших Братів, а до дешевої ворожки з околиць імперії. Її колеги шепотілися, що Белокун змінився після зникнення доктора Мамая, і неодмінно додавали, що той був набагато, набагато химернішим.

— Частинка Мамая, гм? — з горла Белокуна вирвався хриплий смішок. Він відсунувся від столу, щоб їй було краще видно. — Як думаєте, що тут?

Те, що вона прийняла за гральні карти, виявилося дитячими малюнками.

На першому був зображений схематичний чоловічок, від його кінцівок розходилися промені. На другій карті степом тікала жінка, за її спиною у вогнищі згорали будинки. На третій — здіймався стовп пилової бурі, а з нього, наче з центрифуги, визирали спотворені обличчя людей. Але найбільше Ма вразила остання. На чорному тлі біліли дві постаті — чоловік і хлопчик. Вони тримали одне серце на двох, а темрявою був демон, що намагався поглинути обох. — Я чула, що такі зображення знаходять по всьому Дешту. — Ма показала на першу карту з чоловічком і зраділа, що її голос не тремтить. — Місцеві вірять, що Спалахи вчинив Бог Спалахів.

— Кожен хороший бог колись був людиною, — кивнув Белокун, наче не тільки погоджувався з потворами, але й точно знав, кого вони мали на думці. — Ці карти намалював доктор Мамай. Він міг бачити майбутнє. Точніше, не так.

Мамай казав, що різниця між минулим, теперішнім і майбутнім лише стійка ілюзія. Що вони лише точки на безкінечному полотні часу. Розумієте, про що він?

Ма невпевнено кивнула.

— Минуле, теперішнє й майбутнє існують одночасно? — а потім, бажаючи вразити знаннями, додала: — Теорія Брекфорда Скоу, я згадувала про неї у своїй дисертації. Наскільки пам’ятаю, доктор Мамай був прихильником Скоу.

— Так. Тільки Мамай, — Белокун набрав у легені повітря і наступне слово проказав по складах, наче дитині: — буквально бачив одночасно минуле, теперішнє й майбутнє. І намалював ці картинки, щоб зафіксувати точки й не плутатися. Хоча, як на мене, тільки дужче все заплутав. Оце, — Белокун і собі показав на карту з чоловічком, — він намалював задовго до свого зникнення. Не знаю, як зображення потрапило в Дешт, але тепер усі вважають, що це мить Спалахів, а на малюнку — Бог Спалахів.

— Доктор Мамай передбачив Спалахи? Він знав, що вони стануться? — Щоки Ма залило багрянцем.

«Буквально бачив одночасно» звучало як маячня. Вона говорила про теорію, яку ніяк не можна було перевірити на практиці. Белокун хоче, щоб вона повірила в чудесні здібності Мамая?

— Може, і знав. — Очі Белокуна були непроникні, немов зимове небо напередодні снігопаду.

Ма не витримала погляду й сховалася за розгляданням картинок. До Ма доходили чутки, що Спалахи — результат невдалого випробування зброї, над якою працював Мамай. Але Белокун натякав на нечуване. Мамай «знав, що станеться», передбачив катастрофу і ніяк цьому не запобіг. Напрошувався єдиний висновок: Мамай хотів, щоби Спалахи відбулися. Чи здогадувався про це Марко Дорош, який був особистим охоронцем доктора? Може, Белокун думає, що Марко встиг їй щось розказати? Ма подумала, що її серце от-от вистрибне з грудей. Вона приїхала сюди за чоловіком, за відповідями, а натомість сама потрапила на допит.

— То знав чи не знав? — запитав Белокун механічним, майже позбавленим емоцій голосом.

Ма зціпила кулаки й змусила себе зібратися. Вона не дасть загнати себе в пастку. Якщо він хоче, щоб вона прямо звинуватила колишнього очільника Станції в саботажі, то вона не настільки дурна.

— Не думаю, що я можу зробити правильні висновки на основі цих зображень, — ухильно відповіла Ма й ледь не додала: «…на основі цих ідіотських дитячих каракуль».

Кутики губ Белокуна здригнулися, наче він спробував, але йому не вдалося всміхнутися. Він провів пальцем по її дисертації, неуважно поглянув на звіт про суєр і знову її здивував:

— Ви просили про доступ до Медичного, натомість отримаєте набагато більше. Я хочу, щоб ви впорядкували архіви доктора Мамая. Ваші дослідження залишаться суворо між нами. Далі побачимо.

Тільки коли за нею зачинилися двері, Ма зрозуміла, що її не тільки не покарали, а й підвищили. І вже за мить ледь не задихнулася від захвату. Її розум нарешті розгледіли. Белокун довірив їй розібрати записи Мамая, з’ясувати не тільки що спричинило катастрофу й чим був суєр, а й над якою зброєю працював доктор. І найголовніше — чому він обрав Спалахи.

Ма зустріла закутана в хустку жінка, відчинила двері до барака, де жив Мамай, і ще кілька хвилин спостерігала за враженням, яке на Ма справило приміщення. Усередині витягнутого одноповерхового будинку було темно, до затхлого повітря примішувався сморід від зіпсутих продуктів та дзижчання мух.

Це були перші за кілька місяців комахи, яких Ма побачила. У зоні ураження їх майже не залишилося. У маленькому передпокої досі стояли тарілки із залишками давно зігнилої їжі.

З відра, що слугувало відхожим місцем, досі тхнуло аміаком. Белокун заборонив щось тут чіпати. Ма примружилася, щоб у тьмяному світлі розгледіти обстановку. Кабінет Мамая нагадував печеру лахмітника. Усюди громадилися ящики з книжками та паперами. На стінах висіли креслення чи малюнки, схожі на ті, що Ма бачила на картах Белокуна. На грубо збитих полицях лежали артефакти з різних епох Кіммерику. Тут були гаптовані рушники, амфори, бронзові чаші, уламки кінської збруї та зброї, предмети одягу та безкінечна кількість зображень Кіммерику: малюнки, літографії чи зовсім недавні фото. Ма торкнулася пробитої кулями бронзової таці. Мамай наче намагався зрозуміти землю, куди його закинуло, чи зберегти те, що не встигла зруйнувати війна, яку розв’язали Старші Брати.

Її не відпускала думка, що десь тут залишилися сліди і її чоловіка. Марко Дорош був особистим охоронцем Мамая, а отже, мусив тут бувати. Ма вкотре припустила, що своїм підвищенням вона завдячує йому. Белокун допустив до архівів Мамая ту, чий чоловік був поряд із доктором напередодні Спалахів. Вона вірила в себе, але ще більше — у відсутність збігів в усьому, що робили Старші Брати. Наступні дні вона майже не виходила з барака. Двічі на день біля дверей з’являлася таця з їжею. Таємнича жінка в хустці доглядала за Мамаєм і до Спалахів, Ма була впевнена, що вона мала знати і Марка Дороша. Але всі спроби перехопити доглядальницю закінчувалися нічим: їй завжди вдавалося зникати непоміченою. Ма подумала розпитати про неї на Станції, але з подивом зрозуміла, що навіть не знає її імені. Але і про доглядальницю, і про чоловіка вона забувала, коли занурювалася в папери Мамая. У ті дні він цілковито захопив її думки.

Мамай народився в Кіммерику калікою, і школа Зорга допомогла йому не тільки вижити, а й вивчитися. Усе життя він прожив на півночі країни Старших Братів, наче лабораторний щур, мандруючи між закритими закладами. Коли Зорг згорів живцем у своїй лабораторії біля столиці імперії, Мамай був у сусідній кімнаті. Він не постраждав, але й нічим не зміг зарадити вчителю. Після того на його ж прохання Мамая перевели до Кіммерику. З ним поїхав Белокун — товариш по школі Зорга й формальний співавтор усіх досліджень. Тут вони пропрацювали менше року. Одного ранку Станцію розбудила сирена, що наказала всім спуститися до бомбосховища. Але замість того, щоб сховатися, Белокун побіг до барака Мамая. Казали, що з вікна своєї кімнати він побачив, як доктор вийшов за межі Станції. Коли Белокун дістався помешкання Мамая, там уже нікого не було. Він ледве встиг повернутися в укриття. Із собою він для чогось притягнув інвалідний візок доктора. Ні тоді, ні тепер ніхто не мав відповіді, як людина, яка все життя потребувала сторонньої допомоги, зникла з території Станції непоміченою. На шостий день, коли Спалахи заспокоїлися, до найближчого селища, туди, куди, як передбачалося, пішов Мамай, направили загін Старших Братів з єдиним завданням — знайти доктора. Белокун був переконаний, що той живий, що він десь неподалік. У Шейх-Елі загін атакували мутовані, а потім Старші Брати потрапили під перший викид суєру. Під молозиво, як хтось невдало пожартував у Медичному. Ті, хто вижив, опинилися в спеціальних боксах, а Мамая так і не знайшли.

Ма, наче хробак, зарилася в архіви. Вона вивчала кожен аркуш, сподіваючись знайти бодай натяк на події річної давнини. У паперах панував хаос. Мамай писав, немов дитина, і на розбір одного аркуша в Ма йшли години.

Вона підводила голову від столу лише тоді, коли стукала Анархія. Подруга приносила ласощі й новини, розказувала про дивовижні мутації і недобитки опору — Армію потвор. За словами Анархії, повстанців очолював засолений у залізній масці. Армійці нападали на гуманітарні конвої Старших Братів та відбивали потвор, яких вели на досліди. Армійців навіть боялися банди, які поділили територію. Ма слухала неуважно. Думками вона була в записах Мамая.

Вона таємно писала трактат про суєр і почувалася за малим не Ейнштейном нового часу. У ті дні вона дедалі рідше згадувала Марка Дороша, наче не він, а Мамай був метою її перебування на Станції. Наче не він, а Мамай був її зниклим чоловіком. У ті дні вона зовсім не помічала змін, що відбувалися з Анархією. Це був не суєр. Жінка все менше сміялася, а її розповіді почали нагадувати кошмарні сни. Вона розказувала про потвор, над якими проводять досліди в Медичному, і вже не вірила в «шанс для людства».

— Вони живі, розумієш, страшенно уражені, але живі. Деякі здатні говорити. Я знаю, що ми не можемо так до них ставитися. — Анархія відкрила залізну коробочку, нігтем зачерпнула гірко-пряну масу, скрутила кульку й поклала до рота. — Але вчора одна жінка з Території К народила дитину. Це було жахливо. Я досі чую їхні крики.

— Це що, юшан? — Ма з огидою показала на коробочку. Багато хто з Медичного жував наркотик із Дешту, але навіщо він Анархії?

— Ти не чуєш, що я сказала? — Подруга несподівано визвірилася. — У тієї жінки не було шкіри. На неї не діяли жодні знеболювальні. Не знаю, як вона стільки протягнула. Белокун наказав різати по-живому, йому потрібна була дитина. — Анархія посміхнулася криваво-червоними зубами. — Народився більш-менш нормальний хлопчик, якщо не рахувати зябра між ребрами. І він потяг його на чергові дослідження. І там не одна така дитина.

— Це все Спалахи. Поки ми не дізнаємося, що таке суєр, як він працює, ми не зможемо їм допомогти. Тому нам потрібно спостерігати за цими людьми, проводити досліди.

— Спостерігати? Вони постійно кричать. Діти кричать, Маріє!

Тієї ночі Ма наснився крик породіллі. Мати встигла усвідомити, яку потвору народила, але встигла й заплакати, зрозумівши, які руки забрали її дитя.

Якщо Мамай бачив майбутнє, то чув і ці крики? То чому, незважаючи на все, обрав Спалахи?