Дім Солі

Післямова. Голос з окупації

Дуже давно готи націлилися на Крим (він іще не носив такої назви), та не змогли переправитися: те, що ми звемо й вважаємо штучним «перекопом», у їхні часи було дрібним морем, і навпаки — «природний» перешийок насипано потім людськими руками. Тоді вперше проявився міфічний дуалізм Криму. Навели мости через болотяне море — достатньо глибоке, щоб не перейти, і доста мілке, щоб не переплисти. Мости впали й розділили могутнє плем’я: одні потрапили на «острів», інші залишилися на материку, треті зникли безвісти. Але для тих, хто опинився по обидва боки на суходолі, протилежний бік став потойбіччям. Це відображено в готських піснях, що їх потім століттями співали «красні готські дівки». І те саме сталося з нами, кримчанами, 2014 року. Острів Крим — не такий, яким його бачив московський дисидент, а той, що існує в старому й новому міфах, — вабить до себе тих, хто його не досяг, і слугує тюрмою для тих, хто на ньому скніє. Але варто помінятися місцями — пройти «перекопи», проплисти міфічним морем, — одразу поміняються й погляди.

«Ні з тобою, ні без тебе не можу», — казали римляни.

Дев’ять років минуло від першої фази війни за Крим. Я, по один бік від силового поля, читаю твір про Крим, написаний у потойбіччі. Дев’ять років — це рівно стільки, скільки спливло від початку облоги Трої, коли відбулися події безсмертної «Іліади».

Роман про Крим Світлани Тараторіної схожий на сон, навіть уривки сну.

Але спить не авторка — спить сам Дешт (так названо Таврію). У худліті нечасто фігурує степовий Крим, хоча саме він становить три чверті півострова.

Романтично налаштовані туристи-писаки бачать екзотику моря й гір, дехто навіть примудряється втрапити в «нетрі й джунглі» та успішно там «заблукати».

Наче прихована частина айсберга, степовий Крим торкає лише глибокі й поранені душі. Першим, кого згадую, був Адам Міцкевич: його незабутній «сухий простір океану», яким поміж коралами бур’яну пірнає віз.

Цей світ побачила й авторка роману «Дім солі». Дешт перенесено в часи апокаліпсису, зелені луги залишились у віршах. А провідником створеного людьми пекла слугує другий співець Дешту — коктебельський символіст Волошин.

Степова міфологія настільки прадавня й настільки несхожа на декоративні красоти узбережжя, що просто не мала сильно змінитися навіть через таку дрібницю, як кінець світу. Кіммеринці (так у романі звуться кримчани — кримські татари) — такі самі частки того суходільного океану, як сіль — рожева, біла, жовта, — що по неї ходили чумаки.

Давній обряд викликання дощу — це лише маленькі двері до минулого, і читач провалюється у вирви часу, потрапляє то в епоху червоного терору, то в середньовічний Крим, то в часи догрецької ще країни таврів, які поклоняються кровожерливій Діві.

Золота Колиска — артефакт, що про нього відомо з давніх міфів, — стає невловимою і дуже бажаною річчю, а полювання на неї мотивує кожного, хто любить прості рішення складних проблем. І як заведено, у гонитві за бажаним попереду завжди злочинці — великі та дрібні.

Швидко звертаєш увагу, а потім і звикаєш до того, що персонажі роману переймаються насамперед суто фізичними почуттями й роздумами. Мутації, хімія, хірургія, стихії, м’ясо, виживання… Шкода це визнавати, але подано психологічний портрет «пересічного кримчанина», який удалося схопити авторці — схопити, може, навіть точніше, ніж хотілося б.

Інша грань характеристики — це одержимість ідеями як головна риса буквально кожного героя роману. В одних це вдалося вповні, в інших, епізодичних, — підкреслено, часом однією фразою, однак і цього достатньо. Це знову-таки дзеркало сучасних кримчан — таких, якими їх іще застала авторка і якими й тепер, в окупації, спостерігаю їх я.

2014 року нам обом (дозволю собі висловитись і за Світлану) довелося побачити безліч особистих маній, що вони штовхали кримчан на зраду, доноси, удари в спину. То були дуже меркантильні мотиви: давня неприязнь до сусіда через мало не кайдашівську грушу, сімейні чвари, майнові, службові, спадкоємні; це могла бути просто ненависть до людей, що паркуються під вікнами (чи, навпаки, — до тих, чиї вікна виходять на твою нелегальну парковку). Це гротескно й заразом переконливо втілила авторка в образі Гєри: усі думають, що він видатний злочинець байронівського штибу, а той переймається хатиною, яку здобув у минулому житті, удавшись до низки злодіянь.

І водночас ці мізерні мотивації завжди стимульовані претензіями мало не космічного масштабу: розум дрібного шахрая, поклепника, заздрісника генерує небачений збірний образ ворога, теорії змови, історичні фантазії, що надають жахливим, але все ж таки дріб’язковим чинам ідейне підґрунтя — не лише самовиправдання, але й самогіпноз.

Химерність роману дає авторці максимум можливостей щедро, тобто масово, описати таких ідейних волоцюг, а також — заради справедливості — вивести й героїв, що обрали благородний шлях, на той самий, найнижчий, рівень самомотивації. Це вдалося блискуче. Авторка не стоїть «над сутичкою», ототожнюючи схожі первісні мотиви антагоністів і героїв, а на правах творця цього світу каже: «Так, мотиви у всіх схожі; питання в тому, на який шлях вони тебе штовхають, а це вже твій вибір».

Незвичний для химерного жанру чіткий поділ Добра і Зла посилюється насамкінець; це вже провокує гостру критику роману як «надто емоційного», але кримська тема саме такою і є: усі сірі тіні, хоч би як ховалися посеред білого-чорного, урешті мають обрати, чи вони темно-білі, чи світло-чорні.

Утім, кожен читач зробив цей вибір уже давно, коли вперше відповів на запитання-гасло: «То чий Крим?» Тому його не злякають жахіття «Дому солі»: кажуть, що покоління війни не боїться вигаданих страхів, а радше відпочиває за їх допомогою від буденних воєнних переживань.

Алі Ден’ізджи, АР Крим, Україна