Дім Солі

Ма. Мати і донька

Ма залишила Талавіра спати, а сама вискочила з погреба — святилища Діви. Уже почало світати. Її мучили почуття провини й тривога за сина. Суєрна буря закінчилася задовго до того, як вона вирушила на його пошуки. Сліди нічного божевілля були всюди.

На місці юрти Фат тепер стояла величезна гарба, запряжена двома десятками волів, від яких лишилися самі кістяки. На голові кожного між ратицями стриміла гостроконечна шапка з червоною зіркою. Така сама зірка прикрашала вхід до гарби.

Ці зміни викликали в уяві Ма жахливі картинки: Бекир прикутий до ліжка, а його тіло вкривають потворні мутації.

Замість юрти Лєнури з’явилося акуратне коло з каміння, а впритул до помешкання Аслана виріс курган. Можна було тільки здогадуватися, що в ньому оселилося. Востаннє така буря лютувала відразу після її приходу в Ак-Шеїх.

Тітка Валька сказала б, що це Дешт хоче щось їм розповісти. А Ма думала, що це природа прагне добити тих, хто так із нею повівся.

Юрта Азіза-баби стояла на місці. Під нею було одне з найбільших бомбосховищ, воно могло витримати майже всі бурі. І дітей мали б сховати саме там. Азіз-баба завжди опікувався дітьми, байдуже, з якої аіле вони були. Ма подумала про слова Талавіра, що старійшина міг бути рекрутером. Йому вона не виказала здивування, але сама про це ніколи не замислювалася. У кожного в Ак-Шеїх були свої таємниці, свої секрети виживання. І не їй судити Азіза-бабу.

Хоча від думки, що Бекир десь поряд зі старим, який нехай і до Спалахів, але міг постачати Старшим Братам дітей, їй уперше стало моторошно. Добре, що їй удалося отримати кров. Ма поправила шлейку сумки й уже приготувалася зайти до юрти Азіза-баби, коли побачила коня. Він намагався видерти з-під каміння засушену рослину. Тільки одна людина в Ак-Шеїх володіла конем. І це була Скіф’янка. Отже, і Саша Бідний неподалік. Ма зітхнула й зайшла до юрти.

— Де мій син? — з порога запитала Ма.

Юрта зустріла тишею, затхлим повітрям і пилом важких килимів. У дальньому кутку юрти почувся кашель. Ма відсунула завісу й побачила Азіза-бабу. Маленький старий майже губився між подушками. Його видавало хрипіння.

Він гучно втягував дихальну суміш і так само голосно видихав. Легені булькали та скрипіли. Ма подумала, що легенди про Азіза-бабу правдиві. Він і справді живе занадто довго. І тільки Богу Спалахів відомо чому. Поряд зі схрещеними на грудях руками стояла Скіф’янка. Синє татуювання, наче живе, бігало під її шкірою.

— Ти саме вчасно, Ма, — проскрипів старий. — Дивися, що принесла Скіф’янка.

Ма здивовано звела очі. Біля її ніг впало гігантське пташеня з двома головами. Гострі, як леза, дзьоби ще не позбулися жовтизни. Сині повіки прикривали закочені білки. На лапі бовталася бирка з емблемою Старших Братів.

Вона відчула, як у грудях боляче стиснуло, і буцнула тіло, щоб краще роздивитися потвору.

— Послід Птерокса Мато Дуковача? Йому лише кілька днів. Що робити Птероксу так близько від Ак-Шеїх? — У Ма від тривоги запульсувало в скронях.

— Буря їх затримала, але ненадовго. Скоро штурмовики Матері Вітрів будуть тут. — Азіз-баба видихнув синювату пару. — Скіф’янка каже, на чолі сам сивочолий.

Горло Ма стисло від страху. Наче кошмар, що приходив у сни кожного дня впродовж років, нарешті ввірвався в реальність. Це не могло бути правдою.

Тринадцять років Старші Брати не торкалися цього місця. І от спершу помер Рябов, потім прийшов Талавір, а тепер летить сам Белокун, немов дізнався, що й вони з Бекиром тут.

Очі Ма забігали. Погляд зупинився на картинці, що стояла на столику біля ліжка старого. З фотографічною точністю Кам’яне Дитя зобразила Бекира та Азіза-бабу. Раніше Ма не помічала цього малюнка. Вона знову згадала слова Талавіра. Чи була цікавість Азіза-баби до Бекира лише бажанням навчати гарного учня? Чи старий переслідував іншу мету?

— Де мій син? — знову повторила вона.

— Я допоміг твоєму Бекиру народитися, — наче прочитав її думки старий, — і вижити після народження. Для таких, як він, це складно. Колись я вже приймав незвичне дитя. Щоправда потім віддав у погані руки. Але я думав, що так його рятую. — Старий замовк, наче роздумуючи, чи правильно все пам’ятає.

Потім знову наче згадав про Ма. — Я запропонував вам дім і захист. Це було відразу, як Армія потвор напала на Старших Братів. Станція згоріла. Белокун на весь Дешт горлав про зраду. Розсилав каральні загони — шукати втікачів зі Станції. Засолені боялися приймати чужаків. Боялися кари Старших Братів. Але Азіз-баба вас прийняв. Хотів спокутувати гріх за те дитя. За те, що з ним учинили. За свою помилку. І лише нещодавно, з приходом одноликого, у мене розплющилися очі. Я побачив шлях і рішення. І тепер я можу все виправити.

Бекир опинився в Ак-Шеїх недаремно.

— Про що ти говориш? Бекир — звичайний хлопчик. — Ма зі злістю кинула на його постіль картинку. І побачила, що на звороті до рамки кріпилося кілька аркушів. Скіф’янка хотіла перехопити її руку, але не встигла. Ма впізнала бланки. Це були щоденники спостережень за піддослідними з Матері Вітрів.

Угорі стояло «Бекир». Червоний туман застелив її розум. — Ти стежив за Бекиром? Навіщо? Щоб віддати Белокуну? — Ма кинулася на старого. Їх хотілося роздушити його дрібну зморшкувату голову. — Що ти з ним зробив? Де ховаєш?

Скіф’янка із силою розбурханого тулпара зупинила її ударом у живіт. Ма зігнулася й упала на підлогу. Амазонка була на голову вища і в плечах така, як Талавір. Але Ма не думала здаватися. Вона відкашлялася, взяла сумку, як пращу, і зацідила жінці в обличчя. Скіф’янка лише похитнулася. З розбитої брови побігла цівка крові. А на сумці розповзлася велика червона пляма. Ма з жахом усвідомила, що наробила. І це вона — та, що пишалася своїм самоконтролем.

— Це був наш єдиний шанс звідси піти. — Ма впала на коліна й обидві руки занурила в сумку. Від пробірки з кров’ю Талавіра залишилися дрібні скалки. Вона стиснула закривавлені кулаки.

— Краще не починай знову, — пригрозила Скіф’янка.

— Твій рух¹¹ палає, як у джина. І навіть твій нафс¹² віддає тепло. — Азіз-баба сплеснув у долоні, наче тільки-но подивився цікавий спектакль. Тонкі губи розповзлися в посмішці. — Я ще тоді це побачив, коли тебе знайшли в Дешті. Ти була напівмертва, трималася за величезний живіт і все одно вимахувала клешнею ракоскорпа. Ти приховуєш цей вогонь, але він є. І цим ти нагадуєш мені одну з дружин. Як же її звали? — Азіз-баба перекинув у пальцях чотки. — Зарема? Ельмаза? Сусанна? Байдуже. У неї були пухкі груди. І вона готувала найсмачніші янтих на весь північний Кіммерик. — Старий висолопив край язика й прицмокнув. — Її застрелили, коли кіммеринців виселяли з їхніх домівок. Коли ж це було? Здається, після другої великої війни. Але бачила б ти, як вона відбивалася!

Ма слухала. Що він меле? Коли це відбувалося? Сто, двісті років тому? І чи відбувалося взагалі? Чи існувало щось до Спалахів? Кожна хвилина дорога, вони ще можуть випередити Белокуна. Можуть спробувати втекти… Хоча кого вона дурить?

— Тепер ти віддаси нас Белокуну? — Ма встала. Якщо вже зустрічатися з давнім ворогом, то точно не на колінах.

— Ти не любиш Ак-Шеїх. Не розумієш цю землю. Як і вони. Прагнеш тікати. А хто ж триматиме щита?

— Дай угадаю… ти, Азізе-бабо? Ти вбив Рябова, покликав Белокуна, хочеш віддати Бекира Старшим Братам — і все, щоб захистити Ак-Шеїх?

— Не розумієш, — похитав головою старий. — Страх і гнів затуляють тобі очі. Рябова вбив джадал. І це не те, чого я хотів. Коли кров Бекира під час обряду засівання впала в землю Дешту, я зрозумів: сюди прийде той, хто зможе забрати джадала. Я думав, це буде Рябов. Але він не підійшов. І джадал його знищив.

Добре, що в нас є ще один.

— Ви таки надумали віддати Талавіра джадалу? — Ма не вірила своїм вухам. Усе це влаштував Азіз-баба, милий і добрий учитель усіх дітей в Ак-Шеїх.

Старий зморщив лоба, а тоді стукнув себе по скроні.

— Ельмаза! Її звали Ельмаза. Гаряча, як свіжоспечений янтих! Схожа на тебе. Тугенька на розум. О Всевишній, дай Азізу-бабі терпіння з цими жінками.

— Старий звів до неба руки, зітхнув і знову подивився на Ма. — Я можу трохи бачити. Як Тітка Валька, тільки без бобів. Можеш називати це майбутнім. Хоча ми живемо у світі, де немає минулого й майбутнього. Діва нас покинула, Кіммерик тепер у вічному колі Двобога-узурпатора. Джадал має піти з Ак-Шеїх, інакше не тільки нам, а й усьому Кіммерику, а може, й решті світу настане кінець. Тому не думай про Талавіра. Він зробив те, що не вдалося Рябову, — пройшов через Кара-Меркит. Тож у нас є шанс.

— Який шанс?! — майже закричала Ма. — З дня на день тут буде Белокун.

Він забере й нас, і Талавіра.

— Так, часу мало, — погодився старий і через паузу промовив: — Тому ти маєш вивести дітей.

Ма знадобилася безкінечно довга мить, щоб усвідомити сказане.

— Ти нас відпускаєш?

— Я ж одразу про це й казав, — насупився старий. — Я хочу виправити помилку.

І наче його слова мали магічну силу, почали бити барабани. «Андир-Шопай!» — Ма неспокійно озирнулася.

— Ти знайдеш хлопчика на майдані. Мого онука теж візьми.

Ма підняла сумку й подивилася на Азіза-бабу. Він безтурботно всміхався й раз по раз прикладався до трубки. Чорні скельця окулярів залишалися непроникними. Тонкі безкровні губи оголили жовті, майже позбавлені ясен зуби.

Тринадцять років тому його слово дозволило їм із Бекиром залишитися в Ак-Шеїх. І тепер, коли вона отримала шанс утекти, з прощанням явно не склалося.

Ма кивнула й розвернулася до дверей.

— Ти маєш вивести дітей і відпустити, — повторив старий.

«Відпустити» вдарило, наче обухом. Ма так і залишилася стояти. Він серйозно думає, що вона дозволить Бекиру піти самому?

— Можеш спробувати піти з ними, — зрозумів її вагання старійшина. — Я, звісно, не мій учитель. Він мав лише одну дружину. Бачив далеко. Але й мені відкрилося: щоб їм піти, комусь треба лишитися. Дешт чесний. Любить тих, хто віддає борги. Запам’ятай: щоб вони пішли, ти маєш лишитися.

«Що ти знаєш про мої борги?» — подумала Ма й вискочила з юрти.

Надворі звідусюди лунав грім барабанів. Ма сподівалася, що зустріне на майдані Талавіра. Він дасть іще крові, і в них усе вийде. Вона хаотично міркувала, чи варто взяти тулпара, чи краще йти пішки, що знадобиться із запасів. Ма сварила себе за необачність. Стільки років вона мріяла про втечу, а коли настав момент, виявилася неготовою.

На Майдан стікався натовп. Буря залишила відбиток і на скаженому Дереві Болю. Мертва деревина перетворилася на купу пульсуючих м’язів і смерділа, як оббілована туша. Замість колючок із закривавлених жил випирали зламані кістки.

З них сочився гній. Від стовбура по землі розходилися тріщини, з них стирчало скривавлене коріння. Будинок Сєрова нависав, заступаючи сонце. Угорі блиснуло єдине вціліле вікно. Ма на мить згадала про дружину Гєри. Довгі тринадцять років вона передавала їй дивні ліки з отрути ана-арахни, що дозволяли довго не спати.

Ма зосередилася на тому, що відбувається в кам’яному колі під деревом.

Там готувався жертовник. Проходячи повз, кожен мешканець селища кидав у майбутнє вогнище щось своє. Мулоголовий Аслан пожбурив дерев’яний стілець без однієї ніжки, тітки Ніязі Фат та Лєнур притягли кавового столика, Кам’яне Дитя вкинула аркуш із намальованою лялькою. Прийшов навіть Гриша Солодкий, що жив у найвіддаленішій юрті й рідко долучався до загальних зборів.

Але Андир-Шопай покликав і його. Навколо Гриші вічно кружляло кілька десятків блідих і наче п’яних бджіл. Ма зауважила набубнявілі фістули на руках та обличчі чоловіка. Бджоли жили в нього під шкірою. Гриша поклав горщик із білуватим медом і відійшов подалі.

Кілька чоловіків на чолі з Гєрою Сєровим закотили на купу величезного чорного казана. Кожен налив туди свою воду. Це були сотні ковтків. Ма зачарувало видовище. Стільки води вона бачила лише до Спалахів. «Треба не забути губку сюнг», — подумала Ма.

Люди напосідали одне на одного, щоб отримати найкраще місце біля майбутнього вогнища. Ма побачила червонопикого Шейтана. За кілька кроків від нього спалахнули очі Джина. На її подив, Саші Бідного не було. Наче велика гора, випливла в перший ряд Тітка Валька. Барабани знову здригнулися й зайшлися в скаженому ритмі. Натовп заволав:

Оп, оп, Андир-Шопай,

Замість суєру дощу нам дай.

Прийди-прийди, забери

Всі хвороби цієї землі.

Поряд промчав Ніязі, Ма ледь устигла схопити його за руку.

— Де Бекир?

Хлопчик-лисеня показав кудись через казан.

— Приведи Повноважного.

Ніязі незадоволено зиркнув — його позбавляли видовища, — але скорився і зник у натовпі.

Під загальне улюлюкання на Майдан вийшла Чорна Корова. З її темного волосся визирнув Забувайко. Дівчинка розчесала пальцями пасмо, торкнулася трикутника на шиї і звела круглі темні очі. У них промайнуло здивування.

Дівчинка невпевнено всміхнулася. Вона наче вперше зрозуміла, де вона й що відбувається. Ма не розгледіла її в юрті Тітки Вальки, а тепер, у яскравих променях світла, обличчя дівчинки здалося знайомим. А надто наївна беззахисна усмішка, яка кожної миті могла вибухнути безтурботним заразливим сміхом.

Чомусь в останньому Ма не сумнівалася.

Оп, оп, Андир-Шопай,

Де ховаєшся, Мамай?

Натовп кричав. Гєра Сєров під загальне завивання облив купу мотлоху жиром і підняв смолоскип. У повітря здійнявся стовп диму. І тоді Ма помітила Бекира. Слава Діві, удар Дерева Болю його не змінив. Хлопець стояв на кордоні людського кола — натягнутий, наче струна. Ма підійшла й торкнулася його спини. Бекир зиркнув на неї. У його очах був біль.

— Ти цілий? Мені сказали, тебе вдарило Дерево Болю.

— Зараз вони вкинуть її до казана, Ма, — голос Бекира тріснув.

У неї стиснулося серце. Вона не мала що йому сказати, бо, як і він, не знала, як урятувати дівчинку. І питання було не в Чорній Корові. Мешканці Ак-Шеїх хотіли крові. За всі страждання: за війну, за Спалахи й за хвороби.

Сьогодні вони були тими, ким їх бачили люди за межами Дешту, — божевільними потворами. Вони точно не збиралися відмовлятися від своєї жертви. Ще, чого доброго, затягнуть до казана й Бекира. Ще одне незмінене дитя.

— Ми маємо йти. — Ма потягла його за руку.

Бекир лише похитав головою. Жодна сила не зрушить його. Він не піде без дівчинки. Ма помітила, як хлопець підібрав великий камінь. Їй хотілося витягти його звідси, захистити, сховати від усього.

— Стійте! — щодуху закричала Ма й почала розштовхувати натовп. Люди впізнали офіційну лікарку Ак-Шеїх і розступилися, пропускаючи до центру, поки вона не опинилася поряд із Гєрою Сєровим. Вода в казані вже забулькотіла.

Ма відчула жар і невпевненість. Але за спиною стояв Бекир.

— Хіба ми не маємо дочекатися Азіза-баби? — запитала Ма. — Хіба бей уже й старійшина?

Сєров звів посоловілі очі. Зараз більше ніж будь-коли він нагадував велику вгодовану жабу. Зоб на горлі здригнувся. Його губи скривилися, а засмальцьований картуз сповз на вухо. Він підняв руку.

— Нехай говорить, — втрутилася Тітка Валька.

— Зараз не час для Андир-Шопаю. Тільки минула буря. І… — Ма зашпорталася, не знаючи, як правильно завершити, набрала в легені повітря й викрикнула так, щоб було чутно якнайдалі: — Неподалік бачили Старших Братів.

Натовпом пробіг рокіт. Хтось скрикнув. Ма вдалося завоювати їхню увагу.

— Ні! — вискнув Гєра. — Буря — це гнів Бога Спалахів. Він вимагає жертви. Незмінене дитя має поділитися з нами своєю благодаттю. Чи ви хочете, щоб по кожного з вас прийшов джадал?

Люди зашуміли. Але Ма побачила, що дехто вже почав неспокійно роззиратися. Старші Брати лякали дужче, ніж джадал.

— А ти, — Гєра несподівано спрямував у її обличчя брудного пальця, — маєш свого незміненого. Тому ти чиста. Тому тебе не зачепило в цю бурю? А він, — тепер Гєра показав на Бекира. — Його вдарило Дерево. Це всі бачили. Чому його не засолило?

Голови закивали. В очах знову почала розгорятися лють. Помста — ось чого вони хотіли найдужче. Відплати за несправедливість, хоч комусь. Чому вони страждають від змін, а Бекир і Ма ні?

— Може, нам не достатньо однієї незміненої? — Тепер Гєра вдивлявся в обличчя довкола. Навіть ті, хто ховав лице, мусили відповісти на погляд. — Може, час лікарці поділитися своїм сином, а нам принести в жертву джадалу дві незмінені дитини?

— Ти не посмієш! — закричала Ма. Вона хотіла сказати, що в неї є зміни.

Що Бекир теж зазнав впливу суєру, але це вже не мало сенсу. Навіть Тітка Валька не дивилася. Вони боялися, а Ма точно знала, що страх убиває розум.

Гєра переможно посміхався. Гриша Солодкий рушив у її бік.

— Тільки спробуй. — Ма затулила Бекира спиною. — Я ж вас лікувала, ми жили поряд стільки років.

Але це вже були не її сусіди, а перелякані потвори, засолені, що опинилися в пастці, де, щоб вижити, треба вбити іншого.

— Її наука проти Бога! — крикнув хтось із натовпу.

— Треба забрати хлопчика! — підтримав інший.

Ма забракло повітря. Коло стискалося. Вона вже побачила руки. Бекир приготувався відбиватися. Чорна Корова витягнулася на плечі в Кебапа й несподівано замахала комусь рукою.

— Повноважний!

До них наближався Талавір. У його руках була гвинтівка.

— У вас тут свято, а мене й не покликали, — у його голосі не було загрози, але натовп принишк.

— Тільки на тебе й чекали. Ти головний гість на Андир-Шопаї. — Гєра склав перед собою руки в давньому молитовному жесті й незграбно вклонився. З його обличчя, як приклеєна, не сходила задоволена посмішка. Ма не сподобалося, що бей не злякався Старшого Брата. Натовп із протилежного боку заворушився. Джин та Шейтан рушили до Талавіра. Гриша Солодкий залишив Бекира й теж розвернувся до Повноважного.

Навіть Кебап поставив дівчинку й спрямував погляд на Старшого Брата.

«Вони чекали на Талавіра», — подумала Ма. Вона пізно зрозуміла свою помилку. Вони таки зважилися принести в жертву Повноважного, ні від кого не ховаючись. Ось чому Саші Бідного немає. Ось чому Гєра Сєров улаштував цирк.

Талавір був метою цього дійства.

— Це пастка, — проказала Ма, але її ніхто не почув.

Натовпом пробігла хвиля. Небо затулила тінь. Ма відчула під пальцями шерсть. Це був Ніязі.

— Старші Брати, — ледь чутно проказав схвильований хлопчик.

Ма підняла голову. Над Ак-Шеїх простер крила Птерокс. З його шиї звисала клітка із солдатами. Поряд спускалися грифони. Кожен ніс двох Старших Братів. На спині найбільшого сидів чоловік. Його біле волосся здавалося лисиною на тлі яскравого хутра. Жінка подумала, що тільки одному стало б нахабності осідлати короля грифонів.

— Ма? — Вона відчула, як її смикає Бекир, але не могла поворухнутися.

Хіба можна втекти від Белокуна?

Кілька митей засолені на Майдані паралізовано спостерігали за Старшими Братами. А потім почалася штовханина. Жінка поряд із Ма скрикнула, як ворона.

Старий в ушанці — Вася, солдат, один із небагатьох, хто пережив Спалахи в Ак-Шеїх, — підняв плечі, ступив крок назад, штовхнув жінку з воронячим голосом, наступив на ногу Ніязі й вивалився з людського кола. Це спрацювало як каталізатор. Хтось боляче вдарив Ма в спину. На Майдані почалася паніка.

Люди ринулися в проходи. Бекир безпомічно закрутив головою.

Ма та хлопців відтіснили від центру. Під Деревом залишилися Талавір і Гєра. Повноважний тримав за руку Чорну Корову. На обличчі дівчинки застиг ошелешений вираз. Гєра розмахував руками й показував на будинок. На одну коротку мить Ма зустрілася поглядом із Талавіром. Вона підняла сумку, прагнучи показати криваву пляму. Але Ма не була впевнена, що він її зрозумів.

Бекир тягнув її за руку, Ніязі плакав, але вона не могла зрушити з місця. «Це кінець. Їм не втекти», — пульсувало в голові.

Усе розгорталося занадто швидко. З бічної вулиці вилетіли перші Старші Брати. Озброєні кийками сірі постаті почали вгризатися в натовп.

Талавір страдницьки подивився на будинок Сєрова, у небо на грифонів, знову на Ма — і кинувся з кола. Гєра спробував його зупинити, але його збив хтось із засолених. Талавір рухався, як криголам. Дівчинка пленталася позаду.

Повноважний порівнявся з Ма й закричав у саме вухо:

— Чого стоїте? Побігли.

Ма почувалася звіром, якому будь-що треба сховатися. Підштовхуючи хлопців, не розбираючи шляху, вона побігла за Талавіром. Та частина мозку, якої ще не отруїв страх, наказувала їй не дуріти. «Це ефект Белокуна. Нічого серйозного вам не загрожує. Налякає, розжене по кутках, а потім візьме те, по що прийшов. І не факт, що це ти з Бекиром. Дій зважено. Думай».

Вулицю перетнули люди у формі. Ма ледь не врізалася в спину Талавіра. У боку кололо, перед очима розповзлися червоні плями. Талавір схопив Бекира за плече й штовхнув дітей у найближчий провулок. Вони сховалися за руїнами.

Ніязі висолопив язика й намагався відхекатися. Обличчя Бекира вкривав піт, а на щоках розповзлися червоні плями.

— Куди далі? — спитала Ма, коли патруль їх не помітив і пробіг повз.

Повноважний заліз по насипу й обережно висунувся з-за каміння. Ма простежила за його поглядом. На Майдані орудували Старші Брати. Кілька тіл залишилися лежати на землі. Над одним, наче дим, здіймався рій. Старший Брат буцнув лежачого, щось крикнув іншому, схопився за передпліччя і на мить застиг із порожнім обличчям. Талавір зойкнув і повторив рух. Ма зблідла. Як вона могла забути про манкур? Талавір розвернув до неї запалені очі.

— Вони стягуються до будинку. Шукають мене. Візьми. — Талавір простягнув їй гвинтівку.

— А ти?

— Вона мені не допоможе.

Ма намагалася зрозуміти, що ж він задумав, але обличчя Повноважного було дивним, наче він одночасно перебував у різних місцях. Вона подивилася на манкура. Белокун до нього дістався, і кожна мить поряд із Талавіром загрожувала безпеці Ма та дітей. Але вона не могла просто так піти. Талавір не хотів повертатися до Старших Братів, він мав на меті інше, і Ма мусила його застерегти.

— Усе спланував Азіз-баба. Вони вбили Рябова. А тепер і тебе хочуть принести в жертву джадалу. Не ходи в той будинок.

— Це не вони, — несподівано подав голос Бекир. — Я вийшов подивитися на джадала. Була ніч світіння Йилдиз. Пробач. — Бекир швидко подивився на матір. — Потім я забув, правда. А зараз, коли в небі з’явилися грифони, згадав, що Рябова залишили під Деревом Аслан та Кебап. Але потім по нього прийшло воно. — Воно? — перепитавТалавір.

— Так! Не знаю, як краще описати. Це була наче купа мотлоху — з того, що я збираю в Дешті. Різні штуки, артефакти часів до Спалахів. Воно вийшло з будинку й напало на Рябова. Я сховався, а коли подивився знову, його вже не було, а Повноважний лежав мертвий.

— Значить, він справді там, — пробурмотів Талавір, а Ма не могла б сказати, кого точно він мав на увазі. — Вам треба тікати.

Ма схопилася за поясну сумку, десь там був маленький ніж, вона потребувала хоч трохи його крові. Ма вже відкрила рота, щоб попросити про останню послугу, але Талавір зрозумів без слів. Він витяг зі своєї аптечки автоматичного шприца й сам набрав кров.

— Ідіть, я їх затримаю. — Він передав Ма пробірку. Його очі світилися ніжністю. Так ще ніхто й ніколи на неї не дивився.

Ма кивнула. Слова розгубилися. Вона не хотіла прощатися. Не хотіла думати, що бачить його востаннє. Усе, що вона знала про Старших Братів, згоріло у світлі цього погляду.

— Ти хороший, не такий, як вони, — сказала Ма.

Він стиснув її долоню у відповідь, а потім зробив нечуване — підніс до губ і поцілував. Це був жест із давно забутого життя. Ма звикла, що доторки несли загрозу й зовсім забула, якими м’якими та жаданими можуть бути чужі вуста.

Талавір підняв очі й облизнув губи. А потім усміхнувся щиро й майже по-дитячому, так що в Ма защеміло під ребрами.

— Тепер у мені твій суєр. На Матері Вітрів я чув, що частинки суєру зв’язані.

— Так і є. Ми ще побачимося, — у відповідь усміхнулася Ма. Вона в це майже не вірила, але про таке не говорять уголос.

Талавір кивнув, махнув дітям і вибіг із-за укриття.

— Мусимо йти. Готові? — запитала Ма.

Бекир смикнув Ніязі, який дивився в спину Талавіру, схопив Чорну Корову, і вони побігли. Вулиця була порожньою. Юрт ставало дедалі менше, ще трохи — і їм не буде де ховатися. Сутеніло. Головне — дочекатися темряви, вночі їх не шукатимуть. Ма відчула запах Дешту і тварин, значить, край села вже близько.

Знову пролунали короткі сердиті вигуки Старших Братів. Це був черговий патруль, що обходив периметр, Ма з дітьми вибігли просто на них. Чоловік у сірому скинув руку, щось прокричав, але Ма не почула. До нього було не більше тридцяти кроків. Не думаючи й не добираючи дороги, вона розвернула дітей і кинулася до єдиної великої споруди.

Після суєрної бурі руїни колишньої школи вкрила химерна рослинність.

Каміння обліпив отруйний плющ. «Жарт Дешту» міг ховати найвигадливіші пастки, але вони не мали вибору.

Усередині було прохолодно й навіть вогко. Ма знала, що це ілюзія. На ранок від рослинності в кращому разі залишиться сухе гілля чи зарості отруйного яглу. Усюди звисали товсті ліани. У хащах метушилися дрібні комахи, снували кесератки. Для них це був час бенкету. Листя вже почало сохнути. На очах зелена поверхня вкривалася плямами іржі, стовбур тьмянів і згинався.

Рослина за кілька годин проходила всі стадії старіння. У великій пурпуровій квітці формувався плід. Лоза заскрипіла, на підлогу впала яскрава кулька. Плід розколовся, з нього витік синюватий сік і відразу пропалив бетонну поверхню.

— Нічого не чіпайте, — прошепотіла Ма. Один із коренів сповз по каменю і спробував торкнутися Чорної Корови. Забувайко злякано засичав, Бекир відтягнув дівчинку.

— Треба йти далі. Вони нас тут легко знайдуть.

— Тобі потрібні ліки. І припаси. Дідько, я мала бути готовою. — Ма притулила до стіни гвинтівку, розкрила сумку й заходилася діставати якісь склянки та гасовий пальник.

— Я дещо взяв. — Ніязі скинув величезний рюкзак. Його мордочка витягнулася. Він був на межі паніки. — Дід сказав, що нам треба піти з Ак-Шеїх. Щоби знайти…

Але я не розумію.

Ма затулила йому рота й притиснула до грудей.

— Тс-с, нічого не кажи, нікому не кажи, куди вас відправили, добре? Мені треба кілька хвилин.

Вона відпустила Ніязі й продовжила роботу. Працювала настільки швидко, наскільки це було можливо. Діти тихо перемовлялися в кутку. Препарату вийшло мало.

— Якщо розтягуватимеш, має вистачити на кілька десятків фарсахів. Так далеко в Дешт вони по вас не підуть. Потім ви зможете вернутися. — Вона передала Бекиру флакон.

— Ми? Ти підеш із нами.

— Ні. — Ма невесело посміхнулася. Азіз-баба мав рацію: щоб один пішов, інший має лишитися. Дешт любить чесних. Белокун прийшов по неї. Якщо вона затримається, то зможе відволікти увагу на себе, дати дітям фору.

За стінами почулися кроки.

— Приєднаюся до вас пізніше, — прошепотіла Ма. — А тепер ви маєте йти. Вона торкнулася волосся Чорної Корови, рожевої щоки, і несподіваний спогад обпалив свідомість Ма. Вона вже бачила схожі риси. Жінка, яку вона знала, народила дівчинку незадовго до того, як Ма сама стала матір’ю. Її подруга померла з ім’ям дочки на вустах.

— Атеш, — несподівано для себе промовила Ма. — Я знала твою матір.

— Атеш? — недовірливо всміхнулася Чорна Корова. Позаду почулися голоси. Ма у відчаї зрозуміла, що часу зовсім не лишилося. Вона притягнула до себе сина, стягнула з пальця обручку, вклала йому в долоню, а потім обережно штовхнула від себе.

— Ідіть.

Він заперечно похитав головою. У темних очах зібралися сльози. І Ма зрозуміла, що ще мить — і сама не витримає. Вона з благанням подивилася на Ніязі. Хлопчик-лисеня схопив Бекира за руку й потяг до виходу. Син ще кілька разів обернувся, а потім їх сховали хащі.

Ма схопила зброю, що їй залишив Талавір, перебігла до сусідніх кущів, щоб краще бачити, і пересмикнула затвор. Він лунко клацнув. Листя зашелестіло.

Це була старовинна гвинтівка часів другої великої війни. Вона мала сумніви, чи вдасться їй вистрелити хоч раз, але думати вже не було коли.

До кімнати зайшли четверо Старших Братів, на мить зупинилися, дослухаюсь до наказу з манкурів, і почали перевіряти периметр.

Ма гарячково оцінювала шанси. Найважливіше — дати дітям час. Її життя не має значення. Ма прицілилася і натиснула на спусковий гачок. Плече вивернуло назад. На якусь мить усе застелило димом. Ма подумала, що промахнулася. А потім побачила червону пляму, що розповзалася на животі Старшого Брата, і ледь устигла пригнутися від пострілів у відповідь. Її обдало гострими уламками. Ма кинулася до вкритої ліанами купи каміння. У голові стояв шум. Її щось ударило в бік і відкинуло до стіни. Влучили. Стегно залила кров. «Печінка, — подумала Ма. — Хвилин двадцять». У голові пульсувала єдина думка — треба дати дітям утекти.

— Гей, я знаю, що ви мене чуєте, Гавене Белокуне. Це Марія Дорош, це я спалила вашу чортову Станцію через рік після Спалахів. Приходьте самі, а не ховайтеся за спинами цих нікчем.

Ма знову висунулася. Чоловіки завмерли. Манкури передавали послання.

Вона скористалася паузою і поцілила в яскравий плід, що висів прямо над головою Брата. Сік миттєво роз’їв шолом. Брат вискнув, як уражена свиня, і повалився на підлогу в марних спробах здерти одяг. За мить він затих. Пострілів у відповідь не пролунало. На мить Ма відчула полегкість: Белокун хотів отримати її живою. Але вона знала, що це неможливо. Ма подивилася на кров, що заливала бік. Перед очима розповзалися жовті кола. Невпевненою рукою вона намацала сумку й витягла подарунок Саші Бідного.

— Наказуємо скласти зброю й не чинити опір. Тільки так ви залишитеся живою, — нарешті закричали Старші Брати.

— Захлиніться водою, двоголові ідіоти! — Наступну фразу вона сказала лише для себе: — Щоб Бекир утік, я мушу лишитися тут. Дешт любить чесних.

Тож я лишаюся.

Бомба, подарована Сашею Бідним, нагадувала яйце з поділкою посередині.

Ма розкрутила його й почула цокання. І раптом згадала, чим був цей предмет до Спалахів — кухонним таймером. Їх використовували, коли хотіли виміряти точний час приготування страви. Вона хотіла кинути бомбу в Старших Братів, але біля неї на підлогу щось упало й зашипіло. У кімнаті потемніло. З ліан піднялися клуби диму. У горлі запекло. Ма закашлялася. До неї підійшли Старші Брати. За їхніми спинами виріс третій. З-під дихальної маски стирчали білі патли Белокуна.

— Таки знайшов. — Ма посміхнулася, відчула на губах солону кров і подумала, що все в Дешті починається й закінчується сіллю. Бомба в її руці завібрувала, пролунав «Бі-і-іп!» — і світ розірвало на друзки.

11 Рух — в ісламі вища частина людської душі. У суфіїв рух — синонім «першоразуму», «першотворення».

12 Нафс — в ісламі «тваринна» душа людини, що є осередком всіх негативних якостей та емоцій, властивих людям та джинам.