Дім Солі

Інтерлюдія

Сфена обережно зазирнула в провалля. Камінець вислизнув з-під її ноги й з гуркотом скотився в яму. Замість будинку Сєрова посеред Ак-Шеїх утворилася вирва, з якої стирчало Дерево Болю.

Кілька днів тому воно, немов велетенський спрут, обплутало будинок гілками та корінням, стиснуло у своїх обіймах і заштовхало під землю. А потім спокійнісінько всілося на його могилі, випромінюючи всі кольори райдуги.

Тепер Дерево Болю лупило всіх, хто занадто близько підходив до провалля, зарядженими суєром колючками. Сфена провела поглядом ноші зі скаліченим Старшим Братом, який щойно став жертвою божевільного дерева.

Вони поспішали як могли й все одно запізнилися. Талавір зайшов до будинку за мить до того, як той розвалився, і тепер Белокун ледь не ревів від люті. Сфена відчула пульсацію манкура й спробувала викинути небезпечні думки. Белокун обвішався бакасами, як жаба, що вирощує ікринки на власному тілі, і міг у будь-який момент зазирнути до її голови. Кожен доторк тягнув із доктора суєр. Белокун став нервовим і вередливим, проте явні зміни ще не проявилися. Манкури працювали з перебоями. Особливо той, що в голові Талавіра. Доктор досі не міг його знайти.

Сфена потерла руку зі своїм манкуром і зайшла до намету Белокуна.

Під брезентом було душно, скрізь лежав пил із кришталиками суєру.

Навіть на боксі, у який поклали уражену жінку. Белокун заборонив до неї підходити. Сфена лише знала, що жінка з Ак-Шеїх, дістала поранення під час вибуху й становить особисту цінність для очільника Матері Вітрів. Сфена стягнула респіратор і відсалютувала Белокуну.

— Ви його знайшли? — з порога запитав він, наче й без того не знав, що Талавір згинув разом із будинком.

— У поселенні його немає. Місцеві вважають, що він зайшов до будинку Сєрова. Проте ніхто не бачив цього на власні очі. — Сфена зробила паузу, даючи зрозуміти, що ні на гріш не вірить словам потвор. — Щодо дерева, то ми спробували діяти вогнем, а також заглибилися в ґрунт біля розлому. Під землею, очевидно, існують пустоти. Але пошукова операція ускладнена агресивністю самої істоти. Ми вже втратили двох.

— Цілковита нездатність. — Белокун зневажливо похитав головою — точнісінько так зробив її батько, коли вона принесла найнижчу оцінку за наукову роботу. «Так це ж ви його сюди загнали? «Знак Мамая» — казали ви, і що тепер?»

— хотіла викрикнути Сфена, але стрималася. Поки вони в цій дірі, а Белокун контролює її бакасу, звинувачення не має сенсу. Тільки зараз вона зауважила засоленого, який сидів навпроти Белокуна. Він був жалюгідний навіть для Ак-Шеїх. З-під засмальцьованого кашкета стирчали сиві патли, на роздутому, як у ропухи, зобі пульсували сині жили, а очі майже вилазили з орбіт. Старий притискав до грудей велику книгу й розгойдувався в такт власному шепотінню.

— Це офіційний бей Ак-Шеїх Гєра Сєров. — Белокун сів навпроти потвори й поставив на стіл воду. З перев’язями по його боках бовталися банки з бакасами, через що очільник Матері Вітрів нагадував верблюда, загубленого в пустелі.

Вода була настільки чистою, що пляшка здавалася порожньою. Повіки старого ледь помітно сіпнулися. Белокун відкрутив кришку, набрав у рота воду, побовтав між щоками й сплюнув на підлогу. Засолений облизнувся до калюжі біля столу.

— Я не пам’ятаю, щоб призначав тебе беєм.

— Я тут давно. Це мій дім! — Старий смикнувся й зігнувся навпіл, наче притиснутий невидимим вантажем. — Доктор Зорг! Він мене обрав. — Гєра поліз до піджака й витяг ярлик. — Він сказав, що в мене правильне прізвище.

Мій тесть — дід Олечки — був голова. Генерал!

Попри очевидне божевілля Сєрова, Белокун продовжував удивлятися в запалені очі.

— Дай! Те, що в тебе в руках. — Белокун показував на грубу книжку, яку стискав старий. Це був великий сімейний фотоальбом.

Очі Гєри спалахнули жахом. Він притиснув альбом до грудей, мить дивився, наче на дитину, яку мусить відірвати від серця, а потім передав доктору.

— Ти, перегортай сторінки! — сказав він Сфені.

«Аякже, за роки в Дешті книга перетворилася на пресований суєр», — подумала Сфена й торкнулася обкладинки. Це був старовинний фотоальбом.

Судячи з перших зображень, саме тоді винайшли фотографію.

— Це збирав генерал. Оленька завжди тримала в руках. Мабуть, викинула у вікно, коли будинок забрав джадал. Щоб не пропав, — схлипнув Гєра.

На перших знімках була зображена мажара в степу. Поряд якийсь саксаул чи акація. На другому фото — родина колоністів на тлі будівництва: чоловік і жінка. Вони ще молоді, але мають виснажені, рано зістарені, змарнілі обличчя.

Поряд двоє дочок і високий, надзвичайно худий підліток із довгим носом і настовбурченими вухами. Його очі майже круглі за масивними лінзами. Під фотокарткою на звороті значилося: «Родина Густава Зорга, орендарі у Фальц-Фейнів. Ак-Шеїх. 1911. Початок будівництва дому».

— Це доктор Зорг? — здивовано вигукнула Сфена. — Він народився в Ак-Шеїх, як і Мамай?

— Гортай далі.

— Доктор Зорг знав цього генерала Сєрова? Це тому він призначив Гєру беєм і віддав їм будинок? — не вгавала Сфена.

— Зорг прожив більше, ніж звичайна людина. І пройшов не одну війну.

Але будинки просто так не віддають.

Белокун мав рацію. На наступному фото вони знову побачили знайому споруду. Стіни звели ще Зорги, але решту добудували кіммеринці. Дах вкривала руда черепиця, до стін додалися дерев’яні веранди. По центру стояв чоловік у формі часів другої великої війни. За його лікоть трималася блондинка. Внизу було підписано «Родину Сєрових в Ак-Шеїх зустрів добротний будинок. Вороги народу вміли будувати. Але тепер їх не залишилося й сліду. Кіммерик. Травень 1944». Будинок, зруйнуваний скаженим деревом, відрізнявся від того, що вони побачили на фото, але Сфена не сумнівалася — це той самий.

— Отже, будинок Зоргів спершу належав якимось кіммеринцям, а після того, як їх вигнали, перейшов Сєровим?

— Він завжди був нашим! — завищав Гєра. — Чорножопі захопили його незаконно. Генерал відновив справедливість.

— Тихо! — зупинив його Белокун і наказав перегортати.

Наступні сторінки розказували про родину Сєрова. На пенсії генерал захопився археологією і розрив курган Кара-Меркит поблизу Ак-Шеїх. «До республіканського музею були передані цінні артефакти з поховання скіфської цариці Амаги», — значилося в замітці.

«Судячи з усього, не всі передав», — подумала Сфена, розглядаючи фото онучок Сєрова. Молодша сфотографована в момент повороту голови. Промінь вихопив золоту доісторичну бляшку, що висіла на її шиї.

— Це моя Олечка, — брудний палець уперся в обличчя старшої.

— А це? — Белокун показав на молодшу. Гєра скривився. Сфена побачила, як у щербатому роті зібралася слина. Він би плюнув, якби так не цінував воду.

— Тамарка. Зрадниця, — просипів бей.

Белокун наказав зірвати весільне фото Гєри та Олі. Під ним вони знайшли приховане зображення. Молодша онука Сєрова тримала за руку високого кіммеринця. Біле плаття Тамари розширювалося під грудьми. Але замість округлого живота на фото чорніла пляма, наче об це місце загасили цигарку.

Внизу гарним жіночим почерком був виведений підпис: «Ахтем — син Номана Герая, та його дружина Тамара Сєрова».

Поряд була наклеєна ще одна вирізка. «Тіло молодшої онуки генерала Сєрова знайшли в підвалі в Ак-Шеїх. Незадовго до смерті жінка народила.

Дитина не знайдена. Слідство розглядає версію самогубства, але й не відкидає скоєння вмисного вкрай тяжкого злочину».

Через сторінку Сфена побачила те, від чого в неї перехопило дух. Вона впізнала священний почерк доктора Зорга. Все, що до того розказував Гєра, скидалося на вигадку. Хто на допиті не прикривався високим ім’ям? Але тепер вона на власні очі побачила доказ — доктор Зорг і генерал Сєров справді листувалися.

— Читай, — важким голосом наказав Белокун.

Вітаю, старий друже. Нехай Двобог береже твій дім. У мене хороша новина: твій правнук вижив. Ти правильно вчинив, що віддав його до моєї школи.

У ньому тече кров зрадників, і тому йому немає місця у світлому майбутньому.

Але в ньому і твоя кров, а вона солоніша за морську воду. Тому хлопчик послужить Старшим Братам, як колись його прадід служив їхнім предтечам. Не сумнівайся, я буду до нього суворим, навіть більше, ніж до інших своїх вихованців. Я дозволив йому називатися кіммерицьким ім’ям Мамай. Нехай знає, що він напівкровка, нехай цінує милість Старших Братів. Мене тішить, що ти запам’ятав мої історії і продовжив розкопки Кара-Меркиту. Завдяки твоєму онуку я знаю, що ти знайшов Колиску, яка колись там покоїлася. Все ж таки знайди можливість її мені надіслати. У пам’ять про незабутні 1918-й і 1944-й, коли я повернув борг. Твій довіку д. Зорг.

У Сфени запаморочилося в голові.

— То Мамай був правнуком генерала Сєрова? Він вважав цей будинок своїм? — Тепер ти розумієш, чому Рябов, а потім Талавір так прагнули до нього потрапити? Це була воля Мамая.

Наступна думка вразила ще дужче.

— Зорг пише про Золоту Колиску. Отже, Сєров надіслав її Зоргу, а потім Колиску використав Мамай?

Белокун обдарував її повним зневаги поглядом.

— Генерал Сєров так і не надіслав її Зоргу. — Белокун показав на останню сторінку. Це була заява про крадіжку. Генерал Сєров повідомляв про зникнення старовинного артефакту — Колиски — і скаржився, що його пограбував учитель із кіммеринців. Справу так і не розслідували. Менше ніж за рік, генерал помер.

— Про кого пише Сєров? Що за вчитель? — Белокун розвернувся до Гєри.

Гєра тремтів. Бей нарешті усвідомив, що трапилося.

— Так не мало бути. Це наш будинок. Він мав залишитися нам. Олечка так довго охороняла. Ми стільки віддали. Я привів йому Рябова… Джадал захотів Талавіра. Я привів і його, але він забрав наш дім. Забрав!

— Хто забрав? Про кого ти говориш? — Белокун навіть перехилився через стіл і ткнув Гєру в груди, а потім гидливо витер пальця об власний одяг.

— Про джадала! Темного духа, якого генерал притяг до нашого будинку з Кара-Меркит! — Гєра сповз зі стільця й забився в істериці. Белокун кілька митей ошелешено за ним спостерігав. Сфена здогадувалася, про що він думає, — зважує, що корисніше — залишити Гєру в живих чи пристрелити, як скажену собаку. — Язнаю, хтозможенамдопомогти.

Белокун розвернув здивовані очі. Сфена ледь стримала переможну усмішку. От коли нарешті знадобилися її знання старовинних ритуалів. Вона відчинила двері й впустила в намет Тітку Вальку.

Відьма зупинилася біля входу. Два сині язики одночасно облизали широкі губи, а товсті пальці намацали мішечок на поясі. Від кремезної жінки тхнуло потом і прянощами.

— Хто це?

— Моя Зіниця. — Сфена щосили намагалася не видати, що її заскочив вигляд шпигунки. До того вони спілкувалися лише подумки. — Вона служить нам в обмін на ліки для своїх дочок.

Тітка Валька затрусилася, неначе гору желе ткнули пальцем.

— Я попередила про загрозу. Сказала, що Талавір у небезпеці. Одразу повідомила, — пробасила Тітка Валька й стрельнула очима на бокс з ураженою жінкою.

Відьма торкнулася западини між ключицями й прошепотіла: «Діво, захисти». Белокун скривився. Дівовірки були для нього майже таким самим сміттям, як і засолені. А тут два в одному.

— Дешт лютує. Джадал з’єднався з духом із Кара-Меркит, тепер на нас усіх чекає судний день, — наче навмисно підлила масла в огонь Тітка Валька.

— Ти тут давно? — перебив її Белокун.

— Працювала кухаркою в школі, — кивнула відьма.

— То маєш знати вчителя з кіммеринців. Був тут такий?

— Ні, їм забороняли жити тут. Хіба про Азіза-бабу розказували, що він колись був учителем.

— Азіз-баба? — Белокун перевів погляд на Сфену.

— Це їхній старійшина. Теж зник. — Вона відчула, як цівка поту скотилася хребтом.

— Ще один із тих, що ти не можеш знайти?

Нездара. — Белокун кивнув Брату, щоб той підсунув стільця Тітці Вальці, і жестом запропонував їй сісти.

— А як він тут жив, якщо кіммеринцям було заборонено?

— Не знаю, — Тітка Валька зіщулила й без того заплилі жиром очі, — якось. Я про це не думала.

Белокун кивнув, наче цієї відповіді було достатньо. Щоб кіммеринцю попри заборони дозволили жити в Кіммерику, той мав бути корисним владі.

Очільник Станції пройшовся наметом і зупинився біля капсули з жінкою.

— А цю ти знаєш?

— Це офіційна лікарка Ак-Шеїх. — Тітка Валька нервово ковтнула слину відразу обома ротами.

— Ти знала, що вона втікачка з Матері Вітрів?

— Ні, — тихо проказала відьма й нащось повторила: — Це Ма — офіційна лікарка Ак-Шеїх.

Гєра, який до того валявся на підлозі й шепотів до себе, наче в нього хтось був за плечима, неспокійно сіпнувся в бік відьми.

— Що з нею сталося? — Тепер уже Сфена пильніше подивилася на поранену. У жінки були приємні риси й жодних слідів змін.

— Підірвалася на бомбі Нахімова, — проказав Белокун. — За кілька хвилин будинок, у якому її знайшли, наче прожив століття. Але це ілюзія. Такі штуки знаходять у Дешті, — пояснив він у відповідь на здивований погляд Сфени. — І вона справді працювала на Матері Вітрів? — Сфена торкнулася прозорої кришки боксу. Це пояснювало увагу Белокуна до жінки, хоч аж така пильність видавалася перебором. Одразу після Спалахів багато хто не повернувся на Станцію. Навіть королева амазонок Гікія колись працювала на Старших Братів. Чим ця жінка була особливою?

— Працювала, — сухо відповів Гавен Белокун. — Ще до того, як я підняв Станцію в небо. — Він підвівся, обійшов стільця і став збоку від відьми. — Мені не подобається твоя Зіниця, Сфено. Вона бреше. Приведіть її дочок.

Один зі Старших Братів вибіг із намету. Тітка Валька здригнулася.

Белокун нахилився й зазирнув в обличчя відьми.

— Що ти приховуєш? Що з Матері Вітрів притягла ця вбивця?

— Нічого, — проказала Тітка Валька. Вона була на добру сотню кілограмів важча за Белокуна, і все одно Сфена відчувала її страх.

До намету завели трьох потвор. Сфена ще ніколи не бачила такого каліцтва.

Сліпі й німі жінки були поєднані кишками, що сходилися в напівпрозорому тілі кота. Тітка Валька тихо заскавучала.

— Це твої дочки? І їх ти рятувала? Тоді ти маєш мені подякувати, якщо я дарую їм смерть. — Белокун вихопив в одного з Братів гвинтівку й наставив на потвор. Сумки з бакасами ударилися об його вузькі стегна. Сфена затамувала подих. Вона не знала, що буде, якщо її бакаса помре. Чи відреагує манкур? Двоє Старших Братів стали обабіч відьми.

— Лікарка прийшла в Ак-Шеїх вагітною й народила тут сина, — злякано проговорила відьма. — Азіз-баба дозволив їй залишитися.

— Як цікаво. І цей син народився засоленим?

— Звичайний хлопчик. Я не думала, що він може бути цікавим Старшим Братам, — простогнала Тітка Валька.

— Він був незміненим, — раптом із підлоги заплакав Гєра. — Але єдиний бачив мертву дочку, яку я ношу за спиною.

Очі Белокуна розширилися, він перевів погляд на спину Сєрова, але, як і раніше, там нічого не було. Він підсів до офіційного бея.

— Розкажи мені про цього хлопчика. Де він зараз?

Гєра подивився на Тітку Вальку. Очі відьми палали, вона подала якийсь знак бею. Губи Гєри задрижали, але не розтулилися. Сфена здивовано спостерігала за сценою. Засолені під страхом смерті не хотіли видавати чужого їм хлопчика.

— Ах так, тоді акт милосердя.

І перш ніж Сфена встигла зреагувати, Белокун вистрелив в одну з дочок Тітки Вальки.

— Стійте! — заволав Гєра, — Бекир дружив із Ніязі, онуком Азіза-баби. Я все скажу. Я знаю.

Але було запізно. Тітка Валька, наче розлючена ведмедиця, кинулася в атаку. Двоє Старших Братів повисло на її плечах. Вона розкидала їх, як дрібних псів. Гєра все кричав і кричав. Сфена розчула «Золота Колиска» і «діти мають її знайти», а потім Белокун поцілив у живіт відьми. Він стріляв кілька разів, перш ніж величезна жінка похитнулася й упала на коліна біля боксу з ураженою.

Мішечок розірвався. Посоловілими очима Тітка Валька подивилася на квасолини, що з нього вивалилися. Це були боби для ворожіння.

— Смерть. На нас усіх чекає смерть. Боби не брешуть. — Тітка Валька з останніх сил підвелася й упала на бокс. Старші Брати майже відразу її відволокли, але вона встигла щось проказати, ніби поранена мала шанс почути це. «Ще один божевільний акт самопожертви — витратити останній подих на повідомлення подрузі», — подумала Сфена й перевела зляканий погляд на сумки Белокуна. Він передав одному з Братів гвинтівку, пересвідчився, що банки з бакасами не ушкоджені, вишкірився до Сфени, мовляв, я знаю, чого ти боїшся, і наказав підібрати мішечок відьми.

З його надр дістали зім’яті аркуші. Це було з журналу спостереження за піддослідним, які використовували на Матері Вітрів. Угорі стояло «Бекир». До них прикладався малюнок. Вугіллям хтось зобразив хлопчика і старого в темних круглих окулярах. У Бекира були голена голова, вузькі очі, широкі вилиці й плаский ніс. Сфені здалося, що вона вже бачила це обличчя. Белокун наказав підняти Гєру й ткнув йому під носа малюнок.

— Це син лікарки?

— Так. Бекир, — ледь вичавив із себе бей. Його очі бігали з обличчя Белокуна на мертву відьму.

Очільник Матері Вітрів витяг із нагрудної кишені фотографію і приклав до малюнка. На обох зображеннях був той самий хлопчик.

— На фото Мамай? — запитала Сфена.

Белокун якусь мить роздивлявся зображення.

Його очі хворобливо блиснули.

— Так. У дитинстві. Ми маємо будь-що знайти цього Бекира.

За кілька днів вони перевернули Ак-Шеїх і допитали всіх, кого вдалося знайти. Окрім Талавіра, Азіза-баби та сина лікарки, зникли онук старійшини Ніязі та дівчинка Чорна Корова, яку мали принести в жертву богу Спалахів. Не змогли знайти й Гуль — жінку з аіле Азіза-баби.

Вони реквізували всі запаси води в потвор, прогнали її через свої фільтри, але вода все одно смерділа, а на смак була наче з болота.

Чи не щодня вила сирена, сповіщуючи про наближення суєрної бурі. Вони ледь устигали ховатися до підвалів. Навіть місцеві виявилися не готовими до такого розгулу природи. Після особливо сильної бурі, яку потвори назвали «алотропан», вони знайшли людину-ведмежа пришпиленим до верхівки Дерева Болю, а одну із закутаних — вмурованою в надгробок. Сфена ще такого ніколи не бачила. Обличчя жінки стирчало з плити, решта тіла перетворилася на камінь.

Жінка блимала чотирма очима й раз у раз беззвучно відкривала рота, як викинута на берег риба. Сфена наказала її пристрелити, потім подумала, що марно зіпсувала кулю. В очах жінки не залишилося нічого людського.

Засолені звинувачували їх у бурях і смертях, адже саме Старші Брати перервали Андир-Шопай і завадили принести в жертву місцевому божеству двох дітей. Це, на думку примітивних потвор з Ак-Шеїх, викликало гнів Бога Спалахів і сприяло перетворенню Дерева Болю на агресивного мисливця. Дерево атакувало безсистемно й миттєво. Брати днями намагалися пробитися до порожнин під вирвою, а потім Дерево лише на мить оживало, вдаряло гілкою і залишало замість людини купу зруйнованої плоті.

Найдужче Сфену дратувала неможливість встановити нормальний зв’язок із Матір’ю Вітрів. Після Спалахів техніка перестала працювати. На опанування засолених артефактів із Дешту пішли роки. Але й з ними не було певності. У Сфени була мушля від рапана з яскравою помаранчевою серединкою. Таку саму вона залишила на Станції. Ще одну отримала пошукова група, яку вони відправили за дітьми. Але чи то бурі, чи відстань перетворили зв’язок на шумовиння моря.

Сфена ще на Матері Вітрів спробувала навчити Руф ритуалу. Тягала до намету жінок з Ак-Шеїх, але нічого не виходило. Можна було безліч разів повторювати, що це через тупість Руфі, але правда була в тому, що Сфена не знала, як це працює. Тітка Валька була її першим і єдиним вдалим контактом.

Можна було подумати, що вона сама схотіла зв’язатися з Матір’ю Вітрів і тому все вийшло. Сфену розпирала цікавість, що б із цього приводу могла розказати уражена жінка. Але Белокун тримав її в медикаментозному сні. Повіки жінки безперестанку сіпалися, наче їй снилися яскраві сни. Для Сфени вона була загадкою. Матері — жінки, що здатні народжувати, — мали величезну цінність для Старших, але замість того, щоб пожинати плоди зі свого статусу, поранена обрала втечу.

— Не дай себе обманути. На вигляд вона простушка. А насправді брехуха й зрадниця. Той, кого вона видала за свого сина, був украдений із Матері Вітрів, — пролунав з-за спини голос Белокуна. Наскільки давно він за нею спостерігав?

Чи побачив захоплений вираз, із яким вона розглядала Ма? Сфена ще раз вдивилася в обличчя пораненої. Хто ж вона була, що їй вдалося щось вкрасти в Белокуна?

Ад’ютант поставив на стіл перед очільником Матері Вітрів миску з паруючим пилявом. Рис виблискував від жиру, там були навіть шматочки справжнього м’яса. Сфена ледь не вдавилася слиною. Вона та інші Старші Брати вже кілька днів їли брикети із сухпайків.

— Тобі вдалося зв’язатися з пошуковою групою?

— Якщо вірити Сєрову й діти справді пішли в бік моря, не думаю, що нам удасться з ними зв’язатися. Море глушить усе.

— Мато Дуковач?

Намагаючись не дивитися в тарілку Белокуна, Сфена заперечно похитала головою.

— Грифони?

— Цар на полюванні. А левиці без нього відмовляються діяти.

— То згодуйте їм когось із засолених. — Белокун занурив пальці в пиляв, узяв жменю й кинув до рота. — Відправ ще одну групу. Я хочу повернути свою власність. Роби хоч щось, а не придумуй пояснення, чому тобі не вдається!

— У нас проблеми з особовим складом, — проказала Сфена крізь зуби. — В одного Брата виявлені прогресуючі ознаки суєрного зараження. Передбачаю, що далі процес буде мало контрольованим і захопить інших Братів. Якщо потвори надумають атакувати, нам буде важко встояти.

— У скількох виявлені зміни? — Белокун відсунув тарілку, наче вона зіпсувала йому апетит.

— У половини. Це хороший показник як для тижня після спуску. Але є й погані новини. Не дуже хороші. На Станції зауважили скупчення потвор біля Шейх-Елі. Тобто… — жінка відкашлялася, — у пішій доступності до Матері Вітрів, яку ми залишили майже беззбройною. Це було два дні тому.

Актуальнішої інформації не маю. Зв’язок…

— Що ти торочиш про свій зв’язок? Уже всім зрозуміло, що ти професійно непридатна. Але навіть такій ідіотці, як ти, має бути зрозуміло. Ми мусимо знайти Мамая й Золоту Колиску. Без цього Матері Вітрів не повернути колишньої влади та авторитету. Це наш пріоритет.

Сфена хотіла сказати, що про таке треба було думати раніше. Колишній статус Матері Вітрів поверне лише свіжа кров — нове покоління Старших Братів, а йому — Белокуну — давно пора на пенсію. Двері колихнулися. До намету залетіло розпечене повітря, а з ним — сморід гнилого м’яса й старого поту.

Безборонно зайшов засолений. Довгі світлі пасма звисали до плечей, маска для дихання з намальованими зубами затуляла нижню частину обличчя, а халат ледь тримався на вервечці — так, що виднілися бліді, поточені виразками стегна.

— Менім адім Саша Бідний. — Чоловік торкнувся кулаком лоба, схрестив руки на грудях, праву випростав уперед у ритуальному привітанні та промовив прийняте в Дешті славлення Богу Спалахів — «Буаах!». — Я завжди допомагаю Старшим Братам. Але одна дружина народжувати. Мусив затриматися. Не бачив вашого прильоту. Щиро прошу.

Чоловік упав на вільний стілець.

На подив Сфени Белокун повторив вітальний жест і всміхнувся потворі.

— Саша Бідний, наш вірний акинджий.

— Так, Саша Бідний. — Засолений радісно кивнув, наче те, що Белокун знав його ім’я, вже було неабиякою відзнакою. — Я допоміг Рябову дістатися в Ак-Шеїх. Я завжди допомагаю Старшим Братам.

— Вітаю з новонародженим, — промовив очільник Станції.

Саша Бідний підпалив самокрутку, відчепив від маски трубку й вкрутив туди цигарку. У наметі запахло полином. Сфена намагалася не дивитися на голі ноги засоленого. Халат ледь прикривав промежину.

— Дякую. Він мертвий. — Саша кинув оком на Сфену. — Жінки Дешту не народжувати. Майже всі. Порожні. Як ця глина.

Сашу Бідного завербували Старші Брати ще до Спалахів. Спершу він воював проти Двобога і його послідовників, а потім, коли Старші Брати почали перемагати в Кіммерику, так само завзято боровся проти своїх колишніх братів по зброї.

— Несповідимі шляхи Двобога, — промовив Белокун, розвів руками й теж подивився на Сфену, наче вона була відповідальною за безпліддя всіх жінок. — Із цим усюди не дуже.

— Несповідимі, — погодився акинджий і втягнув у трубку повітря.

На мить запанувала тиша. За стінами продовжувалися спроби випалити Дерево Болю. У намет долинали хлопки вогнеметів і стогони тих, хто вже потрапив під важку руку скаженої рослини.

— Краще вам лишити ту потвору. Без джадала дурна. Багато людей покладете.

Белокун кивнув, але промовчав. Він чекав, з чим прийшов акинджий.

Сфена мимовільно оцінила його витримку. Від звичної зневаги до засолених не залишилося і сліду. Лише зверхність, як і годиться очільнику Матері Вітрів.

— Ви шукаєте хлопчика. — Саша примружив обведені чорним очі. Він не питав, лише стверджував. — Я його знайду.

— Я вже відправив своїх людей на його пошуки. Нащо мені ти?

— Бо їх зжер Дешт. Це вам. — Саша витяг із глибин халата частину клешні ракоскорпа, у яку була затиснута ліктьова кістка людини, і жетон Старшого Брата. Белокун ледь помітно здригнувся.

— Подарунок, — ображено видихнув Саша Бідний і продовжив пояснювати: — Ти маєш костюми. Не знаєш Дешт. Мато Дуковач, грифони не полетять туди. Море близько. Я приведу.

Белокун подивився на кістяки й потер перенісся.

— Чого ти хочеш за те, що приведеш хлопчика?

— Жінку.

— Цю? — Белокун здивовано розвернувся до Першої Зіниці.

Саша Бідний обвів Сфену довгим поглядом. Щось у масці клацнуло, а повітря ритмічно зарипіло. Саша засміявся.

— Ні, — зневажливо кинув він. — Іншу. Здатну родити незмінених. Зі Спалахів бачив лише одну таку. Знайшов у Дешті. Привів сюди. Вона принесла в череві дитя й тут народила. Тепер вона в тебе. Віддай. — Саша Бідний показав на бокс із пораненою.

— Ти говориш про вашу лікарку? То це ти знайшов її. Ха! Несповідимі шляхи. І новий знак від Мамая. Хто ще був з лікаркою, коли ти привів її в це селище?

«Новий знак від Мамая», — останні дні Сфена чула цю фразу занадто часто. Божевілля, що відбувалося навколо, Белокун вважав посланнями від зниклого вченого. Альбом Гєри Сєрова, фото сина лікарки, зруйнований дім в уяві очільника Матері Вітрів були суцільними знаками від Мамая. А те, як він запитав, хто ще був з пораненою лікаркою, означало одне, — Белокун добре знав її історію. На відміну від Сфени.

Сашині очі перетворилися на щілини. Сфена застигла в очікуванні.

— Інша жінка, — промовив акинджий. — Теж народила, померла. Дитину забрали західні засолені. Закон Дешту. Мусиш віддати, щоб отримати. То як? Я приводжу хлопчика, ти віддаєш Ма?

Сфена не розуміла, чого Белокун зволікає з відповіддю. Дикун мав рацію: лише акинджиї могли знайти хлопчика. Цим потворам немає рівних у виживанні в Дешті. Треба скористатися маніакальним бажанням засоленого мати дитину.

«Хоча яка там дитина, на нього й дивитися огидно», — подумала Сфена.

— Він незмінене дитя, — сказав Саша Бідний, набиваючи ціну своїй пропозиції. — Суєр не має над ним сили. З ним така сама дівчинка. Це дуже цінний товар. Багато засолених захоче їх отримати. Белокун може не встигнути.

Очільник Станції присунув до себе коробку з вологими серветками, обережно витяг одну й протер долоню.

— Приведеш хлопчика, віддам тобі жінку, — проказав Белокун і простягнув руку. Сфена вже знала, що буде далі. З чортовими потворами можливий лише один договір — кривавий. Саша Бідний взяв уламок клешні ракоскорпа, гострим, як лезо, вістрям розсік шкіру на своїй долоні, потім на долоні Белокуна й стиснув обидві, підтверджуючи угоду. Цієї миті на тумбі біля Сфени завібрував рапан, табором розлігся сигнал. Сфена ще думала про те, чи пов’язані ці події, коли намет розірвала гілка.

Саша Бідний та Белокун гепнулися на землю. Колючка впала на стіл між ними. Знадвору долинули крики, клацання затворів і запах напалму. Коріння знову почали випалювати. Дерево зашипіло й прибрало гілку.

— Облиште його, — порадив Саша, роздивляючись діру в наметі. — То ми домовилися?

— Домовилися. — Белокун підвівся і з огидою подивився на порізану руку.

Його погляд свідчив, що він уже підраховує, скільки суєру та інших хвороб йому дісталося з кров’ю акинджия.

Коли Саша Бідний вийшов із напівзруйнованого намету, Белокун кивнув Сфені. Вона схилилася біля поваленої тумби й притулила до вуха рапан. Її обличчя набуло кольору парадного кітеля Крука.

— Що там? — майже закричав їй у вухо очільник Станції.

— Це Мати Вітрів. Нас атаковано.