Дім Солі

Бекир. Духи дітей

Бекир із Чорною Коровою мовчки блукали мукоеде ляїн ер — колишнім епіцентром Спалахів, а тепер місцем бою потвор зі Старшими Братами. Від обгорілої плоті нудило. Бекир зрозумів, що живих вони не знайдуть, проте вперто відкидав уламки та вдивлявся в обличчя.

— Ніязі мав бути зі Скіф’янкою, але зник, щойно почався бій, — дівчинка розмазала по брудному обличчю сльози. — Тут немає де сховатися.

— Поки ми не знайшли його тіла, треба вірити, що він живий, — роздратовано, наче Чорна Корова вже змирилася зі зникненням Ніязі, пробуркотів Бекир.

Обходячи загиблих, підіймаючи руку, щоб показати армійцям на чергове тіло, Бекир думав про останню розмову з хлопчиком-лисеням, про всі образливі слова, які встиг наговорити другу. Він звинуватив Ніязі в зраді, а його діда — у секретах минулого, але на Матері Вітрів у Бекира був час добре все зважити: Азіз-баба мав тринадцять років, щоб видати його Старшим Братам, натомість учив та оберігав. Тож якщо він і співпрацював із Гавеном Белокуном, то це лишилося в далекому минулому.

Насправді Бекира вразило інше. Він завжди думав, що Азіз-баба вважає його своїм найкращим учнем і спадкоємцем. Бекир був сильнішим, витривалішим, не настільки засоленим, як Ніязі, і, не зважаючи на це, дід обрав хлопчика-лисеня.

Вони підійшли до краю вирви, що залишилася від барака. На дні блищала отруйна баюра. З-під ноги Чорної Корови осипалася земля. Обидва думали про одне й те саме: якщо Ніязі ховався в бараку, вони його ніколи не знайдуть.

Дівчинка намацала руку Бекира й розпачливо покликала:

— Ніязі!

Відповіді не було. Вони вже збиралися відійти, коли на іншому боці вирви побачили Евге. Дівчинка нахилила голову, наче роздивлялася щось цікаве на дні ями. Бекир придивився пильніше й помітив лаз, засипаний землею, трохи вище від калюжі. Він нагадував темну роззявлену пащеку, напівзасипану щілину в землі на кшталт тих, що залишалися від закинутих ходів ракоскорпів. Бекир обмінявся поглядами з Евге. Дівчинка зрозуміла його без слів, стягнула й мовчки передала простирадло, що досі бовталося в неї на плечах. Ще на Матері Вітрів Ма обгорнула ним малу. Бекир витяг ножа, і вони розрізали тканину на смуги.

Потім зав’язали їх і спустили донизу.

Дівчата обмотали край саморобної мотузки навколо скелястого виступу, а Бекир, тримаючись за тканину й відштовхуючись ногами, поліз до дірки в стіні вирви. — Ніязі,титут? — покликавБекир утемряву щілини.

Ніхто не відповів. У голові Бекира завирували казки Азіза-баби. Діра могла бути чим завгодно — катувальним підвалом Белокуна, давнім могильником, підмурками фортеці, що колись стояла на місці мукоеде ляїн ер. Жоден варіант не віщував добра. На дні ями щось заворушилося. Сумніви зникли. Якщо існував бодай шанс знайти Ніязі, то байдуже, яких духів він там зустріне. Бекир протиснувся до лазу й не повірив своїм очам.

У тісній темній земляній печерці сидів Ніязі. Його натхненне обличчя підсвічували маленькі вогники, що рясно обсіли підлогу та стіни порожнини.

Ніязі співав колискову, яку змалечку знали всі діти в Ак-Шеїх. Коло його ніг скрутився Забувайко й теж, здається, слухав пісню.

— Ніязі, а ми думали: ти помер. — Бекир випадково зачепив вогник, з якого зиркнуло незадоволене дитяче обличчя.

— Бекире, ти живий! — радісно скрикнув Ніязі. — Познайомся з моїми друзями. Це духи дітей із Матері Вітрів. А знаєш, хто сказав, як їх знайти?

Мертва дочка Гєри Сєрова.

— Я бачив, як його з’їла буря, — відповів Бекир.

Ніязі на мить спохмурнів. А потім його мордочка знову просяяла.

— Дочка Гєри була до цього готовою. А діти хотіли тебе побачити. Вони сказали, що ти мусиш поговорити з Таргом.

— З Таргом? Хто це?

— Не знаю, — стенув плечима Ніязі. — Але вони думають, що так ти їх звільниш.

Хлопчик-лисеня зіп’явся на лапи й окинув поглядом печерку, наче дослухаючись до вогників. На його мордочці з’явилася хитра посмішка.

— А ще просили передати привіт своїй сестрі. Вона зараз чекає нагорі. Не знаєш, про кого вони?

— Про Евге? — здивовано перепитав Бекир і розсіяно махнув на вихід.

Його зачарували вогники-душі дітей.

Ніязі відповідь цілком вдовольнила. Він підскочив до друга, перехопив із його рук мотузку, махнув вогникам на прощання і спритно, як справжнє лисеня, вислизнув із печери. Бекир лише встиг зауважити, як у щілині промайнув його хвіст. Душі дітей із цікавістю зібралися навколо хлопчика. Бекир подумав, що серед них мали б бути й ті, що згоріли, коли Ма втікала зі Станції. І, якби вона його не забрала, він би зараз теж був душею-вогником. Чи є душі в ненароджених? У тих, які так і не отримали свого місця на землі через війну та Спалахи? І чи є душа в самої землі? Він хотів запитати про це вогників, але усвідомив, що не чує їх. Це дивувало. В Ак-Шеїх саме він бачив духів. Але, певно, настав час змін.

Маленькі обличчя світлішали. Бекир не хотів давати порожніх обіцянок.

Він уявлення не мав, хто такий Тарг і як із ним поговорити. Але благання, яким були сповнені напівпрозорі личка, змусило його промовити:

— Я спробую. Обіцяю, — останнє слово прозвучало кволо, наче він укотре виправдовувався перед Ма. — Хай чого б це мені коштувало.

Бекир кивнув духам і поліз із печерки слідом за Ніязі.

Нагорі його чекали схвильовані друзі. Чорна Корова показала на Шейх-Елі.

Місто наче ожило, тіні вийшли з руїни й тепер прямували до мукоеде ляїн ер. На чолі натовпу, перебираючи вісьмома лапами, повз здоровенний павук.

— Це ана-арахна! — закричав Ніязі. Чорна Корова здивовано на нього подивилася. Тільки Бекир зрозумів, що означали слова хлопчика-лисеняти. Він кинув мотузку, яку досі тримав у руках, і побіг за Ніязі в напрямку Шейх-Елі.

— Це Азіз-баба, — нарешті впізнала Чорна Корова. — Це він їде на величезному павукові.

Оп-оп, Андир-Шопай, Де ховаєшся, Мамай? — співали жінки, що йшли слідом за ана-арахною.

Попереду підтюпцем біг Аслан. Віслюкові вуха радісно стрибали в такт пісні.

Він привітно помахав Бекиру. А коли павук зупинився, допоміг дідові злізти.

Якась із невісток стягла балон із дихальною рідиною. Ще одна розстелила просто на землі килим, інша кинула подушки. Дід умостився поміж тюфяками й розпалив люльку, наче знову опинився у власній юрті. Чорні окуляри блиснули в променях призахідного сонця. Тіні залишилися стояти за його спиною.

Ніязі кинувся до старого, але дід навіть до нього не повернувся. Навколо вже почали збиратися армійці, амазонки та інші дорослі. Чотириока кругленька тітка Лєнур нишком на хвильку, наче боялася, що дід її покарає, притулила до себе Ніязі й повернулася до готування вечері. Бекира переповнювали запитання, але він лише обійняв друга за плечі й потягнув із натовпу. До Азіза-баби вже підходили Ма з Повноважним, за ними йшли генерал Григоренко-другий і королева амазонок Гікія. Гуль та Скіф’янка під руки вели Сашу Бідного.

— Їм зараз не до нас, — сказала Чорна Корова. Вона досі жадібно вдивлялася в Дешт і перебирала в пальцях тумар.

— Ви так і не знайшли Белокуна? — запитав Ніязі.

Бекир заперечно похитав головою й навіть став навшпиньки, щоб роздивитися коло дорослих.

— Ми шукали тебе, — йому хотілося дізнатися, чому вони всі зібралися біля Азіз-баби.

Ніязі потягнув його за рукав.

— Евге хоче щось показати. — Хлопчик-лисеня махнув на місце падіння Матері Вітрів.

Бекир розчаровано повів плечима. Залишалося сподіватися, що вони дізнаються про все пізніше. Тепер все закінчилося, і він може просто радіти друзям.

Діти скористалися тим, що про них усі забули, і подалися до уламків. Яким же було здивування Бекира, коли він побачив, як маленька Евге прагнула підважити велику залізну плиту. Рожеві очі зробилися круглими від натуги, а блідими щічками розповзлися багряні плями. Бекир та Ніязі заходилися допомагати, але то було все одно, що штовхати скелю. Нарешті Чорна Корова не витримала й спрямувала в уламок вогненну кулю. Удар відкинув плиту. Бекир розчаровано подивився на місце, яке відкрилося. Він очікував на якісь таємні скарби з Матері Вітрів, натомість знайшов чергову темно-брунатну твань. Після падіння Матері Вітрів чимало Старших Братів перетворилося на «живе м’ясо».

— Поганий, — промимрила Евге, тикаючи в баюру дрючком. А потім присіла й наблизила до блискучої гладіні руку. Суєрні пагони, що потягнулися від пальців, пронизали рідину. Вона замерехтіла й вкрилася брижами. На поверхню з булькотом спливли блискучі ґудзики. Такі на Матері Вітрів носив лише один чоловік. Ніязі здивовано закрутив головою, наче він один не міг зрозуміти, що відбувається.

— Це Белокун? — запитала Чорна Корова, роздивляючись «живе м’ясо».

— Поганий, за дітей, — кинула Евге й витерла руки. Від баюри піднявся сморід гнилого м’яса.

— Кому ж я віддам це? — Чорна Корова вчепилася в тумар, наче в Забувайка. Багато тижнів вона трималася за ідею віддати тумар Белокуну. Це був її останній зв’язок із батьком. Марко Дорош давно помер. Його наказ був лише сном, у який вірила тільки Чорна Корова. Але вона вірила. І це для Бекира було найголовніше. Друг може помилятися, але на те й дружба, щоб підтримувати навіть у помилці. Бекир судомно проковтнув гірку слину. Уперше він не знав, що робити, як допомогти Чорній Корові.

— Ми знайшли Белокуна. Це ж головне? Може, час відкрити тумар?

Чорна Корова провела пальцями по волоссю, потім одним порухом розірвала шнурівку й розламала трикутник. З тумара випав напівпрозорий аркуш із майже вицвілими написами.

— Це схоже на уривок із газети чи агітки, я не пам’ятаю правильне слово.

— Ніязі першим подивився на шматочок паперу й передав його Бекиру. — Можеш прочитати?

— Я бачив такі букви в юрті Азіза-баби, але це давня мова. Нею говорили на материку до війни й до Спалахів. — Бекир показав папірець Евге, але мала лише похитала головою. — Я знаю, хто може допомогти.

Очі Чорної Корови світилися такою надією, що він тільки зітхнув.

— Нам доведеться прорватися до Азіза-баби.