Бекир. Шлях до світла

— Ти довго блукав домом сну Бога Спалахів. Що ти бачив? — Бекир розплющив очі й знову побачив Кемаля-шейха.

Не те щоб він не очікував, але це обличчя почало нестерпно дратувати.

Бекир поволі підніс руки до очей. Чомусь здалося, що вони палають. Шкіра не змінилася. Під нігтями був той самий бруд, а на пальцях проколи й подряпини — сліди подорожі Дештом. Тоді він задер штанину й оглянув рани. Порізи загоїлися і перетворилися на рожеві рубці, немов їм було кілька місяців. З покоїв Кемаля-шейха, поки він був непритомний, його знову перенесли до маленької келії. Бекир перехопив погляд старого.

— Мені снилася мати.

Шаман підтиснув губи. Він чекав на іншу відповідь. Але за мить його обличчя знову змінилося. Губи розтяглися в терплячій усмішці.

— Це природно. Коли дитина переживає за матір, мати приходить до неї в сни. Тільки ти вже не дитина.

— Я не казав вам, що з нею щось сталося. — Бекир підібрав ноги і спустив їх із ліжка. У голові досі гуло, але думки раптом упорядкувалися. Наче після довгого сну він побачив усе в новому світлі. Старий так хотів затримати його в Кара-Тобе, що не зупиниться перед будь-якою брехнею.

— Ти забув, хлопчику, я чильтани. Я бачу, що в тебе в голові, — промовив Кемаль-шейх. У його руках знову була коробочка з юшаном. — Ти теж так зможеш, коли станеш моїм учнем. І не тільки це.

— Якщо ви бачите мої думки, то чому питаєте, що мені снилося?

— Сни — володіння Бога Спалахів, — голосніше, ніж годиться, сказав шаман. Кристалики на його шкірі злобно блиснули. — Ти мав би це знати. Азіз-баба погано тебе вчив. То що ти бачив?

— Ма, — вперто повторив Бекир і навмання випалив: — Суєр сказав, що вона жива.

У чорних очах шамана розгорівся вогонь. Він вдивлявся в обличчя Бекира.

А потім повільно промовив, наче все, про що вони говорили до того, нічого не важило:

— І це все, що ти запам’ятав? Чорній Корові привиділося, що вона горіла у вогні. Може, ти бачив Золоту Колиску? Тримав її в руках? Знаєш, як знайти?

Бекир згадав сон: вагу Золотої Колиски, коли страшний чоловік вдарив нею одержиму дівчинку. Але вголос промовив:

— Думаю, я вже можу прочитати ваші думки. — Бекир підняв голову й вдоволено відзначив, як сіпнулися брови старого. — Ви сподіваєтеся, що в мені прокинулися такі ж здібності, як у Чорної Корови, або ще більш руйнівні. Попри все, що ви мені розказали, ви досі прагнете знайти Золоту Колиску, бо й вам набридло сидіти в цих печерах. Ви хочете вийти на поверхню з найпотужнішою зброєю Дешту й своєю Армією потвор. Так?

— Ти розумний, Бекире. Ти міг би стати моїм генералом. Разом ми могли б відбити твою Ма в Старших Братів.

— Отже, вона таки жива! — Бекир ледь не підстрибнув.

— Боюся, ми цього напевно не дізнаємося. Тепер твій дім тут. — Кемаль-шейх кинув до рота дрібку юшану й підвівся.

— Ви не зможете тримати мене в цій келії вічно! Так я точно ніколи не дізнаюся, який дар отримав від суєру. Чорна Корова змогла опанувати вогонь тільки тоді, коли ми з нею поговорили.

Але все було марно. Шаман вийшов і зачинив за собою двері, у замку повернувся ключ. Бекир обхопив голову руками. Він випив суєр і отримав бажані відповіді, але це було ще гірше, ніж невідомість. Ма жива, але вона в руках тих, кого так довго ненавиділа. А він — глибоко під землею без жодного шансу вибратися.

* * *

Джаніке-ханум мала рацію: Кемаль-шейх таки його випустив. Наступного дня, коли Бекир без будь-якої надії буцнув двері, вони зі скрипом відчинилися.

Кемаль-шейха в печерах не було. Надворі до Бекира причепився обпечений Карасевда. Він не підходив близько, але й не ховався, наче говорив: «Утекти з Кара-Тобе неможливо».

Бекир повернув до Джаніке-ханум, мимоволі втягуючи в груди солодке вологе повітря. Пахло травою, квітами, перестиглими плодами й тваринами в загонах. У задумі він зірвав червоний листок із дерева з жовтими плодами, що так сподобалися Чорній Корові. Листочок нагадував серце й пахнув так само, як і жовтогарячі фрукти. Бекир поклав його до кишені й подумав, що Кара-Тобе могло прогодувати набагато більше, ніж зараз. Він подумав про дім і солону бору на сніданок, про обід та вечерю. Ті, хто вижив, після загибелі Ак-Шеїх могли б знайти прихисток тут, і однаково всім би вистачило їжі. Він досі сподівався, що хтось вижив.

Бекир трусонув головою, відганяючи спокусливі думки, обійшов будинок Джаніке-ханум і попрямував до вигону тулпарів. Він сподівався, що обпечений не запитає про його маршрут. Карасевда прискорив крок.

— Я шукаю друзів, — ще з дороги прокричав Бекир.

На його щастя, Болбочан був у таборі армійців. Поряд стояв Шипохвіст, як звали слизького засоленого з шипом морського кота на голові, і Сейдамет — армієць із залізною короною, що росла з голови. Інші прилагоджували до тварин великі дорожні мішки. Були тут і новонавернені буюки.

— Дивіться, хто йде! Ми завтра вирушаємо. Думав, уже й не побачимося.

Що тобі подарувала Вода Життя, солодке м’ясо? — Болбочан підняв руку у вітальному жесті й широко, на всі зуби, усміхнувся. У серці Бекира запалала надія. — Покинічого.

— Хм. А селищем повзуть чутки, немов твоя подруга перетворилася на ходячу атеш-траву. Ти ні?

Бекир заперечно похитав головою.

— Бум — і все палає. От би побачити, але Джаніке-ханум до неї нікого не пускає, навіть мене. — Бей Армії потвор підморгнув здоровим оком.

— Навіть вас? — не зрозумів Бекир.

Болбочан подивився на Бекира, потім на обпеченого й відштовхнув хлопця вбік. Сейдамет і Шипохвіст, наче за командою, загородили їх від підручного Кемаля-шейха.

— Узагалі тут не дозволяється, щоб місцева жінка з чужим чоловіком… — Болбочан нахилився до Бекира. — У Кемаля-шейха якась своя ідея чистоти крові.

А вона щось казала про мене? Твої ж у неї живуть?

— Та-ак, — невпевнено протягнув Бекир. — Я б вам розказав, але без нього. — Розумне солодке м’ясо. Пішли прогуляємося. А ти, Карасевдо, можеш наглянути за моїми хлопцями. Вони якраз вантажать дари Кара-Тобе. Щоб не схопили зайвого.

— Дари? Данина! — пхикнув обпечений.

— Це гниле м'ясо, Карасевда, витяг жереб. Але засцяв до нас приєднатися і став рабом Кемаля-шейха. Старий таке любить, — сказав армієць, коли вони відішли подалі. Говорячи про Джаніке-ханум та кепкуючи з дивних звичаїв Кара-Тобе, вони підійшли до прямовисної скелі за пасовищем тулпарів. На відміну від інших стін Кара-Тобе, вона здавалася майже рівною й неприступною. Яскраві клаптики та фрукти, залишені на камінцях, свідчили про межу селища. Це був священний удж.

Кордон між цивілізацією й безкінечними темними коридорами — розколинами в крихкій породі. Саме в них за спроби втечі знайшли Тимура-кертіна.

— Коли ви затягли нас сюди, то знали, що назад дороги не буде? Кемаль-шейх хоче, щоб ми залишилися.

— Його можна зрозуміти. Ви незмінені. На таких, як ви, Вода Життя діє по-особливому. За дар, що дістався Чорній Корові, кожен армієць заплатив би половиною життя. — Болбочан витер пальці об одяг. Тепер він говорив серйозно, наче забув жарти про Джаніке-ханум. «А може, теж їх використав як привід без зайвих вух поговорити», — подумав Бекир.

— Ви мали мене попередити. — Бекир збирався говорити інше, але слова так і лізли назовні.

— А може, віддати вас бурі? — Вуса Болбочана загрозливо підстрибнули.

— Та й куди тобі йти? Ак-Шеїх зруйновано.

— Я знаю, що моя мама жива.

— І в руках Белокуна. А з Матері Вітрів іще ніхто не повертався. — Болбочан нахилився нижче. Вуса-пружини подряпали щоку Бекира. У голосі армійця несподівано з’явилася теплота. — Впізнаю цей погляд. У твоїх словах, солодке м’ясо, ненависть до Старших Братів. Ти став би хорошим армійцем. Не те, що ці, — залізновусий кивнув на новобранців. — Але цього не буде. Кемаль-шейх тебе не відпустить. Навіть якщо в тобі ніколи не прокинеться дар Води Життя. Ти навіть буюком стати не зможеш. І повір, це не так і мало. Кара-Тобе — його місто. Тут його правила. В Армії потвор із Кемалем-шейхом є домовленості. Він допомагає нам, а ми не ліземо в його справи й не зловживаємо гостинністю. Дешт любить чесних, ти ж це знаєш?

— І тому в Дешті постійно брешуть. Болбочан — це ж навіть не ваше справжнє ім’я. Джаніке-ханум розказала.

— Не моє, — погодився армієць і дістав із кишені кисет із юшаном. — Дуже давно був такий полковник. Приходив сюди шукати Золоту Колиску.

Кажуть, вона йому навіть далася, він на якийсь час заволодів Кіммериком. Що?

— Болбочан наїжачився у відповідь на скептично підняті брови Бекира. — Не брехня. Солодка легенда.

— А я збрехав Кемалю-шейху.

— Щодо дару Води Життя? Бог Спалахів подарував тобі якусь небачену могутність?

— Можна сказати й так. Він показав, як знайти Золоту Колиску — наймогутнішу зброю в Дешті, що назавжди знищить Старших Братів.

На мить, поки Болбочан уважно вдивлявся в очі Бекира, усі пружини на його обличчі завмерли, а потім застрибали з новою силою, наче полковник вирішив, що хлопцю можна довіряти.

— Хтось іще про це знає?

— Тільки ви й мої друзі. Ви маєте нам допомогти.

— Ти ще нічого мені не сказав, солодке м’ясо. Викладай.

— На поверхні. Коли ви нас виведете.

— У Дешті ж постійно брешуть. Важко вірити тому, хто так сказав. — Від посмішки Болбочана Бекиру стало моторошно.

— Я розкажу на поверхні. — Він плюнув на руку й простягнув її армійцю, сподіваючись, що клятва на воді однаково сильна для всіх засолених.

— З одного боку, домовленість із Кемалем-шейхом, з іншого, — Золота Колиска? — Болбочан не поспішав подати руку у відповідь. — З одного боку, прихисток у Кара-Тобе, з другого, — дівчинка-атеш й незмінений. Згода. — І швидше, ніж Бекир усвідомив загрозу останньої фрази, справу було залагоджено.

Болбочан плюнув на руку й накрив його долоню.

Бекір вирішив: хай би чим закінчилася угода, він подумає про це на поверхні.

* * *

— Ти міг би хоч порадитися, перш ніж змовлятися з Болбочаном! — Ніязі настовбурчив вуха й притиснув до грудей Забувайка. Ящірка досі боялася Чорної Корови, яка сиділа перед оджаком і гралася вогнем.

— Ма жива, я не можу тут залишатися.

— Ти не можеш, — Ніязі зробив акцент на «ти», — але хочеш, щоб ми всі пішли. Ти сказав, що для Кемаля-шейха Чорна Корова — лише зброя, але й Армія потвор захоче її використати.

— Раптом що — я не проти повоювати, — подала голос Чорна Корова.

Ніязі закотив очі.

— До того ж це капець як небезпечно. Чи ти думаєш, Кемаль-шейх просто так відпустить таке цінне м’ясо?

— У цьому весь ти, Ніязі: тобі аби не влізти в бійку, — сказав Бекир. — Першим у разі небезпеки завжди рятуєш себе.

На мить запанувала тиша. Стало чутно, як тріскотить вогонь. Ніязі підвівся.

Його тінь стрибнула на стіну.

— Бо я не такий, як ти, незмінений, і не пуляю вогнем, як вона! Навіть дід вважав тебе, а не мене своїм учнем.

— Ти можеш лишитися тут, тебе ніхто не тягне.

Чорна Корова здивовано обернулася. Бекир не підвів очей. Ніязі затамував подих, наче от-от вибухне від обурення, стиснув кулачки й вибіг із будинку.

— Даремно ти так. Він не відходив від мене, коли я лежала після Води Життя. Ніязі, звісно, дуринда й трухло, але вважає тебе своєю родиною. Батько казав, родина — це найважливіше. — Дівчинка на мить замислилася, наче згадуючи, коли і як були сказані ці слова, а потім осідлала свого улюбленого коника: — А знаєш, як батько мене любив? Дуже. Навіть уві сні прийшов, щоб дати вкрай важливе доручення. Я тобі вже про нього розказувала?

— Щонайменше сто разів. Він наказав, щоб ти віднесла тумар із посланням Бога Спалахів Белокуну.

— Точно! — Чорна Корова широко всміхнулася.

— Уявляєш, до самого Белокуна? — Вона знову простягнула руку до оджака, щоб засунути у вогонь. Після Води Життя її шкіра стала невразливою для полум’я. Але цього разу різко забрала назад. — Ай! Уявлення не маю, коли ці штуки працюють, а коли ні.

— Боляче? — Бекир схопив долоню Чорної Корови й дмухнув на опік.

Дівчинка хитро примружилася. — Що? Ма так робила. У мене десь є її мазь. — Бекир прибрав руку й удав, що трусить кишені. Його щоки палали. «Дурень, нащо я схопив її за руку?»

— І мені наснився батько. Це він сказав, що мама жива. Але, знаєш, його рис я так і не побачив, хоча часто дивлюся на його фото, що вкрав у Ма. — Бекир винувато всміхнувся.

— Покажеш?

— Не зараз. Краще повторімо, що ми робитимемо завтра. Я десь маю камедь. Згодиться як клей.

Бекир знову понишпорив у кишенях. В одній намацав щось гладеньке й прохолодне. Це був листочок із дерева кайси, про який він зовсім забув. Листок не зав’яв. Більше того, з черешка відросли кілька корінців.

— Хочеш посадити його на поверхні? — недовірливо всміхнулася Чорна Корова.

— Ні, ти що? Там він не виживе. Я читав, що листку треба кілька днів у воді, щоб пустити коріння, а цей пустив його в кишені. Це все клімат Кара-Тобе.

— Можливо, — замислилася дівчинка, розглядаючи листочок. — Це від кайси. От би ця смакота прижилася нагорі. Ніязі просто шаленіє від її плодів.

Бекир відвернувся, наче й не почув імені друга. Його вже почало діймати сумління за те, що накинувся на Ніязі. Але не міг же він зізнатися в цьому Чорній Корові.

Дівчинка віддала йому листочок і несподівано запитала:

— А нагадай, нащо нам клей?

— Уф, ти взагалі мене слухала? — усміхнувся Бекир. Чорна Корова мала дар вчасно змінювати тему. — Нумо ще раз. Ти попросишся ночувати в Джаніке-ханум. Ти улюблениця Кемаля-шейха, він дозволить. Мені він не довіряє, отож залишить у себе. Далі справа за ханум.

* * *

— Швидше-швидше! — гарячково прошепотіла Джаніке-ханум, намагаючись витрясти з Бекира сон.

Хлопець побачив кам’яні стіни, зображення Бога Спалахів і нарешті впізнав келію в печерах Кемаля-шейха. Як він і передбачав, шаман змусив його ночувати у своїх покоях. Бекир потер лису маківку й з подивом відчув щетину під пальцями. Волосся, якого він нікого не мав, раптом почало рости.

— Кемаль-шейх нарешті вклався, — зашепотіла ханум. — О, бідна моя голова, я думала, цього ніколи не станеться. Довелося всипати сон-траву.

Сподіваюся, не переборщила. Зараз до мене.

Разом вони скрутили на матраці, де спав Бекир, подобу людської фігури, а потім вибігли з печер і попрямували до будинку Джаніке-ханум.

У її хатині було не проштовхнутися. Сейдамет заштовхував до рота янтихи.

Його губи та щоки блищали від олії, наче він хотів наїстися перед подорожжю в Дешт. Залізні зуби весело вишкірилися, коли він побачив господиню з Бекиром.

Болбочан розвалився на подушках, спостерігаючи за перетворенням дітей. Бекир із полегшенням видихнув, коли зауважив Ніязі.

— Тобі личить, — усе, що зміг придумати Бекир.

Хлопчик-лисеня звів на нього темні гострі очка.

— А ти схожий на їжака. Як це в тебе відросло волосся?

— Дар Води Життя, я забажав стати найкрутішою істотою в Дешті.

— Ким же? — мордочка Ніязі витягнулася.

— Степовим лисом, — улесливо всміхнувся Бекир. — Але Бог Спалахів любить тебе дужче, тому віддав тобі все хутро, а мені лише трохи засіяв голову.

— Бекир провів рукою по короткому волоссю, а потім легенько штовхнув Ніязі в плече. — Я радий, що ти вирішив піти.

— Ак дост кара кунь ичюн — «білий друг для чорного дня», — повторив улюблену приказку Азіза-баби Ніязі. — Я в шоці від того, що ти міг подумати, буцім я не піду. Куджу.

— Хай що б ти казав про діда, ти друга людина після Азіза-баби, яка знає стільки приказок і безглуздих казок.

— Бекире, твоя черга, — покликала Джаніке-ханум.

Приготування скінчили за годину. Кемаль-шейх планував вивести загін Болбочана під час ранкового намазу, поки всі будуть у домі молитви.

Болбочан обережно відсунув фіранку, перевіряючи, чи ніхто не чатує біля будинку.

— Треба поспішати.

— Не підганяй мене, чоловіче, — шикнула Джаніке-ханум і боляче вколола Бекира голкою. — А то й тобі щось пришию.

— У мене там усе добре, повір. — Армієць хвацько підкрутив залізний вус і підморгнув жінці.

У двері несподівано постукали. Болбочан знаками наказав мовчати, підняв із підлоги довгу дерев’яну пітекурек, якою Джаніке-ханум вкладала хліб до печі, і сховався за дверима. Сейдамет зайшов за ширму, де вночі спала господиня, а вдень зберігалися матраци-міндери. Туди ж відправили Чорну Корову. Бекиру з Ніязі довелося сховатися в купі скиданих на підлогу подушок. Джаніке-ханум осмикнула килим, що застилав вікно від вічного сяйва Учан-Су. Поправила хустку й кинулася до дверей.

— Ти чого так рано? — пробуркотіла Джаніке-ханум, демонстративно протираючи очі. Зі свого сховку Бекир бачив, як напружилася тінь Болбочана.

До хати забігла огрядна захекана жінка в яскравому тюрбані. Довгі коси-змії вдарили об спину й закружляли в такт її рухам. Жінка нишпорила очима.

Зміїні голови робили так само, від чого здавалося, що жінка плаває в морі. У Бекира перехопило подих і засвербіло в носі. Подушки пахли пилом і нечесаною вовною. Він боявся поворухнутися або чхнути.

— Кемаль-шейх наказав дізнатися, як дівчинка, — промовила жінка.

— Спить. Спала. — Джаніке-ханум кивнула в бік ширми й заходилася розпалювати оджак. Схопила джезву, дорогою підібрала ще кілька подушок і жбурнула на купу, де ховалися хлопчики. Очі Болбочана блищали. Якби змієкоса жінка лише на пів тулуба розвернулася, її не оминула б зустріч із палицею. Жінка вже потягнулася до ширми, коли з ніші почувся слабкий голос Чорної Корови.

— Тітонько Джаніке-ханум, хто там? Мені щось недобре, тітонько. Я ще полежу.

— Лежи-лежи, моя кізонько. — Джаніке-ханум підскочила до ширми й перехопила руку змієкосої. — Кемаль-шейх сказав її не чіпати. Вона ще бачить сни Бога Спалахів, — просипіла жінка. — Усе з нею добре, Таїсіє. Чи ти хочеш, щоб через твого довгого носа їй стало гірше?

Таїсія злякано похитала головою і скривила товсті губи. Змії, наче хмара пилу, здійнялися в повітря й опали.

— Той, другий, хлопчик теж спить, — кивнула вона. — Пробач, Джаніке-ханум. Страшенна колотнеча. Спершу заспав Кемаль-шейх. Потім розкричався.

Наказав усе перевірити до ранкової молитви. — Таїсія взяла з таці шматочок зацукреного молока кхатти-шекер. — Тепер-от Болбочана шукають. Сьогодні ж Армія потвор виходить. Мій Карасевда з вечора сам не свій.

Кемаль-шейх довірив йому провести молитву. — Жінка з погордою задерла носа. «Я мав би відразу здогадатися, що вона дружина обпаленого», — подумав Бекир.

— Не всім жінкам випала така честь, Таїсіє-ханум.

— І не кажи! — Змієкоса навіть не зауважила отрути в голосі Джаніке-ханум. — Жінки в Кара-Тобе наче подуріли. Учора Маліка заявила, що баліг — поганий ритуал. Каже, ми маємо дозволити дітям виходити назовні, коли вони схочуть. Навіть дівчатам! Уявляєш? А Таша! Уже всілася коло входу до мертвого міста й голосить. Хоче востаннє провести сина. Навіть не збирається на ранкову молитву. З нею Зарічанська й Тюльпан-мама. Наче це щось змінить.

Нехай ці бугаї хоч десь послужать, якщо не хочуть бути хорошими чоловіками.

Ох і отримають вони від Кемаля-шейха! — Таїсія надула губи й потяглася до наступного шматочка. — Ти знаєш, він же може попросити в Бога Спалахів для них іще одного випробування Водою Життя. З їхніми гріхами вони його просто не витримають.

Джаніке-ханум зблідла, її очі грізно блиснули.

— Не всім народжувати дочок, Таїсіє-ханум. — Господиня потягла до себе тацю. — Ти запізнишся на молитву. І ми теж. А я ще маю приготувати сніданок.

Нас же тепер двоє.

Таїсія кивнула, наче почула найвагоміший аргумент.

— Ебет. Нехай береже вас Бог Спалахів, — сказала змієкоса й вийшла за двері.Одночасно з кількох кутків почувся голосний видих. Бекир чхнув, а Сейдамет випав із-за ширми.

— Тупа курка, — просипіла Джаніке-ханум.

— З нею будуть проблеми? — запитав Болбочан.

— У неї п’ятеро дочок від першого чоловіка. І всі на нашому боці. Їй доведеться обирати: Карасевда чи діти, — Джаніке-ханум усміхнулася.

— Ви маєте піти з нами. Інакше вам дістанеться від Кемаля-шейха, — сказав Бекир і подивився на жінку, а потім на Болбочана. У живому оці залізноголового спалахнула надія, але чоловік промовчав.

— Не бійся за мене. — Джаніке-ханум поклала руку на плече Бекира. — Кемаль-шейх недооцінює жінок Кара-Тобе. Думає, ми цінні лише тим, що народжуємо, але ми не тільки народжуємо, а й виховуємо.

— Атеш-трава, — Болбочан вклав до руки жінки мішечок. — Росте лише нагорі. Раптом щось піде не так.

Джаніке-ханум усміхнулася і притиснула руку до грудей, потім поправила вбрання Чорної Корови, проказала благословення і торкнулася холодними губами кожного з дітей.

— Думаю, Джаніке-ханум крутіша за королеву амазонок, — уже надворі промовив Сейдамет.

Болбочан нагородив його важким поглядом.

— Ходімо. Що довше Кемаль-шейх буде з нами, то більше часу ми виграємо для жінок, аби щось змінити в цьому грьобаному джанаті.

За кілька хвилин вони були біля входу до міста мертвих. Там уже стояли Кемаль-шейх, Майстер Ключів та собакорилий із тулпароголовим. Від вигляду останніх Бекира пересмикнуло. Поряд заспокоювала тулпарів решта загону Болбочана на чолі з обмащеним слизом Шипохвостом. Тварини нервово переминалися з лапи на лапу й видавали хрипкі гортанні звуки. Біля пролому в скелі сиділи три жінки. Їхні голови були посипані попелом і кною, вони голосно завивали й ритуально дерли на собі волосся, як на смерть проводжаючи синів-буюків, що сьогодні мали залишити Кара-Тобе. Бекир намагався зберігати спокій.

Зараз його б не впізнала навіть Ма. Джаніке-ханум наклеїла на його руки й обличчя хутро. Решту тіла ховали суцільний костюм для виходу назовні та маска від пилу. Одяг і грим змінили до невпізнаваності Ніязі та Чорну Корову. Але, незважаючи на ретельне маскування, у Бекира стиснуло серце, коли вони наблизилися до матерів, що прийшли попрощатися із синами, які мали назавжди вийти в Дешт. Хіба та, яка народила, здатна сплутати з кимось іншим власне дитя? Він інстинктивно підняв плечі, наче намагався сховатися від повних відчаю поглядів.

Бекир сподівався, що жінок попередили і плачі — лише акторство, інакше вони ризикують бути викритими ще на виході з Кара-Тобе. Він зловив погляд однієї з матерів і на мить забув дихати. Жінка зболеними, чорними від безнадії очима вивчала його обличчя — так дивляться лише востаннє, намагаючись запам’ятати кожну риску. Вона думала, що він її син. Мати несміливо простягнула руки й кинулася з останніми обіймами. Бекир відчув, як під наклеєним хутром нестерпно засвербіла шкіра. Вона точно злізе, коли його стисне «мати», і тоді їх викриють, і вони назавжди залишаться у Кара-Тобе.

Допомога прийшла з неочікуваного боку. Кемаль-шейх незадоволено підняв руки й потряс єсою. Він мав іще більш занедбаний, ніж завжди, вигляд.

Волосся збилося в ковтун, ковпак з’їхав, очі запали, а зморшки нагадували тріщини на висушеній землі. Руки в широких рукавах хірки здавалися худими й зневодненими, а бліді кришталики суєру ледь виднілися на попелястій шкірі.

— Йок-йок! — ще раз пригрозив жінкам Кемаль-шейх. Майстер Ключів шикнув на велетів-охоронців — і вони стали перед жінками, змушуючи матерів відступити.

— Вони вже наші, так звеліло Кара-Тобе, — підтакнув Болбочан і швидко пропустив дітей у кам’яний коридор.

Бекир уже хотів було з полегкістю видихнути, коли невеличка, вкрита рудим хутром жінка схопила Ніязі й заголосила. Бекир не міг розібрати слів, але й без того знав, що говорять матері під час прощання: благословляють, просять берегтися та не забувати рідних. В останні слова так багато хочеться вкласти, що вони перетворюються на безглуздий набір штампів. Але в нього з Ма не було й цього. «Приєднаюся до вас пізніше. А тепер ви маєте йти», — усе, що сказала йому мати на прощання. Бекир відчув вагу обручки на своїй шиї і потрусив головою, намагаючись відкинути думки про Ма. Поряд Ніязі щось прошепотів жінці, яка міцно стиснула його у своїх обіймах. Бекира кинуло в холодний піт.

Вони домовлялися мовчати. Голос може виказати сильніше за зовнішність.

Кемаль-шейх грубо штовхнув жінку в спину. Вона здивовано відсахнулася, але навіть не глянула на шамана, наче й не відчула удару. Її погляд прикипів до Ніязі. На подив Бекира, хлопчик-лисеня притулився затуленими маскою губами до руки матері й побіг у коридор. Жінка не поворухнулася навіть тоді, коли повз неї пройшов Кемаль-шейх, що замикав процесію. Бекир обернувся, до останнього очікуючи, що вона сіпне шамана чи іншим чином дасть знати, що впізнала в перевдягненому в її сина чужинця, але мати наче заклякла. Лише насамкінець, коли Бекира змусили йти далі, на обличчі жінки з’явилася тінь зловтішної посмішки, і та була спрямована в спину Кемаля-шейха.

Решту дороги армійці, їхній супровід та перевдягнені в буюків діти йшли в тиші. Після насиченого водою та запахами Кара-Тобе мертве місто здалося пусткою. Бекир зрозумів, що вони дійшли до підйомної шахти, коли потягло смородом падла. Він згадав скажений стрибок у невідоме, коли, рятуючись від суєрної бурі, вони спрямували тулпарів під землю. Вижити вдалося не всім. У пам’яті сплив останній зойк пораненого тулпара, коли Сейдамет перерізав страждальцю горло.

Кемаль-шейх зупинився біля залізних дверей, що вели до шахти, і зашепотів молитву, перебираючи намистини на чотках. У Кара-Тобе вірили, що Кемаль-шейх піднімав ліфт із підземного міста на поверхню за допомогою молитви, інші стверджували, що старий здатен творити дива; Джаніке-ханум вважала, що шаману вдається тримати зв’язок із поверхнею завдяки знанню механізмів.

Бекиру дуже хотілося дізнатися, як це відбувається насправді, натомість він, не зводячи очей, прошмигнув повз старого, а коли опинився в шахті, ледь стримав кашель і сніданок, що підступив до горла. У носа, вибиваючи сльози, вдарив сморід крові та гнилих тельбухів.

— Поганий запах — погана прикмета, — прошепотів Ніязі й закашлявся.

Бекир співчутливо подивився на друга. Хлопчик-лисеня мав значно кращий нюх.

Коли до шахти зайшов останній, Кемаль-шейх здійняв руки, потряс посохом і чотками й, хапаючи ротом повітря та намагаючись не дихати носом, швидко заговорив:

— Дякуємо Богу Спалахів за переродження та можливість бути частинкою єдності. Вам не можна залишитися, але ми будемо за вас молиться. Ритуал ви знаєте. Думаю, можемо переходити до суті. — Кемаль-шейх підійшов до залізної коробки в стіні, поряд тягнулися кріплення для древнього ліфта. Бекир не міг повірити, що такий великий механізм досі працює.

— Відверніться, — пропищав Майстер Ключів.

Собакорилий та тулпароголовий демонстративно затулили Кемаля-шейха спинами. Болбочан ліниво покрутив рукою, мовляв, відверніться, раз уже так просять. Загін, посміюючись, розвернувся обличчями до входу. Кемаль-шейх відкрив залізний ящик і смикнув кілька важелів. У надрах штольні загуло.

Електричні лампи блимнули. Із залізним вищанням і стукотом почав пробуджуватися невідомий механізм.

— Най, — сказав шаман. — Можете обернутися. Щоб увімкнути ліфт, потрібно знати шифр. А його знаю тільки я.

Кемаль-шейх торкнувся кнопок із цифрами. Поряд із ящиком замиготіли різнокольорові лампочки. Бекир як зачарований спостерігав. Уперше перед його очима механізми давніх запрацювали. Джаніке-ханум мала рацію: Кемаль-шейх умів ними керувати. І водночас це було магією, втраченими знаннями, які Бекир так прагнув повернути.

Угорі заскреготів метал. Звук наростав. Бекир задер голову й побачив рух.

Кабіну з прозорого пластику захищали сталеві ґрати. Вони давно втратили колір.

У деяких місцях розповзлися жовто-зелені плями.

— Нічого не торкайтеся! — рявкнув Кемаль-шейх. — Оця жовта бридота — монстр, здатний зжерти живцем. У перші дні творення звідси намагалися тікати оператори пускової установки — і перетворилися на живу плісняву. — Шаман оголив зіпсуті зуби. — Якщо вона потрапить на шкіру чи в легені, то за кілька годин ви перетворитеся на купу смердючої потерті. Але крізь пластик не пролізе. Інструкція така: ви зайдете до кабіни, я накажу ліфту піднятися, а коли вийдете назовні, відправлю наступну партію. Спершу люди, потім тварини.

— Ти хочеш, щоб ми забилися в цю скляну коробку? — оскалився Шипохвіст.

— Не будь дурнем, слизьке м’ясо, — осадив його Болбочан і кивнув на Сейдамета, — ми підіймалися, і з нами все добре.

Решта армійців закивали на слова очільника. «Не дуже впевнено», — подумав Бекир. Перш ніж він устиг вирішити, чи боїться стародавнього механізму, пролунав виск Ніязі, а в носа вдарив запах підпаленого хутра. Бекир раніше за інших зрозумів, що сталося. Чи то від страху перед ліфтом, чи то від розповідей шамана дар Чорної Корови несподівано почав діяти.

— Ти мене надурив! Це не буюки! Ти вкрав дітей! — заволав шаман. — Тримайте їх!

Почалася метушня. Болбочан кинувся до старого. Інші армійці оточили здоровил. Бекир бачив лише перелякані очі Чорної Корови.

— Води! Дай води!

Ніязі не зразу зрозумів, чого від нього хоче Бекир. Удвох їм удалося відшукати пляшку й залити водою руки дівчинки. Чорна Корова осіла, Бекир ледь устиг схопити її під руки, щоб вона не гепнулася на кам’яну підлогу.

— Досить! — пролунав голос Кемаля-шейха.

Його тримав Болбочан. Лезо ножа торкалося зморщеної шиї старого.

Собакорилий опустив руки й незадоволено загарчав. Тулпароподібний лежав на підлозі. Поряд із ним хрипів тулпар із роздертим горлом, ще далі стогнав відкинутий вершник.

— Ти мерзенний зрадник і брехун. Ти знехтував гостинністю. Пролив кров у домі, що тебе прихистив, — застогнав шаман.

— Це ти брехун, Кемалю-шейху, — Болбочан важко дихав. Вуса божевільно стрибали. — Ти знаєш пророцтво. Воно записане в сказаннях про життя Бога Спалахів. Цей світ врятують ангел вогню й ангел життя. Дар дівчинки свідчить, що вона обрана. А ти хотів лишити її собі.

— Її дар — випадковість. Хлопець порожній. Бог Спалахів так до нього й не заговорив.

— Що за пророцтво? — запитав Бекир.

— Казка про джина вогню та ангела життя. Азіз-баба її сто разів розказував, — злякано прошепотів Ніязі.

— Ти поїдеш із нами. А цей, — Болбочан кивнув у бік Майстра Ключів, — нас підніме. Потім, коли ми вийдемо, спустить тебе. — Болбочан наказав армійцям та дітям залізти до ліфта.

Вже у дверях кабіни він розвернувся до Майстра Ключів і сказав:

— Якщо ти зупиниш ліфт, волохате м’ясо, чи спробуєш повернути, я вб’ю Кемаля-шейха.

Коли люди зайшли на платформу, Болбочан востаннє глянув на тулпарів і смикнув за ручки. Двері ліфта зачинилися.

Лише через кілька ударів серця чоловіки зрозуміли, що рух їх не вбив, і почали перемовлятися. Для всіх місця було замало. Бекира підпирали зусібіч, але він спромігся зняти з рук і половини обличчя наклеєне хутро. Чорна Корова втратила маску ще внизу. Довге волосся чіплялося за чужі руки. Ніязі забився між ногами армійців й почувався більш-менш комфортно.

— Ти ще заплатиш за свою зраду, — прохрипів Кемаль-шейх. Кришталики в шкірі зловісно блиснули. — Дешт любить чесних.

— Хто б казав про зраду? Це ти, а не я працював на Старших Братів і тягав їм дітей. Чи ти думав, що в Кара-Тобе про це ніхто не знає?

Старий зблід і сіпнувся до Болбочана, але тієї ж миті його притиснуло до стіни. Ліфт здригнувся, механізми засвистіли, зовні щось загуло, і вони рушили.

За якийсь час чоловіки призвичаїлися до скутості кабінки, почали вдивлятися в тьмяний пластик та навіть кепкувати один з одного. Кемаль-шейх був втиснутий у стіну, так що його навіть не доводилося тримати. Десь на півдорозі до виходу в пластик вдарила жовто-зелена пляма. А потім ще і ще, наче хтось обкидував переспілими плодами кайси. У місці доторку поверхня пузирилася, стікаючи цівками пари, але пластик витримав, пошкодження були тільки ззовні, отруйна субстанція не потрапила досередини кабіни. Ліфт здригнувся, заскрипів і зупинився.

— Демон шахти! — переможно закричав Кемаль-шейх. — Кісас! Розплата.

Армійці заворушилися, намагаючись вгадати, звідки прийде наступна атака. Болбочан протиснувся до панелі керування, він брудно лаявся і наказував клятій кабіні зрушити з місця. Але залізо його не чуло. Бекира відкинуло до стіни й притиснуло до пластику. Крізь каламутну завісу він побачив, як сіро-жовта хмара плісняви набула людських обрисів. Замість обличчя була вирва, вона наче затягувала досередини. Бекир пригадав сон про батька, чиї риси він ніяк не міг роздивитися. Чи міг його батько, рятуючись від бурі, як і Бекир, опинитися в шахті, що вела до Кара-Тобе? Чи було можливо, що отруйна речовина, яка намагалась їх убити, — усе, що від нього залишилося? Ліфт знову здригнувся, переживаючи черговий напад жовтої плісняви. Вона вже нічим не нагадувала людину. Кемаль-шейх закричав:

— Не чіпай кнопок!

Але божевільне гупання Болбочана по панелі керування спрацювало.

Механізм набрав обертів. Ресори завищали, кабіна вирвалася з тенет плісняви.

Почувся запах паленого пластику й тертя металу, крик і гупання тіл. Рух припинився так само несподівано, як і почався. Раптова зупинка притисла людей до поверхонь. Десь угорі загрозливо заскреготало. Щось луснуло, кабіна провисла, наче механізми знайшли ідеальні пази.

— Спрацював уловлювач. Підйом заблоковано, — прохрипів Кемаль-шейх, спльовуючи кров. — Люлька вже не зрушить із місця! Кісас.

— Дивіться! — несподівано озвався Ніязі. Його гострі звірині очі побачили те, на що не звернули уваги інші. Упритул до кабіни йшли вмонтовані в стіну залізні сходи. Нижче їх розібрали, вочевидь думаючи, що це вбезпечить від непроханих гостей та втікачів, але тут, неподалік від виходу, сходи лишилися.

— І що? Як вибратися з цієї пластикової хріні? — Болбочан струсонув шамана. Але той лише божевільно засміявся.

— Ніяк. Можете спробувати розбити. — У голосі Кемаля-шейха чулося глузування. Він знав, що пластик, який витримав удари отруйної речовини, неможливо розбити.

Армійці заходилася гупати в стіни. І це було ще страшніше, ніж зупинка.

Кабіну почало трусити, але пластик не здавався. Долоні Чорної Корови знову стали червоними.

— Стійте! — закричав Бекир, схопив руки дівчинки й спрямував їх у місце, яке показував Ніязі. Тепер і Чорна Корова закричала. Розпечене коло вирвалося з її пальців і вдарило в стіну. Пластик обвуглився. Кабіну заповнили дим і кашель.

Підлога здригнулася. Дівчинка знову вдарила. Коли курява спала, Бекир побачив у стіні діру.

Перш ніж чоловіки оговталися, з плеча Ніязі зісковзнув Забувайко й прошмигнув у лаз. Його не було кілька митей. Бекир тримав в обіймах Чорну Корову й намагався не думати, що буде, якщо вона не зможе контролювати свій дар і продовжить стріляти. Дівчинка, стиснувши зуби, чекала на ящірку й ледь не заплакала від радості, коли в дірі з’явилася знайома голова.

— Чисто, — прошепотів Ніязі й забрав Забувайка.

Спільними зусиллями їм удалося розширити прохід. Кожен молився, щоб жива пліснява лишилася позаду. Навіть Кемаль-шейх мовчки спостерігав за чоловіками. Коли простору стало достатньо, Шипохвіст висунув руку в діру, схопився за перекладину й виліз із кабіни. За ними пішов іще один армієць, потім Ніязі й Чорна Корова.

Болбочан і Бекир залишилися останніми.

— Ходімо з нами, — сказав сталевоголовий до Кемаля-шейха. — Кабіна не зрушить із місця — твої слова. Ходімо. — Болбочан простягнув руку старому, що втиснувся в куток кабіни. Кришталики зблідли. Тепер Кемаль-шейх здавався не молодшим за Азіза-бабу.

— Якщо така воля Всевишнього, я її прийму, — вишкірився старий і подивився на Бекира. — Ти лише бідне, задурене Азізом-бабою дитя. Те, що ти вважаєш порятунком Дешту, — смерть для всіх нас. І нехай той пихатий бурдюк не захотів учити мене справжньої мудрості чильтани, я все ж умію бачити. І я бачу! Смерть нам усім!

Старий похлинувся сміхом. Кабіна знову здригнулася. Болбочан з огидою востаннє глянув на шамана й підштовхнув Бекира до діри. Прироблені до стіни залізні перекладини-сходинки вивели на балкон, що по колу оперізував шахту.

Це була остання зупинка перед виходом. Металевий балкон був однолітком шахти. Колись він слугував аварійним прихистком для персоналу. А тепер нагадував брухт із Дешту. Іржа проїла всі деталі конструкції. У підлозі зяяли діри. Балкон заскрипів під вагою новоприбулих. Армійці втиснулися в стіну, обережно обходячи провалля. Бекир схопився за бильця і подивився вниз. З висоти шахта видавалася безкінечно глибокою роззявленою пащею величезного черва. Падіння з балкона означало певну смерть. Ніязі схопив його за руку і, відтягуючи від краю, і кивнув на армійців.

Болбочан знайшов залізні двері. Вони були зі згладженими кутами й добре припасовані до стіни, як на підводних човнах, що ховали в скелях на півдні Кіммерику до Спалахів. Засуви сходилися до вентиля в центрі дверей. Болбочан схопився за металеве коло й спробував його провернути. Попри всі зусилля, вентиль не піддався. Підключилися інші чоловіки.

— Може, якийсь магічно-механічний засув? — запитав Шипохвіст. — Кемаль-шейх тримає?

— Та ні. Минулого разу вони легко відчинилися.

Болбочан приклався до дверей. Луна рознесла глухий удар шахтою, балкон загрозливо заскрипів і затрясся. Вентиль навіть не зрушився. До бея приєдналися інші армійці. У кілька рук вони заходилися тягнути металеве коло, гупати в металеву поверхню та голосно пропонувати, що ще можна зробити з упертими дверима. Добірна лайка змусила Ніязі втиснутися в стіну. Бекир теж відступив.

Як він міг зарадити там, де кілька здорових чоловіків були цілковито безпорадні?

Він роззирнувся в пошуках Чорної Корови. Дівчинка сиділа біля шахти ліфта.

Вона обхопила коліна руками й схилила голову. Тьмяне світло загострило її риси, під очима темніли кола. Довге волосся, завжди таке важке й неслухняне, звисало тонкими безсилими пасмами.

— Ти як?

— Досі не знаю, як вони спалахнули. — Чорна Корова розгублено подивилася на власні руки. — Я потягнулася за Забувайком. Без нього погано.

Як ви витримуєте все пам’ятати?

Дівчинка безпомічно всміхнулася. Бекир не знайшов відповіді. Біль за втраченим — ось що варте забуття, але ким він буде без цього болю? Хай як би він страждав через розлуку з Ма та загибель Ак-Шеїх, він би не зміг їх забути.

Руку б віддав, щоб тримати в пам’яті кожен закуток дому, кожну найдрібнішу зморшку на обличчі матері. А ще — кожен постріл із рушниць Старших Братів.

Ненависть і любов — ось що дає сили рухатися далі.

— Зможеш допомогти? — Бекир показав на двері, з якими мучилися чоловіки.

— Вони набагато міцніші за пластикові, — із сумнівом сказала Чорна Корова, але вже за мить на її обличчі з’явився знайомий вираз. Нехай вона страждала через неможливість забутися, але досі залишалася тією самою невдалою жертвою, яка просто не вірить, що є обставини, сильніші за неї.

Чоловіки розступилися, коли діти підійшли. На обличчях читався побожний трепет. Болбочан звільнив простір перед дверима й підняв лампу.

Чорна Корова потерла долоні. Бекир побачив, як затремтіли її пальці. Губи дівчинки побіліли. Вона випростала руки перед собою, немов стискаючи повітря, і від напруги заскрипіла зубами. Забувайко заметушився на плечі в Ніязі. Якби він мав голос, то скиглив би. Але нічого не вийшло. Долоні Чорної Корови залишилися блідими. Вона кілька разів ними струснула, намагаючись змусити працювати, але полум’я не з’явилося.

— Гниле м’ясо! Та ці двері якісь зачаровані! — вибухнув Шипохвіст.

Сейдамет знову вдарив у вентиль. І наче у відповідь загув двигун.

— Це ліфт. Він спускається, — проказав Ніязі.

— Гей, ну ж бо, ну ж бо! Ми маємо висадити ці кляті двері! — закричав Болбочан. — Якщо ліфт здатен спуститися, то зможе й піднятися. Скоро здоровили Кемаля-шейха будуть тут.

Чорна Корова стиснула зуби й знову викинула вперед руки, і знову результату не було. Жодного клятого вогника, Бекир безсило застогнав. Їх притиснули до стіни без жодного шансу на втечу та порятунок. Чоловіки з новою силою загупали у двері, ризикуючи відірвати балкон і скинути всіх донизу. Але це було рівносильно прагненню Чорної Корови видобути вогонь.

— Тихо! — наказав Болбочан. Після недовгого мовчання механізмів ліфт знову запрацював. Унизу заревіли тулпари й щось закричав шаман. Ні в кого не було сумнівів: цього разу йдуть по них. Дітей відтиснули ближче до дверей. На чолі оборони став Болбочан, його спину прикрив Сейдамет. Балкон був завузьким для ширшої лінії оборони. Бей армійців обережно прикрив решіткою зруйновану підлогу балкона й вишкірився. Бекир згадав останні слова Кемаля-шейха: «Ти ще заплатиш за свою зраду. Дешт любить чесних«, і стиснув кулаки.

Першою у двері ліфта просунулася величезна голова собакорилого. З гострих ікл стікала слина, в очах палала лють, він хотів завершити те, що почав унизу. З-за його плечей визирнув тулпароголовий. На сіро-зеленій шкірі червоніли порізи. Він оклигав і був готовий до бою. Собакорилий стрибнув і завдав удару гострими кігтями. Рука Болбочана, яку він випростав для захисту, безвільно повисла. Обличчя Сейдамета залила кров, він присів у відчайдушній спробі поцілити коротким лезом у ногу собакорилого. Інші продовжували гупати у двері. І в божевіллі криків і стукоту Бекир почув ледь вловимі удари у відповідь. Хтось іззовні їх знайшов. Бекир не був певен, але підбіг до дверей, проштовхуючись між чоловіками, і щосили закричав:

— Ми тут! Допоможи!

Двері струсонув іще один удар із того боку. Чоловіки його теж почули й відійшли. Бекиру здалося, що він побачив світло в тонку щілину одвірка. Цієї миті балкон заскрипів і земля пішла з-під ніг. Болбочан відстрибнув назад, підминаючи Сейдамета. За ним потягнувся собакорилий і втрапив у пастку, підготовлену армійцями. Нога величезного потвори застрягла в дірі в підлозі.

Бекир почув хрускіт кістки. Тулпароподібний наскочив на спину поплічника, і кріплення балкона в тому місці нарешті не витримали. Болти зі свистом почали вилітати зі стін. Балкон захитався й поплив. Але Бекир не встиг роздивитися, що сталося з бурмилами Кемаля-шейха. Двері нарешті піддалися. Чиїсь руки підхопили дітей і витягли на повітря. За ними вистрибнули інші чоловіки. З темного провалля за їхніми спинами пролунали крики. Бекир почув, як із гуркотом обвалилися древні металеві конструкції, і відступив іще на крок від виходу, наче його могло затягнути до провалля. Перед очима стрибали плями.

Дешт засліпив. Він ніколи не думав, що на поверхні буває так багато світла. У небі закричав кхартал, Бекир торкнувся розпеченої землі й тільки тоді повірив, що вони врятувалися.

— Схопи мене, Шейтан, за бороду, — пролунав знайомий голос. — Та це ж Бекир. Не життя, а чиста тобі американка. Ти знову мені винен, пташко моя. — Біля нього стояв їхній рятівник Саша Бідний.

Загрузка...