Дім Солі

Ма. Мати і син

Ма повернулася додому, коли вже сутеніло. Решту дня після візиту до Тітки Вальки довелося провести в аіле Азіза-баби. Ма покликали, щоб допомогти другій після Ніязі дитині з родини старійшини. Кам’яне Дитя мала серйозну патологію. Її шкіра нагадувала кам’яну кірку, кожен рух призводив до розриву покрову, кривавих ран і постійного болю. Дівчинка любила малювати, а тому з тріщин у правій руці не припиняла сочитися кров.

Ма не вірила, що дитина проживе довго, через кілька місяців після її народження навіть спитала Азіза-бабу, чи не краще припинити її муки. Але старійшина сказав, що весь Дешт — доказ сили життя. І якщо Бог Спалахів запалив іскру в такому тілі, то не їм гасити її. Жінки з аіле Азіза-баби вели запеклу боротьбу за право народжувати. Іноді вони вагітніли, тоді Ма чи не щодня оглядала майбутніх матерів. Але найчастіше животи не дотягували до строку. А якщо діти й народжувалися, то були настільки змінені, що не могли прожити й тижня.

Кам’яне Дитя стала щасливим винятком, а Ніязі — взагалі дивом. Так думали жінки з аіле Азіза-баби. Хлопчик народився із лисячими вухами, хвостом і частково порослий хутром. Проте міг бігати й радіти життю, як незмінені. Крім того, Ніязі мав міцнішу травну систему. Міг їсти дрібних комах і непридатні для шлунка Бекира солероси, потребував менше води й краще витримував спеку.

А найголовніше — він був другом Бекира, якого Ма змусить покинути, коли вона нарешті винайде ліки для сина, і вони зможуть втекти з Ак-Шеїх. «Якщо пощастить знайти ліки», — поправила себе Ма. Якщо вона отримає кров Талавіра. Якщо… Коли вона вийшла з аіле Азіза-баби, Повноважний залишився з Гулю. Мало який чоловік міг устояти перед її чарами. Ма зітхнула й ступила на подвір’я власного житла. У юрті світилося. Ма пересвідчилася, що Бекир загнав куюну, і подумки його похвалила. Ма тримала лише одну тварину, за що з неї кпили інші жінки. Їхня куюна давала лише склянку солонуватого молока на день.

При цьому з’їдала бори більше, ніж Бекир, і була надміру норовливою. Ма силкувалася згадати, на кого схожа ця істота — на козу чи вівцю, але їй це так і не вдалося. Усе, що було до Спалахів, наче затягнув важкий туман. Іноді її навідували спогади про давно покинуті місця, про зниклі смаки чи звуки, а бувало, що вона не могла згадати простого поняття, як от зараз. Ма відгорнула запинало. Бекир був дома. Хлопець докинув сушених кізяків у собу. Горів яскравий вогонь, наповнюючи приміщення теплим чадним духом. На залізній кришці пічки стояла жаровня з піском. Джезва давно перегрілася, спалена кава висіла темними патьоками.

— Я зварив тобі кави. — Бекир підсунув матері кухоль.

Ма струсила з одягу порох, звільнилася від пояса, ковтнула гарячий напій.

Гіршої бридоти, ніж кава з полину, годі й уявити.

— Смачно, — майже не скривилася Ма. Що б не було вдень, він удома.

Жінка допила рідину, обережно витерла склянку й поставила на полицю. У Дешті не мили посуд, лише витирали чи начищали піском. Вода коштувала занадто дорого. Потім Ма перевірила сюнг. Губка збирала кілька літрів на добу.

Вона була стара. Вода, яку вона витягувала з повітря, смерділа гнилими водоростями, але все одно смакувала краще, ніж кава з полину. Ма витерла обличчя тим, що витиснула із сюнга й подумала, що вже майже не пам’ятає, що таке душ, і як це — відчувати на шкірі краплі води. Кна змилася брудними патьоками. А з ними наче пішли й турботи сьогоднішнього дня.

Останнім часом із Бекиром було особливо важко. Він унадився тікати й ображено відсиджуватися, коли вона залишалася із Сашею Бідним. Ма нічого не могла вдіяти зі своїм почуттям провини та злістю, що чатувала на неї весь час.

Бекир достатньо дорослий, щоб зрозуміти. Вона має його захищати. Він усе, що в неї є. А Саша Бідний єдиний на сотні фарсахів був здатний допомогти їй у цьому. Для засолених Бекир був незміненим. Цінним товаром. Якби не нагляд акинджия, його б давно вкрали інші потвори. Вона взяла сумку й сіла коло ніг сина. Бекир покірно дав їй відгорнути пов’язку. Рану прикривав компрес із пережованого полину й товченого чортового пальця.

— Це Чорна Корова, — пояснив Бекир. — Я казав, що ти зробиш краще. А вона сказала, що в неї цілюща слина. Як у її ящірки. Чи як у деяких жінок.

— Слина кожної жінки може зцілити й убити, — відчула укол ревнощів Ма. Стулила краї рани й швидко закріпила скобами, щоб краще зрослося. Бекир скривився, а Ма подумала, що дівчинка зробила все правильно.

— Так, щось таке вона й сказала.

— Так говорив і… — Ма перебинтувала рану й зрозуміла, що бовкнула зайве. — Мій батько? — перебив Бекир і знову почав запалюватися. — Ти ніколи про нього не розказуєш! У Ніязі теж немає батька, але він знає, яким той був.

Навіть має фото. — Під брудом на щоках хлопця розлилися багряні плями.

— Фото заборонені, ти ж знаєш.

«Чи не час витягти те єдине, що вона ховала від Бекира? Нехай матиме хоч таке зображення батька?» Але вона відкинула цю думку. Фото потягне за собою лише нові розпитування, а що вона могла сказати синові? Знову брехати, вигадувати подробиці, яких не пам’ятає?

Вугілля під жаровнею ще червоніло. Ма легенько дмухнула на нього, потім дістала із сумки в’ялене м’ясо куюна, яким розплатилися жінки Азіза-баби, поставила на стіл миску із січеним сарсазаном і витягла з печі чорну від золи бору.

— Я тобі розказую про батька. Він був сильним і впертим. Після Спалахів, коли війна закінчилася, прагнув допомагати. Водив гуманітарні конвої. А потім потрапив у бурю і зник у Дешті. А я осіла в Ак-Шеїх. Ти ж це теж знаєш?

— Знаю, — сказав Бекир, розламуючи гарячу бульбу. Йому було замало інформації. — Ма, я дужче схожий на тебе чи на батька? Мабуть, на батька, бо на тебе якось не дуже.

— Ти викапаний батько.

Ма згадала фото, сховане на дні дерев’яної скрині. Марко Дорош мав гострі нервові риси, був блондином зі світлими очима. У Бекира ж, навпаки, були широкі вилиці та м’ясистий ніс. І вузькі темні кіммерицькі очі, яких не було ні в неї, ні в Марка. Ма подумала про Талавіра. Так, у Бекира було більше спільного з цим зайдою, ніж із ними. І все одно Бекир був її сином, тільки її.

— Він був Старшим Братом? Він же воював? Ти сама казала. Він би не зміг водити гуманітарний конвой, якби не був на їхньому боці?

— Він працював в охороні на Матері Вітрів. По суті, ніколи не воював. — Ма настільки звиклася з цією версією, що вже не сумнівалася в її істинності.

— А ти була лікаркою на Станції?

— Так. Після Спалахів Кіммерик потребував тих, хто міг надавати допомогу. Я приїхала саме для цього.

«Напевно, саме для цього», — про себе уточнила Ма. Ця розмова повторювалася раз у раз, і Ма чекала на наступне запитання.

— А ти знала, що Старші Брати використовують засолених для експериментів?

— Я почула про це вже в Дешті. Старші Брати казали, що таким чином намагаються допомогти місцевим знайти ліки від суєру. Вони завжди брехали.

— Але Чорну Корову вб’ють не Старші Брати, а всі ми!

У звичному вечірньому ритуалі з’явилася несподіванка. Ось насправді до чого вів Бекир. Він подружився зі священною жертвою. Але він мусив прийняти реальність.

— Бекире, ти пройшов обряд засівання кров’ю. За мірками Дешту ти дорослий. Мусиш розуміти. Андир-Шопай — звичай цього місця. Вони бояться, вони думають, що так себе захистять. — Вона знала, про що він думав, але не могла допомогти Чорній Корові. Колись він зрозуміє. Головне — його безпека.

— Не прив’язуйся до цієї дівчинки. Ми все одно звідси підемо.

— Батько б не тікав. Він би зміг її захистити.

Ма відвернулася, порахувала до десяти, гамуючи гнів, і з гуркотом висипала недоїдки у відро для куюни.

— Дешт жорстокий. Ми маємо лише одне одного.

Бекир обурено грюкнув горням, демонструючи, що він про це думає, і пошкандибав до підвалу. Ма допомогла спуститися. Набитий водоростями матрац лежав у кутку, заваленому непотребом із Дешту. Тут були зламані керамічні фігурки, пластикові солдатики, голова колись прекрасної ляльки, блискучі залізні деталі, розбите радіо та інший мотлох — усе це Бекир зібрав із раннього дитинства. Особливо багато було зображень рослин. Бекир ними марив і, попри відсутність книг із ботаніки, міг легко перелічити, що росло в Дешті до Спалахів.

Ма підняла з купи й покрутила в руках «Сказання генерала Григоренка».

За легендою, слова належали засновнику Армії потвор, яка й після Спалахів продовжувала воювати зі Старшими Братами. Армія потвор була ідеалом для хлопчиків, що мріяли втекти і приєднатися до їх лав. Завжди, коли вона про це думала, то тихо раділа, що Бекир не може залишити Ак-Шеїх.

У цій книжці генерал оповідав про те, як після Спалахів йому явився Бог Спалахів і наказав створити Армію потвор. «Сказання» нещадно винищувалися Старшими Братами, а проте були чи не в кожній юрті. Книгу заборонили насамперед через те, що генерал Григоренко написав про доктора Мамая із Матері Вітрів. Наче доктор пожертвував своїм тілом, щоб розбудити Бога. Але Ма чула й іншу версію: Бог уже перебував у тілі Мамая, а Золота Колиска, священний артефакт Кіммерику, подарунок богині Діви, його випустила, розбудила. Обидві версії — де доктор Мамай був жертвою та пророком — Ма вважала абсурдними. Люди хотіли пояснити те, що сталося з Кіммериком, і знайшли для цього зручну казку.

— Це дав Азіз-баба? Ти ж розумієш, що це лише релігійна маячня? Ще один спосіб утекти від реальності. І це теж, — Ма показала на фотографії Кіммерику до Спалахів; їх теж, без сумніву, дав старійшина. — Мені не подобається, що старий забиває тобі голову історіями про минуле. Того, що сталося, не змінити. Чіплятися за минуле — це тупцювати на місці.

— Так, я знаю, краще втекти й усе забути, — відмахнувся Бекир уже без усілякого бажання сперечатися. Ма допомогла йому вкластися. Її огорнула хвиля ніжності. Попри всі ритуали засівання Дешту і щоденні суперечки вона досі бачила перед собою хлопчика, для неї він завжди буде дитиною.

— Ма, — обізвався Бекир, коли вона вже подумала, що він засинає. — А може, і батько нас просто забув? Ти ж сама казала, що не бачила його тіла. Що тобі просто повідомили, що він зник?

— Це сталося тринадцять років тому, ще до твого народження. У Дешті це дорівнює смерті.

— А якби ти його знову побачила — зміненого, не схожого на себе? Аби він тебе не пам’ятав, ти б упізнала його? — наче не почув її Бекир. — Суєр міг змінити обличчя. Як-от у Повноважних.

— У Повноважних? Ти про те, що вони схожі?

— Схожі? У Рябова й цього нового однакові обличчя.

«Однакові чи схожі?» — брова Ма поповзла догори. Вона здивувалася, що раніше про це не подумала. Її спантеличила різність у поведінці. Рябов був схожим на юродивого, Талавір же, навпаки, — цілком нормальним. Якщо вони були клонами, то кров Талавіра мала підійти ідеально. Вона вкотре подумала, що мусить отримати зразок та знайти ліки для Бекира якнайшвидше. До того, як Талавір викриє брехню про смерть Рябова, до того, як сюди заявляться інші Старші Брати та знайдуть і спробують захопити їх із Бекиром.

— Бекире, про ту ніч, коли ти виходив, а на ранок знайшли Рябова… Ти більше нічого не згадав?

— Ні, нічого, — крізь сон проказав Бекир.

Ма з полегшенням видихнула. Добре, що він не запам’ятав і того, що буря розгулялася вже після його повернення.

— Але я знаю, що його вбили не буря й не джадал.

— Тоді хто? — із завмиранням серця перепитала Ма. Ще цього бракує.

Невже й Бекир підозрює Гєру Сєрова?

— Якби я знав, то міг би зупинити Андир-Шопай.

Хлопець відвернувся до стіни, його дихання стало рівнішим, і Ма вже подумала, що розмова завершена, але Бекир продовжив:

— І щодо сьогодні. Я не мав так далеко заходити в Дешт. Добре, що саме Саша Бідний мене знайшов. Якщо тобі…

— Все добре, Бекире. — Ма поцілувала його в голу потилицю. Вона розуміла, що він намагався благословити її стосунки із Сашею Бідним.

«Як же багато йому доведеться дізнатися про множину варіантів стосунків між чоловіком і жінкою в Дешті», — подумала Ма, розпалюючи горілку на столі у своїй імпровізованій лабораторії. У пробірці ще залишився препарат із кров’ю Рябова. Якщо її здогадки правильні, вони зможуть втекти. Потрібен лише зразок від нового Повноважного. Ма скрутила цигарку і з задоволенням затягнулася.

Вона знову згадала Талавіра — і тілом розлилося тепло. Саша Бідний міг би допомогти отримати його кров. Але якою ціною? Робота не йшла. Ма дістала уламок дзеркала. Поставила його на стіл і сторожко озирнулася. У юрті панувала напівтемрява. Соба згасла, єдина лампа над столом оточувала її неспокійним жовтим світлом. Ма стягнула майку й розвернулася до блискучої поверхні спиною.

Що сказав би Марко Дорош, якби побачив це? Чи Талавір? Може, лише Саша Бідний із його змінами міг зрозуміти й прийняти Ма?

У глибині юрти почувся шум. Ма розвернулася. На порозі застиг блідий, наче привид, акинджий.

— Ти підглядав?

— Удень ми не договорили, — прохрипів Саша Бідний. — Я врятував твого сина, а ти так і не подякувала.

— Я не зможу дати тобі те, чого ти хочеш. — Ма стомлено відкинулася на стільці. — Бекир — випадковість. Другої такої дитини не народити. Я вдячна, але не сьогодні.

Вузькі очі Саші Бідного перетворилися на щілини.

— Це все через красунчика Старшого Брата, через нового Повноважного?

Усередині він гниліший за мене, Ма.

Акинджий підійшов ближче і вже здійняв руку, щоб торкнутися. Ма не відхилилася, але й не відвела очей.

— Не сьогодні, Сашо.

Акинджий зупинився. Хай би що про нього казали в Ак-Шеїх, хай би як він поводився на людях, наодинці з Ма Саша Бідний перетворювався на хлопчика. І не сказати, що це не тішило її самолюбство.

— Не сьогодні не означає «ніколи». — Акинджий поклав на стіл круглий, загорнутий у ганчірку предмет. — Подарунок. Бомба Нахімова. Виторгував в амазонок. Цінне майно.

Ма залишилася незворушною. Подарунки — те, за що не потрібно дякувати. Саша з розумінням кивнув, відгорнув запинало й вийшов із юрти.

Ма підібрала бомбу, зважила її на руці й заховала в сумку. Вона чула легенди про те, що бомби амазонок зупиняють час, але ніколи не бачила їх у дії.

Потім Ма знову розвернулася до дзеркальця та скривилася, взяла ножа й вигнула руку, щоб позбутися змін, які так ретельно приховувала. Вона майже не пам’ятала, ким була до Спалахів, брехала сину й тікала від перетворень.

— Хто ти, Ма? — сказала вона в маленьке дзеркало, подивилася на двері, що вели до підвалу, де спав син, і міцніше стиснула губи. Вона знала найпростішу відповідь, і була певна, що не потребувала більшого. Вона мати, яка прагне захистити сина. Тільки й усього. Як би їй хотілося, щоб і ця брехня стала правдою!

Талавір. Дерево життя, дерево смерті

— Ця земля завжди повнилася духами, — сказав Азіз-баба й простягнув чашку Талавіру.

Рідина була чорною й гіркою, але туман у голові трохи розсіявся. Він досі погано розумів, як опинився в юрті Азіза-баби. Талавір прокинувся на набитому камкою матраці Гулі. Синьошкірої не було. Голова дзвеніла. Перед очима стояло обличчя демониці з Кара-Меркит, наче вона знову потягнулася до нього зі смертельним поцілунком. Усе ще перебуваючи на межі сну, він ледь не кинувся на одну із закутаних жінок Азіза-баби, яка прийшла запросити його до старійшини, і тим перетворився на ворога всієї прекрасної половини аіле.

Пухкенька чотириока жінка, на яку не можна було дивитися без думки, що в тебе двоїться в очах, щохвилини підливала чорної бурди з металевої джезви до горнятка, наче хотіла простежити, що Талавір нічим не зашкодить Азізу-бабі.

Порівняно з більшістю мешканців Ак-Шеїх старійшина зовнішньо не змінився. Лише був дуже низьким, наче з кожним десятиліттям його тіло зменшувалося. І тепер із просторого халата визирали вкриті зморшками, але майже дитячі кінцівки. На акуратно стриженій маківці трималася тюбетейка, зсунута набакир, від чого старий мав трохи залихвацький вигляд. Очі ховалися під круглими темними окулярами. Коли Талавір звертався до Азіза-баби, то бачив своє відображення. Старійшина безперервно прикладався до трубки, що вела до металевого балона з дихальною сумішшю, на якому стояв знак Старших Братів, такий самий, як на аптечці Талавіра, — трикутник із вписаними в нього хрестом і півмісяцем із зіркою.

— Ваша дівка хотіла мене отруїти, я ледь не збожеволів, — пожалівся Талавір, про всяк випадок відсуваючи від себе горня з темною бурдою. Він вирішив, що сміх та шепіт були галюцинаціями, викликаними напоєм Гулі. У вухах досі стояв шум, наче його оглушило вибухом.

— Гуль? Йок! Ти їй сподобався, — тонким жіночим сміхом загиготів старий. — Жінки в Дешті не такі, як у Старших Братів. Беруть те, що хочуть, коли хочуть.

Талавір скептично подивився на невісток Азіза-баби, які зачаїлися в кутках великої юрти. Під куполом стояла нестерпна спека. Мулоголовий регулярно підкидав до великого вогнища в центрі сушений кізяк і кістки. Жінки ховали обличчя. Але Талавір не сумнівався, що їх заливав піт. Вони не скидалися на тих, які беруть те, що схочуть.

Поки Талавір приходив до тями, Азіз-баба розказував довжелезну казку про Золоту Колиску.

Про те, як богиня Діва народила Кіммерик, а коли він став дорослим, подарувала сину Колиску, у яку його вперше поклала. Це було знаком того, що він вільний обирати свій шлях та долю тих, хто розселиться на його землях.

Минули століття, боги перестали говорити з людьми, але люди не припинили шукати Золоту Колиску. Герої, царі та полководці вірили, що вона дасть владу над Кіммериком.

— Наївні, як може дитяче ліжко допомогти заволодіти землею? — Азіз-баба випустив у повітря кілька кілечок ароматного диму. Талавір подумав, що у балонах, окрім кисню, є щось значно цікавіше.

— Може, Золота Колиска — просто назва для чогось іншого? — запитав Талавір, а про себе додав: «Наприклад, для зброї, яку вигадав Мамай».

Талавір із зачаєним бажанням спостерігав, як кінець трубки знову опинився між жовтими зубами старого. Якщо Азіз-баба і здогадався, до чого веде Талавір, то ніяк цього не видав.

— Може, і так. Може, ми всі лише назви для чогось іншого. І пам’ять наша — вигадка, а реальність — лише сон богині чи божевільного бога.

Темні скельця старого збивали Талавіра з пантелику. Він не міг зрозуміти, з ким говорить — з пустельним філософом чи з юродивим. Хоча в Дешті різниця між цими поняттями була несуттєвою.

— Кажуть, до Спалахів ви вчили дітей?

Отрута Гулі подіяла й на манкур. Талавір його не відчував. «Хоча, може, це шум блокує втручання Белокуна?» Талавір засунув пальця до вуха й покрутив його, намагаючись позбутися шумовиння.

Але стало тільки гірше. Шум знову став нагадувати шепіт.

— Харам. Старші Брати забороняють згадувати те, що було до Спалахів.

— Старий, як указкою, застережливо потряс трубкою. — Хоча тобі можу сказати.

Так і було. Азіз-баба — вчитель. У мене досі залишилися учні. Пам’ять народу має передаватися від старого до дитини. І ніяк не навпаки.

Жінки заґелґотіли, розставляючи низенькі столи. Сьогодні був останній ритуал перед Андир-Шопаєм — мусафір — пригощання Чорної Корови. Так Ак-Шеїх символічно дякувало дівчинці за те, що вона віддасть їм своє тіло.

— Кажуть, кіммеринці самі приводили дітей до Старших Братів, переважно ось такі, як ви, вчителі? — Талавір вирішив піти в наступ.

— Кажуть, кажуть, — прогугнявив Азіз-баба. — Є такі, що тільки й кажуть, інші повторюють, треті слухають і вірять. До нас приходив доктор Зорг. Це було до війни. Діти голодували, деякі матері вважали, що так для них буде краще. Я їх не відмовляв. Але й моєї волі в тому не було.

— І серед тих дітей був Мамай? Він же тут народився?

— Мамай ніколи тут не жив і не мав родини. Як і ти. — Азіз-баба розвів руками, показуючи на жінок і чоловіків, які вовтузилися в його юрті. — А якщо немає коріння, яке тримає за місце, то яка різниця, де ти народився.

— Звідки ви знаєте, що в мене немає родини?

— Ти навіть не знаєш, хто ти. Це ще гірше.

Азіз-баба втягнув порцію дихальної суміші. Жінки заспівали. А Талавір вирішив не влазити в капкан старого й не розпитувати, звідки той так багато про нього знає.

— Навіщо ви наказали Гулі стежити за Рябовим?

Талавір подумав, що старий заперечуватиме. Це не так важко, якщо зважати на дурнуватість Гулі.

— Вас привів Бог Спалахів, я хотів дізнатися його волю.

— І Бог Спалахів вам наказав його вбити?

Спека й пісня наче розбудили манкура. Він знову запульсував, а шепіт відступив.

— Його вбив джадал, — з легкою посмішкою, наче нерозумному учневі, відказав Азіз-баба, а потім із цікавістю подивився в обличчя Талавіра. — У твоїй голові паразит.

«Наче я не знаю», — подумав Талавір. Манкур засвербів, але він стримався і не торкнувся лоба. Якби манкур був і в М-14, то його б не вдалося так просто вбити. Белокун би не дозволив.

— Я кажу не про цю гидоту, — Азіз-баба показав на манкур, — а про те, що ти підчепив на кургані.

Тепер прийшов час Талавіра витріщатися.

— Ви про що?

— Про те, що не дозволить тобі залишитися в Ак-Шеїх, — з ледь помітним сумом відповів старий.

Талавіру захотілося здерти з нього окуляри й подивитися в очі. Може, хоча б так він наблизиться до розуміння цієї маячні. Натомість Талавір розклав колоду Мамая, навмисно першою поклавши карту із зображенням будинку Сєрова, і запитав:

— Ви впізнаєте ці малюнки?

— Я знаю, про що ти, Повноважний. Це малюнки Бога Спалахів, коли він іще був Мамаєм. Навіть крізь них я відчуваю силу.

— Ви хочете сказати, що Мамай став Богом Спалахів?

— Або завжди був, — кивнув старий.

— Ви ж розумієте, що Мамай був лише науковим керівником Станції Старших Братів? Немає доказів, що він причетний до Спалахів.

— Докази — сіль у воді віри.

«Фанатик», — подумав Талавір. Правильно казали на Матері: найгірше, коли суєр розплавляє мозок.

— Ви все життя провели в Ак-Шеїх. Мамай приїздив сюди до чи… — Талавір витримав паузу, — після Спалахів?

— До — ні, — хитро примружився старий.

— А після?

Манкур наче вп’явся в череп. Белокун підслуховував. А шепіт відступив, наче той, кому він належав, відійшов у дальню кімнату.

— А після він став Богом. А Бог усюди й ніде, — розвів руками старий.

— То як ви можете пояснити, що людина, яка, за вашими словами, ніколи тут не жила, зобразила Ак-Шеїх і дім Сєрова точно такими, якими вони є в реальності? — почав втрачати терпець Талавір.

Азіз-баба здійняв руки догори й усміхнувся, наче промовляючи:

«Недаремно ж Мамай став Богом». Талавіру схотілося його струсонути. Він що, знущається?

— Хто такий джадал? Кого Сєров ховає у своєму будинку?

Манкур запульсував із подвійною силою. Белокун шалено бажав почути відповідь. Його емоції були такими сильними, що майже заступали прагнення Талавіра дізнатися, як і чому помер Рябов. Белокун підштовхував до іншого запитання.

Якщо Мамай використав Спалахи для втечі, то прагнув опинитися в селищі, у якому народився. Половина карт із його колоди присвячена саме Ак-Шеїх. Про здібності Мамая ходили легенди, він міг із легкістю переконати старого, що внаслідок Спалахів перетворився на надлюдину. Азіз-баба фанатично в це увірував і надав притулок Мамаю. Що, як Рябов натрапив на чужу таємницю? Стежив за будинком Сєрова, побачив того, кого не мав бачити, і поплатився за це життям.

— У будинку з потворним деревом Мамай? — уже зовсім тихо спитав Талавір. — Ви не уявляєте його могутності, він може загрожувати всьому Ак-Шеїх…

Талавір очікував, що Азіз-баба буде заперечувати, але старий лише сумно зітхнув.

— Той, хто ховається в тому будинку, загрожує всьому Кіммерику, а може, і світу. Ти метикуватий. Рябов так і не зміг поставити це запитання, хоч, я певен, він теж шукав Мамая. Але ти ж прийшов не за цим? Азіз-баба бачить у твоїх очах інше питання.

Натомість Талавір побачив у чорних непроникних лінзах свої відображення. Старійшина наче зазирнув йому в голову.

— Ти прийшов по Рябова.

«По Мамая», — напосідався Белокун.

— Я прийшов з’ясувати, що сталося з М-14. — Долаючи опір манкура, повільно проскреготав зубами Талавір. — А тепер думаю, що той загинув через чужі секрети.

— М-14. Так називався Рябов? У тебе теж був якийсь номер?

Питання Азіза-баби спантеличили. У шафі, де він знайшов картку Рябова, лежали справи тих, хто потрапив під перший суєр. Тільки тепер Талавір зрозумів, що він побачив інформацію про Рябова, але не став шукати про себе. І він не мав переконливої відповіді, чому вчинив саме так. Він же хотів дізнатися, ким був до Спалахів. А може, найважливішим для Талавіра завжди було бажання зрозуміти, що сталося в Шейх-Елі?

— Кожен із того загону мав номер, що починався з «М». Нас відправили шукати доктора Мамая, тож усе логічно, — більше собі, ніж старому, пояснив Талавір. Але нічого логічного в тому не було. Старші Брати мали кодові імена, псевдо, але для цього використовували слова. Цифри — лише для піддослідних.

Азіз-баба випустив ще одне кільце диму й хмикнув.

— Дивно, що Белокун знову відправив вас шукати Мамая. І це після того, як ви ледь не загинули в Шейх-Елі.

Азіз-баба і в цьому мав рацію. І він, і М-14 тільки вийшли з тривалої коми.

Рябов був дезорієнтований. Талавір нічого про себе не пам’ятав. То чого Белокун відправив саме їх?

— Мені шкода тебе, Повноважний. — Цього разу Азіз-баба видув дим прямо на нього. — Тобі випав жереб, якого ти не обирав. Вибір за тебе зробили інші. Так буває з тим, у кого забирають пам’ять. Людина без минулого, без коріння — перекотиполе. Хто підняв, той і володар. Але жереб уже випав, — темні скельця блиснули в бік манкура. І Талавір міг заприсягтися, що в цю мить Белокун відступив, натомість шепіт став голоснішим, — і тепер ти мусиш зустрітися з наслідками.

Невже Азіз-баба натякає, що він мусить зайти до будинку Сєрова?

— Хто знає, а раптом тобі вдасться з ними впоратися. Азіз-баба живе довго, але досі готовий повірити в казки.

Останні слова Талавір ледь розчув. Шепіт у вухах посилився. Манкур наче боровся з ним за контроль над свідомістю. Голова готова була розвалитися. Він пропустив момент, коли знадвору долинули стукіт барабанів та спів. Юрта захилиталася. Талавір відчув удар у спину, наче за стіною хтось оступився і врізався в тонку перегородку. Долинув веселий гамір. Завіси на дверях заколихалися, і до юрти ввалився гурт на чолі з дворовою відьмою.

Оп, оп, Андир-Шопай,

О, Боже Спалаху, дощу нам дай,

Справжньої водиці,

А не твоєї кровиці.

Величезна жінка співала та здригалася в такт співу, хламида розходилася хвилями, на пухких руках тряслося сало. За нею крокували три жінки із закритими обличчями. З живота кожної тяглася кишка. Вони з’єднувалися в кошику, що його несла найвища.

У дерев’яну ляльку граємо, граємо,

У Бога Спалахів дощу вимагаємо.

Оп, оп, Андир-Шопай,

Де ховаєшся, Мамай?

У центрі галасливого кола йшла дівчинка років тринадцяти. Живі темні очі.

Розпущене волосся прикрашав вінок із білих паперових квітів, на тонкому тільці бовталася пряма світла сукня. Наче за наказом, жінки з аіле Азіза-баби розставили горщики й тарілки на підготовлених столиках. Талавіра відтіснили від старійшини, і він опинився біля двох хлопців. Один був дуже засоленим і нагадував степове лисеня. Інший зовсім не мав волосся, окрім брів і вій над темними очима. Брудна затягана майка давала роздивитися худе й водночас цілком незмінене тіло. На хлопчикові були штани з роздутими кишенями. І в кожній, судячи з напнутої тканини, щось лежало. «Достоту, як у поясній сумці лікарки», — подумав Талавір. Шумовиння трохи відпустило, і йому вдалося почути край розмови дітей.

— Кажуть, Армія потвор гуртується біля стіни, — виголосив змінений. Він тримав у тонких лапоручках горщик із чимось схожим на мед і з кожною фразою торкався його довгим язиком. — Шейтан казав, що вони напали на гуманітарний конвой біля Гизльова, а в Ак-Мечеті вбили офіційного бея. А Тітка Фат чула, як Тітка Валька казала, що в Дешті неспокійно. Бурі поводяться дивно. А ще сьогодні Аслан побачив, що Дерево Болю посунулося у своєму колі. Думаєш, бреше? — Хлопчик степове лисеня злякано глянув на друга й, не дочекавшись відповіді, додав: — Добре, що ми далеко, добре, що в нас Андир-Шопай. Он Тітка Валька навіть дочок привела. Бог Спалахів нас захистить.

— Її ж з’їдять, — обурено прошепотів незмінений хлопчик, зловив погляд Талавіра і ткнув друга в бік.

Засолений, схожий на степове лисеня, злякано кліпнув і зайшовся кашлем, який перейшов у хрип. Якась із закутаних жінок занепокоєно підхопила хлопчика й витягла з юрти.

— З ним усе буде добре? — запитав Талавір у незміненого.

— Коли хоче, Ніязі може кашляти до безкінечності.

Талавір із розумінням усміхнувся, спостерігаючи, як хлопчик знову прикипів поглядом до заквітчаної в центрі юрти.

— Радіють, наче перед ними не дівчинка, а святкове ягня з чорносливом.

— Ягня з чорносливом?

— Я читав, що була така святкова страва. До Спалахів. Я Талавір, а ти?

— Бекир.

— Син лікарки?

Хлопчик із недовірою кивнув. Талавір подумав, що вони зовсім не схожі.

— Дівчинка не боїться того, що з нею зроблять? — Талавір кивнув на розпашілу Чорну Корову.

— Думає, що з нею нічого не станеться, — гірко проказав хлопчик.

— Ти ж місцевий. Як гадаєш, її можливо врятувати?

В очах Бекира з’явилися зацікавлення і здивування, наче він не очікував почути таке від Старшого Брата. Жінки заспівали ще голосніше. Людей було забагато навіть для просторої юрти Азіза-баби. Стіни заходили ходором. Подоли спідниць майоріли перед очима. Босі п’яти, ратиці, кістяні ступні підіймали з підлоги пил. Темп пісні зростав. Закутані щодуху били в долоні, задаючи ритм.

Хлопчика притиснули до стіни. Талавір побачив, як той нервово затамував подих.

— Може, договоримо надворі?

Йому й самому забракло повітря.

Від єдиного проходу їх відділяли десятки тіл. Талавір відгорнув килим позаду себе, намацав цупку тканину й спитав у хлопця, перекрикуючи гамір:

— Є чим розрізати?

Бекир порився в кишенях і витяг складаного ножа. Кількома сильними ударами Талавір розпоров стіну. Вони вивалилися на повітря. Нічого солодшого Талавір не відчував із часів польоту на Птероксі.

— Ти як?

— Нормально, — сказав Бекир. — А от у вас якийсь нездоровий вигляд. — Бекир витягнув із кишені маленьку пляшку та простягнув Повноважному.

Талавір жадібно накинувся на воду.

— Ви раніше не жили в Дешті, — мовив Бекир, ховаючи пляшку. — Чужої води можна пити не більше, ніж чотири ковтки.

— Як сторони світу?

— У Дешті напрямок не має значення. Азіз-баба каже, що чотири ковтки символізують чотири перші промені, які випустив Бог Спалахів, щоб зруйнувати цей світ.

— Не сумніваюся, що ти його найкращий учень. І, мабуть, усе про всіх знаєш? Бекирстенув плечиманазнакзгоди.

— І, мабуть, ви ходили подивитися на тіло Рябова, коли того знайшли після бурі?

— Усі ходили. — Бекир глибше втягнув голову в плечі.

Талавір зрозумів, що той недоговорює. «Захищає Азіза-бабу? Чи Ма?» — наздогнала підступна думка.

— У вас тут дивні порядки, — усміхнувся Талавір. — Багато чого мені незрозуміло. Кажуть, до будинку Сєрова не можна заходити. Це правда?

— Там джадал.

— А ще Гєра, його дружина, яка звідти не виходить, і мертва дочка, яку бей носить на спині. Але її бачимо лише ми з тобою.

— Ви справді її бачите? — Бекир уважніше подивився на Повноважного.

— Як тебе зараз.

Риси хлопчика пом’якшали. Він усе ще не довіряв Талавіру, але зізнання про мертву дочку подіяло, як ярлик. Хлопчик ним зацікавився.

— Гєрина дружина не виходить, бо страшенно змінена. Вона сидить на другому поверсі й цілими днями витріщається у вікно. Тітка Валька казала, що вона так робила й до Спалахів. Наче дивилася в телевізор. — Хлопець старанно, по буквах вимовив останнє слово. Талавір уже і сам не пам’ятав, що воно було, але здогадувався, що йшлося про річ до Спалахів.

— А ти колись бачив цього джадала?

Хлопець наморщив лоба.

— Ви справді можете врятувати Чорну Корову?

«Так», — уже приготувався сказати Талавір, коли земля задрижала.

Звідкілясь долинули крики. І перш ніж Талавір зорієнтувався, звідки йшов звук, ґрунт під ногами розірвало. Його відкинуло на купу каміння. Між ним із Бекиром пройшла тріщина. Перша думка Талавіра була про демоницю з Кара-Меркит. Невже по нього вона пролізла в Ак-Шеїх? Із розлому з тріскотом почала вилазити довга тонка істота, схожа на змію. Гладке тіло вкривали блискучі шипи.

«Змія» на мить завмерла, наче роздумуючи, кого обрати жертвою, а потім розвернулася до Талавіра, немов точно зрозуміла, по кого прийшла.

— Це Дерево Болю! Воно збожеволіло! — закричав Бекир. Талавір ледь устиг ухилитися від нападу. Намацав у купі камінь і пожбурив у паросток, а потім іще один. Паросток навіть не зауважив. Як сліпий ракоскорп, він раз у раз стрибав на Талавіра, який щодуху відбивався.

— Спробувало моєї крові, а тепер хочеш іще? — рана від проколу шипом Дерева Болю пекла вогнем.

Крики посилилися. Стало світліше. Тріщина пройшла по центру юрти й, вочевидь, зачепила вогнище. Вхідне запинало вже горіло. З нього вивалювалися люди. За деякими тягнулося полум’я.

— Кинь мені вогонь! Кинь що-небудь, що горить! — закричав Талавір Бекиру. Хлопець зреагував швидко. Вихопив якусь палицю й пожбурив Талавіру.

Світло на мить вихопило тріщину. У ній, наче в зміїному кублі, роїлися інші пагони. Ще малі, але вже готові вистрибнути назовні. Це було коріння Дерева Болю. — Треба кидати вогонь у провалля! — Талавір знайшов місце, де тріщина була найвужчою. Він орудував палаючою палицею, як булавою. Поцілив у найвищий пагін і перестрибнув на інший бік. Бекир як заведений кидав у яму все, що горіло. Коріння тривожно сіпалося, нагадуючи водорості на дні моря. Суєр блищав у світлі полум’я. Руки хлопчика були попечені, обличчя вкривала кіптява, але очі горіли завзяттям. Бекир радісно помахав, демонструючи, як йому вдається боротися з нападником. І це була помилка. Найдовший пагін якийсь час підбирався землею й вигодив момент, щоб атакувати. Корінь обвив ноги хлопчика й потягнув до провалля. Бекир устиг схопитися за кілок, до якого кріпилися мотузки, що додатково тримали юрту. Талавір витяг ще один кілок і кинувся до пагона. Він бив і бив, але корінь міцно тримав хлопчика. Поряд промайнула волохата голова Ніязі. Він обхопив Бекира, допомагаючи триматися.

За ним стала дівчинка.

— Візьміть! — закричала Чорна Корова й подала Талавіру великого зігнутого півмісяцем ножа.

Одним ударом Талавір перерубав корінь. З обрубка полилася темна густа рідина. Штанина на нозі хлопчика була роздерта. Шкіру заливала кров. Чорна Корова та Ніязі відтягли його подалі від вогню і тріщини. Їх оточили закутані й кудись повели. За спиною Талавіра затріщало. Бік юрти почав завалюватися.

Опорні жердини захиталися.

— Там дочки Тітки Вальки! — схлипнула одна із закутаних.

Біля юрти стояла відьма. Вона скидалася на величезну глиняну статую. В очах застиг жах, а обидва роти роззявилися. З нижнього виповз довгий синій язик. Вона дивилася на вхід і не могла зрушити з місця.

Над головою Талавіра просвистів джгут і боляче вдарив по спині. Запинало прогнулося. Одна з опорних жердин почала падати в бік Тітки Вальки. Якщо не втримати стіни, дах завалиться в тріщину й поховає всіх, хто залишився всередині. Талавір підстрибнув, схопився за край мотузка й потяг на себе.

Долоні запекли.

— Тримай! Тримай, кому кажу! — закричав він відьмі.

Тітка Валька злякано обернулася, перехопила його погляд і наче прокинулася. Випростала велику руку й зловила іншу мотузку. Їх двох було замало, щоб стримати юрту від падіння.

«Тікай, ідіоте! — його думками заговорив манкур. — Це лише потвори. Їм же буде краще, якщо загинуть». На якусь мить Талавір навіть хотів послухатися.

З темряви вискочив мулоголовий. Зупинився й витріщився на пожежу.

— Аслане! — прохрипів Талавір. Дим забивав легені. — Сюди!

Онук Азіза-баби закрутив головою. Нарешті побачив Талавіра.

Талавір уже не міг кричати, але лють у його очах змусила Аслана подолати страх. Повноважний передав йому мотузку, зірвав із пояса відьми боклагу з водою й полив собі на голову. В Аслана від здивування відвисла щелепа від такого нахабного поводження з дорогоцінною рідиною. Він не встиг зреагувати, коли Талавір так само вчинив і з його водою, затулив обличчя рукою й кинувся в юрту. Манкур, наче безкінечна мігрень, наказував повертатися: «Вони потвори.

Такі самі, яких ти вбивав у Шейх-Елі. Вони вже мертві, і ти помреш!» Талавір точно не знав, кому саме належали ці думки: Белокуну чи йому.

За димом і сльозами нічого не було видно. Горіло всюди, але тиндик — кругла дуга, що тримала дах, — залишалася цілою. Ззовні купол тягнули Тітка Валька та Аслан. Талавір обійшов тріщину.

— Няв! — нарешті почулося від стіни.

Талавір кинувся на звук, відчув запах смаженого м’яса й тихе нявкання з-під килима. Сюди вогонь іще не дістав. Талавір відкинув важке покриття й побачив трьох жінок, що обійнялися довкола кошика. Їхні обличчя були відкриті.

Навіть крізь дим Талавір побачив зашиті очі й роти.

— Я прийшов вас забрати. Ходімо.

Сестри повернули голови на звук. І Талавір уперше усвідомив завдання — він мав витягти з полум’я трьох дорослих жінок із зашитими очима — ще й так, щоб не зашкодити огидному коту. Юрта завищала, наче людина в передсмертній агонії. Талавір озирнувся й побачив пагін, що видерся з тріщини.

— Я тобі так сподобався, що навіть вогонь не бере? — просичав Талавір і потяг одну із сестер за руку.

Тиндик луснув. Юрта розкрилася, як бутон, і розпалася на дві частини.

Талавір обійняв трьох сестер за плечі й кинувся в інший бік. На голову щось посипалося. Балка боляче вдарила по карку, за комір впали гарячі жаринки. Ноги заплуталися в матерчатій стіні. Їх огорнуло запинало, і вони повалилися на підлогу. Усі спроби вилізти з кокона тільки сплутували руки. Кіт випустив кігті і несамовито нявчав. І вже коли Талавір подумав, що їм судилося згоріти заживо, відчув, що їх тягнуть. За мить побачив обличчя Тітки Вальки. Вона обережно, як дитину, витягла кота, якого тримав Талавір, потім підняла дочок. Талавір сів.

Сестри були цілі й навіть не попечені.

У горлі дерло. Манкур вібрував. Долоні пекли, а тіло налилося свинцем.

До нього наблизилося велике кругле обличчя Тітки Вальки. У світлі полум’я здавалося, що це місяць вийшов із-за хмар. Струмки поту, зафарбовані кною, нагадували криваві патьоки. Там, де шкіра позбулася кольору, виднілися червоні виразки та готові луснути пухирі. Відьма важко дихала. Підборіддя тряслися, а з другого рота стікала слина. Вона глянула на дочок, потім на чоловіка й нарешті розтулила губи:

— Вона наказала мені зіпсувати обличчя Рябова, щоб ти не побачив. У вас те ж саме обличчя. Його обличчя. Дерево скуштувало твою кров і не хоче, щоб ти туди зайшов. Дерево охороняє дім. Азіз-баба вже пішов його заспокоїти, — Тітка Валька голосно вдихнула й подивилася в бік майдану, звідки долинали тріскіт і шум, немов вулицею рухалася велика незграбна потвора. Талавіру здалося, що він чує плаксивий голос Гєри Сєрова й стукіт великого тесака. Якщо хтось і міг зупинити скажене дерево, то це велет Кебап.

— Чиє обличчя? Кого ви ховаєте в будинку?

Тітка Валька схилилася ще нижче, верхній рот опинився на рівні з манкуром. Талавір уже подумав, що вона, як і Гуль, спробує його вигризти. Але відьма лише голосно й виразно, наче в слухову трубу, проговорила:

— Завтра його віддадуть джадалу. Усе вже заплановано. Поспішіть.

Довга слина сповзла з товстої губи. Талавір подивився на другий рот. Він теж ворушився.

— Тікай, інакше загинеш, як Рябов. Не ходи в той дім. — Відьма підвелася й показала на нижній рот, наче намагаючись сказати, що саме він говорив правду.

Потім кивнула й забрала дочок.

Юрта майже догоріла. Двір спорожнів, пагони завмерли на дні тріщини, а звуки перемістилися далі. Талавіру здалося, що він на якийсь час відключався.

На подвір’ї закрутився мініатюрний смерч, затягуючи дрібний чорний бруд.

Вітер кинув йому в обличчя жменю піску. На купі вугілля розгорівся та знову згаснув маленький вогник. Талавір прикрив очі. Його змусило отямитися штурхання в плече.

Над ним знову хтось схилився. Талавір із подивом упізнав Ма. Вітер кинув їй у потилицю обгоріле шмаття, але лікарка навіть не помітила.

— Що тут сталося? Де Бекир? Куди пішла Тітка Валька? Де всі?

Чоловік проковтнув гірку слину й спробував розліпити губи. Ма помітила жест і наблизила вухо.

— Буря! Треба ховатися, — прошепотів Талавір і закашлявся.

— Я мушу знайти сина.

Ма з тривогою подивилася на вітерець, що дедалі дужчав. Уже за мить він перетворився на місиво з повітря й мотлоху.

— Дідько! Туди! — вигукнула вона, надягла респіратор і потягнула за собою Талавіра.

Він майже нічого не бачив. Пісок роздирав шкіру, забивав очі й ніздрі.

Талавір відчував, як слабшає хода Ма. Вітер збивав із ніг. Талавір спустив обпечену руку й обхопив жінку за плечі. Тепер він її вів. Ледь помітно, наче кашель старого, з пилового виру пролунав гавкіт копека. Вони вперлися в обв’язані кольоровими нитками двері. Брязкальця дзвеніли, як скажені.

— Там же підвал? — закричав Талавір у відповідь на стривожений погляд Ма. Вона не хотіла заходити до ритуального погреба. — У нас немає інших варіантів.

Лікарка кивнула, дістала ножа й перерізала стрічки. Потім схопилася за ручку й потягнула. Талавір просунув у щілину плече. Його затиснуло, наче клішнями. Вітер напосідав. Талавір відчув, як тріщать його кістки. Вільною рукою він ухопив жінку, затяг до підвалу й гепнувся на сходи. Перед тим, як зачинилися двері, у щілину прослизнув копек. Ма кинула важкий засув і дістала із сумки паличку з грибом, щоб освітити шлях. Талавір відхекався, вдихнув застояне, затхле повітря і, тримаючись за стіну, почав спускатися. Ма пішла слідом. Копек залишився біля дверей. Талавір спробував його покликати, тварина заскавучала й не зрушила з місця.

Кладка в коридорі та склепінчаста кімната свідчили про те, що підвал був дуже старий. Поверхні вкривали написи й зображення бога Спалахів. Вони були вишкрябані на глині чи намальовані кною. Усю протилежну стіну займало величезне зображення Діви. На роздутому животі був намальований чоловічок.

Від рук, ніг і голови відходили промені. Цього зображення не було в колоді Мамая. — Щоце?

— Народження Бога Спалахів. Так кажуть. Сюди заборонено заходити, окрім певних днів.

Ма відчепила та скинула на підлогу важку поясну сумку й заходилася швидко збивати із себе пил. Потім те саме зробила з Талавіром. Її руки торкнулися його плечей, спини, пройшлися ногами. Вона робила це вправно, як сотні разів до того, не розрізняючи тих, кому допомагає, на статі, і водночас Талавір відчув дивне збудження, наче вона хотіла не просто запобігти суєрному зараженню, а вивчити його тіло.

— Яких днів? — він важко сів коло її сумки.

— Коли хтось народжується чи оселяється в Ак-Шеїх, тут пишуть його ім’я. — Ма показала на стіну з двома відносно свіжими написами. Талавір прочитав «Ма», а трохи нижче «Бекир». Вони були останніми, хто знайшов дім в Ак-Шеїх.

Ма помітила його обпечені руки й почала порпатися в сумці. Нагорі гуло так, що Талавір відчував тремтіння кам’яних стін. Двері здригалися, скрипіли, іноді тонко підвивав копек.

— Може, покликати його сюди?

— Він не піде. Боїться цього місця. — Ма дістала із сумки банку й відкрутила кришку.

Підвалом рознісся гидкий сморід. Пальцем зачерпнула мастило й торкнулася опіків на долоні Талавіра. Вона хотіла здаватися спокійною, але її обличчя було блідим і напруженим.

— Ти знаєш, що з моїм сином?

— На юрту Азіза-баби напало скажене Дерево Болю. Здається, малого трохи зачепило. Але його забрала одна із закутаних жінок.

— Зачепило? Тобто? Пагони, що я бачила, були просякнуті суєром. Кожен доторк несе мутації.

— З ним усе буде добре. Він дуже сміливий. Допомагав мені зі скаженим корінням.

У Ма витягнулось обличчя, у якому було нерозуміння, як він дозволив хлопчику битися, ще й постраждати, так що Талавіру довелося виправдовуватися:

— Я не побачив, куди вони пішли, бо довелося витягати дочок Тітки Вальки з полум’я.

— Ага, — з недовірою хмикнула Ма.

— Не віриш? Думаєш, Старші Брати можуть лише вбивати?

Напружені кутики губ, гнівний блиск очей під напівприкритими віями говорили про те, що саме так вона й думає.

— Слухай, я не знаю, що вони й що ми тобі зробили, але я тут не через тебе. Якась частина Талавіра хотіла заперечити, сказати щось тепліше, торкнутися її руки, заспокоїти, але він не зміг. На мить запанувала така тиша, що він почув її дихання. Ма сиділа зовсім близько, вони торкалися плечами. Попри те, що шкіру Талавіра в багатьох місцях пекло від вогню, у місці доторку до руки Ма бігали холодні солодкі сироти.

— Як ти почуваєшся? — запитала жінка й чомусь подивилася на манкура.

— Він теж нахапався диму, — спробував пожартувати Талавір. — Белокун не підглядає, якщо ти про це.

Вуста Ма ледь помітно здригнулися. Але Талавір не встиг побачити усмішку. Жінка знову полізла до сумки.

— Було б непогано взяти аналіз. Це ж твоя перша буря? Визначення дози суєру в організмі дає можливість спрогнозувати його дію. Краще це зробити одразу, завтра може бути пізно.

Талавір її не дослухав. Йому згадалися слова Тітки Вальки.

— Ваша відьма сказала, що завтра мене віддадуть джадалу, а потім порадила втікати, щоб не скінчити, як Рябов. Що має статися завтра?

— Ніч світіння Йилдиз, — голос Ма змінився. Тон не віщував нічого доброго. — В Ак-Шеїх вірять, що цієї ночі джадал виходить із будинку Сєрова.

Тому саме на завтра призначений Андир-Шопай. Але я не розумію, до чого тут ти. Зварять бідну дівчинку. — Ма нарешті знайшла те, що шукала.

— Хто такий джадал?

— Я ніколи його не бачила. — У руках Ма опинився старовинний скляний шприц, вона спробувала засукати Талавірові рукав.

Він перехопив її руку.

— Але ти не заперечуєш, що він існує?

— Я не знавець місцевих легенд, але в Ак-Шеїх кажуть, що в будинку Сєрова живе зло відтоді, як генерал Сєров — дід дружини бея — розрив Кара-Меркит. Це було за багато років до Спалахів. Старий Сєров щось притяг звідти додому. Кажуть, із того часу джадал оселився в Ак-Шеїх. Але Рябов — його перша жертва за багато-багато років.

Очі Талавіра розширилися. Він відчув, як пульсує жила на її зап’ястку.

Обличчя Ма було зовсім близько. Він побачив, як здригнулися її зіниці, почув прискорене дихання.

— А ти ж сказала, що Рябова вбила буря? Тебе примусив до цього Гєра?

Чи ти сама? — Талавір намагався зрозуміти, про що вона думає. Ма не була жертвою, хоч, може, і сама так про себе думала.

— Вирішила, що ти не повіриш у джадала. — Жінка не відвела погляду. — Для Старшого Брата це єресь.

«Тільки я зіпсутий Старший Брат», — подумав Талавір. Ліхтар почав загасати. Лікарка підняла шприц.

— Нащо це? — Очі Талавіра звузилися. Він нарешті зауважив, що вона тримала в руці.

— Я вже казала: треба оцінити твій стан.

— Зараз? Тут? Серйозно? — Талавір досі тримав її зап’ясток. Вона була в його владі, і водночас він відчував її силу. Такі жінки самі обирають, що й коли отримати. І це заворожувало. Ніколи доти Талавір не відчував подібного потягу.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Талавір подумав: якщо вона відповість чесно, він дасть їй узяти цю кляту пробу.

— Це лише аналіз, — пробурмотіла Ма й опустила очі. Вона не захотіла показувати себе справжню.

Талавір розчаровано відпустив її руку.

— Спершу демониця з Кара-Меркит захотіла витягти з мене душу, потім Гуль зажадала вкусити, а Дерево Болю ледь не вбило. Тепер ти? З усіх в Ак-Шеїх ти здалася мені, — він зупинився, шукаючи правильного слова, — найнормальнішою. Навіщо тобі моя кров? Для Бекира? Не бреши, тільки заради нього ти б спробувала вколоти Старшого Брата попри те, що так нас ненавидиш і боїшся.

Очі Ма забігали, наче вона зважувала, скільки можна йому сказати. І чи можна казати хоч щось.

— Бекир не може піти з Ак-Шеїх. Відходить на кілька фарсахів і починає хапатися за голову. Кров Рябова, просто потрапивши йому на шкіру, допомогла відійти від Ак-Шеїх на недосяжну до того відстань. Ми не можемо тут залишатися. Для Старших Братів я втікачка.

— Ти не чула? Я прийшов не по тебе.

— Отже, прийдуть інші, — у голосі Ма була глуха упевненість.

І знову Талавір відчув її вразливість. Якою ж була справжня Ма?

— Але до чого тут моя кров? Стоп. Відьма сказала, що в нас із Рябовим одне обличчя — «його обличчя». Ти що, думаєш, що ми клони чи щось таке? — власне припущення викликало спазм нудоти.

— Ні, я не знаю. Армія потвор уміє змінювати обличчя за допомогою суєру. Може, і Белокун щось таке придумав. Я не знаю, — повторила Ма. — Ви схожі з Рябовим. До того ж ти якось пов’язаний із Бекиром. Тільки ви бачите якусь потвору за спиною Гєри. Я б хотіла протестувати твою кров.

Але Талавір знову не слухав. Він ледь не пропустив найголовніше з того, що казала Ма. На Бекира потрапила кров М-14. Як?

— Твій син бачив, як помер Рябов?

— Він тут ні до чого, — голос Ма потоншав. — Через Спалахи він іноді ходить у снах. Так було й у ніч смерті Рябова. Бекир нічого не пам’ятає. Але я зрозуміла, звідки кров на його шкірі, коли зранку знайшли тіло Рябова. Ти ж не думаєш, що Бекир міг…

— Ні, ти що! Я не настільки Старший Брат. — Талавір усвідомив, якою крамолою звучать його слова, і всміхнувся. На обличчі жінки теж заяскріла слабка усмішка.

— Ти думаєш, Рябова вбив Гєра? — вів далі Талавір. — Гуль сказала, що Повноважний прагнув потрапити до його будинку.

— Не знаю. Найбільший страх Гєри — втратити цей дім. Він узяв прізвище дружини, щоб показати своє право на нього. Дешт любить жартувати з пам’яттю, але деякі речі наче зарубки на дереві. В Ак-Шеїх досі лякають дітей старим генералом Сєровим. Дехто каже, що його дух і є джадал. У генерала було дві онуки. Молодша втекла. Через роки її знайшли мертвою й розтерзаною. Тітка Валька вірить, що саме в цьому підвалі. — Ма сторожко озирнулася. — Гєра був сиротою, перебивався випадковими заробітками. Ніхто не знає, як генерал Сєров погодився на його шлюб зі своєю старшою онукою. Але Гєра вчепився в цей шанс. І навіть Спалахи цього не змінили. Якщо він запідозрив, що Рябов зазіхає на його будинок, то міг учинити й таку дурість.

Вона говорила щиро. Талавір подивився на стіни, на підлогу. Уявив розтерзане тіло онуки старого Сєрова. Гєра прагнув зберегти свій дім. Але до чого тут Рябов? Яку цікавість до будинку Сєрова він міг проявити, щоб бей ризикнув його вибити?

— Хіба Рябов спробував вдертися в той будинок?

— Цього я теж не знаю. — Ма на мить закусила губу й подивилася просто йому в очі. — Гєра — фанатик, вірить у демона, що живе в його домі, у джадала.

Тоді була ніч світіння Йилдиз.

— Він міг принести Рябова в жертву цьому демону?

Ма стенула плечима. А Талавір подумав, що ця версія нагадує його попередню, про те, що Азіз-баба чи його онуки могли вбити Рябова, щоб захистити Мамая.

— А Азіз-баба?

— Що Азіз-баба?

— Він теж фанатик?

— Він прихистив нас із Бекиром, коли ми цього найбільше потребували.

На ньому тримається Ак-Шеїх, — впевнено заперечила Ма. Світло здригнулося від особливо сильного пориву вітру, і тінь від голки на шприці наче проштрикнула зображення вагітної Діви на стіні.

— Я думаю, він був рекрутером Старших Братів, — безжально заперечив Талавір.

Як засолена, що стільки живе в Дешті, може вірити бодай комусь?

— У нас у всіх є минуле. — Ма торкнулася обручки на пальці.

«Крім мене», — захотілося додати Талавіру, натомість він простягнув руку, оголюючи вену. Ма блиснула до нього вдячними очима, і Талавір відчув, що за цей погляд віддав би значно більше, ніж кров. Вона обережно набрала зразок і затулила прокол чимось схожим на пух, що вчепився в шкіру.

— Пух селбі. Гоїть рани.

Буря і не думала стишуватися. Двері знову затрясло, наче хтось прагнув до них увірватися. Копек тонко завив. Ліхтар блиснув і згас. На мить запанувала тиша, а потім Талавір відчув руку жінки на своєму стегні. Це було несподівано.

Наче тисячі суєрних голочок пробіглися шкірою. Талавір ледь не піддався спокусі.

— За це не треба платити, — сказав він і, попри шалене бажання, обережно прибрав її руку.

Їх огорнуло зніяковіле мовчання. Талавір подумав, що образив її.

Насправді він ніколи не мав справжніх стосунків. Принаймні такі, про які пам’ятав. Талавір завжди знав, що Руф коло нього, щоб стежити, а тому не особливо рахувався з її почуттями. Ма була іншою. Складною. Може, занадто складною для нього.

За мить жінка знову потягнулася до сумки. Вона орієнтувалася в бездонному баулі навпомацки. Ма чимось чиркнула й запалила свічку. Дим був настільки смердючим, що Талавір закашлявся.

— Жир куюна. Так, смердить, наче зварені кізяки. — Ма всміхнулася й легенько, наче приятеля, штовхнула його в плече. Золоті вогники в її очах блиснули. А руку Талавіра знову прострелили дражливі нервові спалахи.

Жінка дістала сушені ягоди, тверді, наче картон, коржі й воду. Коли вони поїли, сховала залишки в сумку й витягла маленький шкіряний мішечок. У ньому виявилися довге листя й ароматний порошок. Ма скрутила цигарку й запалила від свічки.

— Юшан? — з підозрою запитав Талавір.

— Так, але звичайний. — Ма знову всміхнулася. Талавір подумав, що їй личить усміхатися. Але озвучити таке побоявся. І сам не знав чому. У присутності цієї жінки він ставав тим, ким заснув, — двадцятирічним. Якби не смерть Рябова, будинок Сєрова, клятий Мамай і його Золота Колиска, він би хотів залишитися тут до нового судного дня.

— Я не знаю, що точно мала на увазі Тітка Валька, кажучи, що тебе віддадуть джадалу, вона теж служить своїм богам. — Ма з насолодою випустила дим. Уперше відтоді, як вони зустрілися, її плечі розслабилися. — Але ти врятував її дочок, це багато чого варте. Зроби, як вона сказала, не йди до того будинку, залишайся живим.

— Заради крові для Бекира? — Талавір перебрав з її пальців цигарку і наче ненароком погладив тильний бік руки. Блискітки збудження розлилися під шкірою.

— Саме так. — З усмішкою Ма видерла в нього юшан й цього разу присунулася трошки ближче.

Вона була теплою і пахла, наче надвечірній степ, коли пряні трави збуджують нерви, а очі хочуть поглинути всі кольори призахідного неба.

Полум’я свічки затремтіло, вихоплюючи фігуру Діви на стіні. Маленький Бог Спалахів визирнув із темряви, буря за стінами почала згасати. Талавір схилив голову до обличчя Ма: «Нехай хоч і бісів Джаганнат із усіма демонами та джадалами, аби лишень ця буря ще трохи затрималася».

М-14 його застрелив. Жінка-ящірка вибухнула, ударна хвиля накрила периметр.

Це останнє, що пам’ятав Талавір після того, як прийшов до тями в Шейх-Елі. Він подивився у свинцеве небо, намагаючись зрозуміти, що сталося. Вони вийшли зі Станції, щоб знайти доктора Мамая. Очікували побачити трупи, але не потвор, що прагнули їх розірвати. Поряд хтось застогнав.

Талавір підповз до людини у формі Старших Братів і побачив дірку в його грудях. Кров уже тільки сочилася.

— Зараз стане легше дихати. — Талавір неслухняними пальцями потяг за шолом, скинув забороло й закляк. Під розбитим закривавленим склом було обличчя незнайомого чоловіка: широкі вилиці, вузькі очі й темне коротке волосся. Це обличчя не належало жодному з його загону.

— Що за?. — Талавір вилаявся і крутонув головою.

Поряд лежало ще кілька чорних фігур. Той, що ліворуч, перетворився на суцільний шматок тліючої гуми, але голова залишилася неушкодженою. Талавір спробував зіп’ястися, але йому не вдалося. Штани були наче наповнені желе. Він змусив себе не думати про численні переломи й підповз до спеченого тіла. У носа вдарив запах паленого м’яса й пластику. Тамуючи нудоту, Талавір здер шолом і побачив ті ж риси, що й у першого трупа.

З-під обваленої стіни стирчав іще один шолом. Талавір ледь устиг його торкнутися. Голова колихнулася й, моторошно підстрибуючи, покотилася насипом. Але під розбитим заборолом він устиг побачити те саме обличчя.

Збоку долинув слабкий зойк. Метрів за десять від нього чорніла постать.

«М-14!» — Талавір упізнав нашивку. Не шкодуючи ліктів, він поповз до Брата.

Земля поруч заворушилася, з верхівки скотилося кілька грудок. Із діри показалася пласка голова з гострими кістяними жовнами. Потвора безкінечно довго витягувала членистоноге тіло з нори. Гострі ніжки навколо тіла тремтіли, як позбавлені м’яса пальці. З жовен лунав стрекіт. Багатоніжка зависла вертикально, оцінюючи, у який бік повзти. М-14 знову застогнав.

— Ну ж бо! — Талавір відстебнув свій шолом і кинув у потвору. Він хотів привернути її увагу. — Добий уже, довбня багатонога, — повторив він і потягнувся до гвинтівки М-14. Магазин був майже порожній.

«Навіть померти з гідністю не дадуть», — подумав Талавір, борючись із власними пальцями. Стрекіт стихав. Потвора зупинилася, схилила голову і — він міг би заприсягтися — уважно на нього подивилася. А потім швидко повернулася до своєї діри.

Талавір дістався М-14 й обережно зняв з нього шолом. З горла вирвався слабкий хрипкий сміх.

— Хто ти? — прошепотів Талавір до незнайомого обличчя. Обличчя, яке він уже бачив в їнших трупів.

На губах М-14, чи того, ким він став, спінилася кров. Талавір притулив вухо. М-14 повторював одну й ту саму фразу: «Не роби цього! Це ж я? Твій брат!» Що це означало? Це ж М-14 стріляв у Талавіра, а не навпаки?

Талавір проковтнув гірко-солону слину. Спробував стягнути рукавиці, щоб торкнутися власного обличчя. Він хотів пересвідчитися, що не змінився, як усі, але не зміг. Тканина наче приросла до шкіри. Тоді він забрав шолом М-14 і зазирнув у скляний щиток, щоб побачити відображення. І нарешті зрозумів — М-14 не нападав, він оборонявся від того, чим став Талавір.

Битви богів. Шлях до Діви. XV ст. до н. е.

Амага довго чекала цього дня. Вона накинула ведмежу шкуру й вийшла з шатра. Барабани здригнулися і змовкли. Навіть вітер стих. Кінське волосся на верхів’ях шатрів повисло, торкаючись мертвих голів. Вони щойно перемогли меланхлайнів⁷. На дахах особливо звитяжних воїнів було до десятка вибалушених трофеїв. Дим від важких бронзових казанів, де томилося м’ясо, тамував сморід гнилі. Кочове місто здавалося порожнім.

Фоант ледь помітно кивнув і приклався до кубка. Зелені очі досі палали, але час додав срібла у волосся і зайвого сала під шкіру. Від нього досі разило силою і звірячим духом. Фоант скоса поглядав на палі навколо шатра Амаги. Це були вожді зі стану ворога, дехто хотів домовитися і здатися в полон. Фоант був готовий прийняти їхню поразку. Але Амага сказала орді, що Таргу потрібна їхня кров. Тоді бог і далі даруватиме їм перемоги. П’яне від бою військо як кінь на повному ходу: його вже неможливо зупинити. Вождів принесли в жертву позолоченому божку. Фоант змовчав, але зачаїв образу. Вона й зараз була в його небезпечних, немов весняний лід, очах. Але Амага бачила й інше — жагу та нетерпіння, що обпікали його шкіру навіть крізь ведмежу шкуру. Сьогодні вона пообіцяла здійснити всі його бажання. І водночас у темних зіницях Фоанта застигла туга, наче він дивився на неї і прагнув віднайти дівчинку, яка колись танцювала у святилищі Діви.

Амага зупинилася біля складеного з каміння підвищення й подивилася на захід. Небокрай залило червоним, наче звідти насувалася велика кривава хвиля.

Високо в небі тонким серпом застиг місяць. Поряд блищала зірка Діви. Губи Амаги вигнулися в кривій посмішці. Зрештою, оракул з її дитинства мав рацію: вона стала царицею в далекій землі.

Амага витягла з-під шкури дзеркало-брязкальце й скинула руку вгору.

Металевий дзенькіт розлігся над стоянкою. Одна за одною з возів, що оточували її шатро, почали виходити оголені дівчата. Їхні зап’ястки та щиколотки прикрашали металеві дзвіночки. Соски й долоні червоніли від кни. Незліченні коси струменіли тонкими тілами. На шкірі чорніли татуювання — змієнога богиня в колі — знак того, що дівчата були «дочками» Діви.

Коли Амага покинула храм Таврополи, то дізналася історію Сплячої Богині. Вона народила цю землю, а потім заснула, приспана обіцянками молодого сильного бога з півночі. Він зрадив її, а сон став путами. Він був ворогом, хотів отримати її володіння, а вона не могла прокинутися й тяжко страждала, що не здатна захистити народжену нею землю. «Або просто не хотіла прокидатися?» — зі зловтіхою думала Амага, але вихованкам не озвучувала. Для них Діва була сильною богинею, здатною захистити й помститися. Амага потребувала любові та беззастережної віри «дочок» у свою богиню та її жрицю.

Бажання Таврополи таки справдилося: вона стала жрицею Діви, хоч і на власних умовах.

Амага вдруге струснула брязкальце. З шатра вийшли чотири її особисті охоронниці. Обличчя жінок були розмальовані кною, а губи синіли від давньої отрути. Разом із клятвою вірності вони випили настій аконіту, що висушив їхні матки та язики й тим прив’язав лише до однієї дитини й однієї матері — цариці Амаги. Жінки поставили на підвищення високий паланкін. За ними з шатра виповз Сакатево. Роки зігнули його ще дужче. Він тягнув ногу і, прагнучи зберегти рівновагу, щосили махав куксою.

Повільно, наче змія, що скидає шкіру, Амага спустила шкуру ведмедя й на мить завмерла, даючи себе роздивитися. Язики вогнищ облизали її гладеньку, змащену баранячим жиром шкіру. Волосся сягало сідниць і було кольору нічного неба. Дівчата затрясли дзвіночками й заголосили, вітаючи свою жрицю.

Вона підійшла до паланкіна й стягнула тонку еллінську тканину. У Золотій Колисці сидів Тарг. Соляне тіло ледь проступало під нашаруваннями золотої фольги. Амага спеціально найбільше підношень клеїла на обличчя, але так і не змогла стерти звинувачувального, страдницького вигину його губ.

— Хрісні лікно! — виголосив Сакатево та простягнув їй ножа. Дочки Діви замовкли. До паланкіна вивели полоненого. Юнак був не старшим за Амагу, мав темне волосся й ніжну оливкову шкіру. Амага торкнулася його щоки, а потім швидко й точно перерізала горло. Одна з дівчат підставила скіфос⁸, куди полилася темна кров. Амага перейняла посудину й вилила вміст на статую Тарга.

«Дочки» голосно видихнули. Кров затекла в щілини між золотими пластинами, змішалася із сіллю й закапала із Золотої Колиски. Амага підставила керамічний кілік⁹ і зібрала священну рідину. Кожна дівчина отримала свій дар — криваву цятку в западинці між ключицями. Потім знову забили барабани. На галявину вийшли найкращі воїни й давні соратники Фоанта. Їх розпирала жага. Вони прийшли отримати своє — нагло забране в них майно. Цієї ночі кожен міг покрити стільки жінок, на скільки йому стане сили. Усі «дочки» до того, як Амага забрала їх служити Діві, були рабинями воєначальників Фоанта й хоч на цю ніч мали повернутися до їхніх палких обіймів.

З боку орди долинув веселий шум. Там теж почалося свято. Амагу накрила тінь.

— Ніч Діви для всіх. — Від Фоанта тхнуло перекислим кобилячим молоком. Він так і не навчився пити вина. — Це твій шанс нарешті понести сина.

— Він занурив пальці у священну, залиту кров’ю сіль і поклав руку на стегно Амаги. Тавідчулайоготремтіння, облизала сухі губи йусміхнулася.

— Я лише жриця, Фоанте. Тобі потрібно багато жінок і багато синів, щоби після кожної битви в тебе все ще були спадкоємці.

Навколо здригалися оголені тіла. На чолі у Фоанта виступив піт. Чоловік незграбно схилився й посунув руку ще далі. Дихання Амаги стало глибшим.

Вона занадто довго чекала на цю мить. Вони спустилися на ведмежу шкуру.

— Може, досить крові? Милістю Тарга я цар. Наше плем’я процвітає, ми маємо вдосталь пасовищ і воїнів, щоб захищати кордони. Орда чує твій голос.

Хіба не час насолодитися тим, що й інші жінки?

— Милістю нашого бога? — Амага подивилася на Золоту Колиску. — Моєю милістю, Фоанте, Тарг уже десять років як мертвий.

— То забудь про нього, маленька жрице.

Амага закинула голову, здригаючись від поцілунків Фоанта. У небі палала зірка Діви. Вона наче сміялася з її безсилля. Кривава сіль на статуї Тарга зблиснула в її променях.

— Занадто пізно, — зашепотіла Амага прямо у вухо Фоанта. — Він приходить у мої сни щоночі. Дивиться своїми великими очима.

— Тарг? — не зрозумів цар.

— Він жадає помсти, Фоанте. Як і всі ці жінки. — Амага обхопила долонями його обличчя. — І нічого вже не змінити. Я випила аконіт ще тоді — у храмі Таврополи, моє черево мертве. А ти пропустив час, коли це плем’я перестало бути твоїм. Ти даремно його вбив.

Фоант побачив у її очах свою смерть і сіпнувся до меча. Він єдиний з усіх чоловіків прийшов озброєним. Але було й справді пізно. Роки кривавих тренувань не минули даремно. Амага витягла жертовного ножа, одним помахом перерізала Фоанту горло й підставила кілік, щоб зібрати й цей дар.

— Сподіваюся, кров Фоанта нарешті тебе заспокоїть. — Вона вилила темну густу рідину на Тарга й подивилася на галявину.

Голі тіла перепліталися та здригалися, наче зміїне кубло. Амага підібрала бронзове брязкальце. На мить вона подумала, що звук потоне в гаморі оргії. Але «дочки» її почули. Угору здійнялися десятки ножів, щоб знайти піхви в грудях колишніх власників рабинь. Як одна, вони повторили жест своєї жриці, збираючи кривавий дар у пласкі посудини.

На ранок Тарг і Золота Колиска почорніли від жертвопринесення. І Амазі довелося наказати, щоб їх витерли.

— Учора мені відкрилося, що на наше плем’я йшов мор і великі нещастя, але цар та воєначальники віддали життя, щоб вимолити в Тарга захисту, — проголосила Амага перед ордою. — Ми завоюємо Кіммерик. Наше плем’я стане сильним як ніколи. Душі Фоанта та воїнів стануть нашими охоронцями.

Орда завмерла. Центром, де стояли юрти загиблих, прокотився шепіт.

— Хрісні лікно! — закричав Сакатево. Жінки з охорони високо підняли паланкін. У ранкових променях постать Тарга запалала золотом. Натовп охнув — і Амага зрозуміла, що перемогла.

Потім її називали скаженою. Говорили, що вона наказувала всім дівчаткам одразу після народження випалювати праву грудь, щоб у часи тілесної зрілості та не випиналася і не заважала натягувати тятиву. Дітям чоловічої статі вона калічила руки й ноги, щоб зробити їх непридатними до військової служби й залишити пасти худобу та доглядати юрти.

Казали, що її воїтельки не можуть позбутися цноти, поки не принесуть голови трьох ворогів.

Торочили, що, починаючи війну, цариця Амага веліла перекопувати дороги в тилу для того, щоб її військо не могло відступити, щоб билося або до перемоги, або до смерті.

Вона брала полонених тільки для того, щоб скропити кров’ю золоту фігуру демона, яку всюди возила за собою. Шепотілися, що в ньому джерело її сили.

Амагу тішили вигадки. Страх — найкращий ар’єргард. Влучає в ціль швидко й без жертв з її боку, залишається тільки збирати голови.

За найближчі роки вони підкорили землі від Каркінітської затоки до Меотійського озера, змусили царя Каркіна дати клятву покори, зібрали криваву данину із сатархів, тавриків та басилідів¹⁰. Амага відсвяткувала чергову перемогу на Ахіллесовому Бігу. Вона осідлала білу кобилу, начепила на її хвоста сотню голів ворогів і проскакала вздовж вузької коси.

Кожної учти вона обмащувалася священною кров’ю, що витікала із Золотої Колиски, і оголеною танцювала довкола фігури Тарга. Навіть її воєначальники боялися підходити до цариці в такі миті, вважаючи, що вона говорить із богом. І ніхто не знав, що Амагу позбавляє глузду почуття провини.

Кров Фоанта не допомогла. Тарг і далі страдницьки кривив вуста навіть через шари золотої фольги.

Провина жалила її, як ґедзь — безумну Іо, змушувала знову і знову проноситися Кіммериком. Чужі страждання тамували власне. На п’яту весну після смерті Фоанта вони пішли в похід до Боспора. Вона спокусила орду незліченними багатствами. Натомість хотіла відвідати храм Діви в столиці царства — Пантикапеї. Розказували, що тамтешня жриця чує богиню й може передбачити майбутнє. Амага мало в це вірила. За останні роки вона перерізала горлянки чималій кількості таких віщунок. І жодна не дала правильної відповіді на її запитання.

Весна видалася холодною і затяжною. Степ тільки вкрився першою зеленню. Вони могли перетиснути поясами животи й без упину скакати кілька діб, але коні потребували їжі та перепочинку. І коли на їхньому шляху виринуло поселення, вони вирішили, що це благословенний подарунок. Із низьких землянок до них вийшли закутані в шкури жінки. У декого виднілися лише очі.

Між ногами плуталися голодні нечесані діти. Дорослих чоловіків не було.

— Це, мабуть, есседони. — Один із її вождів підібрав череп, перетягнутий золотим обручем. — Кажуть, вони шматують трупи своїх померлих, домішують до нутрощів убитих тварин і їдять на учті. А з черепів виготовляють чаші. Це вважається в них особливим обов’язком синівської любові.

— Ні, кажу тобі. Це сатархи. Дужче скидаються на тварин, ніж на людей.

— Її улюблениця, темношкіра воїтелька, спішилася і буцнула напівобгризену кістку. Амага знала, що вони обоє помиляються. У центрі площі стояла дерев’яна фігура. Від дощу та вітру вона почорніла й вкрилася тріщинами, проте Амага впізнала б її, навіть якби стерлися всі риси. Це була Діва.

— Що з ними робити? — запитала темношкіра. — Ми тільки вирушили, діти будуть тягарем.

— Хоча кількох дівчат можемо таки взяти, — вождь із червоною від кни бородою зупинив одну з жінок і під загальне гиготіння стягнув із неї тваринну шкуру. То була дівчинка, яка щойно вступила в пору юності. Вона спробувала прикрити руками пласкі груди.

— Годі, — звеліла Амага. — Обшукайте селище, заберіть їжу й усе спаліть.

Під’їхала ближче. Дівчинка ледве трималася на ногах. Вона була виснаженою і тремтіла від холоду. Але дивилася прямо. У синіх очах не було страху. Амага торкнулася її волосся. На одній косі висіла маленька золота монетка. Вона згадала себе на порозі храму Таврополи й уже подумала взяти дівчинку в «дочки» Діви, коли зовсім поряд пролунав скрипучий голос:

— Вона співала колискову. — Шкіра жінки, яка це сказала, була поточена зморшками, наче кора старого дерева. Очі вкривали більма, а брудні жовто-сірі патли розвівалися, наче ковила на вітрі.

Амага відчула, як за її спиною заскрипіли ноші з Таргом.

— Що ти сказала?

— Богиня проспівала тому, хто сидить позаду тебе, колискову. Так вона висловила тугу за втраченою землею. Це правильна відповідь?

— Хто ти? Звідки дізналася? — Кінь Амаги ледь не перекинув стару.

— Я та, що чує. А перед тобою моя онука. Подаруй життя моєму селищу — і я спробую поговорити з тим, хто став сіллю.

Амага наказала всім відійти. Її охоронниця спустила Тарга. Стара нахилилася й поклала вузлуваті пальці на голову статуетці. Амага подумала, що її брат ніколи не був таким дрібним, як зараз. Вона чекала, що стара щось запитає, розпочне ритуал чи затрясеться від божественної присутності. Але вона була хитрішою.

— Його дух живий, — проказала віщунка й звела на царицю суворі більма.

— Ти його тут тримаєш.

— Як його можна випустити, зробити таким, як він був? — голос Амаги несподівано став хрипким.

— Його не можливо оживити. Це великий гріх проти Діви. Вона не дозволить. — Стара відірвала пальці від статуї.

— Ти думаєш, я слухатиму ту, яка покинула свою землю на поталу? Я спалю її храми й розвію попіл над морем, щоб жодної згадки про неї не лишилося. Якщо його не можна оживити, то кажи, як перенести душу Тарга в інше тіло. — Амага взяла за барки сліпу і з силою струсила: «Чого вона домається? Насмілилася торгуватися з царицею?»

— Ти не розумієш. Це її милість до тебе й Тарга, — стара завила під градом ударів Амаги. — Дух у солі хоче, щоб ти його відпустила! Це все, чого він хоче.

Амага розслабила пальці. Стара впала на землю. Соляна статуетка покотилася. Віщунка затулила обличчя руками й задрижала. Амазі здалося, що вона сміється. Цариця схопила Тарга й сховала в сумку.

— Ти брешеш! Ти брудна нагла брехуха! — Амага витягла меча.

— Ти вб’єш мене й не отримаєш того, чого хочеш.

Амага не дала їй договорити. Вона розрубила стару навпіл, наче та була сухим кущем. А потім наказала завершити справу.

Вона знову по вінця наповнила Золоту Колиску. А коли піднесла до Тарга голову онуки старої, маленька золота монетка стукнулася об фольгу. Амага почула дзвінкий удар. Її серце зупинилося. Ламаючи нігті, вона заходилася дерти золото. Пальці провалилися в порожнечу. Всередині нічого не було.

Кров, що роками лилася на статую, розчинила сіль, стала священним миром, яке забрали ті, хто приходив до Тарга з молитвами. Залишилася тільки фольга — порожня оболонка від того, що колись було її братом. У відчаї Амага впала на коліна й вчепилася у власне волосся. Її знову надурили, змусили відчути себе несвідомим дівчам, позбавленим мети та надії, як тоді в храмі Таврополи, коли її вперше змусили зрадити Тарга. Але цього разу вона не дасть себе зломити.

Амазі була потрібна гучна перемога, і вона спрямувала орду на столицю Боспору — Пантікапею. Старший воєначальник — рудобородий Левкон — радив відступитися. Цар Боспору уже зібрав сили. Битва за столицю його царства коштуватиме стількох життів, що вони не зможуть нести захоплене.

Амага підняла Левкона на сміх. Він був воєначальником Фоанта, але в ніч Діви, коли вона вбила його вождя, лишився вдома й урятував своє життя, а коли на ранок виповз із шатра, то одним із перших присягнув на вірність Амазі. Боягуз один раз — завжди боягуз.

Вони вирішили атакувати Пантікапею з боку некрополя. Це було нечуване блюзнірство, те, чого до неї ніхто не робив, тому Амага сподівалася, що їх там не чекатимуть.

Сотні курганів тягнулися вздовж міських стін. Пагорби вкривав фіолетовий аконіт. Амага втягнула солодкий аромат квітів смерті й наказала бути обачними. Щойно вона це промовила, з-за повороту вилетіла кіннота Спартока. З-під копит розліталися каміння та бруд зі священних могильників. На стінах підняли голови лучники. Боспор був готовий. Це Амага була занадто самовпевненою.

Цариця оскалилася: її орда переважала боспорян у кілька разів. Вона підняла щита й пришпорила кобилицю. Її воїни падали із сідел на повному ходу, їх затоптували власні коні, вони ставали мішенями ворожих лучників. Амага не зупинялася. Вона знову першою увірвалася за стіни й посіяла паніку серед охоронців міста. Легенди про скажену царицю дійшли й сюди. Орда розбіглася вузькими вуличками, наповнила місто лементом і кров’ю. І коли здавалося, що перемога неминуча, Амага зникла. Вона була занадто помітною, щоб про це не дізналася орда. Ряди змішалися. Поки шукали царицю, втратили час і перевагу.

Довелося відступати.

Амага знала, що так станеться, але не відчувала провини. Її мучили власні демони. Цариця спішилася, сховала обличчя й побігла до акрополя. Темношкіра охоронниця понесла за нею порожню Золоту Колиску. Над урвищем, неначе ластівчине гніздо, зачепився непривітний храм. Він скидався на теменос Таврополи. Не вистачало тільки голів на палі та проторованої стежки.

Амагу зустріла перелякана жриця. Вона побачила оголені мечі й забилася в дальній кут храму. У центрі стояла мармурова статуя, зовсім не схожа на дерев’яний ідол, який Амага бачила в дитинстві. Але цариця звикла до багатоликості Діви. Вона наказала темношкірій стерегти вхід і підійшла до жриці, що затулилася від неї руками.

— Не бійся. Я прийшла поговорити. Від того, що ти скажеш, залежить твоє життя. Ти знаєш таку гру — тогуз коргоол?

Жриця невпевнено кивнула. Амага розклала дошку коло підніжжя статуї і висипала камінці. Охоронниця зачинила двері храму зсередини.

— Цю гру любив мій брат, — збрехала Амага. — Якщо ти виграєш, то я знатиму, що Діва тебе охороняє.

Це теж було неправдою. Кого може охороняти богиня, яка спить?

Вони грали кілька годин. До храму долинув сморід диму. Кілька разів хтось стукав у двері й благав про допомогу. Проте Амага не зважала. Вона підійшла занадто близько. У тінях під колонадою їй вчувався шепіт Діви.

Жриця виграла. Худе обличчя витягнулося. Очі Амаги палали. Вона розв’язала мішок, витягла Золоту Колиску й фольгу, що лишилася від Тарга, а тоді поклала меч собі на коліна й закричала, лякаючи чайок під дахом:

— Ти тут, богине? Я відчуваю твою присутність. І хочу почути відповідь.

Як мені оживити Тарга, як повернути йому тіло?

— Ти ж обіцяла зберегти мені життя, — лепетала жриця.

— Скажи, як оживити Тарга, інакше я її вб’ю й випалю всі твої храми. Усі до єдиного!

Але відповіддю була лише тиша. Оглушливе знущальне мовчання. Тоді Амага підняла меча й заходилася руйнувати храм. Вона навіть не помітила, як вістря ввійшло в тіло жриці. Жінка зойкнула й повалилася на кам’яну підлогу.

Амага наздогнала орду через десять ночей після поразки в Пантикапеї.

Вона не стала пояснювати, де була й чому їх покинула. Спрямувала військо на Тірітаки й спалила їх дощенту. Це втамувало біль поразки. Амага встановила Золоту Колиску в центрі міста й влаштувала учту. Уперше оббите золотом дерево не скуштувало крові. А звалені на дно уламки золотої фольги залишилися сухими. Вона знала, що Тарг десь близько, але не розуміла, як можна йому допомогти. Де знайти тіло, яке б вмістило його дух, щоб вона змогла притиснути брата до грудей і нарешті відпустити свій біль і ненависне почуття провини.

Минали роки. Амага заснувала місто Термодонт. Щовесни орда виїжджала на війну, та все частіше Амага залишалася вдома. Казали, вона пильнує Золоту Колиску — джерело її влади й спокою в краї. Фольгу із соляного тіла Тарга вона переплавила на вигадливі бляшки й прикрасила ними свою корону. Вона пила різні отрути — хотіла забутися. Спогади вивітрювалися з її голови, але найголовніший, той, де вона дозволила забрати Тарга, лишався. До нього приєдналася злість на Діву, яка цьому не завадила.

Таємно від інших Амага почала розсилати Кіммериком чорні загони, щоб ті виловлювали жриць Діви й спалювали храми. Жодна з тих, кого приводили в її шатро, не знала, як оживити Тарга. Вона оточила себе енареями-євнухами. Вони цілими днями варили зілля і ворожили на свіжих тельбухах. А потім почали зникати діти — хлопчики до п’яти років. У царстві вже пішов пошепт, що під покровом ночі їх приводять у покої цариці. Ніхто не знав, що вона з ними робила, але жоден не повернувся додому.

Тіла не могли прийняти душу Тарга.

Амагу почали мучити голоси й видіння. Усе частіше вона зупинялася біля Золотої Колиски, махала руками й говорила до невидимих співрозмовників.

— Ти старієш, — бурмотіли голоси. — Ти забула, хто ти, але так і не наблизилася до мети. Ти обіцяла орді Кіммерик, а натомість відсиджуєш зад у закритих від вітру покоях. Де твоя кобилиця, де твій меч, де твоя слава, де твій брат, Амаго?

На початку нового року цариця наказала будувати курган. З усієї країни до Термодонта потяглися каравани. Завітали посли давніх ворогів Амаги — Боспору та Херсонесу. Усі очікували, що цариця назве спадкоємця і сама зайде в полум’я, як робили найславетніші царі минулого, коли відчували подих смерті на своєму обличчі.

Три дні й три ночі палали багаття. Було забито сотні волів і тисячі баранів.

Небо над містом затягнув пахучий дим. Амага вбралась у свій найкращий одяг і об’їхала володіння. Золоті бляшки на червоному ковпаку горіли, наче зняті з неба зорі. Вона возила Золоту Колиску. Ледь устигаючи, за нею плентався Сакатево. Він кидав у натовп жмені монет.

На вибраному Амагою місці вирили глибоку чотирикутну яму. Стіни укріпили очеретом, а долівку вкрили пахучим зіллям. Амага наповнила яму золотими прикрасами, посудом і найкращою зброєю. Туди ж поклала свою корону. Потім завела туди білу кобилицю і власноруч перерізала їй горло. Тоді наказала починати тризну.

І коли чаша пройшла перше коло, Амага підвелася й заговорила:

— Я знаю, ви давно чекаєте від мене нових звершень та перемог. І сьогодні я оголошую про початок нового походу. Цього разу ми завоюємо весь Кіммерик.

— Амага дочекалася, коли схлине шум: ніхто не хотів нових походів. Через її пошуки тіла для Тарга орда обросла жиром. Але вона це виправить. — У кургані ми поховаємо Тарга — обманутого Дівою бога. Для нових завоювань нам не потрібні небесні покровителі. Я знаю, що в цій ямі дехто з вас хотів би бачити мене! Але не сьогодні. Я знаю, що дехто з вас продався послам Боспору та Херсонесу. Але настане день — і ці міста впадуть перед нами на коліна.

Коло заворушилося. З тіней вийшли охоронниці Амаги та скрутили послам руки. — Я не шукатиму зрадників, — Амага поклала руку на плече Левкону, — майбутня війна розсудить. Подарує смерть або прощення.

— За наймудрішу царицю! — воєначальник підняв чашу, ковтнув і передав Амазі. Його очі палали незрозумілим вогнем.

— За вірність братів і смерть ворогів! — Амага осушила кубок, витерла вуста й подивилася на Левкона. Він закашлявся, в очікуванні звів погляд на царицю і схопився за горло. Воєначальники скочили з місць. — Ти думав, що зможеш отруїти мене аконітом? Я п’ю його з дитинства. А от ти вибрав неправильних порадників. Що тобі сказали? Тримати корінь локусти за щокою?

Пожувати рум’янок? Чи, може, ти сховав дрібку кривавої солі з колиски Тарга, щоб самому не отруїтися? Навіщо ти намагався мене вбити? Через Фоанта? Ти перехолодив помсту.

Левкон захрипів. На темних губах виступили криваві бульбашки.

— Що? Я не можу зрозуміти, що ти белькочеш.

— Ти забрала мого сина, царице. І ти помилилася, у чаші був не тільки аконіт. Очі воєначальника закотилися, і він обм’як. І цієї ж миті Амага відчула, як її тілом розливається холод. Вона спробувала покликати на допомогу, але язик обважнів. Ставало дедалі важче дихати. Світ навколо закрутився. Перед очима замайоріли обличчя воєначальників. Вони зібралися на відстані простягнутої руки й спостерігали за її смертю. Тільки темношкіра охоронниця, яка була з нею поряд багато років, відвела очі. І тоді Амага нарешті все зрозуміла. Зраду кували давно. Її охоронниця видала склад напою, який пила цариця, і зрадники знайшли те, чого не було в суміші — фармакону — отрути богів. Левкон пожертвував собою, щоб відволікти її увагу, виграти час і не дати випити протиотруту.

— Боягузи, — прошепотіла Амага. — Пошкодували навіть меча.

Вона відчула, як її підняли із землі, обв’язали мотузками й спустили до ще вологої від крові ями, але заривати живцем не стали. Амага мала відпустити свій бунтівий дух, щоб він не прив’язувався до місця, а став у стрій із духами інших царів. Запечатувати такий дух у кургані — наражати плем’я на небезпеку. Тому заколотники вирішили почекати до світанку. З нею ж вони поклали Золоту Колиску та корону з бляшками, що раніше покривали тіло Тарга.

Коли звуки стихли, а зірка Діви зійшла над сонним степом, Амага відчула чужу присутність. Це був Сакатево. Єдиний, хто її не залишив. Він плакав і молився Діві. Цій паскудній зрадниці. Сакатево витер їй обличчя мокрою ганчіркою і влив до рота кілька ковтків води. Амага занадто добре знала отрути, щоб триматися за надію, і все ж подумала, що він шукає спосіб її витягти. Каліка любовно погладив Золоту Колиску. Амага б розсміялася від безсилої люті, але фармакон паралізував тіло. Усі роки, як ланцюг пса, Сакатево тримала біля неї любов до зловісного подарунка Діви. Але вибору в Амаги не було. Вона зібрала сили для останнього прохання і прошепотіла:

— Заради всіх років забери корону. Забери Тарга.

Сакатево кивнув, обережно зняв із її голови червоний ковпак і подивився вгору. А потім відірвав бляшки й поклав Амазі на обличчя.

— Пробач, царице. Але тільки він у всьому світі здатен стримати твою лють. Я молитимуся Діві, щоб ви обоє спали.

Амага встигла відчути, як над її головою поклали кришку, як упали перші грудки землі. А потім із темряви випливло обличчя Тарга. Як і завжди, він сів поруч і поклав руку на її плече.

7 Меланхлайни, або меланхлени, — давній народ, що мешкав у Східній Європі в I тис. до н. е. Назва походить від того, що меланхлайни носили чорний одяг (чорноодягнуті; гр. Μελαγχλαινοι). За Геродотом, — короткі чорні плащі.

8 Скіфос (гр. σκύφος) — давньогрецька широка та глибока посудина для вина. Мала низький бортик, ручки, які примикали горизонтально до верхнього краю посудини, а іноді й були відсутні.

9 Кілік (гр. κύλιξ, — кубок, чаша) — давньогрецька широка посудина, найуживаніший різновид посудини для пиття води. Кілік мав легку коротку ніжку (або зовсім її не мав), більш-менш плаский корпус і пару ручок.

10 Легендарні племена, що мешкали на території сучасного Криму у ІІ ст.

до н. е.