Дім Солі

Бекир. Ритуали

Бекир випустив нитку з гайкою на кінці й завмер. Ніязі закашляв у кулак, великі вуха сіпнулися. Бекир кинув на друга невдоволений погляд. Ніязі був онуком сільського старійшини й уже народився дуже зміненим. Він дужче скидався на степового лиса, ніж на людину, але, на думку Бекира, це не виправдовувало того, що в найвідповідальніший момент Ніязі обов’язково коїв якусь дурницю. Як от зараз, коли треба бути максимально тихим.

Бекир і сам ледь дихав. Маска обважніла від пилу, у голові пульсував тупий біль. З кожним кроком він буде лише посилюватися. Попри те, що зовні Бекир не був засоленим і вважався незміненим, він народився з куди серйознішою за лисячі вуха вадою: він не міг далеко відійти від рідного селища.

Усі спроби викликали біль, який зрештою призводив до запаморочення.

Бекир поглянув на зловісний курган Кара-Меркит, до якого лишалося менше фарсаха. Сьогодні він зайшов занадто далеко. І якщо не повернеться до того, як Ма кинеться його шукати, то нарветься на серйозні неприємності. Але злість і впертість не давали повернути назад. Тижнями він крок за кроком пересував камінь із селищної огорожі, позначаючи, як далеко зміг відійти від кордону. У день засівання Дешту, коли офіційна відьма Ак-Шеїх, Тітка Валька, розрізала йому руку на честь тринадцятиріччя і змусила окропити кров’ю пісок, він найдужче зрадів відстані, на яку вони відійшли від Ак-Шеїх.

Вони майже підступили до Кара-Меркит. Навіть відьма здивувалася його витривалості. Але сьогодні зранку Бекир помітив, що камінь знову лежить на кладці, наче символ того, що йому не слід це повторювати й далеко відходити від дому. Від злості Бекир збив камінь додолу.

Проте це нічого не змінювало. Бекир вирішив дістати отруту ана-арахни. І дістане, навіть якщо голова вибухне від болю. Його дратувала сама думка, що він замкнений в Ак-Шеїх, наче у в’язниці. Бекир знову глянув на Кара-Меркит.

Гаєчка в його пальцях заворушилася, обернулася навколо осі й стала нарощувати швидкість. Бекир задоволено хмикнув, зупинив гайку, скрутив нитку та сховав у кишеню штанів. Таких кишень було з десяток на кожній холоші. Кишені мали різний колір і форму — Бекир весь час дошивав нові. Усі були роздуті. Ніязі жартував, що Бекир, наче степовий чикчик, тягає свій дім на собі.

Бекир підвівся, зняв маску, зібрав слину і плюнув на чотири боки. Потім поліз до нагрудної кишені, намацав мішечок із камінцями для гри в тогуз коргоол і згорток паперу. Обережно розстелив папірець у місці, на яке вказала гаєчка. — Це з книжки? — недовірливо запитав Ніязі. — Це ж харам. Старші Брати забороняють їх читати.

— Єдиний харам у тому, щоб їх палити. Так сказав Азіз-баба. Але це навіть не сторінка, так, клаптик.

— Мій дід багато що каже, — невдоволено пробуркотів Ніязі. І Бекир відчув, що він хотів продовжити: «Особливо тобі». Ніязі вважав, що це він мав би стати учнем Азіза-баби. Натомість дід надавав перевагу Бекиру.

Азіз-баба розказував, що до Спалахів було багато книжок. Але скільки себе пам’ятав Бекир, в Ак-Шеїх привозили лише дві книжки: «Святе слово Язика» та «Догмат Старших Братів. Витяг». Обидві без малюнків, лише чорні букви на грубому папері. Офіційний бей Ак-Шеїх Гєра Сєров особливо наголошував, що книжки, видані до Спалахів, навіть Старшими Братами, заборонені. «Якщо ви їх знайдете — треба здати. Якщо сховаєте — будете покарані. І взагалі, — казав бей, — краще будь-який папір із літерами спалювати чи приносити мені. Тільки Язик і Старші Брати знають, за якими літерами стоїть істина». Але Бекир, попри всі правила й заборони, збирав і ховав усе написане.

Він не дуже вірив кольоровим малюнкам. Вода, що біжить старими бетонними каналами, зелений Дешт, живе море — це дужче скидалося на казки Азіза-баби, ніж на правду про минуле. Спалахи сталися ще до народження Бекира. Він переконував себе, що марно побиватися за тим, чого ніколи не бачив. Але спекотними безсонними ночами не міг позбутися думок про втрачений Кіммерик, а головне — мрій його повернути.

Бекир простягнув Ніязі розтулену долоню. Для ритуалу була потрібна жертва. На щастя Ніязі, лише жмуток волосся. На голові в Бекира з народження не виросло навіть чубчика.

— Ти певен, що тут ми знайдемо ана-арахну? — боязко запитав Ніязі й поглянув на курган Кара-Меркит. Навіть хлопчику-лисеняті він діяв на нерви. — У землі може бути хто завгодно. Пам’ятаєш того ракоскорпа, який виринув у день твого засівання Дешту? Зі зламаною клешнею? Тоді його привабила твоя кров. Якщо він її скуштував, то вже не відчепиться. — Вусики Ніязі піднялися догори, а вуха ледь помітно зігнулися, коли Бекир вирвав у нього жмуток хутра, щоб покласти на папір.

— Не сси! Саме те місце. Якщо все зробити правильно, нора відкриється.

— І це тобі розказав Шейтан? — усе ще сумнівався Ніязі.

Бекир кивнув, видобув із кишені маленьку блискучу запальничку й покрутив її на сонці. Ніязі заворожено прицмокнув.

— За цей ритуал мені довелося віддати таку ж саму Шейтану, — Бекир знову потрусив запальничкою. — Якщо все зробимо правильно, то Ма вже не доведеться купляти отруту ана-арахни в Саші Бідного. Ми приноситимемо її самі. Ще й продаватимемо!

— Не думаю, що Ма сподобається така ідея, — обережно сказав Ніязі. — І вона ж купує в Саші Бідного не тільки отруту ана-арахни.

Бекир відчув, як його щоки червоніють. Саша Бідний був беєм акинджиїв їхнього краю. Акинджиї трощили мертві села, торгували зі Старшими Братами та приводили до них башликів — засолених на експерименти. Щоправда, тільки з чужих улусів. Але якщо хтось з Ак-Шеїх захотів би продати дитину чи себе, він міг звернутися до Саші. За незрозумілою Бекиру логікою Сашу називали «бідним», бо вважали найбагатшим акинджиєм у Дешті. Казали, що в нього є власне джерело води й амулет від бур. Бекирова мати була офіційною лікаркою Ак-Шеїх і діставала в акинджиїв препарати й інструменти. Весь вільний час вона проводила за дослідами. Ма шукала ліки, які б допомогли Бекиру піти з Ак-Шеїх.

Ось чому вона дозволяла Саші Бідному до них приходити, а не з тієї причини, про яку пліткували в селищі.

— А якщо ти вирішив отруїти Сашу, то тобі навряд чи вдасться. Він знаєш який хитрий. Хоча в тогуз коргоол тебе б не обіграв, — спробував пожартувати Ніязі. Грати в тогуз коргоол їх навчив Азіз-баба. Хоча по-справжньому опанував гру лише Бекир. Це була логічна настільна гра, що вимагала не тільки вміння рахувати, а й терпіння та витримки. Цього в Ніязі не було, тому не дивно, що він завжди програвав. І постійно помилявся у виконанні обрядів, за що йому регулярно влітало від діда. Їхнє життя було наповнене ритуалами, наче вони були єдиною розвагою, єдиним способом упорядкувати божевільну реальність.

За це Бекир любив і ненавидів їх водночас.

— Так, я зараз підпалю, а потім треба проказати заклинання. По черзі!

Треба виманити ана-арахну.

До хутра на папері Бекир доклав дрібні горючі кісточки.

— Добре, — похмуро кивнув Ніязі й уже за мить просяяв. — Зовсім забув розказати.

«І так завжди, — подумав Бекир, — саме тоді, коли треба помовчати.

Тепер його не зупинити, поки не договорить».

— Гєра готується до Андир-Шопай. Хоче задобрити джадала. Тітка Лєнур розказувала тітці Фат, що Гєра вже питав Сашу Бідного, коли той зможе привезти пристойну жертву, щоб убити її у славу джадалу. Якусь огогущу, може, навіть незмінене дитя, бо ж і смерть доведеться відмолювати не якусь там, а Повноважного! — повторив слова тіток Ніязі.

Гєра Сєров владою Старших Братів був офіційним беєм в Ак-Шеїх. Кілька тижнів тому він із почестями зустрів Повноважного Старших Братів, який якимось дивом з’явився в їхньому селищі. А ще за кілька днів Повноважного знайшли мертвим. І після того чи не щодня Бекир із Ніязі обговорювали цю новину. Смерть у Дешті була буденною справою. Але загибель Повноважного Старших Братів далеко від Матері Вітрів, ще й за незрозумілих обставин, могла спричинити великі неприємності. Аж до знищення Старшими Братами всього Ак-Шеїх. Сєров вважав, що цього можна уникнути через ритуал: достатньо принести жертву місцевому божку джадалу. Тим паче, що, на думку селян, Повноважного вбив саме джадал.

— Ма не вірить у джадала. — Бекир зупинив пальця, яким уже готувався штовхнути шестерню й викликати з коробочки вогонь. На обличчя набігла тінь.

— Але ж він точно існує!

— Його ніхто не бачив.

— І що? Усі знають, що він живе в будинку Гєри Сєрова. І треба бути дурнем, щоб виходити в ніч світіння зірки Діви Йилдиз. От той Старший Брат вийшов, і тепер маємо. Джадал відчув кров. Захоче нову жертву. Тільки Андир-Шопай допоможе його задобрити.

Бекир ледь помітно усміхнувся.

— Я виходив. Але про це нікому.

— Ти що? — Від здивування Ніязі аж закашлявся.

— Я ж бачу духів, ти забув? Звісно, забув, усі ж вважають мене незміненим, таким, якого не торкнувся суєр. — Бекир поправив ритуальну купку.

— Я вирішив перевірити, чи справді існує джадал.

— Я помилився, у тобі стане божевілля отруїти Сашу Бідного, — від захвату Ніязі аж присвиснув, — і що ти бачив?

— Небагато, — Бекиру так набридло постійно обговорювати смерть Повноважного, що він вирішив зізнатися. — Було темно. Йилдиз закрили хмари.

Я вийшов до будинку Сєрова, побачив рух біля Дерева Болю. Думав, що це джадал. Але знайшов лише мертвого Старшого Брата. А потім побіг додому, бо почалася буря.

— Жах, — похитав головою Ніязі. — Ранком я бачив кров. Ціла калюжа.

— Я теж у неї вліз. Довелося збрехати Ма, що ходив уві сні. Щоб вона не психувала.

— І що, вона не психувала?

Бекир знизав плечима, наче промовляючи: «А сам як думаєш?»

— Добре, що все ж таки буде Андир-Шопай. Незмінена жертва відвадить зло. — Ніязі зробив охоронний жест і раптом злякано подивився на друга. Бекир усе ще замислено розглядав запальничку.

— Але ти ж наш, — по-своєму зрозумів його мовчання Ніязі. — Попри те, що ти незмінений, ти ж наш незмінений. Тебе ніхто ніколи не зварить. І Ма не дозволить тебе торкнутися. А Саша Бідний її послухає.

Бекир метнув на нього грізний погляд.

— Нумо вже завершувати. Маємо викликати ана-арахну. — Він знову схилився над папірцем. — Я почну, а ти продовжиш.

Ніязі зітхнув. Бекир підпалив купку. У носа вдарив запах паленого хутра.

— Айя десем ярашир, айненни, — голосно проказав незмінений хлопчик кіммерицькою.

— Гуль багчан ичинде, айненни, — підхопив Ніязі. — Алтин бешик ярашир, айненни¹.

Вогник пожер хутро й перекинувся на кісточки. Папір теж почав обвуглюватися. Лоб Бекира вкрився потом, сорочкою розповзлися темні плями.

На мить запанувала тиша. Дештом пронісся вітерець. Ніязі злякано зіщулився і, як завжди, коли боїться, не зміг стримати язика:

— Ти певен, що звичайна колисанка може розбудити ана-арахну? Може, Шейтан тебе надурив?

— Про слова не він сказав, а Тітка Валька. Ніязі, ти, як завжди, не можеш помовчати. Добре, що догоріло, інакше все зіпсував би.

Бекир пучками взяв попіл і розвіяв. Нічого не сталося. Ніязі видихнув із полегкістю, аж тут земля ледь здригнулася, а на місці чорного попелу утворилася маленька акуратна нірка.

— Юху! — проспівав Бекир. — Ана-арахна прийняла жертву.

Він дістав фляжку й простягнув Ніязі. Хлопчик-лисеня жадібно присмоктався до горлечка. Свою воду він випив ще на підході до юрти Бекира.

— Гей, хлопчику-мазунчику, я розумію, що в Азіза-баби багато води, але в мене це остання. А тут уже й курява збирається.

На обрії, коло скеляних ребер, що вилізли із землі після останньої бурі, прокотився пил. Очі Ніязі розширилися. Понад усе він боявся бути заскоченим самумом у Дешті.

Бекир підбадьорливо всміхнувся, сховав фляжку й дістав із кишені кульку з глевкого соку юки з нав’язаною ниткою та невелику банку. Розмотав шнур і спустив кульку до нірки. Тепер залишалося чекати.

Ніязі присів поруч. Бекиру здалося, що земля ледь здригнулася. Але він зосередився на норі. Нарешті нитка сіпнулася. Бекир нашорошився, як кхартал, що учуяв здобич. Обережно підважив і дістав невелику — завбільшки з долоню — павучиху. Четверо темних блискучих очей із ненавистю дивилися на хлопців.

З нижньої частини огидного тільця звисав напівпрозорий мішок із яскраво-синьою рідиною.

До того, як ана-арахна здогадалася відпустити кульку, Бекир стрімко вихопив ніж і точним ударом обітнув міхур. А потім обережно відпустив павучиху до нірки.

— Наче все життя це робив, правда? До нового світіння Йилдиз вона знову його відростить. — Бекир не любив задарма кривдити живе.

Він сховав отруту, підняв очі на Ніязі й завмер. Його злякало обличчя друга. Маленькі очі округлилися й дивилися кудись за ліве плече Бекира. Земля здригнулася і стала витікати з-під ніг. Бекир устиг обернутися до того, як відчув, що його затягує в сипучу вирву. Над ним нависла величезна членистонога потвора. Сплюснуту голову ракоскорпа увінчували гострі вусики, з рота стирчали клешні, одна була обрубаною. Десятки лапок потягнулися до Бекира, наче білі блискучі зуби. Потвора витягнулася вгору і приготувалася до стрибка.

Бекир щосили забив ногами, але опори не знаходив.

— Ніязі! Допоможи! — закричав хлопець. Його черевики неминуче наближалися до центру ями.

Ніязі відбіг на кілька кроків і тепер як зачарований спостерігав за боротьбою в центрі обвалу.

— Ніязі! — крик різко обірвався. В останню мить Бекиру вдалося перекотитися й уникнути клешень. Ракоскорп продовжував борсатися в глині.

Бекир сповз іще глибше, згадав про ножа й кинув його в потвору. Пролунав стукіт, як від удару об камінь. Ракоскорп навіть не помітив. Обвал затягнув сухе деревце, і це врятувало Бекира. Він закричав, ухопився за гілки і з якоюсь неймовірною спритністю перекинувся за край обвалу. Нарешті Ніязі підскочив до друга й допоміг вибратися з ями.

Вони бігли, поки в Ніязі не підкосилися ноги. Бекир відпустив плечі хлопчика — степового лисеняти — й важко опустився поруч.

— Зате ана-арахну зловили, — захекано проказав Бекир і штурхнув друга в плече. — Це той самий ракоскорп. Із засівання Дешту. Я йому сподобався. Ну ти й трухло. Ледь не дав мене зжерти.

— Але я повернувся, — простогнав Ніязі. У його очах стояли сльози. — Я не такий, як ти. Я завжди боюся. Ти ж знаєш.

Бекир витяг фляжку й знову подав другові. Тільки тепер він відчув біль. На лівій нозі не було черевика, а від коліна до п’яти тягнулася глибока рана. Кров залила ногу, на землі вже назбиралася червона калюжка, яка могла привабити значно гірших потвор. Ніязі відірвав шмат від коротких штанців й обережно приклав до рани. Поряд із ним пролетіло перекотиполе, а за ним маленька поземка, «маленький друг» — знаки бурі.

«Якщо вітер торкається ніг — біжи до підвалу. Якщо хмари збираються на небі — біжи до підвалу. Якщо небо стає дивним, таким, як ти не в змозі описати, — біжи до підвалу», — прошепотів Ніязі. Цей закон діти Дешту знають від народження.

Бекир притулив до скроні брудні подерті пальці.

— Занадто далеко від Ак-Шеїх. — Раптом його усмішка стала ширшою. — Набагато далі, ніж будь-коли. Ми відбігли не в той бік.

— Ти йти зможеш? — Ніязі не поділяв радості Бекира. Страх накочувався на нього, він нарешті збагнув, що вони ходили не тільки по ана-арахну. Бекир улаштував для себе чергове випробування. Він хотів перевірити, наскільки далеко зможе відійти від Ак-Шеїх, перш ніж його тіло паралізує біль.

Бекир сперся на тонке плече друга. Курява на обрії стала щільнішою. І жодного натяку на Ак-Шеїх. Ніязі тонко заскавучав. Вони справді зайшли занадто далеко й втратили орієнтири.

Зненацька Ніязі високо задер носа й принюхався. Бекир обернувся й закляк.

До них наближалася процесія.

— Певно, по нас! Хоча… — Ніязі почухав носа.

Бекир приклав долоню до брів. Карбуючи слова, проказав:

— Добре, якщо не по нас.

На обрії показалися акинджиї Саші Бідного.

— Бекире, пташко моя! — хрипко проспівав Саша Бідний, стишуючи свого тулпара. — Не чекав вас так далеко в Дешті.

Жовті очі наче обмацали хлопців. Бекир уперше пожалкував, що вони з Ніязі зайшли так далеко від Ак-Шеїх.

Саша Бідний був огрядним. Але під шарами жиру вгадувалися тугі м’язи.

Казали, що під час війни він займався контрабандою, возив дефіцитні товари.

Коли Старші Брати стали перемагати в Кіммерику, він перейшов на їхній бік.

Саша Бідний найкраще за усіх знав, як пройти відкритим степом непоміченим, і ділився цією інформацією із загарбником. Але іноді він допомагав і кіммеринцям: розказував, де ховалися загони Старших Братів. Саша Бідний був вірним лише собі. Після Спалахів, коли суєр закрив доступ до інших земель поза межами Кіммерику, він знайшов інший товар і ринок збуту: став приводити на Матір Вітрів засолених для експериментів, а натомість отримував ліки, генератори чи пальне — речі, які були дефіцитом у Дешті.

Суєр не пошкодував Сашу Бідного. Його шкіру вкрили численні виразки, від легень залишилися шматки дірявого м’яса. Рот затуляла зубата маска з десятком трубок. Вона нагадувала спрута, що присмоктався до обличчя. Маска дозволяла Саші дихати, але перетворювала голос на хрипке булькотіння.

Говорив він рубано, економлячи кожен подих.

Бей акинджиїв мав довге світле волосся, що повсякчас плуталося в трубках і здіймалося від подиху вітру. Він любив показуху й наче навмисно демонстрував свою потворність. Носив строкатий халат на голе тіло, лише підперезавши мотузкою. Причинне місце акинджия прикривала вишкірена людська щелепа, нашита на шкіряну пов’язку. Ноги — діряві шаровари. На шиї бовталися амулети, тож кожен його рух супроводжувався мелодійним перестуком кісточок, мушель та іншого дріб’язку.

— Що робили так далеко від дому? — запитав у дітей Саша Бідний.

Його тулпар підтиснув короткі передні лапи й загарчав. Синій язик вивалився із зубатого рота коня-ящера. Довгий хвіст кілька разів нервово вдарив об землю. Бекир відчув мимовільне бажання витягти отруту ана-арахни й жбурнути Саші в обличчя.

— Шукали Албасти. — Бекир хотів, щоб його голос звучав якомога уїдливіше.

Ніязі здавлено видихнув. Жарт про Албасти працював безвідмовно й доводив Сашу Бідного до сказу, бо нагадував про його одержимість бажанням мати здорового, незміненого сина.

Албасти була відьмою загублених дітей і жила десь далеко в Дешті. Її називали «дітоноскою», «огидною дружиною», що понад усе любить «залазити в штани до чоловіків». Чоловік, який хотів, щоб його дружина народила, мав залишити відьмі своє сім’я. Подейкували, що саме після відвідин Албасти одна з дружин Саші Бідного народила Близнюків.

Бекир вважав, що відьма мала би бути по-справжньому огидною, якщо ці жарти так дратували Сашу Бідного.

Очі акинджия блиснули.

— Забагато жартуєш, незмінений. І так далеко в Дешті. Самі. Без мами.

— Ма знає, де ми, — випалив Бекир, сердячись на себе за слабкість.

— У тебе гарна Ма. Мої сини все б віддали, щоб у них була така гарна Ма.

І така гарна, як у тебе, шкіра.

З гуркотом підкотилася мажара. За козлами здригалася сплетена з кісток клітка. Мажару тягли двоє важких і блідих від старості тулпарів. На козлах гриз кістку червоношкірий Шейтан. Він мав темні очі без зіниць і гострі, наче у тварини, зуби. Шейтан почухав недогризком рога та продовжив жувати, нічим не виказуючи, що здивований зустріччю. Хоча саме він розказав Бекиру, як шукати ана-арахну. Поруч із Шейтаном на віжках сиділи найдавніші вороги Бекира. Вони мали дві голови на одному тілі й були «єдиними і улюбленими» синами Саші Бідного.

— Ми би взяли його шкіру, баба, — сказав Лівий.

У Бекира сіпнулися губи.

— Щоб прикрасити юрту, — закінчив за братом Правий.

Ще один кунак Саші Бідного — Джин — зупинив свого тулпара й зареготав. Замість зіниць у його очницях стрибали вогники полум’я. Джин із Шейтаном обмінялися промовистими поглядами. Бекир чудово знав, про що вони думають: що він незмінений, а тому цінний для них. Для них він — гарба з водою, пальним, ліками та справжньою їжею. Його можна було продати іншому селищу для ритуалу. Єдине, що зупиняло людоловів, — це Ма. От тільки зараз її не було поряд.

— Так візьміть його шкіру, сини, — чи то жартома, чи то серйозно прохрипів Саша Бідний. — У Дешті ти або зжереш сам, або станеш обідом.

Близнюки поглянули на батька, але той навіть не ворухнувся. «Жарт про Албасти був зайвим», — подумав Бекир. Решта акинджиїв застигли в очікуванні на розвагу.

— Бекире, пташко наша, — повторив слова батька Лівий Близнюк.

— Ти так швидко втік під час нашої останньої розмови, — збрехав Правий, — що ми не встигли тобою намилуватися. А ми ж лише хотіли повчитися грати в тогуз коргоол.

Минулого разу, коли брати спробували забрати в нього камінці, Бекир устиг копнути Близнюків між ноги, а потім у справу втрутилися дорослі. Зараз усе могло скластися інакше. Бекир подивився на свою закривавлену литку.

— То що? Зіграємо зараз? На твою шкуру? — запитав Правий.

Близнюки скочили на землю.

— Чи боїшся? — ошкірився Лівий.

Близнюки покрутили головами, шиї захрустіли, між ними пройшла тріщина. Частини тіла роз’їхалися, залишаючи в просвіті тонкі нитки. З ниток сформувалися руки. Так само розділилися ноги. Лівий і Правий стали окремими.

Вони дуже хотіли помститися Бекиру. Хлопець знав, що буде далі. Близнюки були єдиними дітьми в родині Саші Бідного, а тому не боялися навіть Ма.

— Ви до десяти порахувати не здатні, куди вам тогуз коргоол?

Бекир приготувався до атаки. Він знав секрет: потрібно протриматися кілька хвилин. Близнюки не можуть довго існувати розділеними. Правий врізав кулаком у щелепу Бекира. Лівий підступно копнув по зраненій нозі. Бекир завив від болю і пропустив наступний удар. Правий загарчав, кинувся на нього й повалив на землю. Лівий аж охнув від задоволення. І раптом Бекир побачив себе збоку — дрібним, закривавленим шматком м’яса, що звивається під ударами розпашілих Близнюків. Відчув, що вогонь із живота розповзається жилами. І це вже не вогонь болю, а ненависть і пекуча образа за Ма, за батька, який їх кинув, — за всіх, кого ці вгодовані пуцвірки в цьому скаліченому світі вважають нижчими за себе.

Бекир підібгав ноги й щодуху брикнув Правого. Цього разу поцілив у груди. Удар був такої сили, що Правий відлетів на кілька кроків. Лівий хотів не дати йому встати, та Бекир зубами вчепився йому в носа. Лівий заволав. І тоді Бекир ударив. Краєм ока він побачив Правого, до якого нарешті підскочив Ніязі.

Близнюки почали втрачати форму. Руки, що виросли з ниток, витончилися і стали кволими. Вони нарешті видихнулися й потребували возз’єднання.

— Саша Бідний сказав «Досить!», пташенята, — прохрипів очільник акинджиїв і вдарив батогом об землю. Бекиру вчулося роздратування. — Ми ж не хочемо зіпсувати гарненьке личко незміненого Бекира?

— Хай тебе забере джадал! — Лівий виплюнув у пил кривавий згусток. — Хай прокляне Бог Спалахів! Ми ще побачимо твої кишки на Дереві Болю! І вип’ємо суп із твоїх незмінених кісток! — кидав прокльонами Лівий, поки до нього, щоб з’єднатися, підповз Правий.

«Наче це не я, а вони мені натовкли пику», — про себе усміхнувся Бекир.

Врізати улюбленим синам Саші Бідного, ще й на його очах — це вартує того, щоб бути захопленим у Дешті.

— Обшукайте їх, — наказав Саша.

— Ні! — відповів Бекир і відчув, як тонко й істерично прозвучав його голос. — Я переміг у чесному бою. Усе моє має залишитися зі мною. Дешт любить чесних. Це закон.

— Азіз-баба так каже, — пропищав Ніязі. Саша нагородив його уважним поглядом, наче ось щойно зрозумів, що перед ним онук старійшини Ак-Шеїх.

— Закон Дешту, — несподівано підтримала хлопчиків Скіф’янка, яка щойно під’їхала. Це була міцна темношкіра жінка, яка їздила не на тулпарі, а на справжньому коні. Кінь, як і більшість тварин у Дешті, мав зовнішній скелет. На плечі Скіф’янки бовтався лук. Її скроні були виголені, а потилицю прикрашав кінський хвіст. Лоб і вилиці синіли від татуювання. Написи спускалися шиєю та закінчувалися на пальцях. Лінії звивалися й не знаходили спокою, наче пущені під шкіру змії. Ширилися чутки, що іноді ці тату могли передбачити майбутнє. У руці жінка тримала руку щойно вбитого кхартала. Темні губи червоніли від свіжої крові. Подейкували, що Скіф’янка зрадила царицю амазонок Гікію і прибилася до зграї Саші Бідного. Рідко який чоловік зважувався з нею сперечатися.

На мить повисла тиша. Було чутно сопіння тулпарів і відсапування Близнюків.

— Добре, — прохрипів Саша Бідний. — Можеш обрати сам, що віддати хлопцям. Вони чесно билися. Заслужили. — Саша витяг з-під сідла шмат просякнутого потом тулпара м’яса й кинув Близнюкам. Вони у два рота накинулися на подарунок. Їм ще довго доведеться відновлювати сили. — Це має бути щось гідне.

— Віддай їм отруту ана-арахни, — прошепотів Ніязі, і Бекир подумки прокляв його невтомний язик. Це найцінніше, що він мав.

— У вас є отрута ана-арахни? — Джин наче вперше зацікавився хлопцями.

Шейтан, який знову взявся за кістку, ледь не вдавився.

— Нехай буде отрута, — простогнав Правий, наче погодився прийняти смердючу кесератку.

Бекир витяг із кишені пляшечку й кинув Близнюкам. Дві руки, що за мить до того належали різним тілам, синхронно схопили трофей. Брати знову стали одним цілим.

— Ви поїдете з нами. Твоя Ма не пробачить, якщо я лишу таких цінних пташок у Дешті, — вичавив із себе Бідний. — Лізьте в мажару.

Найдужче Бекиру хотілося плюнути в жовті очі Саші й відмовитися, але вибору не було. «Маленький друг» не вгавав і продовжував кидати жмені пилу під ноги тулпарам. Усе вказувало на те, що от-от почнеться суєрна буря. Краще потрапити в Ак-Шеїх милістю Саші Бідного, ніж залишитись у Дешті під час бурі. Бекир та Ніязі залізли до клітки.

Тільки тепер хлопець зауважив, що вона була не порожньою. У кутку зіщулилася дівчинка. Бекира найдужче здивувала усмішка, з якою вона зустріла нових сусідів. Щира й беззахисна.

— Добряче ти їх. — Дівчинка простягнула руку. Бекир покосився на розтулену долоню. В Ак-Шеїх так не віталися. Ма розказувала, що одразу після Спалахів багато хто думав, що зміни передаються через доторк. — Мене звати Чорна Корова. — Дівчинка наче й не помітила реакції Бекира. Вона відкинула з обличчя чорне пасмо. Волосся заворушилося, на маківці показалася тваринка, схожа на кесератку.

Ніязі злякано здригнувся.

— Це йилангек, я кличу його Забувайком. Хочеш лизнути? — Чорна Корова дістала ящірку, торкнулася слизької шкіри й засунула пальця собі до рота. — Гей, неждиси, — прогугнявив Шейтан із козлів, — відповідаєте за кожну волосину цієї цицюні. Раптом що, сам вам серця повідгризаю. — Шейтан гикнув, але його очі залишилися серйозними. Вони говорили: «Не смій навіть згадувати, що я навчив тебе ловити ана-арахну».

Мажара рушила. Бекир нишком роздивлявся дівчинку. Це була перша незмінена його віку, яку йому доводилося зустріти, але він удавав, що це його ніскільки не бентежить. Ніязі ж відверто витріщався.

— Не бійтеся, — прошепотіла дівчинка і скосила темні вузькі очі на Шейтана, — він не злий. Так, прикидається. Але поділився із Забувайком м’ясцем. А ти гарний, — несподівано додала Чорна Корова й усміхнулася Бекиру.

Щоки хлопця запалали. Ніязі кашлянув, намагаючись приховати сміх.

— Ти такий, як я — незмінене дитя! Тебе теж з’їдять на Андир-Шопай?

— Ні, ми самі з Ак-Шеїх, — замість нього відповів Ніязі. — І це Бекир. Він має ім’я. А не як ти. Чорними Коровами називають лише священних жертв. І своїх у нас точно не їдять. Хоч і незмінених.

На подив Бекира, попри те, що Ніязі її образив, дівчинка засміялася.

— Чорна Корова так до мене прилипло, що я вже й не пам’ятаю іншого імені.— А ти… Ти що? Ти хіба зовсім не боїшся, що тебе зварять і з’їдять? — не міг повірити Бекир. Це було його нічним кошмаром, а тут схожа на нього дівчинка так спокійно говорить про Андир-Шопай.

— Узагалі-то її тіло допоможе нам не змінюватися й не хворіти, — втрутився Ніязі. — І захистить від джадала.

— Нє-а, не боюся, — промовила Чорна Корова і знову звела на них свій дивний смішливий погляд. — А хто такий джадал? Ніколи про такого не чула.

— Дух смерті. Уже забрав Повноважного Старших Братів, — з погордою проказав Ніязі, наче джадал був місцевою цікавинкою, а не смертельною загрозою. Хоча Азіз-баба й казав, що він на своїх не нападає, але радив у ніч світіння Йилдиз сидіти вдома.

— Цей дух живе у вашому селищі? — Чорна Корова перевела здивований погляд на Бекира.

— Азіз-баба каже, що якщо джадал і далі залишиться в Ак-Шеїх, то на весь Кіммерик чекає загибель, — знову замість нього відповів Ніязі, і Бекир уже був готовий його стукнути.

— Але ти так не думаєш? — Чорна Корова все ще дивилася на Бекира.

— Думаю, що джадал — вигадка для дітей, а Повноважного вбив хтось інший. Ніязі обурено форкнув, але змовчав. Дівчинка замислилася й зосередилася на годуванні своєї тварини. Бекир вдивився в Дешт. Навіщо він їй це сказав?

Вона — чужинка, жертва, яку за кілька тижнів зварять і з’їдять усім селищем.

Яке їй діло до демонів Ак-Шеїх і навіщо йому з нею говорити? Мажару трясонуло на камені. Світло-рожевий у небі починав густішати.

— А як ти стала жертвою? Твої батьки?. — Він не зміг закінчити.

Пригадав дочку Селіма Чорного, яку той продав, щоб переїхати ближче до Стіни.

— У мене був лише батько, — охоче відповіла дівчинка, знову ледь помітно розтягуючи слова, як це робили кіммеринці півдня. — Мати померла одразу після мого народження. Батько почав змінюватися й не зміг мене захищати. А до того його всі поважали, навіть боялися.

Дівчинка розчесала пальцями волосся. Коси, наче хіджаб, повністю вкривали тонку постать. Знизу стирчали лише пошкрябані колінця й обідраний поділ сукні.

— Одного дня він помер, а мене вкрали акинджиї з Курасубазару. Бо я ж незмінене дитя. — Чорна Корова сумно всміхнулася.

— Мого батька забрала буря, — тихо промовив Бекир. — Він водив гуманітарні конвої. — Про останнє він не любив розказувати, але цій дівчинці чомусь відкрився.

— Мій тато теж воював. Він був Старшим Братом. А потім став азізом — святою людиною й чаклуном! — навіть зраділа його одкровенню дівчинка.

За мить Чорна Корова потупила очі, наче загубила думку. А Бекир згадав про рану, завдану ракоскорпом. Близнюки спеціально в неї цілили, і тепер ногу пекло від болю. Бекир підтягнув кінцівку і спробував роздивитися поріз.

— На нас напав ракоскорп, — пояснив Ніязі. — Ледь не затягнув під землю. — Хм, — видала дівчинка, наче їй повідомили нічим непримітний факт, і знову торкнулася волосся. Забувайко довгим язиком спробував вхопити за пальці. Її думки десь блукали. Бекир подумав, що даремно запитав про батьків.

— Вона маджзубан, — у саме вухо прошепотів йому Ніязі, — свята ідіотка.

Її зварять, а вона тільки всміхається.

— Сам ти ідіот, — немов прокинулася дівчинка. — Просто я знаю, що в них нічого не вийде. І мені вас шкода.

— Це ще чому? — Маленькі чорні очі Ніязі округлилися.

— Я невдала жертва. У Сари-Баші мене хотіли підсмажити, натомість згоріло селище, а в Гизльові навіть викопали яму, щоб зарити живцем. Вони планували потім дістати і з’їсти підв’ялене м’ясо. Але їх накрила буря. І де я зараз? Тут із вами, неждиси, а отже, і ваше селище постраждає. — Чорні очі були печальними. Це ніяк не в’язалося з уїдливим тоном дівчинки.

— Ти маєш надзвичайні здібності? Умієш наказувати духам? — запитав Бекир. — Ні!Цетак заклявмійбатько. Вінбув великим чаклуном. — Чорна Корова показала тумар, що бовтався в неї на шиї. — Його подарунок. Хочете подивитися? Там святі слова.

Ніязі простягнув лапку. Бекир недовірливо подивився на маленький трикутник. Таких було багато в Дешті. І кожен переконував, що там слова Бога Спалахів.

— Ану перестаньте триндіти, — наказав Шейтан і промовисто подивився на дітей. На обрії показалися обриси Ак-Шеїх. Бекир подумав, що Ма вже почала його шукати, а ще уявив великий казан перед Деревом Болю, куди за кілька днів мали вкинути Чорну Корову, і йому стало не по собі. Хай що б сталося з Повноважним у ніч світіння Йилдиз, це не привід так вбивати незмінену дівчинку. Бекир не міг піти з Ак-Шеїх. Але й не мав наміру мовчки спостерігати за божевільним жертвопринесенням. Залишалося вирішити, що з цим робити. Після засівання Дешту він вважався дорослим, мав права на складні вчинки. Значно важче було пояснити це Ма, як і розказати, де він був і чому повернувся до Ак-Шеїх у мажарі Саші Бідного.

Бекир потер скроню, відчуваючи, як від звичного болю залишається ледь помітний слід. І все ж таки, чому після ночі світіння Йилдиз, після того, як він торкнувся крові Повноважного, йому вдалося відійти від Ак-Шеїх так далеко?

1

Кримськотатарська фольклорна колисанка.

Переклад із кримськотатарської: «Заспіваю я ласкаво й ніжно, баю-бай, серед рожевих садів, баю-бай, виблискує золота колиска, баю-бай».