Дім Солі

Талавір. Довгоочікувана зустріч

Талавір причаївся за зруйнованою стіною. Він не бачив, куди побігли Ма з дітьми, але сподівався, що вони встигли втекти з Ак-Шеїх.

— Ми ще побачимося, — сам до себе прошепотів Талавір. Він хотів затримати сцену прощання перед очима, але голова розколювалася. Манкур пульсував. Присутність Белокуна діяла дивно: його емоції та накази долинали, наче радіо, яке глушили. Очільник Матері Вітрів не хотів пускати Талавіра до будинку Сєрова, попри те, що знав про його підозри: Мамай міг бути джадалом.

Талавір виглянув у шпаринку. До Дерева Болю стягувалися Старші Брати.

Може, Белокун прагнув сам знайти Мамая. А може, не хотів, щоб до нього наближався Талавір? Що Мамай міг йому розказати?

Він знову подивився на будинок, наче боявся, що той от-от зникне.

Талавіра до нього тягнуло. Він хотів сам з’ясувати, що відбувається в будинку з потворним деревом. Жадання було сильнішим за Догмат Старших Братів, за почуття самозбереження.

Талавір відчув рух за спиною, миттєво розвернувся і скрутив чоловіка, який до нього підкрався.

— Це я. Я сам! — Кашкет злетів із голови Гєри Сєрова. Він хапав ротом повітря й божевільно водив очима. З-за плеча строго визирнула потворна синя голівка. Талавір з огидою його відпустив. — Я побачив, куди ти побіг. Ти хотів до мого будинку. Але тепер вони там повсюди. Та я знаю інший шлях. Я покажу.

У голосі Гєри Сєрова були відчай і благання. Талавір упізнав емоції. Щось таке він відчував і сам.

— Куди йти?

Бей справді знав шлях. Вони жодного разу не зустріли Старших Братів.

Кілька разів, проходячи крізь юрти й смітники, натикалися на зляканих потвор.

Усі мовчали, наче Гєра робив щось очікуване та зрозуміле.

Вони вийшли на пустир за межами Ак-Шеїх, коли небо почервоніло.

Талавір присів за високим каменем, провів рукою по вибитих написах. Це кладовище, йому не один десяток років. Старі могильні стовпи так і залишилися лежати чи звисати над своїми мерцями. Над новими похованнями насипали купи потовченого каміння.

— Ось, — Гєра показав на завалену стелу із п’ятиконечною зіркою на маківці. — Колись це було місце пошани.

Талавір спробував прочитати напис. Це була незнайома йому мова материка.

— Тут лежить дід моєї дружини, — пояснив бей.

— Це той, що розкопав Кара-Меркит?

— Так, — простогнав Гєра. — Розкопав після того, як забрав будинок у брудних кіммеринців. Хтось розказав, що в кургані лежать великі скарби.

Генерал і справді вирив багато золотих бляшок і старовинних речей. Але разом із ними до нашого будинку пробралося зло. Його дружина, бабка Олечки, збожеволіла. Єдиного сина вивезли в степ і закатували. Брехали, що він був маніяком і занапастив багато жінок. Молодша онука, сестра Олечки, зв’язалася з кіммеринцем. Це добило старого — і він застрелився. А тепер і Олечка помирає.

Ти маєш її порятувати.

— Від кого? — Талавір почав утрачати терпіння. — Від джадала?

— Рябов не підійшов, але ти зможеш. — Гєра торкнувся стели. Її верхівка, наче стрілка, показувала на бетонну зірку із заглибленням усередині. — Там лаз, що веде до нашого будинку.

Бей нахилився, просунув руку в заглиблення і потягнув за прихований механізм. Щось клацнуло. Люк, що закривав лаз, від’їхав, утворилася щілина.

— У війну, після якої сюди прийшов генерал, тут було сховище — землянка підпільної групи Антона Кіма. Тут так і було написано. А потім Сєров помер, і ці жлоби місцеві збили напис про Кіма, а про генерала написали. І однаково сюди не приходили. — Гєра відкинув зірку. — Але нічого, і їхній час мине. Виселять усіх до одного, як і колись. А я залишуся. Ми залишимося, — виправився бей і ще нижче, наче в запопадливому поклоні, схилився до Талавіра.

Зморшки на обличчі старого склалися в тріумфальну маску.

Талавір зазирнув у діру. Рій бджіл у голові нашіптував зупинитися, не вірити старому. Манкур кілька разів засвербів так, що хотілося вдаритися лобом об каміння. Белокун шукав, як до нього достукатися.

— Ти маєш зустрітися з джадалом, — бей, наче олімпійський факел, простягнув йому хімічний ліхтар, — і звільнити Олечку від прокляття. Від потреби дивитися і стерегти нас від джадала. Ти зможеш. Ти скажеш йому, що це тільки наш будинок. Тільки наш.

Талавіру стало його майже шкода. Гєра так довго боявся, що його виженуть з омріяного будинку, так довго жертвував усім заради жалюгідної мрії, що, коли прийшли Спалахи, не зміг відділити вигадку від реальності. Він побачив на порозі того, ким довгі роки його лякали, — міфічного джадала. Але до них завітав не монстр, а людина.

«Мамай — от хто тоді сюди прийшов. Кіммеринець по крові. Може, він теж вважав цей дім своїм? — подумав Талавір. — І Мамай заволодів будинком, вибудував цілу легенду, завоював селище, знищив Рябова. Хай ким був тепер Мамай, Талавір розумів, чому Белокун так прагнув його знайти. Мамай — сам зброя. Божевільний геніальний науковець. Хоч як Мамай прагнув прагнув сховатися від Старших Братів, він їм потрібен.

«І мені потрібен, — подумав Талавір. — Я маю дізнатися, що сталося з Рябовим».

— Я не піду. Ні, не піду! — закричав Талавір і схопився за голову, яку розривало від болю й голосів. Белокун врізався у свідомість, наказуючи зупинитися, не заходити до будинку, чекати на нього. Шепіт іншої істоти, що оселилася в його голові, наповнив вуха ватою. Він теж вимагав не лізти в діру.

Талавір не витримав подвійного удару. Він був готовий скоритися, аби тільки позбутися пекельного шуму й болю.

Гєра спробував штовхнути його до лазу. Талавір відіпхнув старого й склався навпіл, тримаючи руки на скронях. І раптом Белокун стишив тиск.

Неподалік пролунав вибух. Талавір відчув, що в голові лишився тільки шепіт. Із цим він міг упоратися. Талавір скористався моментом і швидко поліз у діру.

Унизу було темно, смерділо суєром і спертим повітрям. Він струсонув трубку, яку в останній момент віддав йому Гєра. Стінами розбіглися бліді тіні. У грудях заколотило від несподіваної тривоги. «Ні. Вибух не пов’язаний із Ма», — прошепотів він сам до себе, вдивляючись у пляму світла над головою. Він ще мав шанс повернутися й допомогти. В отворі з’явилися запалені очі Гєри, а потім кришка впала, відрізаючи шлях до відступу. Талавір розвернувся до сходів. Вони були складені з могильних плит. Більшість написів — кіммерицькою. Сходи вивели в довгий вузький коридор. Лампа світила слабко, не давала роздивитися як слід, але відлуння свідчило про неочікуваний простір. Талавір провів пальцями по шорсткій стіні й підняв лампу. Це був ще один підвал, але цього разу наче вирізаний у покладах вапняку.

Талавір побачив пористу структуру стіни, залишки мушель і повітряні камери, що утворилися під час стискання морських тварин та їхніх уламків, і на мить уявив себе на дні моря. Колись поверхнею Кіммерику проходила складна система зрошувальних каналів. Казали, що після Спалахів, наче ховаючись від людей, вона спустилася під землю. Тепер підземні ріки із суєру були під усім Дештом. Талавір прислухався. Десь поряд крапало. Він обстежив стіну й знайшов невелике заглиблення. У камені був отвір у формі п’ятипелюсткової квітки. З темного рівного отвору сльозами сочилася рідина. Вона була рожевою й ледь помітно виблискувала.

«Чистий суєр», — подумав Талавір, відірвав нашивку Старших Братів і занурив край у рідину. Тканина пожовтіла й збіглася, наче від кислоти. Талавір думав лише мить, а потім повторив процедуру й припечатав змоченою нашивкою манкур. Біль був такий, що хотілося роздерти обличчя нігтями. Але коли минув, Талавір відчув неймовірне полегшення, наче позбувся тягаря, що його постійно відчував на поверхні. Частина, яка гарячково чіплялася за Догмат Старших Братів, яка хотіла «виконати завдання Белокуна», зникла. Навіть шепіт перетворився на ледь помітний фантом.

За кілька хвилин тунель розширився, згори долинули звуки. Наче високо над ним розкрилося слухове вікно. Талавір підвів голову й спробував освітити стелю, але знову нічого не побачив. Він відчував, ніби над ним щонайменше кілька касабів порожнечі. І це було неможливо. Талавір був певен, що не міг спуститися під землю аж так глибоко. Він ступив ще кілька кроків. Тепер обох стін можна було торкнутися, лише широко розводячи руки. Стіни все розходилися, аж доки Талавір опинився у великій залі. З неї вели відразу кілька коридорів. І кожен здавався безкінечним.

— Прекрасно. І як зрозуміти, куди йти? Кидати монетку?

Талавір обстежив входи, кинув до кожного по каменю, намагаючись за звуком визначити глибину. Вони були однаковими. Талавір потер чоло й посміхнувся. У пам’яті спливла пісня, що звучала як лічилка. Талавір скинув пальця догори й заходився рахувати:

Оп-оп, Андир-Шопай,

Де ховаєшся, Мамай?

Слово «Мамай» припало на центральний хід. Талавір стенув плечима.

Зрештою, або всі ходи йдуть до будинку Сєрова, або він навіки заблукає в лабіринті. Ця думка змусила його замислитися про потребу робити позначки. Він дістав ножа й спробував нашкрябати хрест, але вийшла літера «т». Талавір іще подумав і додав рисок на верхній перекладині. Вийшов знак, який він бачив у книжці легенд — давній герб кіммеринців тарак-тамга.

Центральний коридор ішов під кутом. Щоразу, торкаючись підлоги, Талавір відчував усе більший ухил. Він подумав, що зовсім скоро йому доведеться сісти й котитися, наче з гірки. Ще за кілька касабів він остаточно вирішив розвернутися.

Інші коридори, можливо, було б легше подолати. Але дорога назад виявилася ще несподіванішою. Коридор змінився. Шлях, який він пройшов кілька хвилин тому, став вузьким, наче закривши всі можливості до відступу.

Талавір губився в здогадках. Він не чув переміщення стін і не відчував рухів.

Залишалося дертися попереднім шляхом.

Коридор наче відчув його настрій і став пологішим. Почала спускатися стеля. Лампа загрозливо блимнула. Талавір думав, що минуло не більше ніж пів години, а тьмяне світло в трубці свідчило, що збігло більше часу. Він струсонув ліхтар і пішов далі. За кілька кроків стіни знову почали сповзатися, стеля — також. Повноважний уявив, що перебуває всередині величезної лійки, що лежить боком. Або наближається до найвужчого місця пісочного годинника. Стіни тиснули, вужчали, у мозку пульсувало запитання: що він робитиме, коли буде змушений повзти й зрештою впреться у вузьке горлечко? Він просуне голову й застрягне? Навіки розділений надвоє, лишиться в божевільному лабіринті під Ак-Шеїх? Світло вихопило круглий отвір. Він уже повз. Діра опинилася на рівні його обличчя. Вона нагадувала слухове вікно в будинку Сєрова. Талавір затиснув трубку в зубах і, як плавець, що надумав пірнати, засунув руки в лаз.

Звідти потягло свіжим повітрям. На його щастя, з іншого боку виявився простір.

Обдираючи плечі, він просунув тулуб, уперся руками в невидимі стіни й наче стягнув із себе кам’яну діру. Шкіра на животі та стегнах кричала від болю.

Талавір важко звалився й подумав, що такими безпорадними й змученими почуваються новонароджені. Ця думка його розсмішила.

Талавір іще трохи посидів, прислухаючись до простору. За колом світла ліхтаря була непроглядна темрява. Десь неподалік почулося шкряботіння, немов хтось точив залізні кігті об стіну. Спершу йому здалося, що це вибрики шепоту.

Але за поворотом він почув кроки, їх супроводжував той самий дзенькіт. Талавір прискорився, потім на мить зупинився і прислухався. Темрява була порожньою, або той, хто його переслідував, зачаївся.

З якогось коридору долинуло виття, спершу слабке й повне відчаю, а далі все голосніше, неначе хижак учув жертву. Лампа блимнула. Талавір побіг.

Тунель вивів у кругле приміщення. Туди сходилося кілька коридорів. Він закрутив головою. Лампа почала вмирати, він ледь бачив на крок від себе. Йому забракло повітря. Він відчув, як тіло розпадається, наче він знову опинився в Шейх-Елі.

З одного тунелю долинув скрегіт. Лампа заблимала. Спершу уривчасто, як у Медичному секторі на Матері Вітрів, а потім із більшими паузами. Світло.

Талавір намагався зорієнтуватися, у якому коридорі переслідувач. Темрява.

Йому здалося, що в середньому, і він кинувся в крайній. Світло. Тупіт став гучнішим. За ним бігло величезне створіння. Талавір устиг побачити, що коридор закінчувався кімнатою з двома дверима, а потім знову впала темрява.

Він потрусив ліхтар. У трубці ще літало кілька горошин гриба. У їхньому світлі долоня здавалася синюшною, наче в мерця, а потім він відчув удар. Його атакувала величезна залізна потвора. Талавір устромив ліхтар їй у пащу, намагаючись стримати натиск кігтів. Бекир мав рацію: джадал складався з металевого брухту й лише обрисами нагадував людське тіло. Гострі уламки хаотично формували зуби. Один із ротів, що роззявився на нозі потвори, вчепився Талавіру в коліно. Інший намагався вкусити за живіт. Талавір вирвав ногу, штовхнув потвору в пах, відчув скрип власних суглобів, розвернувся і загрюкав у найближчі двері. Вони були зачинені. Потвора стрибнула. Вага джадала дозволила проломити деревину. Обоє вилетіли в сусіднє приміщення.

Приземлився лише Талавір. Приготувався до нападу. З роздертої шкіри лилася кров, але джадал зник. А Талавір опинився ніби в глибокій могилі чи склепі. Смерділо пліснявою, вогким камінням і сечею. Талавір спробував підвестися і вперся плечима в земляну стелю, обмацав стіни й не виявив жодного виходу. У скронях застукотіла кров.

— Тільки хлопчики бояться бути похованими заживо, — пробурмотів Талавір і знову заходився стукати по стінах.

Не зрозуміло, як, але він опинився в ямі, у якій колись жила людина. На рівні голови він знайшов ділянку, що звучала лункіше, ніж інші. Це була фанерна дошка. Талавіру вдалося відчистити її від бруду й витягти. У стіні утворилося невелике вікно, крізь яке до ями ввірвалося тьмяне світло. Після годин у темряві Талавір не зразу оцінив побачене.

Біля стіни лежав старий матрац, коло нього стояла залізна миска із зеленкуватою субстанцією. Формою вона нагадувала самсу. Якщо це й була їжа, то вона вже зогнила. Глиняні стіни вкривали дитячі малюнки, які повторювали карти Мамая: Кара-Меркит і шатро демониці, дім Сєрова, хлопець, дівчинка та лисиця на двох ногах, Золота Колиска та фігура в центрі чотирьох променів.

Між ними кожен сантиметр стін був заповнений цифрами, формулами та кресленнями. Подекуди вони були намальовані вугіллям, але здебільшого нашкрябані. Від стін тхнуло сечею. Талавір зрозумів, що мешканець ями саме нею змивав попередні написи й формував поверхню під наступні.

Про школу Зорга ходило багато чуток. Талавір зловив себе на думці, що ніколи по-справжньому в них не вірив. Навіть Руф вважала експерименти, які начебто проводив доктор Зорг над своїми вихованцями, перебільшенням. Багато хто з тих вихованців стали верхівкою Старших Братів. То хіба міг один із засновників організації змусити дитину жити в таких умовах? Але Талавір був упевнений: це кімната Мамая, де він жив до того, як став ученим та Богом Спалахів. Так доктор Зорг кував його покору.

Талавір штовхнув стіну плечем. Після кількох ударів глина обвалилася. В очі вдарило тьмяне світло. На якусь жахливу мить Талавір подумав, що повернувся на Матір Вітрів. Але це була маленька кімната над ямою, з єдиними дверима на протилежній стіні. Талавір ступив кілька кроків, обережно потягнув за ручку й опинився в будинку Сєрова.

У передпокої панувала напівтемрява. Вікна були заклеєні газетами.

Смерділо гнилою їжею, спертим повітрям і помийницею. На підлозі валялися гори сміття: стоси картону, мішки з пляшками, іржаві бляшанки з емблемами Старших Братів. У нитках денного світла виблискували ледь помітні часточки суєру. Мотлох не пропускав жодних звуків. Фільтр і генератор, до звуків яких Талавір звик за час в Ак-Шеїх, мовчали. Стіл був захаращений брудними мисками. На дні кожної копошилися величезні хробаки. У їхніх черевцях пульсували темно-рожеві цяточки. Талавір нахилився ближче, щоб перевірити здогад, і відсахнувся. Голова кожної личинки закінчувалася мініатюрним дитячим личком.

На полиці коло столу він побачив якісь препарати. Чоловік згадав слова Гєри про те, що його дружина помирає. А може, ці ліки для Мамая? Те, що він побачив у лабіринті, було справжнім жахом засоленого. І як Талавір розраховував поговорити з Мамаєм?

Він піднявся на другий поверх, туди, де було єдине вціліле вікно. Ще на сходах він почув скрип і подумав, що це знову джадал. Але то було крісло-гойдалка. Порожнє, як спершу здалося Талавіру. Він підійшов ближче. У купі брудного лахміття сиділа людина. Голий череп укривали шрами та фістули, з яких сочився гній. Вуха з’їла короста. Повіки людини були приколоті скріпками.

У місцях проколів виднілася гола кістка. В очах не лишилося нічого людського.

Лише безкінечна мука. Зневодненими, як у мумії, руками людина тримала великий альбом із родинними фотографіями й невідривно вдивлялася в Дешт за вікном. Це могла бути тільки онука генерала Сєрова та дружина бея Ак-Шеїх.

Багато років вона стерегла джадала. Можливо, вона знала, як до нього достукатися.

— Як мені поговорити з Мамаєм? — Талавір присів поряд із кріслом.

Безкінечно довгу мить нічого не відбувалося. Нарешті людина важко, наче на шарнірах, повернула голову.

— Той, кого ти шукав, уже тут, — сказав скрипучий жіночий голос, а потім із засушеного горла вирвався сміх. — Тепер він твій! — її обличчя перетворилося на шмат м’яса, очі витекли з очниць.

Будинок затрусило. Стіни вкрилися тріщинами. Сходи, якими він підіймався, обвалилися. Талавір затулився рукою і стрибнув до дверей на протилежному боці веранди. Він майже не здивувався, коли за ними виявилася карстова печера. «Клятий будинок був частиною лабіринту», — подумав Талавір, роздивляючись паруюче рожеве озеро. Кімната була висічена із суцільної породи, з неї не було виходу.

Талавір сів, обіперся об стіну й підтягнув до грудей ноги, щоб не торкнутися суєрної ванни. Бігти не було куди. Озеро вкрили брижі. Одночасно з цим шепіт у голові Талавіра переродився в Голос. Він належав вкрай розлюченій жінці.— Чого прилип до підлоги, як купа гною? Тікай! — а потім жінка заверещала: — Ні, тільки не до нього! Я не хочу!

З рожевої мли вилізла голова джадала. Вкрита залізом рука схопила Талавіра за ногу й потягла на дно. Він не запам’ятав миті, коли масляниста рідина заповнила легені, а перед очима розповзлася чорнота.

Талавір отямився в безкінечному темному просторі. Стелі і стін не було, як і жодних орієнтирів. Талавір подивився на власні руки, торкнувся обличчя.

Попри занурення в суєр, змін не було, як і ран, завданих металевим монстром.

Він відчув рух і обернувся. З глибини кімнати, наче вихоплена й збільшена камерою, до нього нечутно наблизилася клітка. Залізні прути були товсті й погано оброблені. Талавір торкнувся одного, щоб зрозуміти, чи не спить. Залізо було як лід. У протилежному куті клітки здригнулася купа лахміття, а потім зірвалася й кинулася на нього. Талавір відступив на крок, спостерігаючи, як істота, захована в дрантя, з усієї сили вдарилася в те місце, де щойно була його рука. Крізь дірки на одязі визирали обриси дівочого тіла. Голову жінки вкривав поточений часом каптур, так що не можливо було роздивитися обличчя. Талавір згадав пряний подих демониці з Кара-Меркит і крізь ґрати потягнувся, щоб відкинути башлик. Бранка здригнулася, вигнула шию, каптур впав, і Талавір побачив, що очі та рот жінки були зашиті чорною від крові ниткою. Вона по-курячи нахилила голову, дослухаючись до Талавіра. Спотворені риси викривилися в хижій посмішці.

— Хто ти? — не зміг стриматися Талавір, хоч і знав, що вона не може відповісти.

Жінка розвернулася на звук, утробно загарчала і з неймовірною силою знову плечем вдарила в ґрати. Клітка заскрипіла. Талавір відсахнувся. Його обдало хвилею накопиченої за століття люті. Талавір навіть подумав, що бранка і є джадал, а той, хто на нього напав, лише її охоронець. Про всяк випадок він оглянув стіни клітки. Замка не було. Наче вхід заварили, щойно бранка опинилася всередині. Хто б не заточив жінку, він не збирався її випускати.

Темрява за спиною Талавіра знову заворушилася. Долинув уже знайомий металевий скрегіт. Талавір обернувся і стиснув кулаки.

Цього разу джадал ішов повільно. Метал скрипів та тьмяно поблискував.

Талавір подумав, що найдужче потвора скидалася на божевільного розкрадача могильників, що в нападі жадоби натягнув на себе музейні експонати різних епох. На голові потвори був пом’ятий литий шолом. Нащічники та маска з металевої луски щільно прилягали до обличчя, ховаючи риси. Очі були темними проваллями. Рот — вузькою щілиною. Потвора втратила загрозливу граційність.

Тепер її тіло сіпалося. Голова-шолом здригалася від кожного руху, наче була готова от-от полетіти додолу. Вузька щілина на лускатій масці розкрилася.

Потвора оголила довгі гострі зуби — кулі не такої далекої війни. Рот усе ширшав, аж поки верхня частина голови відвалилася і з брязкотом покотилася темною підлогою. А далі, як за наказом, почало розсипатися тіло. З шиї зірвалися й розкотилися кістяні, металеві, керамічні, скляні й навіть пластикові намистини. З плечей вивалився давній кіммерицький лук, що слугував ключичними кістками.

З живота, наче залізні змії, випали ланцюги. Упали чавунні ядра. Руки розвалилися на набір стріл. З правої кисті випав наконечник списа, а з лівої — короткий, вкритий іржею акінак¹³. З коліна вивалилися уламки від амфор, стегна розсипалися на блискучі леза від кортиків та тьмяні зеленуваті уламки ножів різних часів. Талавіру здалося, що в місиві з уламків зброї навіть промайнули жетони Старших Братів. Коли шум стих, за кілька кроків од Талавіра опинилася купа брухту.

Талавір обережно наблизився і штовхнув гору мотлоху кінцем черевика.

Джадал не ворухнувся. Талавір потер манкура. Паразит вкрився товстою шкіркою й теж не подавав ознак життя. Якщо джадалом був доктор Мамай, то місія Талавіра виявилася подвійним провалом. Він так і не дізнався, що сталося з автором Спалахів і його зброєю — Золотою Колискою, а найголовніше — з Рябовим. Усвідомлення останнього прикро вразило. На що він сподівався? Що джадал передасть йому останні слова товариша і в них буде правда про події в Шейх-Елі? І Талавір нарешті зрозуміє, чому Рябов наставив на нього рушницю, чому так злякався, чому схотів убити свого брата? Чому сказав, що це Талавір, а не він має померти? А може, відкриє найсокровенніше: ким був Талавір до Спалахів і на що його перетворив суєр?

З темряви полинула музика, схожа на колискову. Брухт заворушився. З-під шолома показалася суха, наче іграшкова, ручка. Талавір відкинув залізяччя й побачив соляну мумію хлопчика, що сиділа між мотлохом. Його шкіра нагадувала найтонший папір, укритий шаром суєру. Мумія заскрипіла, неприродно вигнула шию. Під засохлими повіками сіпнулися білки. Хлопчик повільно розплющив очі. Вони були із солі й здавалися сліпими. Так само неспішно мумія простягнула руку, розімкнувши скорчені пальці. У долоні хлопчика лежали круглі камінці.

— На, — сказав хлопчик. — Тогуз коргоол.

Губи мумії не ворушилися. Звук лунав звідусіль. Талавір підставив долоню і відчув вагу камінців. Тієї ж миті шкіру обпекло вогнем. Талавір інстинктивно відсахнувся. Камінці впали в мотлох. Муміфікований хлопчик здригнувся, наче від удару. Голова на тонкій шиї небезпечно нахилилася. Талавір уявив, як вона зараз відірветься й покотиться невидимою долівкою, як нещодавно голова-шолом джадала. Але мумія не розсипалася. Натомість руки й ноги наповнилися вологою. Жилами заструменів суєр. Обличчя налилося й набуло дитячих рис.

Очі стали світло-карими. Якби не колір шкіри, то можна подумати, що перед Талавіром незмінена людська дитина.

— Ти не вона. — Дитина ображено скривилася.

— Хто?

— Не вона. — Хлопчик потер очі, наче збирався розревітися. Талавір нахилився нижче.

— Як тебе звуть?

— Тарг, — невпевнено сказав хлопчик. Він немов щойно прокинувся і намагався зібрати думки докупи.

На вигляд йому було не більше п’яти, якби не очі. Від них віяло століттями.

Це був ще один давній дух Кіммерику, який повстав із мертвих силою Спалахів.

А Талавір просто опинився в нього на шляху, як тоді з демоницею з Кара-Меркит.

— Це ти вбив Рябова? — запитав він у хлопчика, який іще мить до того був джадалом.

Хлопчик кивнув, на мить затримав погляд на жінці в клітці, знову подивився на Талавіра.

— Навіщо ти його вбив? І чому я досі живий?

— Ти привів мені її. Той, інший, був схожий на тебе, але її не привів. А ти пройшов через Кара-Меркит, де вона тебе поцілувала. — Хлопчик показав на бранку із зашитим ротом та очима. Вона наче відчула жест і зашипіла, немов сто тисяч змій. Талавір одразу впізнав звук і нарешті почав розуміти. Жінка в клітці була демоницею з кургану, вона влізла до нього в голову й використала його як їздового тулпара, щоб дістатися Ак-Шеїх, де він зустрівся з джадалом. І тепер вони всі були в його свідомості.

— Ми ж іще не зустрічалися отак всі втрьох чи вже бачилися? — запитав Тарг, чим збив із пантелику Талавіра.

Невже він говорив із Таргом та демоницею у своєму попередньому забутому житті? Але хлопчик розвіяв його надії:

— Ні, здається, такого ще не було. Розумієш, я бачу майбутнє, пам’ятаю минуле, але вони, як хвилі, накочуються одна на одну, змішуються так, що важко розібрати, що вже сталося, а чого тільки варто чекати. — Слова не відповідали вигляду хлопчика. Він скидався на п’ятирічного, а говорив, наче Азіз-баба. — Я плутаюся. І з Рябовим, — Тарг наче прокотив у роті ім’я, — я помилився. Вони назвали мене джадалом. Але я не злий, не такий, як вони кажуть. Це не мій вибір.

— Він знову подивився на жінку в клітці. — Дуже давно за мене все вирішили, як і за тебе.

— Про що ти? — Талавіру не сподобалися слова хлопчика. Вони лише духи в його голові. Звідки їм знати, хто він і чого прагне. Але було вже пізно.

Маленькі пальчики вчепилися в його долоню. Він відчув круглу поверхню камінця.

— Я покажу. На відміну від Рябова, до пробудження тебе не існувало.

Тому вона змогла влізти.

— Не існувало? — у відчаї закричав Талавір, але Тарг уже почав показувати, що ж насправді відбулося в Шейх-Елі. Талавір наче перенісся в той момент і водночас міг спостерігати збоку, знаючи, що таке суєр і як він діє.

Талавір знову побачив божевільні очі М-14.

«Не роби цього! Це ж я? Твій брат!» — закричав Рябов і вистрелив. Жінка-ящірка вибухнула. Талавіра відкинуло вбік. Він не пам’ятав, скільки минуло часу, перш ніж перед очима проясніло, а у вухах перестало дзвеніти. З неба падав рожевий сніг. Талавір спробував зловити сніжинку, але рука не слухалася. Тоді роззявив рота й висолопив язика. Хотілося пити. Але сніг виявився гірко-солоним, наче пластівці солі. Зубами вдалося зняти рукавичку. За тканиною потяглася слизька рідина. Шкіра перетворилася на рожеве желе. Тепер Талавір не сумнівався, що й із рештою тіла те саме. Ось чому Рябов кричав і намагався його пристрелити. Талавір перетворився на потвору, єдине милосердя для якої — смерть. Десь поряд була гвинтівка. Талавір спробував поворухнутися. Але це було все одно, що віддавати накази мертвій плоті. Розталу медузу вже не зібрати докупи. З горла Талавіра вирвався хрипкий сміх. Він мав дозволити Рябову завершити справу й померти людиною, а не купою зміненої плоті.

Талавір знепритомнів, а коли прокинувся, небо над ним було тьмяним і тряслося. Його кудись пересували. Він не міг роздивитися, куди саме: очі застилала імла, наче він дивився на світ крізь тонку плівку.

— Це «живе м’ясо»! Голова вже плавиться, — закричав хтось зовсім поряд.

Над ним схилився Белокун. Його очі палали від захвату.

— Це не має значення. На його обличчі найкраще відбилися риси Мамая.

Розумієш, що це означає? Інші — лише невдала копія, відбиток, залишений на вже надрукованому аркуші. Але нам пощастило. Особистість цього знищено. Ми зможемо отримати аватар Мамая, ідеальну реконструкцію. Несіть у Медичний чимскоріш.

Талавір прокидався безкінечну кількість разів. І щоразу із небуття його витягував біль. Не дивно, що після остаточного пробудження мозок відмовився від цих спогадів. Під дією суєру безформні кінцівки набули обрисів. Нове обличчя стало сприйматися як власне, а відсутність пам’яті — як тимчасовий збій. Він хотів бути справжнім Братом.

Белокун робив усе, щоб у Талавіра не виникало сумнівів. Вони брехали від самого початку, маніпулювали й затягували його у свою гру. Руф накачувала вигадками про його минуле. Белокун цікавився снами, казав, що це уламки спогадів. Тільки не уточнював, кому ці спогади належали. Але тепер, перебуваючи в кімнаті власної свідомості поряд із двома духами, Талавір остаточно зрозумів слова Тітки Вальки про «його обличчя». Його риси, як і зовнішність Рябова, належали доктору Мамаю.

— То тепер я Мамай? — крізь зуби проказав Талавір.

Тарг забрав у нього круглий камінець і заперечно похитав головою.

Талавір уже й сам знав правильну відповідь. Він боявся, що міг виявитися клоном. Але реальність була ще гіршою. Клон бодай має тіло-першооснову, з якої взяли клітини, щоб виростити копію. Він же був штучно сконструйованим шматком м’яса, інструментом Белокуна, виготовленим для того, щоб знайти доктора Мамая. Його руки затрусилися від люті.

— Доктор Мамай ще живий? Його можливо знайти?

Тарг на мить замислився, звів брови й скосив очі, роздумуючи над відповіддю, потім позагинав пальці, наче щось підраховуючи.

— Ім’я здається знайомим, — нарешті сказав хлопчик. — Але можу сказати напевно: такої людини зараз не існує. А може, і не існувало? — Тарг замріяно торкнувся носа. — Може, він іще тільки готується народитися?.

Талавір кілька секунд почекав на продовження, але його не було. Він сподівався на іншу відповідь. Белокун так несамовито вірив у те, що Мамай живий, що заразив цим навіть Талавіра. Хто б відмовився знайти живого бога?

Людину, настільки могутню, що їй вдалося зупинити війну й змінити цілий півострів. Якщо вірити легендам, Мамай був смертоносною зброєю і при цьому лише людиною. Навіть він не зміг пережити Спалахів.

— А Золота Колиска? Вона теж згинула? — без особливої надії запитав Талавір.

Цього разу хлопчик виявив більше цікавості.

— О ні, її неможливо знищити.

— То де її знайти? — вчепився у відповідь Талавір. Зрештою, навіщо йому доктор, якщо можна знайти його зброю.

Тарг сіпнувся в бік жінки, наче зважуючи, чи варта відповідь майбутніх проблем. Талавір зрозумів, що краще адресувати питання про Золоту Колиску до бранки.

— Прошу, дай їй сказати.

Тарг скривився, наче очікував, що він передумає. Нарешті кивнув. А коли звів очі, то його рот перетворився на зашиту рану. Натомість губи жінки в клітці звільнилися від пут, але очі досі лишалися сліпими. Вона розродилася лавиною прокльонів. Талавір навіть пошкодував, що дозволив їй говорити. Жінка наказувала повернути її до Кара-Меркит, кричала, що її надурили, кляла богів і Талавіра, але про Тарга жодного разу не згадала.

— Ти мене використав, брудний чоловічку. Я не мала зустрічатися з ним.

— Жінка говорила про хлопчика так, наче його тут не було. — Ти скоро помреш, і твої кишки розтягнуть Дештом, як смердючі водорості, проковтнуті й відторгнуті бакланом. Твоє кволе тіло не потягне ваги наших душ. Бог, якому ти служиш, — нікчема…

— Я вже не служу Двобогу. Сконструйованій мерзоті немає місця в його Колесі, — зупинив її Талавір і відчув, що ці слова принесли полегкість. — Я хочу помститися йому й усім, хто зі мною таке зробив. Для цього мені потрібна Золота Колиска. І ти мені допоможеш.

— Чого б це?

— Бо ви в моїй голові, а я ваше єдине тіло. Наше сусідство тобі не подобається, тож доведеться домовлятися, — хижо посміхнувся Талавір.

Жінка замислено облизала гострі зуби й знехотя проказала:

— Треба йти до відьми Албасти.

— Вона знає, де Золота Колиска, а чи звільнить вас від мене?

— І те, і те! А може, й зацілує тебе до смерті, якщо ти їй сподобаєшся, — розреготалася жінка. — Але з тої дупи, де ти опинився, я тебе не виведу. Проси його. Коли Тарг знову зміг говорити, то виявилося, що він не чув слів жінки.

Духи не тільки не могли говорити одне до одного, але й навіть чути, хоч і знали, що перебувають разом в одному тілі.

Талавір переказав слова жінки хлопчику.

— Вона хоче, щоб ми пішли до Албасти? — по дитячому обличчю пробігла тінь, наче він намагався пригадати, де чув це ім’я. — Хіба ми ще в неї не були?

— Ні. — Талавір заперечно похитав головою. — Але раз ти запитав, то це означає, що ми до неї дійдемо?

— Можливо. Я пам’ятаю не тільки те, що було чи буде, а й те, що могло статися. А іноді мені здається, що я не пам’ятаю чогось дуже важливого. Чому я маю тобі допомогти?

Запитання заскочило зненацька.

— Ти сказав, що не злий, не такий, як уявляють інші. Може, я зможу тобі допомогти?

Хлопчик мить задумливо кусав губи, достоту як реальний п’ятирічка, потім його обличчя просяяло. Він зробив жест, щоб Талавір нахилився, притулився пухкими губами до його вуха й прошепотів своє бажання.

Талавір відсахнувся. Він очікував почути, що завгодно, але не це. В очах хлопчика застигло благання.

— Якщо зможу… — невпевнено проказав Талавір. Він уявлення не мав, як задовольнити прохання Тарга, але й відмовитися не міг.

— Цього вистачить.

Очі хлопчика блиснули. Талавір знову опинився в коридорі з бетонними стінами, наче він був в одному з переходів між бомбосховищами під Ак-Шеїх.

Згори долинали постріли й людські голоси. Чортові духи його надурили й викинули просто в руки Старших Братів. Кров загупала в скронях. Талавір побіг.

Зранена нога не боліла, натомість до рухів додалися сторонні скрипи. Він став важчим, наче на нього одягли важкі обладунки. Талавіру не було коли думати, що з ним сталося. Треба було втікати. Плетиво коридорів вивело у вузьку штольню. Високо над головою світило сонце. Стіни були гладенькими, без жодних сходів чи зачіпок. Талавір вилаявся й уже думав повертатися, коли згори впала мотузка й пролунав жіночий шепіт. На коротку мить йому здалося, що по нього прийшла Ма.

— Гей, дульбер! Лізь, я тримати. Не з’їм, не бійся. — З отвору показалося розпашіле обличчя Гулі. Вона всміхнулася. Звірині зуби блиснули.

Його відправили в Дешт із несправжнім завданням. Змусили дізнатися, що сталося з людиною, яку він сам колись убив. Белокун хотів, щоб він знайшов Мамая, Сфена вимагала інформації про Золоту Колиску. Талавіру згодовували брехню, що він справжня людина, колишній Старший Брат, і все тільки для того, щоб тримати на короткому ланцюгу. Він навіть вивчив Догмат Двобога, хоча Белокун і знав, що саме існування Талавіра — мерзота проти їхньої віри. Їхньої — не його. Вони прагнули розгадати секрет Спалахів, опанувати технологію, яка перетворила людей на засолених, для цього піддавали їх тортурам, називаючи потворами. Іншого не шкода, коли він лише потвора. Найстрашніше, що так думав і Талавір. А найсмішніше, що він тепер більше ніж потвора. Він не просто змінений, він народжений із суєру.

Талавір зітхнув і схопився за мотузку: «Як там сказав Азіз-баба? Жереб уже випав, тепер час зустрітися з наслідками».

13 Акіна́к (гр. ἀκῑνάκης, ουὁ) — короткий меч, який був поширений серед іраномовних народів Східного Середземномор’я. Грекомовні автори називали акінаками скіфські короткі мечі.