Дім Солі

Бекир. Спуск під землю

Бекир розплющив повіки. Кожен рух відлунював болем, неначе голову стискав залізний обруч. Удень закінчилися ліки Ма. Надвечір він знесилено впав на землю й заснув на кілька годин. Йому снилося, як прадавнім Дештом на повному ходу скакала прекрасна цариця. Вона була такою лютою й божевільною, що її вбили власні воєначальники, але й після смерті не знайшла спокою. Ще кілька століть її демон стримував дух її брата, а поряд у могилі чорніла без сонця і вкривалася патиною священна Золота Колиска. Бекир спробував схопитися за сон, розібратися, що йому привиділося, але навіть від незначного напруження голова немов розколювалася.

Біль відволікав від думок про Ма, хоч у вухах досі стояв вибух, а перед очима застигла мить, коли вона передала йому батькову обручку, відштовхнула й наказала йти. «Чому вона так вчинила? Нащо нас покинула? Чи не залегко ми здалися?» Бекир відчув, як до очей підступають сльози. Він зарився обличчям у суху траву, сподіваючись, що друзі цього не помітять. Рух викликав новий напад хвороби. Бекир стиснув зуби й спробував зосередитися на розмові коло вогнища.

Голос Чорної Корови заколисував. Вона знову згадувала про батька.

— Ти знаєш, яким сильним він був? Коли на монастир у Киїк-Кобі, де ми жили, напали здичавілі, він сам-один розкидав із десяток. А монахи сховалися й тільки спостерігали. — Вона вже кілька днів не облизувала Забувайка. Згадувала чи просто вигадувала, як зараз. Іноді краще вірити у вигадане, ніж знову переживати біль від справжнього. А от Ніязі дратувався. Він звик до казок. Азіз-баба їх завжди розказував з усмішкою — нікому й на думку не спадало сприймати їх за чисту монету. Він не розумів, чому Чорна Корова так уперто намагається прикрасити правду.

— Та розказуй! Прямо з десяток? Ти ж сама говорила, що тоді він уже був хворим? Стікав кров’ю, а шкіра злазила клаптями?

— Говорила, — тихо відказала Чорна Корова. На мить її очі зволожилися.

А потім, наче розганяючи чари поганих спогадів, вона завзято продовжила: — Уявляєш, яким він був до хвороби? Справжнім богатирем. Щоб ти знав, саме він заснував Армію потвор. А цариця амазонок Гікія готова була за ніч із ним віддати десять кубів чистої води.

— Твій батько заснував Армію потвор? Ще скажи, що він і є Бог Спалахів!

— Ніязі ледь не вибухнув від обурення.

— Заснував! І щоб ти знав, якби він зараз був із нами, ми би легко знайшли Золоту Колиску.

— Пф-ф! — голосно видихнув Ніязі, усім виглядом демонструючи, яку нісенітницю вона верзе. — Невже ти не розумієш, що дід просто знайшов привід, як спровадити нас з Ак-Шеїх, коли туди прийшли Старші Брати? Золота Колиска — це казка. Якби вона існувала, якби існувала колиска Діви, здатна відродити Кіммерик, він би відправив по неї когось кращого за трьох дітей, один із яких зовсім хворий. — останню фразу Ніязі проказав пошепки, сторожко подивився на Бекира і сказав те, що його насправді турбувало: — І що ми тепер робитимемо без ліків?

— Коли мене везли на перше жертвопринесення, я справді думала, що це кінець. — Чорна Корова довгою кісткою поворушила вогнище. — Вони хотіли мене спалити. А тоді згоріло їхнє селище. Пам’ятаю, як жінка зі зміями на голові сипала мені вслід прокльони й кричала: «Ти невдала жертва! Йди й не вертайся!»

А я все думала, як мені пощастило.

— Хочеш сказати — і нам пощастить?

Чорна Корова стенула плечима й усміхнулася. Ніязі похитав головою.

Кудлаті вуха нашорошилися в бік темного Дешту. Вечорами степ остигав настільки, що діти збивалися в клубок. Відкритий вогонь ніс небезпеку, виказував твою присутність. Розпалювати вогнище в просторі, де навіть жаринку можна було розгледіти за багато фарсахів, все одно, що кричати — «ось я тут, прийди й зжери мене». У глибокому безлюдному Дешті кострище потрібно було ховати. Тому щовечора вони намагалися знайти стару споруду, яму чи камені, які б хоч трохи вкрили світло. З настанням темряви вогонь засипали й укладалися на тепле місце.

Бекир ліниво подумав, що вони засиділися і вже темно, а їхнє вогнище досі яскраво палає, але так хотілося і далі пливти на хвилях розмови.

— Здається, я бачив тінь. Може, знову ракоскорп Бекира, якого ми помітили вдень? — Ніязі злякано глянув у темряву, не побачив нічого нового й обернувся до дівчинки. Чорна Корова заворожено вдивлялася в полум’я. Вона була не така полохлива, як Ніязі. Єдиним, що викликало в ній тривогу, був вогонь. Але без слизу Забувайка, здавалося, і цей страх відійшов. Тепер вона не могла відвести очей від вогню.

— Ти раніше не любила вогонь? Через те, що тебе хотіли спалити?

— Ні, — Чорна Корова похитала головою. — Батько в дитинстві примушував тримати руку над полум’ям. Казав, це має щось у мені розбудити. А перед смертю подарував Забувайка, наче не хотів, щоб я згадала, чого він домагався.

— А тепер ти згадала?

— Ні. Хоча мене здивували слова мами Бекира. Про те, що вона знала мою маму. А та перед смертю назвала мене Атеш. «Атеш» значить «вогонь». Як думаєш, що це означає?

— Батьки іноді так по-дурному нас називають, — тільки й сказав Ніязі, а потім наче вирішив, що цього недостатньо, і додав: — Мої батьки потрапили в бурю. Тато загинув, рятуючи маму. Вона вже була вагітною мною. Тітки казали, тому я таким народився.

Він подивився на зарослі хутром руки-лапки, потер одну об одну й наблизив до вогню, щоб зігріти. На мить запанувала тиша. Вогнище потріскувало. Обличчя холодив ледь помітний вітерець.

— А якщо нас наздожене буря? — знову взявся нити Ніязі. — А Бекир хворий. От-от помре.

— Не помре. Тут уже недалеко. — Дівчинка звела брови. — А ти скиглій!

Ниєш і ниєш. І не боїшся, що за тобою приповзе Албасти? Вона любить цілувати зляканих. — Дівчинка ткнула в Ніязі обгорілою кісткою і засміялася.

— Дурепа! — завищав хлопчик. — У мене хутро загориться. От точно ти невдала. Може, і Старші Брати прийшли через тебе? І зараз трощать Ак-Шеїх!

— Скиглій, скиглій! Не ний, не ний! Прийде Албасти, зацілує… — проспівала дівчинка, ще вище підіймаючи дрючка.

Ніязі відсахнувся, зачепився за ногу Бекира лапою й упав йому на спину.

— Ви що, подуріли, кутуру? — Бекир схопився за голову й сів. — Чого кричите? Ще й вогнем розмахуєте? Вас за фарсах видно.

Чорна Корова кинула палицю у вогонь і підскочила до хлопця. Ніязі задніми лапами припорошив багаття і сів вилизувати хутро, наче там був опік.

На тлі жару вугілля його писок здався змученим.

— Ти як? — Чорна Корова обережно поклала руку на його плече. У місці доторку наче затанцювали голочки. Пальці дівчинки були теплими й ніжними.

Бекир відчув, як запалали його щоки, а до очей знову підступили сльози. — Думаєш про Ма?

— Уночі не можна палити багаття. — Бекир потер очі, наче щойно прокинувся. — Я ж вам казав. Ми вже поряд із тим місцем, про яке говорив Азіз-баба. Маємо бути обережними.

— А ти впевнений? Тут усе таке однакове, — запитав Ніязі.

— Упевнений! — уперто сказав Бекир і потер скроню.

У пам’яті спливла юрта Азіза-баби. Перше, що він побачив, отямившись після уколу Дерева Болю, були блискучі скельця старого. Його голос досі скрипів у вухах: «Золота Колиска здатна всіх врятувати».

— Ми маємо її знайти. Ви ж пам’ятаєте розповідь? Золота Колиска може відновити світ, повернути тих, кого… — Бекир затнувся.

— Повернути твою маму? — Чорна Корова знову торкнулася його руки.

Цього разу Бекир не витримав.

— Ми не знаємо напевно, що з нею сталося. Це лише вибух!

Ніязі незадоволено подивився на дівчинку, наче звинувачуючи в тому, що вона засмутила Бекира, і заходився гасити вугілля. Чорна Корова опустила голову й накрутила на пальця пасмо. Бекир важко дихав.

— Я скучив за домом, — не витримав мовчання Ніязі. — Уявляю, як зараз Плаксива Зарема ставить джезву, Тітка Фат забиває люльку полином, у буржуйці тріщать кізяки, а дід збирається розказати чергову казку.

— А Старші Брати нишпорять юртами, — додав Бекир. Але гнів уже влігся.

Залишився тільки тупий пульсуючий біль. Новий подих Дешту підняв темне пасмо Чорної Корови вгору. Очі Бекира розширилися. Він першим помітив, як на пагорбі, під яким вони ховалися, з’явилася тінь. За нею — ще кілька. Повітря наповнилося смородом тулпарів і тупанням десятків лап.

Перший вершник тримав у руці дрючка, на якому бовталася прив’язана за волосся голова. Навершя прикрашали кольорові стрічки. Скупий місяць освітив давно порожні очниці. Сухожилля на щоках ще тримали подобу форми. Крізь розірвані щоки просвічувалися зуби. Голова наче щосили намагалася всміхатися.

Закритий тінню чоловік високо підняв руку й потряс бунчуком із прив’язаною головою. Тулпар під ним нервово пирхнув. Жест очільника повторили інші. На деяких списах бовталися відірвані кінцівки.

Бекир зіп’явся на плече Чорної Корови й спробував випростатися. За його спиною панічно зойкнув Ніязі. Страх вихолодив потилицю, але прискорив думки.

Він гарячково думав, що робити. Якщо це чужі акинджиї, то можна поторгуватися. Бекир та Чорна Корова — незмінені — цінний товар у Дешті, принаймні зразу їх не вб’ють. Або ж можна кинути в тулпарів вугілля, скористатися сум’яттям і втекти.

— Не починай, — наче прочитала його думки дівчинка й підняла руки, показуючи вершникам порожні долоні. — Вони так просто не відступлять. Це Армія потвор.

Слова Чорної Корови приголомшили. Бекир гарячково згадував усе, що знав про Армію потвор. Вони єдині після Спалахів продовжили воювати зі Старшими Братами, хоч і підпільно: нападали на гуманітарні конвої, відбивали засолених, забирали припаси. Ходили легенди, що їх підтримували з країни Діви.

Ніхто не знав, чи взагалі таке можливо, але засолені вірили. Мулоголовий Аслан їх обожнював, вважав героями, що діляться здобиччю з найпотворнішими. З тими, хто не годен сам себе прогодувати. Він мріяв до них утекти. Близнюки Саші Бідного розказували, що Армія потвор — такі ж акинджиї, як і інші.

Полюють, за чим доведеться. І що Саша Бідний отримує цінні речі не тільки від Старших Братів, а й від Дикої дивізії, як іще називали Армію потвор. А ще вони вміли за допомогою суєру вдосконалювати власні тіла.

Над тулпарами почали з’являтися смолоскипи. У повітрі засмерділо смаленим салом деніз копека, яке використовували для вогню. Бекир зміг роздивитися вершників. Усі чоловіки в загоні мали чудернацькі конструкції на головах. В одного армійця з маківки звисав хвіст морського кота з отруйним шипом на кінці. В іншого прямо з черепа вилазила металева корона, голову третього вкривали звивисті баранячі роги. Кілька мали голови биків із додатковими рогами. Морди прикрашали татуювання, шрами, додаткові очі, блискучі пластини, зуби, що росли зі щік і навіть на вухах. Скидалося на те, що кожен армієць хотів якнайпишніше оздобити власну маківку. Бекир чув, що Дика дивізія за допомогою суєру вміла робити рухомі маски, які неможливо відрізнити від живих облич. Але ці потворні голови скидалися на справжні.

Вершники були вбрані в шальвари й короткі куртки. Кушаки відрізнялися різноманіттям і, як і голови, слугували предметом вихвалянь. Їх прикрашали кістки, набої, трофейні жетони Старших Братів та мішечки з атеш-травою.

Кожен такий міг підпалити юрту. На перев’язях висіли шашки та кинджали.

Тулпари теж були незвичними — широкими в боках, наче мали от-от окотитися.

Із сідел звисали роздуті сумки, на крупах були складені незрозумілі залізні конструкції.

Чи не найкраще людську подобу зберіг їхній очільник. Більшу частину його голомозого черепа вкривала залізна пластина. Ліве око заміняло штучне, на пружині. Під орлиним носом звивалися жмути тонких дротів, немов розкішні вуса. Від кожного руху пружини сіпалися і дрижали. Здавалося, обличчя чоловіка ні на мить не залишалося в спокої. Він щось крикнув, фланги загону відділилися, дітей оточили.

Бекир нарахував двадцять сім вершників. Піт на шкурах тулпарів, довгі сині язики, що звисали з пащ, свідчили, що потвори кудись поспішали. Але хто ж у Дешті відмовиться від цінного м’яса, тим більше, якщо воно само прийшло до рук? — Диви, які солоденькі! — Чоловік із шипом морського кота на голові ткнув в обличчя дітей смолоскип і посміхнувся. З шипа сповзла крапля слизу й зависла на кінчику великого носа. Бекиру схотілося втертися. — Двоє незмінені. Дівчинка й хлопчик. Хлопчик і дівчинка. Парочка… — проспівав шипоголовий. — Може, займемося розведенням своїх незмінених, ага?

Коло вибухнуло хрипким стишеним сміхом.

— А давай їх просто з’їмо? — запропонував вершник із баранячими рогами, нігтем великого пальця щось виколупав із зуба і плюнув під ноги. — Диви, які відгодовані.

— Нє, краще відвеземо на ринок, — сказав хтось далі. — Хороший товар.

— Ти що — ідіот? У нас же місія, — шикнув інший.

— Або продамо рекрутерам. Старші Брати дадуть хорошу ціну. Я чув, Белокун шукає саме незмінених. Тих, кого не полюбив суєр. Ми ж усе одно їдемо на Матір Вітрів.

— Зате тебе скоро долюбить до смерті.

Армієць, вкритий дрібними мушлями, наче коростою, промовив незнайоме Бекиру лайливе слово й демонстративно схопився за причинне місце, показуючи, що він думає з приводу любові суєру.

Усі засміялися.

— Зміняймо їх на зброю!

— Ні, краще з’їмо, — не вгавав рогатий. — Незмінені дають силу, захищають від хвороб!

— Тобі аби жерти! У нас є завдання, — огризнувся високий із залізною короною, що росла просто з голови.

З усіх боків посипалися пропозиції, що варто зробити з дітьми. Смолоскип сліпив, але Бекир побачив, що головний вершник залишався незворушним. Він відчув гарячу руку Чорної Корови, плечу передалося тремтіння Ніязі. Вони на нього розраховували.

— Нас не можна їсти, — сказав Бекир, обережно відсуваючись від наставленого на нього списа. — У нас теж місія.

Засушена рука на списі смикнулася і торкнулася голови Бекира. Він був певен, що всі чують, як стукотять його зуби. Живіт скрутило, забракло повітря.

Вершник із хвостом морського кота здивовано застиг.

— Диви, воно говорить!

Він підняв смолоскип і спрямував у груди хлопцеві. На потворному, сизо-бурому, наче в п’яниці, і залитому слизом обличчі заграла садистська посмішка.

— Яваш! — підняв руку очільник і обвів поглядом загін. Вуса стрибнули, а голова у світлі смолоскипа блиснула червоним. — Уночі Бог Спалахів. — Чоловік торкнувся лоба й різко, наче імітуючи вибух, розкрив долоню. — Спить.

Спить! І творить свої сни для нас. А ви розгалдикалися, як дурні баби коло криниці.

Усі двадцять сім вершників повторили жест очільника й покірно закивали.

Над улоговиною повисла тиша.

— Я Болбочан-ага. — Залізноголовий обвів дітей поглядом.

Ніязі голосно видихнув і зашепотів у вухо Бекиру:

— Він легенда — права рука вічного засновника Армії потвор — генерала Григоренка.

— Вічного засновника? — Бекир скосив на друга очі. — Ти ж сам казав, що він помер.

— Так, Григоренко-засновник помер, але залишився жити! — прокричав Болбочан. Вершники підхопили його крик. Генерал Григоренко — наш спалахоносець, — продовжив Болбочан, звертаючись до побратимів. Вони захоплено закивали, наче вперше почули історію про свого засновника. — Він був отруйним кинджалом Старших Братів, але його торкнувся Бог Спалахів — і Григоренко змінив свій шлях. З розрізнених недобитків він створив Армію потвор і повів її на священну війну проти завойовника. Кожен його наступник, коли заходить на посаду, відмовляється від власного обличчя і називає себе генералом Григоренком. І тому він вічний. Тепер тобі зрозуміло, солодке м’ясо?

— Болбочан розплився в огидній посмішці. Жива шкіра під штучним оком та навколо імплантованих залізних вус зібралася в зморшки. — Тож скажи, яка-така у вас місія?

— Ми йдемо з Ак-Шеїх. — Бекир задер підборіддя. Скроню немов прострелив розпечений прут, але краще вже біль, ніж страх. — На нас напали Старші Брати. Там сам Гавен Белокун.

Коло загуло. «Сам Гавен Белокун», «очільник Матері Вітрів у Дешті», «Мати Вітрів покинута» пронеслося над улоговиною.

— Який він? — не витримав чоловік із короною. Залізні зуби блиснули, наче в його роті розгорівся вогонь. — Правда, що він має три голови й замість кожної виростає дві нові?

— І то саме з руками й ногами! — почулося з глибини.

— І з пісюнами! — зареготав хтось.

Сміх вийшов натягнутий. Бекир подумав, що Армія потвор, як і Ніязі, ховає страх за жартами.

Болбочан скочив із тулпара, схопив смолоскип і наблизився до дітей, щоб краще роздивитися. Слова Бекира його зацікавили. Вогонь відбився від блискучих залізних пластин на його голові. Пружина в штучному оці стрибнула, вуса залило зловісно червоне полум’я. Натовп принишк. Болбочан присунув вогнище так близько, що Бекир відчув жар. Полум’я затремтіло від раптового вітру. — Як таке може бути, — проігнорував вітер Болбочан, — щоб Гавен Белокун нарешті залишив Матір Вітрів і спустився в Дешт? Ти ж не брешеш, солодке м’ясо? Болбочан-ага не любить брехунів. А Баранець любить їсти.

Армієць із баранячими рогами, що до того кілька разів пропонував їх з’їсти, витяг товстого язика й демонстративно облизав великі, наче в риби, губи.

— Ні, він точно в Ак-Шеїх. Прилетів на грифонах. З ним кілька десятків Старших Братів.

— Ого, — присвиснув Болбочан, — чим же ви його заманили? Чого це він поперся у вашу богами забуту діру? — І раптом у живому оці прослизнула інша думка. — Ви йдете з Ак-Шеїх, але навіщо? Ти сказав про місію, тож ви не просто тікаєте?

Бекир проковтнув солоно-гірку слину й прокляв себе за довгий язик.

«Рятуємося від Белокуна», — от як треба було відповісти.

— Я все скажу, якщо обіцяєте нас відпустити.

Вуса Болбочана сіпнулися, а слизький армієць із хвостом морського кота на голові неприємно засміявся. Сміху ніхто не підтримав.

— Ти й так усе скажеш, солодке м’ясо. — Очільник вершників недобре посміхнувся. Полум’я затремтіло ще дужче. Армієць із залізною короною насторожено поглянув у бік Дешту.

— Нас відправили по Золоту Колиску, — випалив Ніязі. — З казки… але ж це був лише привід нас спекатися.

Бекир смикнув його за лапку. Волосся дівчинки залізло йому в очі.

Тулпари незадоволено загарчали. Це вже був не просто «маленький друг».

— Буря, — прошепотіла Чорна Корова.

На обличчі Болбочана застрибали тіні. Небо освітив спалах. Темрява стала прозорою, і Бекир зрозумів, що бачить Дешт на кілька фарсахів. Ліворуч на них насувалася величезна стіна. На її гребені одна за одною вибухали блискавки.

— Сазаган! Вітер-дракон! — одночасно закричало кілька голосів. Тулпари стали дибки. У небо здійнялися нагайки.

Бекир не міг відвести очей. Він іще не бачив так близько бурі, що на сімдесят відсотків складалася із суєру. Електричні промені сіткою розходилися в пиловій стіні. Верхні блискавки нагадували оленячі роги. Наче й справді насувалася величезна потвора, зіткана із суєру й люті. Засолені називали таку бурю рогатим драконом. Пилова стіна закінчувалася видовженим вихором, який наче підбирав те, що не могла змести основна буря. То був хвіст Сазагана.

На обличчях воїнів Армії потвор з’явилися окуляри та маски для дихання.

Рештки людських тіл, що звисали зі списів вершників, затремтіли, наче теж прагнули якнайшвидше сховатися від бурі. Болбочан дивно посміхнувся якійсь думці й заскочив на тулпара. Коли Бекир уже подумав, що їх залишать у Дешті, він одним сильним ривком затягнув хлопця в сідло. Слизопикий із хвостом на голові підчепив ошалілого Ніязі, а засолений із залізною короною забрав Чорну Корову.

А потім почалося божевілля. Бекира поклали на крупі поперек, як мішок, що перевозили Дештом, а тому в нього залишилася одна задача — не звалитися з тулпара. Він вчепився в сідло й вивернув шию. Сазаган просувався з неймовірною швидкістю. Пісок бив в очі, забивав носа й залітав до рота.

Болбочан кричав, улюлюкав і раз по раз здіймав нагайку, наче змагався з бурею на швидкість. Його голос, не прикритий респіраторною маскою, звучав трубно й чисто. Бекир подумав, що й легені в бея армійців мають бути залізними. На сірих боках тулпара виступила піна. Бекир відчув її кислий сморід, а потім масну вологу на щоці, коли, перескакуючи корч, тулпар особливо сильно сіпнувся.

Вони мчали в протилежний від моря бік, віддаляючись від місця, яке їм призначив Азіз-баба, з кожним кроком опиняючись все далі від Золотої Колиски.

Попереду наче з-під землі виросли кам’яні брили. Бекир міг заприсягтися, що раніше їх там не було. Болбочан перехопив його погляд і змовницьки підморгнув, немов нещасні кілька скель змогли б їх порятувати. У голові Бекира стукотіло.

Єдине, що йому залишалося, — вчепитися міцніше й довіритися армійцю. І тоді Сазаган — вітер-олень — їх наздогнав.

Стіна піску впала на голови. Бекир гостро відчув, що немає волосся.

Суєрний пил шарпав і роздирав шкіру, оглушував і забивав очі, роблячи майже сліпим. З усіх боків ударили блискавки й породили рожеве марево. Вітер ревів.

Вони наче бігли із Сазаганом наввипередки. Бекир побачив, як порив вітру підхопив сусіднього вершника. Його підкинуло вгору, а потім немов проштрикнуло грозовим рогом. Блискавка розірвала тіло. Болбочан пригнувся й потягнув за віжки. Поряд із хлопцем пролетіла голова. Позаду, підхоплена бурею, здійнялася в небо й упала зчорніла половина тулпара.

— Ала Богу Спалахів! Слава тобі! Слава! Дякую за бурю! Дякую за суєр!

— як божевільний закричав Болбочан і піднявся на стременах.

Повітря наповнилося сіллю. І Бекир майже з полегшенням подумав, що все нарешті закінчиться. Ще мить — і вони опиняться в центрі змін. І тоді залишиться тільки молитися Богу Спалахів, щоб дарував швидку смерть.

Справжню смерть. Поруч злетів іще один вершник, спалахнув у небі й розпався на десятки палаючих жарин. Наступна блискавка обдала їх жаром. Земля здригнулася, їх накрив дощ видраного із землі каміння. Удар струму прийшовся зовсім близько, але, на щастя, не в них.

— Дякую за бурю! Дякую за суєр! — продовжив несамовито голосити Болбочан.

Ще одна блискавка освітила скелі. Бекир відчув спокій, який буває тільки перед кінцем. Він майже погодився приєднатися до Сазагана. Азіз-баба завжди казав, що в Дешті ніхто не вмирає. Просто розчиняється і стає частиною всього. І коли вони ховають мертвих, то земля їх приймає й перетравлює, перетворює на пил, на пісок. А отже, у цій бурі є й Ма. Коли він змирився з неминучим, Болбочан притулив до губ тонку металеву трубку. Бекир міг заприсягтися, що почув тонкий, ледь вловимий звук. Скелі попереду теж наче почули свист і дивно нахилилися. Між ними утворилося провалля. Тулпар Болбочана на повному ходу стрибнув у діру.

Спершу вони полетіли. Кілька секунд Бекир чекав, що в тулпара якимось дивним чином з’являться крила й він зможе пікірувати. Але нічого дивовижного не сталося. Тулпари вміли гарно стрибати, але не здійматися в небо. Болбочан клацнув пружинами. Конструкція, що до того лежала на крупі, роз’їхалася. Це виявилися вживлені в кістки тварини розсувні механічні крила. Вони сповільнили скажений спуск. Бекир ледь устиг побачити, як із стін круглого провалля, у яке вони стрибнули, за подібним принципом випросталися сіті. Вони опоясували шахту, наче сходи-батути. Маневруючи крилами, Болбочан змушував тулпара стрибати з одного батута на інший. Він уже майже досяг підлоги, коли слідом за ним на сітку приземлився наступний їздовий, а за мить — ще один. Бекир почув шум зіткнення. Один тулпар зламав обидві ноги й ревів так, що Бекиру хотілося затулити вуха. Тваринам приземлення далося особливо важко. Модифіковані люди Армії потвор залишилися неушкодженими. Ніязі вдарився головою. Чорній Корові пощастило найбільше: вона лише осмикнула спідницю і винувато всміхнулася, оглядаючи інших.

— М’яка посадка, га? — Живе око Болбочана божевільно крутилося, вуса тремтіли, наче були готові от-от відірватися. Очільник загону витер кров із розбитого лоба й оглянув людей. Стулки входу над їхніми головами з гуркотом зачинилися. Бекир почув, як об них щось ударилося. Не всім пощастило вчасно дістатися входу.

— Зачиняються автоматично. Кемаль-шейх не дуже любить гостей, — пояснив Болбочан.

Щось загуло. По периметру загорілося кілька електричних ламп. Вони опинилися в глибокій штольні.

— До Спалахів це була пускова шахта для величезної ракети. Кемалю-шейху якось удалося змусити все працювати. Він шаман, а ще каже, що бачить майбутнє. — Болбочан зловісно посміхнувся.

Наче почувши його слова, сіті-батути автоматично втягнулися в стіни.

Згори осипався пил, але вже за мить усе було спокійно. Якщо буря і продовжувалася на поверхні, тут її не існувало. З двадцяти семи вершників до сховку дісталися семеро. Лише чотири тварини стояли на ногах. Усі гарячково обтрушувалися від отруйного пилу.

Бекир роззирнувся. Стіною штольні йшла шахта ліфта. Посередині між землею і поверхнею застигла кабіна. Над нею щось висіло. Спершу Бекир подумав, що це одна із сітей-батутів, а потім придивився і побачив, що конструкція прозора й рухається. Це була щільна хмара жовтого пилу. Бекиру чомусь не хотілося з нею зіткнутися. Болбочан підійшов до залізних дверей у стіні штольні й натиснув невелику червону кнопку. За стіною почулося дзижчання.

— Хто? — запитав механічний голос.

Люди Болбочана пригнулися і почали робити ритуальні знаки, відганяючи від себе поганого духа.

— Болбочан! Ми без запрошення. Буря змусила скористатися твоєю гостинністю. А Бог Спалахів був таким добрим, що накрив нас прямо над криївкою. Я втратив багато людей.

Запанувало мовчання. Лише стогони поранених тварин заважали тому, хто за дверима, думати.

— Сьоз! — знову пролунав той самий механічний голос. — Пароль?

Болбочан замислився, потер лоба, лизнув кров із рани й повільно проказав:

— Атайланип казигин тапар, йигитайланип елин тапар. Дідько, давно не користувався цією мовою. «Кінь скаче-скаче і повертається до конов’язі; джигіт, побродивши по світу, повертається до свого народу», — витлумачив бей армійців. — Майстре Ключів, це ж ти? Відчиняй, будь хорошим м’ясом. Хіба не впізнаєш Болбочана?

Двері зі скрипом відчинилися. У шпарині з’явилася голова людиноведмедя в каптурі. Він був схожим на сміттяра з Ак-Шеїх.

— Тебе не кликали, — незадоволено проказав коротун.

— Не кликали. Але цей свисток, — чоловік потряс залізячкою, — дав мені сам Кемаль-шейх. У нас домовленість — правило гостя. Ти ж бачиш: нам потрібна допомога. Дозволь увійти.

Чоловічок без особливої цікавості поглянув на забитих вершників і знову зачинив залізні двері.

— Хутряний мішок, — вилаявся Болбочан і несильно вдарив у залізні двері. Луна рознеслася по обидва боки від входу. — Пішов питати в Кемаля-шейха. Без нього тут і суєр не тече. — Болбочан сплюнув на підлогу й заходився перевіряти товаришів. Колом пустили пляшку з водою. Засолений із залізною короною перерізав великим тесаком горло тварині з перебитими ногами. Тулпар скрикнув і затих. Чорна Корова затулила вуха, Бекир здригнувся. Нарешті двері знову прочинилися, Майстер Ключів спустив розкладні сходи. Тулпарам зав’язали очі й змусили піднятися до дверей. Короткий коридор вивів до просторої печери, залитої тьмяним холодним світлом на кшталт того, що випромінювали ліхтарі з модифікованими грибами, які використовувала Ма.

Світло йшло згори, але хлопець не зміг роздивитися, звідки саме. Печера здавалася безкінечною. І мертвою. Довкола, немов привиди, стояли будинки.

Вони були однакові, наче в того, хто будував місто, була лише одна схема-проєкт. Кілька поверхів, ряд вікон і прямокутні двері посередині. Усі порожні.

Поряд із маленьким людино-ведмедем виросли два велети. Один скидався на величезного людино-собаку. Мав плаский писок, нашорошені вуха й довгі гострі ікла, що виглядали з оскаленої пащі. Другому наче заманулося стати тулпаром, але він зависнув на півдорозі. Його морда була витягнутою, а шкіра — землисто-зеленою. Тіла обидвох засолених бугрилися від м’язів.

Болбочан мовчки вклонився Майстру Ключів, склав пучку, торкнувся голови й розкрив долоню в ритуальному жесті. Майстер Ключів повторив його рух, проказав «буа-ах», розвернувся й рушив між будинками.

Повітря було сухим і прохолодним. Під ногами хрустіли кістки, вибілені так, немов століттями лежали на дні моря. Місто здавалося давно покинутим.

Бекир відчув холод на потилиці, наче за ним стежили сотні очей. Колись тут жили люди, працювали, раділи, створювали зброю і не вірили, що вона обернеться проти них. Але війна не розбирає, по кого приходити. Вона знищила їхні тіла, а от душі так і не знайшли спокою. А можливо, їх повернув суєр, щоб ті люди знову подумали, чи варто було присвячувати земний шлях поклонінню війні. — Місто духів, — прошепотів Бекир, наздогнавши Чорну Корову та Ніязі.

— Вони тут усюди.

І він справді побачив напівпрозорі, ледь помітні тіні. Вони хилиталися, наче водорості в морі, і проводжали його випаленими порожніми очницями.

Через кілька будинків місто мертвих закінчилося вузьким проваллям, за яким стриміла прямовисна скеля. Майстер Ключів щось виконав на подібному до Болбочанового свистунці — і з темряви впав місток. Вирублений у скелі коридор вивів у сліпуче світло. Бекир завмер.

Якби він не знав, що досі під землею, то подумав би, що опинився в одному з міст минулого. Таке різнобарв’я він бачив лише в книжках, хоча колір рослин був не зеленим, а темно-червоним. Стежка йшла через луг. За загородою бігали молоді тулпари. Ще далі паслися невеличкі тварини з білим кучерявим хутром. Вони скидалися на їхніх куюнів, але були жирнішими й без запаху. Із землі, наче бетонні стовпи, росли дерева. Чи не найдужче хлопчика вразило їх різноманіття. Одні мали плями на корі та круглі колючі шишки в листі, інші — маленькі голки на лапатих гілках. На деяких виднілися круглі жовті плоди. Усі дерева були живими. Бекир нишком торкнувся кори. Вона пахла смолою. Бекир із подивом подумав, що рослина наповнена водою.

— Там селище! — Ніязі показав рукою в глиб печери.

— Кара-Тобе, — пояснив Болбочан. — Вам тут сподобається. Кемаль-шейх, звісно, двинутий, але якщо виконувати його правила, можна жити. — Він якось дивно на них подивився й поспішив далі.

На відміну від Ак-Шеїх, споруди в Кара-Тобе були кам’яними. Бекир подумав, що на поверхні вони б не вижили. Їх рознесла б перша буря, і відновлювати таке житло довелося б довго. Куди практичніші були юрти зі сміття та шкір. Але мешканцям Кара-Тобе подобалися їхні будинки. Засолені поралися на подвір’ях і з подивом зупинялися, коли повз них проходила процесія новоприбулих.

Суєр глибоко засів у кістках каратабінців. Вони радше скидалися на двоногих тварин, ходячих рослин чи на ожиле каміння, ніж на людей. Маленька дівчинка з гострими лисячими вухами й довгим пухнастим хвостом простягнула їм кошик із жовтими плодами. Ніязі злякано відсахнувся, Чорна Корова взяла один і обережно вкусила, а потім пересипала фрукти собі в поділ.

— Смакота! Як пахлава Тітки Вальки, тільки не гірка. — Чорна Корова закотила очі й завмерла.

— Що? — запитав Ніязі.

Бекир простежив за її поглядом і теж зупинився.

У центрі селища зі стелі звисав гігантський сталактит, з якого безперервним потоком у невидиме озеро лився суєр. Бекир підняв очі й побачив, що до сталактита печерним склепінням сходилися тисячі осяйних річок. Саме вони, а не гриби, як спершу подумав хлопчик, живили світлом печерний світ.

— Учан-Су — велика вода, що тече, — пояснив Болбочан і м’яко підштовхнув їх до будиночка, що ховався в заростях. — Не баріться, Джаніке-ханум страшенно нетерпляча.

З приземкуватих дверей вийшла усміхнена жінка. Її шкіру вкривала тонка блискуча луска, а зуби були гострими, як у Гулі. Голову покривала хустка, а руки ховалися під білим фартухом. Жінка окинула їх пронизливим поглядом, достоту, як Плаксива Зарема, коли вони барилися на обід.

— Болбочане-аго, чого дітей мориш? Я вже й обід приготувала. — Вона сердито подивилася на чоловіка, а на дітей — із незрозумілим сумом.

— Кажу ж, не жінка, а мішок з атеш-травою. — Болбочан підкрутив вуса й підморгнув Бекиру.

Джаніке-ханум пропустила дітей до будинку й зачинила двері перед носом очільника армійців.

— Джаніке-ханум, не забудь хоч уночі відчинити, — пролунав голос Болбочана. Кроки Армії потвор віддалилися.

— Заходьте й не слухайте цього агу. На язик верткий, а до справи глевкий.

Кімнату наче змалювали з книжок минулого. У комині мирно тріскотіли дрова. Таку піч називали оджаком. І вона була справжньою дивовижею. Соби, які використовувалися в юртах, були залізними й стояли окремо, найчастіше посеред приміщення. Їх завжди щільно закривали, щоб буря не могла розкидати вугілля. Оджак нагадувала комин, якими користувалися в будинках до Спалахів.

У ньому вогонь горів вільно, даруючи тепло й затишок.

На високому столі парували наїдки. Бекиру в ніздрі вдарили апетитні аромати, живіт скрутило від голоду, поряд судомно проковтнув слину Ніязі.

Він не зміг би описати, що вони їли. Більшість страв нагадувала м’ясо, жилаве, добре приправлене пахучим насінням, зі смачною темною скоринкою.

Тісто було подібне до того, що робила Тітка Валька, але солодше, тонше та хрусткіше. Джаніке-ханум назвала «молоком» білу рідину в кухлях. І це було найсмачніше з того, що куштував Бекир. Тулпари з поверхні такого не давали.

Тепла густа рідина спустилась у шлунок і наче розслабила м’язи. Живіт став приємно важким, повіки самі собою почали стулятися. Бекир глянув на друзів. Ніязі куняв, Чорна Корова обіперлася на кулаки. Її очі стали скляними.

Кімнатою розлився чарівний запах кави. Джаніке-ханум поплескала Бекира по спині. На мить крізь затуманені сном очі йому здалося, що це Ма. Але погляд Джаніке-ханум протверезив. Господиня подивилася на нього так пильно і з такою гіркотою, що Бекир відчув укол страху. Він уперше запитав себе, куди вони потрапили й що з ними буде.

— Пий, це забере твій біль. — Джаніке-ханум підсунула до нього кухоль із недопитим «молоком» і ніжно погладила його по голові. Доторк укотре нагадав про Ма, Бекир вирішив довіритися. Солодка рідина потекла горлом, а разом із нею прийшов сон.

Коли Бекир розплющив очі, то довго не міг зрозуміти, де він. Усе було незвичним: ліжко, якого не стискали бетонні стіни підвалу, вологе повітря, освітлена електрикою кімната. Бекир поворушив ногою. Поки він спав, Джаніке-ханум замінила пов’язку й чимось змастила рани на нозі. Слід, якого завдала йому клешня ракоскорпа, уже зарубцювався, а от шрам від удару Дерева Болю продовжував боліти. Голова була на диво легкою, наче він знову випив ліки Ма.

При згадці про матір щокою сповзла сльоза. Він наказав собі про неї не думати.

Спершу треба було розібратися, куди вони потрапили. Хлопець визирнув у вікно.

У Кара-Тобе завжди панував день. Іноді, як розказала Джаніке-ханум, суєрні ріки блідли. Це означало, що десь поряд проходить буря. У селищі були школа й дім Бога Спалахів. Йому єдиному поклонялися мешканці Кара-Тобе.

Тричі на день вони стягувалися до вирубаного в стіні приміщення і голосно молилися. Джаніке-ханум лагідно сказала, що вони зможуть долучитися до служби після благословення Кемаля-шейха. А ще в Кара-Тобе були робочі механізми. Кемаль-шейх знайшов спосіб видобувати електроенергію. Кожного п’ятого дня біля будинку молитов збиралися люди, щоб побачити, як працюють давні машини. Тут були гучні прилади — колись їх використовували для приготування їжі чи прання одягу. Дорослі — ті, хто досі хоч трохи міг пам’ятати життя до Спалахів, — дивилися на них із сумною посмішкою. Вони розуміли, що найважливіші в Дешті фільтри для води. А от молодші шаленіли від екрана, де показував живі картинки. У Кара-Тобе любили дітей, не знищували навіть «живе м’ясо». Чоловіків було менше, ніж жінок. «Чоловіки, — казала Джаніке-ханум, — це завжди сварки, бійки, суперництво. Кемаль-шейх цього не допускає». Голову поселення шанували в Кара-Тобе не менше, ніж Бога Спалахів.

Найдужче дивувала вода. У Кара-Тобе було кілька підземних водойм із рожевою солонуватою водою.

Ма казала, що суєр менш активний у повітрі, тому вони ніколи не діставали воду з-під землі. А от мешканці Кара-Тобе сміливо пили свою воду й казали, що вона «майже вільна від суєру». Від нього її очищали рослини. Бекир та Ніязі цьому не дуже повірили і, зважаючи на зовнішній вигляд каратабінців, вирішили пити лише молоко тулпарів. Від незвичної їжі хлопчик-лис пів дня провів у нужнику, але від пригощань не відмовився. Тут, як і в Ак-Шеїх, екскременти тварин і людей бережно збирали та скидали в компостні ями, але запаху не було. Його теж «з’їдали» рослини.

— Це джанат, Бекире, райський сад! — захоплено щебетала Чорна Корова.

Вона ніяк не могла наїстися жовтими плодами, місцеві називали їх «кайси».

Навіть Ніязі, попри проблеми з животом, мав цілковито щасливий вигляд.

Вологим повітрям печерного міста було легше дихати. Але Бекира все дратувало.

Особливо те, що він майже не відчував потреби в ліках Ма. Голова продовжувала гудіти, а м’язи боліли, наче під час хвороби. Але це було дрібницею порівняно з тим, що він витримував у вилазках з Ак-Шеїх. Він відчував, що щось змінилося. І це стосувалося не тільки тіла. Скелі, земля над головою немов зруйнували його зв’язок з Ак-Шеїх.

А ще його стискали нехай і майже невідчутні стіни печери. Це був той самий підвал, хоч і більший. З тією різницею, що з підвалу в Ак-Шеїх можна було вибратися, коли забажаєш, а з Кара-Тобе — лише з дозволу Кемаля-шейха.

З того, як селяни ставилися до загону Болбочана, Бекир зрозумів, що Армію потвор хоч і підтримують, але не надто вітають.

Армійців розмістили майже в ізоляції — за вигоном для тулпарів, а Джаніке-ханум завжди затуляла обличчя, коли їй випадало нести їм їжу.

— Ти чого? Ти ж сам завжди хотів звалити? — безтурботно запитав Ніязі, шматуючи стегно маленької тваринки.

— Це ти завжди хотів звалити. За стіну чи до Армії потвор, — огризнувся Бекир. Його все дратувало, а найбільше — щеняча радість Ніязі від перебування в Кара-Тобе. — І що тепер? Готовий набивати живіт у цій ямі, щоб тільки не думати про Ак-Шеїх?

— Я сам із тобою пішов, — обурився Ніязі.

— Тільки тому, що тебе випхав Азіз-баба. Ти ж не віриш, що ми зможемо її знайти? — Бекир хапався за казку про Золоту Колиску, як за соломинку, наче завдання Азіза-баби виправдовувало їхню втечу з Ак-Шеїх.

Ніязі відклав їжу й опустив голову. А потім сказав те, про що не наважувався думати Бекир:

— Ти думаєш, Старші Брати знищили Ак-Шеїх?

— Перестань! Не смій так говорити. — Бекир стиснув кулаки. — Це наш дім. Ми знайдемо Золоту Колиску й повернемося. — Хлопець задихнувся від власних слів. Кого він дурить? Селища, до яких вдираються Старші Брати, не виживають. Їх стирають. Випалюють, щоб навчити інших. Їм не буде куди вертатися.

— Ми можемо залишитися тут? — наче підслухав його думки Ніязі.

— Як собі хочеш, — буркнув Бекир і несподівано зустрівся з обуреним поглядом хлопчика-лисеняти.

— Звісно, ти ж відважний герой, улюбленець Азіза-баби. Ти завжди мусиш усіх рятувати. А інші, не такі відважні, можуть хоч і загнутися. Золота Колиска — це казка. Місце, про яке казав дід, уже давно поглинуло море. Тут усі про це знають! І ти хоч уявляєш, як нам пощастило?! Ми б не вижили! І Чорній Корові, якщо хочеш знати, тут теж подобається!

Над Кара-Тобе рознеслося виття сирени. Кілька років тому таким звуком в Ак-Шеїх попереджали про наближення бурі. Але з часом механізм зіпсувався.

Тепер калатали в залізну трубу, що висіла в центрі селища. Для мешканців КараТобе тривожне завивання було звичним і означало скликання на чергову молитву.

Бекир вирішив, що з нього досить. Якщо для того, щоб піти із селища, потрібен дозвіл Кемаля-шейха, то він його отримає. Бекир приєднався до мешканців печери, які кидали свої справи й підтюпцем ішли на головну вулицю.

— Ти куди? — Його наздогнала Чорна Корова.

Вона розглядала процесію. Усі давали дорогу кільком хлопцям в одязі для поверхні. На них були щільні костюми та маски, що мали захистити від пилу.

Найвищого з ніг до голови вкривало золотисте хутро, він мав сильні м’язи й міцну шию. За ним ішов невисокий хлопець, схожий на новонароджену кушуль.

Він мав тонку напівпрозору шкіру на животі, крізь яку виднілося темне скупчення кишок. Найнижчий був схожий на Ніязі: він теж нагадував степову лисицю.

— Хто вони?

— Буюки, — сказала Чорна Корова, не зводячи очей із процесії. — Сьогодні їхній день.

— Що це означає?

Дівчинка стенула плечима, немов це було настільки зрозуміло, що не потребувало пояснення. Бекир роздратовано пхикнув і пішов з усіма.

Дім молитов нагадував величезну юрту. Це була єдина в Кара-Табе кругла споруда. По задній стіні постійним потоком у бетонну ванну стікала суєрна вода — відгалуження величного водоспаду Учан-Су. По краях стіни блищали величезні кристали, смерділо отруйною сіллю. У центрі дому розміщувалося ритуальне вогнище. Дим підіймався через вузький отвір у даху. Людей набилося багато. Бекир відчув, як од диму защипало в очах. Болбочана він не побачив, але розгледів Шипохвоста й Сейдамета — так насправді звали армійця із залізною короною на голові. Натовп пожвавився. Сотні очей прикипіли до чоловіка, який зайшов на підвищення за вогнищем. Бекир здогадався, що то й був Кемаль-шейх.

Темну шкіру чоловіка вкривали тисячі яскравих цяток. Лише за якусь мить хлопчик зрозумів, що це кришталики суєру. Кемаль-шейх мав довге збите в ковтуни волосся і невелику сивувату бороду. Голову вінчала волосяна шапка-ковпак, а на плечах недбало висіла зшита з різнокольорових клаптиків хірка-волосяниця.

Кемаль-шейх поставив у невидимий отвір посох, театрально скинув верхній одяг і повісив на палиці. Під нею він був майже голий. Надзвичайно худе тіло вкривали жили й натягнуті як канати м’язи. На стегнах теліпалася широка біла спідниця. Кемаль-шейх здійняв руки й обвів присутніх гострим поглядом. Усе зашелестіло. Кожен із присутніх розстелив килимок і вмостився для молитви. Від дальньої стіни почулися барабан та виття дудки. Кемаль-шейх почав трусити плечима. Його долоні оберталися в такт барабану, нагадуючи крила підбитого кхартала. А потім він почав крутитися дзиґою. Зала загула, гул перейшов у спів. Бекир не міг зрозуміти слів. Мова була йому незнайома, але і його торкнувся загальний шал. Ритм наростав. Він бачив, як жінка поряд мимоволі хитала головою в такт співу. Хвіст чоловіка раз по раз торкався підлоги.

Очі Чорної Корови розширилися. Як і всі, вона сиділа на підлозі й, не знаючи слів, тихенько плескала в долоні. Ніязі слухав, висолопивши язика. У голові Бекира загуло, наче він знову відійшов занадто далеко від дому. І, коли вирішив, що вже не витримає, Кемаль-шейх зупинив увесь той безум, схопив посох і стукнув ним об підлогу.

— Бог Спалахів очистив землю від скверни й дарував оновлення! — заревів Кемаль-шейх.

— Буах! — проказав кожен у залі.

Звук супроводжував ритуальний знак. Кожен торкнувся складеними пучками лоба, розкрив долоню і промовив «буа-ах», розтягуючи другий «а».

Спершу Бекир подумав, що це слово з незнайомої мови, але потім зрозумів, що це імітація звуку вибуху.

— Він оновив нас! Він дарував нам цю оазу як приклад того, чим стане Кіммерик. А він стане таким! Колись. Земля скине скверну, невірні згинуть, і тоді ми вийдемо на поверхню і станемо володарями Кіммерику.

Натовп знову радісно заволав, повторюючи «буах».

— Але щоб досягти цього, ми маємо чути голос Бога Спалахів, — Кемаль-шейх махнув у бік кам’яної ванни, — виконувати його закони. І сьогодні саме такий день. Сьогодні — баліг. День, коли молоді буюки залишать цей світ, щоб нести світло Бога Спалахів на поверхні.

Люди заревли, а наперед вийшли хлопці, яких проводжала Чорна Корова.

— Ці юнаки дотрималися закону. Оголосили про намір піти на поверхню, витримали рік і готові заплатити за своє рішення. Сьогодні їх троє, хоча зазвичай ми віддаємо одного. Усе на честь наших гостей з Армії потвор, нехай їх береже Бог Спалахів. — Кемаль-шейх махнув у дальній бік дому. Де, як здогадався Бекир, мали стояти армійці.

— Їх відпустять на поверхню? — запитав він у Чорної Корови. — Я думав, звідси нікого не випускають.

— Тільки хлопців і тільки до Армії потвор. Вони проводять щось на кшталт жеребкування. Ті, хто отримує ізін, стають наче проклятими. Жодна дівчина не мала б заводити з ними стосунки. Але іноді любов виявляється сильнішою за закон. Якщо якась заявить на хлопця права, він залишиться, а його місце посяде інший, — з готовністю пояснила дівчинка.

— А що він сказав про «готові за це заплатити»?

— Вони вже ніколи не зможуть мати дітей. — Чорна Корова витягла шию, щоб краще роздивитися, що відбувається на підвищенні. — Кемаль-шейх вважає зовнішній світ занадто жорстоким для дітей.

— І що з ними зроблять? — ніяк не міг второпати Бекир. Але Чорна Корова не відповіла, її увагу захопило нове дійство.

— Перед тим, як завершити баліг, маємо вчинити неприємне. — Кемаль-шейх затрусив палицею. Він постійно рухався, наче бився в пропасниці.

Барабани досягли піку й змовкли, на підвищення вивели зв’язаного молодика, що був лише на кілька років старшим за буюків чи Бекира з друзями. Голого чоловіка вкривала луска, а з витягнутої рептилеподібної морди раз по раз висувався тонкий, роздвоєний на кінці язик. Він був важкий та кремезний, але навіть не намагався чинити опір. На змученому обличчі читалися апатія і приреченість. Якась жінка з яскравим тюрбаном на голові щось крикнула зв’язаному. Натовп розродився сміхом.

— Це Тимур-кертін. Ви всі його знаєте. І знаєте, що він вчинив. Він порушив закон Бога Спалахів. Він порушив наш закон.

— Так! — у єдиному пориві вигукнув натовп. Особливо голосно кричали жінки в перших рядах. Бекир побачив бліде обличчя Джаніке-ханум. Вона кричала разом з усіма, але її очі говорили про інше. Так само невиразно імітували захоплення кілька чоловіків поряд.

— Два роки тому Тимур-кертін отримав ізін, але Ойше-ханум, — Кемаль-шейх указав на жінку в яскравому тюрбані, — обрала його за чоловіка. За рік він так і не став хорошим господарем у своєму домі. Але кілька бур тому вирішив утекти. Без дозволу! Без благословення Бога Спалахів! Без прощання! Його знайшли в коридорах, — заревів старий і махнув рукою на стіну — кордон Кара-Тобе. — Ви знаєте, що на нього чекає. І знаєте, як він спокутує провину.

— Віддасть свій суєр! — заволали всі як один.

Ударили барабани. Продовжуючи танцювати, Кемаль-шейх підійшов до Тимура-кертіна, одним швидким рухом витяг зі своєї пишної спідниці зігнутого кинджала і, наче продовжуючи рух, перерізав тому горло. Бекир не встиг і зойкнути. Його погляд прикипів до червоно-чорної рідини, що залила шию Тимура-кертіна.

Помічник Кемаль-шейха — засолений із червоним, наче спеченим у вогні обличчям підставив відро під потік крові. Коли струмінь майже стих, тіло Тимура-кертіна віднесли до кам’яної ванни і вкинули до суєру. На мить над водою здійнялася пара, у носа Бекирові вдарила хвиля солі. Голова пішла обертом. Натовп заревів. Кемаль-шейх знову домігся спокою. На підвищення в повній тиші зайшли буюки.

Кемаль-шейх виголосив промову про жертовність, перст Бога Спалахів та таку важку для буюків потребу залишати Кара-Тобе. Обличчям найвищого з хлопців пробігла тінь переможної посмішки. Він не нагадував вигнанця. А Бекир згадав слова Джаніке-ханум про те, що Кемаль-шейх регулює кількість чоловіків у підземному місті.

— Коли земля скине скверну, ми вже не відпускатимемо наших синів. На поверхні всім стане місця. Усіх пригріє лоно Бога. Треба лише навчитися чекати.

Це наша спокута й наш подвиг. Ми готуємо землю для прийдешніх!

Бекиру забракло повітря, йому хотілося вибігти з дому молитов та опинитися на поверхні, на відкритому просторі.

— Бог Спалахів готовий прийняти вашу жертву! — Кемаль-шейх звернувся до буюків.

Натовп затамував подих. Те, що мали вчинити з хлопцями, було кульмінацією богослужіння. У повній тиші буюки обернулися до натовпу спинами й спустили штани. Кемаль-шейх витер ножа, яким щойно вбив Тимура-кертіна, об хірку й знову замахнувся. За мить на підлогу впало кілька закривавлених шматків. Хлопець із напівпрозорою шкірою завив і схопився за промежину. Крізь пальці зацебеніла кров. Схожий на лисицю впав на закривавлені коліна. Найвищий лише здригнувся. У натовпі пронизливо скрикнула жінка. Чорна Корова схопила Бекира за руку. До плеча притулився Ніязі. Вони не чекали такого. Чоловік, який до того тримав відро, зібрав шматки й кинув їх у вогнище. Залою розлігся запах смаженого м’яса. Бекир нарешті зрозумів, про яку ціну казала Чорна Корова. Його ледь не знудило. Буюків забрав Болбочан. Тепер вони належали Армії потвор.

— Ти все ще хочеш тут залишитися? — просипів Бекир на вухо Ніязі. І одразу ж почув ім’я Чорної Корови, а потім і своє.

Його протверезив обряд, голова ще йшла обертом, але думки снували швидше.

Їх кликали вийти на поміст до Кемаля-шейха. Засолені навколо розступилися, утворюючи вузький прохід. До них підійшов чоловік зі спеченим обличчям.

— Ідіть сюди, мої незмінені діти, — голос шамана перекрив усі звуки. Діти перезирнулися. Побачене досі стояло перед очима, але Кемаль-шейх не лише знав, що вони тут, а й був готовий поговорити. Шаман знову лагідно повторив прохання.

Чорна Корова пішла першою і не залишила вибору Бекиру. Він рушив слідом. До них потягнулися сотні рук. Засолені немов уперше їх побачили: прагнули торкнутися, шепотіли слова підтримки. Бекиру все дужче хотілося втекти. Міцні руки підсадили їх на поміст. Тонкими скорченими пальцями Кемаль-шейх промацав їм обличчя, наче був сліпим і міг побачити лише доторками. Бекир відчув запах крові на його руках.

— Бог Спалахів каже, що ви особливі! — знову завив шаман. Замість ножа Кемаль-шейх узяв чашу. — Він привів вас! І в тому його провидіння. Око Бога скаже нам, хто ви. І від його слова залежатиме ваша доля. — Кемаль-шейх опустив чашу в кам’яну ванну, а потім підніс паруючу рідину дітям.

У домі запала тиша. Така напружена, що Бекиру здавалося: він зараз почує стукіт чужих сердець. У носі защипало, на очі навернулися сльози, шлунок скрутив спазм. Першою прийшла думка про те, що в цій рідині кілька хвилин тому розчинили тіло людини-ящера. А друга — що він ніколи так близько не бачив чистого суєру. Ма казала, що чистий суєр — це смертельна отрута. У природі в такій формі він майже не траплявся, тому ані Ма, ні Бекир не знали, що може статися з людиною, яка його торкнеться. Ця чаша могла його вбити або перетворити на «живе м’ясо» чи, — Бекир проковтнув гірку слину, — на щось, що вже не буде Бекиром, не матиме його спогадів та обличчя. Він затамував подих, намагаючись стримати їжу, що підступила до горла. Останнє, що він може зробити, — це виблювати в чашу зі священним суєром на очах у всіх мешканців Кара-Тобе. Голову повело. Він бачив чорні очі Кемаля-шейха й обличчя обпаленого чоловіка.

— Це Вода Життя. Вода, що звільняє наші душі. Якщо ти поцілований Богом Спалахів, вона відкриє для тебе всесвіт, дасть відповіді на всі запитання.

Прийми сім’я Бога!

«Дасть відповіді на всі запитання!» — луною продзвеніло у спустошеній голові. Він дізнається, що з Ма, де знайти Золоту Колиску, як урятувати Кіммерик, — для цього потрібно лише випити суєр.

— Я вип’ю, — пролунав спокійний голос Чорної Корови.

Дівчинка всміхалася. Забувайко визирнув із-за плеча й сховався в довгому волоссі. Бекиру захотілося закричати, зупинити дівчинку, але він не зміг. Губи наче заліпило. Чорна Корова взяла чашку. У натовпі пролунало перше «буах», а потім знову й знову. Люди радісно заулюлюкали, коли Чорна Корова ковтнула, усміхнулася і простягнула чашу Бекиру. Очі дівчинки затягнула пелена. Чорна Корова здригнулася всім тілом і впала на поміст. Чаша з гуркотом покотилася, залишаючи по собі паруючий рожевий слід. Кемаль-шейх розчаровано простежив за її рухом, а потім так само спокійно підняв очі на хлопця.

— Допоможіть! Ви маєте їй допомогти! — закричав Бекир, падаючи на коліна коло дівчинки. Він обхопив її голову руками, намагаючись не дати захлинутися. На губах Чорної Корови виступила піна. Її били судоми. Бекира охопив розпач. Погляд застилали сльози. Він звернувся до натовпу в пошуках допомоги, але жоден не поворушився. Вони чекали на рішення старого. Чорна Корова затихла. Бекир обережно поклав її на поміст і випростався.

— Це ти, ти вбив її! — Він кинувся до Кемаля-шейха, але було вже пізно.

Обпалений заступив йому дорогу, а хтось невидимий скрутив руки за спиною.

Бекир вигнувся, спробував ко`пнути обпаленого між ноги. У відповідь дістав добрячого потиличника. На нього накинули пута. У роті опинилася смердюча ганчірка. У вухах стояв шум від удару, він викручував голову, щоб побачити, де Ніязі і що робитимуть з Чорною Коровою, але йому цього не дозволили. Бекира стягли з помосту. Сильні руки проволокли коридорами, а потім вкинули до видовбаної в камені келії.

— Сховай зуби, куджу. Тобі ще з нами жити й жити, — ошкірився обпечений і зачинив за собою двері.

— І не надійся! — у кляп пробубонів Бекир.

— Як ти, хлопчику? — Бекир відчув коло своїх губ кухоль і сіпнув головою. Обличчя обдало бризками.

— Це просто вода, — сказав Кемаль-шейх і обережно витер його підборіддя. Кришталики суєру на шкірі старого зачаровували. На Бекира наче дивилися сотні розверзстих очей. — Я тебе розв’яжу, якщо обіцяєш не брикатися.

Бекир кивнув, хоча найбільше йому хотілося зацідити Кемалю-шейху межі очі. Шаман спритно скинув пута. Бекир заходився розтирати затерплі м’язи.

Келія була кілька кроків завширшки. Стелю вкривало зображення Бога Спалахів — чоловіка, від якого відходило чотири промені. За дверима промайнула тінь обпеченого. Кемаль-шейх сів на видовбане в стіні ліжко. Бекир залишився на підлозі.

— Даремно ти відмовився пити Воду Життя. З тобою б не сталося нічого поганого. Навпаки, сім’я Бога дає полегшення.

— Як Чорній Корові? — схлипнув Бекир.

Кемаль-шейх зробив нетерплячий жест і скривив губи, наче хотів якомога швидше пропустити цю частину розмови.

— З нею все добре.

— Вона жива?

— Авжеж, жива. Вода Життя не вбиває.

— Я хочу її побачити.

— Побачиш. Можливо. Але спершу ми поговоримо. — Кемаль-шейх нахилився до Бекира, наче прагнув усіма кришталиками-очима вивчити його суть. — Болбочан-ага сказав, що ви йшли з Ак-Шеїх. Хто вас відправив по Золоту Колиску?

Кемаль-шейх хитро примружив очі. Подібний вираз обличчя Бекир вже бачив в Азіза-баби, коли той ставив питання за темою уроку й очікував на відповідь, яку сам добре знав.

— Ви вже знаєте відповідь, чи не так?

— Розумний хлопчик. — Кемаль-шейх хотів погладити Бекира по голові, але хлопець відсахнувся. Очі шамана злісно блиснули. — Азіз-баба був твоїм учителем? Він зовсім збожеволів? Вирішив відродити орден?

— Ніякий він не божевільний, — образився Бекир. Він міг по-різному ставитися до старого, навіть сам його називав часом божевільним, але не дозволить це робити іншому. — Про який орден ви говорите?

Кемаль-шейх витяг із хірки бляшанку, зняв кришку, зачерпнув кінчиком довгого брудного нігтя червоний порошок, спрямував до рота й з недовірою подивився на хлопця. У носі Бекира засвербіло від пряного аромату юшану.

— Хіба Азіз-баба не розказував тобі про чильтани?

Бекир заперечно покрутив головою. Старий презирливо хмикнув.

— Цей орден тисячоліття тому започаткував Сакатево-мученик, щоб охороняти Золоту Колиску. Століттями вона лежала в могилі відьми Амаги, аж поки Двобог не прокинувся. Родину останнього охоронця Золотої Колиски Номана Герая вбили, а реліквію викрали. Сліди її загубилися, аж доки Золоту Колиску не розшукав Азіз-баба. Дивно, що він тобі цього не розказував. Азіз-баба любить вихвалятися.

— Не розказував. — Бекир відчув укол ревнощів. Він завжди вірив словам Азіза-баби і вважав, що старий любить його більше за власного онука. — Азіз-баба наказав іти до моря. Назвав місце, де ми її знайдемо.

— Ну ж бо вгадаю: він відправив вас до древнього прихистку дервішів, до текіє в Гизльові? Туди, де ховалися батьки Мамая?

Бекир не знав, хто такий Мамай, але місця Кемаль-шейх назвав правильно.

Азіз-баба присягався, що відкрив його тільки Бекиру та Ніязі.

— Старе брехло, — крякнув Кемаль-шейх, спостерігаючи, як міниться обличчя Бекира. — Йому не можна вірити, не можна, кажу тобі. Усі його слова — казки. Він і мене ними обплутав. Я приїхав у Кіммерик будувати канал. Задля цього ми руйнували могильники. І, віриш, із кожного я чув голоси й бачив духів.

Товариші стали вважати мене божевільним. А от Азіз-баба сказав, що це дар, який мають лише чильтани. — Зіниці шамана розширилися, а очі перетворилися на чорні вуглинки. — Він показав мені моє минуле й навіть трохи майбутнього. І тим купив. Сказав, що на Кіммерик чекає катастрофа, що ми маємо підготуватися. Маємо знайти Золоту Колиску. І я йому повірив, дурень. Весь цей час Золота Колиска була в нього.

— Ви хочете сказати, що вона й зараз у нього?

— Я хочу сказати: коли старий говорить, юний мурид мовчить. — Кемаль-шейх ткнув у нього пальцем і знову зачерпнув дрібку юшану. — У той час Старші Брати вже піднімали голову на півночі. У них був такий бузувір — доктор Зорг. Він шукав обдарованих дітей, проводив експерименти, не боявся розпитувати про міфи й легенди. Йому потрібна була зброя для Старших Братів.

Якось він дізнався про чильтани і знайшов Азіза-бабу. Тоді Старші Брати вже розпочали війну в Кіммерику. Але Азізу-бабі вдалося і йому заморочити голову.

Він сказав, що сам шукає Золоту Колиску. Ти знав, що старий постачав Старшим Братам дітей?

— Цього не може бути. Ви ображені на Азіза-бабу, тому так кажете.

Кемаль-шейх п’яно зітхнув, знову поліз до хірки й витягнув папірець. Це було фото з газети. Бекир нерідко знаходив такі в Дешті і складав до свого сховку. На світлині був зображений старезний чоловік у товстих лінзах. Поряд із ним — дід Ніязі. Зовсім такий, як зараз. Підпис унизу говорив про те, що це був доктор Зорг та «його рекрутер з Ак-Шеїх — Азіз-баба».

— Старші Брати могли змінювати зображення. Це нічого не доводить.

— Тоді прочитай оце. — Кемаль-шейх простягнув іще один аркуш. Він нагадував сторінку із зошита Саші Бідного, де той позначав, хто й що йому винен. Унизу стояв розчерк Азіза-баби. Це був звіт про дітей, яких дід Ніязі передав Старшим Братам.

— Я сказав, що він чинить зло, і тому Азіз-баба мене вигнав. Він так і не зміг відродити Золоту Колиску, а тому вирішив віддати її іншому. У Зорга був учень із кіммеринців на ім’я Мамай. Йому Азіз-баба й передав Золоту Колиску.

— Отже, Золота Колиска в Старших Братів?

— Ні! — Кришталики переможно спалахнули. — Мамай використав Золоту Колиску й цим сотворив Спалахи. Генерал Григоренко-перший у своїх одкровеннях написав, що так у наш світ прийшов Бог Спалахів. І змінив цей світ, і нам треба лише дочекатися, поки земля очиститься від скверни… — Кемаль-шейх закотив очі в релігійному екстазі, а потім наче прокинувся. Поглянув на Бекира й сонно заговорив: — Отже, любий хлопчику, Золотої Колиски вже не існує. Азіз-баба вас надурив. Відправив подалі цінних незмінених, щоб потім продати вас Старшим Братам. Але Бог Спалахів привів вас до мене. І це було милосердя, адже вам немає куди повертатися. Ак-Шеїх знищила буря.

Остання фраза наче вдарила по голові. Він міг повірити, що Азіз-баба брехав і таємно співпрацював зі Старшими Братами, що Белокун убив більшість мешканців Ак-Шеїх, але думка про те, що поселення знищила буря, не вкладалася в голові. Ак-Шеїх пережив стільки бур, що Бекир увірував: вони йому не загрожують.

— Місця, куди вас відправив Азіз-баба, — текіє в Гизльові, — теж більше немає, юний муриде. Море. Усе з’їло море. І Золотої Колиски вже немає. Тепер ти розумієш, що єдиний шлях — вижити й дочекатися очищення? І це можливо зробити тільки тут.

Кемаля-шейха дрібно затрясло.

Цятки-кришталики тривожно замиготіли. Сині губи засмикалися.

— Ти знайдеш новий сенс у Кара-Тобе. Ти і твої друзі. Знаєш, що найсмішніше, хлопчику? — Кемаль-шейх нахилився ще нижче. Бекир подумав, що він зараз гепнеться з ліжка. Але старий вчепився в його плече й п’яно зашепотів: — Коли Азіз-баба показав мені майбутнє, то там були й ви. Ти й дівчинка. Ви були прекрасними, зміненими, як вогонь і життя. З богами не сперечаються. Ти все одно вип’єш Води Життя. — Кемаль-шейх поплескав хлопця по плечу.

— Ніколи, — прохрипів Бекир. Горло душили ридання. — Навіть якщо Азіз-баба — зрадник, а Ак-Шеїх зруйнований, ми тут не залишимося. Я хочу побачити Чорну Корову.

Кемаль-шейх дивився вже кудись у підлогу. Його очі знову стали порожніми.

— Ти не зрозумів, хлопчику. З Кара-Тобе неможливо піти, доки я цього не дозволю. А я кажу: ти залишишся тут. Дівчинка в Джаніке-ханум. Я скажу, щоб тебе провели.

За кілька годин до Бекира зайшов обпалений і відвів його до будинку Джаніке-ханум.

— З тобою все добре? — Очі Ніязі горіли від захвату, наче Бекир і не зникав на всю ніч.

Бекира розривало від бажання звинуватити Ніязі в тому, що він його покинув, і заразом поділитися болем про Ак-Шеїх.

— Де Чорна Корова? — запитав Бекир.

— У домі. Кемаль-шейх сказав, що ти прийдеш, — кинув йому в спину Ніязі. Бекирштовхнув двері.Обпалений ішовзаним.

— Кемаль-шейх сказав, що я зможу її побачити. Про тебе не йшлося.

Обпалений гидко посміхнувся, але зупинився й залишився за дверима.

Бекир очікував знайти Чорну Корову прикутою до ліжка. Він подумки готувався до того, що після контакту з чистим суєром вона вкрилася лускою чи страшними виразками. Але дівчинка сиділа перед оджаком і з подивом дивилася на власні руки. У хаті стояв запах диму й спаленого волосся. Від порядку, який так старанно підтримувала Джаніке-ханум, не залишилося й сліду. Біля грубки чорнів відбиток, наче хтось запустив у стіну жмутом розпеченого вугілля. На згорнутому килимі тліла діра. На підлозі валялися биті черепки, а полиця висіла на одному гвіздку. Над нею в сітці тріщин чорніла вм’ятина завбільшки з голову дитини.

— Що тут сталося? — запитав Бекир.

— Ти не уявляєш! — видихнув Ніязі. — Вона наче джин вогню з казки Азіза-баби! Коли прокинулася, спершу отако сиділа, а потім… ну ти сам… — Йому бракувало слів, щоб описати побачене.

Бекир присів біля Чорної Корови. Зовні вона ніяк не змінилася.

— Тобі боляче? — усе, що зміг запитати Бекир. Волосся Чорної Корови було на диво спокійним. — А де Забувайко?

Дівчинка розгублено глянула на руки, у її очах з’явилися сльози.

— Бог Спалахів забрав у неї мову, — пояснив Ніязі. — Не говорила від пробудження. І раджу тобі відійти. Бачиш, руки вже стають гарячими?

Тільки тепер Бекир побачив випалену смугу на хутрі Ніязі.

— Гей, усе буде добре. Ми з тобою, — сказав Бекир і торкнувся плеча дівчинки. Чорна Корова здригнулася, намагаючись скинути його руку. Ніязі позадкував. — Це я, Бекир, — продовжував шепотіти хлопчик. Він відчув, як розслабилися м’язи дівчини, а на обличчі з’явилася тінь усмішки. Вона наче визирала з дна колодязя.

На голос Бекира з поваленого мисника виліз Забувайко. Він не розумів, що сталося з його господинею, але відчув зміни. Ящірка спробувала стрибнути на руки дівчинки. Чорна Корова відреагувала миттєво: її пальці скорчило. Перш ніж Бекир устиг зрозуміти, що відбувається, блискуча куля вдарила в місце, де ще за мить до того сиділа ящірка. З горла Бекира вирвався крик, Ніязі заскавучав і втиснувся в куток. Чорна Корова зойкнула й упала на підлогу. За мить вона жалібно застогнала, наче шок від атаки на улюбленця повернув їй здатність говорити.

— Я вбила його! Я вбила Забувайка.

Чорну Корову затрусило, пальці знову почервоніли. Бекир кинувся до подруги, обійняв і звалив на підлогу.

— Заспокойся, чуєш, заспокойся.

Так завжди робила Ма, коли в нього починалися напади. Чорна Корова відчайдушно відбивалася. Хлопець міцно тримав її в обіймах, відчуваючи жар її пальців.

— Він живий, — подав голос Ніязі.

Бекир побачив ящірку на руках у хлопчика-лисеняти. Чорна Корова перестала пручатися. Вона простягнула руку, щоб торкнутися улюбленця, але зупинилася.

— Він цілий, — сказав Ніязі.

У ящірки тільки хвіст був обпалений.

— Я бачила дивний сон, — заспокоюючись, прошепотіла дівчинка й торкнулася тумару на шиї. А потім подивилася на безлад. — Що тут сталося?

Перебиваючи один одного, друзі розповіли про нові здібності Чорної Корови. Вона майже не відреагувала, наче їй було байдуже або вона давно знала, що вміє кидатися вогнем.

— Дуже дивний сон. У ньому до мене приходив батько. Він сказав, що тут, — Чорна Корова подивилася на тумар на своїй шиї, — слова Бога Спалахів. І їх треба віднести до Гавена Белокуна. Дивно, правда?

— Маячня, — собі під ніс прокоментував Ніязі.

— А ти, ти теж випив суєр? — ігноруючи Ніязі, запитала дівчинка.

Бекир заперечно похитав головою. Йому так багато хотілося їй розказати, але обпалений досі стояв за дверима. І він не сумнівався, що поплічник Кемаляшейха підслуховує. Шаман вірив, що дівчинка переконає Бекира випити Воду Життя. Чорна Корова простежила за його поглядом і кивнула.

— Що? — не зрозумів Ніязі.

Дівчинка схопила Бекира за руки, її очі стали великими й темними, як відьомська кафа Тітки Вальки. Вона набрала повні легені повітря і голосно проговорила:

— Я рада, що випила суєр. Дивися, ким я стала. — Дівчинка зачаровано подивилася на власні долоні. Вони були холодними й блідими, хоч ще за мить до того палали у вогні. — Атеш.

— Що Атеш? — Не зрозумів Бекир.

— Твоя Ма сказала, пам’ятаєш? Так перед смертю назвала мене моя мати, немов знала, що Вода Життя подарує мені силу вогню. Я рада, що випила суєр, — повторила вона, особливо наголошуючи на «рада».

— Що? Але ж мені ти сказала інше… — ображено почав Ніязі й за мить скрикнув. Чорна Корова ніби випадково наступила йому на хвіст, і він нарешті зрозумів, що краще помовчати.

— Тобі стане легше, біль за мамою вщухне, — усміхнулася Чорна Корова до Бекира. — Вода Життя наче Забувайко, тільки краще. Ти пам’ятатимеш, але вже не болітиме. — А потім дівчинка нахилилася і поцілувала його в щоку. Кров прилила до обличчя Бекира. Серце так сильно гупало, що він ледь не прослухав слова, які вона прошепотіла йому у вухо: — Нам потрібно тікати. Кемаль-шейх не той, за кого себе видає.

Але більше їй нічого не вдалося сказати. Прийшов обпечений і наказав Бекирові повертатися до своєї келії.

— Ви зможете наговоритися й навіть дещо більше, — обпечений обдарував Чорну Корову масним поглядом, — тільки коли ти вип’єш Води Життя. — Якщо в тебе все, Карасевдо, то мені треба погодувати дівчинку. — Джаніке-ханум штовхнула чоловіка стегнами й зайшла до кімнати. У неї в руках була повна миска жовтих кайси.

— Не наривайся, Дажніке-ханум. Армія потвор скоро піде, і тоді ми теж як слід поговоримо. — Обпечений зробив непристойний жест, розреготався і штовхнув Бекира в плечі.

Усю ніч Бекир розглядав обручку Ма. На внутрішньому боці був напис, якого він раніше ніколи не зауважував — «Марко Дорош». Бекир не сумнівався, що це було ім’я його батька. Проводячи пальцем по вигравіюваних літерах, він уявляв, що торкається руки тата. Як же зараз він потребував його поради. І слів Ма. Що б вона сказала на звинувачення Кемаля-шейха на адресу старійшини Ак-Шеїх? Мати довіряла Азізу-бабі. Запевняла, що саме він їх прихистив. Якщо Азіз-баба досі співпрацював зі Старшими Братами, то чому так довго їх ховав? І Бекир сам бачив Аслана та Кебапа в ніч, коли загинув Рябов. Значить, дід віддав Рябова джадалу. Допоміг убити одного зі Старших Братів. Отож слова Кемаля-шейха — брехня. А як же тоді звіт про дітей? Бекир упізнав руку старого. Його голову розривали сумніви: кому вірити, як допомогти друзям? Чи здатна Вода Життя дати відповіді на ці запитання? Може, Чорна Корова має рацію і його страх перед суєром перебільшений. Його вдарило Дерево Болю, він потрапив під Сазаган, але досі не змінився. Може, сім’я Бога і не здатне його змінити? Бекир добре розумів: вони зможуть звідси вибратися, тільки якщо здобудуть довіру Кемаля-шейха. А шаман вимагав, щоб Бекир випив Води Життя.

У двері тихенько постукали. До келії нечутно зайшла жінка й поставила перед ним вечерю. Вона була в яскравій бурці, що закривала все тіло. Обличчя ховалося під запиналом. Бекир відвернувся. Але жінка не пішла. Вона причинила двері, сіла поруч і зняла з голови бурку.

— Не пий Воду Життя, Бекире. — Джаніке-ханум м’яко торкнулася його руки. — Кемаль-шейх хоче тебе змінити, щоб використати вміння, які ти здобудеш. Він так з усіма робить.

— Ви про що? — насупився Бекир. Він зрадів приходу жінки, але Джаніке-ханум сказала те, що він зараз найменше хотів почути.

— Нас змінили не Спалахи, — Дажніке-ханум подивилася на свою зміїну шкіру, — а Кемаль-шейх. Ці печери старовинні. Відразу після Спалахів тут сховалося чимало людей. А потім сюди прийшов він, знайшов джерело суєру й почав нас змінювати. Ми пили з Учан-Су, але не всім удалося вижити. Мій син не витримав випробування. І ніхто ніколи не скаже, як на тебе подіє Вода Життя.

— Твій син помер? — Досі Бекир вірив, що експерименти над засоленими проводять тільки Старші Брати. Джаніке-ханум кивнула. Зміїні очі заблищали.

— Обіцяй, що не питимеш. Силоміць він не заллє. Ти маєш прийняти сім’я Бога. І під замко`м він тримати тебе довго не зможе. — Джаніке-ханум схопила його за зап’ясток. Подвійні повіки блимнули на зміїних очах. Вона набрала повні легені повітря і видихнула останній аргумент: — Він щось знає про твою матір.

Я чула, як Кемаль-шейх перемовлявся з Болбочаном. Але мертвий ти нічого про неї не дізнаєшся. Обіцяй не пити Воду Життя.

У Бекира стиснуло в грудях. Він заспокійливо поплескав Джаніке-ханум по руці. А коли жінка пішла, довго дивився на зачинені двері. Скільки обіцянок він давав Ма й скільки з них порушив… Коли в коридорі стихли всі звуки, він загупав у двері й оголосив, що готовий зустрітися з Кемалем-шейхом.

Стіни покоїв Кемаля-шейха завішували древні постери. На численних стелажах і тумбах стояли механізми з часів до Спалахів. З особливою обережністю та увагою були розкладені папери. У Кемаля-шейха зберігалася ціла бібліотека — стоси з агітками Старших Братів, газетами, афішами, оголошеннями. На почесному місці висів пожовклий аркуш із незрозумілими назвами й малюнками тарілок зі стравами. «Меню», — прочитав Бекир.

У ніші, видовбаній у стіні, стояли книжки. Як і в підвалі Бекира, більшість була без палітурок. Траплялися й цілі. Вони, наче музейні експонати, лежали під великими уламками скла. На полицях стояли залізні банки з-під консервів, пластикові та паперові пакети з різнокольоровими написами, набори інструкцій та етикеток. Кімната Кемаля-шейха втілювала його мрії. Скільки всього він міг дізнатися про світ, який загинув до його народження. Бекир торкнувся корінця «Сказань генерала Григоренка».

— Обережно. — Кемаль-шейх поставив книжку на місце. На старому був довгий білий халат, що закривав майже все тіло. На голові стримів гострий конусоподібний ковпак. — Це переписано з утраченого оригіналу. Цінна річ.

— Навіщо ви це збираєте? — Бекир розвів руками, показуючи на колекцію старого. — Вам же не подобається те, що було до Спалахів і що відбувається зараз? — Не подобається. Але суєр плутає наші спогади, а я хочу, щоб ми пам’ятали, щоб наші діти пам’ятали.

— Що ми втратили? — Бекир торкнувся видертої ілюстрації з книги, де були зображені вкриті зеленню гори Кіммерика.

— Ні. Чого позбулися. Ти бачиш красу природи, а я — землю, яку не цінували і зрештою знищили. Ностальгія — глевкий фундамент для нового. Ми сьогоднішні — не такі, якими були до Спалахів. Повернути себе неможливо.

Жити минулим — значить ніколи не побачити майбутнього. Минуле треба відпускати.

Шаман обережно простягнув йому миску. З неї йшла пара.

— Але якщо ми забудемо тих, хто заподіяв нам зло, то хіба не запросимо їх повторити? Азіз-баба розказував, що прислужники Двобога колись вигнали кіммеринців. Тільки пам’ять і злість дозволила їм повернутися. Навіщо він нам це розказував, якщо служив Старшим Братам? — Бекира знову охопили сумніви.

— Азіз-баба більше за чильтани любив називати себе співцем пам’яті, — Кемаль-шейх продовжував посміхатися, але в його голосі з’явилося роздратування. — Правда в тому, що він співець мертвих. А ми виживемо, дочекаємося, коли Старших Братів з’їсть суєр, і вийдемо на поверхню творити свою історію. Ти зробив правильний вибір, хлопчику. Ти опинився там, де треба.

Разом ми завоюємо Дешт, а може, цілий світ. — Кемаль-шейх простягнув йому чашу. Бекир обхопив її двома руками, як востаннє робив у ранньому дитинстві, і подумав, що вороття немає. Над суєром здіймалася ледь помітна пара. Сіль ударила в носа. Його вічний супутник — біль — пронизав скроні, наче намагаючись востаннє попередити про небезпеку. Бекир схилився над чашею, вдихаючи гіркий запах, згадав обличчя Чорної Корови, коли вона ковтала суєр, згадав слова Ма, що вони обов’язково зустрінуться, і перехилив чашу. Цієї ж миті він відчув, що навіки змінюється.

Битва богів. Коли Двобог виконує обіцянку. 1944

Сєров зняв фуражку й витер піт. Пальці торкнулися зашкарублого шраму — згадки про перехід Каркінтської затоки. 1918-го зелені спробували вирізати йому на лобі зірку. Лєканя ледь відбрехався, що він свій. Як доказ показав мішок із контрибуцією. На ранок зелених порішили червоні, а недорізана зірка стала доказом того, що Лєканя ідейний і постраждав за переконання.

Для біографії постріляв контру в буремні 20-ті. Він зневажав їх за слабкість, за те, що дали себе перемогти, але не ненавидів, як вчила партія.

Сильні почуття взагалі були не для нього. Вбивай і не дай себе вбити. Будь із переможцями. Міцно тримай наган і партійну корочку, а страждають та мучаються совістю нехай інші.

За вірну службу він отримав квиток на навчання до військової академії.

НЕП і оця вся штовханина за новий лад були йому не цікаві. Поки він намагався пристосуватися, економічні свободи згорнули. Почалася ера трійок і судів. Ось де знадобилися його точне око й безвідмовний наган. Сєров згадав ночі у вогких підвалах. І чого від цих ворогів народу вічно смерділо сечею і страхом? Хай ким би вони були до допитів — членами Політбюро, жерцями Двобога чи кремлівськими кухарками, — у підвалах НКВС завжди смерділи однаково. Так би й сидів у тих гадючниках, якби не війна. І Германія, друг сєрдєшний Зоргушка, не забув про боржок. І хто б подумав, малахольний, а тепер — велика людина. Кажуть, самого вождя лікує. «Шукає секрет довголіття, — Сєров всміхнувся безглуздій думці й любовно погладив фартовий парабелум. Скільки років, а жодної осічки. — А най би й так. Най би жив вічно. Свої люди всюди потрібні. Головне сьогодні не опростоволоситися».

Сєров озирнувся на колону. ЗІЛи гарчали на розбитих коліях. Його відкритий «Вілліс» укрився шаром рудої пилюки. Людка здуру надягла білі рукавички й тепер манірно обмахувалася трофейним віялом. Баба — вона і в степу баба. Ще й постійно сіпала Вальку.

— Валюшечко, попий води. Валюшечко, не висовуйся з кабіни, будеш весь брудний.

— Ще хоч слово від тебе почую — кривавою слиною вмиєшся, зрозуміла?

— Сєров ошкірив золотого зуба.

Людка пирснула й відвернулася до вікна. Знала, сучка, що й вона сьогодні поживиться. Водій — чорнявий жовторотик — втиснувся в сидіння й міцніше вчепився в кермо. Валюша застромив пальця в носа, витяг козу, злякано подивився на батька й обтер пальця об брюки.

«Люсьчині гени. Генеральська дочка, а син — імбецил. Шістнадцять, а все за мамчину цицьку тримається. А я в його віці вже з Кіммерику білих вибивав», — ліниво подумав Сєров. Мимовільно сплив спогад, як вони з Гєрманією вдерлися до печери, де народжувала кіммеринка, і як потім він розрядив у неї обойму.

Він харкнув кислою слиною і скривився, згадавши про вчорашню горілку.

Половина особового складу ще вибльовувала звільнення Кіммерика. Інша німців і в очі не бачила. Але офіцери й бійці НКВС-НКДБ не для того. Вони ловили внутрішнього ворога, потвор, що маскувалися під мирне населення, а насправді прагнули повалити величний лад нового бога.

«Стрелити дитину хіба кожен може? — міркував він, дістаючи портсигар.

— А Лєканя Сєров може. Ворог народу не має віку чи статі. Лише вирок від Двобога».

Лєканя подивився на дружину й сина. Шейтан би дер їх сюди перти, але вибір був невеликий. Пташка донесла, що головний СМЕРШевець Абакумов уже точить на нього зуб. А родина — завжди найслабша ланка. І не те щоб Люськи шкода, батя її давно напросився, але свого віддавати не хотілося. Сєров розмріявся, як скине тут родину, подалі від кремлівських зірок. І навідуватиметься відпочивати від кривавих трудів праведних на благо Двобога.

А тут — краса, воля, море недалеко. Ще й свій дім, чесно переданий Зоргушкою.

Сєров тріумфально набрав повні легені перепеченого повітря і зайшовся кашлем.

— Бляць, до цієї духоти теж доведеться звикати. Куди їдеш, Мазєнін? Тобі повилазило? Табличку не бачиш? Нам на Ак-Шеїх.

— Я Мазайло, товаришу комісар, — пробурмотів водій і звернув на ґрунтівку.

— Один собачий відросток. — Сєров натягнув на лоба кашкета й поклав руку на парабелум. — Зупинишся, як побачиш найкращий будинок у тій дірі.

Сєров насупив носа. Операція тривала лише добу. У Сімферополі вже формувалися ешелони, на стіл Берії поклали перші доповідні про кількість, яку вже депортували з півострова, а цих наче хтось попередив. Ак-Шеїх вимер.

Тільки покинуті собаки та замкнені в загонах вівці наповнювали повітря тривожними звуками.

— Розосередилися. Як у 33-му в селах куркулів, шукати всюди, — наказав Сєров. У ніздрях залоскотало. Він упізнав запах. Це смердів страх, а отже, кіммеринці були на місці. Сєров вийшов із машини. Халупи, вапнякові паркани, розвішені на палюгах шкури, — тут усе наче застигло в минулому сторіччі.

Раптом він відчув на собі чужий погляд. За покрученим саксаулом ховався хлопчик п’яти-шести років. Чорні очі обпекли.

— Альо, чорнявий! Не бійся. Де всі?

Хлопчик кліпнув великими, як дві сливи, очима, і шмигнув до сусідського подвір’я. Сєров побіг за ним. «Вілліс» покотився слідом. Сєров зазирнув за паркан. На порозі великого, вимазаного білою глиною будинку сиділо двоє: дівчинка років десяти й уже бачений ним хлопчик. Сестра смішила брата найдавнішою у світі грою — затуляла руками обличчя, а потім відривала долоні й робила «ку-ку». Дівчинка зауважила чужого й обернулася. Вона мала різнокольорові очі — каро-зелене та синє. Дівчинка знову затулила обличчя, а коли прибрала долоні, Сєров ледь не зойкнув. На місці дитячого личка він побачив темряву — густе безкінечне провалля. Омана тривала лише мить. Сєров вийняв зброю й жестом наказав підійти водієві. Люська із сином мали залишатися на місці.

— Шефіко, йди додому! — з будинку вийшов чоловік.

Йому не було й тридцяти. Слабке підборіддя ледь засіяло чорне волосся.

Його очі були широко розплющені, великі губи тремтіли. У руці бовталася нагайка, сорочка просякла потом. За ним вибігла перелякана жінка. — Аліє, сховай дочку й не виходьте, — наказав кіммеринець дружині.

Молодиця щось прошепотіла дочці. Дівчинка не ворухнулася. Хлопчик сховав обличчя в спідницю матері.

У селі застукотіли двері. Десь заплакало немовля. Завили пси. Жалібно, наче перед грозою, замекали вівці. Усі ці звуки долинали до Сєрова немов крізь товщу води. У своєму листі Зоргушка попросив про просте, про дрібницю: про знищення кількох кіммеринців. Можна було б не бруднити рук. Коли переміщують тисячі голів, хіба за кількома додивишся? Сєров так собі й думав: замість вбивати, просто закине у найбруднішу теплушку, а там вже — воля Двобога і наглядача. Шансів доїхати до кінцевої катма. Нове місце хотілося отримати чистим, щоб потім не відмивати від крові. Але, здається, він таки виконає прохання давнього друга. Цього хотів і Двобог. Сєров ступив на подвір’я і закляк. Він знав, що Двобог говорить знаками, надсилає одкровення прислужникам і дуже рідко кричить. А тепер Двобог волав.

На ґанку з’явилася стара. Її щоки перерізували глибокі зморшки. На правій руці ледь помітно виступало кругле тату зі змієногою жінкою в центрі. Стара подивилася на дітей, потім на кіммеринця, наче Сєрова тут і не було.

— Номане, з долею неможливо боротися. Твій батько знав, що вони прийдуть. Одного разу тебе порятувала Албасти. Другого шансу не буде. Треба йти.

Вулицею йшла група бійців. Сєров зробив знак, щоб вони зупинилися.

Перед очима постала давно забута сцена в печері. Жінка в муках народжує сина.

Його забирає потвора, а потім уже мертва мати нападає на двох підлітків.

Парабелум став важким, наче налився кров’ю.

— Номане? — солодко протягнув Сєров. Зов Двобога став як ніколи гучним. — Як ти вижив? Кажу, як вижив, пришелепкуватий, тебе ж потвора забрала? — Він розтягнув губи в посмішці, ніби зустрів давнього знайомого. І з подиву аж зсунув кашкета на маківку. — Мій друг юності Герман Зорг про тебе написав, а я не повірив. Але тепер один хєр. Зорг сказав вас винищити на корню.

Щоб і духу не було! І я з радістю виконаю прохання.

Сєров звів запобіжник і випростав руку. Цей жест він любив найбільше, наче доторк до холодного металу вливав у нього силу Двобога.

Хлопчик на ґанку тихо завив. Дівчинка залишилася незворушною.

— Я можу виконати вирок тут і зараз. Ця земля вже не належить кіммеринцям. Так повелів Двобог. Лишитися можуть тільки мертві! — Сєров підвищив голос так, щоб було чутно на сусідніх подвір’ях. — Але сьогодні я добрий. Дам останній шанс. Спершу ми поговоримо, і ти переконаєш мене, чому я маю зберегти життя твоїм цуцикам.

Сєров наказав відвести жінок і дітей до деревця, що виросло з фундаменту на розі будинку. Сєров подивився на «Вілліс». Спершу думав його відіслати, але потім вирішив: нехай дивляться, якою ціною батя заробляє їм світле майбутнє.

Люська з цікавістю розглядала будинок. Для неї він уже був порожній. Валька втупив очі в кіммерицьку дівчинку.

— Підійди ближче. — Сєров махнув парабелумом до Номана Герая. У нього забрали нагайку й штовхнули до комісара. — Мазепенко, тягни з машини мою поклажу.

Водій покірно зачимчикував до «Вілліса», хоч і пробуркотів, що комісар знову наплутав із його прізвищем. За мить біля ніг Сєрова він поклав заколочений дерев’яний ящик.

— Відкривай.

Водій розгублено покрутив головою. Про кліщі він і не подумав. Потім помацав кишені й витяг складаний ножик.

— Мазепенко, а ти часом не з кіммеринців? — хмикнув Сєров, спостерігаючи за недолугими спробами помічника відкрити ящик, і навіть підморгнув Номану. — Знаєш, що там?

Кіммеринець похитав головою. Нарешті Мазайло впорався з цвяхами й витяг із ящика дерев’яну колиску. Точніше, те, що від неї залишилося.

Під час навчання у військовій академії Сєров спробував показати цінну контрибуцію місцевій професурі. Але вошива інтелігенція і після революції залишилася контрою. Більшість сказала, що це «скіфський період з пізнішим оздобленням ханської доби»; «передайте до музею», — радили вони. «Нічого надзвичайного», — сказав один козлобородий. «Це колиска, яку, за легендою, Діва подарувала Кіммерику. Той, хто нею володіє, володіє Кіммериком», — сказав найрозумніший. Але додав, що то все казки без жодного практичного застосування, і порадив переплавити золоте оздоблення. «Двобог не любить інших богів». Сєров так і вчинив. Стару бронзу залишив, а от із золота зробив собі коронку та кульчики Люсьці. Уже думав і колиску викинути, але отримав листа від Зоргуші. А той слів на вітер не кидав. Дуже цікавився артефактом. Усе питав, чи досі він у Сєрова. Лєканя, звісно, збрехав, що дорога родина загубила його під час евакуації. Але ж недаремно Зоргушка цікавився.

— То що, впізнаєш? — повторив Сєров, указавши на колиску.

Це була коробка з напівкруглими ніжками, щоб зручніше колихати. Бильця з’єднувала перекладина, за яку мати могла б переносити ліжечко. У заглибленні мав лежати матрац чи догма — перший рушник, у який загортали новонародженого. От тільки ця колиска ніколи не знала ваги дитячого тіла. Вона була темною від старості, і лише залізні зірки, вкриті червоною емаллю, палали на боках, наче незагоєні рани. Зірки Лєканя вліпив напередодні поїздки в Кіммерик, як символ того, що тепер ця земля належить йому.

Очі кіммеринця розширилися. Губи заворушилися в шепоті. Він простягнув руки, наче хотів торкнутися реліквії свого народу.

— Впізнаєш? Це було вирито неподалік від вашого села. Я думаю ще копнути, коли сюди переберуся. Кажуть, у могильнику багато лишилося. Але поки про це, — Сєров показав на колиску. — Зможеш полагодити — виживеш. І твої залишаться живі. Навіть Зоргуша не дізнається. Поїдете собі на місця поселення, як люди. Слово за вас замовлю. А слово заступника комісара держбезпеки дорого коштує. Не зможеш — тут вам і амінь. Чесна угода, як гадаєш? То як, домовилися? Зробиш так, щоб ця штуковина ожила й дала мені владу? — посміхнувся Сєров, сам особливо не вірячи в те, що говорить. Але спробувати було варто. Не даремно ж Зоргуша-голова стільки розпитував про цей мотлох.

Темними щоками кіммеринця заструменіли сльози.

— Вона нарешті повернулася. — Номан Герай звів руки до неба й ступив крок. Його очі палали. Сєров уже вирішив, що кіммеринець пристав на його пропозицію, але обличчя чоловіка викривилося, і він кинувся до колиски.

— В ім’я засновника нашого Сакатево! В ім’я місяцеликої Діви! — заволав Номан Герай і спробував вирвати колиску з рук Сєрова.

Але куди йому було тягатися з підвальною витримкою члена революційної трійки. Комісар одним вивіреним рухом ударив кіммеринця проміж очі руків’ям парабелума.

— Я однаково не розумію твоєї тарабарщини. Але як не хочеш допомагати — діло твоє. — Сєров подав знак автоматникам. — Спершу в розхід родину, а ця мерзота нехай дивиться.

Від деревця, куди він наказав відвести родину, почувся рик. Потім закричав Валька. Сєрову не було коли розбиратися, що привиділося сину. Його погляд зупинився на дочці Герая. На круглому обличчі не залишилося нічого дитячого, нічого людського, лише давнє зачаєне бажання крові. Дівчинка криво всміхнулася.

— Ні, Шефіко, — закричав заюшений кров’ю Номан. — Не впускай її до себе! Борися. Опирайся відьмі. Навіть зараз Амага не має перемогти.

Але дочка не чула батька. Час зупинився. Звуки із сусідніх подвір’їв стали ледь чутними. Дівчинка роззявила рота й випустила в повітря слова. Сєров не розумів сказаного, але лють ударила його в груди.

— Що вона говорить? — Сєров пнув Номана.

На обличчі кіммеринця залишилися самі очі, вони наче визирали з кривавого озера. Чоловік сплюнув на землю червоний згусток слини, ледь посміхнувся і промовив:

— Відьма сказала, що віднині не залишить ані тебе, ані цього будинку, ані всіх, хто в ньому оселиться. Аж допоки сама земля не забере цього проклятого місця. Не чіпай Шефіко. Вона лише дитина, у яку вселився дух. — Номан, наче у молитві, підняв до Сєрова руки.

Вони обидва знали, що це його останні слова. Сєров вирішив закінчувати цирк. Кіммеринець, як і його дочка, були несповна розуму. Сєров випростав руку з парабелумом і примружив око. Але раніше, ніж він натиснув на гашетку, пролунав постріл. Сєров обернувся і побачив Вальку. На обличчі сина розповзлася божевільна посмішка. Він забрав у водія револьвер і тепер стріляв у тих, хто стояв біля дерева. Люська заверещала. На сукні дружини Герая розцвіла кривава пляма. Стара з татуюванням кинулася до дівчинки. Її зупинила автоматна черга. Сєров перехопив руку Вальки. Не вистачало, щоб поранився, оглашенний. Очі сина скажено крутилися. Здавалося, він не розуміє, де він і що робить. Здавалося, у нього теж щось вселилося.

— Усім припинити вогонь! Що з вами таке? Здуріли стріляти без наказу?

— У голові гуло від пострілів, у повітрі клубився дим.

— Лєканю, — подала голос Люська. Сєров повернув голову так, що захрустіли хребці. Тільки її не вистачало. — Дівчинка, вона так страшно дивиться.

Сєров із подивом усвідомив, що дочка Номана залишилася неушкодженою.

Тонкі чорні коси сповзали по ситцевій сукні. Руки опущені вздовж тіла. Ноги ледь розставлені. Тонка посмішка затремтіла, губи розкрилися й оголили бліді ясна з жовтуватими короткими зубами. Дівчинка почала здіймати руки, достоту як мати Номана тоді в печері. Верхів’я дерев затріпотіли. Тварини, що замовкли після останнього пострілу, знову завили.

Військовий щось запитав, потім віддав наказ, потім просто закричав.

Дівчинка втупила в Сєрова божевільний погляд старих злих очей і повторила прокляття. Автоматна черга прошила худе тіло. Шефіко лише похитнулася. Її руки злетіли. У загальному хаосі вони здавалися зміями, що готувалися вкусити. Червоні плями розповзалися по світлому ситцю. Дівчинка важко дихала. З викривленого рота стікала кров. Ікла жовтіли. Вона стрибнула на Сєрова й повалила на землю.

— У пам’ять про богиню, яка спить. На честь Спалахів, які очистять Кіммерик. Такі, як ти, ніколи не заволодіють цією землею, — просипіла дівчинка, клацаючи зубами.

— Ага, твоя баба вже хотіла мені кадик вирвати. — Сєров схопив колиску й з розмаху опустив її на голову дівчинці.

Почувся неприємний хрускіт. Половина обличчя перетворилася на криваву рану. У живому оці спалахнуло здивування, а потім страх. Дівчинка ступила назад і підняла руку, наче прагнула затулитися від колиски. Сєров натомість витягнув дерев’яну коробку, як щит, нарешті дістав зброю і вистрелив кілька разів упритул. Усі кулі влучили в розбиту голову. Шефіко повалилася на землю.

Сєров обережно торкнувся тіла дулом і переконався, що вона нарешті мертва.

Хотів добити Номана, але кіммеринець уже випустив дух. Валька плакав у материних обіймах. Жінки Герая валялися обабіч деревця. Стара в останньому поруху схопила гілку — і тепер здавалося, наче дерево намагається розбудити колишніх господинь.

— Зарити, щоб інші не бачили, — все ще важко дихаючи, наказав Сєров.

— Тут іще був хлопчик. Де він? Мазєнін, де хлопчик?

— Товаришу комісаре, хлопчика не було, — сказав водій.

— То перевір! Усі мешканці Ак-Шеїх уже в ЗІЛах? Мусимо вирушати, немає чого прохолоджуватися! — Сєров відчув тремтіння в грудях. Наче все складалося якнайкраще. Він завершив операцію з виселення кіммеринців, виконав доручення Зорга, отримав обіцяний будинок, але на душі було неспокійно. Перед очима досі стояли різнокольорові очі дочки Герая, а у вухах лунав її шепіт. Сєров підібрав Золоту Колиску, витер пил із зірок. Давнє дерево приємно лоскотало пальці. Двобог його захистить. Потвора помилялася. Це його земля. Тепер точно його. Сєров важко сів на коробку.

— То ти знайшов хлопчика, Мазайло? Його обов’язково треба знайти! Не вистачало, щоб цей клятий рід продовжився.

— Хоч ім’я моє вивчив, — пробурмотів водій і голосно додав: — Не було ніякого хлопчика.