Дім Солі

Ма. Тогірек віри

Ма прокинулася від поштовху й оскаженілого завивання гімну Двобогу.

Попервах їй здалося, що крізь спів вона почула вибухи. Після того як вона ледь не відкусила Сфені вухо, її накачували наркотиками. Ма злякала Першу Зіницю, не треба було так грубо видавати себе — показувати, що читати думки може не тільки той, хто торкається бакаси, а й носій манкура. Сфена відчайдушно хотіла захопити владу на Матері Вітрів. Ма сподівалася, що завдяки бакасі змогла «правильно» відкоригувати думки рудокосої, спрямувати їх у потрібне для себе русло. Що більше розбрату вона посіє на Станції, то легше їй буде боротися за свою свободу. На щастя, юшан, що її змушували вживати, не впливав на зв’язок бакаси й манкура: коли Сфена торкалася жаби, Ма так само чітко бачила її емоції та бажання. Але наркотик заважав думати — останні дні Ма продиралася власними міркуваннями, наче важкою солоною водою. До того ж він приніс із собою кошмарні, сюрреалістичні сни, в одному з яких вона так і не вибралася зі Станції. Засолені діти залишилися живими, але й Бекир не народився. Цього сну вона боялася найбільше. Можливо, саме тому він приходив найчастіше.

Ма покрутила головою, намагаючись зрозуміти, де опинилася цього разу: у мареннях чи в реальності. Поки вона спала, її знову прив’язали. Хребці захрустіли, затиснуті в пута зап’ястки спалахнули вогнем. Такі заходи безпеки могли свідчити, що на неї чекає черговий допит чи навіть прихід Белокуна. У палаті смерділо юшаном і сечею. Клята Ханум так і не винесла судно. Ма не могла зрозуміти, чого та хоче. З одного боку, на тумбі біля її ліжка з’явилися потрібні трави, і їх могла принести тільки Ханум. З іншого, — засолена покірно виконувала всі накази Сфени, колола Ма витяжку з юшану й розв’язувала тільки тоді, коли та була непритомна. Ма так і не розібралася, чи були випадковістю ті кілька хвилин притомності, коли їй удалося з крові рудокосої, власної крові та трав замішати фармакон. Чи їй подарувала ті хвилини Ханум? Хоча це не мало особливого значення. Вона навіть не знала, чи фармакон спрацює. Суміш була з парафії Тітки Вальки — магічні зілля, а не справжні ліки.

Ма наче почула у вухах хрипкуватий голос відьми: «Ти так багато бачила в Дешті й досі не віриш?» О, як би їй хотілося повірити, що фармакон допоможе їй заволодіти свідомістю Сфени! Через рудокосу вона б навіть змогла керувати Станцією, достатньо випити суміш перед тим, як Сфена торкнеться бакаси. Це дозволило б Ма майже непомітно заволодіти її розумом, а далі вони могли б скинути Гавена Белокуна й перебрати владу на Станції. Стан здоров’я Гавена Белокуна стрімко погіршувався, варто було просто скористатися моментом. Ма навчилася розрізняти ступінь суєрного ураження ще в Ак-Шеїх і могла впевнено сказати, що Гавену Белокуну залишилося недовго. Востаннє, коли вона його бачила, на шкірі очільника Матері Вітрів виникли дивні нарости — наче сліди від тривалого лежання на мушлях, тільки тими мушлями були стріли чи гострі уламки. Біля цих хворобливих потовщень утворювалися рани, з яких сочилася кров, а коли вони гоїлися, то запливали сіллю. Суєр руйнував його тіло. І цьому сприяли часті контакти Гавена Белокуна з хворою бакасою, що поєднувала його з Талавіром. Кожен доторк до зчорнілої жаби наближав Белокуна до незворотного перетворення. Якщо не пощастить, то він навіть залишиться живим. Хоча жоден на материку не назвав би таке існування життям.

Але те, що відбувалося з Белокуном, свідчило й про інше: Талавіру теж непереливки. У грудях стиснуло. Дивно, але те, що вона згадала себе колишню, не змінило її ставлення до Повноважного. Навіть слова Сфени про те, що Талавір сконструйований у лабораторії Белокуна, не вигнали з пам’яті тепла його доторків. Він був занадто добрим, як для світу, у який його випустили, намагався допомогти засоленим, бачив у ній людину, а не зрадницю чи потвору. Бачив у ній жінку, а не матку чи корисну одиницю для поселення. Він дивився на неї так, як чоловіки дивилися на жінок до війни та Спалахів. І це було дивне й давно забуте відчуття — усвідомлювати, що ти існуєш, тому що ти є в очах іншого. Є такою, якою хотіла б, щоб тебе пізнали.

«Ти їх вигадала», — спливла найстрашніша фраза Сфени, і на мить Ма запанікувала. А раптом вона й справді все вигадала: Талавіра, Ак-Шеїх, навіть Бекира. Раптом це й був сон, а вона досі на Матері Вітрів і нікуди звідси не втікала?

Станцію підкинуло, наче у відповідь на її думки. Ма з полегшенням зрозуміла, що вони таки в повітрі. Станція з гуркотом та скрипом піднімалася.

Нарешті Мати Вітрів гучно зупинилася, за стінами пролунало тупотіння ніг. До кімнати далі коридором когось занесли. Серце Ма забилося частіше від недобрих передчуттів. Поряд із нею тримали пацієнтів, піддослідних. А що, як вибухи їй не наснилися? Якщо внизу сталася сутичка, то Старші Брати могли захопити засоленого.

З-за стіни долинув стукіт. Спершу обережний, потім усе голосніший. Ма згадала про дитину в сусідній кімнаті.

— Гей, усе добре. Ми трохи піднялися, мабуть, від бурі. Не бійся.

— Евге, — пролунало з того боку.

— Так, не бійся. — Ма не зрозуміла, що саме сказала дитина, але відчула потребу її заспокоїти. — Уже зупинилися, далі такого не буде.

— Менім адім Евге.

Ма порилася в пам’яті. Кіммерицькою це означало «мене звати додому».

— Це твоє ім’я — Евге? А мене звати Ма. У мене є син, йому майже тринадцять, а скільки тобі?

Вона досить довго чекала на відповідь.

— Евге, — знову промовила дитина й повторила.

— Ма. Покажу.

Ма уявила, як зовсім маленька дитина дивиться на пальці й силкується показати вік. Вона вже хотіла сказати, що це неважливо, але з вентиляційної решітки біля підлоги пролізло п’ять тонких кришталевих шпичок із концентрованого рожевуватого суєру. На мить вони перетворилися на дитячу ручку, а потім знову сховалися в отворі.

— Тобі п’ять? — Ма інстинктивно, прагнучи якомога далі відсунутися від смертоносних пагонів, втиснулася в бильце ліжка.

— П’ять.

— Чудово! Це дуже хороший вік. Ти вже зовсім дорослий. Чи, пробач, ти хлопчик чи дівчинка?

З-за решітки пролунав дзвінкий сміх.

— Дівчинка, — проказала Евге й несподівано додала: — Хлопчик.

— Я не зрозуміла.

— Я — дівчинка, а за стіною — хлопчик. Дорослий, знає тебе. Ти його Ма.

— Там Бекир? Ти говориш про Бекира? — Ма затрясла ліжком у марній спробі відв’язатися. І лише за мить подумала, що злякала дитину, і спитала якомога спокійніше: — З ним усе добре?

Дівчинка мовчала.

— У нього щось болить? Він поранений?

— Спить, — відповіла Евге. — Йому сниться дівчинка, що внизу.

— Чорна Корова внизу?

На мить запанувала пауза, а потім Евге сказала те, що Ма очікувала почути найменше, ще й від п’ятирічної.

— Ні. Внизу, але не там. Чорна Корова зараз у тогірек Діви.

— Про що ти говориш? Як це може бути? — зашепотіла Ма, але відповіді не дочекалася. Двері скрипнули. Вона ледь встигнула вивернути шию, щоб зубами дістати кульку фармакону, яку до того ховала в кутику подушки.

Нарости на лопатках занили від зусиль. Кулька обдерла горло, але вона її все ж проковтнула.

— Ти добре її прив’язала? — пролунав високий примхливий голос. Ма ледь не застогнала від розчарування. На порозі була не Сфена, а її помічниця Руф, а отже, Ма даремно проковтнула фармакон. Вироблений із крові Першої Зіниці, він міг подіяти тільки на неї.

— Сфена наказала привести тебе на місток. — Руф окинула поглядом Ма, наче роздумуючи, як їй виконати наказ, зважаючи на те, що Ма прив’язана. Вона подала знак Ханум, а сама демонстративно погладила банку з бакасою. Мовляв, диви, що мені дала Сфена, і спробуй тільки показати зуби.

— Я чула вибухи. На Матір Вітрів напали? — Ма гарячково думала, що робити. Якщо Руф відведе її на місток, а там вона змусить Сфену торкнутися бакаси, то дістане можливість заволодіти свідомістю Першої Зіниці.

— Так, був бій, — Руф провела нігтями по склу банки так, що в Ма звело зуби. — Ми відбили твоє поріддя. Сфена каже, що він важливий, як і ти. Хоча не розумію чому. Як на мене, ти звичайна потвора з Дешту.

Мати Вітрів знову здригнулася. Руф нетерпляче зиркнула на вікно, немов обраховуючи, скільки має часу. Ханум схопилася за одвірок.

— Навіть після твого дикого нападу Сфена думає, що ти допоможеш розібратися з Белокуном. Але йому й так не довго облавок топтати. Він уже почав харкати кров’ю. То нащо ти їй, лікарко? Чому вона хоче тебе залишити? За що тебе вподобав Талавір? — Руф повільно, наче пестячи, провела по обідку банки, а потім, коли Ма цього найменше очікувала, спритно засадила пальці в бакасу. Ма завила від болю. Руф їй заздрила, ненавиділа, і всі ці емоції манкур вилив їй під шкіру. — Може, ти й мені покажеш, що в тобі такого особливого?

— Вни-изу що-ось відбува-ається, — подала голос Ханум.

— Я тільки отримала цю штуку, дай трохи погратися. — Не виймаючи руки, огризнулася Руф.

Ма спробувала зосередитися. Руф уперше торкнулася бакаси, вона не могла опиратися так, як Сфена, і Ма читала пір’яволосу, як відкриту книгу.

— Ні, навіть не думай це робити. — Руф висмикнула з банки руку й витерла пальця об одяг. Ма її недооцінила. Помічниця Першої Зіниці підготувалася. Руф витягла з кишені маленький старовинний пістолет і наставила на ліжко. — Я знаю, хто ти, знаю, що ти хочеш зробити зі Сфеною, — використати її, а потім зрадити. Я це відчула. Вона буде вдячною, коли я відкрию їй очі. У неї є я, і більше нам ніхто не потрібен. — Зброя в руці Руфі затремтіла.

Ханум тихо зойкнула, затулила обличчя руками й зашепотіла молитву.

Вона першою побачила те, на що Ма звернула увагу наступної миті. За спиною в Руфі з вентиляційного отвору до кімнати знову пролізли паростки суєру, наче Евге хотіла розібратися, що тут відбувається. Руф цього не побачила, хоч могла б і зреагувати на сплеск суєру. Ма відчула, наче в кімнаті зараз завирує буря.

Волосся на її шкірі стало дибки, а в крові завирував суєр, підсилений дією фармакону. Нарости на лопатках збільшилися. Вивертаючи руки в зап’ястках, вона подалася наперед, немов хотіла грудьми зустріти кулю. Фармакон не мав сили над Руф’ю, але подіяв іншим чином — активізував зміни в тілі Ма. Те, з чим вона так довго боролася, узяло гору. Ма напружила м’язи, вигнула хребет і дала виростам свободу. Гострі шипи з тріском розірвали пута на її руках. Очі Руфі розширилися. Вона не очікувала побачити такі різкі зміни й натиснула на гачок. Оглушливий постріл збігся з поштовхом Станції, наче вони знову потрапили в бурю. Ма встигла відкотитися на бік ліжка, тож куля застрягла в бильці. Руф спробувала перезарядити пістолет, але Ма зреагувала швидше: довгим наростом штовхнула її в живіт, і Руф відлетіла просто в суєрні пагони Евге. — Відв’яжимене! — крикнула Ма, намагаючисьзвільнити ноги.

Ханум застигла як укопана, переводячи темні очки з Ма на Руф. Нарешті підхопила спідниці, переступила ноги Руфі і кинулася розв’язувати Ма.

— У якій кімнаті Бекир? Ну? Де він?

Ма підібрала зброю. Від юшану та тривалого лежання її хитало, але біль у спині став легшим. Вона змогла розправити нарости. Новоутворення потягнули назад, змінили баланс тіла — Ма довелося схопитися за стіну, щоб не впасти.

Вона з гіркотою подумала, що якби так довго не боролася зі змінами, то вже давно їх опанувала б. Ханум не зводила очей із Руфі, яка корчилася під дією суєру. — МимаємодопомогтиБекиру, — спробувала привестиїїдотямиМа.

— Ні-і. Не зараз. Зараз тогірек Діви. — Ханум схопила її за рукав і потягнула на себе. Станція стабілізувалася. З коридору почулося незвичне виконання гімну Двобогу, наче його наживо співали члени екіпажу. Ма не було коли думати про те, що відбувається.

— Ти збожеволіла. Чого ти від мене хочеш?

— Це я, я прино-осити тобі записки. Тоді-і, давно. Це я-а, я давати атеш-траву Анархії, щоб вона-а народи-ила дівчинку з вогнем у руках. Вона внизу. Ти ма-аєш їй допомогти. Тогірек Діви. За-араз.

Ма сіпнулася, намагаючись звільнитися, і відчула знайомий біль. У її тілі досі був уламок мемобомби. І він відгукнувся на слова Ханум, наче хотів звільнитися. От що їй нагадувало обличчя Чорної Корови — Анархію, її сміх, очі, вигин брів. Дівчинка була її дочкою.

— Ти хочеш, щоб я ввійшла в транс? Ні, не тепер. Я мушу звільнити Бекира. — Ма знову потягнула жінку на себе.

Ханум збожеволіла, але без її допомоги Ма не найде Бекира. Хай що сталося з Чорною Коровою, трансом не зарадиш. Цієї миті на спину Ханум щось стрибнуло. Сині крила забили по обличчю старої, а кігті почали рвати плечі. У скаженому вирі пір’я Ма ледь розгледіла перекошене від люті обличчя Руфі.

Доторки суєрних пагонів Евге змінили її до невпізнаваності. Ма ударила змінену в лоба руків’ям пістолета й відкинула обважніле тіло до стіни. Руф змаліла. Руки перетворилися на крила, а ноги — на пташині лапи. Доторк Евге був неймовірної сили. Ма навіть подумала, чи не варто Руф пристрелити, але в останню мить зупинилася. Їй ще знадобляться кулі. Лапу Руфі вона прив’язала до ніжки ліжка й кинулася до пораненої Ханум.

Кіготь Руфі пробив сонну артерію на шиї медичної сестри, і тепер яскраво-червона кров заливала білий халат. Ма нічого не могла зробити. Вона наблизилася до обличчя Ханум.

— Ти маєш увійти в тогірек Діви. Маєш знати.

Ханум знову схопила її за руку. І цього разу Ма не встигла вчасно звільнитися. Суєрні пагони Евге, що досі майоріли біля стіни, обережно, наче весільна хустка, обмотали їхні руки. І Ма відкинуло в темряву. Це був наче один із кошмарних снів, дарованих юшаном, і водночас вона знала, що все по-справжньому.

Вона впізнала місце. Це було святилище Діви — підвал, де вона перечікувала бурю з Талавіром. Тільки тепер Ма згадала, що саме в ньому народила Бекира. Тоді тут теж стояла задуха через свічки й сушене зілля, яким безперестанку її окурював Азіз-баба. Їй було жарко, шкіру заливав піт, живіт та поперек ломило від перейм. Азіз-баба обтирав її вологою ганчіркою і шепотів якісь молитви. Він і зараз був поряд — у тогіреку Діви: перебирав чотки й беззвучно вимовляв слова. А вона знову народжувала. Ма подивилася на свій роздутий живіт, на висохле перекошене обличчя старого, спробувала підвестися і зрозуміла, що не володіє тілом. Та й чи належало воно їй?

Полум’я відбилося в темних окулярах, і вони спалахнули вогнем. Біля Азіза-баби Ма побачила дивну колиску з дерева, оббиту міддю та золотом. У кількох місцях червоніли недоречні пластикові зірки. Язики полум’я вихопили давні візерунки й написи. Від них віяло холодом і смертю, тому Ма захотіла сховатися, наче колиска прагнула в неї щось забрати. Ма закричала, виштовхуючи із себе дитя. Коли його поклали їй на груди, Ма зрозуміла, що це не Бекир. Новонароджений був хворим і ледве дихав. І народила його не Ма, а інша нещасна.

— Віддай мені, Тамаро, віддай, — сказав Азіз-баба й потягнувся до дитини.

Жінка востаннє поглянула на сина й зашепотіла:

— Батько мав би дати тобі ім’я, але він уже не зможе. Тож будь Мамаєм.

Людиною без імені, помстися за мене. — Породілля зірвала з шиї нитку із золотими бляшками, надягла на сина й передала його Азізу-бабі. — Не віддавай його генералу, захисти.

То були її останні слова. Тіло, у якому побувала Ма, померло. Звільнена від плоті, вона змогла побачити значно більше.

Генерал Сєров убив чоловіка своєї онуки лише тому, що той був кіммеринцем. Жінку прихистив Азіз-баба, але насправді він полював за її дитиною.

Ма з цікавістю спостерігала за рухами старого. Він обережно прикрив новонародженого просякнутим кров’ю матері рушником — догмою, виклав поряд ножа й поставив піалу із сіллю. Не припиняючи шепотіти молитву, Азіз-баба зачерпнув довгим нігтем солі з піали й змастив лоба дитині. Хлопчик жалібно заплакав. У перші секунди після народження він зіштовхнувся з болем і самотністю. Наче заколихуючи, Азіз-баба переклав дитину до Золотої Колиски.

Молитва перейшла в пісню. Слова приспали хлопчика, а блиск ножа в руках Азіза-баби заворожив. Ма хотіла закричати, зупинити старого, але знала, що це неможливо. Вона бачить давно минуле. Того, що зроблено, не змінити.

— Я мушу її оживити, від цього залежить доля мого народу, — наче вибачаючись, проказав старий до дитини.

Немовля лише блимнуло темними напівсліпими очима. Азіз-баба опустив ножа. І Ма вже знала, що буде далі. Старий дозволив Ханум забрати кволе тільце.

А вона передала хлопчика в школу Зорга, забравши плату — золоті бляшки його матері. Ханум весь час була поряд, хоча Мамай її й не помічав. А коли Мамай розчинився в Спалахах, віддала золоті бляшки Талавіру та Рябову. У них вона побачила його продовження.

— Бекир, — крізь марення застогнала Ма.

— Ні. Ще не тепер, — проказала Ханум і потягла її далі.

Ма, наче вир, піднятий суєрною бурею, захопив тогірек Діви. Вона побачила сотні підвалів, де ховалися змучені, поточені виразками жінки. Вони палили юшан і просили Діву про здоров’я своїх чоловіків. Вони молилися за мертвих та ненароджених дітей. Цей жорстокий світ їм не належав. Безплідна земля не має майбутнього… Гірка туга охопила її єство. Що вона може? Цей світ уже не врятувати. Мамай захотів його знищити, і це йому вдалося. Хіба жінка була б здатна на таке рішення? Та, що крізь муки приводить у світ нове життя, буде його берегти. Діва захистила б своїх дітей.

А потім Ма побачила осяяне сонцем шатро, що стояло на вершині кургану.

Ханум відсунула запинало й запросила її всередину. Там уже чекали Тітка Валька й Анархія. Відьма широко всміхнулася обома ротами, а забута подруга зробила закличний жест. Ма хотіла з ними поговорити, вибачитися перед Анархією через те, що її залишила, сказати Тітці Вальці, що розуміє її бажання захистити дочок і не тримає зла через зраду, але десятки інших жінок уже простягнули до Ма руки, запрошуючи приєднатися до кола. Серед них вона впізнала Гуль. З-за спини синьошкірої, наче курчата, визирали засолені дівчатка.

Вони хотіли тут бути, але ховалися від величезної потворної жінки, яка розвалилася поряд із кріслом, що віншувало коло, немов коштовний камінь — корону. Трон був порожнім. І Ма відчула, що тут немає жінки, здатної його зайняти.

Коло підніжжя крісла на долівці лежала Чорна Корова. Темне волосся розметалося по підлозі, коротка обгоріла сукенка зім’ялася, на руках чорніли сліди сажі, а на тонких гострих колінах червоніли садна. Вона спала. Ма відчувала тонкий зв’язок дівчинки із зовнішнім світом. Анархія самими очима попросила допомогти дитині. Ма сіла поруч і поклала долоню на біле холодне чоло. Чорна Корова розплющила очі.

— Бекир має рацію: батько не був хорошим, — прошепотіла дівчинка, зовсім не дивуючись присутності Ма. — Марко Дорош забрав мене, щоб я стала зброєю. А тепер і Бекир мене покинув. Я бачила. Він сам пішов. Я нікому не потрібна й не хочу вертатися. — В очах Чорної Корови забриніли сльози.

— Ні, це не так. — Ма погладила дівчинку по волоссю. — Я не брехатиму про батька, я сама не знаю, ким він був до Спалахів, а тим більше — на що перетворився після, але в одному я впевнена: Бекир тебе любить. Він твоя родина. Тобі тут не місце, дівчинко, не тепер.

— Як і тобі, — пролунав над ними громовий голос Албасти.

Ма подивилася на величезну, схожу на ведмедицю, жінку.

— Де Діва? — запитала Ма, показуючи на порожнє місце.

— Хто ж її знає? Спить, забула про нас, загубилася. Ми маємо притягти її і змусити битися з Двобогом. Бо що це за мати, яка не бореться за власне дитя?

Ма кивнула: «Так, мати повинна боротися». Вона схилилася над дівчинкою і прошепотіла їй кілька слів.

— Ти маєш повернутися, щоб розказати їм те, що сказала тобі я. Добре?

Чорна Корова обійняла її на знак згоди. А потім вона відчула на своєму плечі руку Ханум, — і коло розімкнулося, Ма знову опинилася у своїй кімнаті.

Станцію несамовито теліпало. Вона подивилася на зап’ясток. Пагін суєру зник, не залишивши на шкірі жодного сліду. Обличчя Ханум стало зовсім сірим. На її губах з’явилися криваві бульбашки.

— Ключі, — прошепотіла кіммеринка.

Ма витягла з її кишені зв’язку. Вона не знала, що мусить сказати: жінка помирала, і кожне слово могло стати останнім.

— Ти була справжньою матір’ю для Мамая, Ханум, — нарешті промовила Ма. Медична сестра на мить із вдячністю опустила повіки, наче погоджуючись зі сказаним.

— Дівчинка. За стіною. Не всі діти тоді згоріли, — сказала Ханум. — Тогірек Діви, коло Діви вернулося до тебе. Тепер ти можеш їх врятувати.

— Дякую. — Ма торкнулася губами холодного лоба Ханум, поклала її голову на підлогу й вийшла з кімнати.

Мати — це та, для якої немає чужих дітей.

Талавір. І ще один вогонь торкнеться проклятої землі

Амага змусила Талавіра не наближатися до Чорної Корови, що непритомна лежала посередині барака. У ранкових сутінках вона була наче мертва, і тільки тумар, який ледь помітно здригався на грудях, свідчив, що дівчинка досі дихає.

Ніязі накрив її попоною й подивився на Талавіра чорними очима-намистинками.

У них було німе запитання, на яке Талавір не мав відповіді. Що він міг сказати Ніязі? Що в куряві побачив давно загиблого товариша й тому пропустив момент, коли Бекира викрала Сфена, а дівчинку скинув грифон? Підтвердити, що він напівбожевільне ходяче м’ясо, чиїм розумом заволоділи тисячолітня відьма та її брат-джадал? Перед очима Талавіра досі стояв Рябов — такий, яким він його бачив у Шейх-Елі — з рушницею й піднятим забралом. М-14 приходив на поле бою перед Матір’ю Вітрів, щоб попрощатися. Останніми його словами, які нарешті розчув Талавір, були: «Ти маєш розбудити Мамая». Але як? Доктор розчинився у Спалахах. Його більше не існує. Чи Талавір помиляється і чогось не розгледів? Всю дорогу у Дешті Мамай вказував йому путь. То куди він його зрештою привів?

Талавір витяг карти Мамая і розклав на пильній долівці перед собою. Від довгого носіння і солі зображення вже почали стиратися. Талавір зупинив погляд на малюнку Матері Вітрів. Мамай зобразив її як червоно-чорне око високо в небі.

На початку шляху Талавір думав, що це перша карта в колоді, але тепер переконувався, що остання. Мамай передбачив його повернення на Станцію.

«Колесо Двобога крутиться повільно, але безупинно», — любила повторювати Руф. До того як стати «живим м’ясом», а потім відродитися з обличчям Мамая, він був Старшим Братом, приносив клятву. А отже, Двобог міг вимагати її дотримання.

— Цікаво, кому дістанеться моя душа після смерті — твоєму темному брату чи Двобогу? — прошепотів Талавір. — На Матері Вітрів казали слушно: я цінний екземпляр, раз за мною ганяється така туєва купа божків.

— Це все Діва, — на його подив беззлобно пробурмотіла Амага. — Вона винна. Богиня знехтувала своїми обов’язками, допустила, щоб поширилася віра у Двобога. А я тобі скажу, що Двобог — брудний пуцьвірінок. Я вже кілька тисячоліть спала в могилі в Кіммерику, коли у вічній мерзлоті напівп’яний шаман зшив його із тюленячої шкіри, людської плоті та голів північного орла-тупілака. Шаман вважав, що так захистить свою душу від ворогів. Але недооцінив білолицих людей. Вони вбили дурня і забрали тупілака, щоб подарувати своєму царю. І давно забутий бог, який образив Діву, переродився і став Двобогом. Але знаєш, жодна клятва тебе до нього не прив’яже. Не бог обирає душі, а душі — бога.

— Саме тому ти не можеш просто так захопити тіло для свого брата?

— Не радій, твій час спливає, купо сміття. Ти помреш, а ми дочекаємося нового тіла. Ще одна тисяча років — для нас лише мить.

«Твій брат так не думає», — промайнуло в голові Талавіра, і він укотре подивувався, як два духи не можуть один одного почути.

Він і сам знав, що втрачає сили. Під час бійки з людиноведмедем Амага майже заволоділа його тілом. Це дозволило відбитися, врятувати Чорну Корову, яка тепер спала у глибині бараку, але й налякало. Бути гостем у власній голові — ще гірше, ніж розуміти, що його сконструйовано в лабораторії Белокуна. Талавір відчував: його час спливає. Отрута Амаги й Тарга роз’їдала не тільки тіло. Лють відьми й туга джадала заважали думати. І він раз по раз запитував себе: це його думки та бажання чи відьмині?

Талавір витяг з аптечки останню ампулу знеболювального й простягнув Скіф’янці. Та намагалася зібрати докупи подертого в бою Шейтана. Талавір уколов транквілізатор у ногу акинджию, хоч і без певності, що це йому допоможе. Кунак Саші Бідного хрипів і не розплющував очей.

Після невдалого нападу на Матір Вітрів вони сховалися в бараку.

Влаштовуватися в іншому місці не було сил, та й сенсу теж. Попри всі плани, вони загубили хлопчика й не відбили Ма.

— Ти віддав їм Бекира, — озвучив думки інших Саша Бідний.

Його голову обмотувала закривавлена ганчірка — результат пострілу Сфени. Перша Зіниця його не вбила, лише оглушила. Куля зачепила череп.

Скіф’янка змастила рану, і тепер він був живішим за інших. Саша не відходив від Близнюків. Лівий помер, і це було вироком для Правого. Ще живий Близнюк перетворився на тонкі метушливі паростки. Вони колихалися в повітрі, наче морські водорості, і марно намагалися поєднатися з мертвим братом.

— Серйозно, я віддав? А чи не ти привів його в лапи Белокуна?

— Ти стояв і дивився, як жінка забрала хлопчика, — виплюнув йому в обличчя звинувачення Саша Бідний.

— Я не вбивав твоїх синів, акинджию. Це були Старші Брати. А ти хотів торгувати з ворогом. Ось і отримав.

— Що ти сказав, зраднику? Може, це ти все підлаштував? Подав знак своїм колишнім господарям? Може, вони тебе до нас заслали? — прохрипів Саша Бідний.

— Це все твоє бажання отримати жінку, — спокійно зупинила його Скіф’янка.

Вона єдина не втрачала сили духу. Розпалила вогнище й поставила казан, накришила курдючний жир, який невідомо де ховала, всипала пшона та жменю трав — бараком рознісся солодкий аромат боткхи, найсмачнішої їжі кочівників.

Навіть Ніязі потягнув носом. Скіф’янка налила з іншого міха щось у піалу і з повагою піднесла бею акинджиїв.

— Де ти взяла пшоно, пташко? Це якась амазонська бурда? — примхливо запитав Саша Бідний, але чашу прийняв. — Однаково завтра на нас усіх чекає одна велика дупа. — Він ковтнув, влив краплю до рота сина й закрив йому очі.

— Він сміливо бився. — Талавір узяв із рук амазонки свою порцію.

— Уже краще за тебе, — пробуркотів Саша Бідний і відвернувся. Бей акинджиїв мав рацію: однаково завтра на них чекала смерть.

Скіф’янка з ледь помітною посмішкою підтримала заувагу Саші Бідного.

Амазонка теж вважала, що вони зазнали невдачі через Талавіра. Татуювання на її шкірі неспокійно заметушилися. Сині лінії то клубочилися, то розходилися незбагненними малюнками. Воїтелька зовні завжди зберігала спокій, але татуювання виказували її справжні думки, немов кола на отруйній рідині — присутність ракоскорпа в болоті.

Талавір доїв боткху й скривився. Їжа пахла божественно. Але він відчував лише гіркоту солі. Вона була всюди: на шкірі, під нігтями, у слині й навіть на язиці. Він укотре подумав: а скільки йому залишилося? І що він устигне до того часу? Можна спробувати відправити дітей на грифоні, а самому здатися Белокуну. Можливо, на Станції він іще дістане шанс звільнити Бекира й Ма. У найгіршому випадку очільникові Станції доведеться розбиратися з духами в його голові.— Бекир устиг попередити Армію потвор. Вони ще прийдуть, — наче прочитав його думки Ніязі, але «треба дочекатися» загубилося в кашлі, який скрутив кволі груди хлопчика-лисеняти.

— Ага, радше Дешт зацвіте, ніж сюди прийде Армія потвор, — ригнув Саша Бідний. — Вони до нової Йилдиз вирішуватимуть. На своїй Раді юртів.

Триндюки.

Знадвору долинув шум. Талавір схопився на ноги, акинджий — за ножа, а Скіф’янка кинула знервований погляд на дітей. Талавір розвернувся до входу, де вже показалося кілька постатей. Ані славетний кінь Скіф’янки, ані грифон не попередили про прихід гостей.

— Я тобі кажу: Саша Бідний м’ясо жере, а ти мені не вірив, — з темряви виступив Болбочан. За ним увійшли Сейдамет та Шипохвіст. — Може, і з нами поділитеся, бо ми тут зади повідбивали, доки до вас дісталися?

На подив Талавіра четвертим до барака ледь протиснувся Кебап. Поперед себе він штовхав старого в засмальцьованому картузі.

— Що витріщилися, наче привидів побачили? Знаєте цих двох? Від здорованя слова добитися не можу, а миршавий усе скиглить, що він бей Ак-Шеїх Гєра Сєров. А я ж то знаю, що те забуте Богом місце злизала буря. То знаєте їх чи ні? — Болбочан умостився поряд із Сашею Бідним і безцеремонно зачерпнув боткхи.

— Знаємо! Він говорить правду! — Ніязі розштовхнув армійців і кинувся на груди до велета з тесаком. — Цей велет — Кебап — онук Азіза-баби, він німий, а Гєра й справді Гєра, наш бей. Дід теж живий? Азіз-баба живий?

Гєра злякано вибалушив очі, а Кебап навіть не поворухнувся.

— Де ви їх знайшли? З ними був мій дід?

— На виході з Шейх-Елі, тільки цих двох, — ледь видушив із себе Болбочан. Його рот був повен їжі. — А я думав, їх духи довели до сказу, тому й не відповідають. У Шейх-Елі повно духів.

За кілька хвилин барак наповнився криками й сум’яттям. Армійці розвели ще одне багаття. Широким колом пустили бурдюк із кумисом та брагою. У повітрі запахло юшаном і полином. Талавір потягнув Гєру за рукав і посадив поряд із собою. Кебап, наче статуя на кургані, залишився стояти біля дверей.

— Навіть іржаве м’ясо тут? Чи тепер уже солоне? — Болбочан окинув Талавіра швидким байдужим поглядом. — Буруне, тремтливе м’ясо, вийди так, щоб я тебе бачив. Що тут сталося? Де хлопчик і що з вогняним дівчам? Я віддавав акинджиям двох здорових дітей.

— На відміну від моїх, вони живі, — пробурмотів Болбочану Саша Бідний і кивнув на тіло Близнюків біля вогнища.

Бей армійців зазирнув під попону. Біля його плеча щось замиготіло.

Талавір бічним зором вихопив постать армійця з юрту Сахана Трошки. Бурун говорив так само швидко, як і рухався. Але Болбочан, здається, усе розібрав.

— Сахан Трошки, дурна твоя голова. — Болбочан нарешті підняв чашу в пам’ять про товариша. — Він прийшов сюди рятувати дитину, яку забрали на досліди. Погане, кволе дитя, зовсім не росло. Ми знайшли її на попелищі Станції тринадцять років тому. І відтоді вона жодним чином не змінилася, ще й суєром смалила. Через неї загинуло кілька гарних армійців. Але Сахан Трошки любив її, немов свою. Ех, дурне-дурне м’ясо. Але що вже поробиш? Залишається помститися за його кров.

— Істинно! Істинно говориш! Вжаримо Матір Вітрів у пам’ять про Сахана Трошки! — підтримали бея армійці.

— Мститися — хороша справа. Але з тобою лише один юрт. Коли прийде решта? — запитав Талавір.

— А чого це зрадник нас допитує? — фиркнув Шипохвіст і злизав із носа набубнявілу краплю слизу.

— Це колишній Старший Брат? Це він утік із Матері Вітрів? Може, він засланий? — питали ті, хто не бачив його раніше.

— Яваш! Хіба ви не бачите, як зрадника смачно поцілував суєр? — миролюбно сказав Болбочан і схилився над Талавіром. — Геть заріс сіллю. Отже, благословенний. Генерал Григоренко-другий ще не ухвалив рішення. Відпустив тільки мене.

— І коли він його ухвалить? Коли Мати Вітрів перетворить усіх нас на попіл?

Болбочан підкрутив залізного вуса масними пальцями. Його око незадоволено блиснуло.

— А ти, солоне м’ясо, ти ж звідти, розкажи якийсь секрет Матері Вітрів?

— Талавіру здалося, що Болбочан теж незадоволений таким зволіканням з боку Григоренка-другого. — Може, знаєш, як спустити Станцію на землю? Це було б корисніше за десяток юртів. Колись один армієць — Балух — думав, що для цього треба підірвати комутаторну кабіну, обірвати трос. І вони це зробили ціною власних життів, але знаєш що? Мати Вітрів так і залишилася в повітрі. Що скажеш ти?

Армійці перезирнулися. На цю загадку ніхто не знав відповіді.

У бараку зависла тиша, але Талавір був змушений визнати, що теж не володіє секретом. Болбочан зневажливо повів бровою. Але в його обличчі не було злоби, лише втома й розуміння того, що завтра в бій. Тож Талавір для нього був або баластом, або товаришем по зброї. В обох випадках не вартим зайвих слів. Усе, що Болбочан міг сказати, мало бути адресоване його людям.

Залізновусий набрав у легені повітря, хвацько скинув голову — око на пружині описало коло — і заговорив глибоким, чітким голосом:

— Швидше за все, завтра ми помремо. І це, слава Богу Спалахів, буде героїчна смерть на святому дженк-майдані — полі битві. Дякуємо Сахану Трошки та іншим загиблим, які проклали шлях. — Болбочан підняв чашу, його товариші викрикнули «Буа-ах!». — Наші смерті розворушать Дешт. Покажемо колаборантам, що потвори можуть битися!

«І вмирати», — подумав Талавір.

— Нам потрібно більше сил. Треба покликати амазонок, усіх, хто здатен тримати зброю, — спробував втрутитися він. — Може, якось переманимо на свій бік грифонів? Один уже з нами, решта теж можуть прийти. Потягнемо час, поторгуємося з Белокуном. Мені є що йому запропонувати, — слова Талавіра потонули в черговому «буа-ах».

Армійці були наче тулпари на марші. Таких легше вбити, ніж змусити слухати. А потім передранкову тишу розірвав черговий гімн Двобогу. Більшість армійців зіщулилася, затуляючи вуха.

Талавір не зразу зрозумів: щось змінилося. Музика змовкла, але слова продовжували лунати. І вони належали Сфені.

— Відпустіть Талавіра Каркіноса — і ми дамо вам піти. Опір означає смерть. Рішення — коли сховається Йилдиз. Талавіре, ми чекаємо на тебе. У нас була домовленість. Я виконаю те, що обіцяла… Відпустіть Талавіра Каркіноса — і ми дамо вам піти…. — усе лунав і лунав запис. Тиша, що прийшла потому, була дзвінкіша за гімн.

— А я казав, що ти засланий, пташко, — прохрипів Саша Бідний.

Армія потвор немов прокинулася. Ще мить тому вони були готові на смерть, а тепер сперечалися, що робити з Талавіром.

— Про яку домовленість вона згадувала? — Живе око Болбочана палало, наче вогонь.

— Не було жодної домовленості. Вона хотіла, щоб я дізнався про Золоту Колиску. Але її не існує.

Для Армії потвор Золота Колиска була найсвятішою реліквією, а Талавір наче розписувався, що хотів її знайти для Старших Братів. Простір під дахом наповнився криками: «Убиймо його! Зрадник!». І раптом із глибини барака пролунав дзвінкий чистий голос:

— Не треба його віддавати! Я знаю секрет Матері Вітрів! Я знаю, як спустити її на землю.

З приходом Армії потвор Талавір зовсім забув про Чорну Корову.

Болбочан здивовано розвернувся. Його приклад наслідували інші. Дівчинка знічено всміхнулася. Вона явно не розраховувала на таку увагу.

— Дай-но вгадаю: секрет тобі наснився? — На обличчі Болбочана розцвіла посмішка, наповнена дикою сумішшю глуму та ніжності.

— Так. Ні. Це все Ма. Але я скажу тільки йому. — Чорна Корова, відсікаючи всі звинувачення, що пролунали на адресу Талавіра за мить до цього, вказала пальцем у його бік.

Дівчинка відвела Талавіра в найтемніший куток барака й попросила нахилитися, потім стала навшпиньки, притулила долоні до його вуха й прошепотіла свій секрет. Очі Талавіра здивовано розширилися. Але Чорна Корова лише кивнула.

— Відійди від неї! Відійди! Відійди! Від неї! — мухою задзижчала в голові Амага. — Як вона? — Талавір потер бляшку в лобі, намагаючись відігнати думки відьми. — Думає про вас. — Чорна Корова примружилася і з підозрою зазирнула в його обличчя. — І картає себе за це.

— Чому?

— Вона не хоче, щоб ви їй подобалися. Думає, що це робить її слабшою.

Раніше я теж так думала. Вважала, що найгірше в житті — втрачати того, кого любиш. Ліпше самій першій про всіх забути.

— А тепер?

Талавір очікував тих самих докорів, що й від Ніязі. Він дозволив забрати Бекира. «Відійди від неї! Відійди! Відійди!» — кричала Амага так, що йому було боляче дивитися в обличчя Чорної Корови.

— Втрачати страшно, — продовжила дівчинка. — Саме страх не дав мені битися на повну силу.

— Це не твоя провина.

— Пам’ятати помилки означає намагатися їх виправити. Так казав мій батько. Чи я вигадала, що він так сказав? — Дівчинка замислено розчесала довге волосся тонкими блідими пальцями. — Байдуже. Я вже не боятимуся. І ми врятуємо Бекира та Ма.

«Якщо я виживу й залишуся при своєму розумі», — подумав Талавір, але думка про те, що Ма про нього згадує, наповнила теплом і змусила губи розтягнутися в мимовільну дурнувату усмішку. Він їй потрібен.

— Ви маєте відпустити Сімурга. Він приведе інших.

— Це ти теж побачила вві сні?

Дівчинка кивнула, відьма завила, Талавір подумав: ще кілька хвилин таких тортур — і він кинеться головою об стіну.

— А Бекира ти теж бачила? Як він?

«Якщо хлопчик не дістанеться Таргу, він зжере твою душу, і ти навіки залишишся зі мною», — у відчаї завищала Амага. Талавір так і не зрозумів, чому відьма боїться Чорної Корови. Але, попри біль і дражливий шум у голові, це його потішило. Відьма має слабке місце.

— Я бачила лише жінок. — В очах дівчинки з’явився сум. — Здається, навіть маму. — Талавір подумав, що зараз вона замовкне й наступні фрази доведеться видирати кліщами, але Чорна Корова продовжила: — Дівчинка з Матері Вітрів, дочка Сахана Трошки, сказала, що з Бекиром усе добре. Він спить.

Я знаю, ви не дасте його образити? — останнє прозвучало як запитання.

«Чому вона так сказала? Невже знає про Амагу?» — Талавір зазирнув в обличчя дівчинки в пошуках відповіді, і тут за його спиною хтось заскавучав і повалився на підлогу. Талавір обернувся і побачив Гєру Сєрова, що обвив себе руками й качався по долівці. Кебап не дозволяв до нього підходити. Ніязі прошмигнув між ногами велета, схопив старого за голову й влив до його рота кілька крапель води. Гєра на мить затих, а потім почав плюватися словами в бік Талавіра:

— Ти брудний Кіммерик. Я знаю, чого ти хочеш. Ти схожий на свого батька. Того хтивого пройдисвіта, який спокусив Тамарку — сестру моєї Олечки.

Талавір здогадався, що Гєра Сєров бачить у ньому Мамая.

— Але я вбив твого батька, вбив у тюрмі в Шейх-Елі, — продовжив стогнати Сєров. — І будинок тобі не дістанеться! Ніколи! Генерал Сєров віддав його мені. Мені й Олечці. Я вірно йому служив. Я зарив тіло Тамарки після того, як вона тебе народила. Але як, як вижив ти?! Якою силою?

— Небагато тут у тебе друзів, га, Повноважний? — Болбочан підкрутив вуса. За його спиною принишкли армійці. Навіть фраза Чорної Корови про те, що вона знає секрет Матері Вітрів, не припинила торги за його життя.

— Ну ж бо вгадаю, — Талавір кивнув на Сашу Бідного, — оцей агітував мене віддати Гавену Белокуну, урятувати так кілька життів. А знаєш, я не проти.

Забирайте дітей і йдіть звідси.

Талавір розвернувся й несподівано схопив дівчинку за руку. Він почувався смертельно втомленим. На боротьбу з отрутою Амаги та її брата йшли всі сили, а, крім того, він мусив відбиватися від божевільних нападок Сєрова та Саші Бідного, ще й терпіти підозри армійців. Але це був його вибір, за який не мусили вмирати інші.

— Ти маєш рацію, родина — це найважливіше, — сказав він Чорній Корові. — Поки ти знаєш, заради кого б’єшся, ти існуєш. Ти людина. Але набагато важче просто вижити заради того, кого любиш. Бекир не хотів би, щоб ти померла.

— Це не вам вирішувати! — Чорна Корова висмикнула долоню. В останню мить він відчув жар її пальців. — Я нікуди не піду.

— І ми не підемо, — сказав Болбочан. — Ти не правий щодо Саші Бідного.

Гниле м’ясо, навпаки, вважає, що треба битися. Багато хто тут тобі не вірить.

Але я так скажу: якби ти хотів бути на Матері Вітрів, то був би там. А так ти з нами в цій дірі. Ти засолений і маєш право померти з такими, як ти. Так, браття?

— Буа-ах! — прозвучало над головами армійців. Навіть губи напівмертвого Шейтана заворушилися.

Саша Бідний не підвів голови. Він шепотів молитву над загиблими синами.

«Помста, — найдавніша розвага чоловіків, — просичала Амага, коли він відійшов від Чорної Корови. — Він ненавидить ту, яка вбила його синів, більше, ніж тебе, купо сміття, тому й шукає битви зі Старшими Братами. Хоча це тобі не допоможе. Завтра ти помреш. Як не від вогню Старших Братів, то від отрути Тарга». — Ти знаєш, я вже подумую віддати вас Чорній Корові. Здається, вона тобі сподобалася.

Амага із сичанням заповзла в темряву його свідомості. І Талавір із втіхою подумав, що знайшов рішення, як керувати відьмою під час завтрашнього бою.

Слова Болбочана зняли напруження. Шипохвіст спробував покричати, що Талавіра не варто пускати в бій, а краще тримати як заручника, але зрештою й він утратив цікавість до колишнього Повноважного. Армійці виставили варту й розійшлися по кутках. Болбочан випитав у Талавіра все, що хотів, про зброю Матері Вітрів, і теж завалився спати. Уже за мить від рівного дихання бея армійців тільки ледь подзенькували залізні вуса.

Талавір заздрісно поглянув на нього. Міцно спати може лише людина, яка вірить, що неодмінно прокинеться. Талавір знав, що не засне, він навіть шкодував, що вже не побачить Рябова. Його колишній товариш нарешті розчинився у вічності. Якщо Рябову не пощастить, його підхопить Колесо Двобога й змусить знову пройти все прожите. Порівняно з цим вічні муки поряд з Амагою не так лякали. Єдиною, з ким би йому хотілося попрощатися, була Ма.

Слова Чорної Корови про те, що вона про нього думає, солодкими мурашками розповзлися по тілу, змушували забути про завтрашній бій та неминучу загибель.

Якщо є той, хто про тебе пам’ятатиме, то й смерті не існує.

Повітря загусло від смороду немитих тіл. Людей було так багато, що нічний холод відступив перед диханням десятків легень, але Талавір відчув паморозь на шкірі. Йому схотілося опинитися на повітрі, нехай навіть єдиним, що він побачить, будуть вогні Матері Вітрів.

Талавір обережно став пробиратися до виходу. Відтоді, як до нього пристав мотлох джадала, що за кожним кроком скрипів та дзеленчав, як погано припасовані лицарські обладунки, його можна було почути за кілька кроків. Він намагався ступати якомога обережніше, прагнучи не зачіпати армійців. Але навіть ті, хто його помічав, лише переверталися на другий бік. Сон перед боєм як маленьке життя, яке хочеться прожити до кінця. Чорна Корова примостилася біля Болбочана. Талавір прислухався до Амаги, але відьма заповзла у свою діру.

Саша Бідний спав сидячи, сперши поранену голову на стіну. Кебап, наче кам’яний бовван, застиг біля входу. І тільки тоді, розглядаючи велета, Талавір зауважив відсутність Ніязі та Гєри Сєрова.

Він вийшов за двері й занепокоєно роззирнувся.

— Ніязі? — Талавір обійшов барак.

Він уже шкодував, що не вбив Гєру Сєрова. Від старого можна було чекати будь-якого підступу.0

«Може, Гєра потяг малого до Матері Вітрів? — Талавір подивився на з’єднувальну будку. — Нащо Кебап узагалі його привів?»

Від барака, куди загнали тулпарів, долинули ледь чутні голоси. Талавір підійшов ближче й ледь не кинувся боронити Ніязі. Хлопчик по-собачому сидів на підлозі, поряд застиг колишній бей. З його спини огидним мішком нависала тінь мертвої дочки. У бараці Талавір її не бачив. У слабких вогнях Матері Вітрів та у світлі суєрного купола примара здавалася більш ніж реальною. Огидне зморшкувате личко вдивлялося в Ніязі. Талавір підійшов ближче й зрозумів, що хлопчик-лисеня співає їй колискову.

Коли прозвучали останні слова, мертва дочка Гєри Сєрова тихо прошелестіла: «Саме та пісня», а потім розчинилася, як ранковий туман, а старий упав на землю. Талавір потягнувся, щоб перевірити пульс.

— Він заснув, — прошепотів Ніязі. — Я хотів допомогти, якось його заспокоїти. Його відправив мій дід. Ще до того, як Ак-Шеїх накрила буря.

— Навіщо? — Талавір здивовано застиг над розпростертим тілом.

Ніязі опустив голову.

— Дід ніколи не відкривав своїх думок. Завжди ліз у чужі голови, змушував виконувати накази, але сам нічого не розказував.

— Ти думаєш, твій дід відправив Гєру Сєрова до Гавена Белокуна? — Талавір легенько пнув Сєрова, той неспокійно застогнав, але не прокинувся.

Обоє розуміли, що насправді запитав Талавір: «Чи твій дід служив Старшим Братам?»

— Кажу ж: не знаю. Бекир злиться на свого батька, бо той виявився не таким, як він думав. Але ж Бекир його навіть ніколи не бачив! Я ж прожив із дідом усе життя. І теж, як виявляється, його не знав, — у передсвітанковій тиші шепіт Ніязі прозвучав занадто голосно. — Гєра — жертва. Ось, — хлопчик відгорнув куртку.

Навіть у скупому світлі Талавір побачив лінії татуювання, що прикрашало шкіру старого — схематичне зображення Бога Спалахів. Від кінцівок та голови чоловічка відходили промені.

— Гєра — дар Богу Спалахів?

Ніязі ледь помітно кивнув.

Талавір подумав, що в діях Азіза-баби є своя логіка. Старий вирішив віддати Мамаю того, хто колись убив його батька. Можливо, він сподівався таким чином заспокоїти Дешт. Хоча як можна приборкати Бога?

— А що значить твоя пісня? — Мелодія здалася Талавіру трохи знайомою, наче він уже десь її чув.

— Мій прощальний дарунок, — в очах Ніязі з’явилися сльози. Він обережно поправив куртку на старому. Бей мирно сопів. — Я подумав, що дочка Гєри ніколи не чула цієї колискової. А всі діти заслуговують її почути.

— Ти все правильно зробив. — Талавір обійняв хлопчика-лисеня. Йому не було чим його втішити. Азіз-баба віддав Рябова джадалу, збрехав про Золоту Колиску, наразив дітей на смертельну небезпеку, а тепер пригнав божевільного Сєрова в жертву Богу. Якщо в Азіза-баби й була мета, що це виправдовувала, Талавір ніколи б її не зрозумів. Життя — занадто велика цінність, щоб бути розмінною монетою. Хлопчик це зрозумів. — Гєру краще відвести до барака.

Тут холодно. — Талавір підважив старого. Ніязі спробував допомогти, але бей був утричі більшим за нього.

— Я все одно за ним сумую. — Ніязі нахилився, щоб підібрати кашкет бея, хоча насправді він ховав очі.

— Це нормально. Він твій дід. Але хай би що начудив Азіз-баба, ти за це не відповідаєш. Ти інший. Розумієш? Чорну Корову я не переконаю, але коли завтра все піде шкереберть, забирай кого зможеш і тікайте. Заснуйте нове Ак-Шеїх чи щось інше.

Ніязі мовчки кивнув. Обоє вдали, що повірили один одному. Ніязі — що в них буде шанс утекти. Талавір — що діти ним скористаються. Він дав хлопчикові-лисеняті зайти до барака, почекав кілька митей. Не хотілося, щоб Ніязі почув його бурмотіння. Сусідство Амаги чи отрута Тарга наповнили душу Талавіра жовчю, яка просилася назовні.

«Клятий Дешт, кляті Старші Брати, клятий Азіз-баба й усі дорослі, які змушують дітей нести свої тягарі. Нехай вас заберуть привиди Шейх-Елі і всі демони цього мертвого місця. Як уже забрали проклятущу Золоту Колиску з чортовим Мамаєм». Талавір поправив сонного Гєру, який ледь не сповз із його плеча, і раптом йому стало смішно. Бей ненавидів Мамая. Але не через Спалахи й перетворення Кіммерику на Дешт. Гєра боявся, що Мамай забере в нього будинок, який насправді не належав жодному з них.

Дім постійно переходив з рук до рук, щоб зрештою провалитися в безодню.

— Уставай, засолений, власну смерть проспиш. — Над Талавіром вишкірив зуби голий до пояса армієць. Зуби в нього були по всьому обличчю.

Груди вкривали малюнки.

Решта воїнів продовжувала наносити один одному на шкіру зображення Бога Спалахів та інші ритуальні знаки. Барак став розбурханим мурашником.

— Як ти перший гімн проспав, солене м’ясо? Горлопанило, наче ту Станцію різали, — посміхнувся Болбочан. — Маємо виходити. Несподівана атака — ключ до перемоги.

— Саме тому ви обмалювалися жертовними знаками?

Малюнки на тілах армійців свідчили про те, що вони не збиралися вертатися з поля бою. А Талавір усе ж вірив, що переможець — це той, хто залишився живим.

— А я думав, що Старші Брати не бояться смерті, бо вірять у Колесо Двобога.

«Колесо Двобога? Яйце мурахи між ногами в того недобога. Сьогодні день твоєї смерті, купо мотлоху. І його теж. І всіх, хто тут є!» — закричала Амага.

«Який там гімн, коли у твоїй голові постійно волає відьма?» — подумав Талавір.

— Не сумуй, засолений. Грифони прилетіли. Точніше, синьошкіра пробелькотіла, що вони з’являться в потрібний момент. Чи щось таке. Хіба її зрозумієш, — відрубав Болбочан, втираючи в шкіру фарбу.

Бей армійців пропустив наперед жінку. До Талавіра блиснули знайомі фіолетові очі.

— Селям, — привіталася Гуль.

— Ви втекли від Албасти? — не повірив Талавір своїм очам.

— Гуль-гуль, — наче птаха, замахала руками жінка. У її косах та одязі затріскотіли дрібні кісточки та мушлі. У повітрі запахло пряно-солодким. — Мати сказала: «Набридло. Нехай і та нарешті прокинеться».

Талавір не мав змоги розпитати, що ж має на увазі Гуль, — хто має прокинутися?

Болбочан скомандував виходити. Перед бараком уже вишикувалися тулпари, на яких так само чорніли жертовні мітки.

На першого посадили напівпритомного Шейтана. До іншого прив’язали труп Сахана Трошки та вбитих Старших Братів. Очолив загін укритий зубами армієць, що його розбудив. Мертві, смертники й два десятки тварин мали зімітувати наступ.

Талавір зловив затуманений погляд Шейтана й відсалютував: «Буа-ах!»

Акинджий кивнув. Пролунав свист Болбочана. «За Джина!» — прохрипів червоношкірий і помчав у наступ. Решта заховалася за бараками.

Напередодні, коли вони з Болбочаном обговорювали деталі наступу, Талавір не особливо повірив у його успіх, але жертовний запал армійців надихав. Навіть Амага захоплено засвистіла в його голові. Відьма любила битви та гідну смерть.

Тулпари застрибали гнилими болотами. Смертники не обирали дороги.

Вони викрикували «буа-ах!» і гнали тварин, засіваючи все навколо бомбами з атеш-травою. Земля затряслася. Талавіру здавалося, що вони неправильно розрахували й Мати Вітрів не відреагує. Зрештою, хто він тепер для них — потвора, зрадник, який не виконав завдання? А потім на землю впали перші ракети. Вони розірвали ґрунт. Повітря наповнилося уламками породи та отруйним дощем. Талавір побачив, як здригнувся й завалився на стременах чоловік із кам’яною шкірою. Під потворою в дурнуватій блакитній шапочці зашпортався тулпар. Обоє гепнулися в отруйну воду. Шейтана прошило уламками. Його тулпар стікав кров’ю, харчав і задихався, але вперто сунув до Станції. Прицільна ракета довершила справу. Шейтан разом із тулпаром перетворилися на криваву хмару. Нарешті над задимленим полем запанувала тиша. Атака захлинулася. Але потвори зробили свою справу. Гнилі болота знов загорілися.

Від Станції відділилися два коптери. Белокун вирішив, що можна спускати десант на повну зачистку й починати пошуки Талавіра. А отже, усе йшло за планом.

Талавір натягнув респіратор і заліз на свого грифона. Поряд умостилася Чорна Корова. Амага розродилася брудною лайкою і вимушено заховалася.

Поряд вишикувалися інші птахолеви, яких привела Гуль.

Болбочану випала честь сісти на короля грифонів. Ще на двох птахолевиць поряд із вихованками Албасти вмостилися Сейдамет та Саша Бідний. Дівчатка привітно помахали Талавіру, як давньому знайомому.

У нього закололо в грудях, наче там проросла суєрна колючка. «Сьогодні день твоєї смерті… І всіх, хто тут є», — спливли в пам’яті слова Амаги.

— А що, як мій сон несправжній? Що, як ми не знаємо способу збити Матір Вітрів? — прошепотіла йому в спину Чорна Корова.

«Тоді ви помрете ще швидше, ніж гадаєте, дрібні самовпевнені невдахи!»

— розреготалася в його голові Амага. Талавір подумав, що відьма, як ніколи, має рацію, а потім нахилився до Чорної Корови. Часу на вагання не залишилося. От-от мав початися останній бій.

— Тоді ми знайдемо інше рішення. Мати Вітрів опиниться на землі. А Бекир та Ма — на волі. — І перш ніж Чорна Корова знайшлася з відповіддю, Талавір прокричав: — Полетіли!