Дім Солі

ЧАСТИНА ТРЕТЯ АНАБАЗИС

Ма. Там, де все почалося

Ма прокинулася від дитячого плачу. Їй наснився Бекир. Йому було шість, він ледь уміщався на руках, але вона продовжувала його гойдати. Син схилив голову до її плеча й тихо скиглив. У юрті було душно, пил із блискітками суєру падав з-під балок. Її мучила спрага, але все, що вона могла, — це колихати сина й прикладати вогку ганчірку до його потрісканих губ. За кілька діб до цього Ма остаточно зрозуміла, що їм не втекти з Ак-Шеїх.

У той день важкого усвідомлення вона одягла сина, взяла запас їжі та води й сказала, що вони йдуть у похід. Спершу все було добре. Бекир радів прогулянці, підбирав камінчики й кістки, виспівував пісеньку, якої навчив його Азіз-баба, але через три фарсахи від старої ферми схопився за голову й почав кричати. Ма взяла дитину на руки й, тамуючи відчай, ступила кілька кроків у бік села. Ішла повільно, наче повертатися їй заважали морські хвилі. Вона хотіла знати, на якій відстані йому стане легше. На десятий крок Бекир заспокоївся, Ма поставила дитину на землю, а поряд із нею поклала камінь. Відходити від Ак-Шеїх і вертатися назад довелося ще кілька разів. Щоразу Ма відзначала місце умовної межі. З роками з них виросла невисока стіна.

У ніч після повернення Ма пекло від кожного крику Бекира, але вона хотіла, щоб він це запам’ятав. Він має прийняти й змиритися з межами свого світу раніше, ніж зрозуміє, чого його позбавили. А може, це було потрібно насамперед їй, щоб змиритися з неминучим: вона відмовилася від іншого життя, забула його й не шукає способів згадати. Тепер її дім, її фортеця, її тюрма — Ак-Шеїх, допоки вона не знайде способу витягти звідси сина.

Крізь сон Ма відчула вагу долоні. Вона так і не поставила чергового каменя в стіну. Їй хотілося обійняти Бекира, сказати, що вона поруч, що все буде добре, але заважав камінь, рука так і залишилася лежати притиснутою до землі.

А дитина продовжувала страждати.

Намагаючись скинути перепону, Ма зусиллям волі розліпила очі й побачила, що її зап’ястки прив’язані до ліжка. За стіною справді плакала дитина, але це був не її син. Вона спробувала підвестися і відчула різкий біль у всьому тілі. Крізь напівпрозору лікарняну робу виднілися пов’язки. Судячи з бинтів, вибух уразив усе тіло. Ма почергово змусила скоротитися м’язи кінцівок, поворушила пальцями ніг. Кістки були цілі. Ма сподівалася, що внутрішні органи теж. Набагато дужче діймали нарости на лопатках. Їх уже ніхто не обрізав, і вони скористалися можливістю, щоб розростися. Кожен рух віддавав електричним струмом у хребет і руки. Ма покрутила головою, прагнучи струсити туман зі свідомості. Було важко зосередитися, наче тисячі думок, немов пил у суєрній бурі, наштовхувалися одна на одну. Вона згадала останні слова Тітки Вальки: «Це мемобомба. Не борися зі своєю пам’яттю». То було реальністю чи сном? У боксі, куди її поклали відразу після вибуху, вона зрідка приходила до тями, її повсякчас накачували знеболювальними, так що вона не завжди розрізняла межу між маренням та дійсністю, а проте останній схлип Тітки Вальки врізався у свідомість, немов та була листом, на якому вибили заповіт. Це було магією відьми чи її відчайдушним бажанням запам’ятати останні слова подруги.

Зрадниці, що шпигувала за мешканцями Ак-Шеїх для Старших Братів.

Подруги, що так часто їй допомагала.

Шпигунки ворога.

Матері, що відчайдушно прагнула полегшити страждання дітей.

Чи має право Ма її засуджувати? Чому вона так подумала? Чи справді в минулому Ма є злочин, якого не варто згадувати? «Не борися зі своєю пам’яттю».

Ма знову потрусила головою, змушуючи себе зосередитися на дитячому плачі. Кімната була знайомою. У таких комірках тримали дітей тоді, коли Мати Вітрів іще була на землі: голі стіни, вузьке ліжко, тумбочка, стілець, портрети Язика й Зорга в кутку, зашторене вікно під стелею. Вона наче знову опинилася там, звідки втекла багато років тому. І раптом Ма накрила страшна думка: а що, як вона так і не змогла втекти? Можливо, усі ці роки вона проспала на Матері Вітрів, як Талавір? І тепер її розбудив Белокун заради чергового експерименту? І життя в Дешті було тільки сном, вигадкою? А Бекир — лише мрією. Ма відчула укол болю. Скільки разів вона думала, що материнство не для неї, що їй бракує терпіння, любові, сил, щоб бути хорошою матір’ю. Іноді відчай ставав таким сильним, що вона думала про те, щоб покинути Бекира на турботливих тітоньок Ніязі, а самій податися на пошуки ліків за межі Ак-Шеїх. На пошуки чоловіка.

Але потім вдивлялася в сонне обличчя сина й тонула в ніжності. Це не могло бути сном.

Бекир був непроханим подарунком. Ма не пам’ятала, що передувало його зачаттю, але точно знала, що не хотіла бути матір’ю. У неї були інші цілі.

Спогади про них стер Дешт. І, може, це було на краще. Хай би що перед смертю казала Тітка Валька, з Ма залишилося найважливіше — Бекир, її син, те єдине, що мало значення. Ма смикнула пута й стиснула зуби від болю. Ліжко здригнулося. Дитина за стіною вискнула й замовкла. Жінку наче обдало холодною водою. Вона все ще Ма, а за стіною дитина. Намагаючись не стогнати від болю, вона промовила якомога лагідніше:

— Гей! Хай хто ти є, не бійся. Я тут.

У відповідь пролунав ледь чутний моторошний сміх. Ма покликала ще, але безрезультатно. Попри тонкі стіни, у коридорі теж було тихо, окрім звичних звуків: Станція скрипіла і кректала, десь працювали невидимі механізми, щось стукотіло та гриміло. Ма згадала, що перебуває в череві величезного мертвого підводного човна й укотре подивувалася, як Белокуну вдається тримати Мати Вітрів у повітрі. Станція Старших Братів була однією з найбільших загадок Дешту. Одного разу Армія потвор її спалила, але Мати Вітрів, наче фенікс, відродилася і здійнялася в небо так, що дехто із засолених увірував, що не обійшлося без втручання Бога Спалахів. Прислухаючись до шуму за тонкими стінами, відчуваючи, що під нею касаби повітря і земля, об яку так легко розбитися, Ма була майже готова повірити, що так і є, без божественного втручання не обійшлося, якби не одна заувага. Навіть у підточених Дештом спогадах жевріла впевненість, що якщо хтось і здатний тримати іржавий підводний човен у повітрі, то це Белокун.

З коридору долинули кроки. Дверна ручка провернулася, у щілині з’явилися металева таця й руки в рукавичках.

— Проки-инулася? — Ма побачила червону від юшану посмішку. — Ну-ну-ну, дорогенька, — проспівала жінка, закутана в хіджаб, — чого ти? Я питаю: чого? Не сіпайся. На тебе довелося перевести купу жил. Якщо шви розійдуться, так і зали-ишишся зі шрамами. Нега-арними. — Жінка поставила тацю на столик біля ліжка й поправила покривало на голові. На таці лежали шприц, наповнений рожевуватою рідиною, пачка пластирів і типовий набір для лікування ран у Дешті: кілька пластин бурої цистозіри, яку використовували для зупинення крові й загоєння шкіри, та ще банка зі смердючою маззю.

— Глина з Гнилих боліт, отрута ана-арахни та витяжка з жили ракоскорпа?

— Ма голосно втягнула повітря і кивнула на банку.

— Ага, — погодилася жінка. У її очах застигло очікування, ніби медпрацівниця розраховувала на ще якісь слова Ма. — А ще олія з юшану та лайно грифона, — додала через паузу.

— Як тебе звати? — спитала Ма й скривилася. Жінка безцеремонно задерла її одяг і заходилася обробляти рани.

— Хану-ум, — Хіджаб у медпрацівниці сповз. Там, де мало починатися волосся, Ма побачила скривавлену ділянку, наче з жінки намагалися зняти скальп. — Тиговориш, як кіммеринка, Ханум. ДавноБелокун піднявтебезДешту?

— Давно-о, — протягнула жінка. І знову цей дивний погляд, немов це Ма, а не вона мала відповісти.

— Ми зустрічалися раніше?

— Не зна-аю, а ти як ска-ажеш?

Ма похитала головою. Вона подивилася на вузькі очі, широкі вилиці й приплюснутий ніс. Шию жінки щільно закривав хіджаб. Ма підозрювала, що все тіло Ханум було однією здертою раною. Ні, вона не могла згадати її обличчя.

— Після Спалахів пам’яті не можна довіряти, — винувато прохрипіла Ма.

Ханум лише хмикнула й пробурмотіла щось на кшталт «Особливо, якщо не хотіти».

— За стіною плакала дитина. Що з нею?

— Може, ти чула гімн Двобогу? — Ханум зосереджено знімала старі бинти й ліпила нові пластири. — Він луна-ає п’ять разів на день. Мусить лунати.

До Ма, тлумлячи біль, прийшов непроханий спогад. У її час гімни теж виконували, але не настільки регулярно.

— Нові правила для нової повітряної Станції? — криво посміхнулася Ма.

— Якши, — згодилася Ханум і ошпарила Ма поглядом, наче та вгадала якусь таємницю. У пальцях медпрацівниці опинився шприц із рожевою рідиною.

— Що це?

— Вода-а Життя-а.

— Розчин суєру? — Ма смикнула рукою.

— Ну-ну-ну, чого-чого? — Ханум притиснула її долоню до ліжка. — Ти зана-адто довго була внизу й зана-адто швидко опинилася тут. Дешт може бути запе-е-еклим коха-анцем. Скрутить, що й не помітиш. — Ханум очима показала на плечі Ма. Різкий гострий біль пробив лопатки, жінка здригнулася й вигнулася.

— Ось так, ну-ну-ну. Вам, назе-емним, тут важко. Тут суєру мало, треба його додавати, інакше Дешт засуне свій член так глибоко, що ти перетворишся на безмозку пташку. А ти ж цього не хочеш?

— Не хочу, — зі стогоном погодилася Ма й подивилася на розкладені Ханум склянки. — Ти знаєшся на ліках із Дешту. Може, принесеш мені щось від болю? Арконіт чи атропу? Хоч і від самокрутки з юшаном не відмовлюся.

Ма ризикувала. Названі трави були смертельними. І Ханум, звісно, про це знала, але щось у її погляді спонукало Ма довіритися. З правильними травами Ма могла б спробувати втекти. Обличчя Ханум змінилося. На мить Ма повірила, що та їй допоможе, але двері знову причинилися, й усі надії поглинув голос Белокуна.

— Маріє, радий, що ти нарешті прокинулася. — Доктор обережно поставив на тумбочку банку, накриту тканиною, присунув стільця й сів. У перші миті Ма його не впізнала. В Ак-Шеїх він часто їй снився. Завжди з акуратно зачесаним білим волоссям, міцно стиснутими тонкими губами та складеними на грудях руками. Завжди холодний і незворушний, наче акула, що кружляє навколо жертви. Белокун коло її ліжка був іншим. Обличчя посіріло, біля очей пролягли кола, білки помережали набряклі капіляри. Навіть кітель втратив охайність. На лівому лацкані бракувало ґудзика, комір став жовтим від поту, а волосся було тьмяним і давно нечесаним. Одна рука Белокуна так і залишилася на банці, наче він боявся, що її вкрадуть.

За Белокуном увійшла невисока рудокоса жінка. Нездоровий рум’янець щік виказував пристрасть до юшану. Очі блищали, наче в кішки, а тугі дреди стриміли з голови, наче проволока. Вона теж тримала в руках банку. Жінка кинула на Белокуна швидкий погляд, кутики яскравих губ ледь помітно сіпнулися. Вона не підходила, але Ма повсюдно відчувала її погляд.

— Чесно кажучи, уже й не думав, що ми побачимося. Стільки води чи то пак суєру спливло. А ти все така ж, як і тринадцять років тому, коли спалила мою Станцію й утекла, навіть не попрощавшись.

Так, саме це вона сказала Белокуну перед своїм останнім боєм в Ак-Шеїх, коли намагалася виграти час для дітей. Але ні тоді, ні зараз вона не була певна у правдивості своїх спогадів. Усі знали, що станцію Старших Братів спалила Армія потвор. Так, Ма знайшли в Дешті через тиждень після нападу на Станцію.

А ще за кілька днів вона народила Бекира. Вона просто не могла брати в тому участі. Чи могла? Відповідь була десь у втрачених спогадах.

— Якщо ви хочете дізнатися, що тоді сталося, то вам не вдасться. Дешт суттєво попсував мою пам’ять. — Ма як могла підвелася на подушці. Укол Ханум стишив біль, хоч і не прибрав його повністю. — Але Мати Вітрів процвітає. Ви продовжуєте свої експерименти над дітьми. Я чула плач за стіною.

— Плач? — Белокун стенув плечима, наче не зрозумів, про що йдеться.

Потім посміхнувся, наче хижий звір, показуючи всі зуби, і погодився. — Точно.

Потвора, яку гуманітарний конвой підібрав у Дешті. Дитина — сильно сказано.

Ти розм’якла, Маріє. Пожила серед потвор і вирішила, що вони люди. Хіба ти не пам’ятаєш, що творилося в Шейх-Елі? — Белокун підвівся і прибрав штору з вікна. Яскраве світло ледь її не засліпило. Ма згадала, як одного разу в Ак-Шеїх приплентався поточений виразками старий, який торгував казками в обмін на їжу. На плечі в старого була додаткова атрофічна голова, яка тягнула окремі ноти, коли він співав. Старий сказав, що він святий, бо втік із Шейх-Елі після того, як там випав перший суєр і Старші Брати вбили всіх живих.

— Днями купка ідіотів з Армії потвор спробувала атакувати Матір Вітрів, — продовжив Гавен Белокун, наче Ма мала погодитися, що всі потвори заслуговують на знищення. — Прийшли якраз по ту малу, яку ти чула. Пройшли Шейх-Елі. Хоча, ти знаєш, засолені досі бояться того місця.

— Вони вважають його мукоеде ляїн ер — святою проклятою землею.

Місцем, якого торкнувся Бог Спалахів, — тихо сказала Ма.

— Так-так, мукоїде бла-бла. Епіцентр Спалахів. А вчора мені наснився Мамай, він стояв посередині ще незруйнованого Шейх-Елі…

— Стояв? Він же не міг стояти? — викрикнула Ма й здивувалася. «Раніше я цього не пам’ятала».

— Дідько, стояв, сидів, яка ти дріб’язкова, Маріє. Це все знаки. Його знаки, розумієш? Навіть ти знак. — Очі Белокуна потемніли, а погляд зробився божевільним. Ма вперше подумала, що суєр нарешті дістався розуму очільника Матері Вітрів. — Ак-Шеїх, Шейх-Елі — ці місця щось для нього означали. І він не випадково їх зруйнував.

— Ак-Шеїх зруйновано?

— Так, — посміхнувся Белокун. — Сазаган, сімдесятивідсоткова буря.

Ніхто не вижив. Окрім твого сина.

Слова сипалися на неї, немов перший суєр. Вона не встигала реагувати, але останнє змусило спробувати підвестися. Белокун знав, де Бекир. Пута врізалися їй у зап’ястки. Ма застогнала. Очільник Матері Вітрів уважно спостерігав за її реакцією. Занадто уважно. Ма набрала в легені повітря і змусила себе заспокоїтися. «Бекира тут немає. Він у Дешті. Він у безпеці».

— Де він зараз, Маріє? — улесливо запитав Белокун. — Хіба ти не хотіла б з ним возз’єднатися? Тут, на благословенному Двобогом облатку Матері Вітрів?

— Я вже бачила, як ти благословив Тітку Вальку, — сказала Ма, зібрала слину й спробувала плюнути в обличчя Белокуну. Слина зрадницькою цівкою повисла на її підборідді. Белокун скривився і зробив знак рудокосій. Помічниця, не зводячи з Ма очей, відчинила двері.

— Усе така ж… Але цього разу в мене є ліки від твоєї впертості і для покращення твоєї пам’яті.

Непомітно підійшла Ханум, жорстким рухом оголила руку Ма й вилила на шкіру вміст колби, яку ховала в рукаві. Ма відчула укол, а потім пекучий біль від того, що хтось вгризається в її м’язи. Вона закричала й спробувала вирватися, але Ханум міцно тримала.

— Ну-ну-ну, — шепотіла жінка, поки не залишилася задоволена результатом.

— Ви впевнені, що це безпечно? — нарешті подала голос рудокоса й мимоволі потерла власне передпліччя. — Спершу суєр, потім це? Вона довго жила внизу, манкур і так нестабільний. Іфігенія Кіммерицька писала, що концентрація суєру…

Белокун грізно подивився на помічницю — і та проковтнула останні слова.

«Іфігенія Кіммерицька» — Ма вже чула це ім’я. Спогад, наче манкур, що вгризається в її плоть, заворушився десь на краю свідомості.

— Ти вже знайома з нашим новим відкриттям? Це бакаса. — Белокун забрав у помічниці банку й ефектно, наче фокусник, зняв з неї накриття.

На дні сиділа потворна жаба з людським обличчям. Ніздрі рудокосої сіпнулися, наче вона хотіла скривитися, але вчасно себе опанувала.

— У вас зі Сфеною одна на двох. Тепер ви наче сестри з личинками від однієї матері, — посміхнувся Белокун, переводячи погляд із помічниці на Ма. — Якщо брехатимеш, Сфена це відчує. Якщо пручатимешся, я зроблю так. — Чоловік встромив пальця в слизьку спину бакаси. Манкур під шкірою заворушився і наче вчепився в оголені нерви. Ма стиснула кулак, тамуючи крик.

Сфена схопилася за руку. Її манкур теж відчув доторк Белокуна до материнської бакаси. Белокун задоволено прицмокнув.

— Ти маєш багато що розказати, Маріє. Мені і Сфені. — Пальці Белокуна ніжно погладжували величезну ропуху з людським обличчям, а на його лобі виступили крапельки поту. «Контакт із бакасою вимагає зусиль», — подумки зауважила Ма й здивувалася незворушності, з якою її мозок обробив інформацію.

Попри біль, розгубленість, шок від слів Белокуна та хаос у думках, вона все ще була здатна на аналітичу діяльність.

Знову була здатна.

Завжди такою була.

Вона спалила Станцію.

Белокун бреше, він завжди брехав.

Як і вона.

Ма подивилася на іншу банку, яка так і залишилася стояти на її тумбочці.

Навіть говорячи з нею, Белокун раз по раз обмацував її очима. Хай кому б належала ця бакаса, вона мала особливу цінність для очільника Матері Вітрів.

— Може, розв’яжете, якщо між нами встановилася така довіра? — крізь зуби проказала Ма.

Белокун на мить замислився, потер мочку вуха, а потім наказав Сфені зняти пута. Ма нарешті майже змогла сісти й розтерла зап’ястки. Місце вторгнення манкура пекло вогнем, лопатки викручувало, численні порізи давали про себе знати, але в сукупності біль став майже стерпним, наче її мозок, рятуючись від перевантаження, обмежив зв’язки, змусив деякі нерви заснути.

Вона мала відновити здатність думати. Тепер від цього залежало не тільки її життя. Сфена знову відійшла до дверей. Ма вирішила діяти. Одним різким рухом потягнулася до тумбочки й схопила бакасу в чохлі. Обличчя Белокуна витягнулося. На мить він застиг, не розуміючи, як діяти. Одна рука доктора залишилася в банці з бакасою Сфени та Ма, друга потягнулася до вкраденої. Ма зірвала чохол і від огиди зупинила руку. Жаба зморщилася й почорніла. Людські очі запливли гноєм. Белокун скористався моментом. Ма відчула пекельний біль.

Доктор наче намагався розчавити її бакасу. Ма відчула його страх. Почорніла бакаса належала Талавіру. А її зовнішній вигляд говорив про те, що з ним не все гаразд. — Довіра, кажеш? — Белокун вихопив із її рук банку й наказав знову прикувати. — Зате тепер ти знаєш, що таке бакаса. Почнімо з простого, — сказав Белокун, вмощуючись на стілець. Він здавався виснаженим. Сфена розправила плечі. Вона пережила той самий біль, що й Ма.

— Стеж, щоб вона казала правду! — рявкнув до помічниці очільник Матері Вітрів і знову подивився на Ма. Тепер він міцно тримав обидві банки на колінах. — Цей екземпляр, якого ти називаєш сином. Я знаю, що він виріс з ембріона, який під час пожежі ти вкрала з Матері Вітрів. Ти здивуєшся, але й у цьому я побачив знак Мамая. У хлопчика його обличчя. І знаєш, що це означає?

Те, що сталося: пожежа, твоя втеча, народження цього, — Белокун облизав губи, шукаючи слово, — сина хоча б частково було його волею. Тож головне питання, Маріє: що ще за велінням Мамая ти тоді в мене поцупила?