Дім Солі

Талавір. Пробудження

Талавір розплющив очі й подивився на сухе скорчене дерево над своєю головою. Сонце сідало. У довгих тінях гілки нагадували пальці, ладні вчепитися йому в обличчя. Ледь помітний вітерець погойдував клаптики тканини, кістяні та залізні брязкальця, що увішували мертву крону. У гілках, наче величезний кхартал, сидів Рябов. Не зважаючи на те, що Талавір дізнався правду про Шейх-Елі і своє походження, М-14 продовжував приходити. Талавір бачив його краєм ока як тінь, темряву, що чаїлася в кутках, перед тим, як він засинав чи відразу після пробудження. Рябов постійно щось беззвучно шепотів, але Талавіру все ніяк не вдавалося почути слова.

— Чого ще ти хочеш? Ми ж усе з’ясували? Ти хотів убити не мене, а потвору, на яку я перетворювався. Ти не винен, скоріше вже я. Кожен після Шейх-Елі став іншим, але чомусь тільки я — живим м’ясом.

Талавір намацав камінець і кинув у тінь. Він не очікував стільки шуму від власних рухів. До нового тіла ще доведеться звикати. Талавір обмацав обличчя, торкнувся грудей і подивився на ноги. Ні, це був не сон. Від костюма Старших Братів залишилося саме шмаття, мотлох із джадала прилип до шкіри. Замість манкура в лобі стирчала золота бляшка Ханум. Інша, знята з Рябова, прилипла біля серця. Навколо неї в груди вп’ялися тріски чорного від часу дерева.

Подекуди на них проступали вкраплення золота, бронзи чи залишки металу, вкритого червоною емаллю. Таку фарбу він бачив на зірках, якими нагороджували предтеч Старших Братів.

Руки Талавіра вкрилися металевими уламками. При спробі відірвати бронзовий наконечник виступила кров, а шкіру прошив біль: брухт став частиною його тіла. Крізь укриті залізними латами пальці Талавір поглянув на гілки. Рябов зник.

Біль у м’язах нагадав про події минулого дня. Гуль змусила його йти до заходу сонця, хоча штольня, із якої він виліз, вивела його далеко від Ак-Шеїх.

Синьошкіра сказала, що йому неймовірно пощастило натрапити на мандрівний колодязь.

— Айгюльське джерело. Мандрує Дештом. Важко знайти. Але Гуль — молодець. Тамариск. Чує воду. — Гуль показала дві зігнуті під кутом гілочки тамариску. — Азіз-баба дав. Гілочки знайшли колодязь і тебе. Ще й колодязь був сухий. Тобі двічі пощастило.

Талавір згадав, як вчепився в мотузку, що йому скинула Гуль, а коли піднявся нагору, побачив, що земля на дні штольні зволожилася. Іноді мандрівний колодязь наповнювався водою, але переважно на дні з’являвся смертоносний чистий суєр.

На запитання, навіщо старійшина її відправив, вона спародіювала тріскучий голос Азіза-баби: «Він там. Побачиш. Мусиш, Гуль. Без тебе в Дешті пропаде. От я й пішла». Старійшина відправив Гуль його врятувати, але Азіз-баба сам хотів, щоб Талавір зустрівся з джадалом. Хіба старий знав, чим усе обернеться: два духа зустрінуться в голові Талавіра, але що далі?

Талавір роззирнувся. Пам’ятав, що напередодні ввечері вони розбили табір у невеликій улоговині. Це була несподівана зміна рельєфу посередині суцільного рідного Дешту. Розтріскана земля на дні заглиблення свідчила про те, що тут колись бігла вода. Під мулом ховалися розбиті бетонні стіни каналу. Отже, улоговина колись була частиною великої зрошувальної системи, що опоясувала північний Кіммерик. Старий мул був усіяний дрібними кістками піщаних риб, як їх називали місцеві. Ці напіврослини-напівтварини мешкали в піску з особливо високою концентрацією суєру. Зовні нагадували великих тарганів, і не було в Дешті кращого пального, окрім хіба сушеного кізяка, як кістки піщаних рибок.

— Очуняв? — рипнув голос у його голові. Від несподіванки Талавір аж присів. Нова «шкіра» неприємно заскреготала. Голос уперше був таким чітким.

— Тепер нарешті ти й зовні той, хто всередині, — зібрана з лайна купа. — Жінка розреготалася.

— Тарг дозволив тобі говорити? Може, і з клітки випустив?

— Наші стосунки не твоя справа, — образилася жінка.

Талавір згадав темну кімнату, клітку й скалічене обличчя жінки.

— Як тебе звати?

Відповіді не було.

— І як це розуміти — торочиш без упину, коли не треба, а як треба, мовчиш?

Талавір згадав прохання Тарга, малий виявився не таким злим, як змальовували джадала. Він навіть Рябова вбив не з люті, а через помилку. Може, і відьма має своє бажання. Хоча Талавір сумнівався, що з нею буде аж так просто.

Він відчував, що жінка померла переповненою пристрастями та незавершеними справами.

— Може, спробуємо домовитися?

— І про що мені з тобою торгуватися?

Вередливий тон жінки підтвердив здогад Талавіра.

— Ти сказала, де шукати Золоту Колиску. Але чому я маю тобі вірити?

Мені все життя брехали. Може, і ти хочеш, щоб я, наче жеребець, доніс вас до тієї Албасти, а потім ви перетворите мене на мишу чи «живе м’ясо» — так, що навіть Белокун не складе назад докупи?

У голові пронеслася шалена думка: що, як він говорить сам із собою, а духи — лише вибрики Дешту, симптоми божевілля?

— Моє ім’я — Амага, і ми реальні, — наче відповіла на його невисловлене питання відьма.

— Ти можеш чути мої думки? — це було неприємним відкриттям.

— Як крик набридливого жирного мартина, якому хочеться скрутити в’язи, щоб він нарешті замовкнув. І так, я б хотіла перетворити тебе на смердючу калюжу, з якої ти виліз, але, на жаль, ми з тобою пов’язані. Албасти — чаклунка, уміє відповідати на питання. Ти маєш її знайти, і вона розкаже, де ця клята Золота Колиска, яка вам так далася, а ще звільнить від нас. Уявляєш, яка удача?

— Тарг теж так вважає?

— Як я, він із тобою говорити не може. Доведеться повірити моєму слову.

Після зустрічі з джадалом дух відьми відчувався як окрема особистість у голові. Іноді Талавір відчував, як вона дивиться його очима, ніби зазирає у вікно.

Але, як і у випадку з манкуром, коли йому вдавалося зазирати в думки Белокуна, він спостеріг дещо дивне.

— Чому ти боїшся цього золота? — Талавір торкнувся лоба, а потім серця.

Він потребував підтвердження здогадок.

Амага незадоволено заскрипіла, але все ж відповіла:

— Вони зачакловані.

— Брешеш, — задоволено вигукнув Талавір. — Я теж можу читати твої думки. Або принаймні відчути, коли ти кажеш неправду.

— Добре-добре, брудний ти довбню. Вони зроблені із золота, яким було обкладене тіло Тарга.

На коротку мить перед очима Талавіра вибухнула картинка: дівчина заливається сльозами перед соляною мумією хлопчика. Чиїсь грубі руки клеять на мертву плоть золоту фольгу. А потім видіння обірвалося. Марево передала йому Амага. Це був її спогад. У ньому ж промайнула чорна деревина, що тепер приросла до його грудей. Це була частина Золотої Колиски, у яку поклали зміненого Тарга.

— Тарг — твій брат? Ти не можеш поговорити з власним братом? — розсміявся Талавір.

— Не твоє діло, — огризнулася відьма.

І Талавір був готовий із цим згодитися. До часу йому було на руку те, що духи не могли спілкуватися одне з одним. Він знав бажання кожного, і вони не збігалися. Талавір відчував, що Амага би оскаженіла, якби про це дізналася.

— Пообіцяй, що Албасти відповість на мої запитання і що я вийду від неї живим. — Хитрий смердючий мужлан, — просипіла Амага, на мить замовкла, а потім через силу видушила: — Обіцяю.

Вона сказала правду, і перш ніж Талавір встиг розпитати, де шукати ту Албасти, Амага сховалася до глибин його розуму зализувати рани.

Брязкальця затремтіли. У просвіті між гілками з’явилося синє обличчя Гулі.

— З ким говорити?

Вона, як змія, витягнула шию і покрутила головою. Сотні кісок розлетілися бризками. Жінка пересвідчилася, що нікого немає, і показала на плоди, що назбирала в поділ сукні. Гуль була надзвичайно задоволеною. Вона задерла сукню так високо, що було видно стегна. Ліве стегно прикрашало кругле татуювання зі змієногою жінкою.

— Їжа? — запитала жінка, запрошуючи пообідати.

Талавір невпевнено кивнув. Синьошкіра всміхнулася і показала на вхід до великої, у людський зріст, труби на протилежному боці каналу. Колись звідти текла вода. Усередині труби смерділо болотом і цвіллю. Дальній кінець був завалений камінням. Метал у місцях, куди не сягало сонце, брижився і переливався. Лише коли очі звикли до темряви, Талавір зрозумів, що нарости живі. І саме їх Гуль зібрала в сукню.

— Це бьосєк. — Гуль витягла з подолу слизьку істоту з двома кінцівками й продовгуватим крапчастим хвостом. Слимакоподібна істота мала два ока, кожне з яких містило по кілька зіниць. — На смак бе-е, але їсти можна. — Гуль відірвала бьосєка від стіни і з задоволенням чвиркнула. Вона їла їх сирими й здивовано зиркнула, коли Талавір розвів вогнище й спробував підсмажити. Але й після вогню туша залишилася слизькою та неапетитною. Талавір проковтнув кислу слину, змусив себе відкусити й неочікувано здивувався. Якщо не дивитися й не нюхати, можна уявити, що це варені креветки. Вони тамували спрагу.

— І куди ти мене ведеш? — Талавір намагався не дивитися на бьосєка в роті Гулі.

— Подалі від Ак-Шеїх. Азіз-баба казати не дати тобі вмерти в Дешті. Далі ти сам розберешся. Бо там було таке! — Гуль заходилася знову повторювати історію про напад на селище. — Приземлилися Старші Брати. Таке почалося. Усі бігають. Бум-бум! Крики. Жива Віра — геп! Упала, ноги догори. Встати не може, — зареготала Гуль і розчаровано додала: — Але я мусила йти по тебе.

За дитячим белькотінням синьошкірої Талавір намагався зрозуміти головне — що сталося з Ма та її сином.

— Лікарка бабах! — широко розвела руками Гуль, демонструючи масштаби вибуху. Її забрати красиві чоловіки у формі. Бекир, Ніязі та дівчинка тікати. Азіз-баба наказав. Азіз-баба добрий.

— Куди Азіз-баба наказав їм тікати?

Синьошкіра стенула плечима.

— Гуль не знати.

Талавір подумав про Ак-Шеїх. Белокун спрямує гнів за його зникнення на голови засолених. Перед його очима промчали десятки змінених облич, очі Кам’яного Дитяти, спотворені обличчя нещасних дочок Тітки Вальки. Навіть після того, що потвори хотіли зробити з Чорною Коровою, вони не заслуговували на зачистку. А зараз він навіть не може повернутися, щоб допомогти засоленим. Спершу він має знайти зброю.

— Албасти, ти мусиш знайти Албасти, — пролунало у вухах. Талавір здригнувся. Він іще не встиг звикнути до втручань Амаги.

— Ти чула колись, щоб у голові засоленого селилися духи? Щоб постійно чути їхні голоси?

Гуль втупила в нього темно-фіолетові очі. Тонкі внутрішні повіки на мить заступили райдужки. Він навіть не знав, чи вона його розуміє. А потім Гуль його здивувала.

— Навкруги багато голосів. Звуки давно померлих. У цій землі більше кісток, ніж води. — Синьошкіра витерла руки об строкату сукню, задоволена, що змогла сказати таку довгу фразу, потягнулася й умостилася біля нього майже по-котячому. Вона нарешті наїлася.

— Може, ти ще знаєш, де знайти Албасти?

Між точеними бровами пролягла зморшка.

— Ти хочеш до матері загублених дітей?

Талавір здивовано кивнув. Він уже налаштувався на довгі пошуки подружки Амаги, а виявилося, що про Албасти знали всі в Дешті. Синьошкіра скривилася й замахала рукою, наче відганяючи мушку.

— Йок-йок-йок. Не хочу до неї. Не проси. Гуль любить жити в Азіз-баба.

Гуль не піде назад.

Щоб її заспокоїти, Талавіру довелося відірвати ще кількох бьосєків. Гуль не просто знала, де живе Албасти, вона прийшла в Ак-Шеїх із її дому. Талавір вкотре подумав, чи знав Азіза-баба, коли відправляв її до нього, що Талавіру знадобиться саме провідник до Албасти. Він сказав: «Талавір сам розбереться», і це так нагадувало стратегію Белокуна, наче Талавіра, немов цуценя, кидали у воду з бажанням подивитися, куди він вигребе.

Він не розібрав, утекла Гуль чи її забрали, але повертатися вона не хотіла.

Він спробував натиснути на її любов до Азіз-баби. Гуль була йому відданою, інакше навіщо ризикувала собою заради зайди зі Станції Старших Братів.

— Мені потрібно до Албасти. Без тебе я не доберуся. Азіз-баба попросив тебе допомогти. Якщо ти кинеш мене в Дешті, то знехтуєш його довірою.

Гуль дивилася у вогонь. Супила брови, мружила носа, терла підборіддя й нарешті сказала:

— Добре, — у її очах спалахнули лукаві жаринки, — але і я дещо хочу.

«Не сумніваюся», — подумав Талавір. Останні дні він тільки те й робив, що укладав угоди з потворами.

Талавір відчув гарячий доторк жінки. Цього разу Гуль хотіла не їсти. Вона вигнула спину й присунулася ближче, наче кішка, що очікує на ласку від господаря. Груди Гулі важко здіймалися. Великий асиметричний рот застиг у напівпосмішці. На верхній губі блиснули намистини поту.

— Гуль має отримати тебе. Тільки так відвести до Албасти. — Вона взяла його руку й поклала собі на стегно.

Плата, яку просила Гуль, була не такою й високою. Талавір відчув гладкість її шкіри. Кого він дурить? Гуль викликала бажання — гостре й небезпечне, як отруйне яглу, що його недосвідчений мандрівник може прийняти за нешкідливу рослину.

— Ні, я не можу. Пробач. — Талавір прибрав руку й відчув полегшення. — Річ не в тобі.

«А в чому? У жінці, з якою ти ледь знайомий?» — подумав Талавір і згадав темну прохолоду підвалу й швидкі невпевнені доторки Ма.

— І що з тобою не так? — втратила терпіння Амага. Клята відьма весь час підслуховувала. — Я бачила твої думки. Як не треба, лізе на жінок, як той мул — на кобилиць, а коли знадобилося, вирішив грати недоторку? — Талавір завмер, ошелешений втручанням відьми. Гуль зрозуміла його рух по-своєму, показала зуби, зашипіла й утекла в темряву.

— Прекрасно! І що ти тепер збираєшся робити?

— Спати, — Талавір поклав голову на зігнутий лікоть і вкотре згадав слова Ханум із Матері Вітрів про те, що треба боятися жінок дужче, ніж Дешту.

Наступного ранку він спробував попросити вибачення. Синьошкіра лише форкнула. Після сніданку її настрій покращився. Гуль сіла поруч, розправила спідницю, урочисто склала руки на колінах і серйозно промовила:

— Гуль не може вертатися в Ак-Шеїх. Але Гуль не хоче до Албасти. Мати зла. Але Гуль обіцяла Азізу-бабі.

Талавір подумав, що вона дуже довго готувала цю промову. Синьошкіра зробила паузу, хитро примружилася і нарешті оголосила вирок:

— Гуль відведе туди, куди хоче одноликий.

Весь день вони йшли Дештом. Гуль раділа й уже не згадувала про Албасти.

Усі її думки були про їжу. Здавалося, її шлунок міг перетравити що завгодно. А от Талавіру довелося звикати до постійного браку води. Від жування солонця потріскалися губи. Проте кесераток можна було їсти навіть сирими. Амага мовчала. Можливо, після сотень років на одному місці вона теж насолоджувалася дорогою.

Часом вони натрапляли на рештки людських поселень. Усе корисне давно розтягнули акинджиї. Талавір підібрав клаптик паперу й упізнав шрифт. Він уже бачив таке на Матері Вітрів. Це була агітка Старших Братів. Такими засіяли Кіммерик відразу після Спалахів. Старші Брати обіцяли їжу та захист. Ті засолені, які допленталися до гуманітарних караванів, справді отримували ковдри й сухпайки, натомість мали здати аналізи. Найпотворніших лишали для експериментів. Засолені самі приводили дітей чи вагітних дружин на Матір Вітрів. Змучені війною, ошелешені Спалахами, вони хотіли вірити, що їх рятують, і мовчали, коли їхні діти не поверталися від Старших Братів. Головне, щоб не чіпали інших.

Талавір повсюдно зустрічав сліди боїв: вирви від бомб, розкидане Дештом залізо, дірки від куль. Але Дешт розбирався з цим самотужки. Бурі рівняли ландшафт. Суєр знесилював зброю.

— Погані штуки. Злі, — сказала Гуль, показуючи на шину від бойової машини. У гумовому боку зіяла діра. Талавір зазирнув усередину й побачив кладку кхартала. Дешт і справді затягував діри по-своєму. У гнізді лежало три яйця. Він пересвідчився, що птаха немає, і забрав усі. Потім подумав і повернув одне. Як там казав син Ма: Дешт любить чесних? Якщо забрати всі яйця, то позбавити себе чи іншого їжі в майбутньому.

Гуль здивувалася такому марнотратству, але промовчала. Вона висмоктала своє яйце одним довгим свистячим звуком. Талавір зарив здобич у пісок, розпалив над нею вогонь і дочекався, поки прогорить. Яйце виявилося неймовірно солоним, але вгамувало голод.

Кхартал наздогнав їх наступного дня, коли вони зайшли в долину курганів.

Він то знижувався, то знову набирав висоту, тріпочучи перетинчастими крилами.

Але найгіршим був крик — різкий, протяжний, наче скрип заіржавілих дверей.

Гуль незадоволено на нього поглядала.

— Їжа.

Талавіра значно дужче турбували кургани, що виросли на обрії.

— У них теж сплять духи?

— Шепочуть, — кивнула Гуль, споглядаючи за нахабним птахом. — Наче масалар — казки.

Талавір уявив сонми воїнів, що причаїлися в могильниках, і прискорив крок. Уламки на його руках заторохтіли. Ще ніколи Дешт не здавався йому таким живим.

Ще через день він відчув буркотіння в животі Гулі. Від голоду вона стискала його руками. Талавір із сумом подивився на кхартала, що так їх і переслідував. Щоб його зловити, довелося прикинутися мертвим. Це було неважко. Він поранився вістрям списа, що тепер стирчав із його ліктя, вимастив груди кров’ю й улігся на пил. Гуль зачаїлася за одним із курганів. Кхартал не змусив на себе чекати. Свіже м’ясо в Дешті — рідкість. Коли він сів на груди, Талавір одним швидким рухом схопив його за горло й звернув шию. Гуль хотіла з’їсти здобич відразу, але Талавір вирішив по-іншому. Він узяв птаха за ноги й вилив трохи крові на чотири сторони світу. Гуль лише хмикнула. Вона була частиною Дешту й не відчувала потреби з ним ділитися.

— Дурень, мав забрати всі яйця. Те, що залишив, пропаде в гнізді, — сказала Амага.

— Вважай, що я залишив його Дешту, — сказав Талавір і зачудовано підняв руку до очей. — Що це?

Земля наче закінчувалася. Обрій перетворився на тонку блискучу лінію.

— Деніз, маджзубан, — кіммерицькою відповіла Гуль. — Там море, дурнику, — повторила мовою Старших Братів.

З Матері Вітрів не було видно моря. У перші роки завоювання Кіммерику Старші Брати думали, як огородити нову територію. Спалахи зробили це за них.

Море навколо Дешту стало непрохідним, а припливи — непередбачуваними.

Море могло довго мовчати, наче вичікуючи, поки люди щось збудують на березі, а потім розродитися небаченим штормом. І тоді хвилі зносили все на своєму шляху, вода розливалася на фадан і перетворювала затоплений Дешт на смертоносні гнилі болота.

З наближенням до моря дитячий захват синьошкірої ослаб. Вони підходили до мети, до місць, де виросла Гуль. Талавір бачив, як у ній відроджувалися спогади. Деякі були приємними, але більшість змушувала фіолетові очі неспокійно бігати. Вона довго розглядала мушлю, потім видобула слизьку середину й розпливлася в ностальгійній усмішці, бо згадала смак дитинства. Але дивилася на море й гарчала, як тварина — на давнього кривдника.

Талавір навіть заздрив такому розмаїттю реакцій. Пам’ять засолених постійно крав суєр. Але вони були здатні згадувати. Талавіра позбавили й цього.

Його вирощували на брехні, щоб він якнайкраще виконав завдання Белокуна.

Він чіплявся, як копек — за кинуту кістку, за той єдиний спогад, де Рябов навів на нього дуло. Ця картинка — все, що від нього лишилося. Інформація про те, ким був, хто перетворився на «живе м’ясо» в Шейх-Елі, досі зберігалася на Матері Вітрів. Талавір подумав, що із Золотою Колискою він міг би отримати і її.

Жінка загарчала й вирвала Талавіра з думок. Вона дивилася на море.

Вода була жовтувато-рожева й важка, наче кислота. Навкруги стояла ледача тиша. Ні тобі криків чоглу, ні інших звичних звуків. Лише важке шумовиння хвиль, що облизували остови човнів на піску під глиняними урвищами. Човни нагадували викинуті рештки мутованих напівмеханічних тварин, що тільки й могли жити в отруйному морі. За фарсах від берега Талавір побачив дивовижу. У морі плавав трищогловий парусник. Вітрила нагадували висохлі водорості. Дерево блищало від солі. На боку яскравіше, ніж це було можливо, виділялася назва: «Імператриця Марія». Тільки сила суєру не давала йому перетворитися на пил.

Але Гуль дивилася далі — на протилежний берег бухти. Колись її полюбляли багатії. Уламки розкішних вілл досі, наче розорені гнізда, вкривали схили. Бухта закінчувалася горою, оповитою хмарами. Талавір примружив очі й підніс руку до брів. Він сподівався, що йому лише здалося. Гора наче здригнулася, з води виринув уламок скелі, а потім знову зник у шумовинні, наче величезна істота опустила рило, щоб напитися.

— Воно живе?

— Так. Великий Аю, Великий Ведмідь, — стишено проказала Гуль. У її голосі страх змішався з благоговінням. — Він і з’їв мертві палаци.

Кілька митей вони мовчки розглядали гору. А потім до них долинув крик.

Талавір обернувся й не повірив своїм очам. Там, де за мить до цього був голий Дешт, з’явилася дивна картина. На величезному шматку паперу був зображений пейзаж із часів Кіммерику до Спалахів: кипариси, білий палац на скелі, звивиста дорога вгору, на передньому плані на спині грифона сиділа оголена жінка з величезними грудьми. Художник не поскупився на пишні форми. Заміть голови була вирізана діра, у якій стирчало дитяче обличчя. Талавір не зразу зрозумів, що крик, який привернув їхню увагу, виходив із горла дівчинки. Вона відчайдушно кликала на допомогу.

— Гей! Я йду! — закричав Талавір і кинувся до неї. Позаду своєю пташиною мовою щось проказала Гуль. Але він її не слухав. Пісок і втома заважали бігти, але Талавір не здавався.

— Чого стоїш? Підійди! Звільни мене! — ще дужче закричала дівчинка, цього разу в її голосі звучало нетерпіння. Великі блакитні очі налилися люттю.

— Хто тебе прив’язав?

— Підійди — і дізнаєшся! — гаркнула мала. Наступної миті з-за мушлі вийшли інші постаті. Це теж були дівчата — незмінені й засолені. Синьошкіра, як і Гуль. Вугільношкіра й вогненноока, як акинджий Шейтан. Деякі мали додаткові руки. І всі були неймовірно красиві. Дівчата загрозливо потрясли списами.

— Гей! Я нічого вам не зроблю. Я тільки хотів допомогти. — Талавір примирливо показав порожні долоні.

— Звісно, не зробиш, — сказала найвища й пронизливо свиснула.

Талавір відчув, як земля здригнулася. За його спиною щось заворушилося.

Пісок почав розповзатися. Почулися скрекотання і клацання. Такі звуки в Дешті видавала лише одна істота. Талавір повільно обернувся й побачив величезну багатоніжку. Коли вона здійметься вище, зможе атакувати.

— Тікай! — заволала в голові Амага.

— І тепер хочеш допомогти? — засміялася висока дівчинка з пишним зеленим волоссям і притулила до рота свистунця.

З боку моря до них підійшов незмінений чоловік. Він мав буйне світле волосся і густу бороду. На голові лежав вінок із пластикових квітів. Яскраво-цегляну, наче випрану в кні, накидку прикрашали вигаптувані волошки. Вона збиралася складками на огрядному череві й була підперезана поясом. Голі ноги густо обросли тим же золотавим волоссям. Великі пальці ніг вилазили зі шкіряних сандалій. Чоловік замахав на дівчат руками.

— Дурні, дурні, погані діти. Ви що, не впізнали сестру?

Чоловік підійшов до Гулі й безцеремонно задер спідницю, оголюючи кругле татуювання на її стегні. Дівчата охнули. Хтось витягнув руку, інша оголила живіт, ще одна розвернулася спиною. Тіла маленьких воїнок прикрашали такі ж самі знаки. Заквітчаний ніжно взяв Гуль за руку й торкнув губами кінчики її пальців.

— Ти була мертва й ожила, була пропала й знайшлася, вітаємо вдома, дитя.

Синьошкіра задоволено облизнулася.

— Ще й подарунок привела. — Заквітчаний подивився на Талавіра.

— Не раджу мене жерти. Останній, хто намагався це зробити, опинився в моїй голові, а оце, — Талавір показав на мотлох, що вріс у його шкіру, — точно застрягне в зубах.

— Він іде до Албасти. — Гуль запопадливо зазирнула в обличчя новоприбулого й обережно погладила його плече. Вона його явно знала.

— Що ж, справа хороша. Велика мати давно не мала нового чоловіка. — Волохатий подивився на Талавіра. — Хочеш, щоб твоя дружина народила сина?

— Ні, — розгублено відказав Талавір. А ще за мить згадав легенди про Албасти, де чоловік, який хотів стати батьком, мусив розділити з нею ложе, і густо почервонів. — Я хочу, щоб Албасти відповіла на запитання, а ще витягла з моєї голови двох духів. Один із них — джадал, друга — тисячолітня відьма. На твоєму місці я б нас пропустив.

Цього разу заквітчаний зміряв його уважнішим поглядом.

— Тобі пощастило: це діти Албасти. — Він показав на дівчат. — Хоча краще б ти прийшов зачати дитя, а не ставити дурні запитання. Бо я, якщо чесно, уже втомився. — Чоловік незграбно почесав причинне місце, набрав повітря в груди й голосно продекламував: «Я сам-один росту, як у пилу агава. На голих берегах серед обпалених вершин¹⁴». Мене звати Волошин. — Здоровань простягнув руку й променисто всміхнувся.

— Талавір. — Він здивовано потиснув долоню у відповідь. Так давно не віталися в Дешті. З початку катастрофи хтось вигадав, що через доторк передається суєр. Потім це спростували, але звичай прижився. Для Волошина та дівчат тілесні забобони явно не мали значення.

Рукостискання подіяло на дітей як сигнал, що він більше не ворог і не здобич. Дівчата оточили Талавіра й стали роздивлятися, немов ніколи не бачили чоловіків. Дочки Албасти торкалися одягу, шкіри, зазирали в очі, мацали груди.

Лише дівчинка-приманка залишилася осторонь. У неї було довге золотаве волосся, а за її спиною — тонкі комашині крила. Дівчинка наставила списа на Талавіра. Очі на перемащеному кною обличчі люто зблиснули.

— Ми забрали її в акинджиїв. Вона не дуже любить чоловіків, — пояснив Волошин і через паузу, наче не міг стримати словесний потік, додав: — Безумства і вогню вінець над нею палахкоче.

Дівчинка не зводила з Талавіра очей. А йому схотілося якось виправдатися, наче він міг відповідати за всіх чоловіків у Дешті. У Талавіра залишилася майже порожня аптечка, яку йому дала Ханум, та карти Мамая. Але з ними він точно не міг розлучитися. Талавір подивився на власні руки, зупинив погляд на уламку від амфори, що намертво прикипів до тіла. Талавір стиснув зуби, схопився за краї й вирвав керамічний шматочок. З рани пішла кров, а сусідні уламки заворушилися, затягуючи проріху. Талавір витер уламок і простягнув дівчинці.

Мала не поворухнулася. Він уже вирішив, що спосіб, у який здобутий подарунок, викликав у неї огиду, аж раптом дівчинка уважніше роздивилася зображення на керамічній поверхні. Бліді брови полізли вгору, очі засяяли. Вона схопила подарунок і сховалася за подругами. На уламку була зображена крилата богиня Ніка. — Плоть людини — сувій, на якому відзначені всі дати буття, — сказав Волошин і замислено оглянув Талавіра.

— Ви завжди говорите віршами?

— Я підходив до того, хто плакав, хто чекав, як і я. Я поет і оракул — я тлумач чужого буття. Я співець пам’яті. — Волошин, представляючись, ледь підняв вінок зі штучних квітів. — Раніше нас було чимало, але Спалахи, як вітер по піску, змивають усе. Хоч дещо таки збереглося в анналах. — Повнощокий задоволено побив себе по маківці, демонструючи, де ці аннали, і заходився розказувати історії про свій берег: — А ось у тій будівлі, бачите, двоповерхова, з жовтими дерев’яними лиштвами. — Він махнув рукою на розбиті палаци.

Талавір спробував угадати, про яку купу каміння говорить поет. Погляд ковзнув по човну, що тримався на воді. Він наче наблизився до берега. — Там жила диво-жінка. — Волошин зупинився, склав руки на грудях і голосно прочитав:

Як розбитий човен безталанний Серед жовтих пісків погибає,

Так чудовий сей край богоданний

У неволі в чужих пропадає¹⁵.

Як вам? Геніально? Передбачила Спалахи в Кіммерику. Оце я називаю

істинним даром співця пам’яті.

Талавір не слухав. Він відчув рух. Спершу з жахом подумав про Аю, але гора спала. Нарешті зрозумів, що це в морі. Мертвий човен ожив. Вітрила заворушилися, підхоплені невидимим вітром. Пушкові отвори заклацали, наче судно заморгало десятками очей. Корабель готувався вистрелити прямо в них.

— Треба ховатися. — Талавір схопив Гуль за руку.

Волошин та дівчата залишилися стояти.

— Нахімов, хай йому грець, — крізь зуби проказав поет. І цієї миті пролунав вибух.

Талавір упав на землю й потяг за собою Гуль. Він очікував ударної хвилі та розриву барабанних перетинок, як тоді в Шейх-Елі, але нічого не сталося.

Повітря здригнулося, суєр заблищав, наче його підсвітили спеціальним ліхтарем.

Талавір відчув, як нагрілися й заворушилися уламки на його тілі. Шкіру розтягнуло. М’язи напружилися, наче він долав опір вітру. А потім усе стихло.

Талавір підняв голову й побачив дивну картину. Дівчата розбрелися Дештом. Хтось обхопив коліна руками й мовчки розгойдувався з боку в бік, інші плакали, вигукували якісь імена чи прокляття, зеленокоса знавісніло колола списом пісок. Коли він спробував підняти Гуль, жінка вишкірилася й ледь його не вкусила. Талавір з острахом глянув у море. Корабель залишився на місці, але з ним відбулися зміни. Трищогловий вітрильник перетворився на лінкор, але назва залишилася та сама: «Імператриця Марія». У залізному череві стався вибух.

Судно охопив вогонь, який згас так само швидко, як і з’явився. Обшивку вкрила кіптява, а потім, наче шашіль, її роз’їла іржа. У боку утворилася пробоїна.

Корабель осів, наче випустив останній подих, і завмер.

Волошин, немов чоглу, що спостерігає за морем, чатуючи на здобич у мілкій воді, завис над урвищем. Здавалося, він от-от упаде. Талавір хотів схопити його за накидку, але тканина розсипалася ще до того, як він її торкнувся.

Одяг, як і човен, наче в одну мить проживав різні епохи. Хітон та лавровий вінок перетворилися на грубу чернечу рясу, потім на хірку¹⁶ дервіша, ще за мить на кіммерицькі шати та костюм повітового лікаря. І весь цей час Волошин читав вірші: про Кіммерик, про його героїв і богів, про смерть людей і красу такої різної і такої вічної землі.

Нарешті очі Волошина просвітліли, а його одяг повернувся до початкового стану: темно-руда тога, голі ноги та зношені сандалії. Чоловік здивовано роззирнувся, побачив човен і насупився, наче нарешті пригадав, що сталося.

— Ет, Нахімов. — Поет пригрозив кораблю пальцем. — Тиняється туди-сюди вздовж берега, бомбить, дурень старорежимний.

— Ти хочеш сказати, цей корабель живий? — запитав Талавір, вдивляючись у море. Там знову здригався на хвилях дерев’яний вітрильник.

— Не знаю, живий чи напівмертвий, але любить мемобомбами розкидатися. — Волошин підібрав із землі круглий, схожий на яйце предмет і заховав у складках накидки, — амазонки таке цінують. Куб води чи пристойного мужа можна буде виміняти.

— Мемобомбами?

— Ну так. Якщо людей зачепить, змушує пригадати минуле — навіть те, що з’їв суєр. От дівчата й розревілися. Змусив їхні спогади ожити, садюго. — Волошин погрозив у бік корабля. — Дешт жорстокий. До Албасти все більше зі смутком приходять. Кого батьки продали, хто від амазонок втік, кого Армія потвор із гуманітарного конвою відбила, а потім бандам віддала, у когось село з’їла буря, а когось самого хотіли з’їсти канібали. У кожної своя історія, яку хочеться віддати бурі. А Нахімов, гад, їх те все знову переживати змушує. Але не бійся, за годинку забудуть. Албасти все зробить. Тебе, бачу, не зачепило?

— Не зачепило, — погодився Талавір, а сам подумав: «Які спогади в живого м’яса?»

Поет пильніше глянув у його обличчя й весело мугикнув.

— Пам’ять чиста — дух вільний. Треба йти, а то, боронь боже, цей цар морів знову прокинеться.

Волошин зібрав похмурих, розгублених дівчат, немов пастух — отару, вони не опиралися, а мовчки пішли за ним. Якийсь час вони крокували мертвим Дештом над морським узбережжям. Нарешті попереду показався маленький будиночок.

— Гніздо Ластівки! — радісно вигукнула найменша. Інші потрусили списами.

Благенька хатинка із саману, наче пташиний притулок, зачепилася за край урвища. Дах устилали засохлі водорості. Кожна стіна була кілька кроків завдовжки. Талавір не міг зрозуміти, як хатинка витримала роки бур і штормів і як туди вмістяться всі діти Албасти, ще й вони з Волошиним.

Поет відсунув двері й запросив Талавіра. На підлозі чорніла земляна піч, а на розвернутій до степу стіні була намальована Діва. Маленька голова лежала на покатих плечах. Великі груди опускалися на чашоподібний живіт, який переходив у важкі стегна. У руках Діва тримала меча. До її пояса була привішена мисочка, а через груди проходила перев’язь лука. На відміну від божка Сфени, ця Діва була воїном. Весь простір навколо богині займали відбитки дитячих рук.

Перше, що зробили зеленоокі, коли зайшли до хатинки, — умочили долоні в попіл і торкнулися стіни. А потім виїмки під шиєю. Гуль вчинила так само. У її очах, попри розбуджені Нахімовим спогади, стояли захват і переляк.

— І де ваша Албасти?

— Тут, — сказала зеленокоса, відкинула строкатий килим під вівтарем і відсунула трухляву дерев’яну кришку. Талавір побачив вузький хід у підземелля.

— Відчинені двері. Переступи поріг. Мій дім відкритий назустріч всіх доріг, — продекламував Волошин і показав на лаз. Його сонцесяйний настрій не змінила навіть мемобомба.

Дівчинка з прозорими крильцями, у якої на шиї тепер бовтався уламок із тіла Талавіра, витягла з діри мотузку, обвила її ногами й прослизнула до печери.

За нею спустилися ще дві.

— Ну ж бо, — поплескав його по спині поет. Талавір обвив мотузку однією рукою і сповз донизу. Останнім, крекчучи та відсапуючись, вивалився Волошин.

Гомін дівчат луною рознісся у великій карстовій печері. На їхні крики з ніш, приступів та карнизів піднялося ще з десяток дитячих облич. Ті, хто залишався вдома, занепокоєно вдивлялися в обличчя сестер, прочитали там смуток і побігли до своїх ніш, щоб повернутися з ящірками на кшталт тої, що ховалася у волоссі Чорної Корови. Дівчата, які повернулися з Волошиним, виконали дивний обряд. Кожна лизнула ящірку. Отупілі від болісних спогадів очі знову засвітилися, і вони заходилися обмінюватися новинами із сестрами.

Гніздо Ластівки наповнилося веселим шумом голосів. Це була велика печера зі слідами людського втручання. Подекуди на стінах можна було розгледіти сліди від інструментів, деякі перегородки між нішами були складені з обробленого каміння. В одній із ніш було облаштоване своєрідне святилище.

Діти розклали на камінцях усілякий мотлох, зібраний у Дешті: шини, деталі автомобілів, шолом Старшого Брата та дрібніші переламані згадки про життя до Спалахів. Сюди ж повернули картину, якою його намагалися заманити в пастку.

Стіну позаду вівтаря закривало запинало.

У глибині печери блищало невелике озерце, над яким звисали вогкі сталактити. Ще далі чорніли ходи, де могли бути як спальні дівчат, так і комори з припасами. На всю ширину стіни, як і на Матері Вітрів у кабінеті Белокуна, було велике вікно, що виходило на море. Це сприяло постійній вентиляції в печері, хоч і наповнювало приміщення кислими прибійними запахами. Біля стіни були акуратно складені великі дерев’яні щити на випадок шторму. До води було більше трьох касабів, і, якби хтось випав з вікна, то неминуче розбився б на смерть. Проте море після Спалахів було здатне подолати й не таку відстань та залити печеру отруйною водою.

Біля вікна спав грифон. Це була велика красива тварина — лев із головою птаха. Золотаве хутро лисніло й мінилося в променях денного світла. Якась із дівчаток уквітчала його голову вінком. Великі крила були розслаблено складені за спиною. Грифон лише на мить розплющив золоті очі, по-котячому позіхнув, потер дзьоба лев’ячою лапою і знову стулив повіки.

Спершу Талавіра не помічали: діти носилися з кінця в кінець печери у своїх справах. А коли нарешті зауважили, то стали збиратися навколо. Спершу злякано, а потім захоплено вони потягнули до Талавіра руки.

— Це він! — раптом скрикнуло замурзане дівча й ткнуло в Талавіра пухким пальчиком.

— Він? — перепитала трошки старша.

— Він, він, — закричали ті, хто так і не наважився підійти. — Бог Спалахів!

— Бог Спалахів! Бог Спалахів! Бог Спалахів! — залунало звідусіль. Луна підсилила крики. Талавір оторопіло подивився на дітей.

— Бог Спалахів! — завищала руда дівчинка з додатковими руками. Вона зняла з вівтаря, облаштованого між дитячими нішами-спальнями, розбитий шолом Старших Братів і насунула собі на голову, а потім відкинула запинало, що закривало стіну позаду святилища. Там виявилися малюнки, як у давніх коміксах. Діти, як за наказом, умостилися на підлогу перед вівтарною нішею і приготувалися слухати. Гуль вчинила так само. Вираз її обличчя не відрізнявся від дитячого. Вона теж хотіла почути історію.

— Люди минулого були нерозумними. Вони любили війну. Але вбивали не заради їжі! Вони хотіли отримати землю! — Дівчата зареготали, показуючи, якими недолугими були бажання людей минулого. — У людей були машини й була їжа. — Вправно орудуючи чотирма руками, руда дівчинка показала на наступну картинку. — Але машини і їжу вони спрямували одне на одного. І м’ясо згоріло, а машини перестали працювати. І земля образилася. Вона не любить людей, які думають, що можуть нею володіти. — Дівчатка вдавано заплакали, театрально витираючи сльози косами. — І земля збунтувалася. І прийшов Бог Спалахів. І приніс себе в жертву, і припинив війну, і запліднив цю землю. А тепер він прийшов по нас, бо земля нарешті пробачила. Їй стало сумно.

Вона хоче, щоб ми жили всюди, а не тільки в Гнізді Ластівки.

— То ти забереш нас у великий світ? — запитала рудокоса.

Талавір зачудовано спостерігав за грою дітей. Він не зразу зрозумів, про що його питають.

— У великий світ?

— Так!

— Ти ж для цього прийшов, Боже Спалахів, щоб ми могли жити всюди! — Дівчинка років десяти задоволено заплескала в долоні.

— Усюди? Тобто за межами Дешту?

Старші Брати були певні, що потвори не можуть жити поза Територією К.

Засолені, наче повітря, потребували постійної присутності суєру. За межами Дешту його не було.

Талавір вірив, що за суєрним куполом досі були землі, де жили незмінені люди, де працювали механізми, росла неотруйна їжа, ішов дощ. Діти Албасти заслуговували побачити той світ. Але це неможливо.

— Діти сонячно-рудого меду. І коричнево-червоної землі. — Волошин поклав йому на плече руку. — Ти пробач їх. Коли мати сувора, діти живуть у вигаданому світі.

У надрах печери щось заворушилося. Стіни здригнулися, а діти затремтіли й сховалися по норах. Волошин злякано озирнувся, ще міцніше схопив Талавіра за плече й прошепотів: — Тільки не пий нічого з того, що вона даватиме.

— Годі, — печерою розлігся голос. Хриплий та гортанний. Тінь відділилася, світло торкнулося потвори. Це була величезна, схожа на ведмедицю жінка. На кілька голів вища за нього. Сплутане волосся торкалося землі. Довгі обвислі груди бовталися на рівні колін. Пальці закінчувалися гострими кігтями.

Тваринний дух, що йшов від жінки, змішувався з пряним ароматом полину з вінка на її нечесаній голові. Це була Албасти. Потвора відкинула волосся й заревла:

— Їсти!

Висока зеленокоса дівчинка обережно висунулася з ніші, схопила відро й кинула їй під ноги. Посудина зупинилася біля великого, наче натертого салом каменя — сідала Албасти. Велика мати ліниво гепнулася на своє місце, взяла відро, що в її руках скидалося на кухоль, і зачерпнула рідини. Темні червоні патьоки розповзлися по її підборіддю. У відрі було сире м’ясо. Жінка обсмоктала й відкинула кістку. Її перехопила Гуль і жадібно вчепилася гострими зубами в недоїдок. Албасти посміхнулася й пожбурила Гулі ще один шматок. А коли синьошкіра жадібно наблизилася, велика лапа з розмаху вдарила її по голові.

Гуль відлетіла до стіни. Талавір хотів їй допомогти, але Волошин жестом зупинив. Інші дівчата лише дивилися.

— Утікачка, — проревла Албасти. — Я ще вирішу, що з тобою робити.

Величезна жінка відвернулася від Гулі, витягла з відра шматок, схожий на людський палець, і поклала в безмежний рот. Талавір уже почав утрачати терпіння. Відьма в його голові, наче джміль у вусі, неприємно заворушилася.

Нарешті Албасти наситилася, витерла пальці об живіт і звела на нього темні тваринні очі.

— Ну привіт, жрице Амаго, нехай зжере тебе темрява. Тисячу років не бачилися. Ти прийшла з тим, кого я маю вбити?

14 Тут і далі цитати з віршів М. Волошина в перекладі С. Тараторіної.

15 Вірш Лесі Українки «Негода», Євпаторія, 1913.

16 Хірка (араб. ةٌقَ رْ خِ, букв. «ганчірка») — дірявий або в заплатах плащ, рубище, яке найчастіше шилося з окремих шматків тканини. Одяг дервішів.