Дівчинка на кулі

X

Напередодні Святого вечора везу батькам у село сушених білих грибів, меду й піханої[54] пшениці на кутю. А ще — торбину ліків. У мами хвороба Паркінсона. Права рука постійно тремтить, нею вона нічого не може робити, хоч таки через силу робить! Правда, тепер уже татовим обов’язком стало доїння корів, і щоразу, приступаючи з відром до худоби, він виспівує: «Камнєзам, камнєзам, превелике званіє: мужики доять корів, баби — на сабранії». Каже, що чув, як колись так співала молодь, коли в нас колгоспи зав’язувалися.

Пробую вкотре переконати батьків, точніше — маму, що їм навіть однієї корови, не те що двох, тримати не варто. Марні мої слова!

— У селі багато таких ледачих, як ти! — відбиває атаку мама. — На нашому кутку лиш у трьох ґаздів є худоба. А ми за літо сіна настарали — хто його має їсти?

— Навесні знов почнете думати про сіно, бо є корови. Восени не схочете продавати корів, бо наробили сіна. Ой мамо, мамо! Таж у вас кури сир їдять, молоко вже замість води п’ють!

— А куди дівати? На базар пертися з тим уже не годні, бо старі. І чужим гнилим марнотратникам також не віддамо задурно, бо то наша тяжка праця!

— Але ж сусідський хлопчик казав, що згоден возити молоко на базар!

— Ага, згоден! Йому треба платити за проїзд, і він ще й гривню від кожної літри хоче собі мати! Нє-є-є! Не буде він із нашої праці користати, не буде!

— За проїзд і ви би мусіли платити, якби були годні возити молоко на базар, — кажу я. — А за роботу дитина вимагає грошей справедливо: таж не буде з вашим молоком задарма на базарі півдня стояти!

— А що йому тих пів днинки? Має іншу роботу, чи що?

— Мамо, то чужа дитина!

— А рідні де? Може, твої підуть продавати? Якби ти жила коло нас, то оте молочко сама би й продавала. І сирок, і сметанку!..

На такі слова я мушу мовчати, бо інакше сварки не минути. Треба переводити розмову на щось інше. Та й привід є:

— Мамо, ви навіщо дали Старій Карзі мою адресу?

— Бо прийшла до нас, голосила, казала, що ти файною ученицею була.

— Напевно, гроші за смородину принесла, — несподівано навіть для себе самої відпускаю уїдливу «підштрикачку».

— Ні, приходила без грошей. Та й коли то було — пора вже забути! А вона постаріла, сопе, задихається.

— Бо товста! Ширша, ніж довша, — знову не стримуюся я.

— Не всі ж можуть бути такими, як ти, — чисто як голе веретено! А вчителька твоя каже, що цілими днями нічого не їсть — і все одно тиє і тиє!

Мені згадалося, як у Великодню п’ятницю нам, малим дітлахам, батьки зранку не дали ні ріски до рота: до виносу Плащаниці — строгий піст! — а Карга на перерві навмисно розклала перед собою на столі пахучі скоромні наїдки: курячу ніжку, котлети, налила собі в горня гарячого бульйону з термосу і жерла, аж за вухами лящало, та ще й сміялася, що нам животи судомами зводить, бо ми, дурні, постимо! Ага, тепер цілими днями не їсть, але тиє: ото сарака — не поправляється, а пухне з голоду! Та ще й мама стала тепер за нею горою, захищає.

…Стара Карга безпардонно заявилася до моєї квартири зранку, ні світ ні зоря, у неділю. Я, напівсонна і неабияк стривожена довжелезним дзвінком (мій Чоловік про такі дзвінки з похмурим сарказмом каже, що хтось уперся в кнопку рогом!), відчинила двері, бо не впізнала свою колишню вчительку через вічко, — й відразу ж про це гірко пожаліла. Карга усілася в крісло й загрузла там надовго — випровадити її з хати виявилося майже неможливою справою. Пояснила, що прийшла не так до мене, як до мого старшого сина, котрий займається адвокатською практикою.

— Ми передали справу в апеляційний суд, — простогнала Карга, — але то дуже трудно, щоб її виграти! А мій Віталько, внучок мій золотенький, сидіти не хоче! — і вона скривилася до плачу.

— А хто ж у тюрмі сидіти хоче? — здвигнула я плечима.

— Таж його за ніщо за пощо судять! Таж вона від того, що він там з нею зробив, не завагітніла!

— А він зґвалтував когось, чи що? — питаю вражено.

— Але не насправді — неприродним способом, як кажуть у суді! Та шмаркачка — ще взагалі не до любові: їй лише тринадцять! Так що нічого їй не сталося. І за таке судити? — зі злістю вдарила вона кулаком об кулак (а я відразу згадую стару Кайдашиху, яка теж полюбляла так робити).

— Мій син по судах не захищає ґвалтівників, — говорю сухо. — А тим більше — педофілів і збоченців. Шукайте собі іншого адвоката.

— Нікуди я звідси не вступлюся! — перейшла на високі деренчливі тони непрохана гостя. — Злісних боржників твій син рятувати від тюрми може, хоч вони тисячі банкам заборгували!

А мого Вітальну за отаке, яйця виїденого не варте, дурне-пусте, мають у тюрмі згноїти — і він навіть пальцем не кивне, так?

— Ірино Володимирівно, бувайте здорові! До побачення, кажу, ви мене чуєте? Не доводьте мене до того, щоби я викликала міліцію, бо тоді й вам арешту не минути! Ви чого напали мені на хату? Чого побудили всіх о сьомій ранку? Чого репетуєте, аж сусіди в стіни стукають? Хочете міліції — зараз приїде! — й удавано починаю крутити диск стаціонарного телефонного апарата.

Стара Карга важко підвелася, удавано голосно й розпачливо заридала, але таки вступилася нам із хати. Почувши, як мені довелося виганяти Ірину Володимирівну, мама починає дорікати, що так нефайно, бо тепер усі в Селі будуть говорити, що я вже так запаніла, що до мене нема доступу і що тепер до мене вже навіть у гості прийти не можна. Незабаром і до рідних батьків буду так само ставитися, як до колишньої вчительки!

Мама любить провокувати конфлікт на голому місці, причому тільки зі мною та ще зрідка — із сестрою. Андрійко — недоторканний! Он уже біжить від свого чворака[55] через дорогу. Варто мені чи сестрі приїхати в гості, коли брат удома, — він уже тут як тут: пильнує, аби нам мама не дала щось із собою. Не сидиться, бідному, в хаті, коли ми приїжджаємо до мами. Та ще Андрій твердо переконаний, що на заробітки за кордон виїхали наймудріші. Ті, що зосталися в Україні, — лузери й остаточні дурні.

На перших порах свого заробітчанства братові здавалося, що за рік-два стане мільйонером, буде приїжджати в село — й усі навперебій запобігатимуть його ласки. Тоді він навіть розмовляти зі мною й меншою сестрою гордував, а як таки вже мусів, то тягнув слова, як ґуму, говорив спроквола й підкреслено поважно, пихато насміхався із наших проблем та матеріальних негараздів. Зрештою, його враження про те, що діється в рідному краї, як застрягло на початку дев’яностих — так із цієї мертвої точки не може зрушитися й донині ось уже двадцять років. Зате жовчність із роками подвоїлася, ба навіть потроїлася. Що не слово — то їдкий глум, зловтіха і зневага. Особливо на мою адресу:

— Коли вже мені Україну побудуєш? Я сюди гроші мішками вожу, а України нема та й нема!

— Гроші ти везеш на власні потреби! — відповідаю я. — У свою хату їх вкладаєш: то дах перекриваєш, то балкони ліпиш, то євровікна ставиш, то двері броньовані, то двометрові паркани будуєш! А податків Україні не платиш ані копійки — то й яку користь Україна з тебе має?

— Таку, як і я з неї. Якби я сюди єврики не возив, тобі зарплату не мали би чим платити!

Сперечатися з братом безглуздо — лиш марно час тратити й нервові клітини вбивати! Та й мама наші суперечки сприймає дуже болісно. Перші два роки змушувала мене телефонувати братові щотижня. Мобільників тоді ще не було, дзвонити в Чехію доводилося зі стаціонарного телефону на закордонний вуличний автомат. Андрій щоразу довго жалівся, як йому тяжко: на будові працює без страхівки, харчується мало не собачими консервами, — а я мала все це вислуховувати й добре мізкувати, що зі сказаного переповісти мамі й невістці, а про що мудро змовчати. Та бувало, що брат не підходив до трубки по декілька днів. Мама заливалася слізьми: з Андрійком, напевно, вже щось страшне скоїлося! Я телефонувала безперестанку — а наприкінці місяця надходив рахунок на половину, а то й на три чверті моєї зарплати!

Зараз Андрій уже збагнув, що копанням канав заробити мільйони неможливо, та пихи в нього від цього зовсім не зменшилося. Обтрушується від снігу просто в хаті й починає свої кепкування, від яких віє неприхованим цинізмом:

— Бачиш, яка в нашої мами файна хвороба! Тепер вона може й гектари засівати — рука сама сіпається!

І відразу ж до тата:

— Коли гроші віддасте за ту олію й рибу, що я вам із міста привіз? Та й могли би ще й так пару сотень мені підкинути — таж я ваш син! На дорогу мені треба тисячу! Знаю, що у вас гривні є!

— Ти що, цього разу без грошей із Чехії приїхав?

Брат робить демонстративно здивовану міну на обличчі, що означає: без добрих грошей він додому ніколи не вертається.

— Єврики в Україні дешеві, шкодую міняти!

Це відверта брехня, бо ціни на євро в обмінниках аж зашкалюють. Причина інша: брат узагалі не збирається міняти валюту на гривні. Байка про занадто дешеві єврики звучить уже не вперше, але батьки на неї ведуться. Тож як лише Андрій починає знову збиратися в Чехію, мама з татом вишкрібають свої останні заощадження й відразу ж починають зі своїх пенсій відкладати половину до його наступного приїзду. Брат скупий до неможливості. Ще коли до проголошення Україною незалежності в тата стався інфаркт задньої стінки серця, і я в обласній лікарні витягала хворого з того світу три місяці, — наш Андрійко, який мав зарплату втричі більшу від моєї вчительської, не те що ні разу не відвідав батька, а й жодної копійки на лікування не дав. Зараз стогне, що встановив у хаті металопластикові євровікна — а в Чехії ґазди, котрі багатші, вже кладуть дерев'яні варені.

— Вари й свої, ті, що познімав! У тебе ж були дерев’яні, ще й майже новісінькі!

Брат пропускає мою іронію повз вуха, зневажливо крутить у руках коробки з ліками, які я привезла для тата, хмурніє на обличчі й кличе мене надвір переговорити.

— Такі гроші на вітер сієш! Що старе — то не молоде, — заявляє без усякого встиду. — Вже йому ніякі ліки не допоможуть!

— Але ж допомагали цілих двадцять років! — мало не кричу я.

— Як така багачка, то купуй, — але знай: я тобі нічого давати на лікування старих не буду, в мене грошей нема!

— На ліки нема, а на дерев’яні варені вікна знайшов би! Ти би краще з мамою й татом поговорив, аби своє господарство хоч трохи скасували, бодай одну корову продали, бо вже з ніг падають.

— Як годні робити, най роблять! Я й так узяв у них бичка, щоб менше мучилися. Хочу завтра зарізати, бо мені вже через тиждень треба в Чехію їхати, — а тут ще мама за тим бичком плаче, бо вбила собі в голову, ніби я його годувати брав, а не таким малим різати на м’ясо!

— А нащо ти їм признавався, що збираєшся бичка різати?

— А що з ним маю робити? Заріжу — з’їмо, що й не помітимо. У мене сім’я велика: ми з жінкою, дві доньки, два зяті та ще й четверо внуків! А ти, багачко, хоч при мені старим не привози торбами куповані харчі, одяг і ліки: бо виходить, що я — поганий, а ти — файна! Але ж син набагато більше від доньок значить! Це все, що на батьківськім обійсті, — моє, зарубай собі на носі!

— А я думаю, що татову хату треба віддати Лілі. Ні ти, ні я не пропадемо — вже якось стоїмо на ногах, а вона з двома дітьми живе в маленькій кімнатці в гуртожитку.

— То най поїде за границю й там заробить собі на хату!

— Спадщина завжди належала найменшому з дітей!

— Поговори мені! Це якщо в сім’ї лише доньки. А якщо є син, то якраз йому вся батьківщина припадає!

До хати брат уже не вертається, зате мама починає сваритися, що це я його прогнала.

— Зараз прибіжить ваш Андрійко, не переживайте! Як лишень піду, прибіжить випитувати, що я вам говорила. Скажете, що я від вас нічого не хочу. Тільки подумайте про Лілю! Живіть до ста років, але хай ваше господарство колись таки зостанеться їй!

— О, ви ще будете битися й різатися за наші маєтки, за хату, за стодолу!..

— Мамо, я в цей бік і не гляну!

— Файно, файно! А я гадала, ви будете тут усі разом збиратися, нас будете споминати!..

— Мамо, не творіть ілюзій і краще думайте про життя, а не про смерть. Як худобу продасте, то потягнете ще кілька років щонайменше — навіть зі своєю хворобою!

— Ага, потягнемо! Та ми такі слабі, що від вітру валимося, — але гаруємо, бо хто має робити? Повмираємо тут самі, ніхто й знати не буде!

— Усі повмираємо. Смерть не вибирає, де старий, де молодий, де недужий, а де здоровий. Людина вмирає не тому, що стара або хвора, а тому, що її час прийшов.

— Ади, видиш, Порошиха, твоя ровесниця, що з тобою до школи ходила й вам одного тижня операцію робили, уже не встає! Метастази пішли у легені, хребет, навіть у шию й голову.

Мене обсипає жаром: у моєї мами таки камінне серце! Але зупинити її важко:

— Чому нічого не кажеш? Чого надулася? Чуєш: Порошиха вмирає від раку! А її тоді, як і тебе, оперували!

— Мамо, — кажу із тремтінням у голосі. — Нас оперували в різних лікарнях. У нас були різні хвороби. У Порошихи — рак шийки матки. А в мене — доброякісна киста нирки.

— Від усього вмирають! — робить безапеляційний висновок мама.

— Та ти, Ядзуню, таки вже зовсім здуріла! — не витримує нарешті тато. — Хоч трохи притримай свій поганий язик за зубами! О-о-о, як ти любиш людську кров пити, печінки їсти! Нагризешся, аж запінишся, лиш котрась із доньок на поріг, — а далі нарікаєш, що до тебе ні старша, ні молодша лиця не явить!

Треба збиратися додому, бо он уже Андрійко знов чимчикує сюди від свого особняка. Слово поза словом, але сварки напередодні Різдва мені не треба.

Прощаюся з батьками і йду до гостинця по свіжому сніжку. Давно вже нема ні кучугур, ні заметів, ото тільки притрусило, як у млині мукою. Свіжо, гарно. Тільки настрій зіпсований остаточно. І навіщо було мамі говорити казна-що? Хоча це ж не вперше… Напередодні моєї операції вона раптом сповістила по мобільнику, що Андрій з невісткою їдуть до мене прощатися. І ось я стою на балконі в лікарні, слухаю мамину новину, а сльози течуть по щоках аж у пазуху: мене моя мама ховає живцем! Посилає брата прощатися зі мною! Я зателефонувала Чоловікові, а той зв’язався з Андрієм і таки завернув його з півдороги до Обласного Центру. Потім брат довго дувся, що за виїзд на заробітки в Чехію мій Чоловік назвав його «українським біженцем» і радив найближчим часом навіть не повертатися та — що найважливіше — на очі йому із синами не потрапляти, якщо не хоче стати двогорбим верблюдом…

До автобусної зупинки йти далеченько. А ось — свіжорозрите місце. Алярмово підводили до чиєїсь новобудови газ, то й розкопали дорогу серед зими. На цьому самому місці колись блищала величезна калабаня. Тут я мало не вбила Стару Каргу татовим мотоциклом.

А все почалося з того, що замість конфіскованої під сільську баню присадибної ділянки нашій бабі нарізали землі на краю села, де через окіп уже починалося безкрайнє колгоспне поле. Грунт виявився родючий: чистий чорнозем, масний і блискучий, як смалець. Одна біда: урожай треба було відразу ж після того, як його зберуть, везти додому, бо на голому наділі ніде було дівати: ні тобі повітки, ні стайні, ані хижі! Восени колгоспний транспорт ставав для селян недоступний: голова добре пильнував, щоби трактористи, шофери й конюхи не заробили якусь ліву копійчину. Тож тато нарешті здійснив свою ще юнацьку мрію: купив мотоцикл із коляскою. Як він називався, вже добре не пам’ятаю. Чомусь на думку одразу спало слово «МТС», але ж це абревіатура машинно-тракторної станції — навряд чи вона поділилась би ще із чимось чи кимось своєю назвою. Ні, здається, наш мотоцикл називався «Дніпро», бо тато, виїжджаючи ним із подвір’я, любив цитувати вголос Гоголя: «Чуден Днепр при тихой погоде!». Коляскою тато звозив із бабиного городу і моркву, й кормові буряки, і картоплю, й качани кукурудзи. Бензин тоді був дуже й дуже дешевий, ним задарма ділився із власником приватного транспорту ледь не кожен колгоспний шофер чи перший-ліпший водій на трасі.

Кормові буряки на бабиному городі особливо родили. На відміну від цукрових, їхні коренеплоди, які в нашому селі чомусь називали буряками пастерними, ледве трималися землі, росли практично зверху, майже над ґрунтом, тож вимикати їх можна було без особливих зусиль. А от підняти я могла далеко не кожен буряк: серед них траплялися навіть такі, як піврічне немовля! А ще чудово родили гарбузи. Пригадую одного велетня, який, коли його зумисно повезли важити на колгоспній вазі, потягнув на майже п’ятдесят один кілограм. Той гарбуз у тата відразу ж забрали: сказали, на виставку. Але загалом — хто його знає!.. Голова сільради, парторг, зоотехнік і завфермою так само щомісяця запевняли телятниць, що нібито везуть на виставку найкращого бичка чи свинку, а насправді складали акт про загибель тварини, різали її й ділилися м’ясом.

Мотоцикл став незамінною в нашім господарстві річчю, але була одна проблема: тато повертався з роботи здебільшого тоді, коли надворі вже темніло, і мама постійно нарікала, що збір урожаю мусять завжди відкладати на суботу, — а тут, як на зло, кожної суботи ллють дощі! Щоб уникнути її докорів, тато навчив керувати мотоциклом мене. Лише щоразу наголошував, щоб я їхала на найменшій швидкості й тільки глухими сільськими дорогами, бо як міліція побачить — буде лихо. Я сумлінно дотримувалася татових пересторог. Приходила зі школи, сідала на «залізного коня» і мчала на наш далекий город, де вже від самого ранку порядкували мама й хресна. Врожай перекочовував у коляску, і я везла його додому, а звідти знову — гайда на город, по нову порцію буряків чи картоплі!

Того дня я чомусь їхала мотоциклом разом із мамою. Мама дуже боялася, тому щосили трималася за мене. Якраз настали сонячні дні після затяжних дощів. На шляху перед нами яскраво виблискували величезні калабані, й треба було весь час маневрувати, щоб ненароком не гехнути колесом в одну із них. Коли ми потихеньку доїхали мало не до гостинця, я побачила попереду Стару Каргу, що дефілювала в новеньких перламутрових ґумових чобітках вузькою, вже підсохлою стежкою поміж ямою із брудною водою на дорозі й порослим травою окіпчиком. Особливо блискучі, аж райдужні від переливів барв перламутрові чоботи в той час лише стали криком моди. Вони були значно дорожчі від звичайних ґумаків, і в школі ними хизувалася тільки Ірина Володимирівна. На вчительці сяяла теж перламутрова курточка кремового кольору, а на голові стирчала висока світло-оранжева супермодняцька перука. Увесь цей барвистий і фасонистий несмак чомусь мене раптом страшенно розізлив, і я вирішила налякати нашу сільську «стилягу», а якщо вдасться, то й добряче обхляпати грязюкою. Та коли спрямувала мотоцикл праворуч, колесо під коляскою ковзнуло аж по стінці калабані. Карга з диким неприродним криком відскочила у порослий травою окіп, але послизнулася — й зі всього розгону сіла просто у воду, щоправда, значно чистішу (бо відстояну), ніж у калюжах на дорозі, болото в яких місили кожен трактор і кожна машина, що проїжджали тут по кілька разів на день. Пам’ятаю, як тільки блиснули вчительчині ноги — та ще, прости Господи, сліпучо засвітилися діряві труси з рясними зборками мало не коло самих колін.

Першу частину свого задуму я виконала блискуче! Але того, що сталося далі, я й очікувати не могла, бо, ковзнувши стінкою ями, колесо з коляскою піднялося над дорогою. Хитка рівновага втратилася, мотоцикл перекинувся — і ми з мамою опинилися на самому дні ями з водою. На щастя, маму ніде навіть не дряпнуло, зате мені добряче потовкло ребра, й вони десь із півроку неприємно боліли, навіть уночі нили, а дихати було боляче ввесь час. Це стало для мене доброю наукою, що Бог не любить помсти і що мститися не можна навіть лютому ворогові.

Після аварії в калабані тато ще довго не дозволяв мені навіть наближатися до мотоцикла, але навесні мусив змиритися з тим, що кому, як не мені, доведеться возити насінну картоплю в поле. Я любила мотоцикл, але ненавиділа коляску, що не заважала їздити лише тоді, коли була повна. Порожня ж норовила піднятися над землею разом з колесом, а я вже добре знала, який акробатичний трюк відбувається після цього. Тож ні додати швидкості, ні фраєрнутися перед сільськими однолітками проклятуща коляска мені не давала.

Врешті-решт, мотоцикл визначив мою долю й з одруженням. Худий-худющий Святослав, так собі й розумом, і вродою, купив голубенький «Іж-Юпітер». І коли запропонував мені на ньому поганяти, я закохалася не у власника диво-мотоцикла, а в чудову, легку в управлінні, красиву двоколісну машину. Це був не мотоцикл, а орел! Саме за нього, а не за цибатого сільського хлопця, я й заміж вийшла, тільки то сталося ще не скоро…

Та й тоді, у восьмому класі, татів мотоцикл мені був потрібен не лише для городу. Я вперше закохалася, хоч сама собі в цьому не призналася б навіть під загрозою смерті. Зрештою, хіба то була любов? Справжнє кохання приходить після тридцяти, а то й сорока літ. А в ранній юності — лише захоплення, раптовий гормональний сплеск. Моя подруга-сексопатолог каже, що в юних особин гормони в сотню разів перевищують норму дорослих людей. Та мені мало в це віриться. Ми ж у пору своєї романтичної юності не накидалися одне на одного, як саранча чи колорадські жуки! А те, що нині підлітки вступають у статеве життя дуже рано, спричинилося не гормонами, а телевізором: на екрані двоє тільки-но познайомилися — й одразу в ліжко! Таж навіть бродячі пси кілька днів один до одного придивляються, потому граються, принюхуються, й аж тоді злягаються.

Зрештою, я ж про себе, а не про сучасних підлітків і нічийних псів. Об’єктом мого зачарування став Місько — отой самий колишній пастушок, що мав густі й довгі вії, як і в його теляти.

Місько добре вчився, тож ми з ним час від часу зустрічалися на районних шкільних олімпіадах, навіть пробували переписуватися, — але що можна писати в листі, який запросто розпечатає і прочитає якщо не його, то вже точно моя мама? До нашого нового й великого клубу родичі Міська не пускали, хоч сюди частенько приходили парубки з його села. Не пускали й у місцевий клуб — маленький, старенький, дерев’яний, збудований після війни із реквізованих радянською владою в заможних селян та розібраних на будівельний матеріал стодол і стаєнь. Місько дуже комплексував, що нікуди вечорами не ходить, навіть жалівся мені, але якось змінити ситуацію йому бракувало мужності.

Та несамовито запахли буйні черемхи, вкрилися білопінним цвітом сливки, вишні й черешні, забіліли, як молоко, садки. Дочекавшись, коли тато сказав мамі, що везе Генерала у Львів, тому буде ночувати у військовій частині, я цілий вечір відкручувала коляску від мотоцикла. Ця робота мені давалася надзвичайно тяжко. Ох, бачила б це мама!.. Та вдома була лише спаралізована бабуся. Мама ополудні взяла муку, яйця, бідончик молока та й пішла до хресної пекти паску, а брат із сестрою тут же шмигнули в лісопосадку пускати «ковбочки» — так називалися сигнальні ракети, які сільські дітлахи вимінювали в аеродромної обслуги за вкрадені в батьків, дядьків та старших братів цигарки.

І ось у густих сутінках я гордо виїжджаю на трасу, додаю швидкості й легко долаю п’ять кілометрів до сусіднього села. Зупиняюся біля Міськової брами й починаю свистіти. У хаті світиться, але Місько, напевно, не тільки глухий, але ще й дурний на всю голову: свищи-не-свищи — не чує, сигналь-не-сигналь — не розуміє! Нарешті на ґанок виходить Міськова мама. Нібито до криниці, хоч виливає добрих пів відра води на грядку — і вже аж тоді починає крутити корбу.

— Вуйно Маланко! — кричу я до неї. — Місько дома?

— Дома, лиха бідо, дома!

— Скажіть, що я його чекаю, нехай вийде!

— Місько спить!

— Аякже, він у вас лягає разом із курми! Ще лиш сонце зайшло, а Місько вже спить!

— Ми нині город посадили, наробилися до розпуки!

— Ми теж город садили й паску пекли, але в нас ще ніхто не ліг спати, — і знову зачинаю відчайдушно свистіти.

Як добре, що я цієї «премудрості» навчилася від сусідських хлопців ще в дошкільному віці. Тепер свистом можна й когось налякати, і подати знак про свою присутність.

— Що ти робиш, заразо, усіх псів розтривожила! — кричить вуйна Маланка.

— Буду свистіти, поки ваш Місько не вийде!

— А холера ясна на твою голову! Я зараз пса спущу!

— А я його переїду! Будете мати каліку! Міську! — вже не свистом, а криком гукаю свого обранця.

Хлопець з’являється на ґанку, але далі не йде. Він у новенькому, ще ні разу не вдяганому костюмі, бо на груди Міськові звисає білий прямокутний цінник. Це одяг для випускного вечора у восьмому класі. Мама подбала про любого синочка; а я буду ще в бабиній спідниці-плісе із кнопками-затрасками від верху до низу — мама так і сказала. Та ще й Ліля підсобила: заявила, що в цій же спідниці й сама через п’ять років піде на випускний. Аякже! Сестрі пошиють таке вечірнє кремове плаття з букетиками троянд, що вся школа ахне.

— Ти чого з ліжка встав? — накидається на сина вуйна Маланка. — І з якого це дива ти в новий костюм убрався? Таж іще треба холоші в ньому підрізати й підрубити!

Але Місько прямує до хвіртки.

— Ти куди? — перехоплює його мати. — Міську, не підходи до неї! Це страшна дівка! Не сідай на той мотоцикл, синочку!

Я все прекрасно розумію. І те, що хлопцеві теж дуже подобаюся, адже лиш тому він і нацупив на себе досі не вбираний і ще не підігнаний випускний костюм. І що не буде Місько до мене приходити вечорами, як це роблять інші сільські хлопці, котрі вже мають коханих дівчат, — теж розумію. Таж без маминого дозволу він і кроку сам не ступить. І що вуйна Маланка ще довго не випускатиме сина з-під свого крила, надто довго!.. Й досі не випускає. І торгує Місько на базарі жіночою білизною, жартівливо припрошуючи молодичок: «Панталони від Сталлоне! Купуйте, остання пара!».

— Міську, ти дурний! А ще, Міську, ти маминою цицькою пахнеш! Аж сюди чути! Попшикайся одеколоном! А дівчата кажуть, що ти нездалий, чуєш, Міську! — з розпачу вигукую я найобразливіші для хлопця слова.

Вуйна Маланка хапає в руки якусь ломаку. Тисну на газ і на всій можливій швидкості зриваюся з місця, виїжджаю на трасу й лечу додому. З обох боків гостинця — густі лісопосадки, а далі поля й поля. Наді мною — нічне, блискуче від тисячі тисяч зірок небо. На ньому ані хмаринки. Нема ні крила, ні ангела. Онде якась зірка покотилася й полетіла через усе небо довжелезною дугою. Цвіркуни в траві несамовитіють: отже, надовго настане гарна погода! Десь поблизу з хащів несміливо озивається соловейко, на той щебіт із села відгукується ще один, мабуть, старший за віком, бо його тьохкання — вже віртуозніше, з багатьма «колінцями». Зустрічні машини перемикають далеке світло на ближнє. Я їм несамовито сигналю. Сльози двома потоками течуть по моїх щоках. Ну чому я така нещаслива? Чому мене ніхто не любить? Чому досі не маю хлопця, навіть такого нікудишнього, як оцей дурний Місько? Чому?!

Так не повинно бути! Але так є.