Дівчинка на кулі

VII

Я увійшла в не знайомий мені клас у супроводі худющої і прищуватої, а тому намазаної по всьому обличчі тональним кремом на добрий палець, учительки англійської мови — й зупинилася посеред класу, тримаючи перед собою спітнілими від хвилювання руками важкий портфель. Дві хвилини тому Амеба (так її прозивали в школі) забрала мене з кабінету директора, невдоволено буркнувши, що ще й таке щастя, як я, до всіх інших клопотів, звалилося їй, як сніг на голову. Поки ми йшли порожнім коридором (якраз тривав урок), Аліна Веніамінівна (а так її насправді звали) разів зо п’ять устигла мені повторити, що я однозначно з її вихованцями не вживуся, бо сільських вони не люблять, і що мені краще мовчати як на перервах, так і на уроках, — бо ж говорити по-людськи я, звісно, не вмію, тому після кожної моєї кострубатої фрази лунатиме гомеричний регіт. Що таке гомеричний регіт, я, мала дитина, тоді й уяви не мала, але приблизно знала значення слова «іронічний» — і здогадувалася, що це щось із тієї ж парафії. Отож моя маленька душа заздалегідь скотилася холодною мокрою кулькою в ліву п’яту.

Як тільки ми переступили поріг, учні встали, а класний керівник — звісно, хто ж іще міг супроводжувати нову ученицю з такими важливими напучуваннями? — назвала моє ім’я та прізвище, тицьнула пальцем на парту, за якою сиділа худенька зацькована дівчинка із двома кісками, що стирчали в різні боки, й гордо вийшла, демонстративно грюкнувши дверима. Тривав урок російської літератури. Учні, як не дивно, аж ніяк не зреагували на мою появу. Всі були захоплені тим, про що розповідала молоденька вчителька, у якої вже округлився животик — вона була вагітна. Моя сусідка теж навіть не глянула в мій бік, тільки вхопила лінійку й олівець і провела на парті вертикальну лінію, за яку, напевно, із цієї самої миті я не мала права й потикатися. Але переходити будь-який кордон я взагалі не збиралася.

Через якусь мить розповідь Світлани Яківни настільки захопила мене, що я зовсім забула, що перебуваю в чужому класі. Аж раптом на вчительському столі задзвонив маленький будильничок, і вчителька мало не на півслові урвала свою розповідь, сказавши: «Майо врємя істєкло», попрощалася і вийшла з класу. Як тільки двері за Світланою Яківною зачинилися, татарська навала кинулася до моєї парти. Мої нові однокласники нічого мені особисто не говорили. Вони просто стікалися до моєї парти з усіх сторін, як струмки, і надто прискіпливо та ще й демонстративно розглядали мене упритул, зневажливо, аж якось бридливо, торкаючись самими кінчиками пальців то мого плеча, то руки, то коси.

— Вона із Країни Сонячних Зайчиків: дивіться, яка веснянкувата!

— І носить взуття «прощавай, молодість!».

— У неї комірець нерівно пришитий!

— А ще в неї дуже старі бантики!

— Гляньте, вона під плаття одягла шаровари!

— О, зараз вона заплаче!

— І побіжить до директора!

— Вона, напевно, переплутала нашу школу з ПТУ!

— Ні, з фірмано-батіжним училищем!

Уїдливі репліки сипалися на мою голову густим градом. Було би краще, якби я бодай не повністю розуміла їхнє значення!.. Та я вже прочитала і книжку Всеволода Нестайка «Подорож у Країну Сонячних Зайчиків», і ще кілька днів тому добряче наплакалася, коли мама принесла з магазину сукняні черевички на блискавці (а сьогодні силоміць примусила взути на ноги) — взуття, в якому переважно ходили старі діди-п…рдуни й бабці-дрибці, а в селі такі черевики хоч і не називали «прощавай, молодість!», та йменували ще принизливіше — «г…мноступи». І комірець до шкільної форми я пришивала сама, й колготок у мене не було (вони тоді взагалі лишень що з’явилися й відразу ж стали шаленим дефіцитом, який можна було дістати хіба що по великому блату), — а що вересневі ранки вже стали прохолодні, то мама присилувала мене вдягти під шкільну форму байкові шаровари з «начосом». І бантики мої були не лише старенькі (я їх носила вже котрий рік, адже куплені вони були ще цьоцею Дозею у Львові), а й узагалі ніколи не прасовані — я їх тільки скручувала в рурочку[53] наніч, аби хоч трохи розгладити. Татарська орда зусібіч викрикала на мою адресу жовчні кпини, глузливий регіт кресав мою свідомість, як удари шаблюк, доторки чужих пальців спричиняли ефект випущених на мене із гармат бойових ядер… Відступати було нікуди, тож я вихопила з портфеля найтовстіший підручник і щосили луснула ним по голові першого-ліпшого хлопчиська, котрий сушив зуби за півкроку від моєї парти. Аж коли вдарила, раптом упізнала, що це був не хто інший, як Вовочка — мій принц із колишнього новорічного свята!

Вовочка зойкнув, схопився за голову і присів. Та мій удар чомусь приголомшив не так його самого, як усіх інших: Володя Аннищук був онуком першого секретаря райкому, тому до цього хлопця не те що учні, а й учителі ставилися, як до священної індійської корови. Він ніколи не отримував двійок, навіть якщо біля дошки не годен був сказати ані слова — в такому разі йому просто не клали оцінок; вважався круглим відмінником від першого класу, а фото Вовочки на стенді «Кращі учні школи» було приклеєне в першому ряду якраз посередині.

— Вона вдарила Вовочку! — заверещала котрась із дівчаток (пізніше я довідалася — староста класу Вірка-Шкірка) на такій високій ноті, наче я свою випадкову жертву вже закатрупила насмерть.

А вродлива євреєчка Ліліана Гольденблох, на прізвисько Блоха, — чорна, як циганочка, й дрібно кучерява найперша модниця в класі (яку наші любі однокласники зрідка, але дуже дошкульно дражнили: «Палукровка: атєц — єврей, а мать — жидовка!») — несамовито заволала: «Лікаря! У Вовочки, напевно, струс мозку, як і в моєї бабусі, що її машина збила!». Хтось із хлопців помчав за Аліною Веніамінівною, хтось — у медпункт, хтось — до самого директора. А вже за якусь хвильку в учительській дорослі дяді й тьоті навперебій пояснювали мені, яка ж я «ай-я-яй!», та, розмахуючи руками, як вітряки, утовкмачували в мою бідну голову, що в їхній школі такого ще ніколи не було й бути не могло, бо це взірцевий заклад, у якому діти не б’ються, що я — «дике село», «сільпо» і «дєрьовня», що таких треба хапати за шкірку й відсилати в колонію для малолітніх злочинців і що ще один такий мій вибрик — і мене прямо з класу забере міліція!..

Проте міліція не приїхала ні другого, ні третього дня, хоча про мій «подвиг» дізналася вся школа. Та більшість учителів, як не дивно, взагалі не брали участі у цькуванні моєї нещасної персони, а деякі взагалі дивувалися моїй красивій мові, багатій лексиці, добрій пам’яті й таким знанням, яких не мали навіть їхні міські підопічні. Коли ж на уроці математики я розв’язала, як-то кажуть, за одним рипом, аж одинадцять задач — учителька індивідуально підсувала мені одну за одною, причому все важчу і важчу, — клас теж трохи присмирнів, адже відтоді саме в мене доводилося списувати чимало домашніх завдань, які були не під силу нікому з ровесників.

Утім, зовнішнє перемир’я з однокласниками було несправжнє і дуже хитке. У моєму новому класі вчилися діти високопоставлених батьків. Цих благополучних нащадків десь аж у самій глибині їхніх дрібненьких душ обурювали як мої знання, так і вміння постояти за себе, якщо треба, то й кулаками. Дівчата переважно діяли «тихою сапою»: наприклад, у моєму портфелі невідомо яким дивом з’являлися випрасуваний на кант і напарфумлений дорогими духами чийсь носовичок або рукавичка, — а тоді котрась зі сльозами заявляла, що у неї з кишеньки в курточці украли її улюблені «платочєк» або «пєрчаткі». Як і слід було чекати, Аліна Веніамінівна починала шукати «крадену річ» насамперед у портфелі моєї сусідки Катрусі, яку однокласники, хоч вона була дівчинка доволі розумна, вже остаточно зацькували тільки з тої причини, що її мама була двірничкою й замітала вулиці; а одразу ж за тим — у моїй сумці. Як і мені, Катрусі, ясна річ, найпрестижніший у місті навчальний заклад аж ніяк не не «світив», — але будинок, де вона жила, стояв якраз поруч, і за таких обставин не прийняти дівчинку до найближчої школи за часів Совдепії не ризикнув би жоден директор.

Через два дні після моєї появи у класі, у середу, яка чомусь вважалася санітарним днем, на початку першого уроку «сантрійка», що нею керував той самий Вовочка, взялася перевіряти наші вуха, комірці, нігті й чистоту рук. І хоч Світлана Яківна попросила проводити цю процедуру не під час російської літератури, головуючий твердо заявив, що перший урок середи — на п’ять хвилин санітарний, тому перевірка таки відбудеться. До пори до часу все було тихо-мирно. Коли ж настала моя черга і я повернула кисті рук долонями вгору, головний «санітар» зарепетував на все горло: «Руки страшенно брудні! І діряві!!!». Поглянути на небачене диво — діряві руки! — збіглося півкласу, тому Світлана Яківна мусила втрутитися:

— Вовочка! Ти — білоручка! Ти ніколи в житті не тільки не працював фізично, а й навіть не бачив мозолів на долонях, тим паче — ще й потрісканих від тяжкої роботи! Руки в дівчинки чисті, але це руки трудящої людини. Сядьте всі за свої парти, а ти, Ольго, розкажи їм, що вмієш робити!

Наївно і щиро я почала розповідати, що ношу воду із криниці, топлю піч, копаю картоплю, пасу корову, годую кроликів, яким руками рву траву, бо тато ще не дозволяє мені косити косою — боїться, щоб собі ноги не порубала, тру на терці буряки для телички, проціджую через цідилко молоко, як тільки мама здоїть корову, пильную брата і сестру, а ще роблю багато чого іншого в господарстві. Світлана Яківна наголосила, що праця облагороджує людину, що немає ганебної професії (при цьому хтось хихикнув: «А двірничка?» — й Катруся зашарілася по самі вуха), тому Фрідріх Енгельс, найкращий приятель Карла Маркса, наголошував, що праця створила людину, іншими словами — посприяла мавпі перетворитися в істоту, яка вже вміла користуватися знаряддями. Клас уважно слухав про різні стадії людського роду від пітекантропа, неандертальця, кроманьйонця аж до людини розумної, представниками роду якої ми виявилися також, — але на перерві мені все-таки вліпили прізвисько Колгоспниця. Дісталося й моїй сусідці — знову ж таки за професію її мами. Катруся як сиділа, так і лягла головою на парту й беззвучно заплакала. Дівчатам цього цілком вистачило, і вони перемкнулися на мене:

— І ким ти будеш, як закінчиш школу? Підеш пасти колгоспне стадо?

— Або сапати буряки!

— Сядеш на трактор, як Паша Ангеліна? Хі-хі!

— Свиней вона буде вирощувати! Хрю-хрю!

— І велику рогату худобу! Му-у-у!

— Ги-ги-ги! Щодня сіпати корів за дійки!

— Неправда! — вигукнула я. — Коли я стану Золотою Рибкою, ви всі вже будете Старими Каргами!

Почувши про таку перспективу, однокласниці накинулися на мене, як колись у дитинстві оскаженілий гусак. Від розправи мене врятував дзвінок і прихід Амеби. Не відаючи, хто з колег носить таке прізвисько, якось на уроці біології Тамара Михайлівна, пояснюючи нову тему, необачно мовила: «Візьмемо для прикладу одноклітинний організм — амебу!». Клас вибухнув реготом, посипалися репліки: «То ось чому вона така худюща! Одноклітинна ж!». Збагнувши, що й до чого, вчителька продовжила: «Наскільки я зрозуміла, Амебою ви звете не мене, але когось із наших учителів. І все-таки одноклітинні організми за шкільною програмою ми мусимо вивчати. Тож розглянемо в такому разі інфузорію туфельку».

Ледь переступивши поріг, Аліна Веніамінівна заговорила англійською, приплющивши свої маленькі безбарвні очка і набравши пози британської королеви, тобто гордо піднявши голову й виставивши на наш огляд випещені руки з бездоганним манікюром. Її тирада лунала хвилин десять-п’ятнадцять. Так було на початку кожного уроку іноземної мови. Щоразу ми сиділи, майже нічого зі сказаного вчителькою не розуміючи, поки Амеба не переходила до опитування, скрушно зітхаючи, що в цілій школі вона навіть не має з ким поспілкуватися дорогою її серцю, вишуканою мовою «інґліш». У журнал сипалися двійки, трійки й вимучені четвірки. На п’ятірки, та й то «туберкульозні», як завжди ущипливо додавала Амеба, в нашому класі мали право лише Вовочка й дуже зрідка — Ліліана, донька відомого на все містечко кравця Гольденблоха, котрий у звичайні дні працював, як говорили про нього, «сносно», а у вихідні — шив одяг по блату тільки «класно», а часом навіть «віртуозно», і тому, віддаючи готові речі замовникові, завжди цілував себе у складені пучкою пальці й додавав: «Ціммес!».

Мене Аліна Веніамінівна демонстративно не піднімала, і я вже котрий день потерпала від жаху, що настане мить, коли й мені прийдеться «сповідатися» — так однокласники йменували відповіді біля дошки на уроці в Амеби. Дівчата тільки й мріяли, коли ж Аліна Веніамінівна таки назве моє прізвище, адже я необережно комусь із них промовилалася, що з усіх шкільних предметів у мене таки буде спотикачка з іноземною, бо в початкових класах я її зовсім не вивчала. Тож і староста, й Ліліанині подруги з нетерпінням чекали мого безславного краху, а Катруся лише нажахано шепотіла: «Тоді вони тебе з’їдять без солі й перцю!».

Хлопці, на відміну від потайних однокласниць, чинили зі мною прямолінійно й грубо. Підніжки, прив’язування косами до стільця, кнопки на сидінні моєї парти стали повсякденною справою. Певна річ, однокласники вже затямили, що відплата не забариться, тим більше що закони честі у школі все-таки діяли безвідмовно. Правда, ні на коридорі, ні в класі ніхто ні з ким не бився.

Зводити порахунки між собою хлопці йшли у глухий кут на подвір'ї між кухнею і шкільним складом, у якому зберігався городній інвентар і парадна форма, що її школярі вдягали на демонстрації під час першотравневих або жовтневих свят. Це місце підпільно називалося «точкою». Фраза: «Пішли на точку!» — лунала як прилюдний виклик на дуель, тому відмовитися означало зажити слави боягуза, власне, стати посміховищем в очах цілої школи. Те, що чоловіки з жінками на дуелях не б’ються, мої ровесники не знали. Зрештою, з усього дівчачого племені в цій школі пропозиція: «Пішли на точку!» — на адресу того чи іншого хлопця звучала тільки від мене — інші представниці прекрасної статі амазонських поривів узагалі не проявляли. Щоправда, наші хлопці не особливо з інших своїх ровесниць і глумилися: переважно це були майже безневинні дії — крапля клею на сидінні парти, розстебнутий ґудзик на поясі фартушка, розв’язаний бантик на голові. Загалом такі маленькі прикрощі називалися «ловкасть рук — і нікакова машеннічєства». Хлоп’ячі жарти переважно минали безкарно, в гіршому разі дівчата рюмсали і приводили на розправу когось з учителів чи й власну маму. У мене таких можливостей не було, тому доводилося рятуватися власними силами. Правду кажучи, в ті часи ніхто нікого не бив ногами в обличчя, ніхто не копав у живіт чи в груди: суперника цілком вистачало повалити на землю. Якщо ж сутичка закінчувалося чимось серйознішим, то це вже розцінювалося як катастрофа з усіма неминучими наслідками. Тому крапля крові з носа чи губи миттєво гамувала найбільшу злість супротивника-переможця, а відірваний комірець чи розірваний піонерський галстук узагалі слугували страшними речовими доказами великого злочину Світлана Яківна, добра душа, чудово розуміла, яким пеклом для мене стала нова школа. Проте втручатися в перебіг подій навіть моя улюблена вчителька не квапилася: їй вистачало свого до нового. П’ять років тому трагічно розбився її чоловік-льотчик, із яким вона мала синочка Василька. Недавно Світлана Яківна зійшлася з чоловіковим другом, авіатехніком Вітею, але чомусь неофіційно, що в радянські часи аж ніяк не заохочувалося. Тож нашій учительці за «аморалку» час від часу вичитував нотації ідеологічно підкований директор школи. А заступник директора з виховної роботи — так жодного разу й не одружена, але вже зморщена, як печене яблучко, й суха, як висушена сливка, за що її гостроязикі старшокласники нагородили прізвиськом Урюк, — час від часу на адресу нашої Світлани Яківни у розмовах із колегами зумисне вголос, щоб чули й учні, кидала: «Мене би так за ніс ніхто не водив! Ганьба! Сором для всього колективу! Я би так не вчинила!». Аж доки якось на перерві шкільний воєнрук не витримав і теж уголос не буркнув: «А кому ви треба, цнотливице наша? Від вас уже вночі й комарі сахаються, а з квартири навіть усі таргани давно повтікали!».

Тим часом животик у вчительки ріс, а Вітя частенько дозволяв собі перепускати чарочку-другу, та до загсу Світлану Яківну не вів, — зате часто приходив до школи й демонстративно цілував нашу підстаркувату «завучку» в губи, та ще й реготав, що без нього вона помре не просто дівкою, а й узагалі нецілованою. Урюк відбивалася від п’яненького авіатехніка, як від ведмедя, викликала у свій кабінет Світлану Яківну й репетувала, що треба терміново щось робити і з Вітьком, і з животом, бо вона цього 6л…дства у стінах школи не потерпить. Врешті-решт кудись натхненно скаржилася, якісь листи комусь писала — і Вітьок та Світлана таки одружилися. А потім виявилося, що то не авіатехнік, а наша вчителька сама цього шлюбу не хотіла: бо вже встигла переконатися, що Віктор — не той чоловік, з яким можна почуватися щасливою. Розлучилося подружжя за ініціативою Світлани Яківни ще до народження дитяти. Зате Урюк нарешті заспокоїлася: її зусиллями мораль «молодих будівників комунізму» була порятована — аж двома печатками в паспорті нашої вчительки російської мови й літератури. Забігаючи наперед, скажу, що одруження й розлучення Світлани Яківни офіційно вирішилися вже тоді, коли й мої шкільні проблеми «розсмокталися». На час апогею моїх цькувань із боку однокласників учительці було не до мене. І лише одного разу, коли я заховалася в гардеробі від своїх переслідувачів, Світлана Яківна випадково почула моє схлипування, підійшла, присіла поруч і сказала:

— Не зважай на них. Вони зараз їдять свій білий хліб, а ти — чорний. Але в житті доводиться їсти то один, то другий. Настане й твоя біла смуга і твій зоряний час! А вони ще давитимуться цвілими сухарями!

Світлана Яківна як у воду дивилася. Коли, вже майже сорокарічною, у Києві біля вокзалу я побачила бомжа Вовочку-Генсека, а ще раніше — зацофану, передчасно постарілу й стероризовану долею Вірку-Шкірку, яка в нашому класі була носієм «найвищої справедливості», тому вчителі в один голос прокували їй щонайменше посаду прокурора, — то згадала про чорний і білий хліб із розмови зі Світланою Яківною. Жаль тільки, що не знаю, де зараз ця хороша людина і дуже талановитий педагог, не відаю, яким хлібом частує її доля на старості літ.

А тоді, в моєму далеко не райдужному дитинстві, вперше на «точку» я повела свого «принца» Вовочку. Він, нещасний, ніяк не міг простити, що колись наївно повірив виховательці дитсадка, ніби я — казкова Попелюшка, а може, ще й досі шкодував свою корону. Добряче діставши від мене книжкою по голові в перший же день мого перебування в новій школі, «зоряний хлопчик» затаїв на мене образу. То й не дивно, що він пристав на підмовляння менш заможних хлопців: мовляв, вони робитимуть мені дрібні збитки, а за це Генсек має розплачуватися з ними шоколадками. Але підлі хлопчиська зрадливо «здавали» Вовочку, як тільки-но з моїх уст лунало вбивче слово «точка». Може, їм було все-таки ніяково битися з дівчинкою, а може, вони у такий дріб’язковий спосіб мстилися «багатенькому Буратіно», за те що він мав тих шоколадок завжди удосталь, а вони — лише на Новий рік.

Та коли вчителька математики, якій прозивалися Шім-Вішім, бо вона дуже шепелявила (й через це прізвисько я її чомусь дуже жаліла), захоплено сказала про мене Світлані Яківні: «Ця дівчинка дуже мудра! Не просто розумна — мудра!» — заздрісний «відмінник» Вовочка вліпив мені відповідне прізвисько. Уже на наступній перерві він разом з іншими хлопчиськами виспівував: «Мудра — наїлася пудри, закусила горіхом і стала психом!». Мене дражнили гуртом і вроздріб, а це означало, що битися з усіма не випадало, а краще — із самим призвідцем. Зрештою, прізвисько Мудра не таке вже й страшне — багато моїх однокласників мали куди гірші клички. Самого Вовочку, як я вже згадувала, дражнили «Генсеком» — натякаючи не то на найвищий в СРСР пост, що на нього, за сприятливих умов, міг колись претендувати онук першого секретаря райкому, не то, власне, на чільну посаду Аннищука-найстаршого в компартійній ієрархії районного масштабу. Але позаяк мама за мою допитливість часто називала мене в очі й позаочі психічною, то фраза «стала психом» вразила мене в саме серце.

Коли ж знаменну фразу: «Пішли на точку!», — перед усім класом я кинула в обличчя Вовочці, хлопець побілів, як стіна, але таки поплентався услід за мною. Бідний Вовочка! Він же не сіпав мене за коси, не ставив мені підніжок, навіть не вдарив жодного разу. Цілком імовірно, хлопчина й не розумів, що словом можна зробити болячіше, аніж кулаком. Із «точки» Вовочка прийшов весь обваляний у пилюці, як сира котлета в муці чи сухарях. Клас відверто кепкувати з нього все-таки не посмів, але всі переморгувалися й пересміювалися у Вовочки за плечима. Переможеному мною Генсекові була вкрай потрібна сатисфакція, й він намовив свого приятеля Ігоря викликати мене на двобій. Ігорко вже третій рік відвідував секцію боксу, був міцним, добре тренованим і належно вгодованим хлопцем. Його навіть дражнили «Упітанний — не значіт васпітанний». Якщо навіть не брати до уваги мою «слабку» стать, ми з Ігорем були ще й у різних вагових категоріях. Що саме обіцяв і чим розплачувався Вовочка з майбутнім боксером, я не знаю, але наступної перерви на мою адресу з уст Ігоря пролунало: «Пішли на точку!». Чи усвідомлювала я, що сили трагічно нерівні? Аякже! Але відмовитися не могла, бо й так у класі вдоволено заґелґотіли десь зо два десятки моїх явних і потаємних воріженьків.

З Ігорем ми не так билися, як борюкалися. Якоїсь миті мені навіть здалося, що він мене або жаліє, або з не відомої мені причини просто змушений зі мною битися, тому для нього важливий не результат нашого поєдинку, а сам процес. Але хитрий Боксер лише присипляв мою пильність. Вибравши вдалий момент, він щосили вгатив мене кулаком у сонячне сплетіння. Пригадую тільки, як мені враз різко потемніло в очах — а далі провал у пам’яті. Коли ж прийшла до тями там же, на «точці», Ігоря поряд уже не було, не чулося галасу й зі шкільного подвір’я, — а отже, велика, півгодинна перерва вже закінчилася, а ми ж починали наш поєдинок майже відразу після дзвінка з уроку.

Ні вдихнути, ні видихнути без нестерпного болю я не могла, тому ввійшла до класу, зігнута удвоє. Аліна Веніамінівна знехтувала моїм самопочуттям, не помітити яке було просто неможливо, і стала грубо вичитувати за запізнення. Не дослухавши її нотацій, я звалилася, мов сніп, посеред класу на підлогу. Отямилася тільки в медпункті, коли мені під ніс тицьнули вату з нашатирем. Медсестра довго допитувалася, що сталося, але я лише трималася руками за живіт і вперто мовчала. Це неабияк розізлило літню жінку, яку школярі вже не раз підставляли своїми вигаданими болячками, і вона почала мене шпетити, що я не вивчила уроку й тому прикидаюся хворою. Довелося, переборюючи біль, устати й піти до класу.

Те, чого я боялася, сталося: уже продзвенів дзвінок з уроку, а в когось із дівчат знову кудись «щезла» якась улюблена дрібничка — й, закономірно, мій портфель був підданий ревізії класним керівником, — а там же лежали десять карбованців, які тато вранці дав мені на нові туфлі! Побачивши, що я з’явилася й навіть — який сором! — виявила обшук свого майна, Аліна Веніамінівна тицьнула мені під ніс гроші: «У кого вкрала?». Я ледве прошепотіла, що тато дав на нове взуття. Взявши до уваги мою смертельну блідість, учителька таки змінила злість на милість і співчутливо запитала:

— Що з тобою?

— Живіт, — промимрила я.

— Апендикс?

— Ні…

— Вона у своєму селі місяцями їсть голу картоплю або квасолю, навіть без м’яса! — хихикнув Вовочка.

— І гнилу капусту! — зашкірився Ігор-Боксер. — І п’є з криниці сиру воду! Пронос гарантований!

Та класний керівник цитьнула на хлопців, а мені помахала пальцем перед самим носом:

— Я ж казала, що так буде! Я тебе чесно попереджала: ця школа не для тебе!

Коли ж учителька вийшла, Ігор вирішив доконати мене остаточно: жестами почав демонструвати, як ми з ним билися, а він використав прекрасний прийомчик — «хук» називається! — й легко послав мене в нокаут. Вовочка ж тим часом малював на дошці єхидну карикатуру на мене, а його підлабузники мавпували все, що показував рухами Боксер, і реготали на всі горлянки. Витримати ці знущання було понад мої сили…

На вчительському столі стояла важка, із грубого скла, вже відкоркована пляшка силікатного клею. Я вхопила її майже мимовільно і щосили хлюпнула їдкою рідиною просто в обличчя Вовочці. Генсека врятувала крейда, яка чомусь саме в цей момент упала на підлогу, й він за нею нахилився. Клей із горлечка пляшки широкою дугою пролився на новесеньку, фабрично розграфлену на лінійки і клітинки шкільну дошку. Мокра поверхня відразу ж дивно потемніла, запінилася, і з неї почала злазити темно-зелена фарба.

— Вона знищила нашу нову дошку! — зарепетувала староста, Вірка-Шкірка.

— Аж тепер її виженуть зі школи!

— Нарешті!

— Коли б уже швидше!

— Як нам було добре без неї!

— Дурна Колгоспниця!

— Дикунка невихована!

— Бандитка!

Вовочка глипнув на пляму, тоді на мене, побуряковів, далі поблід, а тоненькі пальчики скрипаля на його руці дрібно затремтіли. Хлопчисько лише зараз збагнув, що саме ледь-ледь не сталося з його обличчям і його очима. У нього підкосилися ноги. Наш Генсек сів на підлогу, просто у крейдяний пил, скривився й на очах у всього класу гірко заридав.

Потім Аліна Веніамінівна «чупасом», тобто щосили тримаючи однією рукою за комірець шкільної форми й майже відриваючи мене від підлоги, бігцем вела до директора, а там утрьох — класний керівник, директор і завуч — годину читали мені лекцію, що Павлик Морозов у моєму віці зробив те й те, Валя Котик у тому ж віці — те й те (далі йшов довжелезний перелік добрих справ дітей-героїв), а от я — невиправна малолітня хуліганка, за якою колонія плаче! — зумисно знищила дорогезне шкільне майно. Вердикт був один: батьки мають відкупити таку саму класну дошку, скільки б це їм не коштувало й де би вони її не діставали. До того ж завтра після уроків педагогічна рада школи розгляне мою не гідну радянської піонерки поведінку у присутності представника дитячої кімнати міліції.

Зі школи я не пішла ні на зупинку, щоб їхати додому в село, ні у взуттєву крамницю, а попрямувала у військову частину до тата. Куди йти, я знала. З батьком на його роботу ми вже одного разу заходили. Власне, тоді ми йшли не те щоб конкретно у військову частину, а у спецмагазин військторгу, який тато чомусь називав «Ванькін торг», і купували там лимони до чаю, які в нашому містечку в цивільних крамницях продавалися вкрай рідко — й тоді за ними стояли довжелезні черги. На КПП черговий солдат зі мною навіть розмовляти не захотів, тож я сіла біля воріт на свій портфель і стала сумлінно чекати татової машини. Спливала година за годиною. Почало сутеніти. Спалахнули вуличні ліхтарі. Я незчулася, як і заснула сидячи. Розбудив мене стривожений голос Пал-Палича:

— Валодя, што твой рєбятьонак здесь дєлаєт?! Сматрі: твая дачурка, ілі я ашибаюсь?

Поки тато глушив мотор і обходив легковик, Генерал вискочив з машини й почав термосити мене, схвильовано розпитуючи, що сталося. Я ж плутано пояснювала про «точку», куди наші учні на перервах ходять битися, про мій безславний поєдинок з Ігорем-Боксером, про злощасну шкільну дошку, підлого Вовочку-Генсека, клей, від якого облазить фарба, педраду, міліцію і Валю Котика, якого вбили німці… Пал-Палич не став вислуховувати до кінця — підхопив мене на руки, притиснув до своїх грудей і гнівно прошипів: «Ізвєрґі! Да чєво дітьо давєлі! Ну, я ім устрою!..».

А потім ми утрьох пили чай з лимоном у кабінеті Генерала й довго розробляли план завтрашніх дій. Єдине, чого Пал-Палич не міг обіцяти гарантовано, — то це чи не викличуть його зранку у штаб. Але до кінця останнього уроку він таки мав з’явитися у школі, хоч би навіть почався кінець світу: це він заявив авторитетно й навіть узяв під козирок.

— Нічєво, маленькая Жанна д’Арк! — сказав Генерал наостанок. — Кастьор єщьо нє зажжон, і єщьо нєізвєсна, каму на ньом ґарєть!

До класу я зайшла одночасно зі дзвінком, тобто значно пізніше від Аліни Веніамінівни, котра цього ранку заявилася ще тоді, коли я, як завжди приїхавши із Села першим автобусом о сьомій годині, пересиджувала в гардеробі, затягуючи до неможливо довгого тривання свій процес перевзування із чобіт у тапочки. На моє привітання вчителька, замість відповіді, схопилася зі стільця, як обпечена, й зарепетувала:

— Мама де? Тато де? Ти, що, не зрозуміла, що тобі сказали з’явитися до школи з батьками?

— Зараз сюди прийде мій тато зі своїм Генералом! — відказала я й незворушно попрямувала до своєї парти.

Учителька аж дар мови втратила від мого нечуваного зухвальства. А клас, навпаки, вибухнув реготом й улюлюканням:

— Її тато — з генералом! Хі-хі-хі!

— Ви чули? У її тата навіть є свій генерал!

— Ховайтеся, хлопці, зараз генерал прийде з кулеметом і нас усіх перестрі…

Кінець фрази так і завис у повітрі, бо саме в цей момент двері відчинилися — і на порозі, у парадній військовій формі із золотими погонами й цілим «іконостасом» орденів на грудях, постав Пал-Палич власною персоною. Клас навіть без команди вчительки зірвався на рівні ноги, та й сама Аліна Веніамінівна виструнчилася, як напередодні строго покараний новобранець на плацу. Моєму щастю не було меж: я врятована! З радісною усмішкою на пів обличчя я вибігла з-за своєї останньої парти і притулилася до Генерала. Він поклав свою велику долоню на мою голівку і звернувся до класу, в першу чергу до наших хлопців:

— Я уже разґаварівал і с вашим дірєктарам, і заучєм, і с ваєнруком тоже. Сволачі ви сваєабразниє, мальчішкі саплівиє! Дєвачку біть хватіла ума і мужества? Ану, Баксьор, встать! І ти, Владімір, встать тоже! Я тваєму дєду уже далажил, как ти сєбя в школє вєдьош, как імя єво пазоріш. «Дєткі с клєткі», панімаєш! А ти, учітєльніца, знай: тєбє кур пасті, а нє дєтєй васпітивать! Ти чєво рєбьонка тєррарізіруєш? Чєво єй шмон в партфєлє устраіваєш? Слушай мєня вніматєльна: єщьо адін такой случай — і всьо, пращай, учітєльскій діплом, — ета я тєбє абєщаю! А тєпєрь всє мальчішкі винялі чістиє лісти бумаґі, ручкі — і напісалі пад маю діктовку: «Распіска. Я, запятая, дальше — фамілія, імя, отчєства, запятая, больше нікаґда в жизні ні прі какіх абстаятєльствах, запятая, ні трєзвий, запятая, ні пьяний, запятая, нє ударю женщіну даже цвєтком. Точка. Дата і подпісь».

Пал-Палич власноруч зібрав усі розписки, перевіряючи наявність підпису на кожній, перелічив кількість хлопців у класі й кількість зібраних папірців — і підсумував:

— А кто нарушит ету прісяґу, таво я в армію нє вазьму! Всю жизнь будете мамінай сіськай пахнуть, паршивци!

Виховний метод Пал-Палича виявився набагато дієвішим за весь педагогічний досвід нашої престижної школи. І не тільки тому, що в ті часи не служити в армії вважалося великою ганьбою, а й також із тієї причини, що Генсекові справді добряче дісталося від його дідуся, а всім іншим — гамузом від директора, завуча, Аліни Веніамінівни та власних батьків. Дошку поміняли вже на другий день. Правда, на вживану, але купувати нову моїх батьків уже ніхто не змушував. З учнями в усіх класах провели виховні бесіди з техніки безпеки про те, що ні чорнилом, ні клеєм не можна хлюпати ні на шкільний інвентар, ані, крий Боже, собі чи комусь іншому в обличчя. А заодно й нагадали строго ще раз, що радянські піонери не б'ються. Боксера поставили на облік у дитячій кімнаті міліції. Не допомогли ні мамині зв’язки, ні дефіцитні ковбаса й масло з гастроному.

А що було потім? А потім ми дорослішали, розумнішали й таки ставали людьми. Звісно, потроху, не всі разом і не кожен повністю. Ясна річ, із потугами, часто-густо з помилками та болючими ударами долі. Ще спалахували сварки й навіть траплялися рецидиви підлості. Але особисто я вже не відчувала більше тотального цькування, як це було в перші два місяці мого навчання у новій школі. Місце під сонцем було відвойовано.

Усе інше значило набагато менше.