Дівчинка на кулі

XII

У дев’ятому класі в нас помінялися деякі вчителі. Українську мову й літературу почав викладати Володимир Романович Пецький, сухенький, невисокий чоловічок, дивовижно обізнаний з українським красним письменством, дуже вимогливий, але завжди справедливий. Уже через тиждень я стала його улюбленою ученицею, а геометрія й алгебра для мене відійшли на другий план, набагато поступившись рідній літературі.

Старшими класами в ті часи вважалися тільки два останні, то й хронологічний курс літератури від Шевченка до повоєнного періоду XX століття вивчався тільки в дев’ятому і десятому класах. На уроках ми глибоко опрацювали й «Катерину», й «Наймичку». Правда, дівчата червоніли при одному тільки слові «покритка» й уникали біля дошки його вимовляти, а хлопці (та що там хлопці — навіть учитель!) помітно нітилися, коли розповідали про моральне падіння Шевченкових безталанних героїнь. Така була цнотлива доба, такі закомплексовані покоління.

Проте на уроці вчитель постійно намагався зав’язувати дискусії, ставив відмінні оцінки не лише тим, хто вважав, що Катерина і Ганна — жертви суспільного ладу, бо так було написано в підручнику, а й тим, хто обстоював думку, що, наприклад, Катерина сама винна у своїй недолі, бо «не слухала ні батька, ні неньки» ще дівчиною; а пізніше — з байстрям на руках із дурної голови пішла шукати зрадливого офіцера; ну й насамкінець учинила аж ніяк не мудро, утопившись в ополонці, бо покинула напризволяще малого сина. А Лукія, про яку йшлося в написаній російською мовою повісті Т. Шевченка, хоча теж народила дитину від «копитана», але коли її підкинула бездітним батькам, а офіцер почав підмовляти колись покинуту красуню мандрувати з ним за військом, відмовилася від такої пропозиції й, отримавши від коханого з усієї сили батогом по плечах, аж тріснула домоткана сорочка, зробила правильний висновок для себе: «Оце тобі, дурна, плата за твою любов!». Тож і про героїню поеми «Наймичка» — Ганну, хоч у тексті цього твору й не було ніяких даних про гріховного призвідцю до життєвої драми дівчини-зведениці, ми домислювали подібну ситуацію до Лукіїної. Подібних диспутів не дозволяла на уроках російської літератури навіть Світлана Яківна, хоч дехто з нас самовільно й пробував у подібному дусі трактувати драму О. Островського «Гроза».

Хіба ми, комсомольці-старшокласники, розуміли, що живемо в найстрашніші 70-і роки деспотичного панування тоталітарної системи, що за гарячі дискусії на своїх уроках Володимир Романович міг поплатитися не тільки учительським дипломом, але й власною волею? Нам було цікаво — й цей фактор вирішував усе: ми читали художні тексти повністю й опрацьовували всю додаткову літературу, яку лише могли знайти в кількох міських та районній бібліотеці, любили й поважали свого вчителя й готові були перед усім світом заявляти, що він — найкращий. Численні перемоги вихованців Володимира Романовича на обласній та республіканській олімпіадах спонукали так само вважати й дирекцію школи, тож нашому педагогові-словеснику за високим дозволом облвно вирішили присвоїти звання Заслуженого вчителя. Звісно, задля цього із трепетом мусили прийняти комісію з Києва, тому заздалегідь уся школа стояла на вухах: готувалися виставки шкільних творів, дитячої літературної творчості, натхненно працювали драматичний і літературний гуртки, якими керував наш улюблений учитель. Та вирішальним моментом мав стати урок української літератури за поемою «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Натреновані на попередніх заняттях, ми уважно прочитали усі виноски до тексту, сумлінно опрацювали коментарі в «Кобзарі», познаходили в бібліотеках додаткову літературу. Ніщо не віщувало біди.

Вперше прогриміло, коли учні взялися за аналіз уривка, де розповідалося про те, як п’яні конфедерати по-звірячому замордували титаря у Вільшаній і забрали його дочку Оксану, щойно вона повернулася додому з побачення-прощання з Яремою. Хтось із хлопців мовив, що іншої причини, щоб неволити дівчину в польових умовах воєнного протистояння, ніж з метою розпусних дій, в озброєних поляків не було, й зробив висновок, що Ярема, якого й сам Залізняк, і Гонта, й інші гайдамаки відмовляли визволяти обезчещену дівчину й поєднувати з нею свою долю, зробив справжній подвиг, адже не тільки не прислухався до висновків тих, для кого народна мораль стала вищою від пам’яті серця й голосу совісті, а навіть, навперекір осуду свого оточення, в монастирі взяв церковний шлюб з коханою дівчиною після всього, що їй довелося перетерпіти в лядському полоні. Перевіряючі, які сиділи поміж рядами наших парт, демонстративно перезирнулися між собою й поквапно взялися щось занотовувати у записники.

Вдруге вдарила блискавка, коли клас приступив до аналізу образу Гонти і його жорстокої розправи над власними дітьми. Староста класу Вірка-Шкірка глибокодумно заявила, що коли йдеться про класові переконання, то жаліти навіть близьких родичів не можна, й навела, як взірець, загальновідому історію Павлика Морозова. А от Вовочка зауважив, що у випадку з Гонтою йшлося про ні в чому не винних маленьких синів, тому Іван, який досі вірою й правдою служив польському магнатові сотником надвірних козаків і за вірну службу отримав від свого пана у власність два села разом з усіма кріпаками, які в цих селах проживали, про що написано в «Коментарях» до «Гайдамаків», не мав права за свої минулі гріхи перед народом жертвувати життям ні в чому не винних дітей, виставляючи страшним убивством напоказ, який він вірний гайдамацькій присязі, якщо насправді досі ніколи не був зі своїм народом на одному боці барикад. Володимир Романович побілів — робота над образом Івана Гонти на уроці розгорталася всупереч трактуванню Шевченкового героя в підручнику-критиці. Але я не зрозуміла зумовленого нашими репліками небезпідставного хвилювання вчителя, підняла руку й теж заявила, що вбивати один одного тільки тому, що одні хрестяться двома пальцями, а інші — трьома, одні моляться українською мовою, а інші — польською чи латинською — дико, а ще дикіше — різати власних дітей, які перейшли в католицизм, аби таким чином підтвердити й піднести свою православну віру; і так само дико — проклинати власну дружину-католичку, з якою Гонта одружився якщо не з любові, то за розрахунком, а отже, теж не міг вважати себе людиною настільки безгрішною, щоби брати на себе відповідальність вирішувати питання людського життя і смерті.

— Ти що, співчуваєш полякам? — спитав учитель, підказуючи потрібну відповідь, ще й квапливо додав. — Тобі не шкода Ярему? Нещасного, з понівеченою долею, підло вкраденим у нього поляками особистим щастям?

І тут блиснуло та загриміло втретє.

— Я особисто насамперед співчуваю простим полякам, на долю яких випала страшна розправа повсталих. Яреми Галайди я таки боюся. Прочитайте, що він робить: «Мертвих ріже, живих віша!»! Це не герой, а запеклий кримінальний злочинець, якого треба ізолювати від інших людей, бо такого страшно бачити на волі після його жахливих убивств! І тут уже не має значення навіть те, що він пересилив себе, одружився з оскверненою дівчиною! Гонти мені також не шкода! Це пристосуванець: то полякам служив, коли було вигідно, то, як тільки стало небезпечно бути з ляхами, перейшов на бік повсталих. Без жодних докорів совісті прокляв дружину, холоднокровно зарізав рідних синів — де гарантія, що не робитиме кривавих злочинів у майбутньому, що не зрадить і свій народ?

Перевіряючі посхоплювалися з місць, почали розмахувати руками, гуртом цитькати нас і криком кричати на Володимира Романовича, обзивати його націоналістом й буржуазним рупором, ворогом народу. Бліда, як смерть, Урюк, яка також сиділа на відкритому уроці, взялася виганяти нас із класу на коридор, а вигнавши, замкнула двері зсередини. З класу доносилися окремі голосні фрази, проте й з них усім ставало зрозумілим, що з нашої ласки заварилася недобра каша. Наполохані й ошелешені, ми не могли до кінця збагнути, що такого й чому скоїлося, з якої причини добре підготовлений нами урок зірвано, що такого неправильного ми обстоювали, якщо в тексті про це йдеться виразно й ясно?

На другий день Урюк почала нас викликати по одному в свій кабінет і строго допитувати, чи й на інших уроках української літератури Володимир Романович також підтримує крайні опортуністичні погляди. Що це таке, ми погано уявляли, хоча працю Леніна, в якій слово «опортунізм» звучало кілька разів, директор школи нас колись таки змушував конспектувати, зате дружно вигороджували улюбленого вчителя, гаряче доводили, що самі також послуговувалися тільки тим, що надруковано в книжках або про що можна прочитати в коментарях до «Кобзаря». Урюк вимагала негайних підтверджень. Ми розгортали позичені в бібліотеках книжки й водили пальцем під промовистими рядками, чим злили її ще більше. Коли всі вже були опитані, і я також, Урюк викликала мене вдруге:

— А ти знаєш, що Володимир Романович до 1939 року вчився в бурсі?

— Не знаю.

— І що хотів стати священиком, також не знаєш?

— Ні.

— Він, напевно, проповідував вам на уроках української літератури віру в Бога!

— Не проповідував!

— А звідки ж ти знаєш, що українці молилися по-українськи, а поляки по-польськи?

— А як же вони мали молитися? Кожен народ молиться своєю мовою.

— Радянський народ, мушу тобі нагадати, якщо маєш коротку пам’ять, принципово не молиться. Радянський народ — войовничий атеїст! Він не вірить в Бога! Хто тобі сказав, що поляки хрестилися двома пальцями, а українці — трьома, що в костелах ксьондзи правили службу латинською мовою, а в Мотронинському монастирі якийсь благочинний — українською?

— Про це написано в «Коментарях»! Гайдамаків підтримав ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек. Він відправив спеціальне Богослужіння і навіть ножі для повсталих освятив, як паски на Великдень, тому цією зброєю вбивати поляків не вважалося гріхом. Про це у «Примітках» до «Кобзаря» двічі згадано!

— Покажи, де!

— Ось тут і тут, читайте самі!

— Хто вас навчив такі дурниці визбирувати? Як у підручнику написано, так і треба всі образи літературних героїв характеризувати. Тільки так!

— А якщо там написано неправду?

— Шкільний підручник — книга перевірена, ким треба! Там усе написано правильно! Розумієш? А тепер дивися мені в очі й не пробуй брехати: про роман Олеся Гончара «Собор» Володимир Романович вам щось розповідав?

— Уперше про цей твір чую!

— Ой, буде ще ваш Володимир Романович у тюрмі сидіти, за те що посмів негативно впливати на підростаюче покоління, ой буде!..

На наступний урок української літератури прийшла інша вчителька й почала нас прискіпливо й упереджено опитувати. Ми піднімалися з місць, але заявляли одне й те ж: «Не знаю!», «Не буду відповідати!», «Ставте двійку!». Урюк зібрала наш клас у піонерській кімнаті, дорікала бунтом на палубі, обіцяла гамузом повиганяти зі школи. Після уроків я вблагала Вовочку-Генсека, аби розповів усе своєму дідусеві й щоби той захистив нашого вчителя. Як саме секретар райкому це мав зробити, уяви не мала, хоч із відстані часу вже добре розумію, що тоді захистити було значно важче, аніж зацькувати, — але Володимир Романович таки залишився на своїй посаді, хоч звання Заслуженого так і не отримав до самої смерті. Правда, надалі наш учитель став обережнішим, дискутувати нам уже не дозволяв, а на мене відверто ображався, навіть якийсь час звертався лише на «ви». Одного разу зупинив на шкільному подвір’ї й із невимовним болем у голосі мовив: «Що, зіграла польська кров? Живеш під українським небом, їси український хліб, а все одно почуваєшся полькою? Захищаєш своїх, що би вони не творили на нашій землі! Ти думаєш, що до різанини в Умані ні з того ні з сього дійшло? З доброго дива народ озвірів? Ні! Неправда! Століттями треба було українців мордувати, щоб вони вибухнули таким страшним гнівом. Століттями, пшепрашам[58] вельможну панянку Понятовську!» — і, згорбившись, пішов собі далі. Мені стало невимовно соромно й гірко. Я втекла в порожню гардеробну кімнату й наплакалася там досхочу.

Наступного дня Катруся повела мене в паспортний стіл. Її знайома простягла мені чистий бланк й сказала:

— Національність маєш право обирати сама. Твої батьки за паспортами — поляки, то, може, порадишся з ними і прийдеш до мене ще раз?

— Ні, я напишу, що українка.

— Батьки проти не будуть?

— Не знаю. Але я живу під українським небом, їм український хліб.

— Роби, що знаєш. Тобі видніше.

Паспорт мені виготовили дуже швидко, але показати його своїм рідним я панічно боялася. Звісно, через самовільно обрану мною національність. Зрештою, настав день, коли таємне зробилося явним. Тато тільки зітхнув, а мама засміялася:

— Що я тобі говорила? Вона — не наша!

Надалі варто було мені допустити якийсь промах, щось виконати невлад, ненароком зіпсувати якусь річ, — мама відразу холоднокровно підсумовувала:

— Що вдієш — українка, і цим усе сказано! Фертик!

Не сподобалася моя п’ята графа й цьоці Дозі:

— Чому ти росіянкою себе не записала? Бути росіянкою набагато вигідніше, ніж українкою! Тобі на це в паспортному столі хіба не натякали?

— Ні, мені нічого не казали. Я сама!

— Якби ти жила в нас у Львові, до такого ніколи б не дійшло. Добре подумай, що ти накоїла! Добре подумай!

З татом щиро поговорити не вдавалося: він просто уникав розмови. Проте вже не заперечував, щоб я занесла документи в медучилище:

— Якщо потягнеш і школу, й училище, я не бороню. Пал-Палич потрібну довідку виробив і заборонив мені сварити тебе за паспорт. Надалі чини, як вважаєш за краще, але пам’ятай, що мене болить те, що ти натворила. Дуже болить! Ніколи не забувай про це, але й не заводи розмови: пізно вже — що з воза впало, те пропало!

— Ви мене вже більше не любите?

— Та ні, люблю. Тільки не так.

— Не так сильно як раніше, татку?

— По-іншому тебе люблю.

— Не можете мені простити?

— Не знаю. Мені треба це ще пережити. Не плач. Кожен дуріє по-своєму.

Катрусина мама легко погодилася, щоб я жила в них, але коли тато привіз мій одяг і книжки з села, то зайшов у помешкання разом із Пал-Паличем. Генерал пильно оглянув порожні кімнати, відкликав Катрусину маму, яка, на щастя, була тверезою, тицьнув їй пальцем в груди й тихо запитав:

— Пйошь? Давно? Брасай нємєдлєнно, єслі єщьо можеш, а то нє астановішса! Мєбєль хоть какая-то в тєбя єсть?

Господиня мовчала, потупивши очі.

— Палучішь целую машину мєбєлі. Вибєрьошь сама. Но єслі начнєшь снова піть, пайдєшь пад суд. Скажу, што мєбєль наваравала с ваєннай часті. Панятна?

— Я кину пити. Чесне слово, — простогнала Катрусина мама. — Привозьте хоч якесь ліжко. І диван. І шафу. Й стіл.

— Чєрєз нєдєлю-двє палучішь. Но: угавор — дарожє дєнег! Я с тєбя взял чєстнає слова!

Коли вдома тато почав мене розпитувати, про що Генерал розмовляв з Катрусиною мамою, я призналася тільки, що про меблі. Сказала напівправду, остерігаючись, що коли мої домашні довідаються про те, що Катрусина ненька п’яна мало не щодня, то жити мені в подружчиній квартирі не дозволять, а це означає, що про училище також можна забути. Зрештою, я тоді ще сама вірила, що Катрусина мама кине пити. Досі я бачила лише пияків-чоловіків. Із жінок у нашому Селі ніхто не напивався до напівсмерті. Та й навіть відомих мені чоловіків-алкоголіків між моїми односельцями було мало. Менше, ніж пальців на одній руці: клишоногий Цьопочка, музиканти Іван Цьоньо та Василь Мареїн — на все п’ятитисячне Село.

Через кілька днів тато сказав мені, що військова квартирно-експлуатаційна частина поміняла меблі жителям військового містечка й післязавтра старі шафи, столи, крісла й дивани повезуть на смітник. Треба, що Катрусина мама замовила й собі бортову машину в тому ЖЕКу, де працює двірничкою, о другій годині приїхала вантажівкою на міське звалище й там дочекалася обіцяних меблів, які солдати їй тільки перевантажать з однієї машини на іншу.

До речі, меблі виявилися цілком пристойними й оббивка на них була значно чистішою, ніж навіть у комісійному магазині — тоді за новими люди стояли в чергах по кілька років, а в меблевому магазині красувалися тільки взірці, які навіть руками чіпати було заборонено. Вдома Катрусина мама розплакалася від щастя: не було в хаті й кульгавого табурета, а тут наче за помахом чарівної палички: раз — і три чудові дивани, двоспальне ліжко, тапчан, етажерка, дві тридверні шафи для одягу, два столи, шість тумбочок, рогата вішалка й цілий комплект на кухню! Ми з подругою тиждень натхненно поралися в квартирі, відпуцовуючи спочатку вологою, а опісля — й сухою ганчіркою мало не кожну дощечку в тих меблях, а Катрусина мама білою фарбою замальовувала інвентаризаційні номери з тильного боку спинок диванів, на задніх стінках шаф і тумбочок та на днищах стільців. З яскравого ситцю в ательє з ремонту одягу було пошито фіранки на вікна, в комісійному для нас із Катрусею запівдарма куплено настільну лампу, а також кремову скатертину на кухонний стіл — й спільному щастю не було меж.

Мене прийняли в медучилище, і щодня, крім суботи й неділі, на сьому вечора я бігла на заняття. Поверталася ж о десятій-одинадцятій. Простувати порожнім, хоч і яскраво освітленим, а тому просто фантастичним містом, було все-таки незвично й навіть трохи боязко, тому я брала з собою за компанію Катрусю, а викладачам пояснювала, що це моя молодша сестричка-школярка, яку нерозлучно тягаю з собою лише тому, що мені самій страшно пізно ввечері повертатися на передмістя, куди й автобуси після дев’ятої вечора не курсують. Моїй відчайдушній брехні вірили, тим більше що Катруся заявлялася у шкільній формі, бо ніяких інших пристойних лахів не мала. Зате я — в бежевому замшевому костюмчику, що його мені придбала у Львові цьоця Дозя, чим укотре наразилася на мамине невдоволення. Удвох з подругою ми поночі безстрашно й гордо дефілювали головною площею міста, бо й жили майже в центрі, а що Катруся завжди ловила навчальний матеріал прямо на льоту й часто вдома мені пояснювала те, що я не зовсім зрозуміла під час лекції, то користь від такої напарниці для мене була дійсно великою. Втім, і Катрусина мама, й сама Катруся теж не нарікали, бо на харчі майже не тратилися: тато привозив із села й картоплю, й моркву, й муку, й смалець, й сир, і сметану. А у військторзі купував нам лимони й відрізи вельвету на сарафани та спіднички — чорного, молочно-шоколадного і темно-зеленого кольору. Цей грубий матеріал у дуже вузенький або й широкий рубчик по-простонародному називався «штрукс» і тоді був неймовірним дефіцитом — як і дублянки, туалетний папір, оселедці, рафінована олія, майонез і консервований горошок, але в усьому цьому нагальної потреби ми не відчували, бо вдовольнялися найнеобхіднішим. Та й знання, що разом зі мною Катруся отримувала в медучилищі, мали їй дуже пригодитися згодом, бо моя подружка мріяла вступати саме до медінституту.