Дівчинка на кулі

XVI

Коли я уважно прочитала умови завдань свого варіанта, то полегшено зітхнула: впораюся! Проте третя задача не піддалася ні з першого разу, ні з другого, ні з будь-якого іншого — я перепробувала всі можливі способи. Збагнувши, що це, напевно, найтяжче завдання цьогорічної республіканської олімпіади, я взялася за інші, навіть за ті, котрі вважалися необов’язковими завданнями просто на кмітливість і до яких в учасників олімпіади переважно руки не доходили: не вистачало часу. Серед цих необов’язкових завдань, за які при позитивному вирішенні все-таки нараховувались додаткові бали, були, наприклад, такі: «Запишіть, використовуючи будь-які математичні дії, число 100 сімома вісімками, а число 1000 вісьмома вісімками». Сімома цифрами вісім записати число сто виявилося не дуже й важко: 88+88:8-1-8:8. Щоб розписати вісьмома вісімками тисячу, довелося таки добряче поламати голову, але на якомусь етапі я збагнула, що для цього існують аж два рішення: (8888-888):8, а також 888-1-88-1-8+8+8.

Коли ж із завданнями на кмітливість було покінчено, я знову повернулася до нерозв’язаної задачі. Минуло півтори години, друга, дві з половиною… Треба переписувати з чернетки виконані завдання! Проте навіть після того, як усе вже було мною начисто переписане, я й далі до очманіння ламала голову над третьою задачею. На чернетці вже не залишилося місця, тому довелося попросити чистий листочок зі штампом. Його мені, звісно ж, дали, але, відірвавши очі від роботи, я помітила, що аудиторія напівпорожня. Кінець! Інші учні розв’язали третю задачу, а я не справилася! Та коли хтось із комісії заявив, що до кінця олімпіади залишилося три хвилини, я з розпачем ще раз обвела поглядом аудиторію — і раптом збагнула, що досі сидять над своїми роботами тільки декілька тих дітей, у кого, як і в мене, — перший варіант!

— У змісті третьої задачі допущено помилку! — вигукнула я з відчаю. — Не вистачає даних для розв’язання!

Найгрізніший член комісії, її сивочолий голова, з превеликим невдоволенням підійшов до моєї парти й почав виривати роботу з моїх рук:

— Нічого шум піднімати, якщо не вистачило вміння і знань справитись із завданнями! Не можна порушувати тишу! За свої викрики здаси роботу перша!

— У мене є ще одна хвилина! — запротестувала я і на тому місці, що його в чистовику залишила для розв’язання третьої задачі, швидко великими літерами написала: «В умові задачі — помилка! Усі спроби її розв’язати — на чернетці!».

За дверима мене вже чекала знервована до краю вчителька математики:

— Розв’язала третю задачу?

— Ні! Написала, що в її умові — помилка!

— Де написала? — аж скрикнула Шім-Вішім.

— У чистовику. Й вказала, що на моїй чернетці — всі можливі способи, якими я розв’язувала цю прокляту задачу!

— Збожеволіла: ти написала записку, адресовану комісії?!

— А що мені залишалося?

— Тепер твоя робота розшифрована — все пропало!

У поїзді, яким ми поверталися з Києва, Шім-Вішім за всю дорогу не озвалася до мене й словом. Зате в школі мені дісталося і від директора, і від його заступниці: Урюк аж кипіла від невдоволення й обіцяла за нечуване нахабство — звинувачувати конкурсну комісію в тому, що в умові задачі допущена помилка!!! — з тріском вигнати мене з ВЛКСМ. Як ілюстрації взірців справжніх комсомолок з її уст на мою голову сипалися імена Зої Космодем’янської, Уляни Громової, Люби Шевцової, Гулі Корольової. А через кілька днів математичка влетіла у наш клас, як комета Галлея, і взялася мене обнімати, голосно сповіщаючи, що на олімпіаді з математики я отримала перше місце.

— Що в умові задачі було неправильно? — не змогла заспокоїтися я.

— Хіба тобі вже не все одно?

— Ні, не все одно.

На перерві Шім-Вішім, наказавши мені ніде про це ані пікнути, призналася, що голова, переписуючи крейдою на дошці завдання з перевірених комісією аркушів, випустив шматочок тексту, бо злощасний рядок потрапив йому під оправу окулярів — він просто його не побачив!

— Валерій Никодимович дуже шкодує, що так сталося. А ти, дорога моя правдолюбко, не дуже скачи, бо саме Валерій Никодимович — до речі, Заслужений учитель СРСР — і відстояв твоє перше місце, а не того хлопця, котрий найкраще порозв’язував завдання іншого варіанту й у якого таки вийшли всі задачі! Ти могла претендувати лише на друге місце. Як не крути, до тебе комісія поставилася дуже лояльно!

— На моїй чернетці було кілька спроб розв’язання, а не одне-єдине, як, напевно, в того хлопця, у якого все вийшло! Якби в умові задачі не зробили помилки, я б її розлущила, як горішок! Не хочу я подарованого першого місця! Мене цілком влаштовує друге, зароблене мною самою чесно, без поблажок!

— Тебе влаштовує друге? А нашу школу — тільки перше!

— Я могла вибороти перше місце, якби не помилка в умові третьої задачі!

— Цить! Ніякої помилки не було.

— Та ви ж самі щойно в цьому призналися!

— Ти хочеш, аби наша школа мала перше місце, чи робиш усе для того, щоб у Валерія Никодимовича були жахливі неприємності? Такі, як через ваш найкращий у школі клас були зовсім недавно у твого улюбленого вчителя (за яким тюрма плаче!) — Володимира Романовича?! Хочеш біди? Будеш письмову скаргу подавати на голову комісії? Наклепами займатися? Будеш писати доноси?

Останнє слово шмагонуло мене, як батогом! Мене звинувачує в доносах та, котра сама шкрябала їх на мене в КДБ! Образа, біль, відчай охопили мою скривджену душу. Ще й збиточний чортик щосили нашіптував: «Скажи тій Шім-Вішім: „Я — не ви, г…мно не їм: доноси не пишу!“ Ці слова вже готові були зірватися з язика значно раніше, ніж у голові промайнуло, що саме я збираюся сказати, але з уст вирвалося інше:

— Доноси?!! Пишіть самі! Ви давно у цій справі майстер! — і, відчуваючи, що ось-ось із моїх очей бризнуть сльози, я різко повернуся й вибігла з класу.

— Ах ти ж мерзото малолітня! — як гадюче шипіння, прозвучало мені вслід.

Із того дня математичка мене зненавиділа. То привселюдно на уроці дорікала, що я більше люблю українську літературу, ніж її — найважливіший у світі! — навчальний предмет, бо математика впорядковує розум, — а в мене належної його кількості нема, і я це сама відчуваю. То на перерві, зневажливо кривлячи губи, мало не пошепки радила мені йти в монастир: тільки там не вішаються такі святі та Божі. То привселюдно клялася, що більше до змагань зі свого предмета мене залучати не буде. Якби ж то! Але у випускному класі я вперлася і брати участь в олімпіаді з математики навідріз відмовилася. Не тільки в республіканській — до неї взагалі не дійшло, ба навіть у шкільній і міській, заздалегідь чесно попередивши про це і Амебу, й Урюк, і математичку. Крику було багато, звинувачень, що мені не дорога честь школи, — ще більше, але на тому все й урвалося: Золота медаль тоді мені вже не світила, то й шантажувати не було чим. Зрештою, медаль гавкнула, гадаю, насамперед тому, що ми з Катрусею трохи занедбали шкільні уроки через надзвичайно складну програму навчання на останньому курсі медучилища і практику в патанатомці та військовому госпіталі, котру я з іншими майбутніми медсестрами проходила офіційно, а Катруся — лише зі мною за компанію, хоч справлялася набагато краще. Патанатом, вічно п’яний Северин Йосипович, завжди ставив її за взірець усій групі, бо ми насилу зважувалися розпанахати на нічийному трупі (тіла небіжчиків, що мали родичів, нам різати не дозволяли: їх привозили у морг, обов’язково вказуючи прізвище, й доручали персонально патанатомові) який-небудь м’яз, та й то ледве стримуючи рвотні рефлекси. Тож семінарські заняття в патанатомці щоразу ставали для нас пекельним випробуванням і справжньою мукою.

Пригадую, як у нашій присутності привезли мертве немовля, що його, вивантажуючи зі сміттєвозки різний непотріб, знайшов шофер цієї машини на звалищі. Слідчого дуже цікавило, народилася дитина живою чи мертвою. Він вимагав від Северина Йосиповича негайно розтяти трупик і подивитися легені: якщо вони не розкрилися, як парашутик, значить, немовля не зробило жодного подиху, тобто народилося мертвим, — а тому карного злочину нема, а відповідно, й кримінальну справу порушувати недоцільно. П’яний патанатом сповільненим до краю поглядом обвів нас, переляканих практиканток, кожна з яких подумки молила Бога, щоб його вибір упав на когось іншого, тільки не на її душу, — і простягнув мені скальпель, який до того ж в останню мить випав із пальців Северина Йосиповича й лячно дзвякнув об кам’яну підлогу. Я автоматично підняла хірургічний ніж, але, відчуваючи, що ось-ось знепритомнію, вхопилася за плече подруги. Катруся ж не втратила самоконтролю і вправним рухом розпанахала грудну клітку мертвого немовляти. Легені були розпростерті: як потім з’ясувалося, новонароджену дитину малолітня породілля просто задушила.

У військовому госпіталі моя подруга найкраще робила перев’язки і майже безболісно — заштрики, тому пацієнти навперебій кликали до себе саме Катрусю, а не нас, переляканих і недолугих, хоч уже майже дипломованих „спеціалістів“. Бо навіть я нашому викладачеві так поклала банку, що він цілий місяць лікував опік. Моєї вини в цьому, чесно кажучи, не було. Молодий і самовпевнений медик відверто хизувався перед нашою дівчачою групою своєю майстерністю і буквально за якихось кілька хвилин поклав по банці кожній із нас, тридцятьох практиканток. Паличкою, на якій горіла вмочена у спирт вата, робив мало не циркові трюки зі скляною посудиною, а коли притуляв її до тильного боку наших долонь, то шкіра піднімалася пухирем усередині банки. Нам було трохи страшно, але особливого болю ми не відчували, тільки появу тепла. Втім, успішно закінчивши майстер-клас, він викликав мене на середину аудиторії, щоб після всього побаченого поставила банку і йому. Як саме наш новий викладач чаклував над скляними посудинами, я, на свою біду, добре не розгледіла (та й він сам більше вихвалявся, аніж детально щось пояснював і показував), отож замість того, аби спалити кисень всередині, лише обвела полум’ям вінця банки. В результаті, коли я притулила її до руки, мій пацієнт підскочив мало не до стелі, а на руці з’явилося грубе червоно-вишневе кільце, шкіра з якого прилипла до гарячого скла. Незадовільна оцінка й, автоматично, відробка мені була гарантована. Надалі в госпіталі нашій групі доручали ставити хворим хіба що компреси чи гірчичники — про обпечену мною викладачеву руку знали всі.

Але чимало казусів у медучилищі траплялося й з іншими випускницями. Одного разу під час практичного заняття, на якому студіювали тему „Кровообіг“, найвимогливіший наш викладач, колишній військовий хірург, викликав до дошки Алю Курищук. Вона, бідолашна, безрезультатно вступала в медучилище п’ять разів, і тільки з останньої спроби мама по великому блату насилу прилаштувала доньку на вечірню форму навчання. На свою біду, тупенька Аля мала язик, як вітряк, і про неї в нашій групі усі знали все. Навіть те, що в діда по матері було прізвище Дуринда, а в прадіда по батькові — К…рвищуп. Перший досмерті залишався при своїх інтересах, хіба що вже доньки повиходили заміж і з превеликою радістю поміняли дівочі прізвища на благозвучніші. Натомість прадід Алиного батька, влаштувавшись ще до приходу радянської влади писарем в архіві, спочатку нібито механічно пропустив у власному прізвищі букву „в“, а вже Алин дід, працюючи в сільраді секретарем і подаючи під час перепису населення в загальних списках прізвища односельців-колгоспників, про всяк випадок перехрестився і виправив у своєму прізвищі останню літеру з „п“ на „к“, що було не так уже й важко зробити: вистачило домалювати цій букві невеличку „голівку“ над „черевцем“. Тож успіхи перодряпів двох поколінь увінчалися цілком пристойним прізвищем для їхніх нащадків на близьку, далеку й навіть найвіддаленішу перспективу.

Медицина давалася Алі дуже важко. Дівчина зубрила прокляту науку, як китайську грамоту, аж іскри віялами летіли з її вузенького чола, буквально засинала й прокидалася із книжкою в руках. Марно! Все, що вона з такими труднощами старалася запам’ятати годинами, в одну мить вилітало з голови, варто було викладачеві промовити магічне слово: „Курищук!“. Тож, опинившись посеред класу, де на дошці як наочність висіла схема малого й великого кіл кровообігу, на якій синім кольором було позначено венозну кров, а червоним — артеріальну, Аля скорчила розпачливий вираз обличчя і заворушила долонями. Це означало: „SOS! Рятуйте! Підказуйте, я пропадаю!“. Викладач, ясна річ, одразу помітив незавидний стан учениці, тому із простого людського співчуття до нещасної вирішив дати їй найлегше запитання:

— Алло Курищук, розкажіть нам коротенько про венозну й артеріальну кров. Яка між ними різниця?

Аля перелякано закліпала очима.

— Подивіться на схему, Курищук! Яка кров циркулює від серця, а яка — до серця?

Дівчина розгубилася ще більше.

— Курищук, артеріальна кров насичена киснем. Повторіть, яка артеріальна кров? На-си-че-на к-и-с-н-е-м! Візьміть указку й покажіть на схемі, звідки й куди вона переміщується артеріями? Ну!

— Артеріальна кров, — почала Аля — переміщується від…

Хтось прошепотів: „На схемі показано червоним“.

— Курищук, думайте швидше! — квапив викладач. — Не знаєте? Тоді розкажіть про венозну кров. Звідки й куди вона переміщується венами?

Хтось з аудиторії знову взявся допомагати невдасі, відчайдушно підказуючи: „На схемі показано синім!“. Але бідна Аля не розуміла й того, як цю підказку використати собі на благо.

— Курищук, ви що, взагалі нічого не знаєте? Останнє запитання: чим венозна кров відрізняється від артеріальної? Артеріальна, як я уже за вас відповів, насичена киснем. Якою є венозна кров, Алло?

— Синьою, — ледь чутно прошепотіла без п’яти хвилин дипломована медсестра — й аудиторія вибухнула диким реготом.

— Синьою?! — вхопився за голову викладач. — Я вам, Курищук, зараз відкрию вени, щоб ви назавжди запам’ятали, що синьої крові не буває взагалі! В жодної живої істоти на планеті не буває! Синім кольором венозну кров позначають лише на схемах. І артеріальна, й венозна кров — червона!

Неабиякі проблеми Аля мала й тоді, коли наша група на муляжах вчилася робити ін’єкції й ставити крапельниці.

— Знову ваш пацієнт помер! — репетував викладач на невдаху. — Розумієте: за два дні у вас вже десятий пацієнт у морзі! Особисто через вас! Судити вас будуть!

— Я ні в чому не ви-и-и-нна-а-а!

— Подивіться, як працює поставлена вами крапельниця! Ліки течуть у вену пацієнта, як з ринви, а мають повільно ка-па-ти! Це сильнодіючий препарат, тому його вводять лише по п’ять крапель на хвилину! Ви що, цього не знали?

— Я думала, що чим швидше, тим краще…

— Не думайте! Вам думати шкодить! Прошу вас: нічого не думайте, робіть згідно з приписом! — терпець у викладача остаточно вичерпувався. — Вам, Курищук, навіть ветеринаром працювати протипоказано! Чому? Бо це небезпечно для корів, собак, котів, хом’ячків і морських свинок! Ви — помилка природи, бо народилися без мозку. Навіть курячого! Взагалі! Що ви вмієте робити? Мусить же бути щось таке, що вам подобається робити? Курищук, признавайтеся чесно: що саме?

— Плести кофту.

— То плетіть кофту, шарф, шапку, шкарпетки, серветки, рукавиці! Шнурок на свою шию сплетіть! Не треба вам медицини! Якби це не муляж, а жива людина, вона би вже давно не дихала! Тут лежав би труп! Зверніть увагу: з вашої вини, а не через хворобу!

Незважаючи на такі казуси, училище Аля не покидала, іспити й заліки перездавала по декілька разів, плакала, благала, ходила за викладачами тінню, приводила в навчальний заклад тата й маму — і диплом медсестри таки отримала.

А ще якось під час практики у військовому госпіталі нас, кількох найбільш успішних учениць, взяли в операційну. Таке з нашою групою відбулося один-єдиний раз, бо коли хірург ривками — нерівний шов краще зростається — розрізав скальпелем черевну порожнину солдата, в якого почався перитоніт, у ніс ударило таким тяжким духом, що самостійно за двері операційної нас вибралося тільки двоє — п’ятьох майбутніх горе-медсестер звідти винесли непритомними. Не знаю, в чому полягала доцільність нашої практики в патанатомці й операційній: медсестра ж — не лікар! — але після всіх практичних випробувань дві учениці з нашої групи більше на заняттях не з’являлися. Втім, для Катрусі саме ці заняття в патанатомці й операційній відіграли вирішальну роль — з того часу вона навіть у снах уявляла себе хірургом!

Дівчина набрала в міській бібліотеці купу медичних довідників та енциклопедій і ночами читала їх з більшим інтересом, ніж я романи про любов, детективи або фантастику. Тож не дивно, що саме Катрусю відправили спочатку на міську, а далі й на обласну і республіканську шкільні олімпіади з біології. У столиці вона дала фору минулорічним переможцям. Ще б пак: хто з випускників шкіл — хай навіть не офіційно, але ж! — закінчував медучилище?

Втім, тут дуже доречно принагідно зауважити, що наші тодішні шкільні підручники з біології були, м’яко кажучи, відцензуровані до стерильності. Напевно, з метою забезпечення високої моральності майбутніх будівників комунізму. У книжці для десятого класу „Людина“, наприклад, можна було знайти одіозний взірець сором’язливого дебілізму: „Від змішування жіночої й чоловічої сечі утворюється новий організм — дитина“. Мабуть, автори цього підручника були обізнані з репродуктивною функцією не більше від нашої самотньої горбатенької бібліотекарки баби Клави, котра одного разу підловила Юрка Андрійченка й Дануту, коли вони цілувалися за книжковими стелажами, і відтоді мало не при кожній зустрічі лякала дівчину, що та вже, ймовірно, завагітніла через ті поцілунки. А наша Урюк узагалі ніколи не сідала на крісло, яке щойно звільнив будь-який чоловік, ні в автобусі, ні в учительській, ні в їдальні. Береглася, бідна, від небажаної вагітності!

Втім, може, шкільна Золота медаль стала для мене фантомом і не через недостатню старанність, і навіть не через паралельне навчання в медучилищі, а тільки з тієї причини, що в класі не могла існувати безмежна кількість медалістів: Урюк завчасно вибраковувала зі списку тих» за кого не було кому заступитися. А що ж татів Генерал? Він би точно не кинув мене в біді! Але татового Генерала тоді вже відправили служити під китайський кордон. Чесно кажучи, як на теперішні уявлення, скерували в гарячу точку, тобто під ворожі кулі. Я добре пригадую газети з величезними, десь на ширину моєї долоні, гаслами на перших сторінках: «НАШІ КОРДОНИ СВЯЩЕННІ Й НЕДОТОРКАНІ!». А люди пошепки переповідали з уст в уста, що сто тисяч китайських жінок та дітей, які зважилися перейти кордон СРСР, наші мужні прикордонники випалили лазером — навіть попелу від бідолашних китаянок з їхніми вузькоокими малятами не залишилося! Сто тисяч! Це ж приблизно така сама кількість люду, як усе населення найбільшого району нашої області! Але татів Генерал твердив, що лазерної бойової зброї ще не має жодна країна світу, а бідних китайців наші, напевно, обстріляли з «катюш» кумулятивними снарядами. Вони в СРСР з’явилися ще в 1943 році, і за всю Другу світову війну цю зброю було використано єдиний раз при взятті станції Орші. Коли ж фашисти з жахом побачили наслідки, то гітлерівська Німеччина офіційно попередила, що використає хімічну зброю, якщо СРСР ще раз застосує такі снаряди. Як не дивно, СРСР узяв німецьке попередження до уваги. І ще дивніше: Німеччина програвала війну, а хімічну зброю так і не зважилася використати жодного разу.

Втім, через багато років у розмові з в’язнем гітлерівських концтаборів, письменником Вадимом Бойком я поцікавилася тим першим боєм радянського артдивізіону, і він заявив, що насправді тоді існувало всього лише три «катюші», а для артдивізіону їх треба було мати бодай шість, і вистрелили вони бризантними, а не термічними чи кумулятивними снарядами. І не Німеччина запротестувала проти цієї зброї, а союзники із другого фронту, адже хімічна й бактеріологічна зброя у світі на той час уже були заборонені. Вадим Якович також пояснив мені, що винищення євреїв Гітлером було майже засекреченою справою, італійські та інші війська, що воювали на боці Німеччини, в цій ганебній справі участі взагалі не брали.

Щодо протистояння СРСР і Китаю в часи моєї шкільної юності, то в народі подейкували, що відбулася велика збройна сутичка між радянськими та китайськими військами. Нападників, начебто, наші загнали в якусь долину, здається, на території Узбекистану, а радянська авіація, зумисно переходячи над самими головами китайців на надзвукову швидкість, довела оточених якщо не до моментальної смерті, то до масового божевілля. Втім, незважаючи на такі неймовірні успіхи доблесної радянської армії, служити на китайському кордоні раптом стало дуже небезпечно, й матері заздалегідь оплакували своїх синів-новобранців, які озивалися листами саме звідти. Тож, ознайомившись із наказом стосовно місця своєї нової служби, Пал-Палич наполіг, щоб тато негайно звільнявся з роботи.

— Без мєня тебє здєся делать нєчева. Харашо, што ти нє ваєнний, а вольнайманний: можеш уйті в любую мінуту! Я, к сожалєнію, нє імєю такіх прав! Мєня могут уволіть толька чєрєз трібунал!

— Буде війна? — запитав тато.

— Настаящей вайни нє будєт, а пагібнут, навернає, многіє. Єслі би я мог предугадать вайну, ваапщє запрєтіл би тєбє ухадіть із воінскай часті, даже настаял би на том, штоби ти нємєдлєнно запісался на сверхсрочную службу. Ва врємя вайни лучше бить ваоружонним, абмундірованним, прапісанним к часті, чєм аказатса срєді тєх, каторих прізивают із гражданкі — беззащітним бесхозним стадом! Паслєдніє как раз і гібнут чащє всєх.

Коли тато подав заяву на звільнення, Генерал запропонував йому ще й купити у нього «Москвича». На таку дефіцитну й дорогу річ у нашій сім’ї грошей не було і близько, але Пал-Палич наполягав:

— Везті машину чєрєз весь Саюз — глупа. Разкурочят єйо так, што нє астанєтся ні кальос, ні матора, ні даже руля. А так я па прібитіі на новає мєста прєдаставлю справку: продал, мол, із-за пєрєєзда, і канци с канцамі: мнє па закону внє очєрєді разрєшено купіть другую машину. Бєрі, Валодя, нє смущайся і даже нє думай атказиватся: дєньгі панємногу верньош, я тєбя тарапіть нє буду.

Цілих десять років тато виплачував Пал-Паличу вартість «Москвича». Поштовими переказами грошей не посилав: це виявилося надто дорого. Ставив карбованці на ощадну книжку Генерала й писав йому листа, що такого-то дня й місяця рахунок поповнено такою-то сумою. Що цікаво, гроші Пал-Палич отримував дуже швидко й без жодних відрахувань, до копієчки! А Генералове авто в нашій сім’ї називали трофейним, хоч мама й попила татові чимало крові за цю мало не дармову машину, адже купити авто в ті часи дивом удавалося ліченим щасливчикам — і вже однозначно людям не таких статків, які були в нашій родині. Та попри літа й літа і всі випробування, Пал-Паличів «Москвич» і нині на ходу, а тато досі леліє своє авто, як живу душу. Чи живу пам'ять про те, що не забудеться ніколи?