Дівчинка на кулі

XXI

Прибиральниця підказала, де шукати кабінет ректора. Табличка на дверях підтвердила, що це дійсно так. Але під дверима нікого не було! Невже ректор такий страшний, що до нього ніхто й не потикається? А! Мені вже все одно. Я тихенько постукала. Ніхто не озвався. Натиснула на клямку. Двері відчинилися дуже м’яко, без жодного звуку. Не питаючи дозволу, боком просунулася всередину й помітила, що з приймальної інші двері вели в ще одну кімнату. Значить, ректор там.

У куточку на друкарській машинці цокає секретарка. Навіть не підводить голови. Й мене не помітила. На кріслах сидять якісь люди. Та які вони люди? Справжні пани! Від жінок пахне такими духами, що нанюхатися неможливо. У чоловіків на лацканах ромбики про закінчену вищу освіту, в старших — орденські планки. Ага, це той клас, що ні колгоспники, ні робітники, ні трудова інтелігенція. У котрих є гроші й знайомства. Домовлятися про своїх діточок і внуків прийшли! Чекають у черзі до ректора. І він їх прийме — як таким відмовити? А мене, навіть якщо тільки запитаю, хто крайній, секретарка з тріском вижене.

— Ви записувалися на прийом? — ніби вгадавши мої побоювання, спитала, відірвавши погляд від надрукованого листка, дівчина.

Саме в цей час від ректора, відчинивши перед собою двері навстіж, вийшов якийсь здоровезний чолов’яга. Я зорієнтувалася вмить: у мене є чи не єдиний шанс потрапити на очі тому, хто в педінституті все може! Тому, замість відповідати секретарці, шарпнулася до входу. Правда, двчина виявилася дуже меткою: стала хрестом на дверях. Та я миттєво пригнулася й попід її рукою таки прошмигнула в кабінет. З очей уже тридцятьма трьома фонтанами, не беручи до уваги дрібних бризок, струменіли сльози. Побачивши мене, Сивий Ректор кинувся зачиняти вікна: ще бракувало, щоб якась напівбожевільна абітурієнтка-невдаха вискочила з другого поверху. Та ніяке самогубство я й у думці не припускала. Зате прямо з порога невпопад заволала про небачену несправедливість, хабарництво, підлість, обіцяючи на голови винних не тільки всі можливі кари небесні, а й — і то найближчим часом! — міністерську перевірку й міліцію. Під акомпанемент моїх звинувачень Сивий Ректор спокійнісінько позакручував усі вікна у своєму кабінеті на гачки, налив з графина в склянку води і промовив:

— Пий! — а далі співчутливо додав: — Бо не вступиш.

Діватись було нікуди — я випила. Побачивши, що впоралася з першою склянкою, Сивий Ректор налив ще одну:

— Пий, пий! Якщо бажаєш стати студенткою.

Я понад усе на світі хотіла вступити, тому хоч і насилу, та подолала й другу склянку рідини. Мені ще дуже хотілося звинувачувати всіх і вся, кричати, жалітися, пояснювати, як і чому я запізнилася, як безсердечно мене не пускали на екзамен, — та після подвійної порції холодної води мої нерви несподівано стали на місце, і скандалити, як я це вже почала робити хвилиною раніше, стало неможливою справою.

— А тепер спокійно розповідай, що трапилося.

— Мені поклали «двійку»!

— Багатьом ставлять негативні оцінки.

— Багатьом! Але тільки я — призер республіканської олімпіади з української мови і літератури! Тому не могла написати свій твір на таку низьку оцінку! Моя «двійка» — фальшива! Мені безсовісно помстилися!

— Ясно. Вендета по-корсіканськи, — куточками губ усміхнувся Сивий Ректор. — Зараз справедливість буде відновлена. Хочеш подивитися свою роботу?

Я кивнула головою.

— На яку спеціальність ти вступаєш? Ага, ти вже про це говорила! Хвилиночку!

Він гукнув секретарку й попросив її принести всі твори зі спеціальності «Українська мова і література», за які виставлено незадовільні оцінки. Стосик білих аркушів був доволі-таки солідний.

— Сідай навпроти. Пошукаємо твій твір.

Моя душа втекла в ліву п’ятку, й нога, з якої лише недавно зняли гіпс, почала шарпатися, наче невропатолог бив по моєму коліні молоточком. Але ось на червону папку лягла остання робота — а моєї серед «зарізаних» так і не виявилося. Ректор звелів секретарці принести твори, написані на «трійки». Знову шелестіли аркуші, блищали ректорові окуляри, а під моєю синьою шкільною формою голосно билося — здавалося, що його чути аж у приймальній і на коридорі, а може, й на вулиці! — моє доведене до відчаю серце, та злощасного твору не знайшлося й між роботами «трієчників».

— Неси твори абітурієнтів, які отримали чотири бали! — гукнув ректор секретарці, і в його досі спокійному голосі зазвучали нотки погано тамованого гніву.

Та й між тими, що написали на «чотири», сподіваної роботи ми теж не знайшли. Ректор зняв окуляри й здивовано глянув на мене. Я мужньо витримала його погляд.

— Залишилося пошукати між «п’ятірками». Готова?

На «відмінно» перевіряючі оцінили тільки дві роботи. І одна з них таки була моєю! Секретарці прямо в моїй присутності від шефа дісталося так, що я аж сама злякалася. Боже, через мене людину звільнять з роботи! Через якусь дурну помилочку в списку!

— Куди ти дивишся, коли друкуєш? Чому в списках у цієї дитини, котра, як бачиш, написала свою роботу на «п’ятірку», — стоїть «двійка»?

— У яких списках? — здивувалася секретарка. — Я ще тільки додруковую оцінки зі спеціальності «Українська мова і література»! Вивісила годину тому результати за твір зі спеціальності «Російська мова…».

— Ага. Тоді познайомся: це — наш золотий призер республіканської олімпіади! Як бачиш, букв не знає і читати не вміє. Пішли, скривджена й ображена, подивимося, де ти побачила свою «двійку»!

Сивий Ректор веде мене за руку, як малу дитину. Я вже не плачу — посміхаюся від вуха до вуха, а вслід голосним шепотом обмінюються репліками ті, хто чекає своєї черги в приймальній: «О, вже одна добилася правди!», «Казала нашому: йди сам, а він злякався!», «І моя не захотіла!», «А людські діти — хитрі», «Напролом, без черги — і в „дамках“!», «Нахабство — друге щастя!», «А зовсім не подібна на таку, що може себе відстояти!», «Пощастило!». Ми спускаємося сходами на перший поверх, виходимо на ґанок.

— Читай!

— Філологічний факультет. Спеціальність «Російська мова і література», — белькочу, густо червоніючи, я.

— Тепер по складах.

Читаю по складах.

— Тепер кожну букву окремо, як у першому класі.

Читаю, як велить Сивий Ректор, хоч усі навколо регочуть, як колгоспні коні, навіть ті абітурієнти, в яких «двійки» справжні, а не з переляку придумані. Нарешті мій рятівник відпускає мою руку:

— Все? Душенька на місці? Біжи готуватися до наступного іспиту!

Лечу через мокрий після дощу парк у гуртожиток, як ластівка через грозову хмару. На шалений стукіт дівчата зі співчутливими масками на обличчях відчиняють двері — й не ймуть віри моїм словам:

— «П’ятірка»? Хоч ти й поверталася?

— Везуча!

— За це й підеш до магазину, купиш щось на вечерю, бо в нас завтра іспит — і ми збираємося зубрити іноземну мову до ранку. Якщо за цей екзамен та ще з історії КПРС не отримаємо «двійок», то при наших цільових скеруваннях маємо шанс пройти! Ве-е-е! — показує мені язика та, що нижча.

— При яких цільових скеруваннях?

— А таких! Ми з гірських сіл, де вчителів не вистачає, тому і вступаємо поза конкурсом! Ти про такі шанси зі своєю «п’ятіркою» не можеш і мріяти, як ми їх маємо з «трійками»!

На щастя, ми вступаємо на різні спеціальності, тому сусідки по гуртожитській кімнаті — аж ніяк не мої конкурентки. Справді, піду я краще в магазин, не буду з ними сперечатися. Якщо завтра дівчата не зароблять туберкульозних «трієчок», то не допоможуть їм і якісь рятівні цільові скерування, і те, що в гірських школах не вистачає вчителів!

Проте оте дражливе «Ве-е-е!» пискливої абітурієнтки зачепило мене за живе. Зобов’язана я, бач, їх годувати, бо вони мають вчитися! Тож замість того, щоб відразу прошкувати в гастроном, звертаю на стежку, яка веде до парку.

Сьогодні неділя. У парку лунає музика, на кожному кроці огрядні тітоньки продають морозиво, воду з сиропом, бочкове пиво й повітряні кульки на довгих і грубих кольорових нитках — навіть надувати не треба: готові! Та ще й наповнені не звичайним повітрям, а якимось легеньким газом, бо так і рвуться вгору. Купую собі фіолетову кульку, на якій білим кольором намальовано розкішного метелика, й поволі бреду туди, де найбільше реготу й шуму.

Каруселі! І для малят, і для школярів, і «чортове колесо» для дорослих. У районному містечку такого нема! Дуже хочеться на ньому покататися! Поволі черга переді мною зменшується, й ось уже я сідаю разом із трьома дорослими дівчатами у помальовану всіма кольорами клітку. Насправді це й не клітка, бо ґратки лише до половини її висоти, а більше схоже на кошик, у якому четверо крісел, кожне з яких крутиться і навколо своєї осі, й, разом з іншими трьома кріслами з поручнями, — по колу всередині клітки. Каліченою російською мовою дівчата запитують мене, чи я також приїхала вступати. Чистою українською відповідаю, що школу ще не закінчила, тільки дев’ятий клас. Супутниці скептичними поглядами обмацують мою щуплу фігурку й зневажливо відвертають носи. Вони зовсім не виглядають на цьогорічних випускниць — дебелі дорослі дівки. Так воно і є. З розмови довідуюся, що дві вступають уже вкотре, а руда — лише втретє. Якщо й цього разу не вдасться пройти за конкурсом, будуть пробувати щастя на підготовчому відділенні. Руда хвалиться, що місяць тому заяву в партію в неї нарешті прийняли, дві інші не приховують заздрощів: якщо кандидат, то не зарахувати в інститут ніхто не посміє!

Від дівчат тхне пивом і цигарками. Згадують, як минулого року вступали на спеціальність «Російська мова і література», та провалилися на першому ж екзамені. Але цього року знову здали документи туди ж. Виявляється, у педінституті набір на українську мову — тільки двадцять п’ять місць, а на російську — сімдесят п’ять. Та й вчителям російської платять на цілих п’ятнадцять відсотків більше за якусь складність: отже, є сенс здобувати саме цю спеціальність. Ще й класи на уроках російської мови діляться на дві групи — без сумніву, легше вчити п’ятнадцять учнів, аніж тридцять!

А я чомусь на цей поділ навіть уваги не звернула, хоч і в нашій школі так було. Мені взагалі здавалося, що вступати треба на ту спеціальність, яка подобається. Ну, в крайньому разі — на ту, де вступні іспити можеш скласти краще, ніж із набагато важчих для тебе предметів. Але ці дівчата говорять такою жахливою російською, що мені плакати хочеться. Щоб не видати себе, не кручу кріселко, а обертаюся до розв’язних супутниць спиною — вдаю, що уважно розглядаю недавно омите дощем місто з висоти пташиного польоту. Моя присутня відсутність дівчат цілком влаштовує. Руда розповідає анекдот про Чапаєва й Петьку: «Пєтька, ти шкарпьоткі мєняєш? — Да, Васілій Іванавіч! С правай нагі — на лєвую, с лєвай — на правую!». Її перебиває смаглява, в якої ноги заросли шерстю, як у мавпи з львівського зоопарку: «Нє смєшно! Давай єщьо раз о Красной Шапочкє!». Третя, в сонцезахисних окулярах, лузає насіння й уголос жаліється подругам, що лушпинням не потрапляє в корзину, котра піднімається услід нашій.

Дуже скабрезний анекдот про Червону Шапочку. Дівчата регочуть, аж під ними кріселка підскакують. Але згадка про інтим круто змінює русло розмови. Руда скаржиться, що живе на квартирі в лисого, як коліно, колишнього наглядача тюрми, котрий уночі ходить по кухні й коридорах голий, навіть без трусів. І в ту кімнату, де дівчина спить, час від часу заглядає. Подруги радять терміново спокусити ментяру й виходити за нього заміж: квартира — а вони були в гостях і бачили — трикімнатна, господар ще не такий трухлявий, як бувають багатенькі женишки, міліцейська пенсія, мабуть, також не маленька. Не втрачати ж щасливого лотерейного квитка! Та його ймовірна власниця довірливо признається, що напролом їй перти страшно.

— Ну чєво же ти баялась? Пять мінут, а ти стєснялась — даже юпка не памялась! — регоче та, що у сонцезахисних окулярах.

Руда зітхає, переходить на українську мову й признається, що насправді все навпаки: не господар по квартирі ходить голий, а вона, й навіть у його кімнату нібито ненароком уже вкотре серед ночі потрапляла, але поки що не клює. Дві її подруги, регочучи, уже також українською запевняють, що у них скоро буде клювати й клювати, бо господиня, в якої живуть, учора їх прямо запитала, чи не хочуть заробити трохи грошей: вона клієнтів знайде. Та, що з волосатими ногами, хіхікає: якщо молодих і гарячих, а ще як добре заплатять, то вона готова! Інша ставить питання руба: «А якщо приведе старого діда? Такого, що аж трясеться, ще й беззубого? Що може й дуба врізати в ліжку?». — «Так-таки й дуба врізати! А що старий — не фраєр? — заперечує та, що в сонцезахисних окулярах. — Ще й краще: менше труду! Погладить — і заплатить». — «Ха-ха-ха! — регоче руда, що розповідала про „шкарпьоткі“. — Старий може трьома способами: перший — розкрив, другий — погладив, третій — накрив ковдрою. Ха-ха-ха!».

Оце так абітурієнтки! Добре виховані! Інтелектуалки! Якби не «чортове колесо», з якого не зійдеш, коли заманеться, — давно б покинула їхню гоп-компанію. Казав же мені тато не ходити ні в кіно, ні вечорами по «стометрівці» не гуляти, й не знайомитися не те що з хлопцями, — навіть із дівчатами, бо такі бувають, що хоч полу вріж, а мерщій тікай! А я думала: Обласний Центр, міліція на кожному перехресті, всі навкруги чистенькі, культурні.

У гуртожитку маю двох «із гірської місцевості». Ці також приїхали шукати щастя. Посеред білого дня в парку пивка хильнули, по вонючій цигарці «Бєламорканала» викурили, на «чортовому колесі» масні анекдоти розповідають, матюків не соромляться — справжні комсомолки! Ба ні, одна вже навіть кандидат у КПРС!

Дорогою назад купую в гастрономі три пляшки кефіру, хлібину, півкіло пряників. На базарі — помідорів, огірків та цибулі. Бо ж треба запастися продуктами не лише на вечерю, а й на сніданок. Повернуся — яєць насмажу, хліба наріжу, салат зроблю. З голоду не помремо!

Та коли приходжу в гуртожиток, застаю дівчат із молотком у руках. Вони намагаються забити у стіну цвях. Відколупали шмат бетону, накиринили[65], штукатурку за ногами по всій кімнаті рознесли.

— Що ви робите? Це вам не дерев’яна або глиняна стіна в селі! Це — залізобетонна плита. Цвях не полізе!

— Це ще залежить, який цівок! — не погоджується вища. — Якщо взяти двохсотку, то ним і цю стіну можна пробити.

— Ага, проб’єш цю стіну цвяхом! Тільки марно лупаєте! Прийде комендант, побачить — наробить крику.

— Мамцю моя ріднесенька! Світку мій чорний та темний! Комендант крику наробить! А на що ми маємо одяг чіпляти? Жодної вішалки в кімнаті.

— У шафі ж висять «плечики»!

— Не мала би я роботи щодня по два-три рази плаття й светр на ті «плечики» натягати! На цівок зачепила — і порядок!

— Цвях, — виправляю сказане. — Цвях, а не цівок. Що тільки станеться з твоїм платтям чи светром, як його будеш щодня на цвях чіпляти?

— Культурна дуже! Цвях! Не можеш говорити так, як усі люди говорять? Ні, як у книжці! Аж злість бере! Міська пані!

— Жентицю купила? — перебиває свою подругу і шарпає мою сітку нижча Марія.

— Яку жар-птицю? Це — кефір!

— Падку мій, падку! Бідна моя головонько! Марі’, диви’! Який рідкий! Самий дзер!

— Сироватка, хочеш сказати?

— Що хочемо казати, те й кажемо! — сердиться вища.

— Аби вас зрозуміти, мені перекладача треба! Це не у вашому селі таке було, що старший син готувався до іспитів, заснув на пасовищі, а корова зошит з відповідями на екзаменаційні білети з’їла? У цей час із дому прибіг його менший брат, бо кабан вирвався на волю й задавив карликову курочку американської породи. До того ж надворі дуже захмарилося, гримить, малому страшно. Намагається він розбудити старшого брата й дорікає йому: «Васи’, Васи’, небо закурдибасилося, корова азамени з’їла, пацюк акарамериканку задушив, а ти кимариш і кимариш!». Не у вашому?

— Ду-у-уже смішно!

Менша на зріст Марія взагалі постійно демонструє своє невдоволення містом:

— Людоньки солоденькі! Ми тепер на міських харчах поправимося! Зробимося, як пампушки!

— Тут із голоду запросто можна здохнути! — заперечуємо їй.

— У селі сметана як сметана, молоко — як молоко, а не ота вода водою. А які кури ми виділи в магазині! Худющі — самі скелети, лиш ноги й голови, та ще й сині-синющі! Їм, певно, зерні взагалі ніколи не сипали, саму траву пасли! У нас кури — як… як… як… — довго не знаходить потрібного слова й раптом спересердя випалює: — як бики! Тато кугута зарубає — тиждень маємо що їсти!

— Зате магазинні своєю смертю вмерли, — додаю зі сміхом. — До биків дорости не встигли.

— А ще у м’ясному відділі продаються телячі язики й хвости! Бе-е! Іншого м’яса на вітрині нема!

— Мамцю моя дорогенька! Татку мій солодкий! Не хочу я в цьому проклятому місті жити! — знову впадає в істерику менша. — Тут гроші йдуть, як вода в пісок!

— Мене вдома живцем з’їдять! Знову сто карбованців розпустила, — розводить руками вища.

— Бо ти скуповуєш усяке барахло, — в’їдає її подруга. — Казала тобі: те завелике, інше — замале, а ти все підряд хапаєш! Як тепер будеш ходити в мештах, що тобі з ніг спадають? Га?

— Не твого розуму діло! Напхаю вати — вони й стануть менші! А ще ноги трохи виростуть. У моєї мами сороковий розмір, то й мої такі ж будуть.

— А та димка[66], що ти купила?

— Можна подумати, твоя спідниця краща!

Ой, не буду я мати спокійного життя зі своїми сусідками! В таких умовах готуватися до іспитів ще тяжче, ніж на квартирі п’яної Катрусиної мами. Краще поїду додому, а там буде видно, чи ще повернуся назад в гуртожиток, чи надалі вже доїжджатиму з села.

Але свій третій вступний іспит здала лише одна із двох Марій — та, котра вища. Менша провалилася і з плачами та прокльонами вибралася з гуртожитку того ж дня.

— Таке мене питали, що ми в школі не вчили! Кут у квадраті! Два у квадраті — знаю: чотири. Три у квадраті — знаю: дев’ять! А кут у квадраті? Хто таке може полічити?

— Дев’яносто градусів — кут у квадраті, Марійко! Це ще в третьому класі вчать! І шкільним горобцям відомо!

— То у твоїй школі таке вже в третьому класі всі знають! У місті! У нашій сільській такого не вчили!

Висока Марія без галасливої подруги зробилася зовсім іншою людиною. Увечері, коли ми удвох пили чай із бубликами, почала розповідати, що страшенно боїться свого останнього іспиту. Не складе — пропадуть гроші й за цільове скерування, і за три попередні вступні екзамени. А то вже — кругленька сума. Пробував батько за все разом заздалегідь домовитися. Порадили звернутися до одного чоловічка.

— А його вже посадили в тюрму за хабарі! Кажуть, повну перину грошей знайшли, як прийшли арештувати.

— Ти, що, справді віриш у цілу перину грошей?

— Чому б не вірити? Із нашого села він щонайменше п’ятьом допоміг вступити, й усі по дві-три тисячі йому платили.

— А як ти думаєш, скільки може важити перина грошей? Двісті кілограмів? Триста? Під таким тягарем узагалі неможливо не те що спати — лежати: задавить насмерть! Та й на диво ж багате ваше село! Звідки в людей такі гроші?

— Сувеніри в нашому селі роблять. Горіхи, часник, яблука у Сибір возять. Ліжники, килими, доріжки тчуть. Кожухи шиють. А твій тато, що, нічого нікому не платив?

— Я своїм розумом вступаю.

— Не вступиш.

— Чому ж? «П’ятірку» мені поклали!

— Бо з кимось переплутали. Тепер не те що «п’ятірок» — навіть «четвірок» просто так нікому не ставлять. Мій тато навіть за кожну «трійку» платить!

— Кому?

— Ну, здавали ми документи, аж підходить якийсь вуйко. Сантехніком, здається, працює. Каже татові: «Поставиш мені чвертку горілки — пораджу, як твоїй дитині вступити!»

— І?..

— Тато з ним домовився: двісті карбованців коштує кожна моя «трійка». Платимо після екзамену, коли вже відомий результат.

— Ви божевільні!

— Можна подумати, що краще так, як Марійка?!

— Що — Марійка?

— Ми їй не признавалися про гроші. Боялися, щоб нас не видала. Двічі ставалося однаково: в мене «трійка» за гроші, у Марійки — без грошей, у мене — за гроші, в неї — без грошей. Уже навіть мій дідо засумнівався. Каже, мабуть, даремно тато платить отому дурисвітові — чим він може помогти? Хто з викладачів його слухати буде, такого, що виходки ремонтує, брудного й шанталавого? Напевно, лиш обіцяє, але ніц не робить, собі гроші в кишеню кладе. А бачиш: на третьому іспиті в Марійки «двійка», і вже для неї цього року по всьому! А я таки на «трієчку» здала! Мені більше й не треба, тільки ще одну таку самісіньку. Чотирьох «трієчок» із цільовим скеруванням, аби вступити, мені вистачить!

Прекрасно усвідомлюю, що насправді ніхто дівчині не допомагає, що ніяких гарантій на вступ у неї нема. Просто «доїть» її сім’ю хитрий сантехнік, як молочну корову! Здасть Маруся екзамени сама, власними силами вступить — а її батько шахраєві ще й преміальних двісті карбованців принесе, могорич поставить. І заробить сантехнік за якихось два тижні на голому місці тисячу. А може, ще двох-трьох таких дурних знайде. І ще тисяча-дві капне. Чого ж! Ловись, рибко, велика й маленька!

Розуміти розумію, а все одно мені страшно! За мене ж ніхто й словечка не замовив. Та ще й Сивого Ректора, напевно, розізлила.

— А якщо ти не здаси іспит? — питаю дівчину.

— Обіцяв татові, що в такому випадку поверне половину. Але, думаю: не поверне він нічого. Тільки що нам, бідним, робити? Хіба можна вступити без блату? А більше нікого, крім цього вуйка, ми тут не знаємо! Бог допоможе, дуже надіюся, якось уже вступлю, а якщо вступлю — хіба не все одно: домовлявся той сантехнік з викладачами чи не домовлявся?

— Яке все одно? Такі гроші віддаєте пройдисвітові!

— Краще, якби тобі про це й не розповідала! Нікому хоч не скажеш?

— А що тут розповідати? Кому й чим хвалитися? Краще зубри свою «Історію КПРС». Ось я для себе повиписувала найголовніше — можеш переписати, щоб легше запам’яталося.

— Я шпаргалки зроблю.

— Зловлять. Мене вже перевіряли, чи нічого нема. Навіть примусили задерти поділ плаття. Шпаргалки — дуже небезпечно. Відразу виженуть.

— Що робити?

— Вчити. Зубрити. Якщо на екзамені зрозумієш, що кінець, неминуча «двійка», — проси, канюч, аби питали ще й ще. Може, на «трійку» й витягнеш, якщо викладачі милосердними виявляться.

— А бувають немилосердні? Несправедливі бувають, так? Та що я тебе питаю? Сама бачила! На першому екзамені на тверду «четвірку» написала, точно знаю, — а поклали «трієчку» нещасну!

— Марусино, краще сідай вчитися, й мені не заважай. Які будуть викладачі — побачиш. Не накручуй себе.

Та напередодні Марійчиного останнього екзамену відбувся мій другий іспит — усний, з української мови та літератури. Увечері я ще й окремі уривки віршів вивчила, щоб моя відповідь стала яскравішою, якщо цитуватиму й ті поезії, які в школі не були обов’язковими для вивчення напам’ять. Коли ж уранці виходила з кімнати, Марійка за мною на підлогу в коридор піввідра чистої води вилила, щоб я легко здала свій екзамен, щоб мені пішло, як за водою. Оббризкала мені й ноги, і плаття. Я ж її не просила мені таке робити, але сваритися не стала: вона ж від щирого серця.

Білет я витягнула легкий. Правда, у реченні для розбору таки була маленька пастка. Але ж не для мене! Ніхто з уже мені знайомих викладачів, які були присутні на письмовому іспиті, цього разу в мене екзамен не приймав. За столом сиділа якась перелякана бабуся в товстелезних окулярах, що, як з’ясувалося, працювала вчителькою, тому в усьому покладалася на волю молодої інститутської викладачки — русявої, маленької, пухкенької, як паска на молоці та яйцях, з пишною косою. Поки я відповідала усно, все складалося дуже добре, та коли надійшла черга розбирати речення, почалися неприємності. Всієї важкої синтаксичної конструкції сьогодні я вже дослівно відтворити навряд чи зможу, хоча під час іспиту схему складного речення намалювала бездоганно, але один з його фрагментів звучав приблизно так: «Цього я би не простив і своєму братові». Розбираючи речення за частинами мови, я мовила, що «і» — підсилювальна частка. Молода викладачка аж підскочила від радості, наче той піонер, що нарешті зловив сачком бідолашного метелика:

— Ні! Сполучник!

— Частка, бо її можна замінити іншою — словом «навіть»!

— Нема такої частки — «і»! — запалали праведним гнівом щоки екзаменаторки. — «І» — це єднальний сполучник!

— Єднальний сполучник не може стояти між присудком і додатком, бо такий сполучник об’єднує тільки складносурядні чи супідрядні речення або однорідні члени. Подивіться уважно: подібна ситуація в цьому реченні виключена!

— Ти ще будеш мене вчити! Та я тобі зараз «двійку» поставлю!

— Скликайте комісію, якщо самі не знаєте. Хай комісія вирішить, хто з нас правий.

— Ти вимагаєш комісії? Ха-ха-ха! Все! «Двійка» — й за двері!

— Я буду на вас скаржитися!

Інші вступники, що ще тільки готувалися відповідати, завмерли від жаху. Тим часом ми з викладачкою вже навіть не дискутували, а криком кричали одна на одну, поки двері не відчинив Сивий Ректор.

— Знову? — докірливо мовив він мені. — Що сьогодні не так?

— «І» може бути підсилювальною часткою, а ваш екзаменатор цього не знає!

Сивий Ректор нахилився над столом і тихенько сказав викладачці поставити мені «п’ятірку», але вголос — зовсім інше:

— Ходімо до мене в кабінет. Я зараз викличу міліцію — і вона з вами, шановна, розбереться! Хто вам дозволив скандалити під час іспиту?

На коридорі я аж розплакалася, безуспішно намагаючись довести Сивому Ректорові, що правда таки на моєму боці.

— «П’ятірку» ти вже маєш, не хлипай. Хочеш, щоб «і» було часткою, хай воно тобі буде часткою! Хочеш, щоб було сполучником — нехай буде сполучником! Я не мовник, мої науки — точні, де не буває правильно і так, і так, а тому з нахрапу ніяк не можу збагнути, як це у мові: одне й те саме слово — то частка, то сполучник, але в тебе — тільки частка?

— Коли «і» сполучає однорідні члени або речення, то воно сполучник, а коли вживається у значенні слова «навіть», то…

— Вибач! Хто з вас правий: викладач чи ти — вже не має значення. Особливо коли врахувати, що молодий екзаменатор — колишня вихованка інтернату. Якщо вона й помилилася, треба мати розум промовчати, а не підривати людині авторитет.

— Її помилка могла коштувати мені вступу.

— А якщо не вона, а ти помиляєшся? Ти впевнена, що правда на твоєму боці? Мене, наприклад, ти в цьому зовсім не переконала!

— Вважати в реченні, яке я розбирала за частинами мови, «і» сполучником — це все одно, що додавати вагони до кілометрів, — випалюю одним духом я. — Це ви вже розумієте?

— Це дуже добре розумію. Вагони до кілометрів додавати не можна. Молодець! А тепер дай мені слово, що на наступних іспитах більше з викладачами в суперечку вступати не будеш. У жодному разі. Не будеш?

— Не буду, якщо вони…

— Я дивився твою папку з документами. Ти вступиш, якщо…

— Якщо мені не вліплять «трійку» або «двійку»?

— Якщо не будеш сваритися з викладачами на екзаменах. Зрозуміла?

Повертаючись у гуртожиток, я зайшла в книгарню. Дуже люблю запах новеньких книг! Погортала одну, другу збірку віршів — не те. Та он товстелезними стосами лежать якісь плакати. Ні, це репродукції картин. Можна прикрасити голу стіну в гуртожитку. Пабло Пікассо «Дівчинка на кулі». Цю, напевно й візьму. Мабуть, малював її той самий художник, що в Ермітажі нам показували його картину «Любителька абсенту»? Ніколи не думала, що на картинах можна малювати алкоголічок. А дівчинка, яка балансує на здоровенному м’ячі, — дуже симпатична. Он як старається втримати рівновагу, не впасти! Чомусь у голові майнуло: точнісінько, як ми, нещасні абітурієнти!

Коли ж у кімнаті розгорнула картину, Марійка пхекнула: подумаєш — художник, так і вона намалювати зможе. Ні, це вже занадто! Тож довелося відстоювати вже навіть не техніку роботи, а бодай зміст намальованого:

— Як собі знаєш, Марусю, але мені здається, що ця картина стане нам талісманом: обидві вступимо! Ще згадаєш мої слова!

З історії КПРС мало що й питали. Не встигла я належно розкрити перше питання екзаменаційного білету, як мене перебили й звеліли відповідати на друге, а тоді в такому ж алярмі на третє й четверте. Я вже відкрила рота, щоб висловити невдоволення, але екзаменатори поклали мені «п’ятірку» й благополучно позбулися. Іспиту з іноземної мови я небезпідставно побоювалася, але з усього, що вимагали відповіді на запитання в моєму білеті, проблемою виявився тільки неадаптований текст для перекладу, тому про лексичне значення деяких слів доводилося тільки здогадуватися, адже словник подавав зовсім інше. Тож переклад тексту з іноземної на рідну мову забрав чимало нервів, і коли я почала розповідати тему, раз по раз заїкалася. Викладачі скоромовкою про щось порадилися між собою по-англійськи, а тоді мило поцікавилися, скільки в мене балів за попередні іспити. Можна було й не питати — листок абітурієнта з трьома оцінками «відмінно» лежав перед ними. Тож вусатий викладач приязно мені посміхнувся і намалював у відомості велику й жирну «четвірку». Та, Боже мій, ця оцінка вже була для мене, як кажуть, сотою гризотою, адже я й так збагнула, що з такою сумою балів мені ніякий конкурс не страшний. Я вступила!

До речі, стала студенткою і Марійка. А ось тих трьох дівчат з «чортового колеса» в нашому педінституті я так і не побачила.

Після останнього екзамену поквапилася на автостанцію, щоб якнайшвидше приїхати й зустрітися у нашому містечку з Катрусею. Три дні тому ми з подругою бачилися в Обласному Центрі. Її справи були невтішні: «четвірка» і три «трійки». Тож мої «п’ятірки» на неї справили гнітюче враження. А ще Катруся сказала, що в медінституті двадцятого серпня вивісять списки тих, хто вступив. Тобто, ще вчора вона мала дізнатися про свою долю.

У Районному Центрі я спочатку побігла до Володимира Романовича поділитися своїми радощами, а тоді поспішила додому до Катрусі. Двері до квартири виявилися зачиненими. Я мала чим їх відчинити, але не стала цього робити: навіщо, коли вдома нікого нема. Треба розшукати Катрусину маму, спитати, що там у медінституті, а заодно й ключ від квартири повернути — він мені уже не потрібний.

Біля ЖЕКу двірники розбирали реманент: блискучі відра, нові березові віники, залізні совки, лопати. Поглядом я почала шукати свою знайому. Катрусиної мами ніде не було видно. Й раптом я боляче отримала по голові чимось слизьким і дряпучим. Хтось огрів мене новою березовою мітлою, виготовленою ще напровесні, бо навіть із засохлими чорними сережками — одну з них я знайшла у своєму ліфчику вже вдома, коли перевдягалася. Удар, другий, третій, четвертий! Мені потемніло в очах. Била мене п’яна Катрусина мама. Катрупила безжально, мовчки, старанно наносила мітлою по голові удар за ударом, наче перед нею стояла не шкільна подруга доньки, а лютий ворог. Кричала й обзивала мене останніми словами вже пізніше. Власне, аж тоді, коли жінки покинули своє двірницьке причандалля, кинулися мене рятувати й відтягли її.

Катруся не вступила… Це довго боліло ще більше, ніж синці й подряпини від ударів її матері. Але хіба хтось мене міг зрозуміти?