Дівчинка на кулі

XXIII

Знову я забігла далеко наперед! У студзагонах студенти працювали, починаючи тільки з другого року навчання. Першокурсників на роботу ніхто нікуди не гнав. Ніхто й нікуди!

Зрештою, поки що триває лише другий місяць першого семестру першого курсу. Нас немилосердно опитують і катруплять «двійками» на практичних заняттях, примушують конспектувати таку велику кількість літератури, особливо першоджерел з історії, що руки опускаються. А ще на семінари з виразного читання треба вчити напам'ять вірші й прозу. І не просто вчити, а декламувати. Це виходить не у всіх, але головне — хоч вивчити. Анеля й з цим не може собі дати ради, тож коли виходить коло дошки декламувати Франкових «Каменярів», приречено починає:

Далі справа не посувається, й дівчина повторює перший рядок ще раз і ще раз, усім своїм нещасним виглядом благаючи нашу групу допомогти їй якось виплутатися. Та ніхто з нас випадкової «двійки» добровільно не хоче, бо викладач підказок не терпить. Тож, збагнувши, що надіятися можна лише на себе, Анеля щосили напружує чоло, вкотре починає вірш спочатку й несподівано видає на-гора:

— Ага! Знаю!

Анелина незадовільна оцінка, звісно, неминуча, але пара зірвана, бо після Шутчиної імпровізації декламувати «Каменярів» уже не вдається нікому: щоразу після першого рядка наша група вибухає нестримним реготом. Тож усі гамузом маємо першу в житті відробку.

Наступна лекція — український фольклор. Її читає огрядна викладачка, яка й врятувала мене, коли я через поломку поїзда запізнилася на письмовий іспит. Мала би бути вдячною цій людині все життя, але, тоді молода й дурна, оцінювала людей насамперед за шкалою принциповості й показної вченості, а нелюдяності. Коли вже закінчила інститут, на своє лихо, потрапила за державним розподілом на роботу в таку глуху діру, де дідько казав: «Добраніч!», — а до всього ще й розлучилася зі Святославом. І мотоцикл не врятував нашого шлюбу! З малою дитиною на руках, у світі чорному й темному, в той найтяжчий момент я взагалі не мала куди подітися й куди податися, хоч гарячково шукала виходу. З відчаю написала кілька листів своїм колишнім викладачам, благаючи підтримки і поради. Не відповів ніхто. І руку допомоги ніхто не простягнув. А до Любові Миколаївни я тоді так і не звернулася! Чому? Таж тільки вона, Любов Миколаївна, значно пізніше, коли я таки влаштувалася на роботу в Обласному Центрі, щоправда, заледве на голеньку ставку вчителя української мови і літератури в ПТУ, при першій випадковій зустрічі запропонувала, щоб я переходила до неї на кафедру. Навіть з керівником інституту переговорила, а це вже був не Сивий Ректор, до котрого я увірвалася в кабінет під час свого вступу. Без допомоги Любові Миколаївни мені не «світила» викладацька робота ніколи й ні за які гроші, а це означає, що не стала би я ні доцентом, ні професором, хоча ще молоденькою вчителькою друкувалася у фаховому республіканському журналі — й мої думки вже тоді цитували навіть сивочолі академіки.

Любов Миколаївна помирала від раку кишківника влітку, помирала довго й у страшних муках. Я навідувалася до неї майже щодня протягом останнього місяця її життя. Були моменти, коли просто не вистачало сили йти і дивитися, як з кожним днем недавно квітуча й повна сил жінка втрачає останні краплі, здавалось би, невичерпної енергії, як мертвотно-землистим стає колір її обличчя. Йти і втішати, й безсовісно брехати, що її різке погіршення здоров’я — тільки наслідок сильнодіючих ліків, але так, мовляв, завжди буває, коли медикаменти вбивають хворобу. Та я все одно йшла. Правда, коли наближалася до будинку, де жила Любов Миколаївна, мені нестерпно хотілося тікати від самої себе. Але щоразу якийсь внутрішній стержень не дозволяв цього зробити. Зате в під’їзді довго плакала, кусаючи кулаки, щоб ніхто не чув мого хлипання й аби зрадливі сльози несподівано не видали мене в квартирі нашої на очах умираючої завкафедрою.

Що я пишу, божевільна? Знову екскурси то в минуле, то в майбутнє! Господи-Боже, я збиралася розповідати про свій перший курс!

Третя пара — історія. Практичні заняття веде молодесенький викладач. Нігті обгризені, одяг випрасуваний до блиску — треба ж було гладити костюм і сорочку через мокру ганчірку, а не по сухій тканині! Невисокого зросту. Я здогадуюся, що йому подобаюся, бо він не тільки на заняттях ставиться до мене особливо. Якось зайшов навіть до нас у гуртожиток, де й сам, до речі, живе, тільки на іншому поверсі. Посидів хвилин десять, а тоді кивнув мені головою і попросив провести його. Я знітилася й не пішла. Провела Анеля, а коли повернулася, Танька-Кулеметниця вчинила їй жахливий скандал, бо, мовляв, годилося саме їй, комсоргові групи, а не звичайній студентці Шутці, наодинці спілкуватися з викладачем. Від їхнього вереску я затулила вуха руками й втекла з нашої кімнати до дівчат із сусіднього блоку, щоб перебути лиху годину. Надалі про викладача історії ні Анеля, ні Танька не згадували. Мовчала й я. Та сьогодні він сказав мені залишитися після практичного заняття. Палаючи обома щоками, я з жахом спостерігала, як аудиторію покидають останні одногрупниці.

— У кінотеатрі демонструють «Клеопатру», — безбарвним тоном сповістив історик. — Ми можемо подивитися цей фільм разом. Я квитки дістану. На який день краще — на наступну суботу чи неділю?

— Н-н-е знаю, — з прикрістю для себе самої помічаю, що несподівано заїкаюся, як у десятому класі Вовочка, коли його дід привів мене до них у гості. — Н-н-а вихідні я щ-щ-щотижня їжджу додому. М-м-мені треба п-п-подумати!

Хапаю свій старенький, ще шкільний портфель і вискакую за двері.

«Клеопатра»! Про цю картину гомонить увесь Обласний Центр. Кажуть, у касі страшенні черги за квитками. «Я теж хочу подивитися!» — канючить у мені якась явно Улеслива Сутність. «І в чому ти підеш?» — обриває її Голос Розуму. Так, одяг у мене незмінний. Втім, одяг — це ще дрібниці. Ленінградська шкільна форма, яку ношу то з білими комірцями й манжетами, то без них — на початку вересня, як і під час вступних іспитів, ще й банти зав’язувала, поки Танька-Кулеметниця мене жорстоко не висміяла при всій групі! — викликає заздрість не лише в однокурсниць, а й у визнаних красунь нашого філфаку. З першої стипендії заплатила до кінця року за гуртожиток, з другої — купила собі коротку брунатну дермантинову курточку: цілком годиться на щодень. Але ж із взуттям у мене — катастрофа. Мешти старенькі, ще тогорічні, оббиті й витерті на пальцях до білих плям, як їх не замазуй смердючою — іншої в магазинах нема! — взуттєвою пастою. Модельні польські туфельки, які цьоця Дозя купила мені в комісійному львівському магазині, в гуртожитку першого ж тижня вкрали. Маю велику підозру, що це діло рук Таньки-Кулеметниці, котра кілька разів їх приміряла й прицмокувала від заздрощів. Та, як кажуть, не впійманий — не злодій. До того ж тепер вона постійно кепкує з мого майже до дір заношеного взуття, обзиває старцункою і постійно бере на кпини, що в таких мештах навіть у селі коло хати не ходила б. Я би також їх не взувала, якби мала інші. А так на парах ховаю ноги аж під стілець, щоб викладачі й одногрупниці не бачили, в чому я взута. Як у таких мештах іти з викладачем в кіно? Він же цілу дорогу буде на них дивитися! Треба просити в батьків грошей якщо не на туфлі — в них і так уже скоро стане холодно, то хоч на чоботи, бо й чобіт я не маю, а зима ж на носі. У новеньких чобітках у кіно можна піти! Навіть якщо історик запитає, чому передчасно зняла туфлі, скажу, що мерзну, легко простуджуюся, тож мушу пильнувати своє здоров’я.

Але в магазинах полиці порожні: ні туфлів, ні чобіт — одні ґумаки. Ними хіба що в селі багнюку місити. Як тільки роздобуду грошей, сходжу в комісійний магазин — є, є такий і в нашому Обласному Центрі — попрошу допомогти мені придбати потрібну річ, заплачу поверх ціни, може, щось і підшукають. А якщо куплю туфлі, а мама дасть гроші на чоботи? Можна відразу не признаватися, а з наступної стипендії й чоботи купити. Та до стипендії ще півмісяця. Прийдеться просити в батьків грошей.

Додому я їжджу кожної п’ятниці ввечері, але з Районного Центру до Села доводиться тюпати власними ногами — поїзд прибуває пізно, ніякі автобуси до нас уже не ходять. Поки день був більший, ще нічого: пішкарусом долала десять кілометрів за півтори години. А тепер день усе коротший і коротший. Поночі порожньою дорогою йти страшнувато. Скоро взагалі прийдеться додому їздити в суботу рано-вранці. Добре, що хоч картоплю вже викопали. Й кукурудзу вижали. Й моркву та червоні буряки з городу в пивницю звезли. Залишилися тільки буряки пастерні. Цілих дванадцять соток! У цю суботу — коли минулого разу я збиралася в гуртожиток, мама наперед утовкмачувала мені, щоб я не забула, — їх всією нашою сім’єю будемо й чистити, й звозити. Якщо я виїду з Обласного Центру вранці, о годині пів на сьому — о сьомій, то в Село доберуся аж о дванадцятій. Пізно! Мама розсердиться, й про гроші на взуття не можна буде й заїкатися. Треба їхати в п'ятницю відразу ж після пар приміським потягом, який телембається більше, ніж дві години. І йти пішки з Районного Центру додому вже в сутінках. Нічого! Не перший раз. Та й кому я потрібна, щоб мене лякати на нічній дорозі?

Повертаюся в гуртожиток через парк. Небо високе, вода в озері — чиста. Набагато прозоріша, ніж улітку. Білі й чорні лебеді відбиваються в ній, як у дзеркалі. У спориші набивають собі вола міські голуби. Дозріло дрібнесеньке насіння, й воно для сизокрилої зграї, як для людей — горіхи: й смачне, і поживне. Господи, бузок розцвів! На кущі усього три китиці, й на них тільки пуп'янки, але в другій половині жовтня — й цвіт! Гарна це прикмета чи зла? Мабуть, добра, бо квіти не можуть пророчити щось погане.

Звертаю на вузеньку стежечку, з якої уже видно наш гуртожиток, і на плече мені сідає синичка. Та ще про щось голосно цвірінькає! Треба до пташки озиватися, бо полетить. Питаю, чи вона не боїться холодів й чим буде живитися, коли все вкриє снігом? Зимуючі в нас пташки гинуть не стільки від студені, скільки від голоду. Синичка весело щебече й час від часу тріпоче крильцями. Молода пташка. Пір’ячко дуже блискуче, пругке. Дай, Боже, тобі, синичко, пережити тяжкі часи, бо з десяти твоїх родичок до весни доживе тільки одна. Так написано в книжці. Об'єктивна статистика, сказала би я сьогодні.

Синички мене люблять особливо. Ластівки вже на плечі давно не сідають, а синички — два-три рази на рік. І в Селі, й у Києві, й у нашому Обласному Центрі. Якось, не поспішаючи, простую на пару в університеті вулицею Шевченка: часу ще доволі, тож ще й у бібліотеку можна зайти, пресу переглянути, бо ж навіть професорська зарплата не дає можливості всі потрібні газети й журнали передплатити. Погода препаскудна: вогко, холодно — листопад. На кованій огорожі сидить жовтогруда пташка.

— Привіт! — вітаюся з нею, і синичка сідає мені на комір плаща.

Цвірінькає, крильцями підтримує рівновагу, але не злітає. Кажу їй, що маю проблеми з виданням уже готових до друку книг і з обіцяним мені владою житлом. Навряд чи пташка мене розуміє, як не розумію її щебету я, але щось мені дуже вже старається повідомити: дзьобик не закривається, так щебече-цвірінькає.

О, а це що за молоді люди? П’ятдесят друга група! Мої студенти, в яких маю сьогодні третю пару. Ах ви ж, біженці українські, впіймалися! Дівчата також мене помітили. Втікати вже нікуди — прямують назустріч.

— Добрий день!

— Добрий! Куди, царівни-жаби, натхненно мігруєте?

— О, ви зловили синичку, Ольго Володимирівно?

— Я не кицька. Птахів не ловлю. Вона мені сама на плече сіла!

— Як таке може бути?

Рукою легенько зганяю пташку, вона робить коло й сідає мені на плече знову.

— Я також так хочу! — мрійливо каже староста групи.

Це гарна студентка, сумлінна, талановита.

— То нехай вона сяде й тобі! — зганяю синичку зі свого плеча вдруге, й пташка навіть несподівано для мене самої сідає на старосту, але не на плече дівчині, а на її в’язаний берет.

— Ой! — завмирає Тамара, боячись від радості поворухнутися.

— Ви, напевно, відьма? — шепоче наляканим голосом котрась, ошелешена дивом, п’ятикурсниця, ховаючись поміж дівчатами.

— Відьма, — віджартовуюсь я. — Втечете з моєї пари — у ваших корів молоко пропаде, а в хлопців — чоловіча сила.

— Та ми не з вашої пари тікали! Чесне слово! Ваша — третя, а ми — з другої. Ми на вашу пару обов’язково би повернулися!

— Ну, якщо вже впіймалися, то прийдеться, хоч би й не хотілося! Лети, синичко, ти ж — не студентка, в університет тобі не треба! — зганяю пташку з голови старости. — Пішли, царівни-жаби!

До практичного заняття дівчата дійсно готові. Ймовірно, втікати й не збиралися, хоча насправді хто їх знає: студенти — завжди стихія. Правда, ще такого не було, щоб якась група мені зірвала заняття. Поки що не було. А друга пара в них за розкладом справді в такого викладача, що й сам більше не з’являється на заняття, ніж з’являється. Тепер обидві сторони — квити.

Після того випадку минуло більше, ніж півроку. Перед державними іспитами з кожного екзамену в розклад обов’язковою ставлять оглядову лекцію. Для короткого повторення викладачем своїм підопічним найголовнішого, для основних нагадувань, рекомендацій. Але вранці прибігла староста, попросила перекласти її групі останню лекцію на наступній день, бо вони ще не сфотографуватися для свого альбому. Що ж, на завтра, то й на завтра — відпустила. Вийшла з кафедри, щоб йти додому, — коло дверей п’ятдесят друга група у повному складі!

— Ви що, передумали?

— Та ні, просто хочемо переконатися: ви нас точно відпустили?

— А Тамара вам хіба не повідомила?

— Староста сказала, але…

— Ви нам мстити не будете?

— Дивні ви, молоді люди! Коли я в університеті комусь мстила?

— А як нас тоді перейняли на вулиці Шевченка, коли синичка у вас на плечі сиділа, то попереджали!..

— А-а-а! — пригадую і сміюся від щирого серця. — Що у ваших корів молоко пропаде, а в наречених — чоловіча сила? Про кого ж ви більше турбуєтеся, царівни-жаби? Про своїх кволих бой-френдів? Ідіть уже, фотографуйтеся, не вигадуйте дурниць!

Але поки що я сама вчуся на першому курсі, йду-бреду опалим листям по стежині з парку в гуртожиток, і моїй голові не дають спокою старі туфлі. В останні дні вони для мене вже стали ідеєю-фікс. Ходжу — й тільки дивлюся, хто в чому взутий.

На столику в фойє гуртожитку — свіжі листи. Є й для мене, але не від Вовочки: він моєї гуртожитської адреси не знає. Від цьоці Дозі. Пише, що продали дядькову «Волгу», бо грошей на третю операцію треба неміряно. Що влаштувалася на роботу в газетний кіоск. Він поруч із їхнім будинком, тож старенька сусідка завжди зможе сповістити, якщо дядькові раптом стане гірше. Він ще ходить, але дуже ослаб. Що в нього рак, здогадався сам перед другою операцією, і їй довелося в усьому признаватися. Сьогодні Данило буде мені телефонувати на переговорний пункт, тож треба, щоб я не забула й прийшла туди о сьомій годині. Вперся, що мені треба негайно переводитися з педінституту у Львівський університет. Перевестися, виявляється, значно легше, ніж просто вступити. Якщо я наважуся це зробити, треба попередньо приїхати в Львів, щоб Данило пішов зі мною до ректора університету. Все інше — по-старому. Правда, цьоця Жирафа знову розлучилася. А Маргарита Григорівна подарувала свою квартиру дорослому внукові. Тепер він її виживає з рідних стін, настійливо радить перебиратися в будинок для людей похилого віку, який у народі йменують просто дідорнею. А ще у Львові цвітуть каштани й бузок. Восени, як у травні. Страшно. Старі люди кажуть: знову почнеться війна, бо так само дерева й кущі цвіли в жовтні сорокового року. Та що буде, те й станеться. Нічого від нас у цьому світі не залежить.

Настрій цьоциного листа — сумний. Мені здається, аж жовто-коричневий. Від нього й мені на душі робиться зле: біда не одна ходить, а з діточками! Зараз піднімуся на свій поверх і, якщо в нашій кімнаті ще нікого нема, хоч виплачуся.

Та в кімнаті й Анеля Шутка, й Танька-Кулеметниця. Сваряться, як базарні перекупки. Щезла Анелина нова утеплена курточка. Красива річ! Заздра Геля аж облизалася, коли Шутка при нас приміряла свою обновку. На базарі за курточку з Анелі здерли сто карбованців! Тільки вчора купила, ще й не одягала жодного разу, бо надворі тепло — а сьогодні куртка зникла, як лизень злизав! На біду, Анеля в гуртожиток повернулася пізніше від нашої Проні Прокопівни, ще й застала в кімнаті її брата, студента медінституту, теж кандидата в члени КПРС. Гельчин братчик підозріло заквапився, ледь Шутка ступила на поріг, і так поквапно змився, наче йому земля під ногами горіла. З собою мав велику чорну сумку. Тепер Танька-Кулеметниця божиться, що Іван забрав лише її скляні банки, що в них із дому привозила голубці й котлети, та брудну постіль. Але Шутка їй не вірить. Анелиної куртки нема ніде, хоча вже у всіх шафах усе перерито. Розгнівана дівчина втретє виголошує Таньці, образно кажучи, навздогад буряків, щоб дали гречки, народну в'їдливу примівку: «Ми нічого не маємо до вас, але після вас нікого не було у нас, а пропало багато чого якраз!»

— Там твоя курточка, де мої чорні туфельки! — не витримую і я й стаю на бік Анелі.

— Чого ви до мене причепилися? — верещить Проня Прокопівна. — Пильнуйте свої речі, й нічого пропадати не буде. Ось моє, наприклад, усе на місці! Якби щось і щезло, я до нікого би не чіплялася: мало хто міг узяти ключі з прохідної і відімкнути кімнату, коли ми на парах!

— Я йду до Гепардівни! — заявляє Анеля. — Подивимося, чи сьогодні хтось, крім тебе, нашими ключами користувався!

Гепардівна — це наш гуртожитський комендант, Галина Гільярдівна. Її студенти бояться більше, ніж міліції. Не жінка, а танкова дивізія. Вміє вичитувати й порушникам дисципліни, й п’яним відвідувачам, які напролом лізуть через прохідну, й батькам, котрі приїжджають шукати винних, коли в доньки починає рости живіт. Я сама одного разу таких розлючених тата й маму в гуртожитку бачила. На весь вестибюль репетували, що в цій «общазі» — страшна розпуста. Їхня срібна й золота донечка — бідна жертва відсутності дисципліни й порядку, тож нехай комендант тепер добре кумекає, якщо не хоче в тюрмі сидіти, як змусити спокусника одружитися з їхньою вагітною доцею. Гільярдівна шикнула на подружжя, як на бешкетних дітей, і винесла зі свого кабінету велику циганську голку й моток чорних ниток.

— Я вам допоможу довести справу до весілля, якщо всилите нитку в голку! — заявила зганьбленим на честі батькам.

Дивитися на таке диво збіглися всі, хто на той час був у холі. Гільярдівна крутила голку в пучках, і ні батько, ні матінка, хоч як старалися, й за півгодини нитку в голку не всилили.

— То що? — переможно запитала тоді Гепардівна. — Тільки гуртожитські порядки й лише хлопець винен? Отож-бо! С…чка не схоче — кобель не скоче! Й не говоріть мені, що то не так, бо аж слухати смішно!

Тих молодят наша комендантка якось таки поєднала: з величезним скрипом, але розписалися. Хлопці розповідали, що з її кабінету горе-женишок разів п’ятнадцять приходив мокрий, наче годину стояв під дощем. І батьків того юнака до себе Гепардівна викликала, й іншу дівчину, з якою доморощений дон-жуан уже «закрутив» нову любов, так випсячила, що та забрала з гуртожитку свої манатки й пішла жити на приватну квартиру.

А ще, коли у вересні студенти почали ходити в гуртожиток газоном навпростець, а не заасфальтованою доріжкою, Гепардівна звеліла столярові зробити величезну стрілку на ніжці, з допомогою якої й закопали дороговказ у землю вздовж протоптаної стежки. На стрілці красувався яскравий напис: «Дорога козлів та іншої рогатої худоби». Ясна річ, вважатися рогатою худобою нікому не хотілося, і стежка почала заростати травою. Але з Танькою-Кулеметницею й Гепардівна в сутичку вступати не захотіла: де ж, безпартійна комендантка — і з кандидатом у члени КПРС! Надто нерівні сили.

З дядьком Данилом по телефону я поспілкувалася. Дійшли до думки, що якщо мої батьки не заперечать, я таки буду переводитися на навчання у Львів. Тільки радості від цього в мене було мало. Навіть із голосу зрозуміло, що дядько дуже хворий. Почну переводитися, а він, не дай, Боже, помре — тоді взагалі залишуся без вищої освіти: звідси мене відчислять, а у Львові — не зарахують. Але буду вдома з батьками радитися, куди дінуся.

На жаль, виїхати у п’ятницю з Обласного Центру мені не вдалося. Студенти ринули з усіх трьох інститутів такими людськими ріками, що впхатися в жоден міський автобус, щоби вчасно добратися на вокзал, мені не пощастило. Приміський потяг показав мені хвіст, хоча проїзний документ у касі мені ще встигли виписати. «Тю-тю, пішов ваш поїзд на Воркутю!» — засміялася касирка, коли я прийшла здавати квиток, і повернула тільки половину його вартості.

Вранці ні світ ні зоря я прибігла з гуртожитку на автобусну зупинку й цілих півгодини, аж почало розвиднюватися, чекала на перший автобус. Цього разу встигла! З вокзалу в мій Районний Центр о восьмій годині відправився напівпорожній приміський дизель. За колір вагонів його в народі називали «Червоною рутою». Добре їхати в суботу! Щоразу в п’ятницю ввечері, коли добираюся з інституту додому, й у неділю після обіду, коли повертаюся назад, як мінімум половину дороги доводиться вистоювати в немилосердній тисняві: з кінцевих зупинок поїзди курсують гранично переповненими. Бо ж їдуть не лише студенти, а й робітники заводів і фабрик. Та й сільські мешканці возять у місто продавати молоко й сметану або їздять за покупками цим же потягом. Навіть після половини дороги сидячих місць обмаль. Минулого тижня взагалі стояла в тамбурі, куди хтось втелющив ще й свій велосипед, до якого мене спочатку так притиснули, що всі ноги забруднила шміром, яким був щедро намащений ланцюг чийогось новісінького двоколісного друга. Ледве вдома відмилася: машинне масло ні господарське мило, ні єдиний тоді пральний порошок «Лотос» не розчиняли!

Коли вже пасажирів поменшало, принаймні, в тамбурі й проході між кріслами у вагоні, на якійсь станції вертлявий дядечко, що пильно глипав на велосипед ще з вагону, де сидів на крайньому сидінні, а в тамбурі, коли почав готуватися до виходу, навіть любовно провів по блискучій рамі (я ще подумала: господар, стереже свій скарб, щоб хтось не поцупив!), зійшов на платформу і попросив хлопців-петеушників подати йому велосипед, що ті слухняно й зробили. Аж коли поїзд набрав швидкості, у тамбур влетів молодик у спортивному костюмі й червоній кепочці і почав кричати на присутніх, чому не сповістили, що хтось його велосипед краде? Бідні петеушники стояли ні живі ні мертві, але ніхто з присутніх їх не видав. Такою ж мірою, як ці наївні підлітки, мимовільними співучасниками злочину стали ми всі.

А було б добре, якби я сьогодні ненароком змогла зустрітися з Вовоччиною бабусею або дідусем! Хоч би свою адресу Вовочці передала! Все інше — справа техніки: могли б з переговорного пункту телефонувати одне одному, заздалегідь домовившись про день і годину. А може, таки наважитися зайти до свого однокласника додому? Ні, не годиться: ніяково, непристойно.

До Володимира Романовича теж давно треба забігти. А ще Урюк колись просила, щоб я її в школі відвідала. Тільки як? У робочі дні — навчання в інституті, в суботу мене вдома щоразу чекає купа роботи на городі, а в неділю школа не працює.

Коли приміський потяг доповз до Районного Центру, в мене вже душа затерпла: що скаже мама, за те що згаяла день, не приїхала ще вчора. З вокзалу на автобусну зупинку бігла дворами навпростець: ага, в нашому містечку дочекаєшся міського автобуса, надійся! І раптом назустріч — Урюк в усьому чорному: й «газова» хустина, і кофта, й спідниця, і навіть панчохи — спочатку й не впізнала. Та й наша заступник директора була в такому стані, що й мене навряд чи помітила б, якби я на неї спрожогу не налетіла.

— О! — тільки й мовила. — Ольга Понятовська власною персоною! Нарешті зустрілися! Чому, новоспечена студенточко, до школи не заходиш? Я ж перша тобі напророчила, що ти навіть без Золотої медалі вступиш!

— Пробачте, я ненароком вас штовхнула: біжу на автобус!

— Чекай-чекай-чекай! Нікуди ти вже не біжиш, бо коли ми з тобою ще зустрінемося? Сідаймо на лавочку! Розповідай, як ти і що ти?

Мені треба квапитися, бо наступний транспорт у Село аж о п’ятнадцятій десять, а швидше від цього автобуса я пішки додому не доберуся, — але від Урюк відчепитися неможливо.

— Задоволена? Щаслива? Живеш у гуртожитку?

Мушу розповідати і про викладачів, і про нових друзів, і про Гепардівну та її порядки в гуртожитку.

— Перепрошую, а чому ви в чорному? — нарешті зважуюся запитати про те, чого не помітити неможливо.

— Брат помер! — щасливо посміхається Урюк.

Від її посмішки у мене по плечах повзуть мурашки: коли хтось із близьких відходить на той світ, родичі так не сміються!

— Чого злякалася? Що я сміюся? Він не жив, а існував. Недоумок із народження — ти хоч уявляєш, що це таке? Змарнував життя і татові, й мамі, й мені! Двадцять шість років протягнув на світі!

— Що з ним було? — запитую ледве чутно.

— Остання стадія психічного розладу! Не людина, а повний ідіот, який не може навіть себе нагодувати, випити горня води, самостійно сходити в туалет.

— Господи, як страшно!.. Від чого вашому братові таке сталося?

— Від резус-фактора. У тебе кров яка?

— Першої групи.

— А резус?

— Не знаю. Мені його ніколи не визначали.

— Обов’язково дізнайся, бо колись будеш дітей народжувати, а резус вагітної жінки має величезне значення. Бачиш, у мого тата резус-плюс, а в мами — мінус. Я народилася також із плюсом, тут, у нашому містечку. А тоді тато-геолог повіз нас із мамою аж у Сибір шукати газ і нафту. В батьків після мене довго дітей не було: сибірська холоднеча погано впливає на чоловіче сім’я. Аж коли через шістнадцять років назад повернулися, бо наша бабуся померла, й шкода було втрачати квартиру (та й мені пора було готуватися до вступу в інститут, і Сибір уже татові набрид!), — мама знову завагітніла й народила Мирона. Вже пізніше, через кілька років, лікарі сказали, що якби другою була знову дівчинка, тобто коли в жінки з резус-мінусом діти — одностатеві, то такої біди не сталося б. А так… Ой! — глибоко зітхнула Урюк. — Ріс наш Мирон, як з води. Але тільки тілом. Розуму не було. Соромилися ще в колясці на подвір’я вивозити: очі дурні, рот увесь час роззявлений, язик висолоплений, слина тече безперестанку. Тож пізніше ми вже квартиру кілька разів на добу провітрювали й тримали брата лише в хаті. Нічого не змінилося ні через рік, ні через п’ять, ні через десять. Я закінчила інститут, познайомилася з хлопцем. Гарним, розумним. Головним інженером працював на заводі. Рік зустрічалися. А тоді він наполіг, що хоче з батьками познайомитися, щоб просити моєї руки. Привела Остапа додому. Як побачив мого брата — вискочив за двері без жодних пояснень і вже більше ніколи не давав про себе знати. Після цього ще й тато нас покинув. Повернувся в Сибір.

— На роботу?

— І на роботу, й своє особисте життя влаштовувати. Одружився вдруге. І втретє — також. Гроші нам час від часу, правда, посилав. Мама брата по лікарях возила. Там руками розводили: свідомість відсутня, одні рефлекси й інстинкти. Мама ночами плакала, сохла на очах. А якось сказала мені, що більше не може терпіти, що вже домовилася й наступного дня будемо везти Мирона в інтернат для розумово відсталих у іншу область. Поїхали — і такого надивилися, що повернулися з братом назад. У тому інтернаті олігофренів і кретинів тримали в загороді, як худобу. Уявляєш: бруднющі, злі, здоровенні дітиська повзають, дибають, б’ються між собою, лижуть екскременти з підлоги! Мучилися ми з Мироном далі. А брат поволі ставав дорослим. Таке в нього виросло, що мені жижки зі страху трусилися. А їв, як не в себе! Ну, маму й…

— Убив? — жахнулася я.

— Згвалтував. Минулого року. А вона почала й за мене панічно боятися, бо ж сила в нашого Мирона, як у диявола: мамину песцеву шубу, що з Сибіру привезли, надвоє голими руками розірвав. Та що шубу — грубезні книжки, не розкриваючи, разом з палітурками шматував. Мені здавалося, що так само легко може роздерти й людину. Викликала мама психіатрів. Почали вони Мирона колоти якоюсь заразою. Більше він уже не накидався ні на нас, ні на одяг, ні на меблі. Тільки почав власне г…мно їсти. Нормальні харчі до рота донести — не розумів, води з горнятка напитися йому не вдавалося жодного разу, тільки з соски смоктав, а це — добре вмів. І раптом мене директор викликає…

— А він який стосунок до вашого брата мав?

— Директор усе знав. І про зґвалтування, і про улюблені ласощі мого братчика-тварюки… Почав шантажувати.

— Чим?

— Розумієш, я завжди старалася бути справедливою. Може, аж занадто… За це мене й ненавиділи усі — і вчителі й учні. Сміялися з мене: я ж не сліпа й не глуха — що, не чула й не бачила?

— Хто сміявся? Боялися — так, але щоб сміятися…

— Ти слухай краще, бо, може, більше й не наважуся з тобою на подібну розмову. Заявив, що уся школа про мого брата-ідіота знатиме! А це означає — кінець моєму авторитету! — Урюк витерла сльози, якусь хвилину помовчала, проте пересилила себе й продовжила: — Я навіть донос під диктовку директора на тебе писала, коли почалася катавасія з Володимиром Романовичем. А на вашого вчителя української літератури ми усім педколективом таке гуртом понапридумували, що згадати страшно! Директор нас поїдом їв, замикав у вчительській і відпускав лише тих, хто здавав повністю списані, а не наполовину чисті листочки. Вашу вчительку математики двічі від дверей завертав назад, а твого класного керівника, Аліну Веніамінівну, навіть ударив по обличчю! Ми вже потерпали, що ні за цапову душу всіх нас у тюрму запакує. Світлана Яківна, думаєш, чому в іншу школу перевелася? Відмовилася взагалі писати доноси на будь-кого. Директор репетував-репетував, та вдіяти нічого не міг до того часу, поки її малюк під час параду коло пам’ятника не назвав Леніна гицлем. З того моменту й почалося! Та я не про Світлану Яківну. Директор переконав мене, що всі, хто живе в селі, — віруючі. І змусив написати, що ти хрестишся біля церкви й що в тебе вдома висять ікони. Коли ж у вашому класі виявилося аж шестеро претендентів на Золоту медаль, директор особисто викреслив зі списку тих, із ким це зробити було безпечно.

— І в першу чергу — мене, — кажу я тихо сама до себе.

— Ні! Не в першу!.. Але й тебе. А я не могла відстояти, бо жахалася ганьби, поговору, якщо школа довідається про те, що взагалі може витворити мій брат, що він з рідною мамою вчинив! Та ще й директор пригадав мені мій донос, тільки наче забув, що сам же його й диктував. Репетував, що віруюча комсомолка недостойна Золотої медалі, а я не можу відректися від своїх слів, бо мене за брехню будуть судити. — Урюк гірко захлипала. — Пробач, ти справді в навчанні була найсильнішою, в класі — найздібнішою! Тебе гріх було викреслювати зі списку потенційних медалістів!

— Ваші сльози не варті тієї дурної бляшки. Ви ж самі казали: тільки й того, що назва красива — Золота медаль. Я все одно вступила!

— Бо є справедливість на світі! Є! Тільки не завжди вчасно приходить. Бувай, студенточко, здоровенька! Заходь у гості. Тепер уже можна не тільки до школи, а й до мене особисто. Я з мамою он у тому будинку живу. Останній під’їзд, квартира шістдесят вісім.

Додому я таки почимчикувала пішки. Жодна попутня вантажівка не зупинилася — не було порожніх. Автобус наздогнав мене вже в Селі. Вдома нікого не було, тож швиденько перевдяглася, навіть не обідала — що не снідала, ніхто й не знав, — і бігцем на город. Кричали на мене всі домашні. Виправдовуватися навіть не пробувала: винна й винна, як земля колгоспам. Гуртом чистили буряки до темної ночі. Наприкінці — вже й при ліхтарні, як Панько Буба.