Дівчинка на кулі

XI

На випускний вечір у восьмому класі мої батьки йти відмовилися. А щоб не виглядати серед однокласників сиротою, я не пішла також. Добре, що цю справу вдалося залагодити ще до того, як у класі почали збирати гроші, бо я знову мала би ті ж проблеми, що й колись зі смородиною. Спочатку мама заявила, що на мій випускний піде лиш тато, бо вона не хоче. Я стала канючити, щоб мені купили якесь пристойне плаття, адже міські однокласниці вже позамовляли собі довгі вечірні сукні, — але мої аргументи розізлили маму не на жарт:

— Пани! Замість того, щоби грошенята на купочку скласти, финдоряться! На їжі економлять, а убйори скуповують — сиплють грішми направо й наліво! Запам’ятай: скаче сите черево, а не писані рукави!

— Мамо, я між однокласниками в бабиній плісованій спідниці буду подібна на жебрачку!

— То й не йди на той випускний! Хіба це обов’язково? У мене от колись ніякого випускного не було — і нічого, не вмерла!

Рішення не йти на випускний вечір мене й справді більше влаштовувало, аніж з’являтися на ньому, щоб лишень осоромитися. Коли ж про це довідалася наша Аліна Веніамінівна, то чомусь тільки полегшено зітхнула:

— Слава Богу! Без одного Василя обійдеться весілля! Характеристику я тобі напишу скоріше, ще до випускного, як і тим хлопцям, що вирішили йти вчитися в ПТУ.

— Коли можна прийти за документами? — спитала я.

— Та не бійся, нікуди не пропаде твій атестат! Ти ж учитимешся в дев’ятому класі, тож усе одно доведеться повертати документи в школу. Чи, може, ти кудись зібралася вступати після восьмого?

— Ще не знаю. Мама наполягає, щоб я подавала документи в медучилище або в педагогічне…

— То хоч визначся остаточно, куди саме підеш, а тоді й говори про атестат! А паспорт, до речі, у тебе є? Без нього документи в жодне училище не приймуть!

Почувши, що мені терміново потрібен паспорт, мої домашні впали духом. Головою сільради уже став Бугай, через якого плакала не одна дівчина в селі. Тато поніс мої документи в сільраду, проте незабаром повернувся дуже зажурений. Мамі не сказав нічого, а мені признався, що за паспортом нам доведеться йти разом (бо мене одну він не пустить!). А ще мусимо дати Бугаєві двадцять п’ять карбованців: виявляється, без цієї мзди голова паспорти взагалі не видає. І нести гроші я мушу сама, бо в тата Бугай їх навряд чи візьме, — а паспорт же треба виробляти чимшвидше: в обидвох училищах — і педагогічному, й медичному документи від тих випускників, які мають похвальну грамоту і вступатимуть за співбесідою, приймають лише два дні: першого й другого липня.

Ми двічі ходили в сільраду, і щоразу Бугай довго, єхидно та з превеликою для себе насолодою відверто насміхався з тата, чому він дорослу доньку водить у сільраду за руку. Коли ж прийшли втретє, розізлився й заявив, що ніякого паспорта до першого липня я не отримаю, бо цей документ у паспортному столі виготовляють не менше місяця — а нині вже маємо п’ятнадцяте червня. До того ж Бугай почав вимагати від нас уже не двадцять п’ять, а цілих п’ятдесят карбованців — і спершу принести гроші, а тоді вже «морочити йому голову».

Зрозумівши, що з училищем нічого не вийде, я змирилася з долею і сказала татові, що йду в дев’ятий клас. Але раптом з’ясувалося, що мій атестат кудись безслідно щез! Чи то я його загубила, чи його в мене вкрали… Так, я носила цей документ із собою у приймальні комісії обох училищ, але там від мене жодних паперів не приймали, бо не було паспорта. Носила й до сільради — але ж у руки Бугаєві не давала! Моя характеристика зі школи незмінно лежала на етажерці, похвальна грамота теж, — але атестат як у воду впав!

Коли наприкінці літа я отримала листа зі школи з вимогою або принести довідку про свій вступ до якогось закладу та подальше навчання (чи довідку з місця роботи про своє працевлаштування), або негайно повернути свій атестат для зарахування мене у дев’ятий клас, — мене охопив справжній жах. Чесно кажучи, я до останнього моменту таки «грішила» на Лілю з Андрієм, що це вони мені на збитки сховали, а чи й знищили мій документ. Та коли мама взяла замашну лозину й віддухопелила обох, а вони так і не призналися до гріха, то вже тією самою лозиною добряче дісталося й мені, аби пильнувала свої папери.

В останніх числах серпня я таки зібралася з духом і переступила поріг кабінету директора школи, якого за вічно похмурий вигляд і постійно чимось невдоволену фізіономію учні прозвали Змієм-Гориничем. Почувши про мою згубу, директор кричав на мене так, наче я десь запропастила щонайменше величезну культурну, історичну й археологічну цінність: скажімо, шапку Мономаха, оригінал «Слова о полку Ігоревім» чи золоту скіфську пектораль із Товстої могили, — а тоді замкнув у своєму кабінеті й зник на півдня. Я вже була впевнена, що тут мені й заночувати доведеться (добре, що в кабінеті стояв шкіряний диван), але Змій-Горинич як раптово щез, так само несподівано й з’явився в компанії дільничого міліціонера та начальника міськвно. Гуртом вони влаштували мені перехресний допит — і нарешті, після трьох годин звинувачень та погроз, змилосердилися й дозволили написати заяву про втрату свідоцтва про восьмирічну освіту.

У вересні мої документи школа відновила, і я знов опинилася в нашому класі, який недолічувався лише двох чи трьох найслабших учнів — вони дійсно пішли вчитися в ПТУ. Їх відсутності фактично ніхто й не помітив. Та що там казати: наша класна керівничка ще на урочистій Першовересневій лінійці зневажливо пожартувала про цих дітей: «Ляп на стінку, ляп на мур: я — веселий штукатур!». Катруся ж не покинула школу — її мама наполягла, щоби донька здобувала середню освіту, хоча вчитися в нашому класі усі ці роки цій дівчинці було дуже й дуже непросто. Насмішки, які постійно лунали на її адресу через непрестижну материну професію, тепер стали ще жорстокішими. Той же Ігорко-Боксер ледь не на кожній перерві виспівував услід Катрусі:

Та сьогодні дівчина не звертала на його кпини жодної уваги. Відчувалося, що в неї сталися якісь приємні зміни у житті. Так воно й було. Уже на першій перерві в перший день нового навчального року Катруся похвалилася мені, що вони з мамою отримали нову квартиру. Я щиро зраділа за неї, а подруга ще й запросила мене після уроків у гості.

У порожній двокімнатній квартирі пахло вапном і свіжою фарбою, а через те, що в ній узагалі не було меблів, стандартне міське помешкання-хрущовка здавалося не те що просторим, а просто величезним.

— Оце моя власна кімната! — розвела широко руки Катруся. — Вона трохи менша від тієї, де будуть жити мама й дід, — а може, для дідуся ми поставимо тапчан на кухні. Побачимо! Кухня в нас теж велика — аж шість квадратних метрів! Мама ледве прописала діда ще в ту нашу двірницьку комірчину, але мусила, — інакше ми б отримали лише однокімнатну «малосімейку». Та хто знає, чи дід ще захоче покинути свою хату в селі! Він там звик сам собі давати раду, а міста й на дух не переносить! — Катруся кружляла порожніми кімнатами, голосно підспівувала і час від часу сміялася від щастя. — Ти не уявляєш, Олю, як нам було тісно в тій напівпідвальній халупі! Я навіть стола не мала, щоб на ньому уроки робити: домашні завдання виконувала на тумбочці… А тут — хоч п’ять столів можна поставити! А ще нам телефон підключать: мама вже три роки на черзі стоїть! А яка у нас ванна, а у ванній кімнаті — плитка з квіточками! І туалет окремо від ванної! А балкон виходить на вулицю, просто на автобусну зупинку! Мама буде мене з вікна виглядати, якщо я повертатимуся пізно!

У цей час різко пролунав дзвінок, і дівчина побігла відчиняти двері.

— Це моя мамуська! — представила мені свою неньку. — Вона заробила цю квартиру! То й що, як мітлою, коли іншим способом не вдавалося?! Зате у нас тепер усе, як у людей!

Катрусина мама тим часом викладала із сумки на підвіконня хліб, кильку в грубому паперовому згортку, який промок з усіх боків наскрізь, насипала в миску вареної в лушпинні картоплі.

— Боже, коли ми вже наїмося чорного хліба й тюльки з головками! — сказала із сумною іронією, а далі жестом покликала нас до імпровізованого столу: — Ходіть, дівчата, відсвяткуємо входини. Скромненько, бо на щось пристойніше грошей нема.

Дещо ніяковіючи, жінка витягла із сумки ще й товсту темно-зелену пляшку вина і гранчасту склянку.

— Пити буду сама — ви ще малі!

— Мамо! — кинулася, щоб відібрати вино, Катруся, але спинилася, а відтак і засміялася сама із себе. — Добре, сьогодні вже пий. Але тільки сьогодні! Й лише півпляшки!..

— Та гаразд уже, гаразд! Боїшся, щоб я алкоголічкою не стала? Тепер уже не стану, ні! Дах над головою є? Є! Донька-розумниця є? Є! Діда із села заберу? Заберу! Уже все погане скінчилося, Катрусю! — вона налила повну склянку червоної рідини, випила, занюхала вино скоринкою хліба й звернулася вже до мене: — Зараз я тобі щось таке покажу, що тільки ахнеш!

І двірничка вийняла із кишені свій паспорт та й розгорнула його на сторінці «Прописка».

— Бачиш? Печатка! Усе! Уже все — як кажуть, поїзд пішов, ту-ту-у! Уже не відберуть! Бо черга ще нічого не значить. І рішення міськради ще нічого не значить. Навіть ордер — іще не гарантія. А прописка — оце вже все! Квартира наша! Наша!

Катруся теж зірвалася з місця й за мить прибігла зі своїм паспортом:

— І в мене — нова прописка! А я ж — неповнолітня! Тому нас тепер звідси ніхто не виселить! Із неповнолітніми дітьми не виселяють! Не мають права.

Я взяла до рук подружчин паспорт.

— Заздриш? — тихо спитала Катруся, пильно дивлячись на мене.

— Що ти таку гарну квартиру маєш — ні! Я теж колись зароблю собі квартиру в місті. Обов’язково! Але в мене ще навіть паспорта нема.

— Як так — нема паспорта? — здивувалась Катрусина ненька.

Довелося розповісти їм про Бугая, до котрого самій небезпечно в сільраду ходити, і про те, що голова вимагає від тата за мій паспорт аж п’ятдесят карбованців.

— Ми тобі паспорт зробимо, не переживай! — несподівано втішила мене Катрусина мама. — Це не так складно, як ти собі думаєш! У паспортному столі працює Емілія Федорівна — я її собаку доглядаю, як вона у відрядження або на курорт їде. Вона допоможе!

— Але ж Ваша знайома, напевно, працює в міському паспортному столі? А я живу в селі — мені треба в районний.

— Районний паспортний стіл, Олю, розташований через стінку від міського — вхід з одного коридору. Не може бути, щоб Емілія Федорівна із працівниками того відділу не зналася! Буде в тебе паспорт, не журися! — господиня знову налила собі вина.

— Мамо, досить! — ухопила її за руку Катруся. — Досить, я тебе прошу!

— Таж я на радощах, доню!

— Раніше — з горя, а тепер — на радощах!

— Не буду більше, не буду! Лише нині! Ти що, рідній матері не віриш? А я ж тебе народила, через тебе життя собі змарнувала! — схлипнула жінка, але, вловивши на доньчиному обличчі тінь образи, вмить затнулася, а далі вже примирливо продовжила: — Та я що? Я хіба маю щось проти? Я рада, що ти в мене є! Що я без тебе взагалі варта? Ти мене на світі й тримаєш! Думаєш, собі квартиру вибивала? Тобі, доню! Мене так життя і вижмакало[56], й виполоскало, й викрутило, що вже давно би в землі гнила, якби не ти. Лише дитина жінку на світі й тримає! Не чоловік і навіть не старі батьки, а дитина. Не сердься, Катрусенько, на свою маму! Я ж, як могла, так і боролася, так й опиралася, так і рятувалася… Думаєш, у сімнадцять років — такий самий розум, як у тридцять п’ять? Чи такі сили? Чи така опірність несправедливості й кривді?.. Таж я найкращою ученицею серед випускників нашої школи була! Медалісткою! А нас у травні, в кінці навчального року, зібрали — дурних колгоспних дітей, і в присутності секретаря райкому комсомолу змусили одностайно проголосувати, що ми всім класом підемо працювати на ферму. Ми й проголосували… Закінчили школу: хлопці — в армію, дівчата — хто й справді до колгоспу, а хто заміж. Одній мені вдалося вступити! Та ще й куди — у медінститут!.. — Катрусина мама вилила залишки вина у склянку і рвучко її перехилила. — Мало вина для такого дня, як сьогодні! Мушу ще раз бігти в магазин!

— Ти ж обіцяла, мамочко! — забриніли сльози в голосі доньки. — Знову все, як завжди, починається!

— Не плач, не плач, дурненька, не піду я вже нікуди! Принесеш мені зі старої квартири подушку й ковдру або ліжник — ляжу тут просто на підлозі. Не бійся, донечко, більше нині пити не буду! Чесне слово! Дозволь, я ліпше твоїй найкращій подрузі своє життя-буття переповім, щоб не осуджувала, що я пляшку вина випила, як склянку газованої води у спеку, й навіть не скривилася! Так от, провчилася я у своєму медінституті аж два місяці. Наука тяжка, суцільне зубріння, особливо з фармакології й рецептури, — але й тут серед студентів я була перша! І раптом — скликають комсомольські збори! Я собі ані гадки — тоді це вважалося нормою: збори раз на місяць. Але чомусь читають рішення нашого випускного класу про те, що ми всі йдемо працювати на ферму! — і з очей Катрусиної мами рясно покотилися сльози.

— А далі?.. — здавленим голосом ледве прошепотіла я.

— Далі — теж рішення. Одноголосне. Наших студентських комсомольських зборів… Щоб мене виключити з інституту!..

— І виключили?!

— Ще й як! І з гуртожитка викинули того ж таки дня, коли вивісили наказ, підписаний самим ректором, — хоч за «койкомісце» я заплатила наперед за цілий рік! Декан так і сказав: «Повертайся в село, працюй у колгоспі! Сама винна: навіщо голосувала за ферму?». Вийшла я з гуртожитку — а йти нікуди! Добре, що хоч паспорт при мені: виробила, коли до медінституту вступала. Хоч це зробити встигла!.. Щоби той паспорт отримати, ми, найздібніші сільські діти, і в школі училися, аж зі шкіри вилазили; і в технікуми та інститути вступали не так заради майбутнього диплома про вищу освіту, як заради того ж паспорта!.. Але вже моя міська гуртожитська прописка ліквідована, а із сільською хто на роботу в місті візьме? Тож поїхала я додому. А наступного тижня тягнуть мене силоміць у колгосп на роботу. Вибір — пречудовий: або в телятник, або на свиноферму. А значить, уже довіку — куфайка, ґумаки, брудні відра і гноївка!.. Уперлася я таки, не пішла. Сиджу вдома місяць, другий, третій, — аж викликають мене в районну міліцію. Ну все, думаю: вліплять мені тепер статтю за тунеядство! Зайшла до начальника в кабінет. Він на мене поглянув, а я на нього — і щось між нами таке скоїлося, що не став він на мене ні кричати, ні тюрмою погрожувати, лише пообіцяв знайти якусь роботу в місті. І згодом запропонував мені піти працювати в Райцентрі двірничкою. Погодилася, бо житло гарантоване, — хоч, чесно кажучи, то й не житло, а убога комірка; але ж пообіцяли, що згодом дадуть квартиру. Та й гроші — які би вже не були, а таки гроші, а не ті колгоспні трудодні на папері, а насправді — дуля в кишені! Моїх тата й маму, щоправда, колгоспне начальство довго ще шарпало: де ваша донька та й де ваша донька? Проте як я привезла в сільраду надруковану на машинці довідку з печаткою, що вже працюю, мусили відчепитися!

— Мамо, ти нарешті скажеш мені, хто мій тато? — втрутилася в розмову Катруся. — Ну признайся врешті-решт!

— Та скажу я тобі, дурненька, скажу — але не сьогодні! Йди за подушкою! Досить мене нині сповідати!

Коли ми з Катрусею принесли із їхнього попереднього помешкання постіль, господиня вже спала на голій підлозі, а поруч валялися дві порожні пляшки з-під вина.

— Таки бігала в магазин! Таки купила ще одну пляшку вина, щоб напитися до безпам’ятства! — заплакала дівчина. — Що мені з нею робити, Господи?! Щоранку обіцяє, що вже більше на спиртне й не подивиться, — і щовечора п’яна, як чіп! Якраз тому й дід не хоче до нас із села перебиратися. А не переселиться — буде тюремна тяганина: ця квартира за законом завелика для нас двох із мамою! Прошу тебе: нікому не розповідай, що тут побачила, що почула! Я тобі допоможу паспорт виробити, лише мовчи! Емілія Федорівна мене любить. Якщо чесно, то це не мама, а я її собаку доглядаю і вигулюю, і в квартирі прибираю, і вікна мию. Вона нам за це з отриманням житла дуже допомогла. Якби не паспортистка — бачили би ми цю квартиру, як свої вуха без люстерка! І хто мій тато, я також знаю. Тільки він до мене не признається, навіть на мої вітання не відповідає: у нього висока посада, ревнива жінка і троє здоровенних законних синочків. Та нічого: тато постаріється, а я виросту, — може, аж тоді порозуміємося, як йому не буде біля кого свою голову в похилому віці притулити… На синів і розраховувати нічого! Старший он у вересні мало в цюпу[57] не загримів!

— У в’язницю?! Що ж він такого витворив?

— Із ватагою п’яних друзяк продавчиню з «Дитячого світу» зґвалтували. Перша красуня в місті, але на побачення з ним відмовилася прийти. І перший раз відмовила, і вдруге — то він і помстився!

Лялька — вже не красуня… У Районному Центрі її всі називають Страшилищем. Ходить розпатлана, волосся фарбує у якісь неймовірні кольори — яскраві, аж ядучі, та ще й різні. Вдягається дико: начепить на себе кілька сукенок чи спідню білизну поверх плаття вбере. Ходить містом і чіпляється до перехожих: розпитує, чи вони, часом, не бачили, як її побіля озера затягали в машину, чи не чули, як вона гукала на допомогу.

— Катрусю, але ж вона божевільна!

— То вона після психіатричної лікарні такою зробилася.

— Як таке може бути?!

— Може. Адвокат головного призвідці того ґвалту (себто «братика» мого) під час процесу весь час добивав бідну дівчину в’їдливими запитаннями на кшталт, чи отримувала вона задоволення, коли із хлопцями у статевий акт вступала, — а всі присутні в залі реготали до упаду. Після двох чи трьох отаких засідань всі обзивали Ляльку першою к…рвою в місті. Вона із сорому вени собі порізала — і її тоді й запхали у психушку, зробили божевільною, а всі її претензії до тих лобурів визнали маренням хворої на голову людини… Отакий у мого татка синочок! Та й молодші не кращі!.. На старість йому ніхто й ложки води не подасть — це ясно, як день біленький. Отоді я й візьму його до себе!

Я не знаю, просто не уявляю, що на це сказати Катрусі. Чомусь думаю, що все станеться не так, як вона собі вимріяла. А чому не так і як саме буде — не знаю…

— Може, поговоримо про це іншим разом, — кажу подрузі, — бо зараз я кваплюся на останній автобус. Ти де будеш ночувати — тут?

— Мушу, а то ще мама вночі лиха накоїть: крани на плиті порозкручує, а вогонь не запалить, чи воду залишить відкритою! Вона вже таке робила.

— Ти ж навіть нічого собі укритися не взяла!

— Переб’юся! Я вже звикла. Мені би лишень маму порятувати — але як це зробити, й гадки не маю! Може, ти погодишся жити в нас, аби не їздити щодня туди й назад, — і вона зі встиду перед чужою людиною менше питиме?.. Ти не думай нічого такого: моя мама добра, чуйна, розумна! Ось тільки горілка, як кажуть, — злодійка!.. Правда, горілку вона вже не п’є: таки послухалася мене! Але й літр вина — не ліпше від чвертки горілки…

Коли я прибігла на автостанцію, то з’ясувалося, що мій автобус чомусь запізнюється. На нього чекало багато односельців, тож я заспокоїлася: навіть якщо транспорту й не буде, і доведеться йти в село пішки, — то таки ж не самій! Знічев’я стала читати оголошення на паркані — і мій погляд упав на найяскравіше з них: медучилище оголошувало додатковий набір на спеціальність «Медсестра», але тільки на вечірню форму навчання. Внизу червоним чорнилом від руки хтось зробив приписку: термін навчання — півтора року; середньої освіти вечірнє відділення медучилища не дає; документи для вступу за співбесідою треба подати до 15 жовтня.

А вдома мене вже чекав розбір польотів за мій же атестат! Виявляється, він несподівано знайшовся. І не в якомусь там глухому закапелку, а на тій самій верхній поличці етажерки, де лежали і раніше, й навіть зараз моя характеристика зі школи та похвальна грамота! На тому самому місці, де кожен з нас: я, тато, мама, брат, сестра — сто разів усе перевертали, але ніякого атестата не бачили! І ось тепер він після свого таємничого зникнення так же несподівано й таємниче матеріалізувався на тому місці, де йому й належало бути. Це була справжня містика!

До речі, ця містика тоді проявилася вперше — але не востаннє. Пам’ятаю, як напередодні захисту кандидатської дисертації я з жахом побачила у її тексті порожні квадратні дужки, в яких мали стояти дві цифри: перша — порядковий номер джерела, а друга — сторінка, з якої в цьому джерелі списано цитату. Я чітко пам’ятала, у якій саме книжці ту цитату знайшла, навіть виразно бачила її перед собою — на лівій сторінці, у третьому згори абзаці. Проте насправді у згаданій праці потрібної мені цитати не виявилося! Не змогла я її знайти і в інших джерелах, хоч розшукувала до посиніння! Наступного дня дисертацію вже треба було нести зшивати — а тут така халепа! Зайве й казати, що кандидатська дисертація — це аж ніяк не студентський реферат, і подібні огріхи в ній просто недопустимі. Десь коло дванадцятої години ночі, настільки знервована безплідними пошуками, що нерви вже не витримували, я щосили луснула дверцятами книжкової шафи. І тоді з її верхньої полиці, на якій книги стояли у три ряди і настільки тісно, що між ними не вдалося би пропхати й тонесенький аркуш паперу, на підлогу впала книжка! Не лише впала, а ще й розкрилася на тому самому місці, де й була надрукована так потрібна мені цитата! Виявляється: зовсім не в тій книжці, що я була переконана! І не на лівій, а на правій сторінці! Й не у третьому абзаці згори, а в першому знизу! Але ця книга також значилася в «Бібліографії», тож уже не існувало жодних проблем, щоб заповнити порожні квадратні дужки!

А коли я завершувала монографію докторської, мені виявилася вкрай потрібною рідкісна книга теолога й літературознавця Гавриїла Костельника. Та її не вдавалося знайти ні у відділі стародруків у бібліотеках Києва і Львова, ні у приватних колекціях найвідоміших книголюбів. Півроку безуспішно розшукувала, аж поки не вирішила махнути на ті пошуки рукою і у своїй монографії послатися на цитату Костельника, використану в роботі іншого науковця. Та якось бреду з університету додому, на околицю міста, через п'яний базар, де продають уживані запчастини до автомобілів, мотоциклів та велосипедів, стару сантехніку, поношене взуття, дверні ручки й замки, понищені дитячі іграшки та інший мотлох, який може для когось виявитися дуже потрібним і корисним. Січе дрібний холодний дощ, дме пронизливий вітер. Треба було ще коло університету сісти в автобус, а не блукати собачими стежками, але вже не я керую своїми ногами, а ноги — мною. І раптом — на розстеленій клейонці, під благеньким навісом, якийсь дідок продає п’ять або шість старих пошарпаних книг: радянські детективи, шкільний підручник у чорнильних кляксах, посібник із плетіння спицями й гачком, книгу про смачну та корисну їжу — і наукову працю Гавриїла Костельника! Вона геть обдерта, поплямлена, лише з однією третиною титульної обкладинки, — але ж це та сама безцінна річ, яку я ніде й ніяк не можу знайти! Мої руки тремтять. Я відкриваю гаманець. Знаю, що там залишився тільки дріб’язок. Сьогодні нам мали давати зарплатню, але десь по обіді сказали, що гроші в касу надійдуть лише завтра. Тремтячим голосом питаю дідуся, скільки коштує книжка. Він, хвильку подумавши, каже, що за гривню п’ятдесят віддасть. Ледве набираю потрібну суму: в гаманці залишається — сміх і гріх! — копійка. Додому, щонайменше кілометрів п’ять, мені доведеться тюпати пішки, але це вже не має для мене жодного значення. Звідки й сили раптом беруться — і я лечу додому, мов на крилах!

Що вражає: потрібна книга як у неймовірний спосіб знайшлася, так згодом дивовижно і щезла! Коли я вже вкотре перечитала придбану таким фантастичним чином працю, виписала потрібні цитати і сховала раритет на ту полицю, з якої книги принципово нікому читати не даю: там тільки найцінніші твори, — то через кілька років, захотівши відновити в пам’яті думки Костельника, я його праці там не знайшла! Перерила всю домашню бібліотеку — та марно. Через місяць перешукала все іще раз, а через півроку, дуже прискіпливо й старанно, — втретє. Усе даремно. Праця Гавриїла Котельника, надрукована при житті автора, із моєї квартири зникла безслідно, наче її ніколи в мене й не було!

Увечері я похвалилася татові про додатковий набір до медучилища, та він заборонив навіть і думати про те, щоб кинути школу й залишитися без середньої освіти. Проте назавтра я таки пішла в медучилище — й довідалася, що на вечірню форму навчання приймають лише тих, котрі вже працюють молодшими медичними працівниками, тобто санітарками чи нянями біля важкохворих. Через відсутність саме такої категорії охочих навчатися даний заклад і не добрав необхідної норми влітку, через що й оголосив додатковий набір. Міркую собі: таж я можу вчитися в медучилищі, не покидаючи школи! У мене на руках є всі необхідні документи: атестат за восьмий клас, грамота й шкільна характеристика! Заквапилася у військову частину до тата і застала його авто при виїзді із зеленої брами з великими п’ятикутними червоними зірками. Поруч із татом сидів Пал-Палич, якого мої слова чомусь дуже зацікавили.

— А пачєму би дєвушкє нє палучіть діплом медсестри, нє брасая школу? — раптом запитав він тата. — Прафєссия очєнь і очєнь даже харошая для женщіни — ну, хатя би для дамашнєва абіхода. Сама в будущєм і укольчік сможет сдєлать, і балєзнь апрєдєліть на раннєй стадіі. Да іщьо і, ґаваріт, у падружкі жить будєт, — а значіт, начєвать єсть ґдє, даєзжать нє нада, а то каждую зіму адні праблєми.

— Але ж треба довідки з місця роботи в лікарні, — зітхнув тато.

— Сдєлаєм! Ваєнний Госпіталь на работу санітаркай прімєт. Шестнадцать ґадков уже єсть?

— Є! — ствердно хитнула я головою.

— Паспорта нема! — відрубав тато.

— Буде паспорт, — пообіцяла я. — Навіть до Бугая ходити не треба: Катрусина мама знайома з паспортисткою.

— Ну і як же ти думаєш і в школі вчитися, і в медучилищі, та ще й у госпіталі працювати? — все одно не погоджувався на мою авантюру тато.

— В Госпіталь дастатачьна толька аформітса і палучіть справку па трєбаванію, а после і расчітатса. Нікто правєрять нє станєт: наша бюракратічєская сістєма — самая лучшая в мірє! — поплескав тата по плечі Генерал. — Патянєт ана і школу сваю, і учіліщє, толька дамашнєй работай єйо нє заґружайтє!

Наступного дня ми з Катрусею пішли до паспортистки. Емілія Федорівна відвела нас у кабінет, де розміщувався районний паспортний стіл, сказала працівниці, що голова сільради забрав моє свідоцтво про народження, а документи на паспорт уже третій місяць не подає і папери мені також не повертав. Потім вони, підсміюючись, ще про щось пошепотілися, після чого та працівниця набрала телефонний номер нашої сільради. Холодним, аж металевим голосом повідомила Бугаєві, що моєю особою зацікавилися органи, тому нехай негайно передасть усі мої документи батькам, бо завтра їх викликають у прокуратуру. Коли я почула слово «прокуратура», в мене затремтіли коліна, але паспортистка розсміялася:

— Злякалася? Голова сільради злякався ще більше! Поки приїдеш додому, документи вже на тебе чекатимуть. Принесеш їх мені, заповниш бланк — і через тиждень отримаєш свій паспорт!

Емілія Федорівна як у воду дивилася. Ще біля хвіртки мене зустріла стривожена мама й почала розпитувати, що я такого накоїла, що тата з моїми документами викликають до самого прокурора.

— Не тата, а мене, й не до прокурора, а в паспортний стіл, — пояснила я.

— Ти вже десь на Бугая нажалілася комусь, заразо! Ой дивися, відберуть у нас через тебе, каро небесна, бабину присадибу, а ми вже кілька років той город гноїмо, — тоді я тобою не натішуся! У кого ти така вдалася, й без росинки страху? Попам’ятаєш мої слова: твій навіжений характер ще приведе тебе під дурного хату!

Тато ж сміявся щиро і з моїх походеньок у паспортний стіл, і з Бугаєвого переляку:

— Ти, що, призналася паспортистці, що голова вимагав п’ятдесят карбованців?

— Ні. А треба було сказати?

Але мама, заламавши руки, стала приповідати, що бракує лиш того, аби нас разом із Бугаєм міліція тягала за ті гроші. Не дали — то краще й не згадувати!