Дівчинка на кулі

XX

Батько вирішив забрати мій атестат зі школи в день випускного. Ми удвох приїхали прямо з лікарні під школу «Москвичем», але зупинилися не навпроти головного входу й аж ніяк не на величезному шкільному подвір’ї, а припаркувалися на вулиці з боку протилежних дверей вестибюлю, де майданчик, значно менший від головного подвір’я, був призначений для рухомих ігор учнів початкових класів. Хизуватися матеріальними цінностями в часи моєї юності не було прийнято — і Генералів, а вірніше, уже татів «Москвич» мої вчителі й однокласники могли розцінити вкрай негативно. Тож нам було краще до своєї машини й не признаватися.

Біля клумби на малому шкільному подвір’ї, замість старої, облізлої й потрощеної лавочки, вже встановили рожевий грибок із сидіннями навколо. Щойно тато пішов на вручення шкільних атестатів у актовий зал, я вибралася з «Москвича» й, підпираючись милицями, дошкандибала до того грибка. Мені дуже вірилося, що коли сидітиму на такому видному місці, Вовочка угледить мене з якогось вікна й обов’язково прибіжить. Але час ішов, починало сутеніти, а шкільне подвір’я залишалося порожнім-порожнісіньким. Раптом я побачила Шім-Вішім і гукнула її. Вона неохоче наблизилася до грибка, бо дуже поспішала, власне, вже давно запізнювалася на шкільні урочистості. Проте, співчутливо зиркнувши на мої милиці й гіпс, вчителька математики таки вислухала моє прохання покликати Вовочку. Здалеку навіть привітно махнула рукою: «Під грибок, то й під грибок», — і щезла у дверях, прикрашених польовими квітами. Тато повернувся десь через дві години. Виявляється, спочатку був концерт, присвячений випускникам, тому атестати про середню освіту вручали аж після закінчення самодіяльності.

— Медалістів запрошували на сцену першими. Прізвище тільки одного Володимира Аннищука чомусь кілька разів називали, бо цього учня в залі не виявилося. Навіть медаль і атестат вручили його мамі. Так що не один я з батьків у твоєму класі виходив на сцену!

— Вовочка так і не з’явився?

— Прийшов, коли вже все закінчилося. Я тільки-но бачив, як директор вичитував йому на сходах.

Звідки я могла знати, що рожеві грибки з лавочками поставили й на великому подвір’ї з протилежного боку школи, і що під одним з них Вовочка сумлінно просидів доти, поки його там не розшукали власні розлючені мама й тато?!

Не судилося… Якщо не хоче доля, то людина безсила. Але тоді, на шкільному подвір’ї під рожевим грибком у круглі білі цятки, я це до нестерпного душевного болю відчула вперше і пережила з таким жахливим розпачем і жалем!

Коли пізно ввечері тато привіз мене в лікарню, парадні двері вже були зачинені. Довелося тиснути на кнопку дзвінка приймального покою. Черговий лікар репетував на нас так, що я вже думала, мені прийдеться забиратися додому. Але щойно батько заїкнувся про це, лікар пом’як, і медсестра провела мене в травматологію.

Тримати мене в лікарні цілий місяць із загіпсованою ногою, як на нинішні часи, вважалося б справжнім безглуздям: ніяких процедур, ніяких ін’єкцій, таблеток, крапельниць, а пацієнтка займає ліжко ще й безплатно харчується. У радянські часи все було по-іншому. Безплатна медицина передбачала насамперед повну залежність хворих від тих умов, які їм пропонувалися: якщо вже потрапив у лікарню, то в жодному разі не маєш права уникати цілодобового нагляду спеціалістів.

Наступного дня провідати мене не прийшов ніхто із друзів — усі спали після безсонної ночі. Зате ввечері з’явився Володимир Романович із підручниками з мови й літератури під пахвою.

— Знаєш, я подумав, що тобі не зашкодять додаткові заняття. Удвох наново пройдемо весь матеріал. Напишеш ще зо двадцять творів на найбільш імовірні теми. Готуватися до вступу треба дуже ретельно! Не можна робити навіть невеликої перерви — все, що знала в школі, забудеться. Я в цьому переконувався не раз. Готую до вступу ще двох абітурієнтів, але вони приходять до мене додому. До тебе, поки лежиш у лікарні, буду навідуватися сам. Не хвилюйся, не щодня. Лише двічі на тиждень. Але навантажуватиму роботою так, що ледве встигатимеш впоратися! Не боїшся?

— Та чому ж? Потягну. Вірші теж змусите писати?

— Поки не вступиш, — ні. «Раніш закон, а потім — благодать», тобто тепер на першому плані в тебе має бути «треба» й «мушу», а не «хочу». «Хочу» почнеться, коли станеш студенткою. Ось тоді й повернемося до твоїх віршів, якщо забажаєш.

Мені було дивно, що Володимирові Романовичу потрібно ще чомусь мене учити, адже шкільна програма вичерпана, на олімпіадах я показала найвищий результат. До того ж я не знала, що репетиторство, а саме ним були наші індивідуальні заняття, є платне. Вчитель не взяв за свою роботу ані копійки, навіть не натякнув про плату, хоч муштрував мене до сьомого поту. Те, за що хвалив протягом навчального року, тепер не дозволяв навіть у найменших проявах: ніяких «кучерявих» речень, ніяких власних думок про героїв твору, жодного слова в наступний рядок не переносити, не будувати складних синтаксичних структур, у яких розділові знаки можуть взаємно замінюватися, не використовувати слів, у написанні яких є хоч би найменший сумнів.

— Я ж розставила розділові знаки правильно! — вперто захищалася я від учителевих претензій. — Чому ви ціле речення підкреслили хвилястою лінією?

— Тому що перевіряючий може мати іншу думку щодо розділових знаків у ньому!

— Але правильною є й така пунктуація!

— Доказати це ти ніколи й нікому не зможеш! Складай такі речення, щоб у них навіть учень із середнім рівнем знань міг розставити коми, тире й двокрапки правильно!

— Ви припускаєте, що викладач, котрий буде перевіряти мій твір, може бути навіть не настільки грамотним, як я?

— Я ні на що не натякаю. Я вчу тебе писати твори, в яких пунктуація не буде викликати жодних сумнівів ні в кого взагалі! Розумієш? Вступні іспити — не республіканська олімпіада. Тут ти борешся не за грамоту, а за місце в інституті. Не жартуй з вогнем: тільки за умови найвищої уважності зможеш отримати відмінні оцінки. Приймальна комісія — не я і не інші твої вчителі, котрі тебе знають роками. Викладачі в приймальній комісії про тебе взагалі ніколи не чули. Для них ти — одна з багатьох, абітурієнтка, стосовно якої у них є одне-єдине завдання: знайти у творі місце, де виникне сумнів у правильності написаного, виявити те, чого ти не знаєш належно або знаєш слабше, ніж вимагається!

— У таке важко повірити! Це якась комедія!

— А я би сказав: трагедія. Причому насамперед для надто розумного абітурієнта.

— Не може бути!

— Або ти слухаєшся мене — і вступаєш, або не слухаєшся — й опиняєшся за бортом. Вибирай сама.

До кінця липня я навчилася писати настільки стерильні твори, що аж самій було гидко. Та в наших розмовах з Володимиром Романовичем йшлося не тільки про граматику й пунктуацію. Якось учитель зауважив, що під час вступних іспитів одна із трьох запропонованих для написання тем творів обов’язково буде або про партію, або про Леніна.

— Не буду я такий твір писати! Це не цікаво, нудно.

— Будеш. Це найбільш безпечна тема твору. Зміст завідомо простенький, бо писати треба тільки так, як художні тексти пояснено в підручнику, а пунктуацію і граматику вилизати до блиску.

— Це компроміс? Так?

— Ні, єдиний шлях до твоєї перемоги. Вірний шлях. Усі інші — манівці. Коли вже станеш студенткою, будеш писати твори, на які теми забажаєш. А зараз про найменші імпровізації забудь. Пам’ятай єдине: ти маєш зробити все, аби вступити! Все — означає зробити саме те, що тобі підказую, на чому наполягаю. Багато кому з розумних абітурієнтів навіть цього нема кому підказати!

— І такі вступники заздалегідь приречені на поразку?

— А ти як думала?

Подібні розмови з Володимиром Романовичем мені не подобалися. Але в глибині душі я розуміла, що правда на його боці, що вибору в мене нема. Самостійно товкла «Історію КПРС» і англійську, адже попереду мене чекали чотири вступних іспити: твір з української мови та літератури, українська мова та література (усно), історія КПРС (усно) й іноземна мова (усно). Катруся прибігала раз на тиждень і скаржилася, що вчиться, аж голова пухне, тим більше що в медичному інституті їй треба було здавати набагато важчі навчальні дисципліни, ніж мені в педагогічному. Чого вартувала тільки математика письмово! А хімія, історія КПРС! Біологія разом з ботанікою й анатомією людини подругу хвилювали набагато менше — з цих шкільних предметів вона була визнаним асом!

Нарешті гіпс із моєї ноги зняли. Нога свербіла немилосердно, шкіра на ній місцями, де гіпс понатирав, позлазила і навіть вкрилася ранками. Незважаючи на такі неприємності, доводилося щодня шкандибати на перший поверх, де пацієнтам робили різні процедури: масажі, огрівання, електрофорез. Лисий неохайний масажист Петро Петрович, вічно погано поголений, дуже пітний і в сорочці з брудним коміром, м’яко кажучи, був якийсь дивний: щоразу замикав двері, як тільки пацієнт лягав на кушетку. Робив це й тоді, коли приходила на процедури я. Перші масажі були жахливо болючі, я гостро скрикувала щоразу, коли шепелявий Петля Петльович, як його дражнили навіть санітарки, починав крутити мою ступню. Але після п’ятого сеансу болі суттєво зменшилися. Зате лікар почав масажувати коліно, а далі потягнувся й вище. Коли ж одного разу, пускаючи з рота слину, остаточно знахабнів і, мовивши: «А там в тебе щось таке гарненьке, солоденьке-солоденьке», — однією волосатою рукою поліз аж до моїх трусиків, а другою почав поспішно розстібати ширінку в своїх штанах, усім тілом налягаючи на мене, я рефлективно зігнула ноги в колінах, а коли з усієї сили їх випрямила — масажист уже корчився з болю на підлозі й стогнав, як умираючий гладіатор. На моє щастя, ключ стирчав у дверях. Я перекрутила ним у замку, босоніж вискочила в коридор і, не пам’ятаючи себе, вибігла на третій поверх. У палаті взулася в босоніжки, жужмом поскидала свої речі в полотняну торбу й утекла з лікарні, хоч мене мали виписувати тільки наступного дня.

Вдома мусила збрехати, що більше в лікарні перебувати я не маю сили, і тому пішла сьогодні звідти самовільно. Мама забідкалася, що тепер по мене приїде або «швидка», або міліція, щоб забрати назад. «Швидкої» я не мала підстав остерігатися, але трохи боялася міліції, бо хто знає, що там з моєї вини сталося зі слинявим масажистом. Та розповісти батькам про те, що він намагався зі мною зробити, не сміла: сором і страх, а також не прогнозована мамина реакція стримували мою відвертість. Цілу ніч мене мучила совість. Якщо Петля Петльович помре: не дай, Боже, я розбила йому печінку, жовчний міхур чи селезінку, а цей кровотворний орган при розриві треба негайно повністю вирізати! — замість омріяної студентської юності отримаю небо в клітинку, а подруг у смужечку. Вранці я таки набрехала мамі, що мушу йти в лікарню за випискою, — хоч навіщо вона була мені потрібна, якщо школу я закінчила, а на жодній роботі ще не працювала? — приїхала в Районний Центр і впросила Катрусю довідатися в лікарні, чи сьогодні приймає лисий масажист. Як сказала моїй подрузі санітарка, Петля Петльович на роботу з'явився, але пацієнтів не приймає, бо відчуває слабкість у руках. Я перехрестилася: який би мій кривдник не був, на його життя посягати не збиралася.

Ми проблукали з Катрусею містом до обіду, й дівчина ще більше накрутила мене страшними плітками про вступні іспити, які, здавалося, те лиш і робила, що збирала з усіх усюд. Ми домовилися наступного дня поїхати в Обласний Центр заносити кожна у свій інститут документи, але тато вперся, що також поїде з нами. Вступати тоді дозволялося тільки в один навчальний заклад. У медінституті Катрусині документи прийняли без жодних ексцесів, і я теж сподівалася на подібне. Коли підійшли до обраного мною навчального закладу, який розміщувався поміж вулицями Шевченка й Пушкіна, тато мовив:

— Якщо вступиш, будеш у цих стінах навчатися. Тобі інститут подобається?

Я промовчала, бо провінційному педінститутові було далеко до Львівського університету. На превелике розчарування, у приймальній комісії навідріз відмовилися приймати мій диплом про перше місце серед юних письменників, та й грамоту за здобуту першість з української мови та літератури на республіканській олімпіаді Тлуста Дама так зневажливо покрутила в руках, що мені відразу ж перехотілося в цьому закладі вчитися. Проте тато не став і слухати, щоб наступного дня їхати до Львова й подавати документи в університет. На ґанку інституту він строго вичитав мені за мою наївну сподіванку на допомогу родичів:

— Цьоці Дозі буде вже не до тебе ані тепер, ні в наступні роки. Данила вже ніхто не годен вилікувати. Марна надія: рак піднебіння — це не рак пальця, тут дуже близько мозок, так що ту пухлину вже не виріжеш. А Дозя, скажу тобі чесно, надто пшенична. Вона ніколи ніде не працювала і працювати не буде.

— А за які кошти житиме без дядька Данила?

— Знайде собі іншого чоловіка. Гарні жінки самотніми довго не бувають. У Львові ти їй будеш тільки заважати влаштовувати власне життя.

— Якщо я вступлю до університету, то житиму в гуртожитку! Обійдуся і без допомоги цьоці Дозі!

— Добре, уяви, — хоч у це мало віриться! — що ти навіть вступиш. За що ти у Львові збираєшся жити? Сюди зможеш із Села щонеділі привезти собі хоч картоплі, яєць, сиру, сметани. А у Львів одна лиш дорога туди-сюди всю мою зарплату висмокче! Що я тобі дам на харчування, на одяг, на взуття, на книжки-зошити? Чим тобі зможу допомогти?

Зі злістю вихопивши із татових рук папку з документами, я бігцем повернулася у приймальну комісію і несподівано для самої себе прямо з порога затарахкотіла:

— Ми ходили, куди треба, з моїми документами! Нам сказали, щоби ви не вигадували велосипеда, а приймали всі мої грамоти!

Вислів «вигадувати велосипед» був улюбленим афоризмом проректора педінституту, але звідки я могла про такі тонкощі знати? Мовила, що на язик зі слиною спливло, бовкнула із відчаю. Власне, зі страху не вступити без обіцяних мені нашою всезнайкою Урюк пільг. Та, зачувши ті слова, Тлуста Дама перетворилася у саму ввічливість, навіть улесливість, запросила мене присісти (на стілець, звісно ж, а не зробити кілька присідань!), поки вона перепише назви всіх документів, які я подаю до вступу, і видасть мені про це довідку.

Ми їхали додому переповненим міським поїздом аж дві години з хвостиком. Хвостик виявився таким довгим, що мені здавалося, ніби минуло ще дві години. У вагоні тільки й розмов точилося про вступні іспити, проклятий бал, якого завжди не вистачає, хоч знайомі, наприклад, вступають уже третій рік, несправедливих екзаменаторів, котрі знущаються зі вступників під час екзаменів, «валять» безпричинно навіть золотих медалістів, і гроші, гроші, гроші, без яких пороги взагалі будь-яких інститутів нема чого переступати.

В останній день липня ми з Катрусею отримали свої екзаменаційні листки, в яких вже було записано, в якій черговості і якого дня кожна з нас буде здавати вступні іспити. Подрузі випало писати математику вже першого серпня, п’ятого здавати біологію, а в мене перший екзамен — твір! — був призначений аж на шосте! Такий стан справ тоді чомусь зовсім не втішив. Гарні перспективи! Хтось уже половину вступних випробувань пройде, а я ще жодного іспиту не складу. Про те, що в мене залишався майже тиждень для підготовки, в ті хвилини якось і не думалося.

Ще напередодні свого першого вступного екзамену я до самого обіду зубрила з мови й літератури те, що й так знала майже напам’ять, а пополудню зібралася в Районний Центр, щоб довідатися про успіхи однокласниці, а заодно й переночувати у Катрусі, адже вдосвіта треба вчасно добратися з Районного Центру в Обласний. Перший приміський поїзд відправлявся о п’ятій годині ранку. Це мене цілком влаштовувало, бо, якщо добиратися з достатнім запасом часу, запізнення на екзамен унеможливиться взагалі.

Коли я натискала на кнопку дзвінка, то вже чула, як у квартирі хтось голосно плакав. Побачивши мене, подруга кинулася до мене, як до рідної:

— Ніякої справедливості на екзаменах ні від кого не чекай! У мене з біології — «задовільно»!

Я не могла повірити почутому. Як це — з біології «трійка» у переможниці республіканської олімпіади? Такого бути не може! Катруся знає біологію краще від нашої вчительки, а фізіологію й анатомію — від Василини Кирилівни!

Після того як моя подруга наридалася до гикавки, мама силоміць напоїла її чаєм, і наша нещаслива абітурієнтка медичного інституту почала розповідати, як екзаменатори збивали її з толку на усному іспиті, як перекручували те, що вона відповідала, як наприкінці підсумували, що й за їхнє «задовільно» повинна бути неймовірно вдячна, бо вони виїмково з жалю ледве витягли її відповідь на позитивну оцінку. Щодо іспиту з математики, то до цієї оцінки Катруся ніяких претензій не мала, хоча математика давалася їй значно важче, ніж біологія.

— Завдання виявилися дуже легкі. Біквадратне рівняння, задачка такого рівня, що наша Шім-Вішім пропонувала хіба що Льончикові Паці й Боксеру, трієчникам нещасним, синуси-косинуси з геометрії. Я навіть сподівалася, що на «п’ятірку» напишу! Проте й «четвірка» з математики — для мене дуже добра оцінка. Через прокляту біологію все пішло нанівець! Не поїду я складати наступні екзамени, нема в цьому жодної потреби — і так уже не вступлю!

Втішаю Катрусю, що не все ще втрачено, що ні в якому разі не можна сходити з бігової доріжки, подолавши тільки половину дистанції, тим більше що минулого року в медінституті на лікувальний факультет прохідними були всього чотирнадцять балів. Це ж дві «трійки» і дві «четвірки». Ось на моїй спеціальності торішній прохідний — аж цілих сімнадцять! А цього року — п’ять абітурієнтів на місце! А на лікарський факультет у медінституті, як не дивно, — лише два абітурієнти!

Хіба в мене коліна не трясуться? Але я готуюся — й контра спем сперо, як писала Леся Українка, — без надії сподіваюсь! Ось заздалегідь підготувала для екзамену з історії КПРС і навіть принесла подрузі для такого ж іспиту заготовки найтяжчих питань: на окремих аркушиках — порядок денний кожного з’їзду КПРС. Так нам легше буде запам’ятати, бо ті з’їзди, як інкубаторні курчата, — щоразу одне й те ж саме, тому треба не заплутатися бодай у головних відмінностях. Історія КПРС у мене — третій іспит, а в подруги останній. «Четвірку» з історії Катруся зможе заробити без особливих зусиль. Навіть якщо з хімії, не дай Боже, поставлять «трійку», то й у такому разі ще варто розраховувати на перемогу, але хімію треба постаратися здати як мінімум на «чотири»! З біології Катрусина «трійка» випадкова. Занизили оцінку, тому що це один із двох профілюючих іспитів. На наступних екзаменах у медінституті навряд чи вже когось будуть «валити» — і так он скільки «двійок» з математики вліпили! А ще й з біології кілька буде. Якщо настільки прискіпливо до Катрусі придиралися, то сумніваюся, щоб інші абітурієнти біологію знали краще й отримали вищі оцінки! Та й не можуть усіх зайвих під час екзаменів відсіяти — має бути конкурс хоч два вступники на одне місце й після всіх іспитів. Ще є великий шанс пройти! Треба тільки боротися до кінця!

Утім, розраджуючи подругу, я сама вже сумнівалася в тому, що говорила. А ще дуже боялася, що Катрусина мама нап’ється, і це стане для подруги останньою краплею. На пиятику двірничка здатна навіть без причини — а тут така оказія, така образа, така страшна кривда! Та жінка дотримала обіцянки не брати в рот і краплі спиртного, поки донька не здасть усі вступні іспити. Якби ж тільки це могло допомогти Катрусі стати студенткою!

На вокзал удосвіта я прибігла однією з перших. Купила квиток у сонної касирки і ще майже годину чекала поїзда. Мені весь час здавалося, що ось-ось оголосять, що з якихось причин приміський дизель сьогодні курсувати не буде. Коли ж потяг нарешті рушив, я мало не перехрестилася, та навпроти сидів якийсь малоприємний дядько, і я злякалася, що в Обласному Центрі він ще на вокзалі побіжить писати на мене донос. А віруючу комсомолку, яка привселюдно хреститься, як це роблять у транспорті старі бабусі, однозначно до вступних іспитів не допустять.

Поїзд бадьоро долав шлях між станціями, упевнено скорочуючи відстань до кінцевої зупинки, за вікнами пливли ще вкутані світанковими туманами села й підсвічені ліхтарями перони маленьких містечок. Я вже й заспокоїлася: ото дурна, знайшла чим хвилюватися, та ж потяг прибуде в Обласний Центр о сьомій тридцять! На дев’яту до педінституту з вокзалу ще можна десять разів туди й назад проїхатися міським автобусом! Та раптом у голові ніби прозвучав початок оповідання Михайла Коцюбинського «Ялинка»: «Разно бігли мишасті коненята», — й наче у відповідь на закладене в цій фразі тривожне передчуття небезпеки, поїзд зробив якийсь спазматичний ривок, другий, третій — і зупинився посеред поля.

— Колесо спустило! — лиховісно пожартував неприємний дядько, що сидів навпроти. — Дірку заклеять, підкачають повітря — й поїдемо далі.

Те, що в самому дизелі й у вагонах колеса залізні і ніяких пробитих шин бути не може, я добре знала. Годинник показував тільки десять хвилин сьомої — часу доїхати до кінцевої станції теж ще вистачало з надлишком. Та в душі у мене щось розпачливо і неприємно зойкнуло й розпливлося в грудях драглистим холодцем недоброго передчуття. Посеред поля ми простояли майже дві години. Нарешті поїзд рушив, але пихтів, стогнав і плівся з такою нікчемною швидкістю, що коли зупинився на вокзалі Обласного Центру, годинник уже показував без чверті дев’яту. Не тямлячись із розпачу, я вибігла на перон, а звідти стрімголов помчала на автобусну зупинку. Потрібна мені жовта «дванадцятка» втекла прямо з-перед носа. Таксі! Лише воно могло врятувати мою душу! Я кинулася до машин із «шашечками».

— Два карбованці, — похмуро попередив водій, змірявши мене поглядом і прикидаючи в голові, чому такій шмаркачці не терпиться зачекати наступного автобуса, в якому й через усе місто можна проїхатися всього за п’ять копійок, а тут лише якихось чотири зупинки. — Платити треба відразу.

— Плачу три, — відповіла я, згадавши, як зі львівськими таксистами домовлялася цьоця Дозя, й поклала перед водієм зеленувату купюру. — Тільки якнайшвидше до педінституту! Я запізнююся на письмовий екзамен!

Таксист чесно витиснув зі своєї чотириколісного коняки всі сили. На дверях приймальній комісії я стояла вже без двох хвилин дев’ята. Мені сказали витягти який-небудь номерок із тих, що лежали на столі, і вписали його цифру в мій листок абітурієнта, пояснивши, що саме під цим номером завтра після обіду оприлюднять результати іспиту. Тлуста Дама помітно нервувала:

— Екзамен у читальному залі! Біжи швидше, бо не впустять! Я й так уже не мала права тебе реєструвати!

Доки я перебігла через подвір’я, доки знайшла читальний зал, то з жахом побачила, як його двері зачиняє нервова — в неї навіть губа сіпалася! — і дуже строга жінка. Я крикнула їй: «Почекайте!», але екзаменаторка демонстративно клацнула замком перед моїм носом. Отакої!

Та здаватися я не збиралася, загупала кулаками в двері й закричала:

— Дев’ятої ще нема! Мене зареєстровано! Ось мій листок абітурієнта! Ви не маєте права не впускати! Я зараз викличу міліцію!

Замок клацнув ще раз, і дві викладачки перелякано виглянули з-за ледве прочинених дверей. Третя, як я таки встигла помітити у шпарку, вже писала крейдою на дошці тему першого твору, але полишила свою роботу й також підійшла до дверей. Серед екзаменаційної комісії ця третя (а власне, саме вона безсовісно й зачинила переді мною двері — хоч не могла не бачити, що мені залишилося зробити всього три-чотири кроки, щоби встигнути переступити поріг у зал вчасно) виявилася найважливішою особою — навіть, як згодом з’ясувалося, членом інститутського партійного комітету.

— Прийдете наступного року, — твердо сказала вона.

— Я не винна, що поїзд запізнився!

— Це для нас не має жодного значення! Ви не встигли до дев’ятої години зайти в аудиторію.

— Тому що ви переді мною зачинили двері!

— До побачення!

— Я буду писати твір! Я маю право…

— Ви хочете сказати, що ви мали право. Зараз ніякого права у вас уже нема!

Викладачка втретє зачинила двері на замок. Та я продовжувала гупати кулаками, доки обнадійливо не клацнуло знову. Двері вкотре відчинилися, і з них вискочила руда жінка середніх літ, твердо підперши їх плечима вже ззовні:

— Ви заважаєте абітурієнтам писати екзамен. Вас зараз міліція забере!

— А я, як бачите, якраз і чекаю міліції! Вона забере не тільки мене, а й вас і ту вчительку, яка зумисно зачинила переді мною двері, хоч до дев’ятої була ще ціла хвилина часу.

— У міністерському розпорядженні сказано…

— Ось-ось, я напишу про допущені вами порушення в міністерство!

— Заспокойтеся. Їдьте додому, так буде краще і для вас, і для нас. Приїдете через рік знову, і… уже запізнюватися не будете!

— А хто бачив, що я запізнилася? Це ваша комісія порушила правила! Якби я насправді запізнилася, мій листок абітурієнта ніхто не зареєстрував би! А тут, бачите, відмітка, номер, підпис! І про ніяке запізнення ні слова!

Безпорадно розвівши руками, викладачка зникла за дверима, але замість неї вийшла інша, огрядна, розпелехана й чомусь дуже зніяковіла.

— Розумієте, теми вже написані на дошці. Отже, вам вони заздалегідь відомі. Ми не можемо дозволити вам писати твори, до яких ви могли встигнути підготувати шпаргалку.

— Яку шпаргалку? У мене в житті ніколи не було ніяких шпаргалок! Та й не могла я прочитати теми творів через зачинені двері! Й зараз найменшої уяви не маю, які твори пишуть ті вступники, яких ви впустили всередину!

— Їдьте додому. Наступного року напишете твір і вступите. Що вам дасть, що ви чотири години безрезультатно простоїте під цими дверима?

— Можливість скаржитися! Якщо я піду звідси, ви скажете, що я взагалі не з’явилася. А так абітурієнти будуть виходити, будуть мене бачити, й ті, котрим ви поставите за твір «двійки», вже завтра стануть на мій бік! А до того часу я звернуся в міліцію, напишу листа в міністерство! Приїде перевірка і…

— Ви — шантажистка!

— А ви — порушуєте закон!

— О-о-о! — застогнала викладачка і щезла за дверима.

За мить з аудиторії вибігли всі три екзаменаторки.

— Ти з якої школи, така мудра? — із неприхованою злістю в голосі спитала руда.

Я назвала свою школу й додала, що цього року стала призером республіканської олімпіади, а велику добірку моїх віршів на початку червня надрукувала обласна газета.

— Почекай тут.

— Але не гупай кулаками у двері! Люди твір пишуть!

— Ми мусимо порадитися, що з тобою робити.

Радилися викладачі добру годину, очевидно, сподіваючись, що я не витримаю і таки вступлюся з-під дверей ще до того часу, як вони щось вирішать. Чесно кажучи, мені дійсно хотілося піти. На край світу. Бо поки гупаєш кулаками й ногами у двері — це одне, а коли чекаєш, опустивши голову й не маєш ніякого права заявляти, що ти є, що нікуди з-під дверей не ділася — це зовсім інше.

Нарешті всі три викладачки вийшли за поріг аудиторії.

— Якщо чесно, то ми просто не знаємо, що з тобою робити, — мовила нервова.

— І так зле, й так недобре, — додала огрядна. — Порушення все одно явне. Підніми спідницю, чи не підшила зсередини шпаргалок!

Я слухняно задерла поділ плаття.

— У якомусь іншому місці також не маєш нічого забороненого?

— Звідки? — великі, як горох, сльози покотилися мені по обличчю.

— А може, таки підемо на уступки цій дитині з такими гарними бантами в косах? — мовила огрядна. — Вона вже так наплакалася під дверима…

— Ми чинимо грубе порушення! Хіба що на вашу особисту відповідальність, колего! — підібрала тонкі губи нервова. — До того ж майже година часу втрачена. Ще на одну годину ми мусимо цю абітурієнтку оштрафувати — за її запізнення. Отже, писати твір їй доведеться лише дві години. І я стоятиму поряд, щоб ні в кого не виникло жодних підозр, що вона списувала.

— Ти погоджуєшся на такі умови? — спитала розпелехана й досі зніяковіла.

— Дякую, — прошепотіла я у відповідь.

Поки я підписувала «сорочку» твору — титульний листок, який потім знімали, і на ньому й на тому, де вже, власне, починався твір, вписували певний шифр, — перевіряючі не мали права знати прізвища абітурієнта — у мене дрібно тремтіли пальці. Я знала, що треба терміново пригадати всі настанови Володимира Романовича й не зробити жодної похибки. Значить, спочатку слід дуже уважно прочитати всі теми. До вільної краще не братися. Хіба на крайній випадок. Отже, перша: «Атеїстичні мотиви у творчості Тараса Шевченка». З пляжу! Друга: «Образи комсомольців і комуністів у романі О. Гончара „Прапороносці“». Можна писати! Третя: «Образ Леніна в радянському мистецтві та ліриці українських поетів XX століття». Дурниці!

Спокійно. Тепер годиться уважно прочитати обрану тему тричі й подумати, чого саме ця тема вимагає. Володимир Романович розповідав, як один з його найкращих учнів зачепився зором за назву п’єси «Наталка Полтавка» й узявся розкривати образ коханої дівчини Петра-бурлаки, не звернувши увагу, що тема звучала «Народність „Наталки Полтавки“ Івана Котляревського» і передбачала зовсім інший ракурс висвітлення.

Тихо-тихо-тихо! Роман «Прапороносці». Комсомольці і комуністи. Вузлові образи: майор Воронцов, Юрій Брянський, Євген Черниш, Шура Ясногорська, Хома Хаєцький. Ні, про Хому Хаєцького не треба. Він позапартійний кумедний сільський дядько. Воєнні події, подвиги, моральні критерії. Правильно скласти план. Епіграф писати не варто — його відсутність на оцінку не впливає.

Я впораюся! Уже беруся до роботи Я впораюся. Пишу, пишу, пишу. Я впора… Але ж у мене тільки дві години часу! Ой, уже тільки година й двадцять хвилин.

Три речення вступу. Актуальність теми війни в нашій літературі. Переможна місія армії СРСР. Визволення Європи від фашистської чуми. Є! П’ять речень висновків. Моє ставлення до непоправних воєнних втрат. Оцінка моральної настанови майора Воронцова: «Лебідь бачить лише своє озеречко». Оцінка подвигу Брянського, трагічна загибель Шури Ясногорської вже після підписання Німеччиною капітуляції. Зроблено. Цього для чернетки предостатньо! Її не перевіряють, але на ній мусить бути хоч щось написано — без цього письмовий екзамен не зараховують. Твір мені прийдеться писати відразу на чистовику, бо можу не встигнути. Писати треба дуже уважно — кожна помарка вважається помилкою.

Нервова викладачка стояла поруч мого столу непорушно, як сьогодні хіба що завмирає тілоохоронець біля президента, коли той спілкується з народом. Я шкірою відчувала: вона читає слова, які ще тільки з’являються на світ із-під мого пера, й це мені не було приємно. Кілька разів я таки оберталася і глипала їй у вічі, сподіваючись, що мої рухи й погляд примусять її дивитися бодай на дошку чи на інших абітурієнтів. Але щоразу чула строге зауваження:

— Не крутіться! Пишіть! Не підводьте очей від свого твору, бо заберу екзаменаційний листок і вижену!

Велика насолода — цілковита влада! Навіть над і так уже скривдженою прикрим випадком дитиною. Хіба, читаючи з-за мого плеча, доцент не бачила, що я пишу дуже грамотно, що вступивши, стану сумлінною й відмінною студенткою, яких в інституті не так уже й багато? Ха-ха-ха! Вона ж упивалася своєю всевладністю щодо мене, явно отримувала кайф і драйв, а може, й патологічний оргазм від мого безсилля, неможливості оборонитися, від мого щосили стримуваного бажання турнути свою справжню, хоч і на короткий час, рабовласницю так, щоб аж ноги задерла!

Я поклала останню крапку й зиркнула на годинник. До закінчення відведених мені двох годин залишилося ще вдосталь часу, щоб бодай тричі перечитати твір та уважно його перевірити, але рука викладачки лягла на списані листки.

— Все. Свій екзамен ви вже склали. До побачення.

— Я ще не перевірила…

— Дозволений вам час вичерпався. Чи ви, може, хочете, щоб комісія анулювала вашу роботу?

Запахло смаленим. І хоч я тоді й не розуміла значення слова «анулювати», мені здалося, що коли ще промовлю хоч півслова, нервова викладачка з превеликою насолодою розірве мою роботу навпіл.

До Районного Центру поверталася автобусом, але вже в місті вирішила зустрітися з Катрусею. Ні, я зовсім не збиралася їй розповідати, якою ціною мені вдалося потрапити на іспит. Хотіла тільки погодитися з подругою, що викладачі на вступних випробуваннях дуже строгі, навіть упереджені, тому з ними треба поводитися обережно, не дратувати й у жодному випадку не налаштовувати проти себе. Вклавши дві копійки над гачечком, який прикривав щілину в автоматі, я довго телефонувала до Катрусі додому, але ніхто трубки не піднімав. Ну добре, я піду на роботу до її мами: які вулиці вона прибирає, знаю. Двірничка тільки глянула — й відразу ж помітила, що зі мною щось скоїлося.

— О, вчора втішала Катрусю, а тепер сама як з хреста знята. Тебе що, з екзамену вигнали?

— Теми творів були дуже важкі, — покривила я душею. — Де Катруся, що ваш телефон не відповідає?

— Вночі забрали в лікарню з гіпертонічним кризом. Дуже перенервувала через таку несправедливість до неї!

— Але до наступного іспиту її вилікують?

— Та піде вона на екзамен, піде, навіть якщо буде хвора. Піде, куди дінеться? Тільки передчуває моє серце, що з цього вступу радості не буде. Якщо треба — не соромся, приходь до нас ночувати: сидіти на вокзалі перед іспитом — дурна справа.

— Мені сказали, що за десять карбованців можна поселитися в гуртожитку. Завтра поїду дізнаватися, на яку оцінку написала, й заодно подивлюся на той гуртожиток. А Катрусю попередьте, що перший поїзд запізнюється — сьогодні я ледве встигла на екзамен! Хай краще їде автобусом.

— А якщо автобус у дорозі поламається?

— Зупинить на трасі якусь машину чи в інший автобус пересяде. Поїзд заглох посеред поля й цілих дві години мотав мені нерви своєю непередбачуваною зупинкою. Думала, що збожеволію.

Вдома мама довго розпікала мене, що в гуртожиток мені забаглося тільки тому, що там повно хлопців.

— Ти там учитися не будеш, а лише хіхоньки справляти! «Поїзд запізнився!» Такого бути не може! Піду завтра сама, зумисно дізнаюся правду в начальника вокзалу. Якщо брешеш — так дістанеш, що сісти на свою стару паню три дні не зможеш!

Але тато мені повірив і навіть схвалив ідею пожити в гуртожитку: і менше грошей буду витрачати на дорогу, й на консультаціях можна буде уточнити все, що раптом спотребиться, і — головне! — на власній шкурі переконатися, чи варто поселятися в гуртожиток, якщо таки вступлю в інститут, чи відразу шукати квартиру.

— Візьми з дому яєць, картоплі, сиру, сковорідку якусь, миску, ложку, щоб на харчування в їдальні не тратити гроші. Банку домашньої тушонки хай мама дасть, банку сливового повидла. Після кожного екзамену будеш писати нам листи, бо ми переживаємо за тебе: як здала, що питали.

Я почала збирати речі. Халатик, нічна сорочка, три пари нижньої білизни, мило, рушник, зубна щітка, паста. О, тапочки! Тапочки я так і не забрала з кабінету масажиста. Добре, обійдуся без них, бо як мама довідається про те, що я вже їх відсіяла, мені знову дістанеться. Светр, бо може змінитися погода. Шкільна ленінградська форма, в якій піду на екзамени. Шовкове платтячко. В ньому можна буде гуляти містом. Ось тільки як довезти цю річ, щоб не зім’яти? Ще один тітчин подарунок — вельветовий сарафанчик. Ні, плаття я брати не буду, краще сарафан. Не так мнеться. І синтетичну кофточку. Її взагалі прасувати не треба.

У педінституті мене відправили в п’ятий гуртожиток, що на вулиці Сухомлинського. Спочатку здалося, що це на самому краю міста, але вже через кілька днів відстань до інституту чомусь почала зменшуватися, особливо якщо бігти навпростець, через парк. У кімнаті, куди мене поселили, мешкали дві абітурієнтки: обидві Марії, обидві біляві й обидві з одного села. Вступали вони на спеціальність «Математика». Дівчата відразу здалися мені якимись дивними: під п’яту в туфлі запихали собі п’ять копійок, в кімнаті сиділи на стільцях, підкладаючи під дупи зав’язані грубими вузлами шнурки. Ще й примовляли: «Як ці ґудзі мовчать, так хай ніхто не сміє роззявити рота проти мене!». Свої мізинні пальці чомусь повмочували в чорнило і через це нагадували білих інкубаторних Муличчиних курей, яких вона також позначала чорнилом, щоб не плутати з сусідськими й ненароком не поламати ноги власній птиці, якщо застане в себе на грядках. Коли одна абітурієнтка ненароком розсипала сіль, інша послужливо подала їй кілограмовий пакет цукру, й та взялася сіяти ним через ліве плече, вигукуючи: «То не сіль, не сіль, не сіль! А цукор, цукор, цукор!».

Збираючись бігти дізнаватися оцінки за вчорашній іспит, я забула напахчену духами хустинку, а коли з коридору повернулася за нею в кімнату, дівчата в один голос закричали:

— Погана прикмета! Не повезе!

— Ти отримаєш сьогодні «двійку»!

— Або «трійку».

— Це у кращому разі.

— Але, швидше за все, таки «двійку»!

Я тільки розсміялася. Проте коли почала наближатися до педінституту, чомусь дуже розізлилася на себе, що поверталася за хустинкою. Можна було по дорозі купити нову! Он, у кожнім кіоску лежать купами — гребінці, хустинки, шпильки.

Абітурієнти товклися всередині ґанку, де на стіні висіли друковані списки вступників, вірніше, навіть не прізвища абітурієнтів, а номери, проти яких було виставлено оцінки. Так, розпочнемо! Спеціальність «Фізика» — не підходить, «Історія» — не моє, «Початкове навчання» — ні, «Математика» — також ні. О, «Філоло…»! Швидше, швидше, швидше! Де ж той сімдесятий номер? «Двійка»?! Ще раз: шістдесят третій, шістдесят четвертий… шістдесят дев’ятий… Сімдесятий — ні, помилки нема!

Я ледве вийшла на подвір’я. Знесилено сіла на лавочку. Що тепер мені скаже Володимир Романович? А тато? А мама? Що скаже, скаже, скаже, скаже… Скаже?

Такого бути не може! Чому в мене «двійка»? Чому, чому, чому, чому? Чому!

Мені вліпили негативну оцінку, бо я запізнилася. Гримала у двері кулаками. Сперечалася. Погрожувала викликати міліцію. Написати в міністерство. Мені помстилися!

На «двійку» написати твір я не могла! На «четвірку» — так. Навіть, можливо, на «трійку», хоча це дуже малоймовірно. Твір я здала не перевіреним, факт! Якісь огріхи могли проскочити. Але щоб написати аж на «двійку»? Ні, тут щось не так! Тут узагалі все не так! Я — і «двійка» за твір? Безглуздя! Абсурд! Нісенітниця!

Біля мене сідає якесь розфуфирене подружжя. Жінка витирає очі ріжком власної білосніжної мережаної хустки, стараючись не розмазувати туш, чоловік черговий раз товкмачить їй про якийсь ректорський фонд, якісь заброньовані ректорські місця поза конкурсом. З їхньої розмови я ловлю найголовніше для мене: «Ректор усе може», «Від ректора усе залежить», «Він тут головний!».

Зриваюся з місця. Як я не здогадалася, що мені треба потрапити до ректора! Я хочу бачити свій твір! Треба вимагати, щоб ректор викликав того, хто мою роботу перевіряв! Зараз сюди точно приїде міліція! А якщо сьогодні ще й відправлю телеграму до Києва, то завтра прибуде й міністерська перевірка! Мені тепер уже все одно! Після «двійки» я нікого не збираюся боятися.

Тільки спершу треба знайти кабінет найголовнішої людини в інституті! Як я раніше не здогадалася? Мені ще вчора після іспиту треба було бігти до ректора! «Від нього тут усе залежить». «Він усе може». Нехай щось робить! Моя оцінка — фальшива! Я таки вступлю цього року, хоч би настав кінець світу!