Дівчинка на кулі

XIX

І все-таки я в Ленінград їду! Витрачатися на квиток не треба — проїзд оплачено міськкомом комсомолу. До того ж суттєві добові за поїздку до Києва пом’якшили мамине серце. Вона тільки попередила, що з Ленінграда мені доведеться привезти чимало дефіцитних продуктів, які, виявляється, там вільно продаються — завідуюча дитсадком тиждень тому привезла три сумки — ледве з вокзалу доперла! — ковбаси, масла, майонезу й маринованого зеленого горошку.

Боже, та я ладна привезти хоч крейсер «Аврора» — лиш би дозволили їхати! Тож співаю й перу, співаю й прасую, співаю й приводжу до пуття одяг, бо часу зовсім мало — вирушаємо з Обласного Центру туристичним поїздом вже завтра о вісімнадцятій годині дванадцять хвилин.

Напередодні нас, відібраних для ленінградських екскурсій учнів, у міськкомі комсомолу познайомили з вихователями — комсомольськими працівниками, на чиїй відповідальності в цій поїздці ми будемо. Двоє прикріплених за нашою групою дорослих юнаків і дві дівчини, як тільки почули про свої обв’язки, здивовано звели вгору брови, насмішкувато перезирнулися й гуртом розчаровано і невдоволено протягли один-єдиний звук:

— О-о-о!

Надалі з наших опікунів користі було, як з цапа молока. Уже в вагоні вони зайняли окреме — друге — купе й заборонили туди не те що заходити, а й навіть стукати.

— Якщо комусь буде чогось нада, звертайтеся до провідників! — попередив прищуватий товариш Льоня.

Товариш Артур при цьому голосно гикнув, а товаришки Нуся й Муся пирхнули в кулаки. Після доброго «закусону» і ще кращої випивки всі четверо наших вихователів зробилися червонішими від власних комсомольських значків. Вийшовши з купе подихати біля відчиненого вікна в коридорі, Артур з п’яної голови почав нахабно залицятися до Мусі, обмацуючи її груди, а Льоня залазити руками під спідницю то до Мусі-реготусі, то до тонкоголосої товстухи Нусі. Провідник не витримав і голосно вичитав обом женишкам, що в поїзді — діти. У відповідь наші опікуни замкнулися в своєму купе до ранку. Проте з їхньої ласки ще далеко за північ не спали ні ми, дівчата, в першому купе, ні хлопці в третьому, бо з середнього, де отаборилися наші супроводжуючі на час подорожі, доносилися то стогони, то звуки полегшення, то дикий регіт і голосна лайка. На щастя, ми не розуміли, що відбувається за тонкими перегородками, бо зойки, зітхання, «охи» й «ухи» нами, невтаємниченими й наївними, сприймалися як виїмково те, що наші горе-вихователі перепилися й пережерлися, заслабли і тяжко страждають.

У місті-герої Ленінграді наші «комсомольці-добровольці» демонстративно склали свої обов’язки і нам на очі практично не показувалися. Доручили нас гідам, єдиний раз проінструктувавши, що коли хтось загубиться, то має звернутися до першого-ліпшого міліціонера й попросити, щоб той відвіз такого розтелепу в наш готель. Фарцовки в ті часи, здається, ще не було, але наші «вихователі» щодня поповнювали свої запаси імпортного шмаття, ладували у величезні наплічники, які між собою називали не рюкзаками і навіть не сумками, а сумегами й торбегами, різноманітні вірменські коньяки і токайські вина. Ці клопоти забирали в комсомольських працівників таку купу-купезну часу, що вони жодного разу не відвідали хоч би один музей, не оглянули жодне диво архітектури. Не їздили вони з нами й на Піскарівське кладовище, де гід розповідала про страшну блокаду, яка викосила більше ніж півмільйона мирних жителів міста на Неві голодом і холодом; а вечорами заздалегідь прикріплені до нас «комсомольці-добровольці» навіть не пробували бодай перелічити, чи всі ми є, чи хтось не загубився ненароком у величезному мегаполісі.

Згодом, коли я вже працювала вчителькою і возила своїх учнів на екскурсії, то неодноразово на власній шкірі переконувалася, яка це жахлива відповідальність — чужі діти! Й тоді дуже дивувалася легковажності і дивовижній байдужості тих «комісарів», котрі в моїй ранній юності супроводжували екскурсію в Ленінград.

Так, усі, без винятку, школярі завжди аж пищать кудись їхати, а батьки стовідсотково гарантують учителям, що їхні чада в поїздці будуть чемнішими від ангелів. Та варто віддалитися бодай на якийсь десяток кілометрів від рідної школи, як у ангелочків виростають ріжки й хвостики, навіть якщо діти й самі цього не бажають. Врешті-решт, і це не найстрашніше. Біда в тому, що батьки нікуди з собою власних нащадків не беруть, тож діти практично дикі й у нових для себе умовах можуть вчинити таке, що годі й уявити. Пам’ятаю, як привезла свій сьомий клас у Київ. Здавалося, мною заздалегідь усе було продумано до найменших дрібниць: дівчатка зайняли нижні полиці, хлопці — верхні. Ми з напарницею теж розмістилися на верхніх полицях, підстраховуючись на випадок того, що коли раптом хтось із верхньої впаде, то особливих претензій до педагогів батьки мати не зможуть — вчителі не займали нижніх полиць. На київському вокзалі ми запропонували своїм підопічним сходити до туалету, але одна дівчинка відмовилася: чи дійсно не відчувала потреби, чи була надто сором’язлива. Проте щойно ми приїхали на Хрещатик — чудесний, у каштановому цвітінні, милий, тоді ще не розширений і не запруджений такою кількістю транспорту, як сьогодні; поки я пояснювала учням, як саме плануємо провести день у Києві й куди насамперед підемо, Тетянка — та сама, що категорично відмовилася скористатися привокзальним туалетом, кудись несподівано зникла. Коли ж ми почали її гарячково шукати, то побачили, що дівчинку вже веде до нас міліціонер:

— Ета ваша школьніца? Пачєму ана іспражняєтся пад йолкай! Вон там амєріканская делегація стаіт. Загранічниє турісти фатаграфіровалі єйо с голай попай! Пазор на весь мір! Платіте двадцять п’ять рублєй, єслі нє хатітє, штоб я саставлял пратакол, гдє прідєтса впісивать адрес вашєй школи, фаміліі учітєлєй і нарушитєльніци парядка. Впрочєм, адрес школи і фаміліі учітєлєй я, пажалуй, всьо-такі запішу!

Моя напарниця несподівано щезла, наче безслідно випарувалася. Отже, тепер я одна несу повну відповідальність і за Тетяну, і за всіх, кого привезла на свою голову з провінції в столицю. Проханням на перший раз пробачити дівчинці її негарний вчинок міліціонер похмуро нехтує. Проте свого прізвища й адресу школи я називати теж не збираюся, бо знаю, що за таку ганьбу кришталево «правильний» директор нашої школи мене по голівці не погладить. Називаю номер першої-ліпшого навчального закладу в Районному Центрі й прізвище нашої колишньої шкільної прибиральниці. Коли рожево-фіолетова «двадцятьпятка» із профілем Леніна благополучно зникає в міліцейській кишені, всі гострі кути інциденту, здається, мною вже нібито владнано. Але моя радість передчасна! Величезний штраф задовольняє міліціонера лише матеріально — морально він ще не наситився. Страж порядку починає довго й нудно інструктувати, які я маю обов'язки стосовно довірених мені підопічних.

Тим часом діти вгледіли на протилежному боці вулиці чергу за пломбіром у шоколаді. Ці одинадцятикопійчані п’ятдесятиграмові порції морозива для моїх учнів виявляються непереборною спокусою. Із криками: «Морозиво на паличці!» — вони кидаються через Хрещатик, забувши про все на світі. Скрип гальм, пронизливі звуки клаксонів, гучний свисток міліціонера — і свіжі нотації. Ще одна моя рожево-фіолетова «двадцятьп’ятка» зникає у міліцейській кишені. Страж порядку вкотре у найменших деталях інструктує, як саме я повинна тримати дисципліну і вчити дітей правильно поводитися на столичних вулицях. Нарешті я не витримую і кажу співрозмовникові, що найголовнішим моїм обов’язком є перебувати поряд із вихованцями, а через його інструкції я стою на протилежному боці від них. Поруч підземний перехід, ми з міліціонером східцями спускаємося вниз, — але в цей час із криками: «Вчительку міліція забрала!» — мої семикласники бігцем перетинають Хрещатик у зворотному напрямку! Знову скрегіт гальм і невимовне обурення водіїв. Страж порядку ні живий ні мертвий: один учень вискочив з-під коліс фактично в останню секунду! Пережитий страх пробуджує в мені справедливе обурення — і вичитувати міліціонерові починаю вже я. Приголомшений раптовою зміною моєї поведінки, він береться допомагати збирати школярів з обох боків Хрещатика в одну групу. Діти трохи налякані, трохи шибенично веселі, — але це ще квіточки! Ягідки достигають поруч: найменший на зріст семикласник труситься, як заячий хвіст.

— Він з’їв двадцять три порції морозива! — несподівано видає причину невтішного стану Ростика завжди усе-все знаюча Сніжана.

— Боже, це ж більше кілограма! Ведіть нас у їдальню, вареничну, кафе! — напосідаюся на міліціонера.

Офіціантка приносить нам чайник окропу. Ми напуваємо ним горопаху Ростика, рятуючи його від переохолодження. Нарешті щоки дитини з біло-синіх, аж сизих, стають рожевуватими. Міліціонер витягає з кишені дві добре знайомі мені купюри і співчутливо каже:

— Дєньгі вам сєводня єщьо как пріґадятса! Нє самнєвайтєсь: еті малалєтніє прідуркі нарушат нє адно правіло! Штрафи ґарантіровани! Удалось би вам толька іх живимі дамой прівєзті! Я лічна би ні за какіє дєньґі пад сваю атвєтствєннасть с такімі чєртямі нікуда нє паєхал! Чєсть імєю! — і прикладає долоню до козирка.

Може, тому, що ми вчилися в міських школах, а може, що були більш самостійні та змалку привчені до порядку, в Ленінграді з нашої групи жодного разу ніхто навіть не загубився. Так, нам дали спеціальний автобус для екскурсій. Якраз розпочалися білі ночі, й одного разу нас повезли в Літній сад пізно увечері. Також уночі возили дивитися на розвідні мости, які стояли над сталевими водами Неви вже піднятими. Але ж час від часу ми користувалися й метро, що спочатку юним провінціалам було зовсім навдивовижу, і громадським транспортом — але все одно трималися купи, не сходили на інших зупинках, не гаялися, коли мали вийти в потрібному місці, якимось дивом не губилися в шалених людських потоках.

Ленінград я запам’ятала на все життя. Місто було надзвичайно чисте, люди — привітні й щирі, готові допомогти порадою чи дією кожному, хто в цьому відчував потребу. Інша річ — Москва. Її я відвідала, коли вчилася на першому курсі інституту, взимку. Брудний, забитий циганами й торбешниками вокзал, назва якого — Київський — для тутешніх порядків була настільки неприйнятною, як лапатий сніг для серпня. Щоправда, повертаючись назад, на цьому ж таки вокзалі ми знайшли книжковий кіоск «Українська книга» з дійсно україномовною продукцією — й були нею приємно здивовані. Та це було потім. Уранці, коли ми ще не встигли вийти із приміщення вокзалу в місто, у самому фойє якась навантажена сумками бабштора з обличчям перекупки й тілесами «мрії канібала» налетіла на нас, як фурія, збила з ніг Анелю й зарепетувала на все горло: «Дєвушка, ти чьо, бєшеная? Куда прьош?». У Ленінграді подібне почути було просто неможливо.

Нас повезли на велетенський цвинтар, де спочивали жертви блокади. До того часу я ніколи не думала, що можуть бути настільки великі кладовища. Гід розповідала, що від липня 1941 до січня 1943 Ленінград перебував у ворожій облозі. У місті зупинився водогін, вичерпувалися запаси продуктів, почався голод, інфекційні хвороби, але німці так і не ступили на територію Ленінграда. Від грудня 1941 року через Ладозьке озеро було прокладено Дорогу життя, якою вдавалося постачати місто найнеобхіднішим. Місцеві мешканці проявляли чудеса витримки й героїзму. Навіть сорти елітної пшениці працівниками Всесоюзного ботанічного товариства було збережено неторканими. На Ленінград упало понад сто тисяч бомб. Від руйнування з повітря прості жителі міста всіма можливими способами рятували архітектурні споруди: сіро-зеленою фарбою покрили куполи й шпилі церков та найцінніших архітектурних ансамблів, накрили маскувальною сіткою бронзових коней із приборкувачами на Анничковому мосту, обтулили мішками з піском усі пам’ятники. Дуже вразило, що на деяких будинках після війни зумисно було збережено воєнні написи, від яких навіть на відстані багатьох літ по плечах інколи повзли холодні мурашки: «При артобстреле эта сторона улицы наиболее опасна».

То вже значно пізніше я довідалася, що в голоді й холоді у блокадному місті жили не всі. Жданов зі своїм вельможним оточенням рейдував повітряним шляхом то в Ленінград, то з Ленінграду. Для них працював ресторан, пекарі пекли найвишуканіші торти. Нібито виїмково з тієї благородної причини, щоб висококласні майстри не втрачали навиків. А денна пайка хліба для пересічних ленінградців була непомірно малою: працюючим — двісті грамів, непрацюючим, тобто дітям, пенсіонерам, хворим — усього сто двадцять п’ять. Навіть неозброєним оком у шматку блокадного хліба, виставленого в Музеї історії Ленінграду, можна було розгледіти дерев’яну тирсу. Взагалі, неїстівних домішок у ньому, виявляється, було в кілька разів більше, ніж чорного борошна найнижчої якості. Також уже після розвалу Союзу в одній з газет я прочитала, що в шифрограмі Жукова морякам Балтійського флоту звучала погроза про те, що хто з моряків здасться німцям у полон, того батьки, дружини й діти будуть негайно розстріляні. А ще у місті почалися випадки канібалізму. І мародерства. І спекуляції. І всього того найстрашнішого, що завжди приносять у ще недавно відлагоджений ритм життя смутні й тяжкі часи.

На Піскарівському кладовищі поруч з нами, українськими учнями, зупинилася група іноземців. Їхні очі заховані від яскравого травневого проміння за темними окулярами, в руках — кольорові парасольки від сонця.

— Ґражданє, снімітє ачкі! — звертається до них екскурсовод, і перекладач повторює її фразу англійською.

Іноземці стоять незворушно.

— Ґражданє, снімітє ачкі! — повторює гід і нерозуміюче запитує перекладача: «Пачєму ані не панімают?».

Перекладач дублює прохання, але результату ніякого.

— Ґражданє, снімітє ачкі! Пасматрітє на нашу правду сваімі глазамі!

Сонцезахисні окуляри раптово злітають з облич. Деякі іноземці, особливо старші люди, плачуть, не соромлячись сліз. Сльози на очах й у відвідувачів музею, особливо в залі, де виставлено сторінки зі щоденника маленької школярки Тетянки Савичевої, якій так і не вдалося вижити. Останній запис друкованими літерами вражаючий: «Умерли все. Осталась одна Таня». Гід наголошує, що цей щоденник ленінградської дитини як одне з найважчих звинувачень злочинам фашистів фігурував на Нюрнберзькому процесі.

Також нас аж двічі возили в Зимовий палац, де міститься Ермітаж. Зал древньої скульптури вразив численними мармуровими грецькими статуями в людський зріст. Екскурсовод зупинив нашу групу біля оголеної Венери — копії скульптури різця античного митця Праксителя, створеної у третьому столітті нашої ери, й почав розповідати, що це одна з перших скульптур, яку привезли в Росію за особистою вказівкою Петра І. Отримати її вдалося внаслідок надзвичайно складних дипломатичних переговорів. Якийсь час антична безрука вродливиця стояла в Літньому саду, але народ прозвав її «білою дияволицею», і, щоб уберегти скульптуру від численних зазіхань, владі довелося приставити до неї спеціального гренадера, єдиним обов’язком якого було пильно стерегти античну статую від усіх, хто раптом наважиться її зіпсувати чи знищити. Значно пізніше побачену в Ленінграді скульптуру Венери я впізнала у фільмі про революцію, де «свідомий» більшовик вичитував похмурим малограмотним матросам: «Кто бабє рукі абламал?».

Та найбільше в Ермітажі мене вразили численні картини на біблійну тему. Було дуже дивно, що у нас церкви масово зачиняють, молитися не дозволяють, ікони безжально нищать — я це бачила на власні очі, коли дерев’яну церковцю в сусідньому селі валив бульдозер, а образи в позолочених рамах палили на вогнищі комсомольці з обкому. Від руїни тієї церкви залишився лише один кут, але й у ньому хтось постійно над чорною від сажі іконою щотижня прибивав свіжий білесенький вишитий рушник.

У Ермітажі Христос, Мадонна з Божим Дитятком, різні великомучениці уважно дивилися на відвідувачів з усіх стін. Особливо запам’яталася «Святі жінки біля гробу Христа», «Вознесіння Мадонни», «Марія Магдалина, що розкаюється», «Святе Сімейство», «Йосип із немовлям Христом на руках». Експресія, непідробні почуття і глибокий зміст кожного художнього шедевру не відпускали від себе роками. Деякі картини мені час від часу снилися. Інші несподівано зринали як ілюстрації до творів світової літератури. Ще інші я впізнавала на численних репродукціях уже в зрілому віці. І кожного разу зміст світових раритетів лише поглиблювався й увиразнювався: особистий життєвий досвід має властивість допомагати краще розуміти безсмертні творіння.

В останній день нашого перебування в Ленінграді нам дозволили скупитися. Привезли до найпопулярніших ленінградських магазинів і відпустили на цілих дві години. Наш яскраво-жовтий автобус, припаркований на площі, виднівся здалеку, тож загубитися не вдалося нікому. Хто з екскурсантів побіг у відділ канцтоварів за фломастерами, хто подався в гастроном за продуктами, хто — за кришками, якими закручують скляні банки з консервованими овочами й варенням, а я застигла перед вітриною ЦУМу, боячись поворухнутися. Там, за вікном, у темно-синьому платті з білими атласним комірцем і такими ж манжетами, у святковому атласному білому фартушку стояв манекен мого зросту. На ньому, як з’ясувалося, була шкільна форма! В усьому Союзі вона мала коричневий колір, але в Ленінграді — ґранатовий[63]. І дівчача, і хлоп’яча була синя. Хлоп’ячу в ті часи «ат Маскви до самих до акраін» носили всі таксисти СРСР. Але дівчача для мене виявилася справжнім дивом. Дрібненьке плісе спіднички, акуратні виточки на грудях. А фалди фартуха! А вишитий білим шовком комірець! З величезним хвилюванням я попросила продавчиню показати мені таку шкільну форму, як на вітрині. Вона зміряла мене очима й принесла сорок другий розмір. У комплект входило плаття, три пари різних манжетів і комірців, атласні білий і чорний фартушки, а також дві пари розкішних бантів — білих і синіх! І це диво коштувало всього тридцять карбованців! Іншими словами, всі гроші, що мама дала мені на майонез, горошок, ковбасу, масло, твердий сир і кришки для закруток. Моя Відповідальність перелякано просичала мені: «Не смій!». Совість строго заверещала: «Не можна!» Але Інтуїція й нестерпне Бажання лише пхикнули, і я пішла в кабінку міряти обнову.

Навіщо мені здалася нова шкільна форма наприкінці навчального року у випускному класі? Не знаю. Але так забаглося, що аж-аж-аж! То вже у дорозі з Ленінграду я старалася не думати, що мені виспівають удома за невиконані обов'язки і не привезені сподівані дефіцити. Сварки не було. Мама лише взяла довгу лозину й відлупцювала мене так, що шкільної форми мені відразу ж… Ні, таки не перехотілося! Крім тілесної екзекуції, мені було твердо обіцяно, що за нечуваний непослух я ще й буду в цій обнові ходити в інститут найближчі два-три роки, якщо, звісно, стану студенткою. Втім, форма вже все одно була куплена. Тепер на двадцять півлітрових скляних банок зеленого горошку й десять двохсотграмових — теж скляних — баночок майонезу та кілька кілограмів копченої й вареної ковбаси і твердого сиру (як би я мала все це підняти? — не кажучи вже про те, що на вокзалі треба було ще й двигати ту поклажу в обох руках, поки вийду на потрібну платформу й сяду в поїзд!) моє плаття й мої фартушки не вдалося б обміняти й фокусникові!

І ось я вдягаю своє неймовірне темно-синє плаття, а поверх нього — чорний атласний фартух, і в такому вигляді з'являюся у школі. Клас ахнув, учителі здивовано підняли брови, але вже на першій перерві директор викликав мене в кабінет і почав строго вичитувати, що до школи учні повинні ходити у стандартному одязі. Я передбачала таку реакцію, тому поклала на стіл перед Змієм-Гориничем цінник із назвою товару «Форма ученічєская школьная лєнінградская». Це остаточно збило директора з пантелику, і він тільки вимовив: «Іди. Я зайнятий і не маю часу на дурні суперечки».

Зрадівши, що хоч тут обійшлося без свіжих проблем, вертаюся в клас, ніби нічого й не сталося. Зрештою, дурня це все: і домашня сварка, й директорові претензії. У новенькому платтячку я — найкрасивіша дівчина в школі!

Ще б пак!

Навіть молода сорока милується собою, відчуваючи, яка вона гарна. Навіть породиста собака набирає млосного погляду красуні з картини «Незнайомка» Івана Крамського, як тільки усвідомлює свою зовнішню перевагу над іншими гавкаючими родичками. Ленінградська модель шкільної форми зробила мене красунею. Таких шикарних речей не було в жодної дівчини! Мені услід озиралися і старі, й малі у шкільних коридорах і на вулицях міста. І це було так приємно-приємно-приємно! Я не ходила, а літала, не розмовляла, а щебетала, не сміялася, а заливалася срібним дзвіночком. Ясна річ, паралельно в неабиякому алярмі здавала контрольні, які пропустила через екскурсію в Ленінград, заднім числом писала твори з української та зарубіжної літератур, на додаткових заняттях учителі опитували мене з усіх пропущених тем, але все це було дрібницею у порівнянні з прекрасним настроєм і моїми платтям, фартушком, бантами, комірцем і манжетами!

Та якось вдома я витягла з сумки папку із зошитами, розгорнула потрібний — і ноги у мене підкосилися. У квадратових картонних папках із зав’язками ми гамузом носили тоненькі, дванадцятисторінкові двокопійчані зошити, носили щодня з усіх предметів, незалежно від розкладу, щоб ненароком якийсь зошит не загубити або не забути. Коли списували старий, підходили до вчителя-предметника, він перевіряв, чи попередній справді повністю списаний, і підписувався на обкладинці чистого зошита. Цей підпис вважався офіційним дозволом, що можна починати виконувати класні й домашні завдання в новому. Без підпису чистий зошит не смів заводити ніхто, адже вчителі за кожну роботу в ньому ставили оцінки, а будь-який контроль з міськвно брав у руки насамперед учнівські зошити й пильно стежив, чи вчитель чесно відробляє гроші за перевірку помилок, а чи пустив цю марудну й невдячну справу на самоплив. Тільки-но розпочаті учнівські зошити й у нашого директора і в перевіряючих завжди викликали підозру в тому, що домашні завдання вчителем не перевіряються систематично.

Так ось: усі мої зошити були зіпсовані! Різними почерками на чистих сторінках понаписувано одне й те ж речення: «Ані ср…ки, ні грудей, ані того, що в людей!». Дівчата! Однокласниці! Це їхня помста за ленінградську шкільну форму й атласні фартушки!

За мою фігурку Дюймовочки! За те, що в обновці з Ленінграда тепер цвіту і пахну!

Що мені чинити? Не понесу ж я показувати ці огидні написи учителям, щоб зрозуміли й дозволили розпочати нові зошити! Ну, завтра моїм подругам дістанеться! Завтра рано-вранці… Що — завтра рано-вранці? Та ж уся школа буде реготати, коли я видам себе, а значить, автоматично піддам нечуваній ганьбі! Треба мовчати. Вдавати, що нічого не сталося. Заведу чисті зошити без дозволу. Може, ніхто з учителів і не помітить. А якщо помітить? Ну, більшість таки все одно не помітить, а тому, хто вгледить, що мій зошит не підписаний, скажу, що старий сьогодні вранці не змогла знайти.

Наступного ранку з намертво приклеєною на лиці щасливою посмішкою я ввійшла в клас. Якби мої однокласниці знали, що коштувала мені моя безжурність! Дівчата переглядалися, переморгувалися, але нічим досадити мені не могли: я мило віталася, комусь робила якісь компліменти, котрусь про щось запитувала, іншій про щось нагадувала. На перерві Катруся шарпнула мене за рукав:

— Бачила свої зошити?

— Звісно, я ж виконувала домашні завдання!

— Усе в порядку?

— Як завжди. Я ж клякси не плоджу, як Данута, — сама знаєш.

— Ти впевнена, що зошити в порядку? Ну, що вони чисті?

— Чому раптом — чисті? Наполовину списані.

— Дивина! Вірка-Шкірка мені п’ять хвилин тому призналася, що…

— А ти й вуха розвісила? Що мудрого може тобі розповісти Вірка-Шкірка? У неї завжди сім п’ятниць на тиждень.

— Ну, як знаєш! Я спитала, щоб якогось казусу не вийшло, якщо Шім-Вішім на уроці надумає твій зошит узяти в руки!

— Нехай бере! Перший раз, чи що?

Цілий день я почувалася, як препарована клітина під мікроскопом. На перерву не виходила. Сумку без нагляду не залишала. Дівчата гуртом пасли кожен мій рух, але з відкритим забралом нападати не наважувалися. А коли закінчилися уроки, Вовочка несподівано підійшов до мене й тихо мовив:

— Пішли на Ріку! Люди вже загорають!

— Я без купальника. Давай краще завтра!

Відпочивальники на ріці були ще білі-білесенькі. Лише дехто рожевуватий — уже ледь-ледь підсмажився, але ще не забронзовів — часу для справжнього загару надто мало: за два-три дні не засмагнеш по-справжньому Ми з Аннищуком кидаємо сумки на теплий пісок, Вовочка виймає з портфеля і розстилає клейонку, на якій сидітимемо. Роздягаємося, стараючись не дивитися одне на одного. Мій купальник не гірший від ленінградської форми, під яку вранці я його й одягла. Вовочка червоніє і нітиться. Я теж стараюся не звертати уваги ні на його майку, ні на зелені плавки. Ми на Ріку прийшли загоряти, а не витрішки ловити! Але чи довго так напружено вдасться сидіти на березі? Простую до води, якої в Ріці в цю пору навіть у найглибшому місці ледве мені по коліна. Перескакую з каменя на камінь. Вовочка скаче за мною, як тінь. Схиляюся й бризкаю на хлопця холоднющою водою. Він відскакує і просить так більше не робити. На величезному камені посеред ріки Вовочка сідає коло моїх ніг, а я піднімаю до сонця руки. Так нас і зазнимкує фотограф міської газети. Я й знати про це не буду, але коли якось повернуся зі школи, отримаю від мами добрячого прочухана:

— Ти, безстиднице, гола фотографуєшся? З тебе все село сміється!

Тремтячими руками беру газету. Світлину зроблено проти сонця, тому на ній видніються тільки наші з Вовочкою силуети. Як же мама впізнала мене?

— Ну чому відразу — гола? Хто вам таке сказав? У купальнику, в тому самому, що цьоця Дозя у Львові купила.

— Цьоця Дозя, цьоця Дозя! Якби не гола, то фотограф чорною тушшю тебе й твого хабаля не замалював би! Бреши комусь іншому, а мене не обдуриш — ще зашмарката!

Мовчки ковтаю сльози. Сварка в хаті колотиться кілька днів. Кпини й докори, штовхани й ляпаси — на кожному кроці. Добре ще хоч мама не мовчить цілими днями й не дується. У надійному місці передбачливо ховаю купальник і всупереч усім заборонам таки щодня ходжу з Вовочкою на Ріку. Правда, до нас приєднуються й інші хлопці та дівчата. До останнього шкільного дзвоника у всіх шкіра набирає горіхового, а далі й світло-шоколадного кольору. Травневий загар найміцніший! А ще, кажуть, найздоровіший. У червні після кожного випускного екзамену йдемо на пляж. На березі Ріки граємо в баскетбол або волейбол. Добре, що на пляжному спортмайданчику працівники найближчого ЖЕКу хоч корзину на стовпах і сітку на воротах прикріпили. Купатися ж неможливо: надто мілко, та й гірська вода — просто крижана. Ми лише оббризкуємося нею й бігаємо одне за одним по камінню.

Нарешті здано останній іспит з економічної географії, тож після нього прямо на пляжі обговорюємо свій випускний бал. Актовий зал прикрасимо волошками й ромашками — з поля безплатно можна принести оберемки цих квітів. Бенкет буде в шкільній їдальні — про щось краще директор і слухати не захотів: хіба радянська молодь ходить по ресторанах? Вірка-Шкірка за дорученням своєї мами зачитує нам кошторис. Спиртного не передбачається — Змій-Горинич уже провів бесіду з батьківським комітетом. Проте за ящик «Савєтскава шампанскава» Вірка радить все-таки заплатити: що нам станеться від якихось п'ятдесяти грамів вина? Це ж тільки півфужера. Та й мама нашої старости знає, як і коли все шампанське за столом в одну мить відкоркувати й розлити, щоб Змій-Горинич не запротестував і не довелося пляшки з шампанським складати в ящики назад. Назавтра треба принести гроші за себе і за батьків, бо до суботи, коли нам мають вручати атестати про закінчення школи, залишилося усього три дні. З шкільними кухарями про святкову вечерю попередньо переговорено, дефіцитні харчі в гастрономі припасено й відкладено. Вранці в суботу ще треба принести з фотоательє наші альбоми, купити квіти вчителям і забрати з магазину для них давно замовлені дефіцитні грамплатівки з вальсами Шопена й Моцарта. Все!

Наостанок Вірка пропонує по камінні перейти на той бік ріки, щоб остаточно пересвідчитися, чи в полях уже дійсно цвітуть ромашки й волошки. Ми хапаємо свій одяг і в одних купальних костюмах з реготом і вигуками навперегінці долаємо ріку. Вовочка не відстає від мене ні на крок, хоча весь час просить не квапитися, бодай на мить зупинитися. Який же він неповорот… Обертаюся, щоб сказати це хлопцеві, й у цю мить він мене мало не цілує. Вчасно відхиляюся, але боса нога ковзає по мокрому камені — і ось я вже сиджу у воді. Біль у лівій нозі страшенний! Щиколоток пухне на очах, а нога до самого коліна червоніє й синіє.

— Це все через тебе! — ледве видушую з грудей.

— Я ненавмисно! Чесне слово!

Мені дуже погано. Напевно, як нам казали в медучилищі, больовий шок. Свідомість ледве блимає, вогнем пече коло серця. Якби не холодна вода, в яку я втелющилася з усього маху, давно би вже знепритомніла. Вовочка залишає і свій сухий, і мій намочений під час падіння одяг на камені, бере мене на руки й несе до берега. Позаду, майже з протилежного берега, гурбою повертаються невдоволені однокласники. Я даюся Вовочці аж ніяк не легко. Ми обоє «тонкіє і звонкіє», єдина різниця, що хлопець на півтори голови від мене вищий. Нарешті берег. Вовочка обережно кладе мене на моріжок і біжить телефонувати по «швидку». Клас починає жваво коментувати моє нещастя:

— Це перелом! Стовідсотково! Дивися, який крововилив!

— Тепер цілий місяць треба буде лежати в гіпсі! А потім ще розробляти ногу масажами! Мій брат півроку мучився!

— Може, лише вивих, — з надією шепочу я, з жахом помічаючи, що нога вже не тільки синіє, а й чорніє.

— Перелом!

— Добре, що вже хоч екзамени позаду!

— А випускний? А вступні іспити?

— Вступні аж у серпні, до того часу гіпс знімуть!

— А як їй з гіпсом на нозі з’являтися в суботу на випускний бал?

— Гавкнув, Олю, твій випускний!

— Як і Золота медаль! — мені з очей рясно котяться непрохані сльози.

Біжить Вовочка і здалеку гукає, що «швидка» вже їде. Бідолаха, він такий переляканий і схвильований, що аж голос рветься. Та ж не вмираю я від перелому! Та й перелом, скоріше всього, закритий. Дасть Бог, що й без зміщення кістки. А може, щосили надіюся, й не перелом, а тільки вивих: вправлять — і все стане на місце. Ну, набряк і синець кілька днів протримаються — принаймні, так нам пояснювали в медучилищі.

— Умудрився попсувати дівчину, — грубо іронізує з Вовочки Ігор-Боксер. — Але як ти її пер на руках поперед себе! Як Ромео мертву Джульєтту. Я думав, що на ходу переломишся!

Вовочка кусає губи й стискає кулаки. Вірка-Шкірка цитькає на Боксера, проте в розмову вмішується Данута:

— Юро, ану візьми й мене на руки! Зараз навмисно зламаю собі ногу! — проте коли Юрко рушає до неї, задкує до води. — Атстань, пратівний, Родіна в апаснасті! Хай мене краще Вовочка підніме! Він має досвід!

Приїжджає «швидка» з мигалкою й сиреною. Лікарі хочуть мене покласти на ноші, але це така ганьба, що й уявити не можна! Спираючись на плече Вовочці, шкандибаю до машини на одній нозі.

— Одяг принеси, — прошу хлопця, бо не буду ж я в лікарні лежати в одному купальнику!

— Боксер побіг за твоєю формою й босоніжками!

Вовочка сідає біля мене вже в «швидкій» і мало не плаче:

— Чесне слово, я не хотів! Ти мені віриш?

Вигляд у хлопця такий нещасний, що хочеться підбадьорити його бодай жартом. Тим паче, що й причина є:

— А навіщо ти собі у плавки камінь поклав? — питаю. — Я відчула, як ти мене притискав до себе, коли ніс на руках…

Дикий регіт Боксера лякає лікаря на передньому сидінні й медсестру біля дверей. Обоє кидаються до мене. Що я такого сказала? Чому Вовочка почервонів, як вимпел, а Боксер, ухопившись за живіт, валяється на піску? Та, зрештою, на вияснення цього дражливого питання вже нема часу. Аннищук, хоч ніби збирався супроводжувати мене до лікарні, вискакує з машини. Шофер натискає на газ, знову вмикає сирену й мигалку, і «швидка» мчить у травматологію.

Перелому нема. Розірвано сухожилля. Це ще гірше, ніж перелом, бо вже травма на все життя: досить буде нерівно ступити, спіткнутися — і по новому колу! Гіпсу мені не минути. Ще й оформляють у стаціонар. Випускний накрився!

Другого дня вранці мене провідують Катруся, Ліліана, Данута і наша староста Вірка-Шкірка. Вовочка не приходить ні до обіду, ні після. Не з’являється, безсовісний, хоча все сталося через нього! А ще вибачався, за «швидкою» бігав. Під вечір у дверях палати з’являється моя мама.

— Якби кізка не скакала, то би ніжку не зламала! — каже замість привітання. — Що тепер буде?

— Нічого гіршого, ніж є, — показую свою ногу в гіпсі від ступні до коліна.

— Я тобі листа принесла. Від цьоці Дозі.

Конверт розпечатаний. Але чому від цьоці Дозі, якщо почерк дядька Данила? Що ж він пише? Ага. В університеті був, дещо зробив. Але гарантії ніхто не дає. Нема що писати. Краще буде, якщо я сама приїду до Львова, щоб усе обмізкувати віч-на-віч.

— Як я тепер до Львова поїду? — киваю на загіпсовану ногу.

— Читай далі, — наполягає мама.

Дядько пише, що цьоця Дозя замовила мені для випускного те саме вечірнє плаття, в якому я була на дядьковому ювілеї. Тільки треба передзвонити, чи зможу сама його забрати, чи їм везти мою сукню в Село, і коли саме в мене випускний.

Яке вечірнє плаття? На випускний мені тепер нема чого з’являтися. З гіпсом на нозі! Ото вигляд! Як у кота Базиліо із «Пригод Буратіно».

— Читай далі, — не вгаває мама. — Те, що на звороті, читай!

О, це вже цьоцин почерк! Але, але… Господи! «У дядька Данила — рак піднебіння. Він ще про це не знає, але вже на лікарняному. Будемо рятувати всіма способами. На жаль, належно допомогти у твоїх справах уже не маємо змоги. Данила записали на чергу в московську лікарню. Першого липня виїжджаємо. Якщо тобі потрібне плаття для випускного, не зволікай із приїздом у Львів — нам зараз зовсім не до поїздки в Село. Але ми тебе любимо й візьмемо сукню напрокат, хоч би довелося платити й за цілий місяць. Не гнівайся, що тепер уже не до твого вступу. Данило просто не встигне довести справу в університеті до кінця: з Москви, якщо все буде добре, повернемося не швидше, ніж у серпні. Вступай у педінститут у своєму Обласному Центрі. Там у тебе таки залишається якийсь шанс стати вже цьогорічною студенткою. Я перевідувалася у Данилових знайомих. Якщо в тебе нічого не вийде, на журналістику вступатимеш наступного року. Зателефонуй нам з переговорного пункту в будь-який день о четвертій по обіді — ми в цей час після щоденних дядькових процедур удома, але нічого Данилові про пухлину не кажи! Якщо сам візьме трубку, будь весела, пояснюй, що не хочеш вступати окремо від однокласниць, тому Львова тобі не треба».

Кінець! Я затуляю обличчя долонями, й сльози рікою течуть мені поміж пальців.

— Я вже буду йти, — каже мама. — Дома роботи багато. Сіно скосили, але щодня перевертати треба, щоб сохло з усіх боків. Картопля не сапана, буряки не проріджені. Дитячий садочок, не думай, — також не мед. За цілий день так наношуся чужих бенькартів[64], що приходжу додому ледве жива. Ось тобі грудка свіжого сиру й півлітровий слоїчок сметани: Муличка порадила. Каже, ці продукти допоможуть, щоб кістки швидше зрослися.

— У мене цілі кістки. Розірвано сухожилля.

— Я принесла те, що мала. Тебе ж тут годують?

— Не хочу я їсти! Не хочу навіть дихати! Нічого не хочу! Я після цьоциного листа вже й жити не хочу!

Наступного дня Вовочка також не приходить. З моєї палати вранці виписали непосидючу дівчинку Галю й сердиту бабусю з грубезним коштуром. Першокласниця два тижні тому вивихнула щелепу, посперечавшись з однолітками, що зможе запхати собі в рот цілий клубок вовняних ниток, а бабця зламала великий палець на нозі. Лежу сама, і довгий літній день мені стає вічністю. Однокласники не з’являються, навіть Катруся не прибігає — їм не до мене: готуються до випускного.

Ополудні мене відвідує тато. Каже, що був у школі й розмовляв з учителями. За моїм атестатом у суботу ми удвох таки мусимо з’явитися. Цьоці Дозі тато відправив телеграму, що брати напрокат плаття не треба — у мене нога в гіпсі. Батько втішає, як може: йому вдалося порозмовляти з переговорного пункту з Данилом — дядько духом не впав, тримається, надіється, що зроблять операцію, виймуть шматочок кореня від зуба, котрий нібито залишився в рані, — і все обійдеться. Моїм рішенням не йти в університет на журналістику Данило невдоволений, але вважає, що вибір — все-таки особиста справа, тому вирішувати мені.

Під час обходу лікар вичитує мені, що я не сплю ні вдень, ні вночі: то книжки читаю, то потай плачу. Зв’язки найкраще зростаються за умови повного спокою нервової системи, тому треба спати якомога більше. Мені за вказівкою дохтора роблять заштрик, і я прокидаюся аж наступного дня. У палаті — студенти з медучилища з моєю колишньою викладачкою. Та прийшли не персонально до мене — у них практика.

— Твого залицяльника вчора бачила! Стояв під дверима палати, знічений і нещасний, як бідний родич. Просив дозволити на тебе хоч поглянути. Я зауважила, що дивляться лише старі діди, бо молоді завжди хочуть ще й помацати, — а він почервонів і змився! — сповіщає мені колишня викладачка.

Вовочка! Він приходив, а я спала! Ще й Кирилівна над ним покепкувала! Тепер уже точно більше не з’явиться.

Наша медучилищна «гроза» Василина Кирилівна — це дійсно щось із чимось. Її боялися всі: учні, викладачі, навіть перевіряючі. Вимагала від нас так, що очі вилазили. І щоразу — з докорами, із грубими натяками, жорстокими кпинами. Алла Курищук здавала в неї залік разів двадцять. Останнього разу прийшла з мамою, проте й це не допомогло. Коли та в розпуці запитала, скільки ще разів доньці треба з’являтися, щоб нарешті скласти залік, і чи не краще прийняти весь матеріал разом, ніж ділити його на мізерні порції та змушувати кожну вчити й здавати окремо, Василина Кирилівна розреготалася й авторитарно підсумувала: «Лучше сорак раз па разу, чєм аднажди сорак раз!».

Саме ця викладачка старалася прикріпити нас до найтяжчих хворих, водила в Будинок перестарілих, щоб ми лікували пролежні й ставили клізми таким запущеним пацієнтам, на яких персонал цього закладу вже давно махнув рукою. Добровільно-примусово під її недремним керівництвом ми виконували все.

Кирилівна повідомила практикантам, що недавно я також училася в медучилищі, але на вечірній формі, й погнала своїх підопічних у найтяжчі палати, де лежали неходячі хворі. Я з жахом уявила, як зараз дівчатка в білих халатиках ретельно шуруватимуть судна й натхненно підмиватимуть калік під пильним наглядом своєї вигадливої на все нові й нові невідкладні справи строгої наставниці, але вона чомусь довго не затрималася коло своїх підопічних, а за якусь мить таки повернулася в мою палату.

— Ну, Понятовська, перевели тебе з санітарки на посаду медсестри? Задоволена? — спитала вже з порога.

— Я звільнилася з лікарні. Зараз взагалі не працюю, — прошепотіла я, пам’ятаючи, що видавати себе не можна.

Якщо скажу, що паралельно з училищем вчилася в школі, буде біда: Кирилівна підніме на ноги все місто — як же це так, за якими правилами, хто дозволив?

— Буду цього року разом із сестрою вступати до медінституту, — фантазую, щоб Василина більше нічого не питала.

— Ага, вступите обидві. Як рак на вербі свисне! — підсумовує співрозмовниця. — Та й навіщо вам вища освіта? Різниця в зарплаті мізерна, зате спочатку спробуй вступити! А за прохідний бал гроші — та ще й які! — відразу на бочку, ще до вступних іспитів! Я свого сина вже третій рік запхати не можу навіть на стоматологічний факультет, а ви, «о сестри, сестри, горе вам», як писав Шевченко, мабуть, попретеся ні більше, ні менше — на лікувальний. Не вгадала?

— Угадали.

— Гибла справа! Не варта й труду! Краще виходь заміж. За того, що під дверима твоєї палати чергує. І вчора був, і позавчора! Сама бачила. Женило в нього вже виросло?

Я червонію, горю, палаю!

— А ти помацай! Або краще я сама його спитаю. Як тільки хлопцеві уперше закортить дірки й шкірки, треба його ловити на свіже м'ясо, як сома. Бо пізніше, років під тридцять і за тридцять, він дуже мудрий робиться. Поки ще не доріс до двадцяти п’яти — думає не півкулями мозку, а тими тенісними шариками, що нижче пояса. Зрозуміла? Он я свого Маркіяна стережу, як собака кістку. Але гарантії ніякої. Дівки коло нього крутяться, як мухи коло меду. Котрась ляже — і закінчиться, як завжди:

Так, Василина Кирилівна — знаючий спеціаліст, дуже вимогливий, халяви підопічним у неї не було ніколи й ніколи не буде, — але ж і язик у моєї колишньої викладачки! Але ж і характер! А ще — паскудні пісеньки, яких вона знає тьму-тьмущу й зовсім не соромиться виспівувати мало не перед кожним зустрічним. Якось додала приспів: «У штанах — без штанів» до популярної пісні, яку тоді мугикали мало не всі практикантки, — і більше цю пісню ніхто з нас уже не співав. Ще б пак! Намертво запам’яталося Василинине:

А можливі й неможливі пародії на всі популярні пісні — причому як народні, так і авторські, як російські, так й українські!

Чи таке:

Або й отаке:

Тепер Василина мені спокійно лікуватися не дасть. І головне — навіть нікуди не сховаєшся від напасті: куди втечеш з ногою в гіпсі? А ще як при моїх однокласниках почне різні глупства виспівувати, що я тоді робитиму?

— Іду вже завтра у відпустку, — з сумом повідомляє в цей момент моя колишня викладачка. — Жаль, що більше не зможу до тебе практикантів приводити, — у них також практика сьогодні закінчується.

Бог почув мої молитви! Втім, нинішній день ще треба благополучно пережити.

— Але ти не нудьгуй без мене! Лови свого сома, виходь заміж і плюй на всі інститути!

Та виконати цю пораду не вдається ні реально, ні фігурально. До палати заходить Катруся, і Василина Кирилівна хоч ненадовго і наостанок, але таки отримує ще одну покірну жертву для своїх повчань. Однокласниця скромно вітається з колишньою викладачкою, а мені каже:

— На подвір’ї лікарні бачила нашого Вовочку. Спитала, чи був у тебе, а він тільки щось буркнув собі під ніс і побіг. Хлопці вже задражнили його якимось каменем у плавках. При кожній зустрічі одне й те ж саме! Ще наші так безсовісно ні з кого не знущалися! Навіть з мене.

«Любов можна вбити лише сміхом. Застрелити реготом, насмішками, кепкуванням. Ні куль, ні отрути, ні кинджала любов не боїться. Але від сміху гине моментально», — колись напучував мене Вовоччин дідусь. Це ж тепер однокласники щоденно убивають мої й Вовоччині почуття! А ми обоє не можемо нічого вдіяти, не можемо захиститися. Навіть не вміємо зрозуміти одне одного, боїмося зустрітися!

— Ха-ха-ха! — регоче Василина Кирилівна. — Женило таки виросло! Камінь у трусах! Не камінь, а залізо! Є такий медичний анекдот. Зібрав професор дівчат-двієчниць, поставив перед ними свого асистента й каже: «Хто на дотик правильно визначить, що у нього в трусах: м’яз, кістка чи якийсь інший матеріал — залік поставлю без опитування». Помацала перша й каже, що м’яз. Друга — що кістка, а третя — залізо. Ха-ха-ха! Чому не смієтеся? Молоді, дурні, нічого не розумієте! Ой, поговорю я сама з вашим Вовочкою, лиш би пощастило зустрітися! Але сьогодні вже все, бувайте! Треба додому бігти, а то ще в мого Маркіяна в трусах котрась також камінь намацає!

Катруся каже, що шкільні атестати вже виписані, але їх нам вручатимуть тільки на урочистій лінійці. Хотіла мій диплом забрати — не дали. Аліна Веніамінівна сказала, що отримати замість мене цей документ дозволить хіба що моїм батькам, та й то вже після випускного.

— Як твоя мама? — запитую подругу.

— Пообіцяла не пити бодай до того часу, поки я складатиму вступні іспити.

— Добре.

— Ой, скоро вже почнеться наше вступне пекло! Щось мені дуже страшно, Олю!.. З кожним днем усе страшніше й страшніше… Що я буду робити, як не вступлю?!

— Ти думаєш, я собі цього запитання не ставлю? Мені ще гірше: із сільською пропискою навіть робота в місті не світить.

— Ні, ми таки вступимо. Чуєш, ми на зло їм усім станемо студентами!

— Кому — на зло?

— Ну, тим, за яких батьки домовляються. Які гроші мають. Хабарі дають.

Ні, я не хочу нікому нічого робити на зло. Хочу лише використати земне право на власне місце під сонцем. Жити серед людей, а не серед мавп і хижаків. Бодай у таких умовах, як описано у книжках, де зло завжди рано чи пізно буває подолане добром і справедливістю. Прошу Бога, щоб видужав дядько Данило. Мрію, щоб писалися вірші, які чомусь узагалі не пишуться. А ще — неодмінно треба зустрітися з Вовочкою! Хто тепер із нас двох більше винен: він, тому що ненавмисно зробив мене калікою перед самим випускним, чи я, бо ненароком стала причиною безсоромного глуму над ним наших однокласників?