Дівчинка на кулі

ІІІ

Усе своє дитинство я вважала, що дітей у нас у Селі народжують винятково для роботи. Курчата, гусенята, кролі, а згодом — корова на пасовищі, сапання буряків, збирання картоплі, догляд за братом і сестрою — все це було на моїх слабеньких діточих плечах уже від шести років. Найтяжче давалася опіка над меншими. Через них мене саму мама, здається, ніколи за дитину й не визнавала — мала виїмково за няньку і завжди вимагала від мене того, чого домагаються хіба що від зрілої опікунки. Андрійко і Ліля народилися почерез рік одне за одним. Якщо взяти до уваги, що брат був від мене молодший лише на неповні три роки, то малася я з ними обома й малася. Менші були маминими мазунчиками, над якими вона просто тремтіла, причому чим більше про них піклувалася, тим строгіше вимагала й моєї до них уваги — і тим тяжче карала мене навіть за найменшу дрібницю.

— Ти, стара дівуле, чи тобі повилазило: не бачиш, що Ліля обісцяна?! — кричала на мене, шестирічну. — Ану швидко перевдягни малу в сухе!

— Віддай дитині цукерку, хай не плаче! — відбирала єдину «Білочку», хоча брат і сестра щойно отримали від неї аж по дві такі ж самі цукерки, але Андрійко уже встиг свої з’їсти і тепер репетував на все горло, вимагаючи ще.

Після мого повернення зі Львова, а особливо після тієї корони, що я привезла з новорічної ялинки, настали найчорніші дні в моєму житті.

— Твоя принцеса знов розбила слоїк з молоком! — в’їдливо доповідала мама татові, як лише він переступав поріг. — А коли я пішла на город, то вона залишила дітей у хаті самих! Приходжу: малі на підлозі їдять гарбузове насіння разом із лушпинням, а за нею — лиш дим та нитка! Побігла свого принца шукати! Гукаю добру годину — нема та й нема! А потім дивлюся — а вона затулила собі вуха долонями, сіла на горищі, звісивши голі ратиці, й очима втупилася в книжку. Бо їй, видиш, діти в хаті читати заважали! Пані!.. Що з останнього циганського воза випала, як тут табір проїжджав, — то пусте! Після Львова вона — пані велика! Ходить вічно розпелехана, як відьма: заплітай — не заплітай, сама розпускає косми! Я її колись таки обчикрижу налисо — люди будуть гузицями сміятися, буде зі встиду ходити в хустці!

— Ти чого маму не слухаєш? — шпетив мене тато. — Чому за дітьми не дивишся? Вже велика, маєш допомагати! Я у твоєму віці вже три корови пас і ще й бугая, а стара корова навіть діда била — не те що мене, малого. Мусив! І голодний ходив, і мерз у самій сорочині дрантивій… Тобі ж усе купуємо, від свого рота відриваємо — а ти щоднини щось мусиш витворити! Дограєшся, що віддамо в інтернат! Там зрозумієш, як тобі в нас було добре!

Я опускала голову й похнюплено мовчала. Як мені вдома добре, уже встигла належно збагнути. І річ не в тім, що батьки примушували до роботи, що цілими днями доводилося няньчитися з малими. Я любила своїх братика й сестричку, і коли вони бігали вранці по росі, сідала на піску й дозволяла їм пхати свої холодні мокрі ноженята мені аж на живіт і так їх гріла. Та жодну мою працю мама не цінувала. На мені, нелюбій, постійно зганяла свою злість. Львівські платтячка, котрі були кращі, зі словами: «То для села занадто!» — розпродала сусідкам для їхніх маленьких доньок. Побачивши на чужих дівчатках свої вдяганки, я пробувала силою їх зняти. Ті голосили й не віддавали, а через якийсь час сусідки прибігали до нашої хати на розправу. Увечері ж мама жалілася татові:

— Я в тих сукенках їй ходити не дозволю! Хоч ти мене ріж, а не дозволю! Ср…ку видно! Та й добрі гроші Штефка й Пазуня заплатили за те вже ношене шмаття! Скажи хоч ти своїй психічній, аби не підходила до їхніх дітей за три кроки, бо я їй голову скручу, як горобцеві! Це не дівка, а дідько рогатий! Слудван[28] якийсь вгурний![29] Нічого до неї не доходить, хоч ти їй кілок на голові теши!

Далі — ще гірше: Андрійко й Ліля, підрісши, збагнули свої переваги наді мною. Як тільки мама робила щось поряд (а отже, я не могла надавати їм «пляцків» за кривду), починали дражнитися: «Паня, паня, з тебе висить катрання!» — хоч ніяке лахміття з мене ніколи не висіло: львівське виховання дало свої плоди. Або брат вихвалявся, що він вилупився з писанки, а сестру принесла нам у дзьобику райська пташка, — і згорда позирав у мій бік. Знав, що мама не пропустить нагоди сказати, що тільки я одна — не їхня, бо випала біля нашої хвіртки із циганського воза. Малі потай навмисно нищили мої речі: Ліля повирізувала ножицями синьо-фіолетові троянди з єдиної врятованої мною від продажу сукеночки з китайського шовку, Андрійко повідкушував пластмасовому жовтому каченяті червоні ніжки. Я жалілася татові й бабусі — маминій мамі (бо на маму була марна надія), але моїм кривдникам усе миналося безкарно:

— Вони ще малі, не розуміють!

Тато навіть намагався врятувати мою улюблену іграшку: гадав, що відкушені ніжки приклеяться, якщо пластмасу нагріти полум’ям від сірника, — але натомість каченя спалахнуло, а поки гасили, йому вигоріло ціле черевце. Я сховала понівечене платтячко й покалічену іграшку у стодолі в закутку, зав’язавши свої нехитрі скарби в подаровану мені ще у Львові цьоцею Дозею квітчасту нейлонову (або, як вона казала, «газову») хустку. Було дуже образливо, боляче й гірко. Коли цьоця з дядьком приїжджали в гості, то старалися якось мене втішити: «Ще трошки потерпи: скоро ти виростеш, приїдеш до Львова учитися в університеті й будеш знову жити в нас!». Але минали дні за днями — а нічогісінько не мінялося. Та й тітка гостювала в нас усе рідше, а нашій бабусі зі сльозами на очах признавалася, що рано чи пізно після таких відвідин потрапить у лікарню з інфарктом.

Коли вже у зрілому віці я натрапила у Григора Тютюнника на слова: «А я скажу: хай ніколи не вернеться ні дитинство, ні юність моя! Ніколи! Так було мені нестерпно! Не хочу нізащо!» — то несподівано зловила себе на думці, що з чистим сумлінням теж могла би підписатися під цими рядками. Я теж не хочу назад у своє дитинство! І в ранню юність теж! Там мені було так погано!.. А може, я сама винна в тому, що мені так жилося? Бо ж ні Андрій, ні Ліля не отримали в дитинстві жодних психологічних травм. Тому, що вони були маминими улюбленцями? А може, тому, що просто були іншими і сприймали все простіше?..

Із дітьми завжди непросто. Для них доводиться з неймовірними труднощами викроювати убогі хвилини на спілкування, спільні ігри, виховання; адже в батьків завжди купа-купезна справ і клопотів, — а малі впевнені, що світ повинен крутитися навколо них, як планети довкруг Сонця! Але дітей не буває «найгірших у світі». Тож якщо вам скажуть, що ваша дитина погана, — знайте: вам у вічі нахабно тичуть, що ви — поганий батько чи мати. Любіть свою дитину такою, якою вона є! Дитину, котра створює вам проблеми на кожному кроці, любіть устократ більше, аніж дитину покірну і слухняну. Тільки у світлі й теплі вашої любові навіть найгірше за характером і поведінкою дитя здатне перерости з чортеняти якщо й не в янгола, то вже однозначно — в достойну людину.

Велике благо, що дитина живе більше теперішнім, аніж минулим і майбутнім — у дорослому віці вже все навпаки; що вона не пам’ятає зла — його стає дуже тяжко, з кров’ю і м’ясом, видирати з пам’яті вже потім; що радіє життю і сміється, хоча ще хвилину тому її били й кривдили; що любить тільки тому, що любить; що поступається своїми інтересами безкорисливо і всяку кривду прощає легко й щиросердно.

Була осінь, бо копали картоплю. Моїм завданням було збирати найбільші картоплини у відерце, носити на край городу й пересипати в окремий кошик, але водночас я мусила ще й наглядати за меншими. Встежити за кожним їхнім рухом було просто неможливо й без жодної роботи, а тут я на якусь хвилину відволіклася на картоплю — і Ліля наїлася глини. Можливо, її дитячий організм потребував якихось мінералів, а може, вона не стільки й наїлася, як просто вимастила рота й носа, — але мама мене за недогляд так віддухопелила, аж їй долоня почервоніла. Хресна, яка допомагала нам збирати врожай, теж докинула своїх п'ять копійок: назвала мене клятим дівчинищем і найгіршою дитиною в Селі. Та ще й брат — може, й ненавмисно, але все ж! — поцілив бузиновою стрілою із саморобного лука просто мені у щоку. За вістря у стрілі служив іржавий цвях, тому моя глибока рана пекла вогнем, але поскаржитися було нікому: тато ще не повернувся з роботи. Натомість малі вистрибували довкола мене, тицяли пальцями й відверто глумилися: «Ага, дістала, психічна! Тепер будеш знати, яка ти пані!». А мама з нанашкою, орудуючи сапками, затягли впівголоса батярську[30] пісеньку:

Ота насмішкувата пісенька, котру, як я чудово розуміла, співали на зло мені, аби поглузувати зі «львівської пані» (бо ж в оригінальному варіанті на балконі сиділа зовсім не пані, а просто баба!), й стала останньою краплею в чаші мого дитячого терпіння. Я кинула відерко, розсипавши зібрану картоплю, й побігла у сльозах із городу на подвір’я. Услід за мною — заспокоїти, втихомирити, пожаліти! — не рушився ніхто. З горя я забилася у свій закуток у стодолі, витягла заповітний клуночок, де зберігала понівечене платтячко й напівзгоріле каченя, і вирішила йти з дому хоч би й на край світу — який, звісно, в моєму уявленні починався відразу ж за Селом. Того дня там якраз стояли табором цигани. Іржали коні, горів вогонь під великим казаном, поміж критими бричками бігала, весело граючись, кучерява боса дітлашня. Ті діряві й латані, бо старим брезентом і мішковиною криті, сірі халабуди на колесах чомусь мені зараз асоціюються із подібним на вигляд возом міняйла, який два-три рази на рік приїжджав у Село за лахміттям, зупинявся на роздоріжжі й гукав: «Міняй, міняй, катрання давай! Несіть лахміття з курячками — беріть мисочки з квіточками!». Утім, привозив міняйло не лише посуд. Були в нього для обміну й свистунці-пищики, дитячі гармошки, довгі, як олівці, цукерки в барвистих обгортках, зошити, хустки. Але мама каже, що міняйли не мали нічого спільного з циганами.

Коли я наблизилася до гурту циганок у рясних спідницях, їхні дітлахи оточили мене тісним колом і стали сіпати за одяг, відбирати вузлик. Я боронила свої скарби, аж раптом один старий циган — мабуть, головний у них, — владним голосом кишнув на циганят, і ті кинулися врозтіч, а мене строго запитав, чого мені тут треба. Я відповіла, що колись давно випала з останнього циганського воза коло он тієї хвіртки, де хата під бляхою й біла криниця, — тому мене там не люблять, б’ють, усе відбирають і дражнять циганським вилупком. Більше терпіти я не можу, тому прийшла проситися до них: якщо я циганка, й вони теж цигани — то мені з ними буде добре. Така несподівана новина вразила усіх присутніх, як грім з ясного неба. Вони так голосно зареготали, що я вже готова була від сорому в землю запастися, — але раптом із гурту, взявшись руками в боки, вийшла огрядна молодиця з чорним, як вороняче крило, довгим волоссям, у накинутій на плечі великій червоній хустці, щось крикнула незрозумілою мовою старому циганові, а тоді вхопила мене під пахву, як котеня, й висадила на віз. Усередині циганської кибитки[31] було затишно й незвично. Зараз я би сказала — екзотично: всюди валялися килими, ковдри, подушки та яскравий різнобарвний одяг. Молодиця кудись метнулася і принесла в облупленій мисці велику варену курячу ногу.

— Чим ти годуєш своїх курей, що вони такі великі ростуть? — запитала я здивовано.

— Це індик! — засміялася циганка. — Їж, бо ти, мабуть, голодна!

М’ясо було тверде: або той індик дожив до глибокої старості, або його просто недоварили. Але все одно я до голих кісточок обгризла цілу ніжку, адже вдома така страва вважалася неабияким делікатесом. Кури несли яйця, а тому сільська мораль дозволяла їх різати або як хтось у хаті вже лежав при смерті, або як котрась курка заслабла й ось-ось мала ноги відкинути. Тож у нас, як хвалилася мама сусідкам, була квочка, що мала вісімнадцять (!) років, а шестеро гусей жили років зо п’ять, якщо не більше. Щодо квочки, то ще якесь виправдання її довголіттю можна було знайти, адже курчат вона виводила й оберігала справно, вступаючи безстрашно у двобій навіть із Чаляпковим здоровенним псом. Але гусей усе-таки варто було різати щороку, адже що молода зріла гуска, що стара багаторічна — один хосен: більшими вони не виростуть — навпаки, із віком схуднуть, та й м’ясо втратить свій смак. Мама ж кожної весни спродувала малі гусенята на третій-четвертий день, як вони вилуплювалися з яєць, а от старих гусок і гусака забороняла татові різати навіть на Різдво.

Коли мене ще тільки-тільки забрали додому зі Львова, то від нападу розлюченого птаха, предки якого нібито врятували древній Рим, я мало не загинула. Поки самки сиділи на гніздах і висиджували яйця, наш здоровенний гусак-лебідь із «біноклем» на чолі не знаходив собі місця на подвір’ї: бився з півнем, котом, собакою і навіть нападав на людей, які приходили до нас у гості. Був кінець березня — початок квітня, надворі в маленьких калюжках ще сріблився льодок. Уранці того трагічного дня приїхала цьоця Дозя і привезла мені в подарунок у міру довге, «нижче колян», червоно-вишневе плаття з панбархату і з цієї ж тканини величезний бант на голову. Відразу ж одягла мене в обновку, аби переконати маму, що вже в цій сукенці я точно нічим не буду світити. Я почула звук автомобіля, який сповіщав, що приїхав на обід тато зі своїм Генералом, і вибігла з хати, щоб похизуватися перед ними гарною річчю. Проте ворота були зачинені, й татове авто гуркотіло ще десь на дорозі. Я кинулася через подвір’я до воріт, та послизнулася на льоду і впала, — а може, мене просто штовхнув на землю той самий гусак. Підвестися вже не могла, бо величезний птах топтався по моїй спині, завдаючи немилосердних ударів своїми могутніми крильми. Уже в лікарні, стогнучи від болю, я жалілася лікареві, що гусак бив мене «кулаками по плечах». Та найстрашнішим було аж ніяк не це! Роз’ярений від червоного кольору, гусак ухопив мене дзьобом за бант, щосили шарпнув догори мою туго заплетену косу — і зняв скальп від шиї аж до тім’я! Коли тато відібрав мене від оскаженілої птиці, шкіра з волоссям і косою вже були задерті аж на чоло. Гусак, звісно ж, відразу позбувся голови. У лікарні мені пришили назад відірвану шкіру та ввели чималу дозу снотворного і знеболюючого, бо найтяжчі три дні я проспала безпробудним сном, а на четвертий тато вже привіз мене додому. Тітці за її подарунок добряче перепало від мами, яка звалила на львівську родичку всю провину за скоєне; скривавлену сукенку й бант спалили в печі — й життя в нашій хаті поволі вернулося у звичну колію.

У бабусиному господарстві гуси були тільки до одного прикрого й водночас кумедного випадку. Надалі вона вважала за краще годувати свиню. А сталося ось що. Наш сусід гнав самогонку на доньчине весілля. У хід пішли всі хатні запаси цукру, а також старі варення й повидла, яким уже виповнилося по кілька років. Закваска набрала міцності, сусідка її процідила, а ягоди висипала біля гноївки. Бабусині ж гуси наїлися зброджених вишень, вернулися на рідне обійстя й попадали покотом на землю. Коли ввечері із колгоспної ланки повернулася додому господиня, то лиш руками сплеснула: від невідомої пошесті згинуло майже тридцятеро гусей! А що бабуся була дуже гидлива — «кошерна», як про неї казала мама, — то ні про яке використання в їжу чи на продаж м’яса мертвої птиці не могло бути й мови. Проте старенька вирішила врятувати бодай пух і пір’я, тож до темної ночі у повітці зі сльозами на очах скубла своїх пернатих, які навіть при цій, дуже болючій, екзекуції жодного разу не подали ані найменших ознак життя. Завершивши справу, бабуся на краю саду викопала яму, притягнула до повітки тачку, скидала в неї обпатраних гусей і повезла закопувати. Та як тільки вивернула здохликів із тачки на траву біля ями, несподівано вперіщив такий сильний дощ, що їй не зоставалося більш нічого, як притьма тікати до хати. Яким же було бабусине потрясіння вранці, коли вона прокинулася від ґелґотання стада голих птеродактилів під вікнами! Обскубаних гусей довелося порізати, інакше усе одно би виздихали, — але м’ясо в нас тоді було й на сніданок, і на обід, і на вечерю.

Мама розповідала, що мене шукали цілу ніч усім селом. Тато навіть злазив по драбині у нашу глибочезну криницю. Саме в ті дні у його чубі з’явилася перша сивина. Тривалий час колір батькового волосся підпадав під визначення «перець із сіллю». Зараз, на жаль, це вже «сіль із перцем». Мама ж почала сивіти пізно, років у шістдесят. Тоді, коли вже і я фарбувала свої коси, — але моє волосся швидко відростало, і проділ блищав сріблом через кожні два тижні…

Нуна — так звали дебелу циганку — мене собі дуже вподобала. Повплітала мені в коси кольорові шматинки й вовняні нитки, часто цілувала і тулила до грудей. Мама мене так не цілувала ніколи. Циганка була м’яка, як свіжа пампушка чи як бабусині подушки. Мала великий пухкий живіт і величенькі, як ясики[32], циці. Коли я засинала, то свою голівку обов’язково клала їй на груди. У якісь хвилини своєї циганської «одіссеї» я все-таки згадувала тата або бабусю, маму, братика й сестричку і відчувала, що дуже-дуже — аж до сліз! — хочу додому. Але моя печаль щоразу моментально вивітрювалася, як тільки з’являлася товста весела циганка. По правді кажучи, Нуна, мабуть, розуміючи мій тодішній стан, узагалі старалася не залишати мене саму надовго.

Лишень десь на третій або четвертий день циганські брички зупинила міліція. Через годину до табору під’їхав міліцейський «бобик», у якому я побачила своїх тата й маму. Міліція стала безцеремонно обшукувати вози. Циганки лементували своєю незрозумілою мовою, їхні чоловіки теж щось кричали і розмахували кулаками, а діти здійняли неймовірний плач і вереск. Нуна накрила мене всіма перинами й килимами, які були у неї в халабуді, кидалася на міліціянтів, як тигриця, але вони таки витягли мене з-під купи строкатого лахміття. Сержантові, котрий силоміць ніс мене до машини, я вп’ялася зубами в шию, прокусивши шкіру до крові. Він із болю скрикнув і випустив мене — і я побігла із плачем назад до Нуни, але мене відібрав у неї інший міліціонер, згріб в оберемок і так стиснув своїми ручищами, що я вже й поворухнутися не могла.

І тут циганка закричала:

— Лишіть її! Віддайте дитину! Вона не ваша! Дивіться! Гляньте на небо!

Я глянула вгору — й завмерла від подиву. Скільки можна було осягнути зором, на небі сяяло біле-біле, схоже на лебедине, величезне крило. Усе воно складалося з окремих купчастих і перистих хмаринок. Пушинки в основі пір’їн ворушилися, як живі. Вечірнє небо вже було не голубе, а світло-сіре, і крило пливло по ньому виразно й об’ємно, більше того — тривимірно, як голограма! Із-за крила несподівано виткнувся якийсь горбик, і за мить я збагнула, що то — кучері на майже прозорій голові. Ангел притулив вказівний палець собі до уст і ледь помітно мені всміхнувся. І все розтало: і палець, і вуста, й кучерява голівка!.. Навіть крило з об’ємного вмить зробилося одноплощинним, розпливлося і вже за якусь хвильку перетворилося у звичайнісіньку хмару.

— Дивіться, який у неї захисник небесний! Вона — обрана! Вона не ваша, це — Божа дитина! Ви бачили, які грізні небесні сили її охороняють?! — не вгамовувалася Нуна.

Цигани ж тільки глипали на небо і стривожено джерґотіли.

Потім у міліцейському відділку тато й мама писали пояснювальні розписки. Міліціянти погрожували їм позбавленням батьківських прав і навіть судом. Тато крадькома витирав сльози, а мама кричала, що як вони такі мудрі, то можуть забирати мене в інтернат хоч і зараз. Цього я чомусь боялася найбільше. Але приїхав татів Генерал — і ситуація різко змінилася: міліція одразу відпустила нас, повернувши батькам навіть їхні розписки.

Коли ми вийшли на вулицю, Генерал став сердито, із притиском, твердити татові:

— Ухаді ат нєйо! Забірай рєбьонка і ухаді! КЕЧ[33] тєбє квартіру видєліт! Чєво ти баішся? Адіночєства? Да вакруґ — толпи ґалодних баб! Нє прападьош! Женщіна с рєбьонкам — ета бальшой мінус! А мужчіна с рєбьонкам — наабарот, аґромний плюс!

Тато понуро мовчав. Мама — теж.

Удома мама обстригла мене налисо.

— Мамо, у мене, що, були воші? — питаю її через десятиліття опісля.

— А я звідки знаю? Не дивилася навіть! Узяла машинку, обстригла — та й усе: гарантія, що вошей у хаті не буде ні в кого!

— Мамо, але ж такі коси!.. З мене, лисої, діти так глумилися, мамо!

— А не треба було тікати з циганами — ніхто би тебе й не стриг!

Волосся — не совість: звісно ж, відросло. Але воно вже більше ніколи не було світло-золотистим, як раніше. У школі я пам’ятаю себе лише русою. Та до школи залишався ще цілий рік, і за цей час відбулося теж чимало подій.

На нашому кутку моїми ровесниками і старшими на рік-два були винятково хлопці. Дівчата ж — або маленькі, менші навіть від нашої Лілі, або вже зовсім дорослі: як казали старші — напівдівки й дівки. Молодші брати й сестри ставали тягарем для старших дітей, котрі, як і я, при найменшій нагоді втікали від малечі, як чорт від ладану; а котрі вже належали до старшої вікової категорії — не хотіли з нами, дітваками[34], нічого мати до справи і зневажливо кликали нас «босими». Ця прозиванка фактично означала те саме, що й «шмаркач», без огляду на те, були чи не були в нас на ногах якісь капці, — а цим словом узагальнено йменувалися і босоніжки, й туфлі, й кеди, і бутси, й тапочки. На туфлі, правда, в нас казали «мешти». Навіть у пісні закоханий парубок обіцяв своїй дівчині: «Куплю тобі файні мешти — то-то буде фест!».

Найчастіше наші хлопці бавилися у війну. Кожен із них мав цілий арсенал зброї: куповані пластмасові, але здебільшого таки саморобні дерев’яні пістолети, шаблі, ножі, автомати. Та найбільш витребуваними чомусь вважалися луки. Їх робили із гнучких, але якраз у міру затовстих вербових галузок та тієї самої ґумки, на якій трималися наші труси. Стріли вирізували з бузини, в якій серцевина гілок є дуже м’якою — на сьогорічних пагонах узагалі нагадує вату. У таку стрілу не становило жодних труднощів якнайглибше увіткнути голівкою вперед залізний трисантиметровий цвях. Поціляли ми тими стрілами із загостреними наконечниками аж ніяк не в паперові мішені, а в живих ворон, сорок, голубів, чужих котів. Переважно невинні жертви наших жорстоких розваг відбувалися легким переляком, зрідка кривавими ранами, але інколи за дитячу дурість платили й життям. Коли ж ішлося про «бойові дії» між «нашими» й «німцями», використовувати луки вважалося забороненим прийомом. По-перше, в часи Другої світової війни такої зброї вже не існувало, а по-друге, рік тому саме з такого лука Орест вибив око власній корові, після чого батьки добряче відлупцювали всіх, у кого знайшли стріли із цвяхами. Та й, зрештою, ніхто з нас аж ніяк не мав наміру через якісь дурні забави стати наступним після корови сліпим калікою на все життя.

«Нашими» бажали бути всі, «німцями» — ніхто. Тож останніми у примусовому порядку призначали найслабших у гурті, ну й, звісно ж, мене — як єдину дівчину. Ставлення до «німчури» було однозначним: «Руки вгору, ср…ку вниз — признавайся: ти фашист?». «Фашисти» не мали права перемагати: не тільки через те, що їх завжди виявлялося менше й вони були слабші фізично, а передовсім тому, що у Другій світовій Німеччина програла — і фертик, як казала моя бабуся. Для мене ж історична справедливість такого суттєвого значення не мала — я вимагала чесної гри. Та коли одного разу, уперше за всю історію хлоп’ячих ігор, завдяки мені «німці» виграли, то мене віддубасили і «наші», й «чужі» — за те що я нібито за справжніх фріців, а не за «руських». Додому прийшла, збита на синю сливку, цілий тиждень сторонилася хлоп’ячої компанії, — але ж гратися не було більше з ким, тому надалі мусила завідомо погоджуватися на роль «німця» й на постійні поразки.

Бавилися ми не тільки у війну. З превеликою радістю ганяли м’яча, гатили гатку на річці, ловили рибу. Але у хлоп’ячій ватазі мене били постійно. За те, що я поцілила м’ячем у стійку воріт — і вимагала зарахувати цей удар аж за два голи, бо у штангу поцілити значно складніше, аніж забити м’яч у ворота. За те, що надумала трошки розкидати гатку в одному місці, аби річка текла собі до моря без запізнень, — але вода ринула з такою силою, що прорвала глиняну греблю повністю та й мене саму перевернула догори ногами. За те, що випустила з відра спільно наловлену рибу, бо мені її стало шкода.

У футбол ми грали теж досить часто. На ворота мене ніколи не ставили, суддею не призначали; били, якщо вправніший гравець вихоплював мені м’яча з-під ніг, гуртом копали, якщо я вимагала штрафного за те, що суперник зловив мене за футболку чи підставив ногу, і товкли, як гамана, якщо наша команда програвала. Якийсь час із нами ганяли у м’яча два хлопчики, котрі приїхали з Польщі в гості до діда Андруха. На футбол вони казали «пілка ножна», а ворота називали «брамкою». Коли одного з них «суддя» за якусь провину вигнав із поля, той усівся збоку на траву й перевтілився в активного уболівальника: свистів і щосили вимахував над головою власною панамкою. Як тільки м’яч опинився в його одноплемінника, котрий щодуху погнав свою здобич до ворожих воріт, уболівальник став відчайдушно підбадьорювати гравця: «Болєк, Болєк, Бо-о-лєк! Давай, Болєк!!!». Але Штефан Капітан (не Капітан і не Степан, а саме Капітан і Штефан: так його називали поляки, тож і ми вліпили йому таке прізвисько за любов до футболу) зумів відібрати м’яча у малого поляка. Глибоко розчарований Єжи (з наголосом на першому складі, українською мовою — Юрко) несамовито зарепетував на адресу незграбного Болєслава: «К…рва — Болєк!». Мене розсмішило, як цим словом можна називати хлопця, бо що воно означало, вуличні хлопчаки «просвітили» мене одразу ж після мого повернення зі Львова. Вони ж на хлопський розум розтлумачили, звідки беруться діти й що мама з татом роблять уночі. Я плакала від нечуваної образи, усоте повторюючи, що мої батьки таким не займаються, але хлопчиська знали правду краще за мене. Мало того — побачивши нашого голосистого півня на хвіртці, дражнилися: «Когут на брамі — твій тато на мамі!». Я кидала дурну компанію і мчала перевіряти, що діється в хаті, — але тато був на роботі, а мама на городі. Зате Андрій з Лілею, угледівши мене, або просилися на руки, хоч були, мабуть, уже важчі від мене, або вимагали гойдати їх на гойдалці чи ліпити щось із пластиліну, але вже не відпускали з дому — чіплялися за мій одяг намертво, трималися, як смола кожуха.

А ще хлопчиська пробиралися в костел. Двері в ньому були на замку, але колодка висіла на ланцюзі, прикрученому до залізних петель на двох половинках дверей, між якими залишалася доволі широка щілина, — і худюща сільська дітлашня туди легко пропихалася. У костелі, в целофанових мішках і просто так, купами, лежало всіляке колгоспне міндобриво. Від нього нам важко дихалося — але ж у центрі будівлі, закріплене на самому куполі, висіло здоровенне панікадило, а на стінах старовинного храму проглядалися дивні картини! А головне — сонячні промені, пробиваючись крізь напівпрозору візерунчасту дахівку, лягали рожевими, зеленими й жовтими смугами на стіни, купи міндобрив і наші обличчя. Ззовні дахівка здавалася одноколірною — блискучо-брунатною, але зсередини можна було добре розгледіти, які узори викладено жовтою, які червоною, а які — смарагдовою барвою. Костел два століття тому побудувала в Селі місцева шляхтянка. Їй належали ще кілька найближчих сіл; а на її сина, що панував після старої пані й сам тоді був уже в літах, навіть якоїсь ночі напав був Олекса Довбуш зі своєю ватагою. Дідичку[35] в Селі запам’ятали як паню Сконд: бо коли хтось із селян чимось провинився — і гайдуки приводили його у панський двір, перед ясні очі власниці, то вона завжди запитувала: «Сконд?», що польською мовою означало: «Звідки?», тобто з якого села. Будувала костел пані Сконд декілька років. Щоб цеглини трималися купи на віки-вічні, майстри додавали до розчину збиті яйця, тому шляхтянка збирала податки саме цим продуктом. Хто не міг здати вказаної кількості яєць, того немилосердно батожили гайдуки; тому селяни їздили на роздобутки делікатного товару десь далі або ходили пішки в найближче містечко міняти муку, сир, сметану на ті злощасні яйця, наймалися на роботу також за яйця, а дітей примушували спустошувати воронячі, сорочі й навіть гороб’ячі гнізда. Тоді й з’явилася приповідка: «Пані Сконд повидирала горобців з-під ґонт». Зате й костел удався на славу! Я у своєму дитинстві задирала голову, роззявляла рота від подиву й не могла намилуватися його красою всередині.

Але на початку вісімдесятих якийсь Партайгеноссе[36] місцевого масштабу розпорядився зняти із костелу хрест, а саму споруду розібрати до фундаменту. Знімати дуже красивий, ажурний срібний хрест умовили батька багатодітної родини, якому колгоспне начальство пообіцяло новий трактор. Той поласився на потужну машину, бо досі працював на такій чортопхайці, що більше її ремонтував, аніж виконував нею свою норму в колгоспі. Та після зняття хреста з костелу чоловік якось відразу осунувся, почорнів на виду, став сумний та понурий. А невдовзі його знайшли в полі, у глибочезному окопі, під власним трактором, де він пролежав цілу добу, жахливо покалічений і придавлений перекинутою багатотонною машинерією. Лікарі ампутували бідоласі потрощену на цурпалки руку, потім — і ногу, але до тижня невдаха-тракторист таки віддав Богові душу. Незважаючи на цю небувалу подію, районний Партайгеноссе й далі нищив старовинний храм: наказав зняти покрівлю, а всю дахівку обережно завантажити на дві машини-вантажівки. Як тільки це зробили, бригада приїжджих заробітчан стала розбирати стіни, — але відокремити цеглину від цеглини виявилося неможливою справою: цегла розламувалася вздовж, упоперек — лишень не на лінії розчину! Понівечений костел достояв аж до третього тисячоліття. Вже за незалежної України будівлю таки відремонтували й накрили новим дахом — але то вже було зовсім не те, що раніше вражало красою архітектурної довершеності. І хоча нині в костелі навіть правиться Богослужба, на свіжопобілених стінах уже нема й натяку на ті чудові розписи, від яких я не могла відвести очей у дитинстві.

А де ж поділася дахівка? Розповідали, що Партайгеноссе подарував її якомусь голові із сусіднього району, бо той вивів свій колгосп у мільйонери. Голова, будучи глибоко вдячний владі за дармову черепицю, дахівкою з костелу накрив сільський клуб. Та однієї ночі звіялася страшна буря і наробила чималої шкоди, хоч на жодній хаті в селі дахів непоправно не понівечила. А ось із клубу не просто зірвала покрівлю, а різнокольоровими шматочками старовинної дахівки устелила дорогу до районного містечка десь упродовж трьох кілометрів — ціле село мало з чого дивуватися!

Тим часом моє останнє перед школою літо добігало кінця. Мама кілька разів їздила в Місто по шкільну форму, але щоразу верталася ні з чим: «Таке все дороге! Не купила, бо грошей шкода!». Врешті форму купив тато. Вона виявилася на мене завеликою, й довелося везти назад і обмінювати на меншу. Разом із коричневим шкільним платтям батько купив білий і чорний фартушки. Чорний мама мені обшила по краях кривулястою білою стрічкою, навіть зробила із неї ромашку й пришпилила на кишеньці. Моїй радості не було меж. У всіх знайомих дівчаток мій оздоблений фартушок згодом викликав неабияку заздрість. Однокласниці навіть водили мене до себе в гості, щоб їхні мами побачили, що і як саме можна зробити, аби шкільний одяг став невпізнанним. Десь наприкінці вересня усі фартушки в нашому класі було вдосконалено — і в деяких дівчат декорування виявилося навіть кращим, ніж у мене. Та коли наприкінці зими наша перша вчителька потрапила під машину й надовго опинилася в лікарні, усе змінилося. Дирекція прислала нам замість привітної Марії Степанівни вічно всім невдоволену Ірину Володимирівну — або, як її навічно охрестили у школі, Стару Каргу, хоч вона ще й близько не досягала пенсійного віку. Обличчя цієї нечупарної й неприязної вчительки завжди було як не злюще, то просто злостиве, рот — зневажливо скривлений, а настрій — препаскудний. Вона негайно зібрала батьківські збори й наказала матерям дівчат відпороти з фартушків усі оздоби: бо, мовляв, шкільна форма затверджена міністерством, а тому нічого (це слово було промовлено з особливим притиском, крізь зуби) міняти в ній на свій розсуд не можна. Заперечити не посмів ніхто.

Жила наша сім’я на краю Села, колись — на хуторі, а в часі мого дитинства — уже в самому кінці довжелезної вулиці, де останні хати стояли одна від одної на відстані двісті-триста й навіть більше метрів. До школи мені й усім іншим сусідським дітям доводилося щодня тюпати пішки три з половиною кілометри. Проте ніхто з дорослих не робив із цього жодної проблеми, а ми, школярі, й гадки не припускали, що виконуємо якесь непосильне заняття. Ніхто з батьків до школи своїх дітей ніколи не проводив — навіть першачків і навіть узимку, коли о сьомій п’ятнадцять (а саме в цей час і не пізніше треба було вийти з дому, щоб не спізнитися на перший урок, який розпочинався о пів на дев’яту!) ще було темно, хоч в око стрель, а замети височіли, здавалося, до самого неба. За ніч із поля намітало такі гори снігу, що «першопрохідці» завжди брели по ньому, тонучи вище пояса. Ніхто з батьків не супроводжував дітей і на Перший дзвоник. Але моя мама таки провела мене до траси, бо нею їздили міжміські автобуси й вантажівки (легковики тоді ще були рідкістю), і вона боялася, щоби я, котра постійно ловила ґав, не втрапила, крий Боже, під колеса, як переходитиму велику дорогу. Побачивши на трасі гурток трохи старших школярок, мама попросила їх провести мене до школи, бо, мовляв, я ще мала й можу заблукати, — і зі спокійним серцем повернулася додому.

Свій букет жоржин та повен портфель зошитів і кольорових олівців (а ще в ньому були дерев’яний пенал із перами й ручками, у які ті пера вставлялися, коробка з пластиліном, чорнильниця-невиливайка, лінійка, циркуль та інше потрібне й не дуже шкільне причандалля) я спершу несла урочисто, як і належить. Та невдовзі важкі жоржини стали тягнути мою руку вниз, і перед самою школою я їх уже просто волокла за собою. Тож подарувала їх учительці такими, в якому стані зуміла цей делікатний продукт донести. Вчителька лише хмикнула й відразу ж викинула мої обшарпані й запилюжені квіти в ящик для сміття. Але я нітрохи не зажурилася, бо жоржин у нашому квітнику цвіло доволі багато, й можна було хоч завтра принести до школи ще більший оберемок.

Після лінійки нас завели до класу, перевірили за списком, чи ніхто не загубився, і порозсаджували за партами: менших на зріст — за передніми, а вищих — далі за ними. Я виявилася найнижчою серед усіх першокласників, тому опинилася за тією партою, що стояла упритул до вчительського стола. Марія Степанівна запитала, чи хтось уміє читати. Я відразу піднесла руку і сказала, що можу читати навіть газету. Вчителька здивувалася, витягла із шухляди стола якийсь журнал зі значно дрібнішим, ніж у газеті, шрифтом, і подала мені. Те, про що йшлося у цій журнальній статті, для мене було справжньою китайською грамотою, бо коли я повернулася додому, то з порога почала розпитувати маму, що таке «постанова», «з’їзд», «рішення партії» й «оплески». Проте читала я не складами, навіть не цілими словами, а відразу реченнями. Вчителька похвалила мене, забрала журнал, а відтак дала мені якийсь списаний фіолетовим чорнилом зошит і запропонувала прочитати ще й це. Але я відповіла:

— Я читаю лише рівні слова — такі, як у книжках і газетах. А в цьому зошиті написано криво, у мене очі розбігаються, — тому я це читати не хочу.

— Не хочеш чи не вмієш? — уточнила вчителька.

— Не хочу і не буду! — признаватися, що не вмію, мені стало соромно.

Марія Степанівна стала пояснювати нам, що у школі ми навчимося писати прописні літери і що писаний текст дуже відрізняється від друкованого. Вона запропонувала мені вивести на дошці крейдою слово «мама». Під дошкою стояла довга, але зовсім низенька лавочка. Я вибралася на неї й почала писати на дошці друкованими літерами — а клас на всі голоси зайойкав, що я з ногами вилізла на стільчик, тому повинна негайно злізти і витерти його від брудних слідів своїм фартухом. Учителька терпляче пояснила дітям, що ця лавочка — якраз для того, щоб ми на неї ставали ногами, бо дошка прикріплена високо, а ми ще маленькі; а також що витирати лавочку фартушком ні в якому разі не можна: прибиральниця після уроків змиє мокрою ганчіркою увесь той бруд, який ми понаносимо на стільчик ногами. Я тим часом уже впоралася зі своїм завданням, і Марія Степанівна поруч із моїм словом вивела ще раз «мама» каліграфічними прописними буквами.

— Гарно? — спитала мене.

Я мовчала, бо мені більше подобалося написане мною. Але клас погодився з учителькою — мабуть, на догоду їй.

А далі задзвонив дзвоник на перерву, й ми вибігли на шкільне подвір’я. Дівчатка стали співати «Подоляночку», покликали й мене і навіть поставили в коло, — але ж я виросла у хлоп’ячій компанії й зовсім не знала, що зараз я і є та сама Подоляночка та що мені треба робити якісь визначені рухи, про які, звісно, теж уявлення не мала. Тож однокласниці з ганьбою прогнали мене від себе. Ну й нехай! Хлопці тим часом гралися в «петрушку», і я приєдналася до них. Мене зробили «паном», я вдавала, що дрімаю, а діти підкрадалися до клаптика трави під старою липою, нещадно її скубли й виспівували: «А я рву петрушку — все собі на юшку! А пан спить, не біжить, а петрушечка горить!». Після слова «горить» мені треба було миттю зриватися з місця й ловити першого-ліпшого «крадія», доки втікачі намагалися забігти за виведену крейдою білу лінію на бетонних плитах. Якщо пощастить — то упійманий мав зайняти моє місце, коли ж ні — то я мала залишатися «паном» на ще одну гру. Мені з першого ж разу вдалося схопити одного свого однокласника за сорочку, а другого за руку, — але тим самим я умудрилася якимось незбагненним чином порушити правила гри: бо ж «пан» міг бути лише один! А щоб довго не мізкувати, хто із двох упійманих має надалі «стерегти петрушку», хлопці вирішили за краще позбутися мене самої.

Обурена такими несправедливими правилами й ображена на весь світ, я відійшла убік, сіла на лавку й почала пильно розглядатися навколо. На шкільному подвір’ї біліла криниця, обгороджена низеньким парканцем, буяли рясним цвітом клумби, коло високої гойдалки товпилися набагато старші від мене хлопці й дівчата. У самому кутку подвір’я, за кущами бузку, виднілися два виходки[37]. На одному з них, на дверях, червоною фарбою була написана велика літера «Ч», а на іншому — «Ж». Вчителька нам уже пояснила, в який із них мають ходити дівчата, а в який — хлопці, але така порада й такі написи дуже мене здивували, бо вдома ми всі користувалися спільно таким самим — одним на всіх! — туалетом, і ніяких букв на ньому не було.

До слова кажучи, моя перша вчителька мені дуже сподобалася. Вона була значно красивіша, аніж знайома моєї цьоці Дозі — Маргарита Григорівна, й до того ж — зовсім не така насуплена й афішовано строга, як ота цьоця Ківі-Хендехох, а усміхнена, привітна, добра. І враз я побачила, що Марія Степанівна… попрямувала до виходка з літерою «Ж»! Повірити, що вона пішла туди чинити те саме, що там роблю я чи інші звичайні люди, я не могла навіть у найсміливіших думках. Моя вчителька просто не мала права таке робити! Я побігла до виходка й почала торсати за ручку, але двері виявилися зачинені зсередини на гачок. І хоч я гукала Марію Степанівну, та вчителька не озивалася, — і я подумала, що, мабуть, мені це все лише привиділося. Еге ж, Марія Степанівна туди зовсім не заходила й насправді її там немає! Та все ж я мусила переконатися, чи дійсно це так, тож перекрутила маленьку дощечку, яка трималася на єдиному великому цвяхові, з вертикального положення в горизонтальне. Якраз у цю мить задзеленьчав дзвоник. Треба було чимдуж бігти до класу. Усі діти вже сиділи там, чемно поклавши перед собою на парти зігнуті в ліктях руки: права долоня зверху на лівій. У класі стояла ідеальна тиша — загалом у перший день у першому класі таке ще можливе. Та нашої вчительки не було й не було. Так минув цілий урок, і знову озвався дзвоник, — але ми на перерву не квапилися, адже нас ніхто не відпускав з уроку. Аж тут двері розчинилися і до класу влетіла розлючена Марія Степанівна. Вона витягла мене з-за парти і навіть не промовила, а прошипіла — така була сердита:

— Понятовська! Навіщо ти це вчинила? Я тебе питаю, зробила це навіщо?!! Ти чуєш мене, га?!

Я ж затято мовчала, уже збагнувши, що накоїла: замкнула вчительку у виходку! Ніхто більше у класі не розумів, що відбувається. Про причину гніву Марії Степанівни знали тільки я і вона. Та, на щастя, наша вчителька не вміла довго тримати зла на когось. Тож і мою немудру витівку пробачила.

Коли ж закінчився наступний урок і знову залунав дзвоник, я вискочила з класу, як ошпарена. Мене дуже кортіло погойдатися на гойдалці — але для цього треба було встигнути видертися на неї з ногами і зрушити з місця, поки не прибігли великі хлопці, бо я ж добре бачила, що вони не поступалися місцем на гойдалці навіть своїм, уже майже дорослим, ровесницям. Удома тато давним-давно зробив для нас, дітей, маленьку гойдалку із кріселком, що висіло на шнурках. Тут же за сидіння правила груба квадратна дошка, навіть без спинки й підлокітників, яка трималася на міцних ланцюгах. До того ж височенна шкільна гойдалка рухалася значно легше й швидше, ніж маленька домашня. Мені пощастило: я примчала до гойдалки найперша, умить заскочила на неї й за якусь хвильку, рвучко відштовхуючись ногами, розгойдалася так, що дуга, яку описувало сидіння, стала набагато більшою за півколо. Як лише я ненароком опускала погляд униз, моя душа терпла від страху. Коли ж підводила очі вгору, то бачила чисте високе небо та майже поруч із собою — гілля високих лип із жовтуватими горошинками зав’язі на місці ще недавнього пахучого цвіту, — і мене охоплювало п’янке відчуття польоту, дивна радість і така благодать, яку я пізніше відчувала лише декілька разів у житті. Проте у школярів моя повітряна акробатика викликала справжній шок. Та й було від чого, бо навіть найсміливіші відчайдухи і шибайголови ніколи не розганяли гойдалку аж настільки! Прибігли завгосп із довжелезною драбиною в руках, директор школи і наша вчителька. Директор накинувся на неї, викрикаючи, щоби негайно мене зняла. Марія Степанівна трагічно заламала руки й почала благати:

— Злазь, дідьку, бо вб’єшся! Негайно злазь, я тобі кажу!

Але, щоби злізти, гойдалку треба було зупинити. Тремтячими й мокрими від страху, що ж тепер буде, руками я вчепилася в ланцюги і стала гальмувати. Вірніше, просто завмерла на гойдалці, але «маятник» від цього поволі збавляв хід. Та хоч гойдалка зупинилася аж після того, як задзвонив дзвоник, ніхто із присутніх чомусь не квапився до класів. Я ж, немов п’яна, нерівно ступила кілька кроків, глипнула на свої долоні — аж помаранчеві від іржі! — й механічно витерла їх у свій білий фартушок.

— Що ти наробила?! — сплеснула руками вчителька.

Я ж зрозуміла, що мою шкільну обновку вже не врятує ніяке мило, тому зняла фартушок і демонстративно викинула його у смітник. Саме так чинила цьоця Дозя зі своїми старими панчохами чи з дядьковими шкарпетками або майкою, на яких з’являлася дірка. Зіпсутих речей моя львівська родичка воліла позбуватися одразу, не намагаючись їх якось рятувати. Але ж у Селі діяли закони строгої ощадності! Усі мовчки дивилися на мій черговий вибрик. І лише худющий Орест-невдаха — той самий, що вибив око власній корові, усім відомий ябедник і «мамина цяця», а скорочено — просто Цяця (мав він і друге прізвисько, теж чомусь жіночого роду: «Кішка — мамина потішка»), зарепетував на все горло, що про все розповість моїм батькам — і я знов буду бита, як глуха зозуля. Під шкільною стіною блищав вологою наш низенький стільчик: учителька вже призначила перших чергових, і запопадлива до роботи товстенька Марійка вимила його й тепер сушила на сонці. Я подумала, що до того часу, поки мене за знищений фартух битимуть дома мама чи бабуся, варто би добряче відлупцювати й самого Ореста, аби прикусив свого язичка. Найліпше було б дати йому хоч раз, а ще краще — два-три рази, в писок, щоб не смів ні на кого доносити. Але дістати до Цяциного обличчя через свій малий зріст я не мала шансів, тож вирішила використати ту саму лавочку. Коли я вхопила її в руки за один кінець, хлопець, зрозумівши, до чого йдеться, кинувся попри мене навтьоки. Та я розмахнулася і другим кінцем таки дотяглася до ябеди, добряче гепнувши його по голові. «Кішка — мамина потішка» повалився, як сніп, із заплющеними очима у траву. На його лобі зачервонілася, а далі поволі почала синіти величезна ґуля, що темніла й збільшувалася на очах, — із помстою ябедникові я, без сумніву, переборщила! Отепер мені стало вже по-справжньому страшно: Господи, це ж треба було стільки витворити у першу ж днину свого шкільного навчання!

Поки Марія Степанівна припадала коло непритомного Ореста, директор потягнув мене до свого кабінету. Там він читав мені довгу й нудну нотацію про те, що радянські діти ніколи-ніколи не б’ються, а тільки дружать між собою, допомагають одне одному в навчанні й у праці, а також що тепер через мене шкільну гойдалку доведеться розібрати, бо повторити мій «подвиг» у старших класах знайдеться чимало вар'ятів.

Але я майже не чула його слів, бо мені не давали спокою інші думки. Якщо я закатрупила Ореста лавкою насмерть, то його тепер будуть ховати. Чоловіки нестимуть Цяцю у блискучій труні на цвинтар через пів села, а вуйна Васюта, яка не раз обіцяла хлопцям, що коли хто скривдить її мазунчика, вона із тої паскуди здере шкіру, поріже на стрічки, сплете батіг і буде поганяти колгоспних коней, — мене саму покарає іще страшніше: зробить із моєї шкіри бубон, на якому гратиме на всіх сільських весіллях. Щодо такого міфічного походження бубна, то так мені колись розтлумачив один музикант, коли я причепилася до нього з розпитуваннями, чому тільки його інструмент чутно аж на іншім кінці села.

Перспектива примусово жертвувати свою шкіру на весільний бубон мене аж ніяк не влаштовувала, залишалося хіба знову тікати з дому. На біду, циганського табору на вигоні вже не було, — але, на диво, й Орест не вмер. Із цієї щасливої для мене причини моя шкіра таки зосталася на мені. Тільки й того, що відшмагали вже старою, а тому шорсткою, як наждак, і колючою, що аж іскрила, кропивою. Ще цілі дві доби по моїм першім шкільнім дні мені здавалося, що ті іскри сиплються з моїх ніжок і худої дупці і вдень, і вночі.