Дівчинка на кулі

XVIII

Остання моя шкільна весна була запізнілою, бо сніги лежали до середини квітня. Зате коли в одну ніч небо раптом розверзлося веселими теплими дощами, то на ранок не тільки ніде не залишилося й латки снігу, а все навкруги так стрімко пішло в ріст, що за якийсь тиждень і верби стали золотими від цвіту, і земля вкрилася синіми пролісками, а за ними — й великими та круглими, як вишні, білими підсніжниками, й на каштанах набубнявіли величезні липкі бруньки, і сливи-тернівки зробилися наче молоком облиті.

А дощі лили й лили мало не щоночі, зате дні були сонячні й теплі! Ми з Вовочкою блукали вулицями містечка від кінця уроків аж до мого останнього автобуса. Ні, хлопець не носив мені портфеля: я не насмілювалася запропонувати, а він — узяти. Ні, ми не трималися пальчиком за пальчик і не цілувалися, як Юрко з Данутою. Ми просто ходили, розмовляли, сміялися й ділилися планами на майбутнє. Садити город моя сім’я збиралася на Першотравневі вихідні, корову пасти було ще рано — на пасовищі трава, як пінка, тому я насолоджувалася останніми днями вільного від роботи часу. Вовочка раптом зробився дорослим хлопцем: у нього навіть засіялися перші вуса — і той чортик, що сидів на лівому плечі, не давав мені спокою: чи не лоскотно буде з вусатим хлопцем цілуватися?

Коли одного разу ми гуляли парком імені Пушкіна, де рожевофіолетова магнолія вже напіврозпустила на гілках свої величезні тюльпани, Вовочка раптом спитав:

— Хочеш квітку?

Я розуміла, наскільки це небезпечно: у білий день посягати на єдине в місті дерево магнолії, але відмовляти Вовочку не стала. Чудесної квітки мені таки дуже кортіло. Проте коли хлопець уже поклав ногу на низенький парканець біля деревця, щоб злочинно здійснити задумане, у глибині парку я побачила знайому постать.

— Твій дідусь!

Вовочка злякано зіскочив з перекладини, але руки в нього затремтіли, коли він також глянув у той бік, де щойно весело простував старий. Я й собі обернулася і раптом побачила, як Микола Казимирович повільно зсувається з лавки і валиться на землю. Коли ми підбігли, дід тільки ловив повітря синіми губами й не міг сказати ні слова. За кілька хвилин з пронизливим ревом сирени у парк примчала «швидка». Вовочка сів у машину біля свого дідуся, а я побігла сповістити про нещастя Улиту Сергіївну. В лікарні старого відразу ж забрали в реанімацію з підозрою на інфаркт. Уся родина секретаря райкому не знаходила собі місця, поки бабусі не зробилося зле. Вона попросилася додому. Тож Вовочка з матір'ю та батьком залишилися біля дверей реанімації, а мені з дідусевим шофером доручили відвезти Улиту Сергіївну й побути з нею годину-дві, поки не проясниться ситуація. Під будинком шофер розвернув машину й поїхав назад, а ми удвох піднялися в квартиру.

— Я хачу папрасіть Ґоспада прєждевремєнна нє забірать у мєня Ніколєньку, — раптом сказала Улита Сергіївна. — Но я нє умєю малітса, буду прасить прастимі славамі. Толька нікаму аб етам нікаґда нє нада рассказивать. Харашо?

Вона почала ритися в якихось вузликах і торбинках, що зберігалися в маленькій старій валізі, знайшла срібний хрестик на такому ж ланцюжку, поцілувала розп'яття і вклякла на коліна.

— Я теж помолюся за здоров'я Миколи Казимировича, — прошепотіла я і опустилася поряд.

— А ти умєєшь? — просльозилася Вовоччина бабуся. — Малісь, дєтачка! Тєбя Ґасподь скареє паслушаєт, чєм мєня, старую ґрєшніцу!

Ми з Вовоччиною бабусею простояли на колінах, мабуть, годину чи й більше, поки не задзвонив телефон: син утішив матір, що найгірше минуло, батькові стало легше, вони з ним навіть уже спілкувалися. Улита Сергіївна перехрестилася, з вдячністю піднявши очі вгору. Вона заварила нам кави і за столом почала жалітися, що Микола Казимирович зовсім себе не шанує. Узяв собі в голову, ніби можна щось змінити, якщо не боятися речі називати своїми іменами. Після пережитого жінці треба було виговоритися, і вона виливала душу переді мною.

— Панімаєшь, в странє чьо-то не то началось. Ніколєнька ґаваріт: переходім на сталінскіє рельси. Ґоспаді! Уже вайна кончілась, уже послєваєнниє нєвзґоди мінулі, пазаді асталісь і ґолад, і холад — і вот снова бєда! Ва Львове какая-та кієвская поетеса, Ніла ілі Ліна, — Ліна — ета по-украінски Лена, да? — фаміліі нє помню, цвети бросіла за рєшотку асуждьонним. Ґаварят, бальшой букєт пранєсла пад широкім пальто, паетаму нікто і нє замєтіл. Узнав аб єйо паступкє, Ніколєнька заряділ адно і то же: вот, жєнщіна не іспуґалась атветственнасті за такой паступак, а ми, мужчини, надєльонниє властью, прячємся, как таракани по щєлям, ат правди! Начал сам сєбя прєзірать, начамі нє спать. Вот і сєрдєчка-та і нє видержало! Толька ти нікому-нікаму нє рассказивай а том, што я тєбє павєдала. Ґоспаді! Дєтачка, как я устала всє врємя кантраліравать сєбя: то нє ґаварі, там нє паявляйся, таво нікому нє савєтуй. Развє ета жізнь? Вот єщє мєсяц-другой — і Вовачка паступіт, дом апустєєт. Дімка з Лєнкой єво раділі на первам курсе інстітута, я сама с малишом няньчилась ат вот такусенькава! А закончілі учьобу, на работу устроілісь — дєтєй больше не захатєлі: зачєм, мол, ім еті пєльонкі, распашонкі? Тєпєрь сабіраются в каапєратівную атдельную квартіру пєрєєзжать. А развє здєсь тєсно? Ти-та куда паступать сабралась?

— Напевно, у Львів на журналістику!

— Ґасподь тєбя храні, дєтачка, ат журналістікі! Тюрьмой ана в наше врємя пахнєт! Вибірай на будущєє работу мілую, добрую, прафєсію учітельніци, напрімєр. А лучшє всєво — прафєсію харошєй жєни. Ми с Ніколєнькой смотрім на вас с Вовачкай — і нє нарадуємся. Как там паєтся, в вашєй народнай украінскай пєснє? «А ви такі паровані, як горнятка мальовані!»

— Таке скажете! — червонію я. — Ми просто вчимося в одному класі!

Наступного ранку Вовочка шепнув мені, що дідусеві вже значно краще і ми разом мусимо його відвідати — цього хоче хворий. По дорозі в лікарню купуємо два великі букети білих підсніжників. Проліски бувають також білими, але вони холодні й пахнуть талим снігом, а підсніжники біло-молочні, з жовтим відтінком, і кожна пелюстка в них ззовні на кінчику має велику зелену крапку. Та й пахнуть підсніжники не снігом і не вологою землею, а своїм власним запахом, пахнуть тепло й густо.

У палаті Вовоччиного дідуся ми застали його секретарку. Вона принесла велику коробку з мандаринами, шоколадками і ковбасою, яка мені видалася запліснявілою, а ще — якісь імпортні баночки. Побачивши нас, Микола Казимирович на півслові увірвав голосну розмову (як мені здалося, навіть сварку), махнув Лєні, що вона може собі йти, і запросив нас сідати:

— Ви відразу зі школи чи вже дома пообідали?

— Ясна річ, зі школи! Лєна тобі пайок аж у лікарню принесла? — вихопився Вовочка.

— Аякже! Такі, як я, давно живуть при комунізмі: ковбаса сирокопчена фінська, пиво чеське, джем із манго заморський, сигари кубинські! А в магазинах — полиці порожні, олії нема, цукор — від випадку до випадку, за маслом жінки з дітьми на руках у черзі під центральним гастрономом від шостої до восьмої години ранку вистоюють, бо завозять кілограм-два, всім не вистачить!

— Дєдушка, папа прасіл тєбя аб етам і нє начінать!

— Папа вєлєл, папа прасіл! — несподівано перекривив Вовочку дідусь. — На приказ твого папи й кури не марширують! Папа звідки знає, що можна робити, а що — ні? Чому твій премудрий папа сам не їздив у Київ про твій вступ домовлятися? Чому мене посилав? З якої причини тоді не «прасіл об етам і нє начінать»? Пристосуванці!

— Ну, дєда, нє нада! Пажайлуста, дєдушка!

— Ти своїй Попелюшці вже альбом з малюнками показав? Ні? А тричі давав мені слово! Весь у бабусю пішов: ні риба, ні м'ясо, а щось таке, як гриби! У тому Києві вже сидить у засідці й жде-не діждеться твоєї появи якась міністерська донька! Незчуєшся, як станеться: «Бєз мєня мєня жєнілі, я на свадьбє нє бивал»! — і переходить на російську: — Абєщай, што с Кієва будеш пісать Олє пісьма. Два пісьма в нєдєлю!

— Дєдушка!

— Сто лєт уже твой дєдушка! Почєму тянешь ката за хвост? Нравится тєбє дєвачка — скажи єй! Будь мужчінай! Ой!.. — дід хапається за серце, Вовочка біжить за медсестрою, в палату ввалюються кілька лікарів — і виганяють нас без жодних пояснень.

Ми виходимо з лікарні спантеличені й зніяковілі. Що буде, як через наш візит Микола Казимирович знову опиниться в реанімації? Ми ж нічого поганого йому не казали, не нервували, він сам себе накрутив через Лєну з райкомівським пайком ще до нашого приходу! Та й навіщо було Вовоччиному дідусеві вести з нами мову про те, що ще й назви не має!

А коли любов має назву? Коли вже минула? Коли перестигла й перебродила? Коли залишилася тільки в спогадах і жалях? Та ж щастя не в такій любові! Щастя в очікуванні, у трепетному передчутті, у мріях, ілюзіях, сподіваннях. Щастя в тому, чого ще нема, але, віриться, ось-ось станеться. Щастя коротке, як ті дві хвилини, протягом яких з-за обрію сходить сонце. А нам хочеться, щоб воно тривало вічно!

Вовочка так і не покаже мені своїх малюнків і не напише жодного листа: ще до останнього дзвоника через дурну дурницю наші шляхи-доріженьки розійдуться назавжди. Ось тільки коли проходжу парком повз уже старе, дупласте і смертельно хворе магнолієве дерево, уява щоразу малює мені на залитій травневим сліпучим сонцем доріжці стрункого юнака з першим чорним пушком на білесенькій верхній губі. Малює — і стирає, і розмиває, і руйнує обриси, і застилає туманом очі.

Та тоді, в останній чверті випускного класу, якось ні мені, ні Вовочці й не думалося про розлуку. Ще залишалося так багато часу! Величезні його сувої лежали справа і зліва, вгорі й під ногами. Найважливішим було встигнути вхопити шилом меду: побувати на концерті, записатися на екскурсію, дістати квитки на новий фільм, не пропустити зустрічі з відомою особою, потрапити на якусь республіканську дефіляду.

Тож я невимовно зраділа, коли Володимир Романович запропонував мені взяти участь у злеті творчої молоді шкільного віку. Це зборище в Ірпені було своєрідним з’їздом юних поетів і прозаїків, бо ні драматургів, ні критиків між нами не виявилося. Від нашої області їхала я і ще якийсь хлопчина з дев’ятої російськомовної школи. Він, як з’ясувалося, написав оповідання про подвиг комісара. Мої ж вірші були створені протягом останнього тижня — вчитель змусив зробити це алярмово, як я не віднікувалася, добре пам’ятаючи про долю колись написаних мною вершиків і розгромну статтю в газеті.

До Києва їхали поїздом. Сіли в купейний вагон пізно ввечері в нашому районному містечку: учитель постелив собі на верхній полиці, Борис Маслов та я розмістилися на нижніх. Ще одна верхня полиця чомусь довго стояла порожньою. Це видалося нашому вчителю дивним, бо квитки на київський поїзд тоді були великим дефіцитом. А десь біля дванадцятої години ночі на наші нижні місця почав рватися підпилий пасажир, що, виявляється, досі сидів у вагоні-ресторані. Хоч у нього був квиток на парне місце, нічний приблуда репетував, що не полізе на верхню полицю, й намагався стягнули з ліжка спочатку мене, а тоді й сонного Бориса. Вчитель заступився, що це наші законні місця, які вказані в квитках, і що він не дозволить ніякого обміну місцями, бо дитина вночі з верхньої полиці може впасти.

— Ета тваі дєті, ачкарік? — присікувався пяний до Володимира Романовича. — Твоі учєнікі? Учєнікі? Тьфу! А вот я рукаважу абластним ОБХСС! Што такоє атдєл барьби с хіщєніямі саціалістічєскай собствєннасті — панімаш? Я тєбя, стоіт толька мізінцем ківнуть, — как вошь к нахтю! Пєдахох нєсчасний, етат дорожний канфлікт я тєбє харашо запамятую і нєєдинажди вспомню тваю нєпаступчівасть! Как толька с Маскви вернусь — ка мне на кавєр! Жді павєсткі, мєрзавєц!

Проте вчитель так і не поступився нашими місцями, хоч про це його благали і провідники вагону, й сам начальник поїзда. Для обміну вони старалися розбудити інших пасажирів, але ті не відчиняли своїх купе, вдаючи, що сплять мертвим сном. Довелося п’яному начальникові таки дертися нагору. Та спав він дуже специфічно: руками тримався за внутрішній край полиці, взутими ногами притиснувся до стінки, а його тлустий тулуб дугою звисав над проходом.

— Уб'ється, — скрушно зробив висновок Володимир Романович. — Вагоном на стрілках шарпне — впаде й уб'ється, — і пішов завчасно рятувати п’яного дебошира.

Через якийсь час начальник поїзда й обоє провідників з’явилися у купе з сіткою та інструментами. Коли роботу було закінчено, провідниця полегшено мовила:

— Слава Богу! Аби лиш сітку не розірвав, то не гепнеться!

— Ця сітка й гіпопотама витримає! — заперечив начальник поїзда.

— Її й ножем не розріжеш. Парусина! — додав старший літами провідник. — Така одна на весь ешелон залишилася — решту давно покрали! Побачиш, Маріє, як ми ще в Києві намучимося, коли будемо її знімати!

Та знімати сітку довелося значно раніше. О п’ятій годині ранку поїзд зупинився у Фастові. У промінні вокзального освітлення, що прохоплювалося через вікна, в нашому вагоні зробилися видними всі предмети, а сітка, якою скандального пасажира убезпечили від можливого падіння й каліцтва, заблищала, як дротяна. Глипнувши упівока на її ромбики-ґратки, той заворушився, протер очі, кілька разів шарпнув сітку обома руками — і з верхньої полиці на весь вагон пролунав розпачливий голосний зойк уже чистою українською мовою та ще й з вкрапленнями гуцульської говірки:

— Що сі стало? Мене — в тюрму? Без суду й слідства — за ґрати? Я віддам усе! Усе віддам! Скільки там того набігло? На моїй ощадній книжці більше! Набагато більше! Я не винен! Ніколи не вимагав ні в кого нічого! Вони мені гроші самі в кишеню пхали! Нехай докажуть, що примушував платити! Хай попробують довести! Я закони знаю! Суддю, прокурора, начальника міліції сюди! Я хочу написати пояснення! Явку з повинною! Що сі стало, люди? Я в тюрмі сидіти не бу-у-у-у-ду!

Несамовиті крики розбудили у вагоні всіх. Пасажири повискакували зі своїх купе на коридор і товпилися біля наших уже відчинених Володимиром Романовичем дверей. Провідниця прибігла з ножицями, але вони не різали міцну сітку. Провідник виліз на полицю Володимира Романовича, та застосувати для зняття сітки викрутку йому ніяк не вдавалося: розлючений і переляканий начальник страшного відомства гаратав руками й ногами, не даючи й близько дістатися до вкручених уночі начальником поїзда кріплень над полицею. За стінкою могутнім басом реготав якийсь нащадок Тараса Бульби. У коридорі хихотіли дівчата-студентки. Тож скандальний пасажир, вивільнившись нарешті з пут і моментально збагнувши, що зі страху наварнякав, ухопив свій портфель і поспішив вийти, не доїхавши до Києва і навіть забувши на полиці свою пижикову шапку, а на «плечиках» біля дверей утеплену хутром куртку.

— На північний полюс зібрався чи що? — хмикнув Володимир Романович, тримаючи в руках його речі. — Бобер!

— Ага, і сам бобер, і хутро з бобра! У Москві ще морози, — забрала куртку й шапку нашого супутника в своє купе провідниця. — Тепер намерзнеться в однім костюмі, як собака. Та й квитки до Москви в мене залишились. Як буде добиратися?

— Його проблеми. Купить собі щось вдягтися, — заспокоїв її начальник поїзда. — Але речі бережи: він за ними ще пришле свого підлеглого хоч би й через місяць! Такі нічого не дарують, а пижикову шапку й дорогущу куртку — й поготів! Боюся, ще й скаргу накатає!

— Такого набалакав, що краще вже до своїх речей і не признаватися!

— Но-но! — пригрозив провідниці пальцем начальник поїзда. — 3 такими лише зв’яжися — ціле життя будеш відгикувати.

— А який учора був вояка супроти мене й дітей, — глибокодумно мовив Володимир Романович. — Герой! А як небагато людині треба, щоб самій себе погубити!

Коли з Києва ми електричкою приїхали в Ірпінь, нас зареєстрували і кожному видали посвідчення, попередивши, що без корочок нікуди не впустять: ні в їдальню, ні в актовий зал, ні для участі в секціях. Біля всіх дверей стояли комсомольські працівники із залізобетонними обличчями й щоразу вимагали показати перепустку. В перший день нас вітали Олесь Гончар і Павло Загребельний, якийсь дуже дипломований професор з кумедним прізвищем читав нам лекцію про поетику від Аристотеля аж до класика соціалістичного реалізму — Максима Горького. Після його виступу своєю майстерністю ділилися Петро Осадчук і Дмитро Павличко. Праця Леніна «Партійна організація і партійна література» цитувалася разів двадцять до обіду і ще скільки ж — після.

У кімнаті Ірпінського письменницького будинку відпочинку, куди мене поселили, вже розташувалися київська старшокласниця та її вчителька, на вигляд майже ровесниця своєї підопічної. Вчителька привезла з собою гітару, і цілий вечір обоє — десятикласниця Лариса і Таїсія Владиславівна — співали таких пісеньок, на які в нашій школі ніхто з учителів би й не наважився. Зокрема, про красуню русалочку, яка довго страждала від самотності, поки не стала жертвою вродливого ловеласа:

А ще «с упаєнієм» муркотіли про те, як «там, гдє кіпаріси, бєгают бізони, гдє над баабабамі стаіт заката дим, жил пірат угрюмий, жил пірат суровий, нікаґда нє знающій любві». Той пірат уперше в житті був збитий з пантелику, коли «стройная фіґурка цвєта шокалада памахала с бєрєґа рукой». Щиро покохавши, закоренілий морський розбійник не сподівався зради від своєї креолки, яку з великої любові називав «птічькай на вєтвях сваєй души»:

Та найбільшим скарбом київських гостей виявився грубий зошит із віршами. Поезії про любов Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої, Роберта Рождественского, Юнни Моріц, Белли Ахмадуліної, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Ліни Костенко — це було те, про що я досі не мала уяви. Другого дня вранці побігла в місто, щоб купити такий же грубий записник, і наступні три ночі переписувала вірші поетів, про яких раніше навіть не чула. Ясна річ, сидіти з цією роботою в кімнаті не випадало — потужна електролампочка під стелею не дала би спати Таїсії Миколаївні й Ларисі. Але ж у коридорі світло на ніч не вимикалося! До того ж у коридорі стояло величезне прямокутне дзеркало з двома тумбами обабіч, а поруч — низенький стільчик, на який ставили ноги, коли чистили взуття. Довелося писати на тумбочці біля дзеркала, а той брудний стільчик накрити газетою, щоб на ньому можна було сидіти, не ризикуючи вимастити спідницю взуттєвими кремами різних кольорів. Умови, звісно, були не люксусові, але цілком годилися для нічного переписування — принаймні, я не заважала нікому, і ніхто не заважав мені.

Наступного дня учасникам творчого злету зачитали, хто в якій секції буде займатися. Я потрапила в групу, котрою керував Микола Іванович Карпенко. Напевно, юні учасники злету були заздалегідь переконані своїми вчителями й родичами у власній геніальності, тому навперебій просилися оприлюднювати вголос свої віршики. Я ж сиділа за останнім столом тихо-тихесенько, бо вже збагнула, як далеко тому, що під спонуканнями Володимира Романовича нашкрябала я, до справді дивовижних поезій із зошита київської вчительки. Коли ж Микола Іванович таки запропонував мені прочитати щось із власного доробку, останнє слово в моїй свідомості чомусь переформатувалося в «одоробало», і я почала панічно віднікуватися, запевняючи, що читатиму свої вірші тільки в останній день роботи секції.

На лихо, цей день мав настати вже завтра. Тому опівночі, завершивши нарешті переписувати зошит із чудовими поезіями, я схилилася над чистим аркушем в очікуванні, що ось-ось що-небудь придумаю. Але мене обійняла якась дивна хвиля. Все несподівано відсунулося настільки далеко, що я злякалася, що зі мною взагалі коїться, але рука самовільно взялася виводити рядок за рядком спершу один вірш, а тоді — ще. Отямившись, вірніше, насилу вирвавшись із якогось досі невідомого стану сутінкової свідомості, я взялася прискіпливо читати щойно написане і майже не відоме мені своїм змістом! Боже, це ж таки були поезії! Хай не рівня строфам Ахматової, Вінграновського, Костенко, але ж і не та мазня, якою гордилися учасники злету, й не ті віршики, котру з примусу Володимира Романовича перед самою поїздкою писала я! Може, дати щойно створене прочитати спочатку Таїсії Владиславівні або Ларисі? Та ні, хай краще почують їх завтра, тобто вже нині, на секційному занятті. Й Володимир Романович — теж. Він же вчора так мене висварив, що відмовилася читати своє «одоробало»!

Та після сніданку цілих дві години ми слухали концерт кобзарів, яких заради нас, учасників злету, спеціально привезли з Києва. Після концерту оголосили, що останнє заняття триватиме лише годину, а по обіді в актовому залі керівники секцій підведуть підсумки — і професійні декламатори зі сцени прочитають усім присутнім саме ті твори, які виявилися в кожній секції найкращими. Коли зібралася наша група, ніхто вже й не сподівався, що виступатиму — злякалася вчора, боятимуся й нині. Але я нахабно підняла руку.

— Так, так, — приязно посміхнувся керівник секції. — Я не забув, що тільки ти одна не читала своїх віршів.

Відколи пам’ятаю Миколу Карпенка — завжди згадую його добру посмішку і приязне підбадьорювання. Через багато років у мемуарах відомої поетеси я ще з болем і гіркотою прочитаю іронічний рядок, що Микола Іванович ніяк не міг наситити свого постійного голоду в письменницькому кафе «Еней». Може, так було й насправді. Тільки ці рядки вдарили мене навідліг. Микола Карпенко ледве вижив у 1933 році, в часи репресій заарештували його батька, померла мати, й уся багатодітна сім’я залишилася на повному утриманні старшого сина, якого в перші дні нападу Гітлера на СРСР забрали на війну. «Не міг наїстися», еге ж! Мати мого другого чоловіка, яка дитиною ледве вижила в блокадному Ленінграді, на схилі життя ховала шматочки хліба по кишенях, у матраці, напірнику, запихала сухарики в усі шухляди й найменші закутки квартири. Ні умовляння, ні дорікання не допомагали! Хліб далі зникав зі столу, щоб згодом несподівано знайтися у цілком непідходящих для нього місцях, нарізаним на маленькі шматочки і дбайливо висушеним. І це було аж ніяк не смішно, а навпаки — дуже страшно.

— Виходь сюди. Скільки віршів читатимеш?

— Один, — ледве вимовила я й відразу почала:

— Ого! — тільки й спромоглася сказати Таїсія Владиславівна. Аудиторія ж нестерпно мовчала, тільки Микола Карпенко, ковтнувши тугий клубок, що чомусь застяг у горлі, ледве вимовив:

— Ще.

— Вірш без назви. Але я не знаю, чи варто?

— Читай! — голосно крикнула Таїсія Владиславівна. — Після того, що ми почули, слабеньких віршів у тебе просто бути не може!

— Цей також без назви:

Аплодисменти лунали довго й голосно, а Володимир Романович, вибравшись на середину, лише повторював:

— Поет між нами! Поет між нами! Так Михайло Коцюбинський колись мовив про юного Тичину. Так сьогодні кажу я. Впевнено, з гордістю кажу!

— Так, це найкращі вірші з усіх тут прочитаних, — погодився Микола Карпенко. — Найкращі! Чи хтось має іншу думку?

— А давайте гуртом проголосуємо, — запропонувала Таїсія Владиславівна, — щоб потім ніхто не розносив пліток, що вибір кращого поета було зроблено упереджено. Хто визнає те, що Ольжині вірші найталановитіші, — підніміть руки!

Ліс рук зринув догори. Ніхто не утримався, не проголосував проти, лише Володимир Романович ще довго допитувався:

— Коли ти це написала? Чому мені не показувала? У твоїй декламації вони, ясна річ, прозвучали так собі, — але побачиш, як пролунають, коли їх прочитає професійний читець! Ти мене здивувала! Навіть вразила! Я й не здогадувався, що маю біля себе такого самородка! Молодчинка!

Мене змусили каліграфічно переписати власні поезії й віддати аркуші Миколі Івановичу. Потім ми пішли пакувати речі, бо ввечері всі вже роз’їжджалися. Та після обіду біля дверей актового залу зчинилася тиснява: комсомольці довго й уважно перевіряли наші посвідчення й паспорти. Якась красива молода жінка з пишним світлим хвилястим волоссям не на жарт кресалася з перевіряючими.

— Я — Ліна Костенко, — показувала свій письменницький квиток невблаганному комсомольському працівникові. — Член Спілки письменників СРСР, тому маю повне право послухати молодих!

— Пред’явіть перепустку!

— Я — Ліна Костенко!

— Нам дана строга вказівка: пропускати в зал тільки за перепустками!

— Я — Ліна Костенко!

— Та не знаю я і знати не хочу ніякої Ліни Костенко! — нахабно визвірився комсомолець. — Розумієте: не знаю і знати не хочу!

— Юначе, ми розминулися з вами на ціле покоління! — мов тавром припечатала молодика обурена його поведінкою красуня й швидкою ходою рушила стежкою ірпінського Будинку творчості до виходу.

— Це та письменниця, вірші якої я переписувала з вашого зошита? — кинулася я до Таїсії Владиславівни.

Вона ствердно кивнула головою.

— Та, яка кидала квіти заарештованим?

— Цить! — зойкнула, наче поранена, Ларисина наставниця. — Мовчи! Про це говорити не можна!

Я шарпнулася, щоб догнати Ліну Костенко бодай біля воріт, але вчителька міцно вхопила мене за руку:

— Куди? Ліна Костенко — в опалі, напівзаборонена. Її ніде не друкують котрий уже рік. Кожен, кого запідозрюють у стосунках з нею, автоматично впадає в немилість. Чому плачеш? Чого рвешся на зламану голову? Тобі ж вступати цього року треба! І взагалі, ти ще надто зелена, щоб грати з державою в азартні ігри.

— Нісенітниці! Того, що ви розповідаєте, не може бути!

— Може — не може! Є!

Несподівана зустріч з Ліною Костенко, жорсткі перестороги Таїсії Владиславівни вибили мене з коли настільки, що я сиділа в залі, втупившись в одну точку, і нічого не чула й не бачила навкруги.

— Твій другий вірш читають, слухай! — легенько торкнув мене ліктем Володимир Романович. — Про селезня продекламували блискуче! Тепер про те оленя! Що з тобою робиться, Ольго? Ти наче неприсутня!

— Та я уважно слухаю, слухаю, — пробурмотіла у відповідь, щосили намагаючись сконцентруватися на тому, що лунало з мікрофона.

У поїзді дорогою додому Борис не таїв свого розчарування: він же написав про подвиг комуніста, а кращим визнали оповідання про дівчинку з дитбудинку, яка завела собі дивного приятеля — бродячого старого пса, і коли той здох, вирішила хоронити його з людськими почестями.

— Так нє чєстна! Я лічна чітал етат убогій рассказік! Там тьма ашибак!

Я теж читала оповідання переможця в рукописі. Воно ходило по руках, бо хлопчик з інтернату для цього зумисно переписав свій твір кільканадцять разів і роздарував багатьом з нас уже в перший день. Текст дійсно був жахливим з точки зору орфографії та пунктуації. Чому вчитель того учня вчасно не виправив помилки й не змусив його переписати все начисто? Не сподівався, що його підопічний талановитий? Тоді навіщо ж привіз в Ірпінь? Щоб той осоромився й надалі знав своє місце? Не віриться! Але ж я на власні очі бачила, як вчитель шарпав цього хлопчика на глухій алеї, обзивав ср… ним пісатєлєм і за щось дуже строго йому вичитував.

Мене відразу здивувало, як можна написати прекрасне оповідання — і при цьому в кожному слові допускати як не одну, то дві або й три помилки! Загальна грамотність учнів тоді була доволі висока. Це вже сьогодні зовсім не диво — побачити численні «наскельні» написи молодих неуків на парканах, стінах крамниць, фасадах будинків: «Я жинивса. Но сьорано тебе лублу!».

О, знамените «сьорано»! Під час третьої перездачі кажу студентові-невдасі: «Ви ж нічогісінько не прочитали! Доведеться втретє покласти вам незадовільну оцінку — а це вже виключення з університету!» — «Мені сьорано! Мама гроші за навчання платила — мама й плакати буде!» — «Пожалію вашу маму: перекладіть українською мовою „сьорано“ — й отримаєте свою нещасну „трієчку“! Перекладайте!» — «Все рівно!» — «Рівно тільки в степу, а на території України є і гори, й пагорби, й низовини, й кручі! Добре помізкуйте, як має правильно звучати ваше „сьорано“?» — «Не мучте мене! Ставте „двійку“, якщо вам так уже кортить мене розтоптати, я й так на платній формі, легко переведуся в інший університет» — «Але ж уявіть: якимось чином переповзете ще через дві останні сесії й після закінчення університету почнете працювати в школі. З вас же учні сміятися будуть!» — «Я вчителем працювати не буду!» — «Навіщо ж тоді вам диплом філолога?» — «Мені би лише його отримати — піду працювати директором! Це місце в школі чекає мене вже другий рік».

Що ж трапилося? Як воно набрало обертів — майже поголовне небажання вчитися? Чому бути неграмотною людиною перестало вважатися ганьбою? Колись навіть шкільні, міські й районні олімпіади з української мови та літератури передбачали настільки складні завдання, що сьогодні з ними навряд чи впоралися б пересічні студенти філфаку. В який момент рівень шкільних знань настільки катастрофічно знизився? Коли оплата праці вчителя стала рівною зарплатні прибиральниці? Чи тоді, коли ввели комерційну форму навчання — і для того, щоби вступити у вуз, досить було пройти лише співбесіду?

Пам’ятаю, як перед вступними випробуваннями Передбачливий Ректор зібрав приймальну комісію і, не загортаючи далекоглядних думок у папірчики, заявив: «Співбесіду повинні успішно пройти всі, хто подав документи! Всі, без винятку, — ви зрозуміли? Якщо абітурієнт не несе виделку чи ложку до вуха, тобто ще не цілковитий олігофрен, — будемо вчити». Хтось із викладачів обізвався, що пропадемо з неуками. На цю репліку Передбачливий Ректор розізлився не на жарт: «Контролювати буду особисто! „Завалите“ п’ятьох абітурієнтів на вступних іспитах — напишете заяву на звільнення за власним бажанням! Покладете незадовільні оцінки п’ятьом студентам під час сесії — я особисто проекзаменую вас: зберу комісію і теж поставлю відповідну оцінку професійному рівню таких мудрагелів! Ідіть, приймайте! Всіх! Питайте абітурієнтів лише те, що вони знають!».

Але й «намацальним» шляхом з’ясувати, що саме знає вступник, який розвалився навпроти, як у себе вдома за обіднім столом, — виявилося доволі непросто.

— Що ви найкраще підготували? — запитую якомога делікатніше.

— Все!

— Про яку частину мови бажаєте нам розповісти? — уточнює мій напарник, сивий професор.

— Про числівник.

— Це дуже складна частина мови.

— Нічого. Відповім.

— Вибирайте самі, що знаєте дуже добре.

— Можу провідміняти за відмінками.

— Відмінюйте будь-який числівник на ваш розсуд.

— Називний: один, родовий: два, знахідний: три, давальний: чотири…

Професор не витримує:

— Що ви мелете?! Повторюйте за мною: називний — один, родовий — одного, давальний — одному!.. Як далі?

Та продовжити абітурієнт не може.

— Добре, дамо спокій числівникам, — зітхаю я. — Розберіть за частинами мови речення: «Василь поїхав новою автівкою в місто». Почніть із того, що «Василь» — хто? що? — іменник, — підказую.

— «Поїхав» — хто? що? — іменник, «новою» — хто? що? — іменник, «автівкою» — хто? що? — іменник, «в» — хто? що? — іменник, — легко «справляється» із завданням неук.

— Годі! — стогне професор — Ви уяви не маєте про частини мови!

— Питайте щось інше! — не вгаває абітурієнт. — Я можу, наприклад, провідміняти дієслово.

— Але дієслові відмінюються не за відмінками, а за особами, — заздалегідь скеровую у правильне річище ймовірну відповідь, аби зберегти власні нерви. — Перша особа — я, ми. Друга особа — ти, ви. Третя — він, вона, воно, вони. Якщо здатні провідміняти будь-яке дієслово — будь ласка, ми вас уважно слухаємо.

— Я — корова, ти — корова, він, вона, воно — корова!..

Не кращі відповіді були й під час сесії. Пам’ятаю студентку-заочницю, котра на екзамени завжди приходила вагітною. Усі п’ять років. І кожної сесії вагітність за зовнішніми ознаками ось-ось мала закінчитися пологами — ґудзики на кофтині чи плащі вже не застібалися.

— Я вагітна! — демонстративно ставить свій живіт мені на стіл ще перед початком екзамену.

— Вітаю! — відповідаю я.

— Але ж я вагітна!

— Екзамен здавати будете разом з усіма!

— Я вагітна!

— Вагітність — не хвороба. Це природний стан жінки.

— Я вагітна! — твердить студентка, як папуга.

— А я — не причина вашої вагітності.

— Я вагітна! — уже з розпачливими нотками в голосі.

— Дуже надіюся, не на голову?

Заочниця вибігає з аудиторії — попри свою вагітність, доволі швидко, — й більше не з’являється. Зимова сесія закінчується, але методист заочної форми навчання благає мене не закривати екзаменаційну відомість: може, ще з’являться ті п’ятеро найслабших студентів і таки індивідуально здадуть «хвости». Не доводити до виключення — це негласний наказ Ректора. Я добре усвідомлюю свої можливі неприємності, тому відомість залишається незакритою і в лютому, і в березні. Десь у середині квітня, коли читаю лекцію на стаціонарі, двері навіть без стуку відчиняються — і в отворі з’являється голова Вічно Вагітної:

— Можна?

— Ні! Почекайте в коридорі до закінчення пари.

На перерві в аудиторію студентка заходить не сама, а з якимось пом’ятим чоловічком.

— Це мій дядько, прокурор!

— Дуже приємно. Чого хоче прокурор?

— Може, ви би якось…

— Поставили оцінку, — з неприхованою іронією продовжую я.

— Ну так, так! — радісно підхоплює «прокурор» у заболоченому взутті, зіжмаканих штанях і секондхендівській шкірянці.

— Доведеться вашій протеже тягнути білет і відповідати на всі запитання.

— Ну-у-у! — моментально з’являється вираз розчарування на спитій «прокурорській» фізіономії. — Вона ж нині-завтра народжувати має!

— Її «нині-завтра», якщо не помиляюся, триває вже кілька років. Спостерігаємо тільки процес без жодних результатів.

— Та поставте ту прокляту оцінку! Вам, що, шкода?

— Не шкода. Але ж я маю якось перевірити знання.

— Ну то що ви з нас хочете?

Чарівні фрази: «вона з мене щось хоче», «вони чогось хочуть», «що ви хочете?» — насичені страшним підтекстом. Вони лунають у маршрутках, за родинними столами, на зупинках, вокзалах, у коридорах установ — і всі, хто їх чує, переконані стовідсотково: з бідного студента безсовісні викладачі луплять шкіру, деруть хабарі, вимагають грошей!

— Без відповіді я оцінку не поставлю!

— Тоді спитайте щось легеньке-легеньке.

Питаю. Студентка не може відповісти на жодне з моїх десяти простих запитань.

— Давайте ми запишемо одне, знайдемо на нього відповідь у бібліотеці, підготуємось — і вона вам відповість! Ось побачите, на «відмінно» відповість! — просить пом’ятий прокурор.

У мене нема вибору. Називаю прізвище автора, назву статті, вказую журнал, рік і місяць видання.

— Відксерокопте статтю, прочитайте її п’ять разів, попідкреслюйте найголовніше і приходьте після четвертої пари сюди ж. Я чекатиму.

— Добре!

Та вже через десять хвилин голова Вічно Вагітної знову просувається в двері аудиторії:

— А на якій сторінці в журналі та стаття?

Зиркаю на безсовісну дівулю поглядом Медузи Горгони — і Вічно Вагітна зникає. Але на перерві обоє моїх візитерів уже тут як тут. Прокурор щось шепоче своїй підопічній, вона тримає жмуток ксерокопій.

— Ми вам зробили аж п’ять ксерокопій тієї статті!

— П’ять разів треба було прочитати! — аж стогну я. — Відбитків вистачить в одному примірнику! Готові відповідати?

— Йой! — глибоко зітхає Вічно Вагітна.

— Йой — потім! Зараз заробляєте оцінку! Про який твір розповідається в тій науковій статті?

Німа тиша.

— Назва твору є в заголовку. Вона взята в лапки, — підказую з легкою іронією.

Що таке «лапки», студентка не знає. Підкреслюю олівцем назву твору.

— «Повість минулих літ», — читає із ксерокопії Вічно Вагітна.

— Що ви дізналися про цей твір зі щойно прочитаної статті?

— Що це повість.

— Ви впевнені?

— Тут так написано.

— А чому «минулих літ»?

— Бо все минуло.

— Що саме минуло?

— Все.

— Ясно. Ви не читали статті жодного разу!

— Це дуже велика стаття! Я не встигла до кінця прочитати.

— Я питаю те, що написано на першій сторінці.

— А що там такого написано? Я все вам переповіла!

— Та поставте дитині ту оцінку, — втручається прокурор.

— Нехай відповість хоч щось.

— Їй важко.

— Мені ще тяжче таке слухати! Хто написав «Повість минулих літ»? Як називався той чернець, що створив цей літопис? У заголовку статті є його ім’я. З великої букви.

— О, знайшла! Нестор!

— Нестор, але до цього слова завжди додають прикладку, тобто ще одне слово. Яке? Пригадуйте: Нестор…

Глухо.

— Ну, Нестор?.. — не поступаюся я, адже Нестор-літописець як автор «Повісті минулих літ» відомий навіть останнім двієчникам у школі. — Пригадуйте: Нестор, який писав літописи. Ну, як же він називався? Нестор…

— Шуфрич! — раптом осяює Вічно Вагітну підказка якоїсь інфернальної сутності.

— Ви чули?! — звертаюся до прокурора.

— Я вас попереджаю як прокурор, що…

— Та який ви прокурор, чоловіче добрий? Скажіть своїй дружині, нехай випере вам штани! І черевики собі почистіть! Із вас такий прокурор, як із мене — балерина! От що: хоче ваша підопічна позитивної оцінки — нехай визубрить бодай цю статтю, як молитву! Завтра — останній день. Я закриваю відомість!

— Вона прочитає, прочитає і все вам розповість! Напам’ять!

Чи міг хтось у часи моєї студентської молодості уявити таку комедію? Чи міг хтось бути настільки тупим навіть у школі? За незнання, неграмотність, написані на «двійку» диктанти, перекази чи твори, останні місця на олімпіадах моїх ровесників не просто жорстко, а жорстоко висміювали. Пам’ятаю, як у шкільній сатиричній стіннівці безсердечно розкритикували учасників шкільного змагання з мови та літератури — учнів усього лише четвертого класу. Серед завдань, які їм тоді запропонували, крім багатьох інших, вимагалося утворити жіночий рід від слів «грек» і «турок», тож громадянку Греції дехто зі школярів назвав «гречкою», а жительку Туреччини — «туркою». Також треба було підібрати іменники до слів «кінський», «конячий» і «кінний», а хтось із дітей, заплутавшись, написав: «кінський спорт», «кінна сила», «коняча армія».

Республіканська олімпіада з мови та літератури вимагала знань дуже високих. Коли в останній рік свого шкільного навчання після перемоги в обласній олімпіаді я поїхала на республіканську в Харків, то відчула: якби напередодні Володимир Романович цілий тиждень не займався зі мною додатково, навряд чи я би так легко впоралася зі всіма завданнями. Досить лише згадати, що розібрати за будовою нам запропонували речення-період, у якому було вісімнадцять складносурядних і складнопідрядних речень із супідрядністю, паралельною й послідовною підрядністю.

Та повернемося до невимовної кривди заплаканого початківця Маслова.

— Слова «ещё» напісана как «ісчьо». Ужас! — ніяк не може заспокоїтися Борис. — Как етат начінающій бумагамаратєль можєт равнятса са мной? Я уже пєчатался в прєссє!

— Але його оповідання — дуже добрий літературний текст. Зі сцени воно прозвучало вражаюче! І назва надзвичайно вдала — «Той, хто мене розумів». До того ж автор — хлопчик зі школи-інтернату, який, напевно, ще й особисто пережив подібне! — обстоює переможця Володимир Романович.

— Развє пісатєль должєн пісать толька то, што сам пєрєжіл? Пісатєль імєєт права фантазіравать, видумивать подвігі. Мнє гаварілі: пісатєль должен многа чітать! А што прачітал етат Іван Вараненка? Школьний учєбнік? Крєпка самнєваюсь! Он же трагічєскі нєграмотєн!

— У видавництві для правки тексту працюють спеціальні люди, — намагається втихомирити Бориса вчитель, — коректори, які вичитують, щоб не залишилося помилок, літературні редактори, які шліфують текст!

— Но какое жє ета счастліває савєтскає дєтства, єслі рєбйонак дружіт с грязнай сабакай, патаму што єво нє панімают прєпадаватєлі і сістєматічєскі ізбівают свєрстнікі? Такіє праізвєдєнія — злобная клєвєта! Я прієду дамой і напішу жалобу в Саюз пісатєлєй! Пусть правєрят правільнасть прісуждєнія діпломав!

— Борисе, наступного року приїдеш знову — й позмагаєшся ще раз. За битого двох небитих дають! — лагідно умовляє Маслова Володимир Романович. — Ти ще зможеш стати переможцем! Навіщо тобі заздалегідь ув’язуватися в боротьбу з письменницькою комісією?

— Я с папай пасавєтуюсь. Как скажет — так і сдєлаю. Но — как стидна, как абідна!!! — і Борис реве пораненим лосем, уткнувшись обличчям у подушку.

Заснути мені так і не вдалося. І не тому, що в поїзді спиться погано. Всю ніч я думала про те, що побачила й пережила за останні чотири дні. Я написала справжні вірші! Такі, які, хоч би як старалася, ніколи б не зуміла створити сама, не здавшись на якесь дивне навіювання, власне, пасивну фіксацію того, що прийшло ззовні, причому аж ніяк не з допомогою мого власного осмислення. Чи зможу я ще коли-небудь налаштуватися на таке? Як це робиться, я вже вловила: гранично відсторонитися, сидіти, ні про що не думаючи, поки не зблисне дивовижний рядок, а тоді не випускати химерну нитку словосплетіння, негайно записувати все, що приходить із сутінкового світу уяви, з химерних переплетень знаного й досі не відомого. Та чи спаде щось путнє на думку, якщо я спробую писати зараз? Навряд! Відволікає хропіння товстощокої молодиці вгорі, стукіт коліс унизу, спалахи ліхтарів на станціях за вікном. Ні, мені потрібна абсолютна тиша! Абсолютна самотність! Спокій. Легенька, заколисуюча втома. А перед цим, напевно, варто начитатися чужих справжніх поезій! Або поблукати порожнім лісом. Або переглянути чудові малюнки.

Малюнки?! З Вовоччиного альбому? Та ні. Вовоччині малюнки — це зовсім інше. Й Вовочка — інше. Й Ліліана Гольденблох — інше. І Вірка-Шкірка. І навіть Ігорко-Боксер. За кожним із них — батьки при високих посадах, великі гроші, гарантія заможного життя, легкого вступу в університет або інститут. А в мене? Всі з мого класу, хто збирається здобувати вищу освіту, гарантовано стануть студентами. Вірка-Шкірка не соромиться вихвалятися перед усім класом, що в кого-кого, а у неї вже давно все на мазі.

У Вовочки теж. Власними вухами чула, як дідусь йому дорікав, що їздив у Київ домовлятися. Ліліана мовчить, але в те, що вона покладається під час майбутнього вступу на Божу волю, зовсім не віриться. Це зовсім інша пара кальош, як колись казала моя бабуся, це нащадки іншого «класу». Але хіба в СРСР, крім робітників, колгоспного селянства й тоненького прошарку трудової інтелігенції, є ще якісь «класи»? На уроках суспільствознавства директор жодного разу про подібне явище не говорив, але я вже стовідсотково впевнена: є, якщо окремим людям щотижня видають продуктові пайки, якщо дехто носить шикарні пижикові шапки й утеплені бобровим хутром куртки. Такої навіть у Вовоччиного дідуся нема, як у того «обехаесесника», що ми з ним їхали в одному купе!

А в усіх мною прочитаних книжках, у переглянутих фільмах радянські начальники, та що там начальники — прості комсомольці, поставали взірцями чесності і порядності. В Ірпіні ж запінений молодик відкрито хамив жінці, авторці таких віршів! А наш шкільний секретар комсомольської організації в неділю, на самий Великдень, примусив усі старші класи збирати металолом. Сам же в новому костюмі й лакованих туфлях контролював, як піонервожата важила залізо, час від часу прикрикуючи, щоб записувала менше, ніж показує вага, бо ми зносимо суцільну іржу, й похитувався, перевалюючись з носка на п'ятку, з носка на п'ятку. А як зневажливо — наче поміщик за кріпаками — спостерігав за нашою роботою, за тим, що ми всі обмастилися, немов поросята, а на вулиці — люди в святковому: празник!

У Володимира Романовича кілька місяців тому мало не зробили обшуку! А як зневажав нашого вчителя ситий п'яндига у вагоні: «пєдахох!», «на кавєр визаву!», «как вош к нахтю…»! Як боялися цього хама й начальник поїзда, і провідники! І вже стовідсотково розумію: нічогісінько не буде «обехаесесникові», хоч і брав, бере й братиме хабарі, про що на п'яну голову сам же й вибовкав! Його, його треба судити, а не львівських журналістів і бібліотекарів! Але ж не судитимуть!.. І ще: усі бояться. Навіть Таїсія Владиславівна, котра під гітару співала хуліганських пісень.

А чому в нашій шкільній бібліотеці не можна знайти таких поезій, які я переписала із зошита Ларисиної вчительки? Чому в газетах друкують лише однакові, як близнята, віршики про мир, Леніна й партію? Тому, що має право на друк тільки «партійна література»? Он навіть шмаркатий семикласник Борька Маслов переконаний, що саме так має бути, що його брехливе оповіданнячко варте більшого, ніж твір того хлопчини з інтернату, бо там нема образів комуністів і нічого не сказано про щасливе радянське дитинство!

Що мене чекає, коли після закінчення школи вступити так і не вдасться? Колгосп? Цегельний завод? Плодово-овочева фабрика? Та ні, дядько Данило мені допоможе… Стоп! Ще три місяці тому я не бажала ніякої допомоги, соромилася будь-яких блатів! Яка ганьба: тепер — згідна? А якщо всі місця в інститутах і університетах уже зайняті? Вірка-Шкірка якось прохопилася, що домовлятися треба було рік наперед. Ще й Золота медаль гавкнула, хоч усі роки навчання я була першою ученицею в нашому класі! Зате Вовочка, Ліліана й Віра — гарантовані медалісти, хоча в олімпіадах жодного разу участі не брали. Найважчі домашні задачі та вправи в мене постійно списували. Винна тільки оскаженіла донощиця Шім-Вішім, яка вліпила мені «четвірку» з геометрії за перше півріччя? Ні! Її явно занижена оцінка — лише хитро підтасована причина того, чому в мене не буде шкільної відзнаки. А я ще рік тому читала роман «Золота медаль» Олеся Донченка й наївно вірила, що таку нагороду дають лише гідним, тим, що справді в школі вчаться найкраще! Правда, Урюк мені вже двічі обіцяла, що в атестат мені виставлять тільки те, що я чесно заслужила. Навіщо мені її «круглі п’ятірки»? Нема медалі — нема про що й говорити.

Та Урюк мала протилежну думку. Спочатку вона червоніла при зустрічах зі мною, ховала очі, коли я з нею віталася. Люди по-різному переживають докори сумління, по-різному ведуть себе, навіть притлумивши власну совість. Коли ж я повернулася зі злету юних письменників, мій диплом про перше місце тріумфально показували всій школі під час урочистої лінійки — й несподівано мене навіть нагородили поїздкою в Ленінград. З десятого класу в місто на Неві не брали взагалі нікого: остання чверть, які пропуски? Їхали відмінники й переможці шкільних і вище олімпіад сьомого, восьмого й дев’ятого класів, а всіх екскурсантів з нашого містечка назбирався цілий вагон.

— А як же контрольні роботи? — спитала я в Урюк. — Я не встигну повернутися до п’ятнадцятого травня. Почнуться письмові зрізи знань! Без них до випускних екзаменів мене ніхто не допустить!

— Контрольні у ліс не втечуть. Приїдеш — напишеш їх на додаткових заняттях. Директор про це вже розпорядився. Усі вчителі погодилися. Збирайся в Ленінград — не пошкодуєш! Ти ж, напевно, там ніколи й не була! Райком комсомолу оплачує проїзд, добові, ночівлю, харчування. У готелі замовлено місця, до ваших послуг — найкращі ленінградські екскурсоводи. Я наполягла, щоб їхала саме ти! І не думай, що твоя Золота медаль зрізана мною особисто. Є обставини, які сильніші від моєї волі. Та й що тобі дала б та медаль, той шматочок консервної бляшанки? Одна назва: «золота» — золото біля неї й не лежало. Мацюпусінькі переваги в медалістів можливі тільки тоді, коли при вступі відзначений медаллю набирає однакову кількість балів з тим, хто медалі не має. А ти замість медалі представиш диплом про перше місце на олімпіаді з української мови й літератури, а тепер — додаси до своїх вступних документів ще й диплом про блискучу перемогу серед учасників злету юних письменників. Вступиш без медалі! Я буду чекати тебе в останній тиждень серпня в нашій школі. Побачиш: ти станеш студенткою! Приходь наприкінці літа, тоді поговоримо про все, чого тепер я тобі розповідати не маю права! Й обов’язково їдь у Ленінград! Ти заслужила.

Та крім оптимістичних запевнянь завучки, була ще одна дуже важлива річ: а чи дозволить мені їхати в Ленінград мама? Відпустити мене на творчий зліт юних письменників я її ледве вмолила. Правда, гроші за квитки мені вчора повернули й у касі міськвно навіть виплатили добові. Але ж на поїздку в Ленінград, мабуть, теж треба чималенької суми, а її вже навряд чи повернуть.