Дівчинка на кулі

XXIV

Наступного дня я зважилася поговорити з батьками про мій перевід на навчання у Львівський університет. Якраз усі поснідали, й бажання сваритися ні в кого нібито й не проявлялося.

— Нікуди ти переводитися не будеш! — обірвала мене мама на півслові. — Як на мій розум, то краще взагалі кидай інститут. Диплом медсестри маєш. Іди працювати в нашу сільську протитуберкульозну лікарню. І робота під носом, і вдома щось допоможеш, та й грошей накорпаєш![67] Могла би всю свою зарплату на ощадну книжку класти.

— Яка там зарплата в медсестри? — не схвалив маминої поради тато. — У неї майже така стипендія, як у тієї медсестри зарплата!

— З нового року, якщо сесію здам на «п’ятірки», стипендія буде ще більша! — стараюся запевнити домашніх, бо ж кидати інститут я не збираюся ні за які блага!

— Держава тобі платить, то й живи на свої гроші: і взувайся, і вдягайся, й харчуйся, — з льодком у голосі веде мама далі. — Пора вже хоч комусь із наших плечей злізти!

— Позичте мені карбованців двадцять! Я зі стипендії віддам! Мені конче треба купити взуття.

— Купило притупило! Почекаєш! Ми також старе доношуємо — й нічого.

Усе, по розмові! Треба йти готувати собі продукти на цілий тиждень. У кухні величезна балія — мої домашні зазвичай у ній купаються. Тепер вона повна горіхів. Уродило цього року. Значить, зима буде люта. Мию відро великої картоплі. Треба, аби ще обсохла, бо із сумки буде капати. Визбирую по гніздах курячі яйця. Мама приносить до хати з комори літрову банку смальцю, а з пивниці — миску квашеної капусти й миску огірків із бочки.

— Може, й вишкварків візьмеш?

— Ні, смалець — краще.

— Яблук із ящика собі набери. Сиру-сметани візьми обов’язково, не забудь.

Та візьму я, візьму, хоч насправді не хочеться брати нічого. Дівчата щоразу привозять то котлети, то смажену рибу, то голубці, то ще теплі вареники з сиром — відразу можна споживати. А якщо й везуть щось таке, що треба самим готувати, то всі ті смаколики — не моїй сирій картоплі й квашеній капусті рівня! Анелина мама кладе донечці в сумку то півня, то кролика. Танька-Кулеметниця щонеділі привозить слоїчок пахучого варення і різну випічку: тістечка, сирники, завиванці, медівники. Про подібні харчі я навіть і не мрію. Якось попросила маму, щоб і мені в гуртожиток також щось спекла чи зварила, та довелося стрімголов тікати з хати навіть без тих продуктів, що брала завжди. Врешті-решт, продукти — продуктами, проживу й на хлібчику з чаєм, — але ж грошей на взуття мені таки треба — кров із носа!

— Мамцю! — пробую власкавити неньчине серце. — Мені встидно в таких старих капцях на пари ходити. Дівчата сміються!

— Добре, що не хлопці.

— Хлопці також. Наш історик якось на моє взуття глянув — мені аж кров у обличчя бухнула.

— Історик — молодий?

— Молодий.

— Залицяється, напевно?

— Ні.

— А ти знаєш, чого хлопцям від дівчат треба? Не знаєш? Принесеш у подолку — будеш знати! Шури-мури з викладачами крутиш? Дивися, дівуле, бо як щось витвориш — нарікай на себе!..

— Мамо, я ж не маленька, все розумію.

— Не маленька?

— Доросла.

— Ти не доросла, лиш заросла! Тобі вітер у голові свище! Всі парубки підлі і мстиві: і викладачі, й трактористи! Нікому не вір — ніхто тебе й не зрадить! А грошей не дам, і не проси навіть! І татові не дозволю дати!..

Тепер уже — по всьому. Але батько ще надіється, що мамине серце пом’якне.

— Ядзуню, що маємо робити з її переводом у Львів? Що ти на це скажеш? І на те, що дівчина мало не боса ходить?

Мама дується і мовчить.

— Що скажеш, Ядвізю?

Здається, відколи живу, відтоді й пам’ятаю, як цими словами тато питає в мами дозволу зробити якийсь вчинок, якусь справу. Навіть уже сивий, як голуб, після тяжкого інфаркту, з цілим букетом хвороб ніколи й нікуди без маминого рішення кроку не ступить. Життям ризикує, а рятувати себе не сміє. Місяць тому аденома черговий раз ледь не звела тата в могилу. Перекрила сечовивідний канал, температура піднялася до сорока. На третій день, коли батько вже лежав у напівпритомному стані, мама по телефону нарешті мені призналася, що вдома біда й що мені треба негайно забирати хворого в лікарню. Хапаю перше-ліпше таксі. Через годину — вже в Селі. Мама сидить у хаті надута, як індик. Одяг для тата не зібрано, речі в лікарню не підготовлено, навіть медична книжка зі вклеєними виписками з історії хвороби невідомо де. А тато взагалі вагається, чи йому їхати, чи ні, бо як же мама з худобою сама раду дасть?

— Можна мені поїхати з Ольдзею? Чи краще не їхати? Що робити, Ядзуню?

Мама мовчить. Беру її за плечі, виводжу на подвір’я.

— Ви чому так пізно мене покликали? Та ж я вам телефонувала і вчора, й позавчора.

— Ще так фист, як тепер, не було. Температура трималася тільки тридцять вісім. Я думала, що попустить. Він учора ще снідав. То обідати вже не зміг.

— Треба їхати в лікарню!

— Може, ще минеться…

— Без лікарні легше не стане! Тільки гірше! Я забираю тата.

— Отак завжди: я забираю, я забираю!.. А ти, мамо, вдома хоч вішайся! У корови вим’я спухло, доїтися не дає, молоко з кров’ю, — а тобі все одно! Ти зараз свого татка в легенькій машинці повезеш і два тижні будеш в Обласному Центрі лікувати, а я тут по стінах маю дертися!.. Ти не розумієш, що корова…

— Корова — не людина! Здохне — буде друга.

— Файно, ой файно! Тож аби ти знала: назло тобі я нікуди тата з дому не пущу!

— Ви що, осліпли: тато вмирає! Хоч це розумієте? Вми-ра-є! А ви тут торгуєтеся зі мною: то пускаєте — то не пускаєте! Тут уже кожна хвилина — на вагу золота!

— Ой-йой-йой-йой! Так я тобі й повірила! Ніби в нього таке вперше!..

— І кожен раз лікарі вже з того світу витягають! Усе, тато їде зі мною! Таксі вже півгодини чекає, лічильник гроші крутить.

— Таксі стоїть на місці, нікуди не їде. За це платити не треба.

— Ідіть і поясніть таксистові!

Вертаємося до хати, але погоджуватися їхати в лікарню тато не збирається.

— Ти мені не указ, — твердить на мої благання поквапитися. — Як мама скаже, так і буде! Явдвізю, то їхати? Що скажеш, Ядзунько?..

— Ї їдь, — видушує з себе мама, обпікаючи мене злим поглядом.

Гроші можуть усе. У приймальному покої лікарні нас приймають без жодних зволікань, хоч навіть не маємо скерування. Зате найкращий уролог строго вичитує мені, що я нібито й не дурна людина, все місто мене знає, — а знову привезла старого у критичному стані: якщо сечовина пішла у кров, то й він нічим не зможе зарадити! На щастя, тата рятують і цього разу. Ще в приймальному покої вводять катетер. Після цього на каталці привозять у палату для важких пацієнтів. Медсестри терміново роблять кілька ін’єкцій, ставлять крапельницю. Сиджу коло недужого, як на голках. Нарешті починає спадати температура. Робиться природним колір обличчя. Можна мені й відлучитися. Залишаю свій мобільний телефон, щоб тато при потребі поговорив з мамою. Через кілька годин повертаюся з теплим бульйончиком у термосі та повною сумкою овочів і ліків — і вислуховую нарікання, що підсунула зіпсований апарат, бо мобільний не працює.

— А працював?

— Якийсь час працював, а потім — як відрізало.

— Скільки разів ви телефонували мамі?

— Мало, — каже тато, хоч по очах бачу, що обманює. — Два чи три рази.

Шукаю в телефоні кількість сьогоднішніх дзвінків. Тридцять сім!

— Телефон не працює, бо ви всі гроші виговорили. Апарат справний.

— Я поверну тобі твої гроші, не сварися!

— Хіба я вам щось кажу про гроші? Їх там і справді було дуже мало, — брешу, не моргнувши оком, щоб не хвилювати хворого батька. — Зараз поповню рахунок і поверну вам телефон, але не розмовляйте що п’ять хвилин — перегорить запобіжник!

Який запобіжник! Сказати, що ніякого поповнення на такі часті розмови не вистачить, мені совість не дозволяє.

— Мама кидає трубку!

— Не дзвоніть, якщо кидає. Пересердиться й тоді сама вас набере.

— Вона плаче, — мало не хлипає й тато.

— За коровою?

— Ні, корові вже легше, уже ремигає. Навіть далася здоїти.

— Чому ж тоді мама плаче?

— Боїться в хаті ночувати сама.

У коридорах лікарні знаходжу термінал, поповнюю рахунок і телефоную додому:

— Що там у вас сталося, мамо? Чого ви боїтеся? Навіщо хворого тата нервуєте?

— Най знає, що мені ще гірше, ніж йому!

Але татові завжди було гірше, ніж мамі. Й у сирітському дитинстві, й коли одружився, а діти посипалися, як з торби горох, і коли вчив нас усіх по інститутах і щоразу не просто давав гроші на дорогу й харчі, а завжди ще й проводжав до автобусної зупинки, підносив сумки.

Коли вже сідаю в автобус, щоб їхати на навчання в педінститут, батько подає мені тяжку полотняну торбу з митою картоплею і таки всуває в кишеню п’ять карбованців. Більше в нього нема: після кожної зарплати завжди віддає мамі все, до копієчки. На тиждень і на проїзд, і на прожиття в гуртожитку цих грошей мені вистачить, але на туфлі треба хоч десятки. Це якщо на вітчизняні. Якщо ж купувати в комісійному, то й двадцятки мало.

«Червона рута» знову переповнена, та мені таки зайняли місце знайомі студентки з інституту нафти й газу. Серед них — і Вірка-Шкірка, моя колишня однокласниця. Каже, по радіо передавали, що сьогодні вночі піде сніг. Небо дійсно затягли темні хмари. У що я взуватимуся, якщо Вірчин метеопрогноз справдиться?

Приїхали — в Обласному Центрі снігу сантиметрів тридцять! До ранку стає ще більше. Біжу на пари у своїх мештиках і відчуваю, що в ногах мені жаби квакають. На перерві в інститутському коридорі натикаюся на нашого викладача історії. Він питає, чи я не передумала йти з ним у кіно. Кажу, що нікуди з чоловіками не ходжу.

— А з дівчатами? — перепитує.

— З дівчатами — так! — відповідаю зумисно задеркувато й нахабно дивлюся йому в очі, хоч сама молю Бога, щоб викладач не опустив погляд на моє жахливе взуття.

Через кілька днів потепліло, й сніг розтанув. Зовсім розтопився, наче й не було. Проте якого ж болота він, напевно, наробив по селах! У місті — що? Тротуари висихають швидко, а вдома, мабуть, ще на тиждень багнюки вистачить. Мої туфлі витримали страшну негоду. У гуртожитку батареї ще не ввімкнули, навіть просушити взуття не було де. Напхала мешти на всю ніч газетами — й увесь рятунок. Ті модельні, польські, зі львівського комісійного, від такої погоди, певно, давно вже розлізлися б по всіх швах. А цим, до дірок на пальцях заношеним дермантиновим — нічого. Чи не тому, що далі їх нищити уже нікуди. Гіршими, ніж стали, мої мешти бути просто не можуть.

А вже після снігу мені принесли в гуртожиток телеграму. Коротеньку. Але ж яку обнадійливу! «НА ЧОБОТИ ГРОШІ Є ПРИЇЖДЖАЙ НЕ МЕРЗНИ ЗАСТУДИШСЯ МАМА».

Дівчата десь забарилися після пар. Я вже встигла й картоплі начистити, хоч не моя нині черга, й промову Брежнєва законспектувати. Цього щастя всюди вдосталь! У кожному газетному кіоску — стосами. По шість копійок брошурка. Анеля й Танька-Кулеметниця з’явилися веселі, немов з весілля. З порога почали розповідати, що історик запросив їх на «Клеопатру», й у четвер увечері, тобто завтра, зайде в гуртожиток з квитками, тому треба терміново прибирати в кімнаті.

— А ти думала, він за тобою підметки губить? — вколола мене кандидатка в КПРС. — Він добре знає, хто йому в наречені годиться!

— Тільки ти не дуже, не дуже, — шарпнула за рукав самовпевнену Кулеметницю значно розважливіша від неї Шутка. — Спершу він мене запросив, а тебе аж тоді, коли ти вже підійшла. Якби не почула, про що ми з викладачем говоримо й сама йому не нав’язалася, то тебе й не запрошував би!

— Ну й що? Квитків він мав більше, ніж два. Може, ще когось із молодих викладачів з собою приведе. Наприклад, нашого куратора, хі-хі-хі!

Однокурсниці своєю новиною мене вбили. Правильно мама застерігала, що всі хлопці підлі, мстиві. Я відмовилася йти з істориком у кіно в суботу чи неділю — він вирішив мене безжально провчити. Яка ганьба! Прийде увечері, візьме їх обох попід білі ручки й поведе на «Клеопарту». А я буду на це дивитися й згорати від сорому. Ні, я завтра в гуртожиток після пар не повернуся, хоч би що! Я додому поїду. Й так мене горло починає боліти. Вранці в медпункті довідку випишуть. Я попрошу, щоб аж до понеділка від занять звільнили. Тоді буду мати час і чоботи купити, й цього до блиску випрасуваного придурка з розфуфиреними однокурсницями бачити не буду! Дивися, як здружилися! Нерозлийвода! Вже Анеля забула, що Гелин брат у неї курточку вкрав!

Лікар у студентському медпункті запропонувала, що може виписати лікарняне аж на тиждень, якщо я їй з села щось привезу.

— А що треба привезти?

— Меду. Або горіхів.

— Пишіть лікарняне тільки до понеділка. Не хочу пропускати заняття. Меду вам не обіцяю, а горіхів таки привезу.

У залізничній касі вдалося взяти квиток на московський поїзд. О, за неповну годину я буду в Районному Центрі. До відправлення автобуса в Село вистачить часу, щоб по взуттєвих магазинах побігати. Може, гарні чоботи собі пригляну.

Московським поїздом я би щотижня їздила! Швидко, зручно, сухо, тепло. Місць усім вистачає. У проході ніхто не товчеться й у тамбурі не стоїть. Від такого комфорту мені навіть горло попустило. Правда, трохи дорого — карбованець і сімдесят п’ять копійок. У «Червоній руті» їжджу всього за п’ятдесят копійок. Але хіба то їзда? Стовпотворіння! І по ногах потопчуться, й ґудзики повідривають, і висварять ні за цапову душу!

Як же ми швидко доїхали! Вже мелькнув міст через залізничний вокзал у Районному Центрі. Господи, що ж це таке? Боженьку милий! Поїзд настільки різко гальмує, що пасажири, котрі вже розляглися з газетами в руках на верхніх полицях, мало не злітають додолу. Провідниця кидається заспокоювати народ: хтось, напевно, здуру зірвав стоп-кран. Хвилину стоїмо. Поїзд несподівано дає задній хід і зупиняється.

— Виходьте, в кого квитки до цієї станції, — через якийсь час оголошує провідниця. — Далі поїзд ще довго не поїде.

Двоє пасажирів і я рушаємо до тамбура. Паровоз не дотягнув вагони до бетонної платформи. Висаджуємося прямо на гравій. Це дуже незручно, й стрибати з підніжки надто високо. Пасажири невдоволені. Такого ще не було, щоб московський поїзд зупинявся не паралельно з пероном! Та коли минаємо паровоз, бачимо страшну картину: на рельсах лежить якийсь закривавлений чоловік. Коло нього медики в білих халатах з ношами, залізнична міліція, працівники вокзалу.

Машиніст нервово пояснює міліціонерові, який щось записує в блокнот:

— Він сам кинувся! Сам! Ще й перед цим якось винувато посміхнувся й приречено махнув рукою! У мене жодної можливості не було, щоб вчасно загальмувати!

Один із медиків, який супроводжував ноші, повертається і здалеку кричить:

— Ще десь рука валяється! Нема однієї кисті.

Я бачу ту долоню. Коло самої рельси. Пальці ледь-ледь стискаються й розпрямляються, стискаються й розпрямляються, стиска…

Нашатирний спирт неприємно б’є мені в ніздрі, медсестра подає склянку води, але при цьому розмовляє не зі мною, а запитує начальника вокзалу, чи вже встановили, хто той нещасний, що його «швидка» забрала?

— Секретар райкому.

— Аннищук? — перелякано дивується медсестра.

Схоплююся з кушетки. Боже, де я? Ага, це вокзальний медпункт.

— Можна, я піду? — кажу медсестрі.

— Приляж, бо знову впадеш.

— Ні, ні, мені вже нормально.

Виходжу на перон і сідаю на лавку. Вовоччин дідусь? Не може цього бути! Але на чоловікові був справді знайомий мені синій в іскру костюм. Ні, то не Микола Казимирович! Він смуглий, грубої кості, а та… відрізана рука — біла, аж прозора, й зап’ястя тонке, наче стягнуте ниткою.

Чи є в мене дві копійки? Зателефоную до Вовочки додому. Телефонних апаратів на стіні он скільки: один, два, три… вісім. Зовсім здуріла: телефонні апарати перелічую. Копійки падають у щілину — з’єднало? З’єднало! На тому кінці дроту чую привітний і веселий голос Улити Сергіївни:

— Алло!

Кладу трубку. Це сталося не з Вовоччиним дідусем! Ні, ні: якби з ним, то вдома вже знали б! Ой, чому це мені так зле? Треба посидіти кілька хвилин, бо справді знову впаду.

Ого, скільки міліції на вокзалі з’явилося! І якісь люди в чорних шкіряних плащах! Самі, як таргани, обличчя, як маски: ніяких емоцій. Пасажирів піднімають із лавок, виштовхують з приміщення вокзалу. Питаю в якоїсь молодої жінки:

— Хто потрапив під московський поїзд?

— Люди кажуть, — молодиця стишує голос, — наш секретар райкому. Аннищук, чула про такого? Гарний був чоловік, чесний. Зарізало бідолашного!

Бреду містом сама не своя. Куди? До Вовочки додому! Може, краще зателефонувати ще раз? Підходжу до автомата. На щастя, справний. Але в трубці довгі гудки. Шостий, сьомий, восьмий. Ясно! Вже Улиті Сергіївні повідомили. Напевно, побігла в лікарню. В ту саму, куди колись «швидка» відвезла Вовоччиного дідуся з інфарктом. У Районному Центрі тільки одна лікарня! Сідаю в міський автобус. Кондукторка термосить за плече:

— Плати за проїзд! За проїзд треба платити, чуєш?

— Ага. Зараз. Чую. Чую. Вибачте. П’ять копійок — ось. Візьміть.

Біля лікарні також повно міліції. Ні, мене всередину не пустять.

Якби хтось вийшов: Вовоччина бабуся або його мама, чи тато! Та виходить Алла Курищук, каже, вона в цій лікарні тепер працює. Сестрою-господинею. Відповідає за ковдри, подушки, білизну. Так, так, я слухаю, так, Алю, ні, перепрошую, що ти сказала? Заміж? Ага, ти зібралася заміж. Чому не вітаю? Чекай, ти зовсім збила мене з пантелику. Що тут робить міліція? Аварія? Де, на вокзалі? Не вбило насмерть? Кого? Секретаря райкому? Буде жити? Не буде жити? Хто тобі це сказав? Можеш покликати його дружину? Сива така, маленька жіночка. Улитою Сергіївною звати. Скажи, що я вчилася з її внуком Вовочкою, що жду під лікарнею. Добре?

Чекала я Вовоччину бабусю зо три години. Аля її так і не знайшла. Чи й не шукала. Улита Сергіївна вийшла сама. Двоє в чорних плащах на сходах лікарні про щось довго її умовляли, вказуючи рукою на легковий автомобіль, але Вовоччина бабуся від них вирвалася. Повз мене пройшла — навіть не відповіла на вітання. Я кинулася доганяти. Улита Сергіївна якийсь час узагалі не могла пригадати, хто я, зрозуміти, чого мені треба. Нарешті впізнала. Притулила хусточку до очей, зітхнула й мовила:

— Олєчка, ухаді!.. Я тєпєрь не знаю дажє, што с намі, раднимі і блізкімі Нікалая, будєт! Што нас ждьот, ума нє прілажу! Он такіє прєдсмертниє запіскі в свайом кабінете і дома аставіл, што нічєво харошева нам уже ждать нє пріходітса. Ухаді. Не нада тєбє к нам прізнаватса. Апасно для тєбя же!.. Ухаді, мілая! Дєтачка, нічєво ізмєніть нєльзя! Теперь нам устроят вирванниє годи!.. Плохо всьо… Очєнь плохо… Хуже нє биваєт. Прапащіє ми тепер!.. Нє прізнавайся к нам, а то і ти можеш пострадать. Такоє нікому не пращаєтся. Ухаді, пока нікто нас вмєстє нє увідєл. Счастья тебе, харошая моя!

На вулиці засяяли перші ліхтарі. Скоро взагалі стемніє. Мені треба додому. Прийдеться в Село добиратися пішки. Найстрашніше буде, коли тільки вийду з міста: зліва військові склади, вартовий з автоматом, справа — міський смітник, а по ньому собаки зграями бігають. Мама казала, якихось людей уже й покусали.

Та сьогодні псів нема. Взагалі нікого нема. Ні вартового не бачу за колючою огорожею, ні машин на трасі. Жодної. Он уже й місяць сходить. Повний. Тепер йти буде легше. Принаймні, хоч у калюжу ненароком не залізу.

Бідний Микола Казимирович! І Улита Сергіївна!

І я бідна. Наш історик, оце, напевно, з моїми однокурсницями якраз «Клеопатру» дивиться. Квитки ж на дев’яту вечора взяв! На останній сеанс! Кавалер!.. Та не подобаєшся ти мені, курдуплику! Ти від мене навіть на зріст нижчий удався! У мене є Вовочка! Мій Вовочка так підло, як ти, ніколи би не вчинив!..

Звідки мені тоді було знати, що й наш викладач історії теж ніякої підлості робити не збирався! Анеля аж на четвертому курсі призналася, що того вечора до нас у кімнату молодий викладач прийшов не тільки за ними, а й за мною, бо й квиток зайвий мав, і кілька разів перепитував, чи дівчата не жартують, що я додому поїхала. Все сподівався, що я десь заховалася. Навіть за штори віконні заглядав…

Уже майже половину дороги прочимчикувала, а трасою проїхала тільки одна зустрічна вантажівка та ще обігнав мене якийсь трактор. Нікого. Ніде ні душі. Мені трохи не по собі, але що ж робити? Ще з півгодини до того місця, де дорога завертає вправо майже під прямим кутом, — і я вже майже вдома. По селу йти не страшно. Не було би муторно й тут, але обабіч поля неприємно шумлять лісопосадки. Весь час здається, що за тими кущами й деревами хтось ходить, щось говорить, шарудить ногами в опалому листі.

Мене обганяє легковик. Летить на такій швидкості, що аж вітром від нього війнуло. Різко зупинився! Тільки далеченько попереду. Не так просто загальмувати на великій швидкості. Машиніст також не зумів — і он яке нещастя!..

З автівки вивалюються кілька п’яних парубків і прямують у мій бік. Один верещить дискантом пришелепувату, як і сам, пісеньку:

З машини (вона чи то червона, чи оранжева: в темряві гарячий колір автівки можна помітити тільки біля фар) ще один молодик — очевидно, водій, бо голос тверезий, — гукає своє товариство назад:

— Вертайтеся, чуваки! Вам її треба? Може, то не дівчина, а якась стара! Га-га-га!

— Хі-хі-хі! Перевіримо!

— Якщо дівчина, зробимо жінкою! Гайда ловити!

Кидаюся в лісопосадку. Густе гілля кущів дряпає обличчя, рве одяг. У шипшину залізла, чи що? Тим часом на дорозі сперечаються, що зі мною робити. Хтось вертається у машину за ліхтариком. Присвічуючи ним, п’яні молодики перескакують придорожну канаву й наближаються до лісопосадки. Зараз вони мене знайдуть! Листя на деревах і кущах уже зовсім мало — спробуй сховатися. Притуляюся обличчям до гладенької кори якогось дерева. Тополею пахне. Тільки не дивитися в той бік, звідки чути кроки! Тільки не дивитися! Пал-Палич колись казав, що коли німці виявляли наших розвідників, шукаючи їх по лісі з потужними ліхтарями, то ловили насамперед тих, хто не встигав відвернутися. Тоді тато ще засумнівався у правдивості почутого, сказав, що людські очі — не вовчі й не собачі — в темряві не світяться, а Генерал відповів, що білки очей дуже легко помітити у світлі прожектора. Одяг, шкіра рук і обличчя зливаються із загальним тлом, а очі — завжди контраст.

П’яні бовдури зупинилися від мене за два кроки. Поблизу перешукали все, навіть ліхтариком світили попри саму землю, чи я десь не лягла в листя й не причаїлася. Справляють нужду. Хваляться, скільки вже дівчат за своє життя перепсували. Мені страшенно кортить зірватися з місця й тікати, щосили мчати навпростець на зламану голову. Знаю, що тоді обов’язково доженуть, але нічого з собою зробити не можу. Ось тільки ноги від страху затерпли так, що я ними не можу ворухнути, тому щосили притискаюся до тополі й кусаю губи, щоб не видати себе ні зойком, ні стогоном.

— Поїхали, нема тут чого робити, — каже найтверезіший.

Голос знайомий. Здається, це Роман Панунцьо з сусідньої вулиці. Його сільські парубки бояться: найголовнішого в районі мента возить, дуже погану людину. Не одному за його наказом у відділенні міліції й нирки, і печінку, й легені повідбивали. Кажуть, набирають у гумову рукавицю піску й нею б’ють, поки людина не зізнається в тому, чого не тільки не чинила, а й навіть на гадці не мала! Синців на тілі від такої рукавиці не залишається, та побитому на цьому світі вже дні пораховані.

— Яке поїхали, я баби хочу! Подивися, як стоїть, хоч об дерево бий. Знов цілу ніч заснути не вдасться!

— А ти правою рукою тихо сам з собою!

У відповідь звучить гидка лайка й чується сопіння: двоє таки взялися за барки, борюкаються. Їх розтягають інші.

— Я вас заставлю тут кожен метр перенюхати, придурки! Й після мене будете її мастити всі, як миленькі!

— Ми вже тебе раз послухали!

— І що? Що вона доказала? Лише зганьбилася!

— Треба було кокнути — й ніякої тяганини не було би.

— Який ти мудрий — кокнути! А з трупом що будеш робити? Ти вже всіх поховав, котрих повбивав?

— Закрий піддувало!

— Нема трупа — нема й злочину. Я на «мокре діло» не піду!

— А баби хочеш? Такої, щоб не давалася, кусалася, просилася, — га, чистоплюю?

— Та пішов ти!..

Курять, бо цигарковим димом пахне. Це не «Бєламорканал» — його тато палить, я запах упізнала б. Той самий, що просив повертатися в машину, раптом каже:

— Хлопці, а може, це нам Антоська показалася? Кажуть, що вона з’являється, як хтось опівночі цією дорогою п’яний їде.

— Яка Антоська? Антоська завжди у вінку, в весільному одязі дорогу переходить!

— Ти — шофер і майже тверезий, то ми — контентні! Антоська!.. — перекривлює свого товариша найбільш агресивний, п’яний і злий. — Я добре розгледів, що йшла в куртці і в спідниці.

— Та якби тут ховалася жива людина, ми би її вже давно знайшли! Не може вона по лісі бігати безшелесно!

— О, чуєш, сучок тріснув! Ану он туди присвіти! Ні, нема нікого! А таки йшла узбіччям!

— Але дорогу нам не переходила! Значить, не привид. Це якась жінка добиралася вночі додому з третьої зміни.

— І де вона, де та жінка? Мені чомусь мурашки по спині бігають…

— Поїхали! Нема — то нема!

— Жаль, не побавилися!

— Поїдемо зараз до Розкішниці, розбудимо все бл…дське кодло, вона тобі за десятку дасть — набавишся, скіко захочеш!

— Чи не забагато їй буде — десятку цілу?

— Скіко даси — на скілько й набавишся! Можеш і на п’ятдесят копійок, вона візьме — Льончик свідок! Але тоді смаку ніякого!..

— Сам бався на п’ятдесят копійок, убогий!

— А-а-а, тобі закортіло Нареченої!

— Та не хочу я Антоськи, відчепися!

— Значить, боїшся?! Боїшся, га?..

Голоси поволі віддаляються. Гримають дверці машини, заводиться двигун. Поїхали! Слава Богу!

Наречену згадали… Антоськи їм забаглося, ненормальним!.. Тут років десять-п’ятнадцять тому велика біда сталася. Віз молодий, із нашого села парубок, собі додому міську наречену. Навіть автобус для цього замовив. Весільні гості думали: з вітерцем проїдуться, — а машина посеред шляху раз — та й заглохла! Поки водій длубався в моторі, людям терпець урвався — своїм ходом пішли. Коли автобус їх наздогнав, були вже майже на повороті. А шофер із радості, що таки відремонтував, що не осоромився перед весільними ґаздами й ґаздинями, хильнув собі горілочки. У автобусі ж лишилися калачі та ковбаси, ще й батьки нареченої горілки магазинної цілий ящик дали: най село знає, що не бідну взяв! Бо й не аж-аж їхньої доні свати хотіли: мовляв, міська, тяжко працювати не навчена. Та ще й відразу перейменували по-сільському із Тоні на Антоську.

Весільну юрбу шофер бачив здалеку. Недільний ранок, біла днина! Виправдовувався потім, що хотів лише налякати, щоби порозскакувалися з дороги, — тому й газу не збавив! А в молодої — туфлі на каблуках. Вона відскочити не встигла…

І після тої трагедії якось само собою повелося: як тільки нещастя якесь, аварія на трасі — вже в Селі тільки й розмов, що то Антоська перейшла дорогу. Казали, з’являлася перед самою машиною, трактором чи мотоциклом: у білому платті, у фаті весільній… У тих, що за кермом, від такого видива моментально руки терпли, розум відбирало — не справлялися з ситуацією. Наречена!.. І вже не просто колишня наречена Пазуниного одинака, а взагалі — Смерть-Наречена, що на той світ забирає… Але вже років зо три, а мо, й чотири Антоська не з’являлася нікому. Навіть коли колгоспний бульдозерист Мілько на Панькову фіру наїхав у темряві, то обидва категорично заперечували, що Антоську бачили.

Я обережно вибралася на дорогу, та не встигла пройти й двадцяти кроків, як далеко попереду заблищав вогник — назустріч мчала машина. Про всяк випадок знову сховалася в лісопосадці. Машина виявилася та сама! Знову зупинилися, знову п’яні молодики, розвернувши авто, освітлювали фарами те місце, де я ховалася ні жива ні мертва. Гидко лаялися, горланили похабних пісень. І — довго-довго, з матюками-перематюками викликали з лісопосадки Антоську! Потім поїхали, та через кілька хвилин знову повернулися назад. І ще раз. І ще раз!..

Ні, в кущах сидіти безглуздо. Треба йти додому полем. То тільки міській людині здається, що в полі далеко видно. Навіть у місячному мінливому світлі далі ста метрів нічого не побачиш.

Врешті-решт, у полі можна присісти, лягти на землю — й навіть прожектором тебе знайти буде трудно. Коли машина вкотре зірвалася з місця, я перебігла через лісопосадку й побачила далеко в селі вогник. Це ліхтар на колгоспному корівнику-тисячнику. Якщо на нього взяти курс — обов’язково вийду до села. Ще й шлях собі набагато скорочу. Як там за теоремою Піфагора? Сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи. По уявній гіпотенузі навпростець через поле я й поманджаю!

Йти легко. Під ногами якась низенька кучерява травичка. Напевно, останню конюшину скосили, а ця ще до першого снігу встигла вирости. Місяць посеред неба, як колесо. Здалеку лісопосадка просвічується наскрізь, хоч має метрів п’ятнадцять-двадцять ширини, й зблизька я ще кілька хвилин тому переконалася, що кущі й дерева густо насаджені, та й розрослося гілля — не продертися. З поля мені добре видно, як по трасі котиться жарина. То ж ті придурки катаються. Зупинилися. О, аж сюди чути: гукають, горлають, свистять! Знову з місця зірвалися. Але я вже далеченько відійшла від траси. Тут вони мене ні побачити не зможуть, ні доганяти не будуть. Боже, як навкруги гарно! Місяць, зорі, білі хмаринки, як пасемця волосся. Небо як дзвін. Вітерець ані шелехне. На думку спадають слова молитви. Молюся не від страху, а від повноти досі не переживаного спокою, якоїсь абсолютної небесної захищеності. Мабуть, малий Шевченко колись таке відчував, коли тринадцятирічним молився в бур’янах. Бо чому би в нього пізніше вилилася на папір аж настільки сокровенна думка: «Мені так любо, любо стало, неначе в Бога!».

Поле закінчується. На тому боці дороги вже горбатяться оповиті темрявою крайні хати. Ось тільки як я вийду на дорогу, якщо уздовж неї меліоратори екскаватором викопали такий ровище! Електричні стовпи, що їм заважали, прибрали. Тепер цей куток Села сидить без світла! Мама казала, що пообіцяли всюди дерев’яні електроопори поміняти на бетонні, але спочатку їх покладуть лише вздовж головної дороги. Й довжелезні нові стовпи таки лежать! На тому боці окопа. Тільки он там, далі, ніби якась кладка біліє над ровом. Невже Бугай дозволив новий стовп з одного боку на другий замість старого місточка перекинути? Та по одному стовпі не перейду. Я ж не дівчинка на кулі з картини Пабло Пікассо!

Втім, таки перейду, бо через рів лежать два стовпи, ні — три! Значить, добротна кладка. Доволі широка, щоб нею користуватися.

Коли переходжу над триметровою канавою, відчуваю непереборне бажання обернутися, бо чомусь здається, що саме небо справа й зліва огортає мене чимось шовковистим, приємним на дотик, огортає й підтримує, як лебединими крилами. Обертаюся — і несподівано бачу ангела. Прозорого. Високого-високого, що головою сягає аж до місяця. Та ні, насправді я тоді так і не обернулася, хоч дуже кортіло це зробити: боялася побачити позад себе Антоську. Тільки той перехід в місячну ніч через центральний глибочезний рів-водозбірник мені снився ще кілька разів. І вві сні я таки наважувалася обернутись! А тоді бачила високого-високого, прозорого-прозорого, тільки по контору окресленого матово-білим кольором ангела, котрий ледь помітно мені посміхався, а тоді прикладав собі вказівний палець до уст — і все зникало.

Тієї ночі, коли ледве врятувалася від п'яної компанії, ангел мені не снився. Тільки різко розбудив чийсь дуже дзвінкий, наче аж скляний, голос, від якого чомусь мені мороз пішов по шкірі: «Вони всі уже покарані!». Розплющила очі — за вікном сіріє, в хаті всі сплять. Причується ж отаке!

А коли вранці мама послала мене до магазину і я знову опинилася поблизу місця, де вчора переходила складену з трьох стовпів кладку, мені раптом стало не по собі. Поле було вкрите величезними скибами, які аж блищали від вологи. Я глянула на свої мешти. Ні, якби я в них учора брела цією ораницею, то була б у болоті не те що по коліна, а по груди. Та й іти таким полем взагалі неможливо! Два-три кроки — й сідай та плач! А кладка? Де ж та кладка? Нема ніяких перекинутих через окіп стовпів. Залізобетонні електроопори лежать на купі, зверху ще й вапном побризкані, щоб було відразу видно, якщо хтось спробує бодай один стовп украсти для своїх потреб.

Хліба в крамниці не було. Ще не привезли. Треба чекати машини. Балакучі жіночки миють кістки всьому селу. А де ще в селі язиком поплещеш, як не тут? Про те, про се, про гроші, про погоду, про зятів-невісток. Про Наречену?

— Знов Антоська дорогу перейшла, — каже баба Онуфрійка. — Скільки часу не з’являлася — й на маєте, людоньки добрі!

— Бо знов якийсь придурок за кермо п’яний сів! Тверезим водіям вона дорогу ніколи не переходить!

— Що вже трапилось?

— Розбилися хлопці насмерть. З машини — пляцок. А кажуть, була, як лялечка, новісінька. Та й господар — начальник міліції всього району.

— Напевно, автівку за колорадського жука отримав!

— Не мели дурниць. Якби років п’ятнадцять-двадцять тому, то, може, й дали б за жука машину. По радіо, в газетах обіцяли, на сірникових коробках було намальовано і колорадських жуків, і яйця, й черв’ячків рожевих і цеглових. І заклики друкувалися. Мовляв, шукайте, люди, бо то небезпечний шкідник. А тепер колорадських жуків кругом, як гною. Ради ні на своїх городах, ні в колгоспі не можемо їм дати!

— То, може, виграв у лотерею?

— А ти щось вигравала коли-небудь?

— Виграла би, але шість номерів не зійшлося! Ха-ха-ха!

— А машинка, кажеш, була нова-новісінька?

— Начальник міліції нею навіть не встиг натішитися: лише другий день, як купив! Синочок увечері попросив дати поїздити, покататися. Наш Роман Панунцьо, той, що старого мента возив, ну, що шофером у нього був, з отим начальницьким синочком і ще якимись парубками тією новенькою машинкою й каталися. Казала Христина Бальончикова, що всю ніч так по асфальті ганяли, аж вона з хати вибігала дивитися: думала, вже війна почалася. А вдосвіта їхав Левко молоковозом із сирзаводу на ферму, щоб перший удій якнайшвидше забрати, чує: попереду щось гегехнуло, аж відлуння озвалося, наче грім прогримів, — але які громи восени, та ще й після снігу? А з туману по дорозі колесо котиться. Дивиться: посеред гостинця червона автівка догори колесами. Під’їхав ближче, а то вже не машина — тільки млинець із залізяччя, в якому сплющені мертві люди. Роззирнувся туди-сюди: з придорожньої канави хтось вилазить. То нашого Панунця аж туди викинуло!

— То Ромко живий?

— Та який там живий! Тільки й сказав Левкові, що дуже різко загальмував, бо Наречена у фаті перед самим капотом наче з-під землі виросла, а новенька автівка перевернулася разів десять і з усього маху приклеїлася до асфальту, немов спльовок! Обійшов Панунцьо ту купу металобрухту, гірко зітхнув, що тюрми йому тепер не минути: в машині чотири трупи! — й сів на сходинку Левкового молоковоза. Той до нього: «Вставай, мені їхати треба!» — а Панунцьо вже й не дихає.

Хурделили зими й цвіли черемхові гаї. Минало у студзагонах кожне літо, а часто-густо й велика частина осені також витрачалася на каторжну безплатну працю в колгоспах. Було весело й гірко, скрутно матеріально і привільно, морально без батьківського контролю. Не все, що я вважала у свої юні літа ідеалом, насправді надалі ставало взірцем, не всі, кого я вважала пропащими людьми, ними виявилися насправді, й не всі афішовано чесні та порядні сповідували високі істини, коли життя починало вимагати від них твердості й непоступливості.

Ще дуже не скоро я зрозуміла, що мама таки любила мене, як могла й уміла, щиро бажала мені того щастя, яке було щастям у її розумінні, і терпла серцем, коли мені загрожувала справжня небезпека. На початку дев’яностих я поринула у стихію боротьби за Україну, часто виступала по радіо й на обласному телебаченні, носила жовто-блакитний дефіцитний значок на лацкані піджака — ще тоді, коли дехто з моїх колег при найменшій розмові про суверенну Україну присідав навпочіпки, як заєць у житі, й мовчав, як риба. А в той день, коли я купила два шматки шовку й принесла їх до знайомої, яка підробляла дрібним ремонтом одягу, щоб мені зшила з них синьо-жовтий прапор, по радіо якраз передали, що у Москві всю владу в руки взяло якесь страшне ГКЧП, — і перелякана молодиця навідріз відмовилася надавати мені таку послугу.

Увечері в гуртожитку мене чекала коротка телеграма з дому: «Приїжджай. Біда». Батько недавно ледве видерся з обіймів костомахи після інфаркту, тому, глянувши на коротке повідомлення, я злякалася, що лихо саме з татом. Коли прибігла на вокзал, з нього вже не йшов у потрібному мені напрямку ні поїзд, ні автобус, тому добиралася додому на перекладних: випадковим транспортом від одного населеного пункту до іншого — всю ніч. Коли ж удосвіта із завмираючим від переживань серцем увійшла в літню кухню, мої батьки, як мені спочатку здалося, лущили у решеті квасолю. Насправді в ньому лежали не стручки, а скручені в рурочки грошові купюри, які тато й мама витягли з якихось сховків скрученими в трубочки, обмотані целофаном і перев’язані Гумками, й тепер укотре перелічували, журячись, що мало.

— Танки йдуть на Київ! — побачивши мене, заплакала мама. — Комуняки заворушилися! Оголосили в державі на шість місяців воєнне становище! Навіть наші місцеві обіцяють твоїм «рухівцям», що аж їм язики виваляться до пупа, коли прилюдно посеред села вішати будуть. Завтра-післязавтра можна чекати арештів, а там пересадять і перестріляють усіх, хто за Україну. Оце всі гроші, що в нас є. Бери і якнайшвидше втікай з дитиною за границю. Бо пропадеш! Усі ж твої виступи чули, усі знають, що ти — проти Совдепії, тож, як припече, всі й присвідчать, як ти виступала, що ти говорила!

Мені стало шкода моїх старесеньких до спазмів у горлі.

— Нікуди я не збираюся тікати! Забудьте про таке! Викиньте з голови! Нема чого впадати в паніку. Це кодло всьому народові нічого не зможе зробити!

Тато у відповідь на мої слова приречено махнув рукою й увімкнув телевізор. На екрані вкотре крутили повтор: за столом сиділи гекачепісти й виголошували свої декларації.

— Дивіться, тату, вони самі бояться! Гляньте на їхні обличчя, на пальці Янаєва — вони ж у нього тремтять, аж підскакують! Такі, як ці, ніколи нікого не переможуть, мамо!

— Чому ж тоді всоте по телевізору крутять і крутять їхні виступи? Чому на екрані не з’являється Горбачов?

— Влада в їхніх руках, дитино, тобі треба тікати з Союзу. Інакше — Сибір, тюрма! А нам уже все одно: ми своє відгарували. Не нажилися, а наробилися, як каторжні! Тікай, бо та хвалена перебудова ось-ось закінчиться стріляниною, — вслід за мамою просить тато.

— Хіба що самі постріляються! — кажу аж занадто впевнено, щоб заспокоїти батьків.

Наскільки я тоді була близька до істини, в момент розмови з батьками навіть не підозрювала.

А далі? Ейфорія і радість від проголошення незалежності з плином часу змінилися болем і кривдою, пропали всі гроші на ощадних книжках і в «панчохах», настали неймовірні економічні труднощі, коли по цілих півроку в Україні не платили ні зарплатню, ні пенсію, ні стипендію. Коли за згодою рідних матерів і з причини безвиході та непролазних злиднів у середині дев’яностих років у абортаріях було знищено цілу верству народу! Проте навіть у найважчі хвилини мене ніколи не охоплював відчай. Бог завжди був поруч. Я відчувала, що Він не покидав напризволяще нікого, хіба тих, що самі відштовхували Його руку допомоги. Присутність небесної опіки давала мені силу вижити в нелюдських умовах існування, не впасти духом, не зневіритися, не проміняти місію свого таланту й призначення на сите заробітчанство.

Який шмат життя минув, а здається — бути не може! Так усе швидко минуло! Думаєш: тільки вчора — а воно ого-го коли! Що було зі мною насправді? Пригортала й цілувала мене малою, скривдженою всіма дитиною циганка Нуна? Пригощав морозивом на новорічній ялинці маленький «принц» Вовочка? Цвів посеред зими на пагорбі кущ, а його квіти називалися бутук-і-дудак? І магнолія в міському парку рясно квітувала? Таж стоїть ще напівживе, зовсім дупласте, вже давно не квітуче магнолієве дерево на тому місці, де закоханий однокласник намагався зірвати для мене найкращу квітку!

Чи й нині на кожному кроці оберігає мене напівпрозорий ангел, притискаючи вказівний палець собі до вуст? Яким шостим чуттям в коридорі письменницького санаторію біля старого дзеркала я вперше відчула, як саме творяться справжні вірші?

Буяло-палало-цвіло-осипалося!.. Може, тільки в моїй уяві або у снах? Бо що ж таки було насправді? Лише те, що вибірково залишила у своїх комірках примхлива пам’ять? Чи те, що намережила уява?

Але щось-таки було такого, до чого можна й досі торкнутися, пересвідчитися в його існуванні. Щось набагато важливіше, аніж вифантазуване і вимріяне, — бо стержневе й наріжне. Щось таке, що продовжує нас навіть після нас. І саме тому на цій землі кожен із тих, що вже були, є зараз, будуть колись, — вічний. Вічний у вимірах ніде і всюди, ніколи й завжди, уві сні й наяву.