Дівчинка на кулі

XVII

Я заздалегідь відчувала, що шкільна медаль в останню мить таки зробиться фата морґаною, тому просила батьків, щоби хоч друге півріччя мені дозволили вчитися у Львові. Благо, з медучилищем у грудні було вже покінчено, й диплом медсестри я мала на руках. Та мама й слухати про Львів не хотіла: попереду ж весна з усіма польовими роботами, потім — косовиця. Втрачати робочі руки дорослої доньки, як на сільську логіку, — завелика розкіш. На всі мої умовляння був залізний контраргумент: «Ти там будеш по балконах ходити, а я тут маю сама уриватися на городах і коло корови, так?!».

Правда, під час зимових канікул на ювілей до дядька Данила у Львів мене таки відпустили. Їхала я без подарунка: грошей, як завжди, в батьків було обмаль. Добре, що хоч на квиток розщедрилися. Везла тільки усне віршоване привітання — з’являтися геть без нічого, із голими руками, не випадало. Пізнього вечора дядько зустрів мене на львівському пероні, але сам чомусь зовсім не виглядав на завтрашнього іменинника: вже цілу добу його страшенно болів зуб мудрості.

— Ну скажи мені, дипломована дохторко, навіщо людині скільки абсолютно непотрібних органів: зубів мудрості, гландів, апендикса? Ти про це щось читала?

— Нам казали, що в організмі людини зайвих органів нема.

— Ага, як і в моїй машині зайвих запчастин! Але щоразу після ремонту пригорща гвинтиків і гаєчок таки залишається.

Ми сіли у чорну «Волгу» з застиглим у ривку оленем на капоті, й дядько Данило перед тим, як довезти мене до себе додому, довго кружляв по Львову, показуючи, яке це місто гарне вночі. Я розуміла, що він хвалиться не стільки містом, скільки машиною, котру придбав усього півтора року тому, але й нічний новорічний Львів справді був чудовим.

— Ти куди надумалася вступати на навчання? — несподівано перейшов мій гід на зовсім іншу тему.

— Не знаю. Або на філологію в обласний педінститут, або на журналістику до Львова.

— Якщо на журналістику, то треба починати готувати тобі аеродром!

— Мені не обов’язково мешкати у вас. Я можу й у гуртожитку.

— При чім тут дах над головою? Треба мати гарантію, що вступиш. Домовлятися про твій вступ треба.

— Нічого не треба! Я сама вступлю!

— У сільськогосподарський — так, у ваш провінційний педінститут на українську чи російську філологію — цілком можливо, навіть у Львівський політехнічний — шанси є, а ось на журналістику — нульовий варіант.

— Але ж мої однокласники збираються вступати на ще престижніші спеціальності: Катруся в медінститут, Вовочка — на факультет міжнародних відносин у Київ, Ліліана — на економічний до Харкова.

— Ха-ха — Вовочка! Якщо родичі завчасно не збудують йому аеродрому, пролетить твій Вовочка, як фанера над Парижем. Та й Катруся твоя, мабуть, теж. І Ліліана.

— Яка фанера над Парижем?

— Це історичний факт. Коли під час війни німці розбомбили у столиці Франції завод, що спеціалізувався на дикті, величезні листки фанери ще добрий місяць літали високо в небі й час від часу падали людям на голови.

— Значить, ні Вовочка, ні Катруся, ні Ліліана не пройдуть. І я також.

— Чому аж настільки категорично? За Вовочку, Ліліану й Катрусю хай думають їхні родичі, а за тебе я піду домовлятися десь у березні-квітні — й будеш журналісткою. Але ж у дитинстві ти мріяла про зовсім іншу професію!

— Яку?

— Вже забула? А пам’ятаєш, як я купив тобі книжечку, в якій були намальовані працівники різних професій? Лікар лікував дітей, вчителька вчила, кравчиня шила діткам одяг, двірник замітав дорогу, якою вони йшли до школи й у дитсадочок. Ти тоді запитала, хто зробив книжку. Я відповів, що її виготовили на львівській фабриці «Атлас», але малюнки для неї намалював художник, а розповідь про кожну професію написав письменник.

І тоді ти радісно вигукнула: «Я буду письменником!». Що, вже передумала? Зрештою, професія журналіста не так уже й далеко відбігла від письменницької, — але, здається мені, в наш час вона зробилася дуже небезпечною. У нас у Львові кількох журналістів заарештували. Й судити збираються. Та що там говорити — такі професії раптом стали небезпечними, що ніколи й у думці не припустив би! Бібліотекарів допитують, уявляєш? Мало не щотижня в КДБ викликають. Молю Бога, щоб мене не призначили адвокатом цих звинувачених. Хоч би й хотів урятувати, та змусять власних підзахисних топити! А потім май на совісті все життя. Запросив оце на ювілей впливових людей: може, призначать «ворогам народу» інших адвокатів.

— А відмовитися не можна?

Дядько заперечливо похитав головою.

— Дивися, як ресторан «Інтурист» світиться! Завтра в ньому будемо святкувати моє сорокаріччя. Покійна бабуся колись казала, що сороківку святкувати не варто, бо це може призвести й до скорих сороковин. Недобрий знак. Але людина при посаді собі не належить. Купу потрібних гостей довелося запрошувати. Вже пішла моя піврічна зарплатня разом з усіма гонорарами, а після гостини з’ясується, що якісь тарелі чи фужери побилися, а ще ж, мабуть, і якихось виделок та ложок не долічаться — й доведеться покривати збитки ще на дві сотні!..

Але і львівські арешти, й дядькові витрати на ювілей мене цікавлять мало. Важливіша власна доля після закінчення школи.

— Хіба вступають лише по блату? — повертаю родича до обірваної розмови. — Ви колись також вибилися в люди тільки тому, що…

— Коли то ще було! П'ять років після війни — інший час, інші люди, інші порядки, інші звичаї. Я пішки в Харків три доби з села добирався. Мама дала в торбу два пиріжки з капустою — ними й жив під час усіх вступних іспитів. А дорогою в чужих копицях спав, росою вмивався.

— Вам двох пиріжків на весь тиждень вистачило?

— Ще й залишилося, бо то були не пиріжки, а пирожища! Три й не подужав би донести. Взувся в татові фронтові чоботи, засунув у пазуху атестат і довідку з сільради — й упертим відчайдухом постав перед очима приймальної комісії Харківського університету. На юрфаці тоді таких, як я, голодних і сільських, дві третини вчилося. Чорно бідували всі роки навчання. Аж коли на п’ятому курсі з’ясувалося, що в студентській їдальні за борщ, суп і кашу чи картоплю або макарони треба платити, а хліба можна брати безплатно, скільки з’їси, ми раптом полегшено зітхнули, бо зрозуміли, що найгірші повоєнні біди вже закінчилися. Але не треба рівняти ті часи до нинішніх: усе змінилося, все! Й не мені і не тобі змінювати правила. Скачи, враже, як пан каже! А вступити треба, як кров з носа, бо куди підеш без вищої освіти: в колгоспну ланку чи на ферму? Вибір, як бачиш, нікудишній, тому грати графа в постолах не доводиться. Попробую на якісь кнопки натиснути. Може, твоя журналістика й виколишеться!

Я опустила голову. Веселе в мене майбутнє: вчитися, вчитися — й за бортом лишитися. Або вступати по блату. Яка ганьба! Може, ще й хабарі давати або лягати в ліжко з якимось впливовим дядьком? Сльози душать горло, і я, щоб не видати себе, замовкаю.

Коли далеко за північ ми з дядьком Данилом таки добралися додому, нам добряче дісталося від цьоці Дозі, яка встигла напереживатися, що чоловік, напевно, аварію зробив, раз його так довго нема:

— Уже й на вокзал телефонувала: поїзд прибув вчасно! Й у міліцію, й у морг! Ти не міг попередити, що вночі для Ольдзі будеш екскурсію містом робити, божевільний? Я би з тобою поїхала, якби знала, що аж так затримаєтеся! Казав: накривай на стіл, я швидко! А сам! Їдзеня вже захололо, можна псам викидати!

Та до такого марнотратства не дійшло, бо ми з дядьком добряче виголоднілися й готові були їсти й холодне, й застигле, особливо не перебираючи харчами.

Львівська квартира від часу мого перебування мало чим змінилася. У вітальні після зоопарку на стінах, ясна річ, зробили ремонт і на тумбочку в кутку навіть поставили телевізор, для коридору придбали трюмо. Замість довготелесої вішалки в кінці коридору на стіну прибили дві пари справжніх гіллястих оленячих рогів. Але й килими на підлозі, і штори на вікнах, і меблі в кухні та покоях, і навіть цьоцин мольберт були ті ж самісінькі, що в моєму ранньому дитинстві, — милі, гарні, добротні, вишукані. І в квартирі навіть так само пахло ваніліном і голими, тобто без обгорток, шоколадними цукерками, які лежали в кришталевій вазі акуратною гіркою, як і колись.

— А ми на балконі досі тримаємо твій самокат, — чомусь похвалився дядько.

— І пластмасову Тамару, — додала цьоця Дозя й відразу ж пожартувала: — Вступиш в університет, будеш їздити по квартирі на самокаті, а вечорами потай стригти свою улюблену ляльку!

— Ні, коли вас не буде вдома, розмалюю всі стіни у вітальні! — підтримала розмову я.

— О! — підхопився дядько, щось згадавши. — Твоя цьоця вже малює не лише пейзажі й натюрморти. Вона навчилася чудово передавати настрій на людських обличчях! Зараз сама в цьому переконаєшся!

— Ні-ні! То вже нехай завтра, при денному світлі Ольдзя подивиться! — запротестувала цьоця Дозя. — Тепер — спати, бо зранку маємо відвідати перукарню, побігати по магазинах! А на шосту годину — ти вже забув? — замовлено ресторан!

І ось я сиджу в перукарні, де мої коси завиває блискучими гарячими щипцями товстий і лисий майстер. У дитинстві цьоця Дозя накручувала мені волоссячко наніч на м’якенькі папільйотки, але сьогодні кучері треба закріпити міцно, зачіску залакувати, щоб нічого не сповзло, не розпелехалося, не розсунулося. Поруч сива перукарка чаклує над головою цьоці Дозі — це її особистий майстер, бо кому-небудь свої кучері цьоця не доручить ні за які гроші. Після перукарні йдемо у Будинок побуту, де, виявляється, можна взяти напрокат телевізор, холодильник, пилосос і навіть різні плаття й костюми. Одяг у превеликій кількості — до кольору, до вибору — висить на вішаках. Проте ми будемо брати лише для мене, бо собі цьоця Дозя пошила шикарне темно-синє, довге, до кісточок, на грудях зі вставкою з люрексу, плаття.

— Вам міні, міді, максі? — запитує молода дівчина. Що таке міні й максі, я знаю. Хотілося б подивитися на міді, але цьоця велить показати вечірні плаття для мене, причому такі, в яких не соромно буде з'явитися в «Інтуристі».

Поки підбирають кілька кращих одна від одної сукенок, цьоця Дозя шепоче мені на вушко, що міді — це середнє між міні й максі, тобто плаття до середини литок, і рекомендує для бенкету в ресторані взяти довгу розкішну сукню кольору морської хвилі, в якій нема ні рукавів, ні бретельок. Я протестую, бо заради цього плаття мені доведеться відмовитися від ліфчика, але цьоця невблаганна.

— Буде холодно! — вишукую я останні козирі, щоб таки взяти темно-рожеву сукню з довгими рукавами, але дівчина, котра нас обслуговує, відразу ж простягає зшите в рурку пишне хутро якогось небаченого звіра.

— Прекрасно! Боа з чорнобурки — саме те, що тебе зігріє! І чорні рукавички до ліктів! — сплескує в долоні цьоця, швиденько підписується в журналі, що бере все на два дні, платить гроші, ховає в сумочку квитанцію і тягне мене на вулицю.

Треба обов’язково уточнити, чи мені в ресторані доведеться їсти в рукавичках, чи за столом їх треба знімати, але цьоця зайнята важливішим.

— Йдемо купувати тобі туфельки!

Вивіска «Комісійний» на магазині, у який входимо, мене розчаровує і внутрішньо обурює:

— Я не хочу тих мештів, у яких уже хтось ходив!

— Чому — ходив?

— Тому, що тут продається тільки ношене!

— Нове — також. Ми виберемо невживане!

— У цьому магазині не може бути нічого нового!

Але цьоця щось шепоче продавчині, всуває їй у долоню три карбованці, й та виносить нам прекрасні чорні шкіряні туфельки саме мого розміру. Підошви в них чисті й навіть без жодної подряпинки: взуття абсолютно нове! Ось тільки каблуки високі.

— Це польська модель, — заспокоює мене моя добра фея. — Тут вдала колодка, й навіть з високими каблуками такі туфлі зручніші, ніж радянські без каблуків. Взувайся!

Я дійсно не відчуваю їх на ногах: наче боса! Не знаю, чи можна в цьому взутті бігати, не пробувала, але ходити дуже зручно.

Дядько Данило сидить у машині, й ми зносимо пакунки з магазинів на заднє сидіння, а самі вертаємося знову й знову. Цьоця Дозя ненормальна: вона вже накупила мені скільки одягу, що можна ходити щодня в іншому мало не місяць. Навіть купальник серед зими купила! Бачила би це моя мама!

Вдома ми перевдяглися у вечірні наряди. Цьоця змусила мене підмалювати брови й губи, наклала тіні та рум’яна, хоч я відчайдушно протестувала: з моїх шкільних ровесниць ще не малюється ніхто!

— Танцювати вмієш? — несподівано ошелешує мене дядько Данило. — Запрошую на перший танець!

Я червонію, як буряк: найстрашнішого мені таки не минути! Буду стояти, як стовп, як правцем утята, неспроможна ступити й кроку, а всі переморгуватимуться і перешіптуватимуться, що майже доросла — й така недолуга.

— Лиши дитину, — заступається за мене дядькова дружина. — Де вона мала навчитися танцювати? З сапою на городі? У сільському клубі? Там дівки з п’яними трактористами скачуть кінський вальс! Уже забув, як я з тобою колись танцювала? А ти, Ольдзю, не псуй сльозами макіяж, нема заради чого! Якщо ж танцювати — то танцювати тільки гарно, а не як-небудь і не для того, щоб топтатися партнерові по ногах, як по асфальті. Вступиш в університет — запишемо тебе на піврічні танцювальні курси. Тоді навчишся й віденського вальсу, і танго, і фокстроту. А сьогодні твердо, але делікатно відмовляєш усім кавалерам! Чуєш? Я поруч: скривдити не дам.

Моя цьоця народилася психологом. Багато разів у житті пересвідчувалася, що вона вміла знайти унікальний вихід із, здавалось би, такої безпросвітної ситуації, що нашій Дозі варто було тільки бурхливо аплодувати. Пам’ятаю, як після першого курсу в інституті нас відправили в студзагін на ціле літо, а далі ще продовжили роботу в херсонському радгоспі на вересень і жовтень. Наші руки свербіли від колючок молодесеньких огірочків, наче ми не збирали прокляті корнішони, а рвали голими долонями молоду кропиву. А коли вантажили кавуни, кидаючи їх одна одній з долонь у долоні, то потім вночі ходили по кімнатах і розмахували руками від болю. Ми ж були раб-силою, й тому нас експлуатували нещадно. Але якби ж то тільки примушували збирати огірки, кавуни, дині, помідори, цибулю й моркву! Колгоспний консервний завод теж потребував студентських рук. Та ми, молоді й необізнані, спершу й уяви не мали, яку небезпеку на конвеєрі становить трилітрова банка з гарячим томатним соком чи консервованими помідорами, що від необережного доторку вибухає, наче граната, — і шматочки скла та гарячої рідини здатні зробити калікою кожного, хто опиниться не на тому місці й не в той час! А одного разу, вже в передостанній день, бригадир примусив нас лопатами зсипати міндобрива із величезної купи в мішки, зав’язувати їх і вантажити на машину. Від тих міндобрив ми кашляли, як туберкульозники, й були аж сірі та волохаті. Ні респіраторів, ні спецодягу нам не видали, тож коли нарешті закінчили роботу, бригадир показав рукою на водоканал:

— Ідіть скупайтеся та змийте пилюку, бо пообсипає вас такими вавками, що ще до сходу сонця побіжите в лікарню!

Ми й помилися, і сполоснули одяг, а за якихось півгодини його й висушили — спека стояла під сорок градусів. Та вночі відкриті частини тіла: ноги, руки й обличчя, де на шкіру напорошило тими міндобривами, — почали пекти вогнем, а на ранок там посіялися рясні гнійнички. Фельдшер дав нам літрову банку якоїсь смердючої мазі, але вона допомагала не всім. Моє обличчя набрякло і вкрилося суцільними наривами, а через день зробилося синюшно-вишневим. Уже в поїзді дорогою додому я зрозуміла, що біда! Коли ж куратор, який наслухався від мене про мою львівську родичку багато смішного, співчутливо мовив, що через годину буде Львів, я заявила, що тут і зійду, бо якщо хтось ще зможе врятувати моє обличчя, то тільки цьоця Дозя.

Зустрівши мене на порозі своєї квартири, несподівано заскочена побаченим цьоця не змогла втаїти тихого жаху. Ми негайно викликали таксі й поїхали у шкірвендиспансер, а старий шофер у форменому картузі, котрий нас віз і все оглядався на заднє сидіння, де я скулилася, як загнаний звір, був переконаний, що мені в обличчя хтось хлюпнув сірчаною кислотою. У лікарні на обличчя відразу ж наклали компреси з неприємним сірчаним запахом і стали капати у вену фізрозчин для очищення крові.

Також призначили якийсь дуже дефіцитний болючий антибіотик і цілий комплекс вітамінів. Цьоця Дозя щодня приводила то одних, то інших львівських медичних світил, вони консультувалися між собою, міняли ліки, та повернути мені моє бездоганне фарфорове личко так і не змогли. Як колись казала бабуся про нашу рябу сусідку Муличку, тепер і в мене на обличчі чорти горох молотили. Тож коли я повернулася з лікарні та побачила у трюмо в коридорі своє відображення, на душі стало так паскудно, що я несподівано навіть для себе самої гірко розридалася вголос. Але цьоця Дозя і з цієї ситуації знайшла вихід:

— Личко? Що — личко? Личко завжди можна намалювати! Це фігуру не намалюєш! А вона в тебе така — кращі кіноактриси позаздрять! — і стиснула мене за талію, легко охопивши її великими й вказівними пальцями рук.

Дядьків ювілей святкували в найкращих львівських традиціях. Столи вгиналися від наїдків і закордонних напоїв. Офіціанти бездоганно обслуговували гостей, серед яких було навіть кілька суддів і прокурорів з дружинами. Спочатку все йшло за правилами Версальського двірця: найвищий етикет, манірність дам, вишуканість чоловіків. Проте коли ближче до півночі найпомпезніші гості відкланялася й дядько з тіткою та зі мною провели їх аж до таксі, решту присутніх почали святкувати ювілей, як уже самі знали. Залунали народні пісні, жарти, веселі тости, стало затишно й тепло, як колись у бабусиній хаті, коли після зібраного в колгоспі врожаю мало не на всю ніч за столами збиралася її ланка. Зрозуміло, у ресторані ніхто не наважувався співати пісень із політичним підтекстом, як це було колись у селі, проте стосунки українсько-польського соціуму Західної України навіть в «Інтуристі» було обіграно феноменально. Одну пісню й нині можу відтворити майже повністю — забувся тільки початок:

Співали й польською мовою, хоч і з виразним українським акцентом:

Наприкінці: й іще за столами, і навіть уже під рестораном, коли усі вийшли звідти з пакунками, бо цьоця Дозя кожному гостеві зладувала як не шматок торта, то нарізаного м’яса, то заморських фруктів, то пляшку «Савєцкава шампанскава» чи й вірменського коньячку, — добрі й веселі, щасливі й підпилі чоловіки й жінки стали дерти горло добряче приправленими «перцем» і веселим жартом співанками, на які в білий день і на тверезу голову, зважаючи на свій поважний вік та на високі посади, ніколи не наважилися б:

А вже на вулиці, біля порожньої зупинки, звідки хто йшов додому пішки, а хто сподівався, що таки під’їде викликане телефоном ще з ресторану таксі, залунали й сороміцькі народні коломийки, від змісту яких мої щоки спалахували, як півонії. Добре, що надворі було темно, а при світлі вуличних ліхтарів рум’янців не видно:

Проспівавши, реготалися, обнімалися, притупували ногами й починали іншу:

Цьоця Дозя цитькала на найголосистіших і лякала, що ось-ось приїде міліція, але гості кивали на дядька й безтурботно твердили, що їхній адвокат їх же й оборонить, і разом з іменинником далі виспівували про грішні плотські втіхи:

Хто міг у ті хвилини знати, що ювілей стане останньою щасливою подією в житті дядька Данила? Наступного дня йому таки вирвали зуб мудрості, рана від якого довго не гоїлася. Тож бідолашного лікували-лікували, поки не поставили найстрашніший діагноз: рак. Цьоця Дозя возила чоловіка по всьому Союзі до найкращих лікарів і шарлатанів, возила всюди, куди хто радив і де була хоч найменша надія на рятунок. Та від смерті ще ніхто не втік.

…Цвіли яблуневі сади, коли ми ховали дядька Данила. Цьоця Жирафа голосила за ним, як за рідним. На похорон прийшло багато люду: коли з під’їзду виносили домовину, вся вулиця біля будинку аж вирувала. Я, уже студентка першого курсу, за телеграмою прибула до Львова з татом, і ми удвох ні на хвилину не відходили від цьоці Дозі, котрій знайома медсестра то робила заштрик, то давала під язик якісь таблетки. На цвинтарі вдова ледве трималася на ногах, але наступного дня майже вдосвіта розбудила нас і викликала таксі. На глухому передмісті за написаною на папірчику адресою ми розшукали хату старенького ксьондза й уже разом з ним приїхали на Личаківське кладовище, щоб запечатати дядькову могилу, бо в ті часи похоронний обряд відомого в місті адвоката у присутності священика відбуватися не міг навіть при найбільшому бажанні рідних.