Дівчинка на кулі

V

Наприкінці квітня, у другому класі, я серйозно захворіла: підхопила гепатит А. Зрештою, не я єдина. У шкільному коридорі стояв великий металевий бак із краником і приковане до нього ланцюжком погнуте алюмінієве горнятко. У той старенький бак шкільна прибиральниця щоранку наливала два відра холодної води із криниці. З нього ми всі й пили воду, тож і заразилася «жовтільницею» третина класу. Та, окрім мене, у лікарню батьки не віддали нікого. Моя ж мама панічно злякалася, що захворіють брат і сестра, а може, й вона сама, тому змусила тата пізно ввечері везти мене велосипедом до інфекційної лікарні. У ті часи від слів «інфекція», «інфекційна хвороба» віяло містичним жахом. Вони чомусь асоціювалися якщо не з видимою смертю, то, принаймні, з її явним наближенням. Навіть коли мене вже виписали з лікарні, мама дала мені окреме горнятко, окрему миску й ложку і категорично заборонила їсти з іншого посуду. Спала я теж тоді в окремій кімнаті. Сама. А гратися з братом і сестрою мені було суворо заборонено ще з добрий місяць.

Тяжко бути відторгнутим. Людина — тварина стадна. Без спілкування з іншими їй робиться не просто нудно — настає упадок усіх життєвих сил. Ну й що з того, що не змушували до жодної роботи, що корову на пасовищі пас дідусь? Зате ж замикали на ключ, і я цілими днями сиділа під домашнім арештом, — а надворі буяло літо, набирала соків у саду зав’язь, щебетали ластівки, літали метелики, оси й бджоли! Можна було цілими днями читати книжки, але чомусь не хотілося. Дозволялося спати досхочу, але щось піднімало мене на ноги з першими променями сонця. Не заборонялося годинами слухати радіо, але й воно також стало нудним, аж зеленим. Я вперше зрозуміла, що означає бути інакшою, не такою, як усі, й збагнула, як це драматично. Тоді ж мені довелося пережити такі нестерпні дні, які стають неймовірно важкими навіть для дорослих. Для всієї родини я була «заразною», а отже, небезпечною, небажаною, — словом, такою, якої слід відверто сторонитися.

Значно пізніше, коли я вже працювала в Обласному Центрі й жила зі старшим сином у гуртожитку, на нашому поверсі мешкала сім’я молодого «даішника». Він примудрився десь заразитися гонореєю. Про це довідалися всі гуртожитські сусіди і стали його сахатися так явно й відкрито, наче гонококи роєм кишіли навколо своєї жертви у радіусі щонайменше двох метрів. Я тоді, мабуть, теж була подібна на власну маму, яка вважала за найліпше спекатися мене, «жовтушної», запроторити в лікарню подалі від хати, й за тридцять п’ять днів мого перебування там не відвідала жодного разу. Тож коли Лейтенант виходив зі спільного туалету (єдиною для кількох гуртожитських сімей ванною кімнатою я тоді принципово не користувалася), я сама чи хтось інший із мешканців нашого блоку, боячись «зарази», тут же хапали в руки пляшку із хлоркою та щедро поливали нею й унітаз, й підлогу в туалеті, — аж доки поверхом нижче не проступили оранжеві плями, й комендант, зловивши мене на місці злочину в момент псування громадського майна, не зчинив такого скандалу, що весь блок збігся на його крик.

Інфекційні хвороби, як і найстрашніший, бо найганебніший, їх різновид — венеричні захворювання, тоді вважалися жахливою річчю. Пам’ятаю, як на третьому році навчання в інституті завагітніла ще до шлюбу наша однокурсниця Поліна — непоказна на вроду, затуркана дівчина, донька лісника із глухого села. З рідної хати її жорстоко й безжалісно виживали, за те що дала до весілля, та й сам винуватець проблеми з оформленням шлюбу не квапився, навіть зверхньо заявляв батькам дівчини, що ще мусить перевірити, чи та дитина буде на нього подібна. Тим часом страшний токсикоз не давав нещасній спокою. Комендант гуртожитку порадила Поліні звернутися в жіночу консультацію: може, там чимось зарадять. Вагітну послали здавати аналізи, зокрема й такий, обов’язковий для всіх майбутніх мам, як кров із вени на реакцію Вассермана. Результат аналізу був, як грім з ясного неба: три плюси, що означало — сифіліс у піковій стадії! У гуртожиток несподівано нагрянула міліція, з жорстким упередженням опитала всю нашу студентську групу й просто серед ночі забрала дівчат із Поліниного блоку на перевірку. Такі ж самі гості з’явилися на порозі в її батьків і в домі нареченого. У всіх аналізи виявилися від’ємними. Полінин хлопець привселюдно називав свою колишню дівчину к…рвою француватою[42], батьки повикидали з хати на вулицю під паркан усі її речі. Поліна з відчаю спробувала накласти на себе руки в гуртожитку, але дівчата її вчасно зняли із петлі. Викликали «швидку», бо хоч екс-повішельниця вже дихала, проте ніяк не приходила до тями. Її терміново, під голосний рев сирени «швидкої допомоги», відвезли в неврологію, де вліпили діагноз «шизофренія», як це робили тоді всім, хто зважувався на суїцид, а в паспорті утелющили спеціальний штамп. Наступного дня вагітну замкнули в дерматолого-венерологічному диспансері для примусового лікування від сифілісу й почали готувати до аборту. А ще через кілька днів з’ясувалося, що в бідолашної — «усього лише» гепатит, при якому реакція Вассермана дає такий самий результат, як і при сифілісі. Полінин наречений таки повів її під вінець, але внаслідок убивчої протисифілісної терапії дитина народилася розумово відсталою й у вкрай тяжкому стані прожила аж двадцять чотири роки, доки Бог її не забрав. Коли я зрідка зустрічаюся зі своєю колишньою однокурсницею, мені завжди стає моторошно від того, що вона пережила. Але Поліна ніколи про свої митарства не згадує. Зараз її обсіли інші клопоти: чоловік-пияк, який виносить із хати все, що вхопить, троє неслухняних синів-шибеників, спаралізована свекруха й рідна мати у такому ж стані, між якими вже добрий десяток літ розривається нещасна жінка…

Татові довго не відчиняли дверей приймального покою інфекційної лікарні. Потім ще добру годину сонні люди в білому сварилися з батьком, чому він, а не мама, привіз хвору дитину, чому не зробив цього вдень, а серед глупої ночі, вимагали мого свідоцтва про народження, бідкалися, хто ж у лікарні буде розчісувати мої довгі коси. Нарешті мене таки прийняли, скупали, перевдягли у страшенно запране лахміття, яке звалося лікарняною піжамою, та й завели в порожню палату, щоб не контактувала з іншими хворими, допоки медики не отримають результатів усіх аналізів. І ось я, дев’ятирічна дитина, лежу одна-єдина в порожній палаті. Досі я ще ніколи не ночувала сама, мені дуже страшно, й від цього ніяк не можу заснути. Моторошно навіть плакати вголос: ану ж на моє хлипання у дверях з’явиться яке-небудь страшидло з гострими зубами й кігтями!

Щоб позбутися уявних жахів, умикаю електролампочку. Стає вже не так лячно. Але коридором чалапає кульгава медсестра. Остерігаючись її гніву, я заплющую очі й удаю, що сплю. Медсестра вимикає світло. Мої страхи знову наростають і наростають: щось шарудить у кутку, чомусь ворушиться штора на вікні. Я зриваюся з ліжка, босоніж біжу до дверей, стаю на стільчик і вмикаю лампочку знову. Поволі тягнеться час. Відчуваю, що очі вже самі заплющуються, повіки злипаються, та мою дрімоту обриває прихід тієї ж медсестри. Вона бубонить, проклинаючи якогось дідька, що вночі як не в тій, то в іншій палаті вмикає світло, хоч вона вже його кілька разів вимикала. Знову ворушиться фіранка, скрипить шухляда в тумбочці, щось шарудить під ліжком. Я клацаю вмикачем. Заснути цього разу ще важче. Але ось я поринаю в заколисуюче бліде шумовиння, вже навіть бачу зимовий колгоспний сад і вулики, повнісінькі золотого, аж янтарного меду. Та коридором знову тюпає крива медсестра, знову вимикає світло й укотре будить мене від сну. Так я то дрімала, як заєць під кущем — з одним напіврозплющеним оком, то прокидалася аж до самісінького ранку, допоки та сама медсестра не дала мені добрячого штурхана й, погрожуючи всіма існуючими карами на світі — аж до тієї, що зачинить мене у комірчині з брудною білизною, де лампочки взагалі нема, — заборонила вмикати світло. Та надворі вже засіріло, в палаті проступили контури меблів, стало не так страшно, — і я, втомлена до краю й від того ще більше хвора, впала у м’який, глибокий сон, як у перину, впала на саме її дно й непомітно для себе заснула.

Розбудив мене лікар, подивився на білки очей, наказав підняти сорочку й показати живіт, понатискав під ребрами, щось гмукнув і вийшов. Їсти принесли якусь пісну, непривабливо рідку та ще й відворотну на вигляд, сіро-синю кашу. Мене вирвало від одного її виду. Примчала санітарка зі шваброю, прибрала, не сказавши й слова, але подивилася на мене з такою люттю, що я з головою накрилася ковдрою, очікуючи, що зараз мене почнуть бити тою ж таки шваброю за все підряд: за ввімкнене вночі світло, за те, що болить у правому підребер’ї, за неторкану кашу, за забруднену ковдру. У палаті довго-довго стояла мертва тиша, і я насмілилася бодай упівока глянути, чи медсестра або прибиральниця не стоять над моїм ліжком. Нікого. Мені страшенно захотілося до туалету, але я не знала, де він, а мені ніхто й не здогадався показати потрібні двері. Не маючи сили більше терпіти, вийшла в коридор, але ним якраз у той момент крокувала зі шваброю в руці, як солдат почесного караулу, та сама злюща санітарка. Упізнавши, вона цупко вхопила мене за комір піжами, відчинила якісь двері, пхнула туди й засичала, мало не уткнувши мене обличчям в унітаз:

— Ригати[43] тільки сюди! Ясно?

Слава Богу, туалет знайшовся, хай і в такий драконівський спосіб, і малу потребу я справила. Та, повернувшись до порожньої палати, знову впала у відчай. Скільки мені ще тут бути самій? Скільки ще отаких моторошних ночей доведеться пережити?! Ні, треба звідси тікати! Я підійшла до вікна, що одночасно було й дверима на балкон, визирнула. Другий поверх. Високо… Але, якщо широко розвести руки, як ластівка крильця, можна й не розбитися! Я ж легесенька, падати буду поволі! Замок піддавався важко, але після моєї півгодинної вовтузні й шарпанини нарешті все-таки відчинився. Внизу, на подвір’ї лікарні, я побачила свого тата. Угледівши мене на балконі, він благав зачинити двері й не висуватися — але я вже перекинула ногу через перила. Стрімко шугнула вниз — і… мене щось різко шарпнуло за гомілку й не пустило загриміти додолу: права ступня застрягла в тугому сплетінні гілок дикого винограду. Листя виноград ще не випустив, лоза була суха й жорстка, як грубе мотуззя, але мою ніжку вхопила, як собака кістку: вивільнити її я не могла навіть усім тягарем свого тіла, й тому висіла головою вниз, безладно бовтаючи руками й вільною ногою в повітрі. На балкон із палати увірвалося кілька розлючених медиків у білих халатах, які розрепетувалися на тата, а далі затягнули мене досередини, вивільнивши обдерту й аж синю ногу з виноградної пастки. Санітарка жужмом зібрала з ліжка мою постіль і потягла мене за руку на перший поверх.

Нова палата виявилася велика: аж на вісім ліжок. У кожному з них лежали хворі дівчатка: більші й менші, майже дорослі й дошкільнята. Мені запропонували єдине вільне ліжко в самому кутку, а найстаршій у палаті пацієнтці медсестра наказала пильно стежити за моєю поведінкою, бо я щойно мало не вистрибнула з другого поверху. Усі вікна, крім малесеньких прямокутних кватирок, забили цвяхами. Зі мною розмовляли мій лікар, старша медсестра й тато. Усім їм я дала чесне слово, що більше ніколи й нікуди з лікарні втікати не буду.

А тим часом мене почали готувати до зондування. Дівчатка, які вже пройшли цю дуже неприємну процедуру, ділилися своїми враженнями. З усього сказаного я зрозуміла єдине: зондування — це жах! По-перше, треба ковтнути шланг, який лікар заштовхує аж у шлунок. По-друге, близько години лежати на боці з тим шлангом у шлунку й спостерігати, як із нього виходять шлункові чи й печінкові соки. Коли маленьким пацієнткам робили таку процедуру, то біля них обов’язково сиділи їхні матері. Я ж знала, що моя мама до мене в лікарню не прийде. Коли лікар запитав, чому, я відповіла, що не схоче, але він не повірив: мале — дурне, меле казна-що! Коли ж замість мами прийшов тато, його не пустили наглядати за мною під час зондування: в ті часи обов’язки чітко ділилися на чоловічі й жіночі — і ніхто з татів не міг перебувати з дитиною на лікарняному чи брати відпустку для догляду за малям. Лікаря дуже розлютила, а водночас чомусь сильно зацікавила відсутність моєї матері. Він старався розгадати таємницю її нехтування хворою дитиною, постійно розпитував, чому моя мама мене не любить, після чого я замикалася в туалеті й ридма ридала. Та найважче було спостерігати за тим, як до всіх пацієнток приходили відвідувачі, серед яких мами були найчастішими гостями. Мене ж провідував тільки тато, щоправда, по два-три рази на день. А якось приніс величезну розквітлу гілку сортового бузку. Щоб я не плакала, іноді разом із татом приходив і Генерал — Пал-Палич — та навіть приносив рудого пекінеса Рижика, в якого з рота кумедно звисав рожевий язичок. Песик був дуже гарний, потішний, веселий і добрий. Та я мріяла, щоб мене відвідала мама! Цілими днями тулилася носом до шибки, й відігнати мене можна було тільки тоді, коли чиїсь батьки кликали свою дитину до вікна, аби поспілкуватися через скло. Усі медики бачили, як я сумую. Зла прибиральниця якось навіть спересердя бовкнула:

— У цієї дитини мама вмерла, чи що?

Я не зрозуміла підтексту сказаного, тому сприйняла почуте буквально і впала у неймовірний розпач: моя мама не приходить тому, що вона вмерла! Я боялася запитати в тата, чи це правда, тільки з горя плакала вдень і вночі. Мабуть, саме через це лікування гепатиту, котре за сприятливих обставин закінчується за якихось три тижні, посувалося дуже мляво: печінка не зменшувалася, я нічого не могла їсти, худла на очах попри всі старання лікарів. Зібрали консиліум, призначили нове лікування — і знову ніяких зрушень! Поставити на ноги мене могла тільки поява найріднішої людини. Та мама й слухати про це не хотіла. На всі татові благання хоч раз навідатися до мене в лікарню вона відповідала категоричною відмовою:

— Нічого твоїй улюблениці не станеться! Вистачить того, що ти до неї щодня бігаєш!

— Таж дитина плаче!

— Дитина?! Дівуля стара! Плаче, кажеш? Менше буде пісяти!

Кілька разів, уже дорослою, я пробувала вивідати причину, чому мама так жодного разу й не відвідала мене хвору. Надія вмирає останньою, отож і в мене в душі до останнього жевріла квола надія, що мою неньку все-таки стримували якісь вагомі причини. Та у відповідь лунало:

— Поцілуй мене в ср…аку! — мама не звикла до «китайських церемоній» і вислови не особливо добирала. — Не хотіла — й не прийшла! Що, в мене іншої роботи не було?

Минули літа. І якось мою, вже сімдесятирічну, маму мені самій і довелося везти в лікарню із серцевим нападом. Зацитькувати її й умовляти погодитися на стандартні медичні процедури було ще важче, ніж малу дитину.

— Не хочу крапельницю! — впиралася мама.

— Але чому?

— Бо ти на моє життя важиш, ти хочеш моєї смерті!

— Мамо, від крапельниці не вмирають — навпаки, від неї стає легше.

— А я чула: як у вену повітря потрапить — одразу смерть!

— Подивіться уважно: у крапельниці нема ніяких бульбашок повітря! Та й медсестра досвідчена, не вперше крапельницю ставить. Давайте руку!

— Не дам!

— Мамо, у медсестри багато інших пацієнтів, вона з вами панькатися не має часу!

— То най собі йде до інших!

— Але ж лікар призначив вам крапельницю! І я купила дорогі ліки, які іншим способом ввести неможливо.

— То став крапельницю собі, як ти така мудра!

Коли ж призначили ультразвукове діагностування, що робили в іншому корпусі, мама вчепилася в мене обома руками:

— Сама не піду! І з медсестрою теж не піду, бо вона мене там залишить, а я назад не втраплю!

— Я відведу вас! Переставлю свою першу пару на потім (я вже тоді викладала в університеті). Ви підете в кабінет УЗД, а я зачекаю під дверима.

— Ні, не під дверима, а всередині! Як мені від того УЗД стане погано, будеш мене рятувати!

Та черга рухалася дуже мляво. Я розуміла, що мені давно пора бігти в університет, і ледве впросила маму відпустити мене. Коли ж після пари стрімголов повернулася назад, моя мама металася коридором, як поневолена рись:

— Де ти ходиш, заразо? Я вже думала, що тебе нині не буде! У мене все погано! Апарат показав, що все дуже зле, — а тобі й байдуже!

Я кинулася до лікаря. Він заспокоїв: звісно, оптимального стану здоров’я нема, але результати УЗД не засвідчують і крайньої біди.

Втім, на другий чи третій день проблеми прийшли вже з іншого боку:

— Тут до всіх цілий день ходять і ходять, а ти хвостом мелькнула вранці — й аж тепер, уже далеко пополудні, приперлася! Що, не розумієш, як мені, старій, самій тут гірко?! Ніхто доброго слова не скаже! А лікарі!.. Вони на мене навіть не дивляться! Кажуть, що тут такі ліки призначають, щоб старі якнайшвидше вмирали. Ая-я![44] Мені вже зробилося набагато гірше, ніж удома!.. Забирай мене звідси! Я в цій лікарні не витримаю! Тут і здоровий би заслаб!

— Мамо, треба пройти весь курс лікування! — умовляю я. — Ще сім днів. Я ж кожен день навідую вас по два-три рази! А сидіти коло вас увесь час не можу: та ж я на роботі, хто мене відпустить? До інших пацієнтів узагалі лише раз на добу або й на дві родичі приходять — я ж бачила!

Мама дується, ображається, демонстративно витирає сльози:

— Файна донечка!

— Яка вже є! Додому не поїдете, поки не підлікуєтеся. Дивіться, ще скільки ліків не використано, скільки заштриків треба зробити!

— Навіщо? Аби я вмерла?! Вези мене додому, я тобі кажу! Уже вези, чуєш!!!

Та найстрашніше почалося тоді, коли мама стала сама собі діагнози вигадувати:

— Ні, це в мене не серце! Це щось із головою!

— Голова болить, бо у вас високий тиск, а тиск пов’язаний із серцем, — кажу я.

— Лікар сказав, що тиск — нирковий.

— Він мав на увазі нижній тиск. Щоб його зменшити, вам прописали сечогінне.

— А тепер я бігаю до туалету так самісінько, як тато: через кожні чверть години! — бідкається мама. — Долікували до ручки! Я так і знала, що тут мене угроблять! Я тебе попереджала!.. Від тих крапельниць я тут заробила ще й аденому простати!

— Та що ви таке кажете, мамо? — я вже й не знаю, чи мені сміятися, чи плакати. — Нема у вас ніякої аденоми простати!

— Ой, брешеш! Я знаю, що є. Мене не обдуриш! Що, неправда? Є в мене аденома простати, є! Тепер захочуть оперувати! Тобі, звісно ж, мене не шкода, ти погодишся — і все, мені фертик!

— Аденоми простати в жінок не буває, — терпляче пояснюю я мамі.

— Чому це не буває? У тата може бути, а в мене — ні?

— Мамо! Тато — чоловік, а ви — жінка. Якщо нема простати, то й не може бути тої пухлини, яка називається аденомою!

— Брешеш, як сива кобила! Я спитаю лікаря.

— Лікар буде мати з чого реготати!

— О, тут зі слабих ще й сміються! — ображається мама. — Як татка свого — то ти до професора возила, а як мене — то вмирай собі, мамо, від аденоми простати!

— Мамо, яким органом відрізняється чоловік від жінки?

— Ну, — зам’ялася на хвильку мама, — чоловік має… кукурудз!

— А простата відповідає за те, щоб той «кукурудз» уставав! У вас є чому встати?

— Безстиднице, ти з мамою про таке говориш!

— Я лиш пояснюю, чому у вас не може бути аденоми простати.

Через кілька днів лікар вичитує мені, що більше терпіти щоденних маминих повчань і докорів не може, й виписує її з лікарні. Прошу, щоб хоч курс заштриків пройшла у стаціонарі. Та лікар невблаганний: каже, щоб кололи маму вдома, бо в нього вже голова пухне від цієї хворої, а таких пацієнток у нього не одна й не дві — добра половина кардіологічного відділу. Забираю маму з лікарні. По дорозі додому маю співане й читане: і знущалися з неї медсестри й лікарі у тому шпиталі, і я належно не піклувалася, і про все Андрійкові розповість, як лише той приїде із Чехії… Ще б пак! Тільки чомусь навіть сповістити Андрія, що потрапила в лікарню, мама мені не дозволила: навіщо хвилювати любого синочка?

Після лікування жовтільниці в інфекційній лікарні я витяглася вгору, хоча стала худа-худюща, аж світилася. У третьому класі за першу парту вчителька посадила меншу від мене на зріст дівчинку, а я опинилася за другою. І все було би гаразд, але мама заповзялася щодня дорікати, що я, значить, стала гірше вчитися, якщо мене пересадили. Я ж училася, як навіжена, бо і вдень, і вночі мріяла про мамину похвалу, — та марно. Вдома на столі щовечора старалася розгорнути зошити на тих сторінках, де красувалися розкішні «п’ятірки» — у той час найвищі оцінки, та мама їх не помічала упритул. А може, їй було не до мене, бо знову завагітніла, і в нашій хаті почалися нові сварки, дорікання та плачі. До маминої хронічної істерики долучилася з докорами батькові ще й бабуся. Тато щодня вислуховував довгі нотації про те, що він й не пияк, а зовсім не вважає. Я з цих тирад нічогісінько не розуміла: до чого тут пияцтво?

Дядьки в сільському буфеті, я сама не раз чула, припрошували один одного причаститися «самогойдалкою» такими-от словами:

— Ти що, мене не поважаєш? Ага, поважаєш? Тоді випий!

Отож мені тепер почало здаватися, що мама й бабуся силоміць примушують тата пити горілку, раз кажуть, що він «не вважає», — хоч і жодного разу при таких балачках пляшки на нашому столі або в їхніх руках не бачила. Я дуже переживала, що через маму з бабусею мій тато зіп’ється, як Семенів старший брат Стьопочка, якого по-вуличному дражнили Цьопочкою. Отой Стьопочка, ідучи додому із сільської забігайлівки, що називалася «Ластівкою», але яку сільське жіноцтво перехрестило на «Сімейні сльози», любив посидіти в нас на окопі, підперши голову руками та хитаючись, як стеблина на вітрі, й розпачливо мугикати: «Шумєл камиш, дєрєв’я ґнулісь і ночька тьомная била…». Чому пиякам так подобається саме ця пісня? Таж вона про любов, а не про пиятику! Мабуть, тому, що їм теж «комиші» шумлять у голові, а самі вони хитаються на всі боки, наче під вітром «дєрєв’я». Але Цьопочки я панічно боялася, бо на власні очі бачила, як він із п’яного одуру зловив невеличкого півника-«американчика» у Дідички під хвірткою та відірвав йому голову, а тоді кинув і закривавлену голівку, і пташине тільце, що билося в агонії, у наш сад у кропиву. Взагалі у мене з дитинства ставлення до алкоголіків було препаскудне. Та й нині вважаю, що п’яниця — це вже найнижчий ступінь деградації. Ще живе тіло, але вже без душі, тому від нього можна чекати чого завгодно.

Зранку я поспішала до школи, після обіду пасла корову, а ввечері допізна робила уроки. Брат і сестра страшенно мені заважали, тому я змушувала їх гратися у «перший клас», у якому, закономірно, ставала вчителькою. Поволі обоє менших вивчили букви й навчилися лічити, користуючись рожевими й голубенькими паличками, які зберігалися у прозорому футлярчику ще відтоді, коли я сама була першачком. Але осінь — не настільки час навчання, як пора збирання врожаю. Сільські родини нещадно використовували дитячу працю. Та й як було не використовувати вдома, якщо школярів офіційно зривали із занять і везли вантажними бортовими машинами на колгоспні лани збирати картоплю й чистити цукрові буряки. Погода ставала холодна, йшли проливні дощі. Буряки, які бригадир заборонив копати у вересні, вважаючи, що за жовтень вони ще підростуть і наберуть більшої цукристості, робилися тяжким прокльоном для тих, хто їх вирощував. Цей овоч на колгоспних ланах здебільшого розпочинали копати аж тоді, коли добряче підмерзало. Холодний вітер продував одяг наскрізь, у дірявих чоботах хлюпало болото, в руки заходили зашпори. Але все село — від малих до старих — цокотіло зубами на простогоні, біля величезних бурякових кагатів. Мама на роботу в колгосп не ходила, тому на бабусю звалилася подвійна норма трудоднів. А одного вечора голова колгоспу й директор школи прителющилися до нас пізно ввечері й почали вимагати від тата, щоби той підписав позику на літаки. Це означало, що він мав перестати отримувати зарплату мало не цілий рік. Щось там, якісь копійки, звісно, від зарплатні ще залишалися, але для нашої багатодітної сім’ї це було все одно, що псові муха. Коли ж тато вперся, що нічого підписувати не буде, «влада» вирішила взяти сім’ю «на ізмор»: ми позіхали на весь рот, дрімали сидячи, а «гості» вперто бурмотіли, що не дадуть дітей покласти в ліжко, поки тато не підпише все, що треба, дорікали йому, що через нього малі плачуть, давно спати хочуть. Потім голова колгоспу став присікуватися до батька з однією й тією ж фразою: «Ти проти радянської влади? Ти проти радянської влади? Ти проти радянської влади?». Директор школи зняв із гачка біля дверей татову брезентову робочу куртку й почав обшукувати кишені, знайшов квитки в кіно — й зробив із цього кінець світу: «Ви подивіться: та це ж страшне явище! Він собі в кіно з жінкою ходить, а державі допомогти якоюсь копійкою не хоче! Страшне явище!». Але тато понуро твердив, що завтра ж зголошується на роботу в шахтах на Донбасі — й нехай уже там із нього деруть ту прокляту позику: у шахтарів зарплата більша, то щось і на прожиття залишиться. Така несподівана, але дуже обнадійлива для влади обіцянка подіяла на наших мучителів. Вже через кілька днів татові й мамі вручили у сільраді паспорти, що тоді було нечуваною річчю. Збагнувши, що влип по самі помідори, батько признався про все Пал-Паличу. Той стурбовано запитав, чи підписував тато якусь заяву, а коли почув, що ні, порадив добре сховати паспорти і нікого й нічого не боятися. До нас знову зачастили «гості»: то директор школи Страшне Явище, то голова, якого в селі, за те що вганяв за жіночими спідницями, дражнили Бугаєм, то колгоспний парторг, якого люди позаочі пошепки звали Вєрним Лєнінцем. Умовляли, погрожували, кричали, тупотіли ногами — але добитися, щоб тато поклав на стіл заяву, так і не змогли. Із комсомольського віку батько вже вийшов, у партії не був узагалі, а більш дійових методів впливу на нього, ніж оці — на щастя, відсутні, — так і не знайшлося, тож представники сільської влади мусили тільки облизатися й утертися рукавами.

На Новий рік усі дівчатка нашого класу мали стати сніжинками. Вчителька попередила, що для цього треба пошити рясні марлеві платтячка, але мама й слухати про це не хотіла, — хоч тато ще до мого народження купив швейну машинку, й мама уміла на ній шити. Влітку навіть пошила фартух вуйні Психічній, бо та не вступалася з хати із відрізом яскравого сатину три дні. В останню ніч перед святом шила мені марлеве платтячко вручну бабуся. Крохмалу, щоб у ньому його намочити і зробити пишним, у нас ніколи взагалі не водилося, — та бабуся, напевно, й не знала, що новорічний марлевий виріб треба ще й підкрохмалити. Моє плаття-безрукавка не мало жодних зборок, рюшів чи фальбанок. Воно обчепило моє тільце, як мішок, вузьке й рівне від плечей до пят. У тій новорічній обнові я уподібнилася до маленького привида або до кокону метелика-капусниці, а не до сніжинки. Всі з мене відверто сміялися, і Стара Карга, яка знову вела в нашому класі уроки, бо Марія Степанівна поїхала на курси перекваліфікації, на сцену мене не пустила.

Зрештою, там і не відбулося нічого казкового, а навпаки, щось із розряду фільму жахів, — бо чомусь від електричних гірлянд сталося коротке замикання, від якого спалахнула ялинка на сцені. Сніжинки, зайці, вовки й ведмеді від побаченого жахіття кинулися, збиваючи одне одного з ніг, гуртом за куліси й там усі разом так верещали та голосили, що їх почули аж у сільраді на другому боці вулиці. Ніхто з переляканої дітлашні й не помітив, що я хлипала в темному куточку. Втім, пожежу старшокласники і завгосп швидко загасили, але при цьому потовклося багато дуже гарних ялинкових іграшок — як казали вчителі, «ще австрійських чи польських».

Я була просто шокована, коли Стара Карга вліпила мені за другу чверть трійку з математики, хоч я досі уяви не маю, чому й за що. Коли значно пізніше повернулася Марія Степанівна й почала з нею сваритися за мою четвертну оцінку, Карга виправдовувалася, що вона підсліпувата й, мабуть, чиїсь чужі оцінки навпроти мого прізвища виставила. Та за трійку в табелі вдома мене чекали великі неприємності. Мама перестала зі мною розмовляти. Тоді це сталося вперше, бо надалі вона вже з будь-якої причини або й без неї, бувало, не озивалася до мене по цілому тижневі. Краще б уже вона мене била!

А тоді за оту злощасну трійку й на додачу за те, що я десь посіяла новенькі двадцять п’ять копійок, яких би вистарчило на цілий буханець білого хліба, мама виштовхала мене у самому светрику й байкових шароварах із хати надвір, де вовком вила й кидала цілими пригорщами колючого снігу в обличчя завірюха. У хаті грипували брат і сестра, мама рятувала їх уже третій день то гірчичниками, то зміїною маззю, від якої вони верещали, як поросята, то годинами парила Андрієві й Лілі ноги. Як тільки я опинилася надворі, обоє малих заверещали такими голосами, що аж наш пес лячно завив. Я злякалася, що зараз мама і їх повикидає на сніг, але, хоч плачі й не втишилися, а навіть стали ще голоснішими, сінешні двері більше не відчинялися. Після довгих слізних благань впустити мене назад до хати й невдалих спроб відчинити засунені зсередини на засув сінешні двері я пробралася в ясла до стайні й там, зігріта коров’ячим диханням, заснула. Аж коли вранці прийшла бабуся й помітила, що мене в ліжку нема, то наробила лементу. Мама клялася батькові, що ні слухом, ні духом не відала, коли й куди я ввечері поділася. Але мені самій через багато років уже примирливо призналася, що хотіла тільки налякати мене, — та Андрій, коли злазив із печі, встромив ноги в каструлю з окропом на припічку і з болю перевернув баняк у той тазик, в якому парила ноги Ліля. Обпечені брат і сестра кричали криком, від болю майже до ранку не могли заснути. Нещастя настільки забило мамі памороки, що вона просто забула, що залишила мене надворі. Цілий тиждень після цього прикрого трафунку моя рідня сварилася, із сусіднього села привезли лікаря до малят, і він терміново послав тата по ліки в місто, — а в перервах між доглядом за Андрієм та Лілею всі домашні товкли мене на винне яблуко. Я дістала й лозиною від бабусі, і ремінцем від тата, й кулаками межи плечі від мами. Мені не давали й рота відкрити, щоб бодай пояснити, чому я ночувала в стайні. Натомість насипали в куточку гречки й наказали стати на неї голими колінами на цілу годину. З моїх очей котилися такі великі й круглі сльози, як горох. На тій колючій крупі, що, здавалося, проколює коліна до самих кісточок, я натхненно бажала собі вмерти, втопитися, замерзнути в снігах. Але з вершечка ялинки на мене дивився біленький ангел, теж «польський чи австрійський», — і, як маятник, хитав головою. Хіба я могла йому перечити?

На батьківських зборах Марія Степанівна пояснила мамі, що трійка в моєму табелі — то є прикра помилка, бо я — найкраща учениця в класі, й що вона дуже рада бачити маму знову вагітною, бо сподівається, що й інші її діти будуть такими ж мудрими, як і Олечка. Про це мама увечері в ліжку розповіла татові. Але в неї на все і про все була власна думка, в тому числі й про мене:

— Та наші інші діти — набагато кращі! І що та вчителька такого в Ольдзі знайшла? Дідько дідьком! Я вже й не рада, що ми її зі Львова забрали. Було би й нам легше, і Дозі з Данилом веселіше, і їй самій краще. Це не сільська дитина! Навіть не те що не сільська, а взагалі якась нелюдська дитина!

— Тобі циганка показувала в небі ангела над нею? — нагадав тато.

— Ей, напустила якоїсь мани, цигани це вміють, — а всім здалося: ангел! — відрізала мама. — Ніякого ангела не було! Якщо довго дивитися на хмари, то можна побачити і коня, й хату, й стару відьму!

— Був ангел! Був! — стояв на своєму тато.

— О, тобі хоч кіл на голові теши, як лиш про твою Олюсю йдеться! Ти лише її одну найбільше й любиш!

— Бо ти якраз її одну й не любиш зовсім!

— А мені весь час здається, що нам цю дитину в роддомі підмінили!

— Ти звихнулася, жінко, із глузду з’їхала, чи що?

— Ага, здуріла! Тільки скажи мені: на кого вона в нашій родині подібна? Ага!

Моя насмерть перелякана душа терпне: я — чужа дитина, це не мої батьки! Тато довго мовчить, аж поки зі сльозами в голосі не видушує:

— На мою маму подібна! Подивися сама на старі знимки — й переконаєшся.

— Аякже! Якраз на тих знимках дуже добре видно: там — доросла жінка, а тут — пуцьвірінок! Але назвав на мамину честь — тішся тепер! Я ніякої Ольги не хотіла! Я хотіла Ориськи. Казала тобі так у метриці записати, а ти що зробив?

— Усіх решту дітей я вже йменував так, як ти наповідала.

— То й знай: оті всі решта — то є мої рідні діти, а ця — не знаю, чия! Твоя — не твоя, але точно не моя!

— Ой, Ядзуню, як із тобою тяжко жити, якби ж ти знала!..

— Зате з тобою дуже легко! Скільки ти мені ще за життя дітей зробиш, га?! Зупинися, чоловіче, я більше цього клопоту не хочу! Мені вже набридло: то ходи черевата — то плекай, то ходи черевата — то плекай!..

— Спи вже, — зітхнув тато, — бо так настрій зіпсуєш, як навіть Дідичка не здатна!

О, сварливішої від Людвісі Дідички в Селі таки не було! Через свій гострий, як бритва, язик і шалену вдачу вона й заміж у молоді літа не вийшла. Сивіє вже, але з роками в її дурній голові розуму не додається. Минулого літа на власнім городі з доброго дива зрубала під корінь сортову рясну черешню. Взяла сокиру, півдня мудохалася, цюкаючи нею по грубому стовбурі, поки дерево таки не впало в молоду капусту, що ще й у головки не зав’язалася. Великі червоно-рожеві ягоди навіть здалеку блищали на сонці. Дідичка їх обривала з гілля цілий день — а на нас, дітей, що теж так хотіли тих черешень, аж слинка точилася, і заглядали через штахети на її город, гарчала, як собака, аж їй слина пирскала через рідкі зуби! Але минуло кілька днів — і висипала зогнилі ягоди на березі потічка. Їли їх і горобці, й шпаки, і кури, й гуси, і люті, як та Дідичка, оси. Ми теж підходили туди, але в ніс било таким перебродженим сопухом, що ніхто не наважувався бодай одну ягоду взяти до рук — не те що в рот покласти.

Жила молодша Дідичка разом зі своєю матір’ю. Тримали дві корови: окремо їх у неділю пасли й так само окремо обходили. Город поділили на дві частини й обробляли теж окремо, а в хаті Людвіся на підлозі провела крейдою кордон — і ні стара, ні молода його не переступали. Порушити границю могли хіба що нечасті гості, які з несподіванки такого розмежування в хаті одразу й не помічали: ні крейдяної межі, ні намальованих на підлозі стрілок, куди можна йти. Дітлахів на Дідиччиному обійсті цікавили хіба що три черемхи, та й то лише тоді, коли вони цвіли, а відтак укривалися дрібненькими, спочатку коричневими, а пізніше — й чорними ягідками. Наші наскоки на ці три черемхи здебільшого були одноразові,бо, помітивши діточе вторгнення, Людвіся ще днів зо два-три сиділа в кущах із грубелезною ломакою, щоб нею поламати нам ноги.

У колгоспі Дідички ніколи не виробляли встановленої норми трудоднів, але цим не надто журилися й що Божий день любили поспати до полудня. Деколи бригадир приганяв на бричці під самісіньку їхню хвіртку, залітав на подвір’я й гамселив пужалном від батога по вікнах, викрикуючи на всю вулицю:

— Котра година, к…рва мама ваша була?! Дванадцята?! Дванадцята, питаю? Жінки вже по чотири рядки буряків просапали, а ви, нероби, й досі вилежуєтеся? Ану негайно п…здуйте в поле!

Дідички вставали, йшли годувати й доїти худобу, снідали (чи то вже обідали) самі, брали сапки і, як любили услід за бригадиром повторювати, п…здували в колгосп. А пізно ввечері обов’язково вибиралися туди ж — красти як не колгоспну моркву, капусту, помідори чи картоплю, то зелену конюшину й молоді стебла кукурудзи, які вижинали серпами посеред лану цілими плесами. А що мали діяти: таж цілий день у стайні худоба мусила щось їсти!

За бригадирову «дванадцяту годину» молодшій Дідичці так і прозивалися — Дванадцята. Стару дражнили Вусатою Бабою, бо вона мала на лиці ріденьку довгу сиву борідку й такі ж вуса. Час від часу то одна, то друга Дідички приводили собі «хлопів» із чужих сіл, але ті в них довго не затримувалися, хоч кожен чимось-таки для їх занедбаного господарства прислужувався: один заново перекрив хату, інший збудував стодолу, а той посадив живопліт. Щоправда, все це чоловіки робили під недремним наглядом обох Дідичок та ще й із їхніми гучними вказівками, перемішаними із такою соковитою лайкою, яка не лунала навіть з уст колгоспного парторга, коли наймані бригади молдавських будівельників працювали на спорудженні ферми-«тисячника».

Кінець третьої чверті у третьому класі мені запам’ятався мало не ключовою подією в моєму житті. Та до неї ще треба було дожити, перебідувавши люту зиму. Відразу ж по Новорічних святах погода наче сказилася. Щоночі дерлася така буря, що незабаром мало не всі села в районі залишилися без світла. Порвало дроти, повалило електроопори, порозчімхувало яблуні й груші у садах, позривало дахи з будівель. У бабусиній хаті якась біда впала в комин: чи то сова, чи ворона, — але витягти її звідти ніяк не вдавалося, а дим із печі цілими густими клубами вертався назад до хати, дер у горлі, сльозив очі й не давав дихнути. Бабуся й так більше проживала коло моїх батьків, аніж у власній хаті, бо саме вона порала городи і худобу, прала, варила, прибирала. Мама ж цілими днями носилася з немовлятами, а коли ті підростали, то лише допомагала бабі в господарстві, але сама ніколи ніякої роботи не починала. Бабина хатина була дуже стара, маленька, десь учетверо менша від нашої, але також накрита дахівкою, а не соломою. Дідуся я пам’ятаю значно менше, аніж бабусю. Знаю, що він був контужений на війні, а після війни слабував на менінгіт і ледве видряпався з того світу. Коли я була ще маленька і взимку сиділа на печі, дід співав мені старовинних колядок та щедрівок, окремі рядки з яких озиваються в моїй пам’яті й досі: «У лужку, лужку росте деревце — струнке, високе, струнке, високе! Під тим деревцем — панна Олюська, панна Олюська, чільце золоте!..». А в іншій щедрівці до тієї ж панни Олюськи, яка виростила у своєму саду дивовижну білу лілею, приходили в гості тато, мама, брат, сестра — і всі просили квітку, а панна відповідала: «Не дам, не дам ні цвіточка, бо то моя лелійочка, красна лелія!». Мене завжди дивувало, чому ота красна панночка така скупа. Я б роздарувала кожному по квітці, якби в мене тієї лілії попросили!

Розбирати комин і перекладати піч дід із бабою вирішили тоді, коли вже потепліє, а добувати зиму перебралися до нас. У нашій хаті стало тісно, але для мене — набагато краще, бо добра й милосердна до всіх і до всього бабуся не давала мамі мене лупцювати на кожному кроці — і в її особі я мала справжню домашню берегиню. Але за бабиною хатою я дуже шкодувала. Мама не любила ходити в гості, не любила й сама гостей приймати, а в бабусі часто було гамірно — особливо коли колгосп нарешті давав раду з буряками й розраховувався за трудодні. Тоді вся бабина ланка збиралася, аби відзначити цю подію. На столі у високій сулії стояла мутна «самогойдалка», а на тарелях лежали гори голубців, книдлів, пампушок і вареників. Жінки їли, пили, реготали, аж дах підскакував, і так співали, що пісня, як той дим, виривалася через комин аж у небеса — і там нею заслуховувалися ангели. Ближче до ночі за своїми законними приходили їхні чоловіки, але не забирали благовірних додому, а залишалися всі разом у бабиній хаті мало не до світанку, — й тоді жіночі дзвінкі голоси спліталися з басовитими чоловічими в одну довгу косу, а крилаті небожителі потай від строгих архангелів спускалися по ній із небес на землю й товпилися під золотими знадвору шибками, слухаючи їхні співи.

Як я люблю, коли співають чоловіки! Жінки співають голосом, а чоловіки — душею! Такий собі, нібито непоказний, дядько, — а як поведе, то на тім світі всі його предки хапають капелюхи, щоб уже, сію мінуту, бігти помагати йому, — та святий Петро не пускає! Спочатку розспівувалися, тому починали з пісень серйозних і дуже пристойних. Але з кожною новою випитою чаркою гості ставали веселішими, а пісні — сміливішими. Пам’ятаю чимало з них тільки уривками:

А Ганя відповідала, що були, що гостила їх, укладала спати, й ніби усім догоджала однаковісінько, — але був ще й Михайло, малий попихайло, котрий і найсмачніші страви їв, і найкращу горілку пив, і спав не десь там, а в Ганиному ліжку в подушках!

Часто лунала за столом і пісня на воєнну тематику — але війна в ній була зовсім не така, як про неї писалося у книжках, що я їх брала у шкільній та сільській бібліотеках. Дивовижний наш народ! Кожен четвертий українець загинув у ту страшну пору — а не минуло й двадцяти літ, як нація у пісні зі злої війни вже сміялася, як із чогось дурного й негодящого:

Сиджу коло бабусі тихенько, як мишка, й лише тоді, коли гості наливають і закушують, пошепки питаюся, що таке цьонк. Бабуся теж пошепки відповідає, що «цьонк» — це по-польськи «танк», і додає, що в «совітів» танки спершу були фанерні, а німці мали залізні, тому вилами хрестаті німецькі танки пробити було неможливо.

Ближче до півночі жінки починають співати такі співанки, на які на тверезу голову не зважилися б нізащо: про колгоспне життя-буття, про страх, котрий уже в печінках сидить, про арешти, про те, що хочеш жити — мусиш красти, а впіймають — краще не казати, що буде! Одна з пісень особливо запала мені в пам’ять. Кожен її непарний рядок (перший, третій, п’ятий і т. д.) бабина ланка виспівувала печально і протяжно аж тричі, щоразу поглиблюючи експресію змісту, — й від цього нібито жартівлива пісня звучала дуже і дуже трагічно:

Коли бабуся з дідом перебралися до нас, то вже не співали всіх тих пісень, а лиш колядували й щедрували на Святий вечір, на Різдво, на Маланку, — та й то мама сварилася, щоб гасили світло й лягали спати, бо ще лиха година наднесе чужих колядників, а гостити їх нема жодної потреби. А на Новий рік бабуся наробила із соломи «павуків» — дивовижно красиві геометричні фігури, які почепила до сволока. Одного «павука» я навіть віднесла до школи. На жаль, ним прикрасили ту саму ялинку, яка й згоріла на сцені.

Буря наробила чимало біди й у колгоспному господарстві. Якимось дивом перекинула здоровенну, вже розпочату скирту за селом, із якої возили пашу на ферму, й рознесла сіно щонайменше метрів на триста навколо. Голова колгоспу вирішив рятувати фураж і послав бригадирів, щоби збирали жінок наново скиртувати розкидане сіно. Ті, що виробили свою норму трудоднів, виходити на роботу на саме Різдво — бо якраз у цей день буря втишилася — навідріз відмовилися. Бабуся ж мусила йти, бо торік одна з небагатьох у Селі за себе й за маму не виробила всіх трудоднів. Вона одягла все, що було теплішого: посірілу від негоди куфайку, шерстяну биту хустку, — але зі взуванки мала тільки Гумові чоботи, бо кирзові мама привласнила й віддавати не захотіла. Те скиртування нашій бабі обійшлося дуже дорого. Вона не то відморозила ноги, не то перестудила кров — і на литках у неї поробилися величезні виразки, з яких постійно текла сукровиця. Хвору треба було негайно везти в лікарню, але мама тільки дорікала бабусі проблемами, що наче звалилися з неба, та, як завжди, робила істерику з найменшої дрібниці:

— А що ти вдягнеш, аби в ту лікарню лягати? Мої мантелеси?[47] А я в чому піду дитину родити? Та й светра нового не маєш, та й рейтузи твої діряві, як сито! Потерпи, само загоїться! Як тебе пес покусав — півроку гнило, а потім таки затяглося. Та й то, знаєш, ти дуже мудра: будеш собі в лікарні, як пані, вилежуватися, а я тут із цілим сорочим виводком маю пропадати? Хоч їсти цим дідькам навариш, хоч обпереш їх — і то якась поміч! Обійдешся без лікарні — не велика «грабині»![48]

Та мокрі вавки гоїтися ніяк не хотіли. Бабу почали нестерпно боліти ноги, а потім відмовили зовсім, й останні п’ять років свого життя вона вже була повністю прикута до ліжка. Коли ж таки остаточно злягла, то на додачу до всього підхопив запалення легенів, від якого за тиждень і «згорів», наш дідусь. Він страшенно кашляв, температурив, марив про якусь гранату, про психічну атаку й голих німців на тому березі, — але мама навіть фельдшера жодного разу до нього не викликала. На всі татові умовляння рятувати старого з її уст лунало одне:

— Багато ті дохтори розуміють! Як має жити, то жити буде! І не мороч мені голову! Не буду я вести лікаря в білену ще тамтого року хату! Та й через тих дітисьок порядку нема в жоднім куті, та й постіль брудна, та й одяг на дідові, як на жебракові! Хочеш, аби все село говорило, що я не ґаздиня?

Боже, чому я все це пам’ятаю в таких мікроскопічних деталях? Таж я вже думала, що за багато літ усе з голови вивітрилося — зосталися лиш окремі події, та й ті притлумлені, стерті часом, бліді й невиразні! А почала писати — виринуло все: смішне і страшне, веселе й сумне, добре й погане, — та ще й виринуло таким свіжим, наче відбувалося не пізніше, ніж учора-позавчора. Що це за така память у мене? Навіщо мені цей тягар? Щоб я не могла й нині жити спокійно? Щоб мене щоразу пік жагучий сором за чужі вчинки? Таж я у дитинстві свою маму любила набагато більше, ніж тата, бо його любити було легко, а маму — важко, надривно важко!

Та й зараз, коли їду в село до батьків, моє серце щоразу заздалегідь недобре стискається від того, що маминих криків на весь куток гарантовано не минути:

— Який дідько мені має допомагати?! Навіщо я вас народжувала? Пощо тебе вчила? Якби була не пустила в ту науку, мала би нині помічницю в хаті й жила би, як пані! Тепер маю професора! А скажи, нащо мені професор? Людоньки добрі, нащо?! Людські діти — як діти, а ти була дідьком — дідьком і лишилася! Я би так, як ти робиш зі мною, безстиднице, своїй мамі вчинити не могла, я свою маму любила! Щоб лишитися коло старих батьків, нікуди й не вступала, хоч десять класів закінчила! Я також нині могла би бути професором!

Ця тирада триває в хаті, неминуче продовжується на сінокосі, де ми гребемо сіно, не закінчується й на городі, коли підв’язуємо помідори. Ціле село знає, що я приїхала в гості! Мовчу. Не признаюся, що добре пам’ятаю, як спаралізовану бабусю — свою матір! — моя мама била, як дорікала кожною ложкою каші, як щоденно поїдом їла, за те що утримує своїм коштом.

— Візьму тебе в тачку та й відвезу під сільраду! — кричала. — Ти на колгосп робила, найкраща робітниця була — най тебе колгосп на старість й утримує! Ади, вже й город у тебе забрали за твої великі заслуги, й колгоспну баню на твоїх грядках біля самої хати розчепірили! Бігме, відвезу під сільраду: добивайся пенсії!

Я — мала, тому не можу захистити безпомічну стареньку, але все одно накидаюся на маму, щосили шарпаю її за спідницю:

— Лишіть бабусю, лишіть! Вже краще бийте мене! Бийте, я не тікаю!

Дістаю свою порцію стусанів, і мама, гримнувши дверима, вискакує на подвір’я. Плачемо з бабусею обидві. Старенька скаржиться, що колись на свою одиначку дмухала, пилиночці не дозволяла на неї впасти, єдиній з усього Села дала середню освіту, яка тоді, починаючи з восьмого класу, була платною. Десятирічна школа — в чужому селі, тож мусіла й кутка в добрих господарів шукати, щоб Ядзунька мала де ночувати; вибирала помешкання, щоб до школи донечці близенько, харчі їй носила снігами й болотами в бесагах, за навчання державі платила, — а в колгоспі ж бабуся не заробляла й копійки: за трудодні восени давали гнилу капусту, кукурудзу в качанах, зіпріле зерно, а не гроші! Та й за ті дві копійки — а саме така була вартість трудодня! — деколи доводилося працювати цілий тиждень. Між мною і бабусею виникає тепла симпатія — скривджені завжди знаходять спільну мову. Я запитую, чому в мене нема дідуся й бабусі з батькового боку, де вони.

— Татового батька вбили в перший день війни під Радеховом, де новобранці совітам аеродром будували, — каже бабуся. — Налетіли німецькі літаки — і, як потому казали ті з нашого села, що тоді дивом уціліли, мало не цілий полк там поклали! Бабі прийшла похоронка, що її чоловік на фронті пропав безвісти.

— І ніхто не бачив його загибелі? Може, лишився живий…

— Та ні! Микола був такий, що й із того світу, якби міг, вернувся би до жінки й сина! Врятувалися під час нальоту німецьких літаків лише троє з нашого села, та чомусь після війни про той страшний день і про те, що сталося із твоїм дідом, розповісти його синові не схотіли. Може, й вони в чомусь вони були винні, хто знає… Як сирота, твій тато тільки пенсію отримував по вбитому.

— А де поділася бабуся?

— Вмерла.

— Чому ж я не пам’ятаю її похорону?

— Тебе ще й на світі не було.

— А до того часу, як умерла?

— Ой, ліпше не питай! — зітхає моя баба. — Ти ще мала, щоб таке знати. Виростеш — тато сам тобі все розкаже.

— Я хочу, щоб ви мені розповіли. Уже. Нині, — наполягаю я.

— У тюрмі твоя бабуся сиділа! В Сибіру! Більше нічого не питай — не скажу, бо ти ще десь язиком ляпнеш.

— Вона щось украла?! — питаю я, вражена такою несподіваною звісткою.

— Ні, ні! — заперечливо хитає баба головою.

— Когось убила?! — ще більше лякаюся я.

— Ні!

— За що ж тоді її в тюрму?

— А хіба треба, щоб було за що?.. Усе, досить! Ти ще мала й дурна, щоб таке слухати! Іди грайся. Та й за малими подивися, щоб мама тебе не била.

— Бабусю, а ви хочете мати пенсію?

— Дуже хочу!

— А що це таке й навіщо воно вам?

— Це гроші. Їх листоноша приносить щомісяця старим людям на прожиття.

— А чому вам не приносить?

— Бо сільрада мене на пенсію не подає. Голова каже, що мене є кому утримувати й без держави.

— То я завтра піду в сільраду і скажу, щоб вам давали пенсію! Або в газету напишу!

— Куди-куди ти збираєшся писати?

— В газету!

— А ти знаєш, що тобі за те буде?! Також хочеш на Сибір, як твоя баба?! У тюрму хочеш? Господи, вона шукати правди збирається!

Ні в тюрму, ні в Сибір я не хочу, але вже добре знаю, що туди не так легко людину запхати. Після того, як ми колгоспні вулики розкрили, Стара Карга й директор лякали, що нас уже в понеділок посадять у тюрму, але чомусь навіть міліція до школи не приїжджала. Заплатили батьки штраф, відлупцювали нас так, що й іншим дітям меду перехотілося, — й на тому все закінчилося. Якщо за колгоспні бджоли в тюрму не забрали, то й за газету не посадять. А написати треба — дуже допомагає. Я ж на власні вуха чула, як Дідичка кричала Павлюкові, що напише в газету, що він їй межу переорав, а бідний тракторист мало не на колінах благав не робити цього. Після їхньої сварки я уважно розглядала газету й мізкувала, де ж саме на ній можна щось написати. На білих полях? Може, їх для цього й залишають чистими? Але ж де саме? На першій сторінці? На останній? Зверху? Знизу? Збоку — точно ні, бо там може вміститися хіба що по одному-єдиному слову.

Наступного дня відразу ж після уроків нечиста сила понесла мене в сільраду. Секретарка сиділа якась дивна, розхристана. Очі в неї блищали, як скляні ґудзики, у приміщенні пахло чимось дивним. Вловивши коньячний запах, сьогодні з такої фіфочки я би легенько зіронізувала: «Дівчино, від вас так гарно пахне! Що ви сьогодні пили?». А тоді я лиш тихенько спитала, чи є голова. Секретарка здивувалася, навіщо він мені. Я відповіла, що хочу поговорити.

— Що Іван Іванович має з тобою до бесіди, г…мнючко мала?

— Я хочу поговорити про пенсію для моєї бабусі.

— Не дасть він твоїй бабі пенсію!

— Чому не дасть?

— Бо так йому хочеться!

— Значить, доведеться в газету писати!

Почувши про газету, секретарка завернула мене від дверей і стала гукати голову сільради:

— Іванович, ходіть сюди швидше: тут зі школи прийшла одна з тих, що колгоспний мед крали, й каже, що буде на вас скаржитися в газету!

З’ясувалося, що слово «газета» — не менш чарівне, аніж «дякую», «будь ласка», «вибачте» й усі ті інші, яких нас навчили ще в першому класі. Хоч голова ледве тримався на ногах, він усе-таки став на порозі свого кабінету і зробив широкий жест рукою:

— Заходь, мала! По мед прийшла?

— Ні, хочу пенсії!

П’яний Іван Іванович зареготав на все горло.

— Та вона не собі хоче, а своїй бабі! — втрутилася в нашу розмову секретарка. — Каже, що в газету напише.

При слові «газета» голова побагровів, як бабин докипаючий борщ, після того як до нього влити ложку оцту, схопив мене однією рукою за комір і підняв у повітря:

— Ану кажи правду: будеш на мене в газету писати?

— Буду, — видавила я із себе зі сльозами на очах. — А ще напишу, що ви напилися горілки!.. І що мене… хотіли бити!

— Я тебе хотів бити?

— Мало не набили!

— Ах ти ж моя перелякана! А знаєш, що я з тобою зроблю?

— Як щось зі мною зробите, то вас у тюрму посадять! — випалила я і, згадавши нове незнайоме слово, лише вчора почуте з уст бабусі, несподівано для себе самої додала: — На Сибір заберуть!

Іван Іванович миттю протверезів:

— Чекай-чекай, мала, ти щось таке мелеш, що тебе саму треба в тюрму саджати! За бджоли вже забула?

— Тато вам за них заплатив! Два рази не можете мене карати! На уроці навіть одиницю за те, що учень щось не вивчив, двічі не ставлять!

— Ого, а ми ще й дуже розумні! — перейшов у розмові зі мною на форму множини голова. — Запам’ятай: твоїй бабі бракує півроку стажу, тому пенсія їй НЕ ПО-ЛО-ЖЕ-НА!

— ПО-ЛО-ЖЕ-НА! — повторила я його останнє слово. — Баба на Різдво вам сіно скиртувала? Скиртувала! Намерзлася й заслабла? Заслабла! Тепер лежить, не встає, з-під неї треба виносити, — а пенсії нема.

— Добре, скажи, хай мама завтра прийде в сільраду.

— Мама не прийде!

— Чому?

— Бо не хоче!

Я говорила цілковиту правду, але Іван Іванович фразу не хоче зрозумів із якимось небезпечним для нього підтекстом.

— А в газету писати, значить, хоче?

— У газету я сама напишу.

— І що ж ти будеш писати?

— Баба мені продиктує. У мене найкращий почерк у класі! — чомусь ще й похвалила я сама себе на додачу.

Голова буркнув, що народ дійшов до ручки, бо вже дітей у сільраду посилає вирішувати дорослі справи. Гукнув секретарку і звелів знайти у паперах, скільки моїй бабі років. Коли ж почув: «Шістдесят п’ять!» — пробурмотів, що можна вже дати пенсію по старості. Секретарка ствердно кивнула головою:

— Сім карбованців на місяць.

— Та ні, вже дванадцять!

— По старості — сім!

— Знаєш що, мала? — примирливо звернувся голова до мене. — Не пиши нічого в газету, добре? Я вже нині одну догану заробив! Знаєш, що таке догана? Не знаєш? Будеш знати, як виростеш. Твоїй бабі треба пройти комісію, щоб лікарі засвідчили, що вона каліка. Повезе мама бабу на комісію?

— Напевно, не повезе, — похитала головою я. — У баби нових мантелесів нема.

— Чого-чого нема? — перепитав Іван Іванович.

— Майтків, — пояснила йому секретарка. — Ну, панталонів баба не має! Що тут такого незрозумілого?

— Купить собі з пенсії аж дві пари і ще одну для мами, так і скажеш дома.

На третій день від мами вдома дісталося і мені, й бабусі, бо з сільради приходив посильний і передавав від голови звістку, що пенсію старенькій, може, і вдасться витребувати, але треба принести купу довідок. Мама ж була твердо переконана, що нічого із нашої з бабою дурної затії не вийде, а ось клопотів уже й зараз — по самі вуха: вези каліку в місто, трать на неї цілий день або й два у поліклініці!

Та ходу назад не було, і мої батьки таки повезли бабусю в поліклініку на комісію.