Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є

Сміливість, співчуття і душевна близькість — дари недосконалості

Щодня практикуючи сміливість, співчуття і взаєморозуміння у стосунках, ми усвідомлюємо власну цінність. Ключове слово — «практика». Теолог Мері Дейлі пише: «Сміливість — це наче риса, звичка, чеснота: ти набуваєш її, здійснюючи сміливі вчинки. Це наче вчитися плавати, пірнаючи у воду. Сміливість здобувається сміливістю». Те саме стосується співчуття і душевної близькості. Ми запрошуємо у своє життя співчуття, коли співчуваємо собі й іншим, і нав’язуємо стосунки з людьми, коли тягнемося до них і знаходимо взаєморозуміння.

Перш ніж дати визначення цим концепціям і розповісти про те, як вони діють, я хочу показати вам, як усі вони разом працюють у житті на практиці. Це особиста історія про відвагу відкритися, про співчуття, яке виникає завдяки власному досвіду, і про душевну близькість, які дарують нам відчуття власної цінності.

Не так давно директор великої державної початкової школи і президент шкільної батьківсько-вчительської організації запросили мене розповісти батькам учнів про зв’язок між духовною стійкістю і наявністю власних правил. Я саме збирала інформацію про гармонійне виховання і шкільну освіту, отож дуже зраділа пропозиції. Я не уявляла, в яку халепу потрапила.

Щойно увійшовши до актового залу, я відчула дивну атмо­сферу. Батьки виглядали схвильованими. Я спробувала розпитати директорку, але вона лише стенула плечима і пішла геть. Президент батьківсько-вчительської організації також не міг сказати нічого суттєвого. Я списала все на власні нерви і спробувала про це забути.

Я ще сиділа в першому ряду, коли директорка почала представляти мене. Для мене це завжди дуже незручна мить. Хтось перераховує мої досягнення, а я намагаюся приховати нудоту і бажання втекти. Що ж, так мене ще не відрекомендовували ніколи в житті.

Директорка сказала щось на штиб: «Вам може не сподобатися те, що ви почуєте сьогодні, але нам потрібно прислухатися заради наших дітей. Доктор Браун тут, щоб змінити нашу школу і наше життя! Вона змінить нас, подобається це нам чи ні!»

Вона виголошувала це гучним агресивним голосом, і через те виглядала роздратованою. Мені здалося, що я боєць, якого представляють перед поєдинком на «Рестлманії»[3]. Бракувало лише музичного супроводу і світлових ефектів.

Озираючись назад, я розумію, що мені потрібно було вийти на сцену і сказати: «Мені дуже незручно. Я радію запрошенню, але я тут не для того, щоб когось змінювати. Я також не хочу, аби ви думали, ніби я намагаюся змінити вашу школу за одну годину. Що відбувається?»

Але я цього не зробила. Я лише почала говорити у своїй манері: «Я дослідниця, але я також мати, яка стикається з проблемами у вихованні…» Гаразд, жереб було кинуто. Ці батьки не сприймали моїх слів. Натомість я відчувала, що люди з рядів неприязно витріщаються на мене.

Один чоловік, котрий сидів навпроти мене, схрестив руки на грудях і так зціпив зуби, що на його шиї набубнявіли вени. Що три-чотири хвилини він совався на стільці, закочував очі і зітхав голосніше, ніж мені будь-коли доводилося чути. Так голосно, що складно навіть назвати це зітханням. Це скидалося радше на голосне гмикання. І звучало воно так страшно, що люди, які сиділи поруч, лякалися. Незрозуміло чому, вони все ще не сприймали мене, але саме цей чоловік зробив вечір нестерпним для нас усіх.

Як досвідчений викладач і керівник я знаю, як поводитися у подібних ситуаціях, і зазвичай роблю це завиграшки. Коли хтось зриває лекцію, у вас два виходи: ігнорувати цю людину або оголосити перерву і з’ясувати з нею стосунки віч-на-віч. Але дивна поведінка чоловіка вибила мене з колії, і я зробила найгірше з можливого — спробувала його вразити.

Я почала говорити голосніше і натхненніше. Цитувала страхітливу статистику, здатну налякати навіть найсміливіших батьків. Я зрадила свої принципи, маніпулюючи сентенціями на кшталт: «Слухайтесь мене, інакше ваші діти вилетять зі школи, подорожуватимуть автостопом, вживатимуть наркотики і бігатимуть вулицями з ножем».

Жодної реакції. Жодної.

Ніхто навіть не кивнув головою, не всміхнувся злегка і не виявив згоди якось по-іншому. Я лише налякала до смерті двісті п’ятдесят уже й без того роздратованих батьків. Це була катастрофа. Спроби співпрацювати або завоювати когось на штиб того чоловіка — це завжди помилка, тому що це означає продати свої принципи заради схвалення. Ви перестаєте вірити у свою цінність і починаєте плазувати перед іншими. І, Боже мій, саме це я робила.

Завершивши виступати, я схопила свої речі і помчала до автомобіля. Виїжджаючи з паркувального майданчика, я відчувала, що моє обличчя палахкотить. Я почувала себе нікчемною, і моє серце стугоніло. Хоч і намагалася не прокручувати в голові свою божевільну промову, але не могла припинити думати про неї. На мене насувалася буря сорому.

Коли мене зусібіч хльоскають вітри сорому, я втрачаю здатність аналізувати або згадувати щось позитивне. І відразу почала себе картати: «Боже, я така нікчема. Чому ж я так вчинила?»

Найвагоміший результат роботи, яку я провела (дослідження і праці над собою), — це те, що тепер я вмію розпізнавати сором. По-перше, мені знайомі його фізичні симптоми — сухість у роті, ефект сповільнення часу, тунельне звуження поля зору, розпашіле обличчя, посилене серцебиття. Я знаю, що постійне прокручування болісної історії в голові — це застережливий знак.

Я також знаю, що, коли це трапляється, найкращий вихід здається абсолютно нелогічним: набратися сміливості та відкритися! Ми повинні визнавати свої помилки й ділитися ними з тими, хто заслужив про них чути, з кимось, на кого можна покластися, очікуючи співчутливого відгуку. Нам потрібні сміливість, співчуття і довіра. Що швидше, то краще.

Сором не любить, коли ви розповідаєте іншим, що сталося. Він ненавидить, коли його обгортають словами, він не виживає, коли ним діляться. Сором обожнює таємність. Найнебезпечніша поведінка після ганебного досвіду — приховати або поховати на дні душі свою історію. Коли ми приховуємо те, що трапилося, сором метастазує. Пригадую, як я сказала вголос: «Мені потрібно з кимось порозмовляти НЕГАЙНО. Сміливіше, Брене!»

Але коли йдеться про співчуття і товариські стосунки, виникає заковика: ми не можемо звернутися до будь-кого. Це не так просто. У мене чимало хороших друзів, але серед них лише кілька, які співчувають, коли мене поглинає морок сорому.

Якщо ми ділимося своєю ганьбою з невідповідною людиною, вона може стати ще одним уламком, затягнутим у буревій сорому. У такій ситуації нам потрібні надійні люди — хтось, хто подібний до дерева з міцним корінням. І ми точно повинні уникати людей, серед яких:

1. Подруга, котра вислухає вашу розповідь і зрозуміє, як вам було соромно. Вона скрушно зітхне і підтвердить, що вам дісталося на горіхи. Запанує ніякова тиша. А потім вам доведеться її заспокоювати.

2. Друг, який відповідає співчутливо («Мені так тебе шкода»), замість того, щоб співпереживати («Я зрозумів, співчуваю, зі мною теж таке траплялося»). Хочете побачити смертоносний циклон сорому, ляпніть щось на штиб: «Ох, бідолашка». Або ж неймовірно пасивно-агресивне: «Бог тобі на поміч».

3. Друг, який вважає вас утіленням усіх чеснот. Він не може допомогти, бо надто розчарований вашою недосконалістю. Ви підвели його.

4. Друг, який так боїться слабкостей, що починає картати вас: «Як ти могла дозволити цьому статися? Про що ти тільки думала?» Або шукає винного: «Хто він такий? Ми надеремо йому дупу!»

5. Друг, який понад усе хоче вірити в краще, і через власний дискомфорт відмовляється визнавати, що ви насправді могли поводитися божевільно і робити жахливі вчинки: «Ти перебільшуєш. Це не було аж так погано. Ти надзвичайна. Ти досконала. Усі тебе люблять».

6. Друг, який плутає довіру в стосунках з нагодою перевершити вас: «Це дурниця! Послухай, що одного разу сталося зі мною».

Звісно, всі ми буваємо «такими друзями», особливо, якщо хтось розповідає нам про ситуацію, опинившись у якій, ми б самі пекли раків від сорому. Ми лише люди, недосконалі та вразливі. Важко співчувати, якщо ми самі не впевнені у власній самодостатності, або коли нам бракує почуття гідності.

Коли нам потрібне співчуття, ми шукаємо когось, хто твердо стоїть на ногах, хто може виявити гнучкість, і, найважливіше, нам потрібна людина, яка цінує нас за наші сильні сторони і душевне сум’яття. Ми мусимо вшанувати свою душевну боротьбу, поділившись нею з кимось, хто заробив право почути про неї. Шукаючи співчуття, ми шукаємо підтримки потрібної людини в потрібний час у потрібній справі.

Я зателефонувала своїй сестрі. Уперше після свого духовного пробудження у 2007 році, опинившись у вирі сорому, я звернулася за підтримкою до однієї зі своїх сестер та брата. Я на чотири роки старша за свого брата і на вісім років старша за сестер (вони близнючки). До 2007 року я грала роль старшої, ідеальної (тобто суворої, зверхньої і критичної) сестри.

Ешлі повелася неймовірно. Вона вислухала мене і виявила співчутливу підтримку. Їй не забракло сміливості, аби побороти власну невпевненість і сум’яття, тому вона була здатна зрозуміти, що я відчувала. Вона говорила зі мною щиро і співчутливо: «О, Господи! Це так важко. Я теж відчувала те саме. Ненавиджу це відчуття!» Можливо, це не те, що хотів би почути хтось інший, але це саме те, що потрібно було мені.

Хоч як мене штормило, вона встояла на ногах і не піддалася моєму настрою. Також вона не була суворою, не засуджувала і не звинувачувала мене. Не намагалася привести мене до тями або підбадьорити; вона просто слухала і виявила достатньо сміливості, аби розповісти мені про власні слабкості.

Я відчувала себе абсолютно беззахисною і водночас розуміла, що мене беззастережно люблять і приймають такою, яка я є (це для мене і є ознакою співчуття). Повірте у те, що я кажу: сором і страх не терплять, коли такий потужний зв’язок виникає між людьми. Саме тому сміливість, співчуття і душевна близькість з іншими — це знаряддя, потрібні нам у подорожі до щиросердного життя. Навіть більше, моя готовність дозволити небайдужій для мене людині дізнатися про мою недосконалість сприяла зміцненню наших стосунків, які тривають і досі, — ось чому я називаю сміливість, співчуття і душевну близькість дарами недосконалості. Наважившись бути недосконалими і справжніми, ми отримуємо ці дари.

Невеличка післямова до цієї історії: приблизно через тиждень після того недолугого виступу перед батьками я дізналася, що в школі виникла серйозна проблема: батьки цілий день перебували у закладі і втручалися в організацію навчального процесу. Не повідомивши мене, директор і голова батьківсько-вчительської організації зобов’язали всіх батьків відвідати мою лекцію. Вони сказали їм, що я приїжджаю, щоб розповісти, чому потрібно припинити ширяти над своїми дітьми. Іншими словами, я мала стати найманцем, що зупинить батьків, котрі надто опікуються своїми дітьми. Недобре. Можливо, я не прихильниця батьківського втручання в навчальний процес, але я також не найманий убивця. Іронія в тому, що я й гадки не мала про проблему, отож жодним словом не згадала про неї.

Пам’ятаючи цю історію, пильніше розгляньмо кожне з понять щиросердності і те, як вони взаємодіють між собою.

Сміливість має вагоме значення в моєму житті. Здається, я або вимолюю її, відчуваючи вдячність за те, що знаходжу її дещицю, ціную її в інших людях, або ж досліджую. Гадаю, це не робить мене особливою. Усі хочуть бути хоробрими.

Розпитавши багатьох людей про їхнє життя — про слабкості та боротьбу з ними, — я зрозуміла, що сміливість — це одна з найважливіших рис, яка об’єднує людей, що живуть щиросердним життям. Ідеться не про будь-яку сміливість. Я виявила, що щирість вимагає пересічної сміливості. Ось що я маю на увазі...

Корінь слова courage («сміливість») — cor, що в перекладі з латини означає «серце». Первинно значення слова «сміливість» було зовсім іншим, ніж нині. Спочатку це слово означало «відверто говорити все, що лежить на серці». З часом значення змінилося, і сьогодні сміливість є радше синонімом героїзму. Героїзм — це важливо, і ми, безсумнівно, потребуємо героїв. Але я вважаю, ми випустили з уваги, що чесно й відкрито говорити про те, ким ми є, про те, що відчуваємо, і про те, що відбувається з нами (хороше й погане), — це і є визначення сміливості. Герої часто ризикують власним життям. А пересічна сміливість означає ризикнути нашою вразливістю. У нинішньому світі це радше незвичне явище[4].

Придивившись уважніше, ми побачимо сміливість щодня. Ми спостерігаємо її, коли люди звертаються по допомогу, як я звернулася до Ешлі. Я бачу її в аудиторії, коли студент піднімає руку і говорить: «Я зовсім заплутався. Я гадки не маю, про що ви говорите». Чи свідомі ви того, яку надзвичайну сміливість потрібно виявити, зізнаючись «Я не розумію», коли ви впевнені, що зрозуміли всі довкола? Звісно, за дванадцять з гаком років викладацької праці я помітила, що, якщо одна людина наважилася сказати «Ви збили мене з пантелику», це означає, що принаймні десять студентів відчувають те саме. Вони, можливо, не мають відваги зізнатися, але, напевно, зрадіють, що комусь іншому сміливості не забракло.

Моя донька Еллен продемонструвала мені сміливість, коли зателефонувала з нудної вечірки о пів на одинадцяту вечора і сказала: «Мамо, можеш мене звідси забрати?» Коли я приїхала, вона сіла в автомобіль і промовила: «Пробач. Мені забракло сили духу. Захотілося додому. Було так важко. Усі позасинали, і мені довелося зайти в кімнату матері Ліббі і розбудити її».

Я пригальмувала, вийшла з автомобіля і пересіла на заднє сидіння поруч із Еллен. Присунулася до неї і притулила своє дівча до себе. Я сказала: «Еллен, я вважаю, що просити те, що потрібно, — це один із найсміливіших учинків у житті. Я достатньо натерпілася на кількох по-справжньому жалюгідних піжамних вечірках, тому що надто боялася попроситися додому. Я пишаюся тобою».

Наступного ранку під час сніданку Еллен сказала: «Я подумала над тим, що ти говорила. Можна я знову стану сміливою і ще раз попрошу тебе про дещо?» Я всміхнулася. «Наступними вихідними запланована чергова піжамна вечірка. Ти не могла би забрати мене увечері? Я просто не готова залишатися надовго». Це сміливість. Та, яку більшість із нас могли б виявляти частіше.

Я також знаходжу сміливість у собі, коли наважуюся ризикнути і розчаруватися. Упродовж багатьох років, якщо я справді дуже чогось хотіла — виступу на певній конференції, підвищення зарплатні або інтерв’ю на радіостанції — я вдавала, що мене це не особливо цікавить. Коли друг або співробітник запитував: «Ти схвильована через це інтерв’ю на телебаченні?», — я стенала плечима і відповідала: «Не впевнена. Це ж нічого особливого». Звісно, насправді я молилася за те, аби бажане здійснилося.

Лише кілька років тому я зрозуміла, що вдавання байдужості, коли тебе щось хвилює, не применшує болю, якщо бажане не відбулося. Однак подібна поведінка притлумлює радість, якщо надії справджуються. Це також створює пустку навколо тебе. Якщо ти применшуєш важливість чогось, твої друзі навряд чи зателефонують, щоб сказати: «Мені шкода, що нічого не вийшло. Я знаю, як ти цього прагнула».

Тепер, коли хтось запитує мене про плани на майбутнє, здійснення яких я дуже прагну, я радше відважуся сказати: «Я так хвилююся, чи вдасться. Я намагаюся залишатися реалісткою, але дуже сподіваюся, що це трапиться». Тоді, якщо не вийде, можна звернутися за підтримкою до друга і сказати: «Пригадуєш подію, про яку я розповідала тобі? Нічого не вийшло, і я така розчарована».

Нещодавно я побачила ще один приклад пересічної сміливості — в дитячому садочку, до якого ходить мій син Чарлі. Батьків запросили на музичне свято, яке підготували діти. Вам це знайоме — двадцять п’ять дітлахів, що співають для п’ятдесятьох з гаком батьків, бабусь та дідусів, братиків та сестричок у залі перед об’єктивами тридцяти дев’яти фотоапаратів. Батьки тримають апарати над головою і хаотично роблять знімки, проштовхуючись ближче до сцени, аби показати дітям, що вони є і прийшли вчасно.

На додачу до цієї штовханини в залі одна трирічна дівчинка, новенька в класі, прорюмсала всю виставу, тому що не побачила мами зі сцени. Виявилося, що матуся застрягла в дорожньому заторі і не встигла на виступ доньки. Коли вона нарешті приїхала, я саме сиділа навпочіпки біля дверей класу, прощаючись із Чарлі. Дивлячись знизу вгору, я побачила, як мати дівчинки увірвалася в кімнату і почала гарячково шукати очима доньку. Я саме хотіла підвестися і показати жінці малу, яку втішала вихователька, як інша матуся проминула нас, поглянула на схвильовану жінку, похитала головою і закотила очі.

Я підвелася, глибоко вдихнула і спробувала вгамувати ту частину себе, якій кортіло погнатися за зарозумілою матусею, що закочує очі, і надерти її завжди пунктуальну дупу. Але дві інші мами підійшли до жінки, що ось-ось готова була розплакатися, і всміхнулися їй. Одна з них поклала їй на плече руку і сказала: «З усіма таке траплялося. Я проґавила останній виступ. Не просто запізнилася. Цілком забула». Я побачила, як обличчя тієї жінки злагідніло, і вона витерла сльози. Інша матуся поглянула на неї і зізналася: «А мій син був єдиним, хто не мав на собі піжами у Піжамний день[5]. Він досі говорить мені, що це був найгірший день у його житті. Усе буде добре. Ми всі в одній упряжі».

Коли жінка підійшла до своєї доньки, яку все ще заспокоювала вихователька, вона виглядала спокійною. Це допомогло їй, коли донька з усіх ніг кинулася до неї. Матері, які підійшли, щоб поділитися своїм власним досвідом помилок, виявили сміливість. Вони знайшли час, аби зупинитися і сказати: «Ось що сталося зі мною. Ти не одна така». Вони не мусили затримуватися і ділитися своїм досвідом; а могли завиграшки приєднатися до параду ідеальних батьків і промарширувати повз неї.

Як показують ці історії, сміливість спричиняє ланцюгову реакцію. Щоразу, коли ми чинимо сміливо, ми робимо всіх довкола нас трішки кращими, а світ — дещо сміливішим. А нашому світові не завадить стати трохи добрішим і хоробрішим.

Готуючись написати книгу про сором, я читала про співчуття все, що лише знаходила. І нарешті віднайшла те, що пов’язувало історії, почуті під час опитувань, у праці американської буддистки Пеми Чодрон. У своїй книзі «Місця, які лякають тебе» (The Places That Scare You) Чодрон пише: «Співчуваючи, ми, можливо, боїмося власного болю. Співчуття — це відважний чин, який вимагає вміння розслаблятися і дозволяти собі поволі наближатися до того, що нас лякає»[6].

У визначенні Чодрон мені найбільше подобається її чесність щодо того, якими вразливими нас робить співчуття. Якщо ми придивимося уважніше до походження слова «співчуття» (так, як ми робили зі словом «сміливість»), то зрозуміємо, чому співчуття зазвичай не є першою реакцією на страждання. Слово «співчуття» буквально означає «переживати з кимось». Не думаю, що співчуття — це наша інстинктивна реакція. Гадаю, наша перша реакція на біль — власний або чужий — це самозахист. Ми захищаємо себе, вишукуючи, кого або що можна звинуватити. А інколи виправдовуємо себе, засуджуючи інших або прагнучи негайно виправити ситуацію.

Чодрон пише про нашу схильність до самозахисту і радить бути чесними й поблажливими до себе, навіть коли нам кортить замкнутися в собі: «Плекаючи співчутливість, ми охоплюємо свій досвід у всій його повноті — наші страждання, співпереживання, а також жорстокість і страх. Так і повинно бути. Співчуття — це не взаємини між цілителем і зраненим. Це стосунки рівних. Лише пізнавши власний морок, ми здатні зрозуміти морок інших. Співчуття стає справжнім, коли ми визнаємо нашу спільну людську сутність»[7].

У моїй історії Ешлі наважилася зануритися у морок разом зі мною. Не для того, щоб допомогти мені або виправити щось. Вона просто була поруч, як рівна, тримаючи мене за руку, поки я блукала у нетрях власних почуттів.

Один із найбільших (і найменш обговорюваних) бар’єрів на шляху до співчуття — це страх встановлювати особисті кордони і нагадувати людям про відповідальність за їхнє дотримання. Я знаю, це звучить дивно, але вважаю, що розуміння взаємозв’язку між особистими кордонами, відповідальністю, прийняттям і співчуттям зробило мене добрішою людиною. До духовного пробудження я була приємнішою особою, проте лише зовні — засуджувала інших, обурювалася, кипіла від злості, але тримала почуття у собі. Нині, гадаю, я стала співчутливішою, менш схильною засуджувати інших й обурюватися і значно серйозніше ставлюся до особистих кордонів. Гадки не маю, як ця комбінація виглядає для інших, але особисто мені вона надає сили.

До цього дослідження я чимало знала про кожну з цих властивостей, але не розуміла, як вони взаємодіють. Під час опитувань учасників мене збило з пантелику усвідомлення, що чимало людей, здатних на справжнє співчуття, — це люди, які чітко встановлюють особисті кордони. Мене це приго­ломшило.

Ось що я дізналася: суть співчуття — це насправді прийняття. Що повніше ми приймаємо себе та інших, то співчутливішими стаємо. Авжеж, непросто ставитися з розумінням до людей, коли вони кривдять і використовують нас або не зважають на наші почуття. Це дослідження допомогло мені усвідомити, що, коли насправді хочемо навчитися співчувати, ми повинні почати встановлювати власні кордони і пояснити людям, що вони відповідають за свою поведінку.

Ми живемо в культурі звинувачення — хочемо знати вин­них і те, як вони відповідатимуть за це. В особистих, суспільних та політичних сферах ми часто кричимо і тицяємо пальцем у винуватців, але зрідка вимагаємо від людей відповідальності. Бо як це зробити? Просторікування й обурення так нас виснажують, що вже не залишається сил на те, аби обміркувати розумне розв’язання проблеми і втілити його в життя. Це стосується як влади у Вашингтоні і фондової біржі на Уолл-стрит, так і навчальних закладів та наших осель — гадаю, саме оцей обурено-звинувачувальний, а потім надто втомлений і лінивий, щоб довести справу до кінця, спосіб мислення став причиною того, що ми уповні віддаємося праведному гніву і майже не залишаємо місця для співчуття.

Хіба не було би краще, якби ми стали добрішими, але наполегливішими? Як змінилося би наше життя, якби в ньому було менше люті і більше відповідальності? Як виглядали би наші взаємини на роботі і вдома, якби ми менше звинувачували інших і мали би більше поваги до особистих кордонів?

Нещодавно мене запросили до розмови з групою корпоративних лідерів, які намагалися провести у своїй компанії складну реорганізацію. Один із менеджерів проекту сказав, що, послухавши мій виступ про небезпеку зловживання відчуттям сорому як інструментом управління, він почав непокоїтися через те, що шпетив членів своєї команди. Він розповів мені, що, коли відчуває справжнє розчарування, завжди вишукує винних і критикує їхню роботу на загальних зборах персоналу.

Він пояснив: «Я такий роздратований. У мене є двоє підлеглих, які просто не слухають. Я пояснюю їм усі деталі проекту, перевіряю, чи вони зрозуміли, а вони все одно роблять інакше. У мене немає вибору. Я відчуваю, що мене загнали в глухий кут, і злюся, отож починаю лаяти їх у присутності інших співробітників».

Коли я запитала його, яку відповідальність понесли ці двоє підлеглих за те, що не дотримувалися вказівок, він відповів: «Що ви маєте на увазі під відповідальністю?»

Я пояснила: «Після того як ви переконалися, що вони правильно зрозуміли ваші завдання і поставлені перед ними цілі, як ви пояснюєте їм наслідки того, що вони не діятимуть відповідно до плану або не виконають завдань?»

Він сказав: «Я не розмовляю про наслідки. Вони ж знають, що мусять виконувати вказівки».

Тоді я навела йому приклад: «Гаразд. А що би сталося, якби ви сказали, що наступного разу, коли вони ігноруватимуть вказівки, ви винесете їм догану або зробите офіційне попере­дження, а якщо ситуація повториться, вони втратять роботу?»

Він похитав головою і сказав: «О, ні. Це доволі серйозно. Мені б тоді довелося залучити людей із відділу управління персоналом. Це справжній клопіт».

Установлення кордонів і відповідальність людей за вчинки — це більша праця, ніж докори і звинувачення. Але це значно ефективніший метод. Звинувачення і докори без відповідальності отруюють стосунки пар, родин, організацій або громад. По-перше, коли ми починаємо когось критикувати і звинувачувати, то переводимо увагу від об’єкта критики на свою власну поведінку. Щойно бос закінчує шпетити і принижувати своїх підлеглих на очах у їхніх колег, усі починають обурюватися його власною поведінкою.

Окрім того, якщо ми не пильнуємо за тим, щоб кожен вчинок мав певні наслідки, люди призвичаюються нехтувати нашими проханнями, навіть якщо вони подібні на погрози чи ультиматуми. Якщо ми просимо дітей не жбурляти одяг на підлогу, а вони знають, що єдиним покаранням за непослух буде кілька хвилин нарікань, їм починає здаватися, що це не так уже й важливо для нас.

Нам важко зрозуміти, що можна водночас співчувати людям, приймати їх такими, які вони є, і вимагати від них відповідальності за їхні вчинки. Однак це можливо і, якщо чесно, найправильніше. Ми можемо дорікнути людині за її поведінку або звільнити когось, «завалити» студента на іспиті або покарати дитину, не лаючи і не принижуючи їх. Головне — оцінювати людей не за їхньою поведінкою, не за тим, якими вони є, а за тим, що вони роблять (я розповім про це більше у наступному розділі). Також важливо розуміти, що нам не уникнути певного дискомфорту, який пліч-о-пліч крокує зі співчуттям і встановленням особистих кордонів. Ми мусимо припинити вмовляти себе, що ненавидимо когось або що людина заслужила на біль, який відчуває, аби нам було легше закликати її до відповідальності. Адже саме тут починаються проблеми. Коли ми переконуємо себе, що нам хтось не подобається, щоб нам легше було його карати, ми розпочинаємо нескінченне жонглювання взаємними звинуваченнями.

Якщо нам не вдається встановити особисті кордони і закликати людей до відповідальності, ми відчуваємо, що нас використали і поставилися до нас погано. Ось чому ми інколи нападаємо на саму людину, а це болить її значно більше, ніж критика поведінки або певних дій. Ми повинні зрозуміти заради самих себе, як небезпечно для наших стосунків і нашого особистого добробуту загрузнути в трясовині сорому і провини, або палати праведним, на нашу думку, гнівом. Неможливо співчувати і водночас обурюватися. Якщо ми збираємося виховати в собі прийняття і співчуття, нам потрібні кордони і відповідальність.

Взаєморозумінням я називаю енергетику, що існує між людьми, коли вони відчувають, що їх бачать, чують і цінують; коли вони можуть давати й отримувати без осуду; коли вони черпають зі стосунків життєву силу.

Ми з Ешлі відчули себе дуже близькими після тієї історії. Я зрозуміла, що мене побачили, почули і поцінували. Хоч як було лячно, але я наважилася звернутися по підтримку і допомогу. І ми обидві відчули себе сильнішими і ціліснішими. За кілька тижнів після розмови Ешлі зізналася: «Мені бракує слів сказати, як я радію, що ти зателефонувала мені тоді. Було корисно дізнатися, що я не єдина людина, яка потрапляє в такі халепи. І я втішена, що можу тобі допомогти і що ти мені довіряєш». Відкритість породжує відкритість у відповідь.

Річ у тім, що ми створені для стосунків з іншими. Це закладено біологічно. Ми потребуємо цього з моменту народження для фізичного, розумового і духовного розвитку. Десятиліття тому ідею, що «ми створені для стосунків з іншими» могли назвати сентиментальною або новомодною. Нині ми знаємо, що потреба в соціальних зв’язках — це не лише здогад чи інтуїтивне відчуття. Це доведений наукою факт. Якщо бути точним, нейронаукою[8].

У книжці «Соціальний інтелект: нова наука людських взаємин» (Social Intelligence: The New Science of Human Relationships) Деніел Ґоулмен досліджує, як останні відкриття в медицині і нейронауці підтверджують, що ми створені для взаємин з іншими людьми, і що наші стосунки формують нашу біологію, так само як і досвід. Ґоулмен пише: «Навіть буденні зустрічі діють як регулятори мозку, викликаючи емоції, деякі з яких бажані, інші — ні. Що більше ми прив’язані до кого-небудь емоційно, то потужнішою є взаємодія»[9]. Дивовижним — хоча, можливо, і не дивним — є те, що цей взаємозв’язок, який ми відчуваємо у відносинах з іншими людьми, впливає на розвиток і функціонування нашого мозку.

Через вроджену потребу у взаємозв’язках брак спілкування має відчутні і небезпечні наслідки. Інколи нам лише здається, що ми її маємо. Розвиток технологій, наприклад, створює фальшиве враження близькості, якої насправді нема, — принаймні вона не та, якої ми потребуємо. У нашому схибленому на технологіях світі ми плутаємо товариськість і взаєморозуміння. Те, що ви «на зв’язку», не означає, що вас бачать і чують. Насправді надмір комунікативності може означати, що ми гайнуємо більше часу у Facebook, аніж спілкуємося віч-на-віч з людьми, які по-справжньому важливі для нас. Заходячи до ресторану, я безліч разів бачила, як батьки розмовляють по мобільному, тоді як їхні діти пишуть повідомлення або грають у відеоігри. Навіщо взагалі сидіти разом?

Коли ми розмірковуємо над визначенням душевної близькості у стосунках і над тим, як легко переплутати технології з живим спілкуванням, нам потрібно також подумати, як розвінчати міф про самодостатність. Одна з найбільших перешкод на шляху до близькості — це велике значення, яке ми надаємо самодостатності. Невідь чому ми поставили знак рівності між успіхом і відсутністю потреби в інших. Багато хто з нас готовий простягнути руку допомоги іншим, але самі ми не наважуємося попросити про допомогу, коли вона нам потрібна. Ми наче поділили світ на «тих, хто пропонує допомогу» і «тих, хто допомоги потребує». Правда полягає у тому, що ми належимо до обох категорій водночас.

Від чоловіків і жінок, які живуть щиросердним життям, я чимало дізналася про те, як давати і приймати, але немає нічого важливішого за це:

Поки ми не навчимося приймати від щирого серця, не зможемо навчитися давати від щирого серця. Поки ми засуджуємо себе за те, що погоджуємося на допомогу, ми, свідомо чи несвідомо, засуджуємо тих, кому допомагаємо.

Упродовж багатьох років я вважала важливою свою допомогу родині. Я допомагала у кризових ситуаціях, позичала гроші або дораджувала. Я завжди з радістю допомагала іншим, але ніколи б не зателефонувала братові або одній із сестер, аби попросити допомоги, особливо під час буревію сорому. Якби хтось саме тоді закинув мені, що я засуджую людей, яким допомагаю, я б затято заперечувала. Але тепер я розумію, що, ніколи не просячи допомоги і повсякчас пропонуючи її, я підвищувала власну самооцінку.

На момент зриву я потребувала допомоги. Мені необхідна була підтримка, дружня рука і порада. На щастя, я наважилася звернутися по допомогу до молодшого брата і сестер, і це цілковито змінило наші родинні стосунки. Я отримала дозвіл «розклеюватися» і бути недосконалою, а вони змогли поділитися зі мною своєю силою і неймовірною мудрістю. Якщо стосунки — це енергія, яка струменіє між людьми, ми повинні пам’ятати, що вона має текти у двох напрямках.

Шлях до щиросердного життя — це не дорога найменшого опору. Це дорога свідомості й відповідального вибору. І, якщо чесно, у певному розумінні це альтернативна культура. Готовність ділитися своїм досвідом, відчувати біль інших і підтримувати зв’язок із ними у цьому роз’єднаному світі — це не те, чого можна досягти мимохідь.

Виховувати у собі сміливість, співчуття і плекати стосунки з людьми означає дивитися на життя та людей довкола і казати: «Я тут, із вами, усією душею».