Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є

Дороговказ №7. Дозвіл на гру і відпочинок: позбудьтеся виснаження як статусного символу і продуктивності як мірила самооцінки

Опитуючи людей для дослідження, я відчувала себе чужинкою — туристом, і виникало чимало незручних моментів, коли я намагалася зрозуміти, що вони, ті щиросердні люди, роблять і чому.

Інколи деякі поняття здавалися мені такими далекими, що я не знаходила слів, аби їх назвати. Ось один із цих випадків.

Пригадую, як я сказала колезі:

— Ці щирі люди постійно пустують.

Вона розсміялася і перепитала:

— Пустують? Як це?

Я стенула плечима:

— Я не знаю. Вони розважаються і... Я не знаю, як це називається. Вони відпочивають і займаються забавними речами.

Співробітниця виглядала спантеличеною:

— Якими такими забавними речами? Хобі? Рукоділлям? Спортом?

— Так, — відповіла я. — Щось таке, але не так організовано. Я збираюся ще трохи покопирсатися в цьому.

Зараз я згадую нашу розмову і думаю:

«Як я могла не зрозуміти очевидного? Невже це поняття таке чуже для мене, що я не могла його назвати?»

Це ж гра! Критично важлива складова життя у злагоді з собою — це гра!

Я зрозуміла це, спостерігаючи за своїми дітьми, коли побачила, що вони роблять те саме, що й чоловіки та жінки, яких я розпитувала. Вони бавляться!

Дослідження концепції «гри» почалося з фальшивого старту. Я швидко зрозуміла: не варто гуглити «ігри для дорослих». Я закривала віконця з порнографією так швидко, неначе грала у «Вгадай мелодію».

Отямившись після пошукової катастрофи, я знайшла працю доктора Стюарта Брауна. Доктор Браун — психіатр, клінічний дослідник і засновник Національного інституту гри. Він також написав дивовижну книгу «Гра: як сформувати мислення, розвинути уяву і зміцнити дух» (Play: How It Shapes the Brain, Opens the Imagination, and Invigorates the Soul)[49].

Ґрунтуючись на даних свого дослідження й останніх досягненнях біології, психології і неврології, Браун пояснює, як гра формує наш розум, допомагає розвинути співпереживання й орієнтуватися в складних життєвих ситуаціях, а також стверджує, що гра є підґрунтям творчості й інноваційності.

Якщо вам цікаво, чому гра та відпочинок у цьому розділі поєднані, відповім: після прочитання дослідження про гру я зрозуміла, що гра так само важлива для нашого здоров’я і життєдіяльності, як і відпочинок.

Отож, якщо ви подібні до мене, вам хочеться дізнатися: «А що таке гра?» Браун пропонує сім характеристик гри, перша з яких — це безсумнівна безцільність. По суті це означає, що ми бавимося, аби бавитися. Ми робимо це, тому що нам весело і тому що нам цього хочеться.

Гаразд, ось де знадобилася моя праця з дослідження сорому. У сучасній культурі, де наша цінність залежить від наших прибутків, а в основі нашої самооцінки лежить продуктивність, марнування часу на безцільну діяльність — це рідкість. Насправді для більшості з нас навіть така згадка здається сигналом до панічної атаки.

У нас стільки обов’язків і так мало часу, що думка про марнування часу на щось поза розкладом викликає стрес. Ми переконуємо себе, що гра — це втрата дорогоцінного часу. Ми навіть переконуємо себе, що сон — це жахливе марнування часу.

Нам потрібно «зробити це»! Неважливо, чи керуємо ми багатомільйонною корпорацією, виховуємо дітей, займаємося мистецтвом або закінчуємо школу, ми повинні гнути горба і працювати! Немає часу на розваги!

Але Браун вважає, що гру не можна відкидати. Він пише: «Протилежність грі — це не робота, протилежність грі — це депресія». Він пояснює: «Повага до біологічно закладеної в нас потреби в грі може змінити нашу працю. Гра може повернути у нашу працю захват і свіжість новизни. Гра допомагає нам долати труднощі, забезпечує широту поглядів, пропагує майстерність і є невід’ємною частиною творчого процесу. Найважливіше, що справжня гра, до якої нас спонукає внутрішня потреба і прагнення, є єдиною стежкою до тривалої радості і задоволення в роботі. У довготерміновій перспективі: немає гри — немає праці»[50].

Найбільше вражає схожість між біологічною потребою в грі і потребою тіла у відпочинку — ця тема також опинилася на чільному місці в моєму дослідженні щиросердного життя. Здається, що жити і любити всім серцем можливо, лише якщо поважати потребу нашого тіла на відновлення сил. Щойно я почала досліджувати концепції відпочинку, сну і дефіциту сну — термін, який позначає недостатню кількість сну, — я не йняла віри, до яких наслідків може призвести брак відпочинку.

За даними Центру контролю і профілактики захворювань США, недостатній сон причетний до багатьох хронічних хвороб і психічних порушень, таких як діабет, ожиріння і депресія[51]. Ми також знаємо, що перебувати за кермом у сонному стані так само небезпечно, як і бути нетверезим (як першому, так і другому можна запобігти). Однак багато хто з нас усе ще вважає, що перевтома — це статусне свідчення працьовитості, а сон — це розкіш. Як наслідок — ми усі дуже втомлені. Небезпечно втомлені.

Той самий підступний внутрішній голос, який каже, що ми занадто заклопотані, аби розважатися, нашіптує нам:

• «Ще годину попрацюй! Ти можеш виспатися у вихідні».

• «Денний сон для нероб».

• «Уперед. Ти впораєшся».

Але правда полягає в тому, що ми не можемо впоратися. Ми є нацією виснажених і надто заклопотаних дорослих, які виховують надміру заклопотаних дітей. У вільний час ми відчайдушно шукаємо радість і сенс життя. Ми думаємо, що їх подарують нам досягнення і набутки, але саме гонитва за ними втомлює нас і сповнює страхом зійти з дистанції.

Якщо ми прагнемо жити у злагоді з собою, нам потрібно задовольняти потребу у сні і грі та покласти край виснаженню як статусному символу і продуктивності як критерію самооцінки.

Обираючи відпочинок і гру, у кращому випадку ви йдете проти існуючої культури. Рішення не перевтомлюватися і не гнатися за продуктивністю відповідало нам зі Стівом, але практика життя за покликом серця виявилася складним кроком для нашої родини.

У 2008 році ми зі Стівом склали перелік того, що творить фундамент нашої родини. Власне, ми відповіли на питання: «Як ми живемо, коли в нашій родині все добре?» У відповідях було згадано сон, спорт, здорову їжу, готування, вихідні, подорожі, відвідання церкви, проведення часу з дітьми, планування витрат, важлива для нас робота, яка не віднімає весь наш час, пустощі, зустрічі з сім’єю та близькими друзями та час на байдикування. Оце й були (і є) наші «складові радості й осмисленого життя».

Тоді ми поглянули на список наших мрій, який почали складати кілька років тому (і продовжували додавати нові пункти). Усе в цьому списку стосувалося досягнень та на­дбань — будинок із більшою кількістю кімнат, подорож кудись, підвищення зарплатні, професійні здобутки і так далі. Виконання цього вимагало від нас більше заробляти і більше витрачати.

Коли ми порівняли список мрій і родинні складові «радості й сенсу», то зрозуміли, що варто лише відкинути мрії про досягнення і матеріальні набутки, як ми почнемо жити омріяним життям — припинимо боротися за майбутнє і почнемо жити сьогоденням. Усе, чого ми прагнули, ніяк не допомагало нам жити повним життям.

Змінити пріоритети було непросто. Інколи мені здається, що це правильно, а деколи на мене напосідають нав’язливі думки про те, наскільки буде краще, якщо в нас буде по-справжньому чудова кімната для гостей або краща кухня, або якщо мене запросять виступити тут, або написати статтю для того популярного журналу.

Навіть Еллен довелося дещо змінити в житті. Торік ми сказали, що їй доведеться відмовитися від кількох позашкільних занять і обрати між декількома видами спорту, організацією дівчат-скаутів і групою продовженого дня у школі. Спочатку вона трохи опиралася. Зауважила, що й так зайнята менше, аніж більшість її друзів. Це правда. У неї багато друзів, які щосеместру записуються до двох-трьох спортивних секцій, займаються музикою, іноземними мовами і мистецтвом. Ці дітлахи прокидаються о шостій ранку і лягають спати о десятій вечора.

Ми пояснили, що таке «обрізання» — це частина нашої родинної стратегії. Я вирішила перейти в університеті на неповний робочий день, а її тато збирається працювати чотири дні на тиждень. Вона поглянула на нас так, наче ми готували її до поганих новин, і запитала: «Усе гаразд?»

Ми пояснили, що нам потрібно більше часу на дозвілля. Більше часу, щоб розслаблятися і нікуди не поспішати. Після того як ми присягнули, що ніхто з нас не хворий, вона зраділа і запитала: «У нас з’явиться більше часу, щоб дивитися телевізор?»

Я відповіла: «Ні. Просто багато часу на сімейний відпочинок. Ми з татком любимо свою роботу, але вона знесилює нас. Я постійно десь їжджу і повинна вчасно здавати рукописи; твій тато завжди має бути на зв’язку. Ти також маєш багато шкільних завдань. Ми хочемо переконатися, що в нашому спільному розкладі є час на відпочинок».

Хоча це рішення здавалося правильним, воно лякало мене як матір. А якщо я помиляюся? Що, як зайнятості і втоми не уникнути? А раптом Еллен не поступить до омріяного коледжу, тому що не грає на скрипці, не говорить китайською і французькою і не займається шістьма видами спорту?

А якщо ми живемо звичайним, спокійним і щасливим життям? Чи це важливо?

Гадаю, відповідь на це запитання позитивна, якщо це важливо для нас. Якщо поставити на перше місце власний добробут, тоді гра й відпочинок важливі. Якщо ж на першому місці те, що думають, говорять або цінують інші люди, тоді наш вибір — перевтома і гонитва за тим, що підвищує нашу самооцінку.

Я обираю гру і відпочинок.

Аналізуйте. Одне із найкращих рішень нашої родини — це визначення «складових радості й осмисленого життя». Я заохочую вас сісти разом і скласти перелік передумов для щастя. Потім порівняйте цей перелік зі списками ваших справ і мрій. Результат може вас здивувати.

Керуйтеся натхненням. Мене повсякчас надихає праця Стюарта Брауна про гру і книга Деніела Пінка «Цілком нове мислення» (A Whole New Mind)[52]. Якщо ви хочете більше дізнатися про важливість відпочинку і гри, прочитайте ці книги.

Творіть і дійте. Скажіть «ні» вже сьогодні. Зламайте систему. Викресліть щось зі свого розкладу і додайте пункт «подрімати».

А як АКТивуєте себе ви?