Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є

Дороговказ № 10. Дозвіл на сміх, спів і танці: забудьте про «крутизну» і постійний самоконтроль

Танцюй так, ніби на тебе ніхто не дивиться. Співай, наче тебе ніхто не слухає. Люби так, наче тебе ніколи не зраджували, і живи так, наче Земля — це рай.

Марк Твен

У всі періоди історії людства сміх, пісня і танець допомагали нам самовиразитися, поділитися своїми історіями й емоціями, святкувати й тужити або ж будувати спільноту. Більшість людей підтвердять, що життя без сміху, музики і танців було б нестерпним.

Сміх, спів і танець так вплетені в канву нашого повсякденного життя, що ми можемо легко забути, наскільки цінуємо людей, котрі здатні нас розсмішити, пісні, що спонукають нас опустити вікно в автомобілі і співати на все горло, й абсолютну свободу, яку відчуваємо, коли «танцюємо так, ніби на нас ніхто не дивиться».

У книзі «Танці на вулицях: Історія колективної радості» (Dancing in the Streets: A History of Collective Joy) соціальний критик Барбара Еренрайх наводить факти з історії й антропології, аби довести важливість участі в тому, що вона називає «колективним екстазом». Еренрайх вважає, що ми «за природою соціальні істоти, інстинктивно змушені ділитися своєю радістю»59. Я абсолютно впевнена, що вона має рацію. Мені також подобається ідея «колективного екстазу» — особливо зараз, коли здається, що ми застрягли в стані колективного страху і тривожності.

Переглядаючи зібрані дані, я поставила собі два питання:

1. Чому сміх, спів і танець такі важливі для нас?

2. Чи є в них якась спільна перетворююча складова?

Це були складні запитання, тому що, авжеж, ми знемагаємо від бажання сміятися, співати і танцювати, коли нам радісно, але ми також вдаємося до цих форм самовираження, коли відчуваємо самотність, сум, захват, закоханість, розчарування, страх, сором, упевненість, сумніви, сміливість, горе й екстаз (це лише кілька станів). Я переконана, що кожна людська емоція має свою пісню, танець і привід посміятися.

Присвятивши кілька років аналізу зібраної інформації, я зрозуміла:

Танець, спів і сміх утворюють емоційний і духовний зв’язок; вони нагадують нам про єдине, що справді важливе під час пошуку спокою, радості, натхнення або зцілення, — ми не самотні.

За іронією долі я найбільше дізналася про сміх, досліджуючи упродовж восьми років тему сорому. Сором можна здолати сміхом. У своїй книзі «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just Me) я згадую той вид сміху, який допомагає нам зцілитися, — сміх розуміння. Сміх — це духовна форма єднання; ми можемо сказати один одному без слів: «Я з тобою. Я розумію тебе».

Справжній сміх — це не інструмент самоприниження або ухиляння, це не образливий сміх у спину.

Сміх розуміння втілює полегшення і почуття близькості, яке ми досвідчуємо, коли ділимося своїми переживаннями, — ми не сміємося один з одного, ми сміємося разом.

Одне з моїх улюблених визначень сміху я почула якось від письменниці Енн Ламотт: «Сміх — це піниста і шипуча форма святості». Амінь!

Касети на вісім записів, які батьки програвали в нашому фургоні, стоси вінілових платівок із 1970-х, музичні збірки 80-х та 90-х і бібліотека iTunes у моєму новому комп’ютері — це саундтрек мого життя. І пісні звідти здатні викликати такі спомини й емоції, як ніщо інше.

Я розумію, що не всі поділяють таку пристрасть до музики, але пісня здатна зворушити будь-кого з нас — іноді цілком несподівано. Наприклад, нещодавно я дивилася режисерську версію одного фільму. Я переглянула дуже драматичну сцену з фільму з музикою і без неї. І не могла повірити у різницю.

Коли я дивилася фільм уперше, то навіть не звернула уваги на музику. Я лише сиділа на краєчку стільця і сподівалася, що все закінчиться так, як мені хочеться. Коли ж побачила ту саму сцену без музики, мені було байдуже. Я не реагувала на тому ж рівні. Без музики сцена була просто сценою, що не викликала емоцій.

Неважливо, чуємо ми церковний хорал, національний гімн, студентську пісеньку, пісню на радіо або ж дбайливо оформлений саундтрек до фільму — музика зворушує нас і дає нам відчуття близькості — те, без чого ми неспроможні жити.

Я вимірюю рівень духовного здоров’я нашої родини тим, як часто ми танцюємо на кухні. Поважно. Улюблена пісня Чарлі для танців — це Kung Fu Fighting, а Еллен подобається Ice Ice Baby групи Vanilla Ice. Ми любителі музики і танців, але не сноби. Ми не проти взятися за старе і станцювати твіст або макарену. У нас невелика кухня, тому, коли ми збираємося учотирьох, ковзаючи по підлозі в шкарпетках, це радше нагадує веселу штовханину на рок-концерті, аніж справжній танець. Безладно, але завжди весело.

Я швидко зрозуміла, що багатьом людям танцювати непросто. Нестямний сміх спонукає нас до думки про втрату контролю над собою, а голосний спів викликає докори сумління. Але для більшості з нас не існує іншої форми самовираження, яка лякає нас так, як танець. Ми відчуваємо вразливість у кожній клітині тіла. Мені на гадку приходить лише одна ситуація, в якій ми відчуваємо себе такими ж уразливими, — коли ми оголені. І не мені вам розповідати, як невпевнено почувається тоді більшість із нас.

Багатьом людям важко наважитися танцювати публічно, тому вони танцюють удома або лише перед близькими людьми. Натомість інших вразливість просто розчавлює, отож вони взагалі не танцюють. Одна жінка сказала мені: «Інколи, коли я дивлюся телевізор і бачу людей, що танцюють, або чую хорошу пісню, я починаю відбивати ритм ногою, навіть не зауважуючи цього. Коли я нарешті звертаю на це увагу, мені стає ніяково. У мене немає відчуття ритму».

Безперечно, частина людей має кращий музичний слух або координацію рухів, але я починаю думати, що потреба танцювати закладена в нашій ДНК. Не супермодні танці, не народні лінійні танці і не хореографічні па в стилі «Танців із зірками», а сильний потяг до ритму і руху. Ви можете побачити це бажання рухатися в дітях. Поки ми не втовкмачимо їм, що потрібно думати про те, як вони виглядають збоку і що думають інші люди, вони танцюють. Вони танцюють навіть голяка. Не завжди граційно і в такт, але завше з радістю і задоволенням.

Письменниця Мері Джо Патні каже: «Те, що людина любить у дитинстві, залишається в її серці назавжди». Якщо це правда, а я думаю, що це саме так, тоді танець залишається в нашому серці, навіть якщо розум починає надто перейматися тим, що можуть подумати люди.

Єдина справжня валюта у цьому збанкрутілому світі — це те, чим ти ділишся з кимось, коли тобі зле.

З фільму «Майже знаменитий», 2000

Сміятися до болю в животі, співати на все горло і танцювати так, наче ніхто не дивиться — це, безсумнівно, корисно для душі. Але, як я вже згадувала, це також допомагає побороти вразливість. Ми дуже боїмося осоромитися, сміючись, співаючи і танцюючи.

У списку наших страхів переважають побоювання здатися дивакуватими, незграбними, дурноголовими, «некрутими», некерованими, незрілими і легковажними. Для більшості з нас це доволі лячний перелік. Наші внутрішні демони повсякчас пильнують, щоб наша потреба в самовираженні поступалася інстинкту самозахисту і ніяковості.

• «Що подумають люди?»

• «Усі дивляться — заспокойся!»

• «Ти виглядаєш безглуздо. Опануй себе!»

Жінки розповідали мені, що бояться здаватися «надто галасливими» або легковажними. Важко полічити, скільки жінок розказували мені про те, як прикро їм було, відкинувши обачність, поводитися нерозважливо, а потім почути зверхній коментар: «Ого, та вгамуйся нарешті».

Чоловіки відразу ж відзначали небезпеку втрати контролю над собою. Один співбесідник сказав мені: «Жінки кажуть, що нам потрібно розслабитися і веселитися. Невже вони думають, що ми станемо цікавішими, якщо вийдемо на танцмайданчик і будемо виглядати, як телепні, перед усіма іншими хлопцями або, ще гірше, перед друзями своєї дівчини? Легше просто стояти біля стіни і поводитися так, наче тобі не до вподоби танцювати. Навіть якщо насправді тобі дуже хочеться».

Існує чимало причин, чому чоловіки та жінки так упереджено ставляться до цих способів розслабитися, але дві з них особливо спонукають нас поводитися тихенько і тримати себе в руках — це прагнення здаватися «крутими» і тримати все під контролем. Бажання виглядати «крутим» не означає бути незворушним, наче індіанець Джо. Це означає мінімізувати вразливість заради зменшення ризику бути висміяним.

Ми намагаємося довести власну цінність, одягаючи на себе емоційну і поведінкову гамівну сорочку, і стаємо в позу трагічного модника, який «кращий за …». Тримати все під контролем — це не завжди бажання маніпулювати ситуацією, але часто це потреба керувати тим, як нас сприймають. Ми хочемо контролювати, що думають про нас інші люди, аби почуватися добре.

Я виросла в сім’ї, де понад усе цінували «крутизну» і соціальну прийнятність. Я виросла, але мені доводиться постійно працювати над тим, щоб дозволити собі бути вразливою і природною. Я могла сміятися і танцювати, поки не відчувала себе дурненькою, безглуздою і дивакуватою. Страх здаватися такою упродовж довгих років викликав у мене почуття сорому.

Під час духовного пробудження у 2007 році я зрозуміла, як багато упустила, прикидаючись крутою. Я усвідомила, що одна з причин мого страху спробувати нове (наприклад, зайнятися йогою або записатися на уроки хіп-хопу) — це мій острах виглядати безглуздо і дивакувато.

Я витратила чимало часу й енергії, працюючи над цим. Це повільний процес. Я все ще дозволяю собі поводитися безглуздо лише в товаристві людей, яким довіряю, але, гадаю, що це нормально. Я також працюю над тим, щоб не передати свої страхи дітям. Це легко зробити, якщо ми не прислухатимемося до власних сумнівів і не ловитимемося на гачок сорому. Ось доказ:

Торік мені потрібно було поїхати в торговельний центр Nord­strom і купити дещо з косметики. Я була в отому настрої, коли здається, що нічого не личить, і почуваєшся такою собі Джаббою Хатт60, отож натягнула мішкуватий светр, зібрала немите волосся в хвіст і сказала Еллен: «Ми просто забіжимо і відразу вибіжимо».

Дорогою в торговельний центр Еллен нагадала мені, що на задньому сидінні лежить коробка з туфлями, які їй купила в подарунок бабуся, і запитала, чи можемо ми обміняти їх на більший розмір, коли будемо в крамниці.

Коли я купила косметику, ми піднялися на поверх вище у відділ дитячого взуття. Поки ми їхали ескалатором вгору, я помітила трьох неймовірно гарних жінок, які зайшли до цього ж відділу. Їхнє довге (і чисте) волосся спадало хвилями на вузькі, прямі плечі, коли вони походжали магазином у своїх гостроносих черевичках на високих підборах і спостерігали за такими ж прегарними своїми донечками, які міряли кросівки.

Поки я намагалася не розклеїтися і не порівнювати себе з ними, зосередившись на вітринах зі взуттям, краєм ока побачила дивні незграбні рухи. Це була Еллен. У сусідньому відділі грала модна пісенька, й Еллен, моя абсолютно упевнена в собі восьмилітня дочка, почала танцювати.

У ту ж мить, коли Еллен підвела очі і побачила, що я дивлюся на неї, я зауважила, що неймовірні матусі та їхні зменшені копії вп’ялися очима в мою доньку. Жінкам було ніяково за неї, а їхні донечки, на кілька років старші за Еллен, очевидно ось-ось були готові зробити або сказати щось уїдливе. Еллен завмерла, застигнувши у танцювальному па, і глянула на мене так, наче хотіла запитати: «Що я такого роблю, мамо?»

Моя звична реакція у подібних ситуаціях — це бажання кинути на неї нищівний погляд, який промовляє: «Боже, людино! Не поводься так безглуздо!» Загалом моєю першою реакцією було би врятувати себе, зрадивши доньку. Дякувати Богові, я цього не зробила. Поєднання теорії, отриманої під час цього дослідження, материнського інстинкту, який був сильнішим за мій страх, і чиста благодать сказали мені: «Обери Еллен! Будь на її стороні!»

Я глипнула на тих жінок, а згодом подивилася на Еллен. Потім я зібрала всю сміливість, на яку була здатна, всміхнулася і сказала: «Тобі потрібно додати до танцю жести опудала». Я витягнула руку, опустила донизу кисть і почала вдавати, що моя рука — це жердина. Еллен усміхнулася. Ми стояли в центрі відділу дитячого взуття і відпрацьовували цей рух, поки не закінчилася пісня. Не знаю, як відреагували глядачі на наш танець, — я не відводила очей від Еллен.

«Зрада» — то важливе слово у цьому дороговказі. Якщо ми цінуємо насамперед «крутизну» і «контроль», то замість того, щоб обдарувати себе свободою і звільнити пристрасні, дивакуваті, сердечні і душевні засоби самовираження, ми себе зраджуємо. Якщо ми зраджуємо себе постійно, можна очікувати, що ми так само вчинимо з людьми, яких любимо.

Якщо ми не дозволяємо собі звільнитися, ми рідко толеруємо подібну свободу в інших. Ми принижуємо їх, сміємося над ними, глузуємо з їхньої поведінки і нерідко присоромлюємо. Ми робимо це з наміром або неусвідомлено. Ми говоримо: «Боже, людино! Не поводься так безглуздо!»

У індіанців племені хопі є прислів’я: «Побачити наш танець означає почути голос нашого серця». Я знаю, скільки сміливості потрібно, аби дозволити людям почути голос нашого серця, але життя надто цінне, щоб марнувати його, вдаючи, що ми суперкруті і тримаємо все під контролем, замість того, щоб сміятися, співати і танцювати.

59

1. Barbara Ehrenreich, Dancing in the Streets: A History of Collective Joy (New York: Metropolitan Books, 2006).

60 Джабба Хатт (Jabba the Hut) — персонаж кіносаги «Зоряні війни», величезний слимакоподібний інопланетянин. (Прим. перекл.)