Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є

Що стоїть на заваді

У 2008 році мене запросили виступити на особливому заході під назвою The Up Experience. Мені справді подобається пара, яка фінансує цей захід, тому, не розмірковуючи, я з радістю погодилася на участь.

Гаразд, а чи відомо вам, що деякі речі здаються привабливішими на відстані, поки ви ще не знаєте подробиць? Це був саме такий випадок.

Я погодилася на запрошення наприкінці 2008 року і не згадувала про нього до 2009 року, поки на сайті The UP Experience не оприлюднили перелік учасників. Досить сказати лише, що прізвища у цьому списку приголомшували. І серед них — я. Захід проходив під гаслом «16 незрівнянних світових лідерів думки й ораторів. День, який змінить ваше життя».

Я божеволіла. Не могла уявити, як виступатиму на одній сцені з Робертом Баллардом (археологом-океанографом, що знайшов «Титанік»), Ґевіном Ньюсомом (мером Сан-Франциско), Нілом Деґрассом Тайсоном (астрофізиком, ведучим телешоу NOVA і директором планетарію Гейдена) і Девідом Плуффом (генієм, який організував президентську кампанію Барака Обами). І це лише чотири прізвища з п’ятнадцяти.

Намагаючись упоратися з відчуттям власної нікчемності, я спробувала подолати переляк перед форматом заходу. Він був побудований на зразок TED-конференцій (www.ted.com)[13], і кожен промовець мав лише двадцять хвилин, аби поділитися своїми інноваційними ідеями з топ-аудиторією, яка складалася переважно з виконавчих, фінансових, операційних й інвестиційних директорів корпорацій, котрі заплатили за одноденний захід по тисячі доларів.

Побачивши список промовців, за кілька секунд я вже телефонувала своїй подрузі Джен Лемен. Я прочитала їй імена учасників і, вимовивши останнє ім’я, глибоко вдихнула та сказала: «Не впевнена, чи це мені потрібно».

Хоча ми розмовляли по телефону і вона була за тисячі кілометрів від мене, я уявляла, як Джен хитає головою.

— Припинити вдавати видатного науковця, Брене.

Я спалахнула.

— Що ти маєш на увазі?

— Я тебе знаю. Ти вже думаєш про те, як зробити свою двадцятихвилинну промову супернауковою і складною.

Я все ще нічого не розуміла.

— Авжеж. Звісно, це буде науковий виклад. Ти чула перелік промовців? Вони... вони… дорослі.

Джен реготнула.

— Тобі потрібна перевірка на дорослість?

На моєму кінці дроту запанувала мертва тиша.

Джен пояснила:

— Йдеться ось про що. Ти дослідниця, але твої найкращі праці йдуть не від голови, ти говориш серцем. Усе буде гаразд, якщо ти робитимеш те, що у тебе виходить найкраще — розповідатимеш історії. Будь щирою. Будь чесною.

Я відклала слухавку, закотила очі і подумала: «Розповідай історії... Ти, мабуть, жартуєш? Можливо, мені ще й влаштувати невеличку лялькову виставу?»

Здебільшого, щоб підготуватися до виступу, мені потрібно день або два. Я ніколи не пишу нотаток, але зазвичай готую візуальну презентацію і приблизний план доповіді. Але не цього разу. Поставити лялькову виставу було би легше. Я на кілька тижнів застрягла з презентацією. Нічого не виходило.

Одного вечора, приблизно за два тижні до заходу, Стів запитав мене:

— Як там просувається підготовка твоєї промови?

Я зайшлася плачем.

— Лайно, а не промова. Я не можу виступати. Доведеться вигадати автомобільну аварію або ще щось.

Стів сів поруч і узяв мене за руку.

— Що відбувається? Ти на себе не схожа. Я ніколи не бачив тебе такою розгубленою через виступ. Ти ж постійно читаєш лекції.

Я затулила обличчя руками і пробуркотіла:

— Я застрягла. Не можу перестати думати про той жахливий випадок, який стався кілька років тому.

Стів здивувався:

— Який випадок?

— Я тобі ніколи про це не розповідала, — зізналася я. Він нахилився до мене і мовчки чекав. — П’ять років тому я завалила виступ, чого ніколи зі мною не траплялося ні раніше, ні згодом. Це була цілковита катастрофа, і я дуже боюся, що це трапиться знову.

Стів не йняв віри, що я ніколи не розповідала йому про свою страхітливу поразку.

— Що в біса сталося? Чому ти мені не розповіла?

Я підвелася з-за столу і сказала:

— Я не хочу про це говорити. Буде лише гірше.

Він схопив мене за руку і змусив знову сісти за стіл. Подивився на мене з докором.

— Хіба нам не потрібно обговорювати неприємності? Хіба спілкування не допомагає все владнати?

Я надто втомилася, аби сперечатися, отож розповіла йому, що трапилося.

П’ять років тому, після виходу моєї першої книги, мене попросили виступити на зустрічі жінок-підприємців. Я була дуже схвильована, тому що, як і у випадку з UP Experience, мені потрібно було виступати перед «нормальними» людьми — не терапевтами або вченими, а перед підприємцями. Насправді це був мій перший виступ перед «нормальною» аудиторією.

Я приїхала до розкішного заміського клубу, де мав відбуватися захід, завчасно і відрекомендувалася організаторці. Після того як вона оглянула мене з ніг до голови, що тривало наче вічність, вона привітала мене ланцюжком уривчастих фраз: «Привіт. Ви не схожі на вчену. Я вас представлятиму. Мені потрібна ваша біографія».

Це вітання спантеличило мене дещо більше, аніж звичне «Приємно з вами познайомитися», але річ не в ньому. Я простягнула їй свою біографію, і це стало початком кінця.

Секунд тридцять вона читала, потім зітхнула, повернулася до мене і, проштрикуючи мене поглядом поверх окулярів, рявкнула:

— Тут написано, що ви досліджуєте сором. Це правда?

Зненацька я відчула, що мені десять років і я перебуваю в кабінеті директора школи. Я схилила голову і прошепотіла:

— Так, мем. Я досліджую сором.

Зціпивши уста, вона вичавила із себе:

— А… ви… вивчаєте… щось... іще?

Я не могла відповісти.

— Ви… вивчаєте? — натискала вона.

— Так. Я також вивчаю страх і вразливість.

Вона видала буркотливий звук, що пролунав наче писк і зітхання водночас.

— Мені сказали, що ви зробили дослідження про те, як радіти життю, вибудовувати стосунки і знаходити сенс у житті.

О... зрозуміло. Вона нічого про мене не знала. Мабуть, чула про мене від когось, хто не згадав суті моїх наукових праць. Усе з’ясувалося.

Я спробувала пояснити:

— Насправді я не досліджую теми на кшталт «Як знайти радість у житті і наповнити його сенсом». Я багато знаю про це, тому що вивчаю перешкоди, які постають на шляху до радості, життєвого сенсу і зв’язку з іншими людьми.

Нічого не відповівши, жінка вийшла з кімнати і залишила мене одну.

Ох, що за іронія долі — дослідниця сорому тупцяє з ноги на ногу, загрузнувши у невпевненості в собі.

Вона повернулася за декілька хвилин, поглянула повз мене і сказала:

— Ось як ми вчинимо…

Перше: ви не говоритимете про перешкоди. Ви тільки радитимете, як знайти радість у житті. Ось що люди хочуть почути. Вони хочуть знати, як.

Друге: не згадуйте слова «сором». Люди їстимуть.

Третє: люди хочуть почувати себе комфортно і радісно. Це все. Налаштуйте їх на комфорт і радість.

Я стояла цілком приголомшена. За кілька секунд мовчання вона запитала: «Гаразд?» — і, перш ніж я встигла щось сказати, відповіла замість мене: «Здається, так».

Уже виходячи, вона обернулась і сказала:

— Легкість і невимушеність. Людям подобається легкість і невимушеність.

І на випадок, якщо я не допетрала, вона розчепірила пальці і потрусила долонями, ілюструючи «легкість» і «невимушеність» (уявіть собі Маргарет Тетчер, що вдає Боба Фосса[14]).

Упродовж сорока хвилин я стояла на сцені цілком паралізована і повторювала розмаїті версії фраз: «Радість — це добре. Щастя — це дуже-дуже добре. Ми всі повинні радіти. І мати сенс у житті. Тому що щастя і радість — це невимовно добре!»

Жінки в аудиторії лише всміхалися, кивали та їли курятину. Мені ж здавалося, що потяг зійшов із рейок.

Коли я завершила розповідати, обличчя Стіва зморщилося і він скрушно похитав головою. Сам він не надто любить виступати, отож, гадаю, слухаючи історію моєї катастрофи, він уявляв свої власні відчуття.

Але, як не дивно, поділившись цією історією, я заспокоїлася. Насправді, завершивши оповідь, я відчувала себе геть по-іншому. Я нарешті все зрозуміла. Моя праця — я сама — десятиліття, присвячене дослідженню, — усе це було «про перешкоди, які постають на шляху». Я не даю порад, тому що за ці десять років не отримала жодного доказу того, що ці поради дієві.

Усвідомлення цієї істини дозволило мені зрозуміти свій дослідницький підхід і почути власний голос. Я поглянула на Стіва і всміхнулася: «Я не даю порад».

Уперше за останні п’ять років я зрозуміла, що жінка із заміського клубу не хотіла мене принизити і зірвати виступ. Якщо б це було так, її безглузді вимоги не змогли би так спантеличити мене. Її вимоги були симптомами наших культурних страхів. Ми не хочемо відчувати дискомфорт. Ми хочемо квапливих і поверхневих порад, як стати щасливими.

Я не пасую для цього завдання. Ніколи не пасувала. Не зрозумійте мене неправильно: я би хотіла перескочити через неприємні речі, але це неможливо. Ми не можемо змінитися, не зростаємо і не йдемо вперед без роботи над собою. Якщо ми справді хочемо жити радісним, товариським і змістовним життям, то мусимо говорити про перешкоди, які постають на нашому шляху.

Поки я не усвідомила того випадку і не розповіла про нього, я сумнівалася у своїй професійній спроможності через брак усіляких «швидких порад» і «п’яти простих кроків». Обміркувавши ту історію, я бачу, що блукання у темряві надає моїм пошукам світла ваги і змістовності.

Мене сповнює радість, що виступ на UP Experience минув по-справжньому добре. Під час виступу я розповіла історію про «легкість і невимушеність». Це було ризиковано, але я припустила, що навіть топ-менеджери сумніваються у своїй самооцінці. За кілька тижнів після виступу мені зателефонувала організаторка. Вона сказала: «Вітаю! Ми завершили оцінювати відгуки, і ваша промова визнана однією з двох найкращих, хоча, враховуючи тему вашого дослідження, ви були “темною конячкою”».

Ось підсумок:

Якщо ми хочемо жити і любити всім серцем, якщо ми хочемо відчувати себе в цьому світі самодостатніми, то повинні розмовляти про перешкоди, що постають на нашому шляху, — особливо про сором, страх і вразливість.

Послідовники Юнґа часто називають сором душевним багном. Я не вважаю, що нам треба загрузнути в трясовині і розбити там табір. Я перейшла через це і можу стверджувати, що душевне багно — це місце, яке слід обов’язково відвідати, але ви напевне не захочете оселитися там назавжди.

Я пропоную натомість навчитися пробиратися через це трясовиння. Нам потрібно затямити, що стояти на березі і панікувати через те, що щось може трапитися, якщо ми чесно зізнаємося у своїх страхах, — значно гірше, ніж узяти за руку вірного товариша і перейти трясовину. І найважливіше, що ми повинні затямити: намагатися встояти на хиткому березі, з ваганням зиркаючи на другий бік трясовиння (туди, де нас чекає впевненість у собі), значно складніше, ніж пробиратися вперед.

Поради — це спокуслива завдяки своїй легкості стежка, і я це розумію. Навіщо влазити в багно, якщо можна його обійти?

Ось дилема: чому нас так спокушають поради, якщо ми точно знаємо, що потрібно робити? Однак ми тупцяємо на місці, прагнучи більше радості, близьких стосунків і життєвого сенсу.

Майже кожен, хто читає цю книгу, знає, що таке здорове харчування. Я можу продиктувати вам кількість калорій будь-якого продукту з продовольчої крамниці. Я можу декламувати напам’ять щоденне меню дієти Південного пляжу і глікемічні індекси. Ми всі знаємо, як харчуватися правильно.

Ми також знаємо, як правильно витрачати гроші. Ми знаємо, як заспокоювати свої емоційні потреби. Ми все це знаємо, проте...

Ми належимо до покоління американців, яке більше, ніж БУДЬ-КОЛИ, потерпає від ожиріння, хвороб, наркотичної й алкогольної залежності і боргів.

Чому? Ми маємо необмежений доступ до інформації, вдосталь книг і науковий поступ — чому ж у нас більше проблем, ніж раніше?

Тому що ми не розмовляємо про перешкоди на шляху, які заважають нам робити те, що найкраще для нас, наших дітей, сімей, організацій і суспільства.

Я можу знати все про здорове харчування, але якщо це один із тих днів, коли Еллен побивається над шкільним проектом, Чарлі повертається зі школи хворим, а мені потрібно вчасно здати рукопис, Департамент внутрішньої безпеки США попереджає про зростання загрози терористичних актів, трава на газоні в’яне, джинси не сидять як слід, економіка падає, Інтернет не вмикається і закінчилися мішки для собачих екскрементів — забудьте! Усе, що я хочу, — це позбутися усіх гризот, з’ївши гарбузовий кексик, пачку чипсів і шоколадку.

Ми не розмовляємо про те, що змушує нас напихатися нездоровою їжею, поки не захворіємо, не навантажимо себе роботою вище голови, не зневіримося і не дійдемо до межі, охоплені тривогою і сумнівами у собі, і поки не будемо змушені визнати, що не можемо чинити так, як, на нашу думку, найкраще для нас. Ми не говоримо про цю гонитву за підвищеною самооцінкою, яка стала такою невід’ємною частиною нашого життя, що ми контролюємо себе навіть під час танців.

Коли у мене настає один із щойно описаних днів, частина тривог є лише буденною складовою життя, але інколи ці тривоги є результатом моїх очікувань. Я хочу, аби проект Еллен був неймовірним. Я хочу піклуватися про Чарлі, забувши про дедлайни. Я хочу продемонструвати світові, як чудово вмію поєднувати родинне життя і кар’єру. Я хочу, щоб наш садочок виглядав чарівно. Я хочу, щоб сусіди побачили, як я складаю какульки свого собаки у біорозкладаний пакет і подумали: «Мій Боже! Вони такі відповідальні громадяни!» Трапляються дні, коли мені вдається притлумити прагнення догодити всім і кожному, але інколи я віддаюся йому сповна.

Ми вже обговорювали у попередньому розділі, що коли ми не впевнені у власній значущості, то починаємо метушитися. Метушня заради вищої самооцінки має власну музичну мелодію для моїх однолітків або людей, дещо старших за мене, і це аж ніяк не фанкова Do the Hustle[15] із 70-х. Це какофонія завивань сорому й обвинувачень себе словами, що підживлюють думку про те, що нам завжди чогось бракує.

• «Що подумають інші?»

• «Ти не можеш насправді любити себе. Ти недостатньо __________________________ (гарний, стрункий, успішний, багатий, талановитий, щасливий, розумний, жіночна, мужній, продуктивний, милий, сильний, суворий, дбайливий, популярний, креативний, приємний у спілкуванні, захопливий, важливий)».

• «Ніхто не повинен дізнатися про _______________________ _________________________________________________________».

• «Я вдаватиму, що все гаразд».

• «Я можу змінитися, якщо потрібно».

• «Та хто ти такий, щоб зацікавити світ своїми думками / мистецтвом / ідеями / переконаннями / писаниною?»

• «Піклуватися про близьких важливіше, ніж піклуватися про себе».

Сором — це пекуче відчуття, яке накриває нас із головою, змушуючи відчувати себе маленькими, нікчемними і недолугими. Якщо ми хочемо виробити здатність опиратися сорому — можливість його розпізнавати і долати, залишаючись собою і не втрачаючи почуття гідності, — тоді ми повинні говорити про причини сорому вголос.

Чесне обговорення сорому може змінити наш підхід до життя, кохання, виховання дітей, роботи і побудови стосунків. Я отримала понад тисячу листів та імейлів від читачів моєї книги про боротьбу із соромом «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just me). І всі вони писали те саме: «Не можу повірити, як сильно розмови про сором змінили моє життя!» (І я обіцяю, навіть якщо ви розмовляєте про сором, пережовуючи їжу, з вами все буде гаразд.)

Ось три речі, які ви повинні знати про сором:

1. Ми всі його відчуваємо. Сором — це універсальна й одна з найпримітивнішиих емоцій, які відчуває людина. Люди, які не відчувають сорому, не здатні співчувати і вибудовувати близькі зв’язки з людьми.

2. Ми всі боїмося говорити про сором.

3. Що менше ми говоримо про сором, то більше влади він має над нашим життям.

Сором — це, по суті, страх бути знехтуваним, цілковита протилежність осмисленню свого досвіду і відчуттю власної гідності. Ось визначення сорому, яке я сформулювала за результатами свого дослідження:

Сором — це інтенсивно болісне відчуття або переживання, що ми недосконалі, тому не заслуговуємо кохання і відданості[16].

Сором нищить самоповагу, переконуючи нас у тому, що, дізнавшись правду, люди нас зневажатимуть. Сором — це страх. Ми боїмося, що не будемо подобатися людям, якщо вони довідаються, які ми насправді, звідки ми, у що віримо, які проблеми маємо і, вірите ви у це чи ні, які ми чудові, коли на висоті (інколи визнати власні чесноти так само важко, як і проблеми).

Люди часто вважають, що соромно буває лише тим, хто пережив жахливий травматичний досвід, але це не так. Сором — це почуття, знайоме нам усім. І хоча нам здається, що сором ховається в найтемніших закутках душі, насправді він прокрадається у всі сфери, включаючи зовнішність, фігуру, сім’ю, виховання дітей, фінансовий добробут і роботу, здоров’я, шкідливі звички, секс, старіння, релігію. Відчувати сором означає бути людиною.

Усім нам важко зізнаватися у власній недосконалості. І що більше зусиль ми докладаємо, аби зовні все виглядало «правильно», тим важче визнати правду. Ось чому сором так любить перфекціоністів — нас так легко змусити мовчати.

Окрім страху розчарувати або відштовхнути людей, ми також боїмося, що, визнавши правду, ми зламаємося під вагою ганьби, яка впаде на нас. Це непідробний страх, що нашу репутацію буде поховано або безнадійно зіпсовано через одну помилку, яка насправді є лише одним-єдиним епізодом у нашому житті.

Я розповідаю чимало подібних історій у книжці «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just me), але одну з них мені хотілося б розповісти зараз. Це історія про жінку, яка наважилася зізнатися сусідові в тому, що вона бореться з алкогольною залежністю, і почула у відповідь: «Не впевнений, що моїм дітям варто ходити до вас у гості». Ця хоробра жінка розповіла мені, як вона перемогла свій страх і сказала: «Але вони приходили бавитися до нас два останні роки. Я не п’ю вже двадцять років. Я така сама, як десять хвилин тому. Чому змінилися ви?»

Якщо сором — це властивий нам усім страх виявитися негідними почуттів, і якщо всі люди відчувають нездоланну і вроджену потребу в коханні і близькості, легко зрозуміти, чому сором часто називають панівною емоцією. Нам навіть непотрібно відчувати сором, що паралізує: щоб замовкнути, вистачає самого страху перед осудом.

Ми всі соромимося. Але є хороша новина — усі ми здатні виробити в собі опірність до сорому. Опірність до сорому — це здатність розпізнати цю емоцію, конструктивно її здолати, зберігаючи почуття гідності і впевненість у собі, і врешті-решт здобути більше сили, навчитися співчувати і вибудовувати міцні стосунки з людьми. Перше, що ми повинні зрозуміти про опір сорому — що менше ми говоримо про нього, то сильніше від нього потерпаємо.

Сором виходить з-під контролю за наявності лише трьох передумов: секретності, мовчання й осуду. Якщо відбувається щось ганебне і ми тримаємо це в таємниці, сором підживлюється нашим мовчанням і розростається, поглинаючи нас. Ми повин­ні ділитися своїми переживаннями. Ми відчуваємо сором через людей навколо, і люди довкола зцілюють нас від сорому.

Якщо поруч із нами є людина, яка заслуговує на довіру, варто їй розповісти. Сором втрачає владу над нами, коли про нього говоримо. Таким чином, щоб позбутися сорому, нам потрібно бути відвертими, і варто виробити опірність до сорому, щоб цієї відвертості навчитися.

Після десяти років досліджень я виявила, що чоловіків та жінок із високим рівнем опірності до сорому об’єднують ці чотири риси:

1. Вони розуміють, що таке сором, і знають, які вимоги та очікування викликають у них цю емоцію.

2. Вони критично ставляться до суспільних вимог і очікувань, які переконують нас у тому, що бути неідеальним означає бути неповноцінним.

3. Вони звертаються по допомогу і діляться своїми історіями з людьми, яким довіряють.

4. Вони говорять про сором — вживають слово «сором», розповідають про те, що відчувають, і просять те, що їм потрібне.

Згадуючи людей, які під час опитування розповідали про трансформуючу силу щирості, — людей, які осмислювали власні історії і ділилися ними, — я усвідомлюю, що всі вони виробляють у собі опірність до сорому.

Оскільки наша самоповага і стійкість до сорому пов’язані з осмисленням досвіду, я хочу поділитися з вами однією власною історією про подолання сорому. Але спочатку я відповім на два поширені запитання про сором. Сподіваюся, це допоможе вам зрозуміти таку непросту тему і головою, і серцем.

Яка різниця між соромом і відчуттям провини? Більшість дослідників сорому і лікарів-практиків згодні з тим, що різниця між соромом і відчуттям провини вельми подібна до різниці між твердженнями «Я поганий» і «Я вчинив погано».

Відчуття провини = Я зробив щось погане.

Сором = Я поганий.

Сором стосується нашої особистості, а провина — вчинків. Ми відчуваємо провину, коли зробили щось всупереч собі або нашим уявленням про те, якими ми хочемо бути. Це бентежне почуття, але воно водночас допомагає нам. Коли ми вибачаємося за свій вчинок, компенсовуємо заподіяну іншим шкоду або змінюємо поведінку, через яку нам ніяково, провина нерідко стає мотивацією. Провина — це таке ж сильне відчуття, як і сором, але її наслідки часто конструктивні, тоді як сором зазвичай є руйнівним. Коли люди просять вибачення, прагнуть загладити провину або змінюють поведінку на кращу, найчастіше їх мотивує провина, а не сором. Під час свого дослідження я виявила, що сором насправді нищить ту частину нас, яка вірить, що ми можемо змінитися і стати кращими[17].

Хіба сором не стримує нас? Як і чимало інших фахівців, я дійшла висновку, що сором із більшою ймовірністю спонукатиме нас до деструктивної і небезпечної поведінки, аніж до розв’язання проблеми. Знову ж таки, людська натура диктує нам бажання відчувати себе гідними любові і близькості. Коли нас огортає сором, ми відчуваємо себе ізольованими і нікчемними. Сповнені сорому або страху перед ганьбою, ми радше поводитимемося деструктивно, нападаючи чи звинувачуючи інших. Насправді сором пов’язаний із насильством, агресією, депресією, шкідливими звичками, переїданням і знущанням.

Діти, схильні соромити себе («Я поганий»), замість того, щоб відчувати провину за вчинки («Я вчинив погано»), частіше мають проблеми із самооцінкою і ненавидять себе. Діти, батьки яких маніпулюють почуттям сорому, зростають у переконанні, що не гідні любові.

Неважливо, як багато ви знаєте про сором, він щомиті може підкрастися до вас (повірте, я знаю це з власного досвіду). Ви можете потрапити під його владу, навіть не розуміючи, як це трапилося і чому. Хороша новина в тому, що з досвідом ви здобудете також опірність до сорому. Ця історія не тільки ілюструє підступну природу сорому, але й підкреслює важливість обговорення сорому і зізнання у ньому.

Упродовж декількох місяців у 2009 році мій блог наводили як приклад розробки веб-сайтів на головній сторінці хостингової компанії. Це було доволі смішно, тому що на мою сторінку заходили люди, які аж ніяк не шукали там блог про унікальність і сміливість. Одного дня я отримала електронний лист від жінки, якій сподобався макет і художнє оформлення мого сайту. Я була втішена і дуже вдячна… Поки не дійшла до ось цих рядків:

«Мені справді подобається ваш блог. Він дуже креативний і легко читається. Ось тільки фотографія ваша і вашої подруги псує враження… Боронь Боже! Я би ніколи не розмістила у блозі невдалу фотографію, але це тому, що фотограф із нас двох — це я ;-)».

Я не йняла віри. На фотографії, про яку вона говорила, я і моя близька подруга Лора сиділи в темному кінозалі, чекаючи початку «Сексу і міста». Це мав бути прем’єрний показ, і ми були в радісному очікуванні, отож я дістала свій фотоапарат і зробила знімок.

Коментар до фотографії мене розсердив, спантеличив і шокував, але я продовжила читати лист. Жінка поставила безліч запитань щодо дизайну блогу і наприкінці листа написала, що працює з багатьма «неосвіченими» батьками та планує розповісти їм про мої погляди на виховання. Та хай робить що завгодно. Я була дуже знервована.

Я крокувала кухнею то вперед, то назад, а потім сіла і наклацала відповідь.

Чернетка №1 містила такий рядок: «Боронь Боже! Я би ніколи не наважилась критикувати чиюсь фотографію, тому що дослідник сорому з нас двох — це я».

Чернетка №2 містила такий рядок: «Я переглянула ваші фотографії в Інтернеті. Якщо вас так непокоять невдалі фото, я би порадила замислитися над своїми».

Чернетка № 3 містила такий рядок: «Якщо ви надсилаєте комусь уїдливого листа, найменше, що ви можете зробити — це перевірити орфографію. “Їх” і “їхній” не означає те саме».

Зрозуміло, це було брудно. Мене це не хвилювало. Але листа я таки не надіслала. Щось зупинило мене. Я перечитала свої ущипливі варіанти, глибоко вдихнула і помчала до спальні. Потім взула кросівки, насунула на очі бейсболку і вирушила на прогулянку.

Мені потрібно було вийти з будинку і позбутися бурхливої енергії, яка струменіла в моїх венах.

Пройшовши півтора кілометра, я зателефонувала своїй подрузі Лорі — тій, котра була поруч зі мною на фотографії з кінотеатру. Я розповіла про лист, і вона ахнула: «Ти, мабуть, жартуєш?»

«Аніскільки. Я не жартую. Хочеш почути три варіанти відповіді? Я все ще не вирішила, який відіслати». Я зачитала їй свої нищівні відповіді, і вона знову ахнула: «Брене, це справді круто. Я б так не змогла. Я би просто засмутилася і, мабуть, розплакалася». Ми з Лорою постійно обговорюємо неприємні теми. Ми розуміємо одна одну. Ми можемо теревенити без упину або разом мовчати. Ми завжди аналізуємо події і говоримо щось на штиб: «Зачекай... Я думаю…», «А може, річ у цьому?», або: «Ні-ні. Зачекай. Я починаю розуміти!»

Отож я сказала:

— Лоро, помовч. Мені потрібно обміркувати те, що ти щойно сказала.

Дві або три хвилини чути було лише моє захекане сопіння. Нарешті я сказала:

— Ти би засмутилася і розплакалася?

Лора неохоче відповіла:

— Так. А що?

— Ну, — я завагалася, — гадаю, для мене плакати і засмучуватися було би виявом сміливості.

Лора не приховувала подиву:

— Що ти маєш на увазі?

Я спробувала їй усе пояснити.

— Зарозумілість і роздратованість — це мої реакції за замовчуванням. Для того щоб спаплюжити когось у відповідь, мені не потрібна сміливість. Я можу використати це своє зле суперуміння паплюжити, не розмірковуючи ані секунди. А ось засмутитися — це зовсім інша річ. Я думаю, мені потрібна сміливість, щоб реагувати, як ти.

Ми трохи поговорили про це і вирішили, що для Лори сміливо — це визнавати біль, не намагаючись від нього втекти, а для мене сміливо — визнавати біль, не намагаючись зробити боляче у відповідь. Ми також погодилися, що в жорстокості немає нічого сміливого — це найдешевший і найлегший спосіб реагувати, особливо в сьогоденній культурі.

Поки ми розмовляли, я подолала ще з півтора кілометра, а тоді Лора запитала:

— Гаразд, тепер, коли розібралися з почуттями, як ти реагуватимеш на цей лист?

Я стримала сльози.

— Засмутитися. Заплакати. Розповісти про все тобі. Забути. Видалити лист. Навіть не відповідати.

Лора хвилинку помовчала, а потім ляпнула: «О, мій Боже! Це ж опірність до сорому, так? Ти намагаєшся бути сміливою».

Я була збита з пантелику, наче ніколи раніше не чула цього терміну.

— Що? Що ти маєш на увазі?

Лора терпляче сказала:

— Опірність до сорому. Ти ж знаєш, з твоєї книги. Тої блакитної. Чотири складові опірності до сорому: визнай свої почуття, говори про них, осмисли те, що з тобою відбулося, і розкажи про це іншим. Це з твоєї книжки.

Ми розреготалися, а я подумала: «Чорт забирай! А це діє».

За тиждень після тої розмови я виступала перед групою із сімдесяти студентів, які обговорювали мій курс лекцій про сором та співпереживання. Я саме розповідала про чотири головні складові опірності до сорому, коли одна зі студенток підняла руку і попросила навести приклад. Я вирішила розповісти історію про «Боронь Боже, фото». Це такий чудовий приклад того, як можна відчувати сором на абсолютно неусвідомленому рівні, як важливо його розпізнати і поговорити про нього.

Я почала розповідь з опису свого блогу і свого нового захоплення фотографією. Я розповіла студентам, як лячно мені було розміщувати свої фотографії, і який сором та приниження я відчула, отримавши критику в листі.

Коли я зізналася у своєму нестерпному бажанні написати ущипливу відповідь, декілька студентів затулили обличчя руками, а інші просто відвели очі. Упевнена, дехто був дуже розчарований моєю нікчемністю. Інші ж здавалися просто переляканими.

Один студент підняв руку і сказав: «Можна поставити особисте запитання?» Враховуючи, що я саме ділилася з ними дуже особистою історією про сором, вирішила, що мене нічим не засмутити. І помилилася.

Він сміливо сказав: «Ви кажете, що йшлося про те, що вас засмутила критика фотографії. Але чи не йшлося насправді про вразливість? Вам було соромно тому, що вас розкритикували за поганий знімок, чи тому, що ви дозволили собі бути вразливою і відкрилися — замість того, щоб закритися в собі і захиститися, — а хтось зробив вам боляче? Чи не йшлося про те, що ви відкрилися для світу, а вас образили?»

У мене пересохло в роті. Я спітніла. Я потерла чоло, а потім поглянула на розпашілих студентів.

— Неймовірно! Саме це й сталося. Я не розуміла цього досі, але все саме так і було. Я зробила безглузду фотографію в кінотеатрі — зазвичай я такого собі не дозволяю, але я була з близькою подругою, ми поводилися легковажно і по-дівчачому. Я оприлюднила цей знімок, тому що відчувала піднесення і думала, що це весело. Потім хтось розкритикував мене.

Кілька студентів зиркнули на свого сміливого однокурсника, неначе кажучи: «Оце вчверив… Ти її травмував». Але я не відчувала, що він мене образив. Чи викрив. Чи оголив мої почуття. Я відчувала себе вільною. В історії, яку мені потрібно було осмислити задля збереження самоповаги, не йшлося про фотографа-новачка, який зіткнувся з критикою своєї роботи. Це була історія про доволі серйозну жінку, яка розважалася, бешкетувала, показала свою недосконалість і зазнала удару у вразливе місце.

Опірність до сорому часто розвивається поволі, після поступового розуміння. Що означав для мене цей досвід? Що там нашепотіли мені внутрішні демони сумнівів? Нам потрібно не лише осмислювати свій досвід і вчитися любити себе, але й з’ясовувати, що трапилося насправді. Ми також повинні навчитися, як захищатися від сорому, якщо хочемо зміцніти у повазі до себе.

Коли настає пора зрозуміти, як саме ми захищаємося від сорому, я відчуваю найвищий пошанівок до доробку центру психологічної підтримки коледжу Веллслі. Доктор Лінда Гартлінґ — у минулому дослідниця реляційно-культурної тео­рії у цьому центрі, яка нині очолює дослідження людської гідності та приниження, — використовує праці покійної Карен Горні для опису стратегій уникнення, які ми зазвичай застосовуємо для боротьби із соромом[18].

На думку доктора Гартлінґ, для того щоб впоратися із соромом, дехто з нас усувається, відходячи вбік, ховаючись, зберігаючи мовчанку й утримуючи свою ганьбу в таємниці. Інші наближаються, прагнучи власкавити і догодити. А хтось атакує, намагаючись здобути владу над іншими, поводячись агресивно і використовуючи для боротьби із соромом той самий сором (як-от по-справжньому дошкульні листи).

Більшість із нас використовує всі ці стратегії — у різний час із різними людьми з різноманітних причин. Однак усі ці стратегії віддаляють нас від осмислення власного досвіду. Сором пов’язаний зі страхом, відчуттям провини та ізоляцією. Щире зізнання пов’язане із самоповагою і сприйняттям власної недосконалості, що наділяє нас сміливістю, вмінням співчувати і відчувати близькість із людьми. Якщо ми хочемо жити повним життям, без постійного страху перед власною недовершеністю, то повинні осмислювати те, що з нами відбувається, а також опиратися сорому у спосіб, який не поглиблюватиме наш сором. Один із шляхів це зробити — навчитися розпізнавати сором і відповідно реагувати на нього.

Сором — це повноконтактна емоція. Чоловіки і жінки з високим рівнем опірності до сорому знають, коли він їх охоплює. Найпростіший шлях впізнати сором — це виробити уважність до фізичних його симптомів. Як я вже згадувала у розділі про сміливість, співчуття і зв’язок між людьми, я знаю, що сором підступає, коли мене з головою накриває гаряча хвиля неспроможності, серце калатає, обличчя палахкотить, у роті пересихає, під пахвами поколює, а час уповільнюється. Важливо впізнавати ці симптоми, щоб знайти у собі розважливість для протистояння сорому.

Коли нам соромно, ми забуваємо про норми поведінки. Перед тим як сказати щось, надіслати лист або написати повідомлення, про яке ми шкодуватимемо згодом, необхідно емоційно зіп’ястися на ноги. Я знаю, що мені потрібно від десяти до п’ятнадцяти хвилин, щоб зібратися з духом, і що я, напевно, розрюмсаюся перед тим, як наважуся діяти. Мені також потрібно помолитися. Знання про це є дарунком долі.

Якщо ви хочете зміцнити імунітет до сорому і навчитися визнавати правду, почніть із цих запитань. Отримані відповіді можуть змінити ваше життя.

1. Якими ви стаєте, коли почуття сорому заганяє вас у глухий кут?

2. Як ви захищаєтеся?

3. Кому ви телефонуєте, аби впоратися з бажанням напаскудити у відповідь, заплакати і сховатися або догоджати людям?

4. На який найсміливіший вчинок ви могли би наважитися, відчуваючи себе нікчемним і ображеним?

Наші історії не призначені для всіх. Почути їх — привілей, і перед тим, як поділитися ними, ми маємо запитати себе: «Хто заслужив на право почути мою історію?» Якщо в нашому житті є одна або дві людини, які можуть сісти поруч, вислухати наші ганебні історії і любити нас за нашу силу та слабкості — нам неймовірно пощастило. Якщо у нас є друг або кілька друзів, або родина, які приймають нашу недосконалість, вразливі місця і сильні сторони і дозволяють відчути душевну близькість із ними — нам неймовірно пощастило.

Нам не потрібно відчувати кохання, взаєморозуміння й увагу до нас від усіх людей у нашому житті, але нам потрібна принаймні одна близька людина. Якщо у нас є ця людина або невеличке коло людей, на яких можна покластися, найкращий спосіб визнати існування зв’язку з ними — повірити, що ви цього гідні. Якщо ми вибудовуємо стосунки, фундаментом для яких є любов, душевна близькість і щирість, ми повинні почати з визнання: «Я цього гідний».