Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є

Дороговказ № 4. Культивування почуття вдячності і радості: позбудьтеся страху дефіциту і темряви

Я вже згадувала про те, як мене здивувало, що певні поняття з мого дослідження з’являлися в парах або в групах. Ці «колекції понять» докорінно змінили систему моїх уявлень про життя і життєвий вибір.

Чудовий приклад — це те, як крокують пліч-о-пліч кохання і відчуття єдності. Тепер я розумію, що для того, аби відчути справжню близькість, мені потрібно бути собою справжньою, а це можливо, лише коли любиш себе. Упродовж років я вважала, що все навпаки: я роблю все, що завгодно, аби стати «своєю», відчувати, що мене приймають, бо це підвищує мою самооцінку. (Коли я лише пишу ці слова і згадую, скільки років змарнувала на таке життя, відчуваю втому. Не дивно, що я так довго відчувала себе виснаженою!)

Багато в чому це дослідження навчило мене не лише новому способу мислення, коли йдеться про життя і кохання, але й показало взаємозв’язок між моїм життєвим досвідом і рішеннями, які я приймаю. Одна з найфундаментальніших змін у моєму житті сталася, коли я замислилася над взаємозв’язком вдячності і радості.

Я завжди думала, що щасливі люди — це вдячні люди. Тобто чому б їм такими не бути? У них є все, за що можна дякувати життю. Але, провівши незліченні години за вислуховуванням історій про радість і вдячність, я виявила три стійкі закономірності:

• Усі без винятку опитувані, які називали себе людьми, що радіють життю, висловлювали вдячність світові і вважали, що завдячують своєю радістю саме йому.

• Радість і вдячність — це духовні практики, які пов’язані з вірою в єдність людства і силу, більшу за нас.

• Опитувані насамперед відзначали відмінність між щастям і радістю як різницю між властивою людям емоцією, що залежна від обставин, і духовною практикою єднання зі світом, пов’язаною з формуванням у собі відчуття вдячності.

Коли йдеться про вдячність, слово, яке в процесі цього дослідження виходило на перший план, — це «практика». Не думаю, що інших дослідників це спантеличує, але особисто я завжди вірила, що теорія значно важливіша за практику, тому прийняла ці слова за заклик до дії. Насправді я мушу зізнатися, що неохоче визнання важливості практики стало іскрою, яка розпалила полум’я мого духовного пробудження в 2007 році.

Я роками використовувала поняття «вдячне ставлення». Але згодом я дізналася, що ставлення — це лише напрям або спосіб мислення і що «ставлення» не завжди збігається з поведінкою.

Наприклад, можна сказати, що мені близька філософія йоги. Ідеали і переконання, якими я керуюся у житті, дуже близькі до тих, що сповідує йога. Я ціную усвідомленість, правильне дихання, зв’язок між тілом і духом. У мене є навіть спортивна форма для занять йогою. Але, повірте, моє позитивне ставлення до йоги і спортивна форма нічим не допоможуть мені у разі, якщо ви дасте мені килимок для йоги і попросите стати на голову або в якусь іншу складну позу. Зараз, коли я пишу ці рядки, доведеться визнати: я ніколи не займалася йогою. Сподіваюся змінити це до часу, коли ця книга потрапить до ваших рук, але наразі мої теорії розходяться з практикою.

Отож, на що подібна практика вдячності? Люди, яких я інтер­в’ювала, розповідали про те, що роблять вдячні записи в особистих щоденниках, щоденно медитують або моляться, дякуючи світові, творять або просто зупиняються посеред напруженого заклопотаного дня, аби сказати вголос: «Я вдячний життю за ...» Коли щирі люди говорять про вдячність, вони вживають розмаїті слова.

Здається, що вдячність без практики трохи нагадує віру без добрих справ — вона нежива.

Радість здається мені кроком за межу щастя. Щастя — це наче атмосфера, в якій ти можеш інколи пожити, якщо пощастить. Радість — це світло, яке наповнює тебе надією, вірою і коханням.

Адела Роджерс Сент-Джонс

Це дослідження навчило мене, що щастя і радість — це різний досвід. У інтерв’ю люди часто мені говорили щось на штиб: «Те, що я вдячний життю і радісний, не означає, що я весь час щасливий». У багатьох випадках я глибше цікавилася цими думками, запитуючи: «Як це бути вдячним і задоволеним, але не відчувати себе щасливим?» Усі відповіді були подібні: відчуття щастя залежить від обставин, а радість пов’язана з духовністю і вдячністю.

Я також дізналася, що ні радість, ні щастя не постійні; ніхто не почуває себе щасливим або радісним увесь час. Обидва ці стани приходять і проходять. Щастя прив’язане до зовнішніх ситуацій і подій, і здається, що воно то накочує хвилею, то відступає разом із цими обставинами. Радість, як видається, назавжди припнута до нашого серця духовністю і вдячністю. Але спалахи раптової радості — ці сильні переживання глибокого духовного зв’язку і задоволення — беруть нас у полон вразливості.

Після того як ці відмінності стали очевидними, я почала шукати, що написали про радість і щастя інші дослідники. Цікаво, що найкраще мою знахідку пояснив теолог.

Енн Робертсон, пастор методистської церкви, письменниця і виконавчий директор Массачусетського біблійного товариства, доводить, що грецьке походження слів «щастя» і «радість» до сьогодні не втратило актуальності. Вона пояснює, що грецьке слово makarios на позначення щастя означало свободу заможних людей від буденних турбот і тривог та стан людей, яких доля щедро чимось обдарувала, наприклад, грошима або здоров’ям. Робертсон порівнює це визначення з грецьким словом на позначення радості — chairo. Давні греки називали chairo «апогей буття» і «гарний настрій душі». Робертсон пише: «Сhairo — це те, що, на думку давніх греків, властиве лише Богові і приходить до нас разом із доброчесністю і мудрістю. Це не чеснота щойно навернених, а найвище досягнення. Греки вважали, що протилежність цього слова — не смуток, а страх»[37].

Нам потрібні як щастя, так і радість. Я вважаю, що важливо створювати і розпізнавати ситуації, які роблять нас щасливими. Якщо чесно, я велика шанувальниця книжок Ґретхен Рубін «Проект “Щастя”» (The Happiness Project) і Тал Бен-Шахара «Бути щасливішим» (Happier). Але я дізналася також, що, крім створення передумов для щастя в житті, нам потрібно культивувати духовні практики, які наповнюють наше життя відчуттям радості і вдячності долі. Я би хотіла стати щасливішою, але насамперед хочу жити, відчуваючи вдячність і радість. Щоб досягнути цього, на мою думку, нам потрібно пильніше придивитися, що саме заважає нам відчувати вдячність і радість та бути щасливими.

Починаючи писати про те, що стає на шляху вдячності і радості, я сиділа на дивані у вітальні перед ноутбуком і тримала в руках нотатник. Я дуже втомилася, і замість того, щоб писати, цілу годину витріщалася на мерехтливі вогники гірлянди над входом до їдальні. Я обожнюю ці маленькі блискучі вогники. Гадаю, завдяки їм цей світ виглядає привабливішим, отож я ніколи не знімаю їх.

Я посиділа на дивані, гортаючи свої нотатки, намилувалася мерехтливими вогниками, а потім узяла ручку і написала ось це:

«Гірлянда з вогниками — це чудова метафора радості. Радість непостійна. Вона приходить іноді — часто у найбуденніші миті. Деколи ми позбавляємо себе спалахів радості, тому що надто заклопотані полюванням за надзвичайними оказіями. Або ж ми так боїмося темряви, що не насмілюємося насолоджуватися світлом.

Наповнене радістю життя — це не прожектор радості. Таке би нам врешті-решт набридло.

Я переконана, що наповнене радістю життя складається з моментів втіхи, поєднаних довірою, вдячністю, натхненням і вірою».

Ті, хто читає мій блог, впізнали мантру моїх п’ятничних подячних постів, які я називаю ВВНВ. Я зробила цю цитату емблемою і частиною своєї практики вдячності за те, у що я Вірю, за що Вдячна, що мене Надихає і як я практикую свою Віру. Коментарі читачів неймовірно підносять мій дух.

Радість і вдячність — це дуже вразливі й інтенсивні відчуття. Ми всі потерпаємо від тривожності, і більшість із нас боїться вразливості. Наші тривоги і страх доводять нашу невпевненість у собі. Ми думаємо:

• «Я не дозволю собі відчувати радість, тому що знаю, що вона не триватиме довго».

• «Зізнання у вдячності долі — це запрошення для катастрофи».

• «Краще я не радітиму взагалі, ніж чекатиму, коли нарешті на голову впаде цегла».

Я завжди була схильною до тривоги і занепокоєння, та коли стала матір’ю, боротьба за радість, вдячність і впевненість у собі уподібнилася до праці на повну ставку. Упродовж багатьох років мій страх, що з дітьми може трапитися щось лихе, заважав мені уповні відчувати радість і вдячність. Щоразу, коли я була близька до того, щоб злагідніти і зануритися в чисту радість, думаючи про своїх дітей і про любов до них, у моїй уяві виринали жахливі картини; я уявляла, як в єдину мить втрачаю все.

Спочатку мені здавалося, що я божеволію. Невже я єдина людина у світі, яка уявляє собі таке? Коли я почала обговорювати проблему зі своїм психотерапевтом, то зрозуміла, що моє нав’язливе «це надто добре, щоб бути правдою» тісно пов’язане зі страхом, невпевненістю у своїх силах і вразливістю.

Знаючи, що це доволі універсальні емоції, я наважилася розповісти про свої страхи п’ятистам батькам, які прийшли послухати одну з моїх лекцій про виховання. Наприклад, я розповіла їм, як спостерігаю за донькою, яка спить, відчуваючи, як мене повністю поглинає відчуття вдячності, а потім в моїй уяві виринають картинки чогось поганого, що може статися з нею, і почуття радості зникає.

У тиші, що запанувала, можна було почути навіть звук падіння шпильки. Я подумала: «О, Боже, я божевільна, і вони зараз сидять і думають: “От психопатка. Як нам звідси вибратися?”» І раптом я почула, що десь у задніх рядах заплакала жінка. Вона не схлипувала тихенько, а ридма ридала. Потім хтось попереду вигукнув: «О, мій Боже! Навіщо ми це робимо? Що це таке взагалі?» Аудиторія вибухнула, наче несподівано пробудившись. Як я і припускала, була я не самотньою.

Більшості з нас доводилося переживати бурхливу радість, яка переходила у відчуття вразливості і страху. Поки ми не змиримося з власною вразливістю і не навчимося відчувати вдячність, сильне кохання завжди супроводжуватиметься страхом втрати. Якщо підсумовувати те, що я дізналася про страх і радість, я би сказала:

«Темрява не нищить світла; одне без іншого не існує. Саме наш страх темряви затьмарює нашу радість».

У тривожні і неспокійні миті життя ми боїмося щось недо­отримати. Ми боїмося втратити те, що любимо понад усе, і потерпаємо через відсутність гарантій безпеки. Ми думаємо, що, якщо не радіти і не відчувати вдячності, буде не так боляче. Ми думаємо, що, якщо зможемо побороти вразливість, уявляючи можливу втрату, то менше страждатимемо. Ми помиляємося. Гарантувати можна лише одне: якщо не практикувати вдячність і не дозволяти собі пізнати радість, ми відмовляємося від двох почуттів, здатних по-справжньому підтримати нас у важкі часи.

Я описала вище страх перед браком безпеки і впевненості. Але існують і інші види можливих втрат. Моя подруга Лінн Твіст написала неймовірну книгу під назвою «Душа грошей» (The Soul of Money). У ній Лінн розглядає міф про те, що нам чогось бракує. Вона пише:

«Я і багато інших людей після пробудження насамперед думають: “Я не виспався”. Наступна поширена думка: “Мені бракує часу”. Правда це чи ні, думки про те, що нам чогось бракує, виникають несвідомо, перед тим як ми замислимося над цим. Більшу частину життя ми проводимо чуючи, пояснюючи, нарікаючи або непокоячись про те, що нам чогось бракує. Ми недостатньо займаємося спортом. Нам бракує робочих місць. Ми недостатньо заробляємо. Нам бракує влади. Нам не вистачає спонтанності. Ми не відпочиваємо достатньо. І, звісно, нам завжди бракує грошей.

Ми недостатньо худі, недостатньо розумні, недостатньо привабливі чи стрункі, або недостатньо освічені, успішні чи заможні — або ще щось. Ми ще не встигаємо підвестися з ліжка і торкнутися ногами підлоги, а вже відчуваємо, що в чомусь неповноцінні, вже відстали, вже програли, нам уже чогось бракує. І коли ми лягаємо спати, наш мозок змагається з наріканнями на те, чого ми не досягнули або чого не зробили упродовж дня. Ми лягаємо спати, пригнічені цими думками, і прокидаємося з думками про те, чого нам бракує. Те, що починається як ознака життєвого поспіху чи змагання з негараздами, переростає у виправдання порожнього життя»[38].

Читаючи цей уривок, я розумію, чому ми стали нацією, спраглою радості: тому що потерпаємо від браку вдячності. Лінн стверджує, що боротьба з відчуттям дефіциту означає не прагнення до розкошів, а орієнтацію на достаток:

«Кожен із нас має право зробити крок назад і відмовитися від думок про дефіцит будь-чого. Щойно ми позбудемося цього відчуття, нам відкриється дивовижна правда — ми живемо в достатку. Під достатком я не маю на увазі певну кількість чогось. Достаток — це не два кроки попереду бідності або один крок позаду надмірності. Це не міра “заледве досить” або “більше ніж достатньо”. Достаток — це взагалі не показник. Це досвід, контекст, який ми створюємо, декларація і знання, що нам нічого не бракує і що ми самодостатні.

Достаток мешкає в глибині кожного з нас, і ми можемо визволити його. Це усвідомлений, уважний, обміркований вибір того, що ми думаємо про обставини»[39].

Відчуття дефіциту підживлює наші сумніви в собі. Під час мого попереднього дослідження сорому і завдяки цьому, новішому, я зрозуміла, що багато хто з нас купився на ідею, ніби те, що приносить нам радість, повинно бути надзвичайним. У книзі «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just Me) я написала: «Здається, ми вимірюємо цінність людських досягнень (а інколи і життя людини) рівнем суспільного визнання. Іншими словами, цінність вимірюють славою і багатством. Наша культура похапливо відкидає спокійних, звичайних, працьовитих жінок і чоловіків. У багатьох випадках ми ставимо знак рівності між словами “звичайний” і “нудний” або ж, що навіть небезпечніше, слово “звичайний” стає синонімом “беззмістовного”»[40].

Гадаю, про цінність звичайного я найбільше довідалася від жінок та чоловіків, яких опитувала, котрі пережили жахливу втрату, як-от втратили дитину, зазнали насилля, геноциду чи травм. Найцінніші їхні спогади стосувалися звичайних, буденних моментів. Було ясно, що найважливіші для них спогади виникали з низки повсякденних моментів, і вони сподівалися, що й інші люди будуть вдячними життю за ці миті та ту радість, яку вони приносять. Письменниця і духовний лідер Маріанна Вільямсон говорить: «Радість — це те, що відбувається з нами, коли ми дозволяємо собі повірити, що довкола стільки всього хорошого».

Аналізуйте. Коли мене охоплює страх і відчуття дефіциту чогось, я намагаюся кликати на допомогу радість і вдячність, визнаю свій страх, а потім перетворюю його на вдячність. Я говорю вголос: «Я почуваю себе вразливою. Це нормально. Я така вдячна за _____________________». Ця практика однозначно посилила мою здатність радіти.

Керуйтеся натхненням. Мене так надихають щоденні «дози» радості, які я отримую в буденні миті, наприклад, забираючи дітей зі школи, стрибаючи на батуті або під час родинних обідів. Розуміння того, що ці миті — насправді найголовніше в житті, змінило мої погляди на роботу, сім’ю та успіх.

Творіть і дійте. Починаючи з подячної молитви перед обідом і закінчуючи креативними проектами, як-от банка для вдячних нотаток, ми практикуємо щире життя всією родиною.

А як АКТивуєте себе ви?