Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є

Дороговказ № 3. Виховання стійкості духу: забудьте про відчай і безпорадність

Вона не могла повернутися назад і змінити щось на краще. Все, що вона могла, — йти вперед і зробити прекрасним ціле.

Террі Ст. Клауд, www.boniesigharts.com[28]

Психологічна стійкість — здатність протистояти проблемам у скрутних ситуаціях — привертає все більше уваги дослідників з початку 1970-х років. У світі, де кожен стикається зі стресом і щоденною боротьбою, всі — починаючи з психологів, психіатрів і соціальних працівників і завершуючи духівництвом і фахівцями з карного судочинства — хочуть знати, чому і як одним людям вдається краще долати знегоди, ніж іншим. Ми хочемо зрозуміти, чому одні люди здатні впоратися зі стресом і емоційними травмами та йти далі, а інші невимовно страждають і застрягають у своїх переживаннях.

Збираючи й аналізуючи отриману інформацію, я зауважила, що чимало опитаних згадували про стійкість духу. Я чула історії людей, які, попри всі перешкоди, жили щиросердним життям.

Я дізналася про людську здатність залишатися собою навіть у стані глибокого стресу і підвищеної тривожності, і я чула розповіді людей, які спромоглися перетворити емоційну травму у ґрунт для досягнення життєвої гармонії.

Мені було нескладно розпізнати в цих історіях тему стійкості, тому що я навчалася в аспірантурі, коли дослідження цієї теми були саме у розквіті. Я розуміла, що ці роз­повіді були сповнені того, що ми називаємо «захисними чинниками» — реакціями і поведінкою, які дають нам силу перебороти незгоди.

Сучасні дослідники вважають, що людям із психологічною стійкістю властиві п’ять основних якостей:

1. Вони винахідливі й уміють добре вирішувати проблеми.

2. Вони не вагатимуться попросити про допомогу.

3. Вони вірять, що здатні самостійно розібратися зі своїми почуттями і впоратися з ними.

4. У них є соціальна підтримка.

5. Вони мають близькі стосунки з іншими людьми, як-от із рідними чи друзями[29].

Звісно, на думку різних дослідників, таких якостей значно більше, але ці — найголовніші.

Спочатку я сподівалася, що закономірності, виявлені під час дослідження, приведуть мене до дуже недвозначного висновку, як це сталося з іншими поняттями: стійкість — це головна складова щирого життя. Але у тому, що я почула, було ще щось. У всіх цих історіях, окрім психологічної стійкості, йшлося про силу духу.

На думку людей, яких я опитала, фундаментом «захисних чинників», які робили їх стійкими до незгод, була духовність. Під духовністю я не маю на увазі релігію або теологію, я говорю про спільну для цих людей глибоку віру. Спираючись на отримані дані, я вивела ось таке визначення духовності:

Духовність — це розуміння і визнання того, що всі ми нерозривно зв’язані один з одним силою, більшою ніж володіємо ми всі разом, і що цей наш зв’язок із цією силою й одного з одним ґрунтується на коханні і співчутті. Розвиток духовності дає нам бачення, зміст і мету життя.

У всіх без винятку випадках духовність — віра в людську єдність, в силу, більшу ніж ти сам, і спорідненість, що ґрунтується на коханні і співчутті, — з’являється як елемент психологічної стійкості. Більшість людей згадували про Бога, але не всі. Дехто з опитуваних вряди-годи відвідує церкву; інші — ніколи. Одні моляться лише, щоб добре ловилася риба, інші відвідують храми, мечеті або моляться вдома. Одні відкидають навіть думку про релігію, інші є побожними парафіянами тої чи іншої церкви. Але всіх їх об’єднувала духовність, яка й була фундаментом їхньої психологічної стійкості.

Окрім фундаментальної духовності, є ще три важливі риси, властиві психологічно стійким людям:

1. Здатність вірити.

2. Критичне мислення.

3. Уміння позбуватися душевного безсилля, надмірної вразливості, дискомфорту і болю.

Розгляньмо кожну з цих властивостей і їхній зв’язок із психологічною стійкістю та силою духу.

Як дослідниця зауважу, що не знаю двох інших слів, які б настільки хибно тлумачили, як-от лексеми «надія» і «сила». Щойно я усвідомила, що надія — це важлива частина щиросердного життя, відразу ж почала досліджувати це питання і відкрила для себе працю С. Р. Снайдера, колишнього викладача Канзаського університету в Лоренсі[30]. Як і більшість людей, я завжди вважала надію емоцією, подібною за своєю теплотою на оптимізм. Я помилялася.

Я була приголомшена, виявивши, що надія — це не емоція; це стиль мислення або ж когнітивний процес. Емоції відіграють другорядну роль, але сама надія — це процес, який Снайдер називає трилогією цілей, способів їхнього досягнення і результатів[31]. Простіше кажучи, надія з’являється, коли:

• Ми здатні встановлювати досяжні цілі (Я знаю, куди хочу дійти);

• Ми здатні з’ясувати, як досягти цих цілей, включно з гнучкістю й умінням знаходити альтернативні шляхи (Я знаю, як дістатися до мети, я наполегливий, можу впоратися з розчаруванням і спробувати знову);

• Ми віримо в себе (Я можу це зробити).

Отож, надія — це поєднання встановлення цілей, наполегливості і завзятості досягнути їх, а також віра у свої можливості.

І якщо цього недостатньо, є ще дещо: надії можна навчитися! Снайдер припускає, що ми можемо навчитися в інших людей оптимістичного, орієнтованого на досягнення мети мислення. Діти найчастіше вчаться надії у своїх батьків. Снайдер пише, що для навчання оптимізму стосунки між батьками і дітьми мають характеризуватися наявністю правил, послідовністю і підтримкою. Гадаю, мене надихає впевненість у тому, що я здатна навчити своїх дітей сподіватися. Це не випадковість. Це свідомий вибір.

До праці Снайдера я можу додати результати власного дослідження, під час якого виявилося, що жінки й чоловіки, які вважають себе оптимістами, дуже цінують наполегливість і працьовитість. Нові суспільні тенденції, згідно з якими все повинно відбуватися приємно, швидко і просто, несумісні з оптимістичним способом мислення. Вони вселяють у нас зневіру. Коли ми потрапляємо у складну ситуацію, вирішення якої вимагає від нас багато часу і зусиль, то квапимося з висновком: «Це надто складно, тому не варто й намагатися» або: «Це повинно даватися легше; це складно і триває так довго, тому що я не здатен зробити це». Оптимістична людина говорить собі щось на штиб: «Це непросто, але я зможу це зробити».

З іншого боку, тим із нас, хто схильний вірити, що нічого неможливо досягнути без болю і страждань, скажу: постійна відсутність приємності, швидкості і легкості так само згубна, як і постійна їхня присутність. Зважаючи на мою схильність заганяти в глухий кут свої цілі і впиватися їм у горло зубами, поки вони не здадуться, я обурилися, дізнавшись про це. Раніше я була переконана, що без крові, поту і сліз нічого важливого не досягнути. Я помилялася. Вчергове.

Ми вчимося оптимістичному способу мислення, коли розуміємо, що деякі гідні почини вимагатимуть зусиль, часу, сил і зовсім не приноситимуть задоволення. Надія також вимагає від нас розуміння, що, якщо раптом процес досягнення мети виявився приємним, швидким і легким, це не робить її менш важливою за важкодосяжну мету. Якщо ми хочемо знайти надію, то повинні бути гнучкими і виявити наполегливість. Усі цілі досягаються по-різному. Спокійне сприйняття розчарувань, цілеспрямованість і віра в себе — це суть надії.

Як викладач і науковець я присвячую чимало часу спілкуванню з учителями і директорами. Упродовж останніх двох років мене все більше непокоїть те, що ми виховуємо дітей, які не толерують розчарувань і мають сильне почуття власних прав, і воно дуже різниться від упевненості у своїх силах. Переконання «Я заслуговую на це, тому що я цього хочу» — це геть інше, ніж упевненість «Я знаю, що я це можу». Комбінація страху перед розчаруванням, переконання, що тобі щось належить по праву і суспільний тиск — ось рецепт появи зневіри і невпевненості у собі.

Почуття зневіри небезпечне, тому що призводить до браку наснаги. Як і у випадку зі словом «надія», ми часто вважаємо наснагу чимось негативним. Це не так. Найкраще визначення «наснаги» належить Мартіну Лютеру Кінґу. Він називав так здатність впливати на дійсність. Якщо ви сумніваєтеся, чи потрібна вам сила, запитайте себе: «Як я себе почуваю, коли мені здається, що я не маю наснаги щось змінити у своєму житті?»

Зневіра небезпечна. Для більшості з нас неспроможність змінити ситуацію граничить із відчаєм. Щоб здолати страх і сумніви, нам потрібні психічна стійкість, надія і духовність. Якщо ми хочемо жити і кохати всім серцем, нам потрібно повірити, що ми здатні змінити життя.

Розвиток критичного мислення означає перевіряти реалістичність вимог і очікувань, які пробуджують наших демонів самосумнівів. Від ранку до ночі нас бомбардують вимогами й очікуваннями, які зачіпають кожен аспект нашого життя. Журнальна і телевізійна реклама, кіно і музика — всі вони кажуть нам, як виглядати, скільки важити, як часто кохатися, як виховувати дітей, умебльовувати будинки та якими автомобілями їздити. Ці вимоги нас абсолютно пригнічують і, на мою думку, від їхнього впливу не застрахований ніхто. Намагатися уникнути впливу масмедіа — це все одно, що затримувати дихання, аби не вдихати забрудненого повітря, тобто марно.

Віру в побачене на власні очі заклала в нас сама природа. Тому жити в нашому ретельно відредагованому, перенасиченому інформацією і відфотошопленому світі дуже небезпечно. Якщо ми хочемо виховати в собі стійкість до зовнішніх впливів і припинити обдурювати себе, постійно порівнюючи своє звичайне життя з відретушованими картинками, нам потрібно навчитися не вірити власним очам. Ми мусимо навчитися відповідати на запитання:

1. Чи справжнє те, що я бачу? Ці зображення показують справжнє життя чи фантазію?

2. Чи відображають ці картинки здорове щире життя, а чи перетворюють моє життя, тіло, сім’ю і стосунки на товар?

3. Кому вигідно, аби я побачив ці зображення і засмутився? Підказка: ЗАВЖДИ йдеться про гроші і / або владу.

Критичне мислення необхідне не лише для розвитку стійкості, це також один із чотирьох елементів опірності до сорому. Сором діє, як зум-об’єктив фотоапарата. Коли ми відчуваємо сором, опиняємося у фокусі об’єктива, і все, що ми можемо бачити, — це наше недолуге, самотнє і стражденне «Я». Ми думаємо: «У мене однієї над джинсами випинаються складки жиру? Тільки в мене вдома розгардіяш, верески і безлад? Лише в мене немає сексу 4, 3 рази на тиждень (з моделлю чоловічої білизни Calvin Klein)? Зі мною щось не так. Я одна така».

Коли ми розглядаємо себе впритул, то починаємо бачити зовсім іншу картинку. Ми бачимо безліч людей із такими ж проблемами. Ми припиняємо вважати, що «Я один такий!», натомість починаємо думати: «Неймовірно! Ти також? То я нормальний? А я думав, що це тільки я такий!» Щойно ми охоплюємо поглядом усю картину, починаємо краще розпізнавати стимулятори виникнення сорому, а також нереалістичні вимоги й очікування.

Досвід викладацької і дослідницької роботи допоміг мені віднайти неймовірну прозорливість і мудрість у праці Джин Кілборн і Джексона Катца. Кілборн і Катц досліджують взаємозв’язок образів із засобів масової інформації і сучасних соціальних проблем, таких як насильство, сексуальна наруга над дітьми, порнографія і цензура, маскулінність і самотність, підліткова вагітність, алкогольна та наркотична залежність та нездорове харчування. Кілборн пише: «Ринок реклами щороку заробляє більше 200 мільярдів доларів. Кожен із нас щодня бачить понад 3 000 рекламних оголошень. Однак дивує те, що більшість із нас вірить, що реклама ніяк не впливає на нас. Реклама продає щось більше, ніж товари. Вона продає цінності, образи, уявлення про успіх і життєві пріоритети, кохання і сексуальність, популярність і нормальність. Реклама розповідає нам, хто ми такі та якими повинні бути. Інколи вона продає згубні звички»[32]. Я наполегливо рекомендую вам переглянути фільми Кілборн і Катца — вони змінили мій погляд на світ і себе. (Останній фільм Джин Кілборн називається «Убийте нас ніжно-4» (Killing Us Softly 4)[33], а остання робота Катца — «Убивчі ігри: жорстокість, медіа і криза маскулінності» (Tough Guise: Violence, Media, and the Crisis in Masculinity)[34].

Як я вже згадувала, духовність дає нам бачення перспективи, сенсу і мети нашого життя. Коли ми дозволяємо масовій культурі переконати себе, що нам чогось бракує, що ми достатньо не заробляємо і маємо замало речей, це руйнує наші душі. Ось чому я думаю, що критичне сприйняття і перевірка реальністю є як виразом духовності, так і стилем критичного мислення.

Чимало учасників дослідження, з якими я розмовляла, потерпали через невпевненість у собі. Коли ми говорили про те, як вони долають неприємні емоції (такі як сором, сум, страх, відчай, розчарування і смуток), я знову і знову чула про потребу тлумити і «згладжувати» почуття, які викликають уразливість, дискомфорт і біль. Учасники описували, як вони роблять усе, щоб притлумити свої почуття або уникнути болісного досвіду. Дехто з них цілком усвідомлював, що їхня поведінка спрямована на притлумлення, інші навіть не замислювалися над цим. Коли ж я розпитувала про це саме учасників дослідження, які живуть щиросердним життям, усі вони розповідали, що намагаються не стримувати почуттів, усвідомлено уникають «гальмівної» поведінки і занурюються в дискомфорт негативних емоцій.

Я знала, що це було критично важливо для мого дослідження, тому провела декілька сотень інтерв’ю, намагаючись краще зрозуміти наслідки притлумлення почуттів і те, як їхнє «згладжування» пов’язане зі згубними звичками. Ось що я дізналася:

1. Більшість із нас (свідомо або ні) схильні робити те, що допомагає притлумити і зменшити вразливість, біль і дискомфорт.

2. Згубні звички можуть бути наслідком хронічного і нав’яз­ливого прагнення притлумити почуття і зменшити їхню гостроту.

3. Ми не можемо пригнічувати емоції вибірково. Притлумлюючи болісні емоції, ми також притлумлюємо емоції позитивні.

Найсильніші емоції в нашому житті ранять, мов шпичаки. Проштрикуючи нас, вони спричиняють дискомфорт і навіть біль. Лише очікування або страх перед цими емоціями може викликати в нас нестерпну вразливість. Ми знаємо, що станеться. Для багатьох із нас перша реакція на страждання і біль, викликані цими уколами, — аж ніяк не занурюватися у дискомфорт і шукати виходу з нього, а, навпаки, позбуватися його. Ми робимо це, притлумлюючи і згладжуючи гострий біль за допомогою будь-чого, що дає швидке полегшення. Ми знеболюємо себе алкоголем, наркотиками, їжею, сексом, стосунками, грошима, роботою, опікою, азартними іграми, хатніми справами, пригодами, хаосом, шопінгом, плануванням, перфекціонізмом, постійними змінами та Інтернетом.

До початку дослідження я вважала, що притлумлення і згладжування болісних емоцій відбувається лише за допомогою алкоголю чи наркотиків, але більше я так не вважаю. Зараз я впевнена, що залежністю можна назвати будь-яку хронічну і нав’язливу модель поведінки. Ті жінки й чоловіки, котрих я опитала і які живуть у злагоді із собою, також не застраховані від страху перед емоціями. Основна їхня відмінність полягає у тому, що вони свідомі небезпек такої поведінки і навчилися долати страждання, уповні переживаючи їх.

Я абсолютно переконана, що генетика і нейробіологія відіграють вирішальну роль у виникненні згубних звичок, але я також упевнена, що безліч людей, які тлумлять свій біль, також потерпають від інших видів залежності, не схожих на захворювання у медичному сенсі. Немає двох однакових залежностей.

Коли я починала своє дослідження, я вже багато знала про згубні звички. Якщо ви читали мою книгу «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just Me) або якщо ви стежите за моїм блогом, то, можливо, знаєте, що я не вживаю алкоголю майже п’ятнадцять років. Я завжди чесно розповідаю про своє минуле, але я ще не писала про це в подробицях, тому що, поки не почала працювати над дослідженням щиросердного життя, я не до кінця розуміла, чому відмовилася від алкоголю.

Зараз я все розумію.

Мене бентежив той факт, що я ніколи не відчувала себе на одній хвилі з алкоголіками в стані ремісії. Відмова від вживання алкоголю і програма «Дванадцять кроків»[35]— це важливі і засадничі принципи мого життя, але в Товаристві анонімних алкоголіків мені подобається не все. Наприклад, мільйони людей зобов’язані життям сміливій фразі: «Привіт, мене звати (ім’я), і я алкоголік». Це мене ніколи не влаштовувало. Хоча я ціную тверезість і переконана, що відмова від алкоголю радикально змінила моє життя, проказування цих слів завжди здавалося мені непотрібним і на диво нещирим.

Я часто запитувала себе, чи не розгубилася я, покінчивши з багатьма шкідливими звичками водночас. Мій перший психотерапевт не могла зрозуміти, до якого фахівця мені потрібно звернутися, і була приголомшена моїм «глибинним розумінням» (Я відмовилася від алкоголю, тому що хотіла більше дізнатися про своє справжнє «Я», а моє тусовочне «Я» перешкоджало мені це зробити). Одного вечора вона поглянула на мене і сказала: «У вас вінегрет зі шкідливих звичок — усього потрошки. Для певності вам краще припинити пити, палити, переїдати і лізти в справи членів своєї сім’ї».

Я пам’ятаю, як поглянула на неї, жбурнула на стіл виделку і сказала: «Ну, просто чудово. Припускаю, у мене з’явиться трохи часу на всіх потрібних мені фахівців». Я ні до кого не зверталася по допомогу. Я відмовилася від вживання алкоголю і сигарет наступного ж дня після закінчення магістратури, відвідала декілька зібрань анонімних алкоголіків, щоб засвоїти програму «Дванадцять кроків», і відмовилася від алкоголю на один рік.

Тепер я знаю, чому.

Я змарнувала більшу частину свого життя, намагаючись утекти від вразливості і невпевненості. Я зростала без навичок і емоційної практики, потрібних для того, щоб «зануритися у дискомфорт», тому з часом призвичаїлася знімати стрес за допомогою алкоголю. Але для цього виду зловживання алкоголем не існує терапії. І після кількох зібрань я зрозуміла, що подібні причини залежності не надто подобаються педантичним прихильникам Товариства анонімних алкоголіків.

Як на мене, проблема полягала не лише в дискотеках, холодному пиві і «Мальборо лайт» у часи моєї молодості — я зловживала також банановими хлібцями, мексиканськими чіпсами з гострим соусом, Інтернетом, роботою, хатніми справами, марними тривогами, плануванням, перфекціонізмом і рештою, що могло притлумити це агонізуюче і сповнене тривоги відчуття вразливості.

Кілька друзів, надихнувшись моїм прикладом, теж замислилися над своїми звичками: «Я випиваю один-два келихи вина щовечора — це погано?», «Я завжди ходжу до крамниць, коли відчуваю стрес або депресію», «Я просто божеволію, якщо мені доводиться байдикувати».

І знову ж таки, довгі роки досліджень переконали мене, що всі ми приглушуємо і згладжуємо неприємні емоції. Питання в тому, чи _________________ (переїдання, алкоголь, марнотратність, азартні ігри, прагнення врятувати світ, нескінченне пліткарство, перфекціонізм, шістдесятигодинний робочий тиждень) не перешкоджають нам бути собою? Чи не заважають вони нам бути емоційно чесними, встановлювати особисті кордони і відчувати себе самодостатньою людиною? Чи не суперечать вони прагненню нікого не засуджувати і не нав’язувати близькі стосунки з людьми? Чи не використовуємо ми ____________________, щоб сховатися або утекти від реальності нашого життя?

Поглянувши на свою поведінку і почуття, а не на шкідливі звички, крізь збільшуване скло вразливості, я змінила своє життя. Я також зміцніла у своїй відданості ідеї тверезості, здоровому способу життя і духовності. Я можу впевнено сказати: «Привіт, мене звати Брене, і сьогодні мені кортить подолати вразливість і невпевненість за допомогою яблучних оладок, пива, сигарет і семигодинного сидіння у “Фейсбуці”». Я ніяковію, але це щира правда.

Інше дуже несподіване відкриття: дослідження показало, що немає чогось такого, як вибіркове притлумлення емоцій. Існує цілий спектр людських емоцій і, приглушуючи негатив, ми також приглушуємо позитив. «Загладжуючи» біль і вразливість, я також ненавмисно притуплювала позитивні відчуття, як-от радість. Озираючись назад, я не можу пригадати жодного іншого відкриття, яке би змінило моє життя більше, аніж це. Нині я навчилася занурюватися в радість, незважаючи на те, що стала чутливою і вразливою. Насправді я навіть очікую чутливості і вразливості.

Радість — така ж шпичаста і гостра, як будь-яка з темних емоцій. Нестямно когось кохати, вірити в щось усім серцем, цінувати швидкоплинні миті, віддаватися життю цілком і не вимагати жодних гарантій безпеки — це все ризики зазнати вразливості і часто болю. Втрачаючи терпимість до дискомфорту, ми втрачаємо радість. Насправді дослідження згубних звичок показують нам, що досвід інтенсивних позитивних емоцій може викликати «рецидив» з такою ж вірогідністю, як і інтенсивно болісні переживання[36].

Ми не можемо скласти перелік «поганих» емоцій і сказати: «Я збираюся їх пригасити», а потім скласти перелік позитивних емоцій і сказати: «А цим я віддаватимуся сповна!» Можете собі уявити, яке зачароване коло виникне: «Я не зазнаю багато радості, отож немає звідки черпати сили, коли відбувається щось погане. Негативні емоції відчуваються ще болісніше, тому я тлумлю їх. Я притлумлюю почуття так, що не відчуваю навіть радості, і так далі».

Більше про радість я розповім у наступному розділі. Зараз, коли в моєму житті почали знову з’являтися гострі кути, я зрозуміла, що занурення у дискомфорт вразливості вчить нас впускати у своє життя радість, вдячність і благодать. Я також починаю розуміти, що входження в зону дискомфорту і страху вимагає як духовності, так і психологічної стійкості.

Найважче в тому, що я пропоную у цьому розділі, можна висловити питанням, яке мені часто ставлять (особливо мої колеги з академічного світу): чи є духовність необхідним компонентом стійкості? Відповідь: так.

Відчуття безнадійності, страху, провини, болю, дискомфорту, вразливості й ізоляції саботують нашу стійкість. Мені здається, що боротися з цим переліком може тільки єдине, достатньо сильне переконання — віра в те, що ми всі відчуваємо це, і що існує щось більше за нас, здатне наповнити наше життя коханням і співчуттям.

Знову ж таки, я не виявила на ринку стійкості жодного виду духовності, який би був дієвішим за інші. Тут йдеться не про релігію чи науку, а лише про те, що зцілює і зміцнює нас.

У моєму випадку духовність — це віра в Бога, і найчастіше я знаходжу цю віру в природі, людях і музиці. Усі ми повинні називати духовністю те, що нас надихає.

Неважливо, переживаємо ми негаразди, оклигуємо після емоційної травми чи боремося зі стресом і тривогою; наявність мети, сенсу і бачення власного майбутнього допомагає нам зрозуміти, що відбувається, і крокувати вперед. Без мети, сенсу життя і віри в майбутнє легко втратити надію, стати глухим до емоцій або ж віддатися під владу обставин. Ми відчуваємо себе нікчемними, ні на що не здатними і неспроможними боротися. Суттю духовності є близькість. Коли ми віримо в цей нерозривний зв’язок із іншими людьми, то не відчуваємо себе самотніми.

Аналізуйте. Одна моя хороша подруга почула цю чудову установку на рішучість дотримуватися намірів на зібранні анонімних алкоголіків. Я у захваті від цих питань:

• Чи утримався я сьогодні? (Розумійте під утриманням що завгодно — мені здається, що найскладніше утримуватися від їжі, праці і комп’ютера).

• Чи займався я сьогодні спортом?

• Що я зробив для себе сьогодні?

• Що я сьогодні зробив для інших?

• Чи тримаю я якісь емоції невисловленими?

• Що хорошого сталося сьогодні?

Керуйтеся натхненням. Мене надихає цитата письменниці і дослідниці Елізабет Кюблер-Росс: «Люди — наче вітражні вікна. Вони мерехтять і сяють на сонці, але коли сутеніє, їхню красу помітно, лише якщо самі вони випромінюють світло». Я щиро вірю, що світло, яке випромінювали мужні люди, з якими я спілкувалася, було духовністю. Мені подобається думка про світло в нашій душі.

Творіть і дійте. Мені подобається щоденно медитувати і молитися. Для мене тиха молитва іноді є найкращим способом знайти в собі сили жити.

А як АКТивуєте себе ви?