Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є

У пошуках сили кохання, душевної близькості й самодостатності

Кохання — це найважливіше почуття у нашому житті, це пристрасть, за яку ми готові битися або загинути, але, попри це, ми не вважаємо за потрібне замислюватися над дефініціями. Без визначень ми навіть не можемо безпосередньо говорити або думати про нього.

Діана Акерман

Кохання і душевна близькість — невід’ємна складова людського життя. Коли я проводила інтерв’ю, то зрозуміла, що жінок і чоловіків, які відчувають глибоке почуття кохання і душевної близькості, від тих, хто цього лише прагне, відділяє лише одне-єдине. Це одне-єдине — віра у власну цінність. Усе просто і складно водночас: якщо ми хочемо уповні відчувати кохання і близькість, то повинні вірити, що гідні любові і взаєморозуміння.

Коли ми зможемо забути, що думають про нас інші люди, і прийняти своє життя, ми віднайдемо власну цінність — почуття, що ми самодостатні такі, якими є, і заслуговуємо на кохання та душевну близькість. Якщо ж ми марнуємо життя, намагаючись віддалитися від усього, що не вписується в наше уявлення про те, якими ми мали би бути, то не вчимося на помилках, а метушимося, доводячи власну спроможність, постійно щось вдаючи, вдосконалюючись, догоджаючи комусь і переконуючи інших у своїй цінності. Наше відчуття самодостатності — критично важлива складова досягнення кохання і душевної близькості — живе всередині нас.

Найвагоміший виклик для більшості з нас — це повірити в те, що ми гідні цього зараз, у цю мить. Гідні без жодних передумов. Так, багато хто з нас усвідомлено склав довгий перелік передумов для кохання / несвідомо повірив у нього / дозволив себе переконати в його істинності:

• Я буду гідною кохання, коли схудну на десять кілограмів.

• Я стану гідною кохання, якщо завагітнію.

• Я стану гідною людиною, якщо зможу позбутися алкогольної залежності.

• Я стану гідною людиною, якщо всі вважатимуть мене хорошим батьком.

• Я стану гідною людиною, коли зможу заробляти на життя творчістю.

• Я стану гідною людиною, якщо врятую свій шлюб.

• Я стану гідною людиною, якщо знайду чоловіка чи дружину.

• Я стану гідною людиною, якщо батьки нарешті схвалять мій життєвий вибір.

• Я стану гідною кохання, якщо він зателефонує мені і запросить на побачення.

• Я стану гідною людиною, якщо зможу виконати всі поставлені завдання і виглядатиму так, ніби зробив це завиграшки.

Ось що є справжньою суттю життя у злагоді з собою — ви вже гідні. Жодних «якщо». Жодних «коли». Ви гідні кохання і душевної близькості вже зараз. Саме у цю хвилину. Такими, якими ви є.

Окрім того, щоб викинути з голови оці всі «якщо» і «коли», ще однією важливою складовою прийняття власного життя і впевненості у власній самодостатності є розуміння того, що таке кохання і душевна близькість. Як не дивно, хоч ми їх відчайдушно потребуємо, але рідко говоримо про те, чим вони насправді є і як виявляють себе. Придивімося до них уважніше.

Я роками уникала у своїх дослідженнях слова «кохання», тому що не знала, яке визначення йому дати, і не була впевнена, що фраза «Ну, ти в курсі, кохання» буде придатною. Я також не могла покластися на цитати або слова з пісень, як би сильно вони мене не надихали і якими би правдивими не здавалися. Не для цього я стала науковцем.

Як би сильно ми не потребували і не прагнули кохання, ми не марнуємо часу на розмови про те, що воно означає. Подумайте про це. Ви можете щодня говорити «Я кохаю тебе!», але коли востаннє ви серйозно обговорювали з кимось значення цього слова? У такому сенсі кохання — це віддзеркалення сорому. Ми відчайдушно опираємося сорому і не бажаємо про це розмовляти. Однак єдиний спосіб його позбутися — поговорити про нього. Можливо, нас лякають такі теми, як кохання і сором. Більшості з нас подобається відчуття безпеки, визначеності та ясності. Сором і кохання вкорінені у вразливість і ніжність.

Душевна близькість — це ще одна тема, невід’ємна від людського буття, але її рідко обговорюють.

Більшість із нас уживають терміни «влитися в товариство» і «стати близькими» як взаємозамінні. І, як і багатьом із вас, мені добре вдається «вливатися». Ми точно знаємо, як виборювати схвалення і сприйняття. Ми знаємо, що вдягати, про що говорити, як зробити людей щасливими, про що краще не згадувати — ми вміємо змінювати забарвлення, наче хамелеони, кілька разів на день.

Один із найбільших сюрпризів цього дослідження — відкриття, що «вливання» і близькість — це різні речі. У першому випадку йдеться про те, щоб оцінити ситуацію і стати тим, ким потрібно, щоб нас прийняли. Близькість натомість не вимагає, щоб ми змінювалися; вона вимагає від нас бути самими собою.

Перш ніж поділитися з вами своїми визначеннями, я би хотіла висвітлити три моменти, які я називаю істинами.

Кохання і близькість завжди залишатимуться непевними. Хоча зв’язки з людьми і близькі стосунки — це найважливіші складові життя, ми просто не здатні точно їх визначити. Подібні концепції не перенести на бланки із заздалегідь запропонованими відповідями. Стосунки і зв’язки між людьми зав’язуються у площині, непідвладній визначенням, у площині, яку ми ніколи уповні не дослідимо і не зрозуміємо. Кожен, хто наважується пояснити кохання і близькість, від усієї душі сподівається відповісти на питання, на яке не існує відповіді. І я також.

Кохання і близькість нерозривно пов’язані між собою. Одне з найдивовижніших відкриттів під час мого дослідження — це те, що певні терміни крокують пліч-о-пліч з іншими. Я не можу розділити поняття кохання і близькості, тому що коли люди розповідали про одне, вони завжди згадували інше. Те саме стосується понять радості і вдячності, про які я писатиму далі. Коли емоції або переживання так тісно переплетені в розповідях людей, що оповідачі не згадують одне без іншого, це не випадковий збіг; це навмисний союз. Кохання і близькість нерозривно пов’язані між собою.

Я абсолютно у цьому впевнена. Зібравши тисячі історій, я можу стверджувати: глибоке відчуття кохання і близькості — це незбагненна потреба чоловіків, жінок і дітей. Біологічно, розумово, фізично і духовно ми створені для того, щоб кохати, бути коханими і належати комусь душею й тілом. Якщо ця потреба незадоволена, ми не здатні функціонувати так, як повинні. Ми «ламаємося». Розпадаємося на частини. Ціпеніємо. Відчуваємо біль. Робимо боляче іншим. Починаємо хворіти. Звісно, існують й інші причини хвороб, душевного спустошення і болю, але відсутність кохання і близькості завжди призводить до страждань.

Мені знадобилося три роки, аби після десятиліття опитувань вирізьбити ці поняття і визначення. Розгляньмо їх.

Кохання

Ми навчаємося кохати, коли дозволяємо іншій людині побачити і пізнати наше найвразливіше і найсокровенніше «Я», і коли шануємо духовний зв’язок, який виникає завдяки цьому, з довірою, повагою, добротою і ніжністю.

Кохання — це не те, що можна дати чи отримати; це те, що ми плекаємо і вирощуємо; це зв’язок, який може виникнути між двома людьми лише тоді, коли він існує у кожному з них — ми можемо кохати інших з тією ж силою, з якою кохаємо себе.

Сором, відчуття провини, неповага, зрада і відкидання емоцій пошкоджують коріння, з якого зростає кохання. Кохання може вижити тільки тоді, якщо ці пошкодження виявлені, зцілені і нечисельні.

Душевна близькість

Близькість — це вроджена людська потреба бути частиною чогось більшого, ніж сама людина. Оскільки це прагнення таке природне, ми часто намагаємося задовольнити його, догоджаючи іншим і шукаючи схвалення, що є не лише неповноцінним замінником близькості, але часто перешкодою до неї. Оскільки справжня близькість виникає лише тоді, коли ми показуємо світові наше справжнє недосконале «Я», наше відчуття близькості ніколи не може бути більшим, ніж рівень власного прийняття себе.

Я довго розмірковувала над цими визначеннями, тому що часто не хотіла, щоб вони виявилися правдивими. Інша річ, якби я вивчала вплив пташиного посліду на родючість ґрунту, але моя тема є особистою і часто болісною. Інколи, коли я бралася за дані, щоб визначити наведені вище поняття, то починала плакати. Я не хотіла, щоб ступінь моєї любові до себе визначав те, як сильно я люблю своїх дітей або чоловіка. Чому? Тому що любити їх і погоджуватися з їхньою недосконалістю значно легше, ніж скерувати промені добра й кохання на себе.

Якщо ви поглянете на визначення кохання і поміркуєте над тим, що це означає у випадку любові до себе, то отримаєте чітку відповідь. Вчитися любити себе означає навчитися собі довіряти, поважати себе, бути добрим і лагідним до себе. Це складне завдання, зважаючи на те, як суворо більшість із нас ставиться до себе. Я знаю, що можу розмовляти із собою так, як ніколи би не наважилася розмовляти з іншою людиною. Багато хто з нас похапливо виносить собі вирок: «Боже, я така дурепа!» або: «Господи, я такий ідіот!» Це так само неприйнятно, як назвати людину, яку ми любимо, дурепою або ідіотом. А негативна розмова із собою погано впливає на нашу здатність любити себе.

Я недарма використовую слова «вроджений» і «природний» у визначенні близькості. Я переконана, що бажання близькості закладене в нашій ДНК і, найімовірніше, пов’язане з найпримітивнішим інстинктом виживання. Зважаючи на те, як складно у нашому суспільстві перфекціонізму прийняти себе таким, який ти є, і розуміючи, як життєво необхідна нам близькість, не варто дивуватися, що ми все життя намагаємося догоджати іншим й отримувати схвалення.

Значно легше сказати «Я буду будь-ким або будь-чим, якщо тобі потрібно, і стільки часу, скільки відчуватиму себе частиною твого світу». Ми готові вступити в банду або стати пліткарем, ми робитимемо будь-що, аби догодити, якщо повіримо, що це задовольнить нашу потребу у близькості. Але так не буває. Ми можемо належати душею іншим, лише залишаючись собою і приймаючи себе такими, якими ми є.

Почати з того, щоб завжди думати про кохання як про дію, а не як про почуття — це спосіб, за допомогою якого кожен, хто послуговуватиметься цим, автоматично братимете на себе відповідальність.

Белл Гукс[10]

Поки я особисто і професійно агонізувала над визначеннями понять кохання і відданості, мушу визнати, що ці концепції фундаментально змінили те, як я живу і виховую дітей. Коли я втомлювалася або нервувалася, то могла ставати зарозумілою і винуватити у всьому інших — особливо свого чоловіка Стіва. Якщо я по-справжньому кохаю Стіва (О, Господи, я його кохаю!), то моя щоденна поведінка є так само важливою, якщо не важливішою, ніж зізнання в коханні на щодень. Якщо ми не поводимося як слід із людьми, яким зізнаємося в коханні, ми багато втрачаємо. Неузгодженість у житті виснажує.

Це міркування спонукало мене замислитися над поняттям любові на словах і любові у дії. Під час нещодавнього радіоінтерв’ю про поширеність зрад серед зірок ведучий запитав мене: «Чи можливо когось любити і водночас його зраджувати або погано до нього ставитися?»

Я довго думала над відповіддю, а потім, завдяки своєму дослідженню, дала найкращу відповідь, на яку була здатна: «Я не знаю, чи можна кохати когось і зраджувати або робити боляче, але я точно знаю, що, коли ви зраджуєте когось або погано до нього ставитеся, ви не доводите кохання діями. І якщо йдеться про мене, мені не потрібна людина, котра лише каже, що кохає мене; я хочу бути з людиною, яка підтверджує своє кохання вчинками».

Ці визначення не тільки допомогли мені зрозуміти, як виглядає кохання між людьми, але також змусили мене визнати, що не можна мимохідь навчитися любові до себе і прийняття себе.

Це не розваги, до яких можна вдаватися, якщо з’явиться вільний час. Це пріоритетні завдання.

Ідея любові до себе і самоакцептації була і все ще залишається для мене революційною. Отож на початку 2009 року я запитала читачів свого блогу, що вони думають про важливість кохання до себе і про припущення, що ми не здатні любити інших більше, ніж любимо себе.

Мушу сказати, у коментарях розгорнулася доволі емоційна суперечка.

Дехто запекло заперечував, що любов до себе — це передумова любові до інших. Інші стверджували, що насправді можна навчитися любити себе більше, кохаючи інших. Дехто просто залишав коментарі на штиб: «Дякую за зіпсований день — я не хочу навіть думати про це».

Але у двох коментарях складність теми було розглянуто дуже детально і прямо. Я би хотіла поділитися цими коментарями з вами. Джастін Валентайн, фахівець із психічного здоров’я, письменниця і фотограф, написала:

«Завдяки своїм дітям я навчилася по-справжньому безумовно кохати, навчилася співчувати тоді, коли сама почуваюся жахливо, і віддавати їм значно більше. Коли я дивлюся на одну із моїх дочок, таку подібну на мене, то пригадую себе в дитинстві. Це нагадує мені про необхідність бути добрішою до тієї маленької дівчинки, що живе всередині мене, любити і приймати її як частину себе. Любов до моїх доньок спонукає мене ставати кращою людиною, любити і акцептувати себе. Однак потрібно сказати, що значно простіше любити своїх доньок…

Можливо, зараз моя думка стане зрозумілішою: чимало моїх пацієнток — це матері, які прагнуть позбутися наркотичної залежності. Вони люблять своїх дітей більше за себе. Вони руйнують свої життя, ненавидять себе і часто завдають невиправної шкоди своєму тілу. Вони говорять, що ненавидять себе, але люблять своїх дітей. Вони вірять у те, що їхні діти гідні любові, а самі вони кохання не заслуговують. Комусь може видатися: так, дехто з них любить своїх дітей більше за себе. Однак хіба любов до своїх дітей не означає оберігати їх від отрути, якою вони отруюють себе? Це нагадує пасивне куріння. Спочатку вважалося, що воно не є небезпечним і, зловживаючи тютюном, ми шкодимо лише собі. Але згодом з’ясувалося, що пасивне паління так само небезпечне для здоров’я»[11].

Рене Кобб, удень терапевт-стажер, уночі — письменниця-початківець і часом блогер, написала:

«Звісно, люди, яких ми кохаємо, надихають нас на досягнення таких висот кохання і співчуття, яких у іншому випадку нам би не вдалося досягнути. Але щоб підкорити ці вершини, ми часто змушені занурюватися у глибини власного «Я», у світло і пітьму, добро і зло, кохання / знищення і більше дізнаватися про себе, аби сильніше любити інших. Тому я не впевнена, що йдеться про «або… або» чи «і те, і те». Нам здається, що ми кохаємо інших безоглядно, можливо, навіть більше за себе, але це безоглядне кохання мусить привести нас до глибин власного «Я», аби ми навчилися співчувати собі»[12].

Я згодна з Джастін і Рене. Любити і приймати себе — це вияви сміливості. У суспільстві, яке радить: «Думай про себе насамкінець», любов до себе і прийняття себе — це майже революційний учинок.

Якщо ми хочемо взяти участь у цій революції, то повинні зрозуміти анатомію кохання і душевної близькості. Маємо зрозуміти, коли і чому ми доводимо власну цінність, замість того щоб просто визнати її; і ми повинні збагнути перешкоди, які постають на нашому шляху. Ми наштовхуємося на них у кожній мандрівці, і подорож до щирого життя — не виняток. У наступному розділі ми дослідимо найсуттєвіші, на мою думку, перешкоди до життя і кохання всім серцем.