Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є

Дороговказ № 8. Пошуки спокою й умиротворення: позбудьтеся тривожності як стилю життя

Пам’ятаєте, що коли я вперше замислилася про це дослідження, то відразу помчала до свого психотерапевта? Я відчувала, що в моєму житті щось негаразд, і хотіла отримати більше знань на тему свого дослідження. Я також прагнула з’ясувати, чому в мене паморочиться в голові від сильних тривог і стресу. Кілька разів я буквально непритомніла.

Запаморочення з’явилися нещодавно; стан тривожності існував віддавна. До того, як я почала дослідження щиросердного життя, мені завжди вдавалося узгоджувати між собою родинні обов’язки і неослабний тиск викладацької праці. Певним чином тривожний стан став незмінною складовою мого життя.

Але коли я почала більше дізнаватися про повноту життя у злагоді з собою, моє тіло немов сказало: «Я хочу допомогти тобі жити по-іншому, зробивши так, що ти більше не зможеш ігнорувати тривоги». Коли мене охоплював неспокій, мені доводилося сідати, аби не впасти.

Пригадую, як я сказала Діані, своєму психотерапевту:

— Я більше не можу так жити. Справді не можу.

— Я знаю, — відповіла вона. — Я це бачу. Що, на твою думку, слід зробити?

Я на секунду замислилася і відповіла:

— Мені потрібно знайти спосіб утриматися на ногах, коли я по-справжньому занепокоєна.

Діана мовчала і чекала, киваючи головою, як роблять всі психологи. Чекала, чекала і далі чекала.

Нарешті мене осяяло:

— Ох, я зрозуміла. Я не можу жити так. Я не можу більше жити у постійних тривогах. Мені не потрібно з’ясовувати, як продовжувати жити з цим рівнем тривожності — мені варто з’ясувати, як непокоїтися менше.

Цей трюк з мовчанням доволі ефективний. Дратує, однак діє.

Я використала своє дослідження, щоб розробити план зі зменшення рівня тривожності. Чоловіки і жінки, яких я опитувала, не те щоб були зовсім не схильні до тривог або цілком позбавлені їх; вони усвідомлювали свої тривоги. Вони практикували спосіб життя, в якому тривоги були реальністю, але не стилем життя. Вони працювали над тим, аби привнести у своє життя спокій та умиротворення і зробити цю практику нормою.

Спокій і умиротворення можуть здаватися тим самим поняттям, але я виявила, що це різні речі, і що ми потребуємо і те, й інше.

Спокоєм я називаю бачення перспективи й усвідомленості водночас із контролем над емоційними реакціями. На мою думку, спокійні люди — це ті, хто має бачення майбутнього навіть у найскладніших ситуаціях і віддається своїм почуттям, не реагуючи на такі негативні емоції, як страх або злість.

Коли я була вагітною Еллен, хтось дав мені невеличку книжку Мауд Брит «Любов до дитини: традиції спокійного виховання» (Baby Love: A Tradition of Calm Parenting)[53]. Мати, бабуся і прабабуся письменниці були акушерками в Голландії, і ця книга написана на їхньому досвіді. Я досі згадую, як сиділа в новісінькому кріслі-гойдалці, поклавши одну руку на свій доволі величенький живіт, а іншою тримаючи книгу. Пам’ятаю, як я думала: «Ось моя мета. Я хочу стати спокійною матір’ю».

Я на диво врівноважена мати. Не тому, що спокійна від народження, а тому, що працюю над цим. Багато. Я також беру приклад зі свого чоловіка Стіва. Спостерігаючи за ним, я навчилася цінувати бачення майбутнього і зберігати спокій у складних ситуаціях.

Я намагаюся не квапитися з реакціями і думати насамперед: «Чи є у нас вся необхідна інформація, аби прийняти рішення або визначитися з реакцією?» Я також завжди пам’ятаю про позитивний ефект спокою на тривожний стан чи скрутну ситуацію. Панічна реакція провокує ще більше паніки і більше страху. Як пише психолог і письменниця Гаррієт Лернер: «Тривожність надзвичайно заразлива, але спокій діє так само»[54]. Виникає питання: «Чи хочемо ми заразити людей довкола тривожністю, а чи зцілити себе та інших спокоєм?»

Якщо ми обираємо зцілення спокоєм, то повинні взятися за його розвиток. Дрібниці мають значення. Наприклад, перед тим як відреагувати, можна полічити до десяти або дозволити собі сказати: «Я не впевнений. Мені потрібно над цим подумати». Також дуже корисно зрозуміти емоції, які, найімовірніше, спонукають вас бурхливо вибухати, а потім навчитися реагувати спокійно.

Кілька років тому по телевізору показували соціальну рекламу, в якій чоловік із дружиною кричали один на одного і грюкали дверима. Вони верещали щось на кшталт: «Я тебе ненавиджу!», «Не твоя справа!» і «Я не хочу з тобою розмовляти!» Дивлячись на це, ви не розуміли, чому вони сваряться, гримають дверима, а потім знов починають верещати один на одного. Приблизно за двадцять секунд вересків і грюкання вони бралися за руки і зникали з екрана. Один із них казав іншому: «Гадаю, ми готові». Потому голос за кадром казав щось на штиб: «Розмовляйте з дітьми про наркотики. Це непросто, але може врятувати їхнє життя».

Цей рекламний ролик — чудовий приклад того, як виховувати в собі спокій. Якщо батьки не вчили нас реагувати спокійно і ми не практикувалися в цьому з дитинства, навряд чи спокій буде нашою першою реакцією у ситуаціях, що непокоять нас і викликають емоційну неврівноваженість.

Як на мене, найкраще починати з дихання. Просто глибоко вдихнувши, перед тим як відповісти, я сповільнююся і негайно починаю заспокоюватися. Інколи я думаю: «Я смертельно хочу вибухнути! Чи в мене достатньо причин, щоб так божеволіти? Чи емоційний вибух допоможе?» Відповідь завжди одна: «Ні».

Поняття умиротворення не таке складне, як спокій, але принаймні для мене значно складніше на практиці.

Не можу висловити, як сильно клекотіло в мені, навіть коли я просто слухала згадки людей, котрих опитувала, про те, що умиротворення — це істотна складова подорожі до щиросердного життя. Чоловіки і жінки розповідали про необхідність заспокоїти тіло і душу. І зробити це можна безліччю способів — починаючи від медитації та молитви і завершуючи тихими роздумами і часом на самоті.

Я впевнена, що мій опір цій ідеї був викликаний тим, що мене непокоїть навіть думка про медитацію. Коли я намагаюся медитувати, то почуваю себе шахрайкою. Мене весь час не полишають думки про те, що слід припинити думати: «Гаразд, я ні про що не думаю. Я не думаю ні про що. Молоко, підгузки, пральний порошок... стоп! Гаразд, не думати. Не думати. О, Боже! Коли це закінчиться?»

Мені не хочеться цього визнавати, але правда полягає в тому, що всі спроби втихомирити думки спонукали мене до тривоги. У моїй уяві умиротворення асоціювалося лише з людьми, які сидять на підлозі зі схрещеними ногами і зосереджуються на невловимому небутті. Збираючи й аналізуючи розповіді людей, я зрозуміла, що помилялася. Ось визначення умиро­творення, яке я сформулювала:

Умиротворення не має нічого спільного із зосередженням на небутті; йдеться про очищення думок. Це відкриття незахаращеного емоціями простору і дозвіл собі відчувати, думати, мріяти і ставити запитання.

Щойно ми позбуваємося стереотипів про те, як повинно виглядати умиротворення, і знаходимо ефективний для нас метод звільнитися від тривог, у нас з’являється більше шансів відкритися і здолати наступний бар’єр на шляху до умиро­творення — страх. І цей страх може бути дуже-дуже сильним.

Якщо ми відведемо собі вдосталь часу на очищення від емоцій, нас неминуче наздожене реальність життя. Ми переконуємо себе в тому, що, навантажуючись роботою і кваплячись увесь час, ми утікаємо від реальності. Отож, ми уникаємо зізнання в тому, якими втомленими, зляканими, збентеженими і приголомшеними ми інколи почуваємося. Звісно ж, іронія в тому, що ми втомлюємося, опираючись відчуттю втоми. А це незмінна ознака тривожності. Вона живить сама себе. Я часто кажу, що якщо програму «Дванадцять кроків» адаптувати до заклопотаних працелюбів, то аби вмістити всіх охочих, доведеться орендувати футбольні стадіони.

Окрім страху, іншою перешкодою на шляху до умиротворення і спокою є наші усталені погляди на духовні практики. Змалку ми чуємо суперечливі вказівки. Батьки і вчителі кричать «Заспокойся!» і «Сиди спокійно!», щоби натомість спонукати нас до поведінки, яку вони хочуть бачити. Отож, замість того, щоб практикуватися у спокої й умиротворенні, думки про спокій викликають у нас тривогу, а гадка про умиротворення змушує почуватися неспокійно.

У нашому складному і тривожному світі нам потрібно більше часу, аби робити і прагнути менше. Коли ми починаємо впроваджувати в життя спокій і практику умиротворення, це здається нам непростою справою, особливо якщо ми розуміємо, що стрес і тривоги опановують наше життя. Але що більше практичного досвіду ми здобуваємо, то слабшою стає хватка тривоги, і ми починаємо ясно розуміти, що ми робимо, що хочемо осягнути і що для нас справді важливо.

Аналізуйте. Моя програма детоксикації від тривог містила багато спокою й умиротворення, а також більше фізичних вправ і менше кофеїну. Я знаю чимало людей, які вечорами п’ють снодійне, аби заснути, і весь день п’ють каву, аби почуватися бадьоро. Спокій та умиротворення — це ефективні ліки від безсоння і браку енергії. Збільшення щоденних доз спокою і практики умиротворення, а також прогулянки, плавання, зменшення вживання кави дивовижним чином змінило моє життя.

Керуйтеся натхненням. Мене досі надихає і змінює те, що я дізналася з книги Гаррієт Лернер «Танець близькості» (The Dance of Connection)[55]. Доктор Лернер пояснює, що всі ми маємо усталені методи подолання тривожності. Дехто з нас реагує на неспокій активнішими діями, інші ж стають більш пасивними. «Активні діячі» схильні квапитися з порадами, рятувати, перебирати на себе відповідальність, займатися дрібницями і лізти в справи інших людей, замість того, щоб зазирнути в себе. «Пасивні» під впливом стресу схильні розгублюватися. Вони просять інших взяти на себе відповідальність, часто стають об’єктом сімейних пліток, турбот чи занепокоєння. Їх називають «безвідповідальними», «проблемними дітками» або «слабаками». Доктор Лернер пояснює, що сприйняття цих реакцій як моделей відповіді на стрес, а не особистих характеристик, допомагає зрозуміти, що ми здатні змінитися. Надміру активні люди, такі як я, повинні визнати свою вразливість перед лицем занепокоєння, а пасивні можуть працювати над силою волі і пошуком своїх сильних сторін.

Творіть і дійте. Експериментуйте з різними способами віднайдення спокою і душевної тиші. Усім нам потрібно знайти власний дієвий метод. Якщо чесно, я ніколи не відчуваю себе відкритішою і вільнішою від емоцій, ніж коли гуляю на вулиці на самоті. Технічно це не можна назвати практикою умиротворення, але для мене це найкращий спосіб емоційно відкритися.

А як АКТивуєте себе ви?