Дочка Чарівниць

Розділ 10

Минуло два дні й дві ночі — Чарівниця і Панянка вийшли з дикої гірської місцевості й наблизились до людських осель. Панянка обернулась назад, і її очі, подібні на небо перед грозою, ще раз засмучено поглянули на край, вільний від Загарбників та пожадливих чужих поглядів. Однак перш ніж мандрівниці підійшли до першого Села, Чарівниця добре вимила довге золотисте волосся своєї вихованки у міцному відварі дубової кори дуба. Після цього світлі, як колоски, коси потемніли і втратили свій золотий відблиск, що так впадав у вічі.

Відразу під Селом Чарівниця і Панянка знайшли покинутий дім, в якому ще можна було жити. Панянка вже почала розуміти, що у цих численних покинутих оселях колись мешкали люди, яких знищили Загарбники. І птахи, й дерева, й сумні очі Чарівниць розповідали про те, що у цьому колись квітучому краї щороку більше людей вмирає насильницькою смертю, аніж народжується.

Навчання у нової Опікунки розпочалося непомітно. Скрізь буяла весна, яскраве сонце вже добре припікало, крізь відчинене вікно хати влетіла перша золотиста бджола і з дзижчанням закружляла біля голови Панянки. Та різко махнула рукою, щоб відігнати набриду. І тоді, коли вже ось-ось збиралась з усіх сил вдарити маленьку комаху — раптом її рука нерухомо зависла у повітрі, зупинена магічною силою Чарівниці.

— Не убий, — промовила Опікунка. — Бджола тобі нічим поганим не загрожує, навіть якщо вжалить. І вона дуже корисна. Не можна без потреби вбивати нічого живого.

Коли наступного дня Панянка бігла садом, раптом відчула, що ноги її наче закам’яніли і що вона не може ними поворухнути. Запитально глянула на Чарівницю, яка сиділа на порозі хати.

— Нахились і подивись на землю між травою, — веліла Опікунка.

…і Панянка побачила, що її ступні магічною волею Чарівниці зупинилися на краєчку вузенької, майже непомітної стежки, якою працьовиті мурашки вирушали зі свого мурашника і повертались назад, тягнучи вантажі, що важили більше, ніж вони самі: тільця комах, стеблини засохлої трави, мертвих дощових черв’яків.

— Перш ніж ступити, завжди подивись, чи не розтопчеш живої істоти. Мурашка, хоча вона така маленька, — це частина Матері-Природи, тож слід її шанувати. Подумай тільки: царство мурашок вміщається у великому мурашнику, який самі мурахи насипали, і дуже часто воно впорядковане набагато краще і мудріше, ніж ті царства, які будують люди.

Стомлена сонцем Панянка лягла у високу траву й почула, як Чарівниця шепоче:

— Приклади вухо до Матері-Землі й слухай…

Панянка вчинила, як було велено. Вперше у житті її слух так витончився, що вона почула, як тяжко зітхає Мати-Земля, почула її повільну, прастару мову, старішу за мову всіх живих істот, почула радість, з якою земля давала життя — травами, кущами, квітами, деревами. Також Панянка почула сріблясту мову водяних жил під шкірою землі, підземних потоків. Почула, з якими зусиллями продираються розгалужені корені між твердим груддям землі. Почула тихе шарудіння кротів, що рили свої підземні коридори.

— Там все живе, — вигукнула з радісним подивом.

— Так. Живе, сильне, вільне. Вільніше за нас, — зауважила Чарівниця.

Тож відтоді, як тільки випадала нагода, Чарівниця вчила Панянку, як слід шанувати Матір-Природу. Пояснювала їй, що лише життя у злагоді й гармонії з Нею дає людям щастя і добробут. А всі невдачі починаються з порушення цієї гармонії. Спроби знищити або змінити Матір-Природу приносять роду людському самі поразки.

— Люди у своїй зарозумілості, почутті сили та впевненості у своєму розумі й високо розвиненій техніці прагнуть змінювати Матір-Природу. Хочуть підкорити її. Намагаються змінювати течії річок, вирубувати ліси, висушувати болота, — вела далі Чарівниця. — Минає час, і виявляється, що все це тільки зашкодило. Люди забули, що вони — лише крихітна частка Матері-Природи, а не Вона — частка їхня. А якщо так, то вони мають їй підпорядковуватися, а не вона їм…

Завдяки Чарівниці Панянка почала ступати серед трав так, щоб не завдати шкоди розгалуженим мурашиним шляхам, щоб не розтоптати дощового черв’яка, не розчавити слимака, не придушити ногою квітку, що тільки-но проросла. Панянка й сама не помітила, коли перестала бездумно обривати тоненькі гілочки кущів, відучилася завдавати ран деревам, обдираючи з них смужки кори. Вимітаючи павутиння з кутка кімнати, вона спершу виносила павука надвір.

Одного дня вихованка й Опікунка розпочали довгі походи на поля. А там, присівши у густих кущах, спостерігали за щоденними заняттями Селян. Панянка спершу дивувалася: хоча на небі пражило сонце й піт стікав по втомлених обличчях людей, вони не полишали своєї праці, а й далі орали Землю-Матір, висівали в неї золотисті зерна, щоб потім, у серпневій спеці, поглядаючи з острахом у передгрозове небо, поквапно збирати врожай. Отак Панянка почала пізнавати сенс найтяжчої людської праці та її радості. Проте, не працюючи сама, не могла цього вповні збагнути.

— І це вони так щороку?.. Весь час те саме? І їм не обридне? Кажеш, що їм не може обриднути… І що вони любили би свою працю, якби її плоди належали їм. Але ж вони не їм належать, а насамперед Загарбникам…

Одного дня, коли вже западали літні сутінки, Селяни випростали втомлені спини і повсідалися навколо невеличкого багаття. За мить до Чарівниці і Панянки, що чаїлися в кущах, долинула тиха, чудернацька мелодія, яка легко лягала на слух.

— Пісня Єдина? — шепнула Панянка, а Чарівниця мовчки кивнула головою.

Слова Пісні, сповнені гідності, хоча й меланхолійні й пронизані якоюсь потаємною журбою, лилися серед щойно вив’язаних снопів, поставлених півколом. А вогонь роз’яснював втомлені, але напрочуд урочисті обличчя Селян:

Невиразні, туманні, як дим багаття, що спершу густий, а потім розпливається по полях ріденькою, ледве вловимою імлою, — слова Пісні долинали до Панянки:

Слова ставали все невиразнішими й тихішими. Голови декого з Селян хилились на груди, немовби вони задрімали, і ось тільки невеличка дрібна Селянка співала сама тоненьким голоском, а вітер, що раптово зірвався, розпорошував слова Пісні темними полями. До Панянки, що напружено дослухалася до співу, тепер долинали вже тільки уривки Пісні:

— Ходімо, — озвалася Чарівниця.

— Коли я нарешті почую цілу Пісню? — спитала Панянка.

— Коли цього захоче Доля, — відповіла ухильно Опікунка. — Якщо вітер заглушив слова Пісні, то, певно, він знає, що робить.

— А може, то був твій вітер, Чарівний, — шепнула сама до себе Панянка.

Коли надійшла осінь і поля спорожніли, Чарівниця подалася у Село. Повернулася звідти з прядкою і кроснами. Вечорами, що тепер починалися рано, Панянка вчилася прясти й ткати — спочатку це заняття видалося їй дуже марудним. Перший метр власноруч випряденої вовни приніс її величезну радість, перший метр витканого полотна — ще більшу. Це було навіть цікавіше, ніж вичаровування маленького клубочка вовни із безпорадного павучка тоді, коли вона перебувала під опікою Першої Чарівниці.

— Ти пізнаєш радість праці, — сказала їй Опікунка. — Однак запам’ятай, що праця — це також втома і поразки. Щасливі ті, яким дарована любов до своєї праці. Бо ж є такі, що її ненавидять.

— Хто це ненавидить свою працю? — здивувалася Панянка, замиловано роздивляючись чергові сантиметри рівно витканого полотна. — Мабуть, ледарі.

— Ой, не тільки. Подумай про своїх співвітчизників — рабів, змушених працювати у рудниках, за спинами яких стоїть наглядач із батогом… Є також такі, що люблять музику чи гарно малюють, а у житті мусять шити взуття чи працювати на землі. Вони не отримали шансу. А коли праця не дає задоволення, то її рідко роблять добре.

Коли надійшли осінні холоди, Чарівниця показала своїй вихованці, як усе живе, передчуваючи наближення зими, починає шукати для себе сховку. Деякі птахи відлітали далеко на південь, інші ж вимощували свої гнізда пір’ям, мохом, гіллячками, затуляючи всі дірки й щілинки. Павук у хатньому кутку снував все товщу й товщу павутину. Мурашки укріпляли свою оселю, затикаючи всі зайві отвори.

Щоранку Панянка, почуваючи себе старшою та самостійнішою, вирушала на довгі прогулянки. Однак пам’ятала про перестороги Опікунки й уникала наближатись до Села.

Одного ранку побачила на лузі пастушку, що пасла овець. Сховавшись за товстим стовбуром дерева, Панянка з цікавістю спостерігала за нею. Згадала раптом першу в своєму житті зустріч з іншою дитиною, а потім другу — багато років тому, за часів Першої й Другої Чарівниць. Згадала, як вони потім тікали.

«Такі зустрічі ніколи добре не закінчувались», — зітхнула, не зводячи очей з пастушки. А та якраз тим часом розпалювала вогнище, голосно наспівуючи. «І що мені може загрожувати, якщо я тільки порозмовляю з цією дівчинкою», — міркувала далі Панянка, тужно дивлячись на ровесницю, вівці якої мирно поскубували миршаву, майже вижовклу траву. «Я завжди тільки з Чарівницею. У мене ніколи не було приятельки, я ніколи ні з ким не гралася», — міркувала далі Панянка свавільно, й поволі, поволеньки висовувалася з-за стовбура. Пастушка довго не помічала її, зосередившись на своїх заняттях, і лише тоді, коли якась галузка тріснула під ногами Панянки, сполохано підвела голову. Коли побачила ровесницю, її личко, порожевіле від холоду, засяяло усмішкою:

— Агов! Ходи-но сюди! — озвалась весело. — Я ще тебе не знаю. Ти десь тут живеш?

— Так, — відказала Панянка. — Он там… — і кивнула на дах їхньої теперішньої оселі, що виднівся поміж дерев.

— Там перед вами жила родина Брадоків, але вони не сподобались війтові, — мовила Пастушка.

— А чому?

— Не знаю. Ніхто не знає, хто й чому не подобається війтові. А війт слухає тільки Загарбників, і йому добре з ними ведеться, тож нікому поскаржитись, коли когось скривдять, — оповідала по-дорослому Пастушка. — Так що Брадоки переселились у в’язницю, а їхні корови, вівці й гуси — до війта. А як тебе звати? Мене — Аґна.

Панянка перелякалася.

— Ну це… що ж… Ну так, вона звертається до мене «Панянко»…

— «Панянко»? — здивувалася Аґна. — Панянки живуть у палацах, а не в покинутих старих хатах. І ще одежа у них не така пошарпана, як твоя. От я раз у житті бачила справжню панянку. У Містечку. То була дочка Загарбника. Гарнюще так одягнена, сіла на коня, а якийсь вояка її підсаджував і казав до неї: «Сідайте, коли ваша ласка, панянко…» Чи, може, ти колись була дуже багата, а Загарбники у тебе все відібрали?

— Ні, я ніколи не була багата, — прошепотіла Панянка. — Може, колись буду?

— Багата ти була би тільки тоді, якби твої батьки пішли на службу до Загарбників, — сказала Аґна і відразу пошепки додала: — Мої батьки їх ненавидять, і тому в нас тільки оцих шестеро овечок — і все. Навіть корови у нас нема. Війт забрав. А ти оце тільки що казала «вона». Про свою маму ти, мабуть, так не сказала би.

— Ні. Вона це… це моя тітка. Мама померла.

— Ой ти бідолашна. А хочеш, дам тобі шматок хліба?

— Ні, дякую, я не голодна.

— Я тобі заздрю. Я майже весь час голодна, — зітхнула Аґна. — Але зараз спечу кілька картоплин. Хочеш?

— Я ніколи такого не їла, — мовила Панянка.

— Ну то зараз побачиш, яка це смакота. Тільки допоможи мені…

Аґна навчила Панянку, як класти картоплю у жар, коли вогонь уже догорить. Тепер обидві дівчинки балакали й чекали, коли ж картопля спечеться. Панянка про себе говорити не хотіла, Аґна ж охоче розповідала їй про своє життя. Зі слів дівчинки виходило, що воно вбоге й тяжке — робота з ранку до ночі, а нажите важкою працею забирав війт для Загарбників. І попри це все Панянка заздрила Аґні. Заздрила, що в неї є справжня мати, батько, брати, дім, сповнений гамору, життя і любові. Усвідомила, що вона, Панянка, завжди була сама, тільки з однією з Чарівниць. І ніколи не знала материнської чи батьківської любові, дружби ровесників, доброзичливості сусідів. Коли з’являлись інші люди, це означало лише одне — треба тікати. І раптом завдяки Аґні Панянка вперше в житті усвідомила, що незвичайність її Долі — а вона колись так цим пишалася — не завжди приємна. Особливо тоді, коли перебуваючи так близько від людей, майже у самому Селі, вона все одно чужа для них.

Коли дівчатка вже з’їли картоплю, Панянка вирішила, що треба повертатись додому, щоб не викликати підозри у пильної Чарівниці.

— А приходь сюди завтра, — запропонувала Аґна. — Я тут буду о цій же порі. Пограємось?

— Прийду, — пообіцяла Панянка, і дала собі слово, що не розповість Чарівниці про цю зустріч. Бо їй не хотілося нікуди тікати. Вона прагнула ще раз зустрітися зі своєю ровесницею і далі слухати її оповіді про життя у Селі. А ще вона хотіла гратися, хоча й не знала, що це. Але в той же час була певна: щось дуже приємне.

— Де ти була так довго? — поцікавилась Чарівниця, коли Панянка повернулась, і та, відвернувши голову, щоб Опікунка нічого не могла прочитати з її обличчя й очей, спокійно відповіла:

— Я спостерігала за кротами, отам на лузі, недалеко від нас…

Чарівниця кивнула головою і заспокоїлась.

Отож назавтра Панянка без найменших перешкод знову подалася на віддалене пасовисько. Аґна зустріла її радісно. Вона знала всіх дівчаток у Селі, тож це нове знайомство дуже її тішило. Їй не заважало, що Панянка не хоче нічого розповідати про себе. Вирішила, що, мабуть, їй нема чого цікавого розповісти. А погратися можна було й удвох. Аґна навчила Панянку грати у квача, навчила її шукати чотирилисну конюшину й ворожити на ній, і пускати в озерці маленькі човники з кори.

Кілька днів Панянка, ховаючись від Чарівниці, приходила на пасовисько, і вперше відчула дивовижний, неповторний смак гри з ровесницею. Це було чудове відчуття, і Панянка була готова багато віддати, аби це щастя тривало й далі. Отож одного дня, коли дівчатка вже десь з годину бавились, побачила нудьгу на обличчі Аґни, занепокоїлась:

— Що сталося? — спитала.

— Та не знаю, що б нам іще зробити, — стенула плечима Аґна. — Якби були ще інші дівчата, можна було би в піжмурки пограти, а вдвох воно нудно. У квача мені вже грати набридло, у ставку не покупаєшся, бо надто холодно, і я вже все тобі розповіла, що можна було розповісти. А ти нічого розповідати не вмієш. Шкода, що в нас немає м’яча…

— Я зроблю м’яча, — заявила завзято Панянка.

— Ой, ти хочеш зробити м’яч із ганчір’я? Щось таке? — зневажливо мовила Аґна. — Не хочу. Я думала про справжнього м’яча. Якби ти тільки знала, який гарний м’ячик у війтової дочки! Ґумовий, весь червоний, і на ньому зелено-білі квіти! Я нічого не бачила гарнішого за цей м’яч…

Панянка, недовго думаючи, підняла з трави невеличкий камінчик, й підкинула догори. Камінь спав на землю… м’ячем, що вигравав усіма барвами веселки. Він високо підскочив кілька разів і врешті упав на землю Аґні прямо під ноги. Аґна аж нетямилась від подиву:

— Ох!.. це щось неймовірне! Як ти це зробила? Чарами чи що? Давай, будемо кидати м’яча одна одній!

Дівчатка довго гралися м’ячем, що літав від однієї до другої, як барвистий птах. На прощання Панянка подарувала м’яч Аґні.

Того вечора, коли Чарівниця розпалювала вогнище у грубці, в двері їхнього дому хтось постукав. Тихо й обережно. Але все одно на засмаглому обличчі Чарівниці промайнула хмарка неспокою. А у Панянки душа сховалась у п’ятах. Нутром відчула, що ці несподівані відвідини пов’язані з її забороненою дружбою.

Чарівниця відчинила двері — і до хати зайшов присадкуватий, вже трохи сивий Селянин. У руці тримав м’яча.

— Доброго здоров’я, — озвався несміливо. — Не хотів я вас турбувати, та й не знав, що тут хтось живе, але… Певно, це ваше, — показав на м’яч.

Панянка кинула оком на Чарівницю, зрозуміла, що та вже все знає, і її личко застигло від гніву й страху.

— Якщо по правді, то моя Аґна каже, Панянка їй подарувала ось це, але я волів би, щоб у нас удома цього не було, — вів далі Селянин. — Ні в кого у Селі немає такого гарного м’яча, тільки у війтової дочки, і я так собі думаю, що війт відразу зауважив би. Ну, й крім того, це не звичайний м’яч…

Обличчя Чарівниці все більше й більше похмурніло.

— За такого м’яча можна і до в’язниці потрапити. Або й на вогнище, — закінчив чоловік пошепки.

— Дякую, — тільки й мовила Чарівниця, — забираючи у нього м’яч.

— Це ще не все, — продовжив Селянин, незграбно переминаючись з ноги на ногу. — Я би на вашому місці пішов собі геть звідси і не барився би. Аґна — ще дитина, і не знати, кому вона що розпатякає, самі розумієте, правда?.. Я би не хотів, щоб вас, саме вас якесь лихо спіткало через нас. У нас ціле Село таких, як ви, шанує. І хтозна, може, ви ще інакші, ніж я думаю… може, ви… самі знаєте хто, правда? І я цілим серцем хотів би вам допомогти, але єдине, що можу, — порадити вам тікати. Наш війт у всьому Загарбників слухає, тож краще нехай вас тут не буде, коли якісь чутки дійдуть до його вух…

— Ви добра і мудра людина, — прошепотіла Чарівниця. — У нагороду візьміть оцей золотий гріш. Хай він вам трохи допоможе у вашій нужді. З ним проживете по-людськи рік, а то й більше.

— Я сюди не задля грошей прийшов! — обурився Селянин, але коли Чарівниця всунула йому монету в руку, радість розіллялася по його лиці.

— Хай вас Бог благословить, — мовив на прощання і швидко вийшов.

Панянка мовчки очікувала докорів, але коли підняла очі на Опікунку, та дивилась на неї лише з жалісним смутком:

— Ти сумуєш за людьми, — шепнула. — Я тебе дуже добре розумію. Але ми поки що мусимо їх уникати. Не переймайся, врешті-решт ти зустрінешся з ними, і хай то буде добра зустріч.

Удосвіта вони покинули свою оселю. А коли Село вже майже зникло з їхніх очей, Панянка обернулась і кинула останній погляд на місце, де вона вперше відчула дивовижний смак дружби з іншою людиною.