Дочка Чарівниць

Розділ 2

Після тих подій Дитя дивилося на свою Опікунку з мимовільною повагою і подивом. Досі вона була для нього звичайною Старою Жінкою, Жебрачкою, яких чимало блукає дорогами і манівцями цього краю. Про себе Дитя думало, що воно — вбоге, злидарське дитя, сирітка, над якою зглянулась і прихистила бідна й добра старенька. Тепер Дитя вже не мало такої певності щодо своєї власної звичайної (як було дотепер) особи.

— Якщо вона чарівниця, то я… — замислювалося не раз із певним зацікавленням, але й зі страхом, і ніколи не доводило до кінця цих заплутаних міркувань.

Стара Жінка — Чарівниця, до якої лише тепер Дитя почало придивлятися з більшою, ніж зазвичай, увагою, виявилася набагато таємничішою, ніж здавалося на перший погляд.

А могло також бути й по-іншому: це Дитя поволі підростало, йому було вже п’ять років, вік, коли дитячий розум розвивається все швидше й все краще орієнтується у навколишньому світі. Можливо, різні чарівні події відбувалися ще раніше, коли Дитя мало два, три, чотири роки, але воно ще не могло охопити їх своїм кволим розумом.

— Може, — думало Дитя з усе більшою цікавістю, — мені вже колись доводилось бути мишкою чи яблуком, квіткою чи кроликом, і це все чинила Чарівниця?

Дитя не могло забути прекрасного, але тривожного відчуття, коли воно було ялинкою — стрункою, сріблястою, голчастою і водночас далі було Дитям, що думало і відчувало. Довкола аж вирувало від страшних лицарів в обладунках на змилених конях, — але вони не бачили Дитяти, хоча до нього можна було доторкнутись простягнутою рукою.

Стара Жінка, яка вирятувалася сама й врятувала Дитя, певно, була незвичайна. Зовсім-зовсім інакша, ніж Селяни, що часом до них заходили. Тепер, коли Дитя крадькома придивлялося до своєї Опікунки — з цікавістю і без подиву, воно виявило, що Чарівниця не така вже й стара, як здається. Її руки — великі й теплі — були гладенькі, не поморщені, як у старої бабці. Її зазвичай згорблена спина — особливо тоді, коли нікого не було поруч, вільно випрямлялася, а рухи ставали зграбними й плавними, як у зрілої, але ще молодої жінки. Очі також в неї були вкрай проникливі, з непорушними повіками, сірі й холодні, як гірський потічок.

— Ти могла би знову зачарувати мене у ялинку? — спитало Дитя, коли вони вже знайшли нову тимчасову оселю. Цим разом це була міцна тепла стайня, що стояла біля розваленої, давно покинутої хати. Село лежало настільки далеко, що ніхто сюди не заглядав. До того ж наближалася зима — й вівчарі вже давно перестали виганяти своїх овець та кіз на пасовиська.

— Могла би, — спокійно відповіла Чарівниця.

— То зачаруй, — попросило Дитя. — Це було так гарно. Мої руки були тоненькими сріблястими галузками, а голова… голова була така горда від того, що вона — вершечок ялинки! Зачаруй мене…

— Мені цього не дозволено! — сказала Чарівниця. — Я маю право тільки на три чарівні перетворення, щоби врятувати тебе. Звичайні чари — це зовсім інше, можу чарувати, скільки тобі заманеться. Я могла би також чарувати для Селян — для їхнього добра, і то без ніяких обмежень, але не хочу, бо тоді би вийшло на яв, що я — Чарівниця…

— …і що тоді?

— Тоді, як це зазвичай у житті буває, одні допомагали би нам сховатися від Загарбників. Але знайшлись би інші, які видали би нас у їхні лабети. Люди слабкі, а за наші голови призначена висока винагорода.

Таким робом у старій стайні за Селом Дитя, розпочинаючи шостий рік життя, довідалося, що є такі собі Загарбники, і вони багато би дали за те, щоб схопити їх із Чарівницею. І хоча Загарбники у своїх прегарних лискучих обладунках на величезних гнідих конях і далі видавались Дитяті прекрасними, воно вже знало, що ті несуть зі собою Смерть. Воно збагнуло це, перемовившись кількома словами з Опікункою:

— …а якби вони нас схопили, то що тоді?

— Вбили би, — коротко відповіла Чарівниця.

— А хто такі Загарбники? — знову спитало Дитя.

— Невдовзі прийде час це тобі пояснити. Ще зарано. Зате пора навчити тебе читати, писати й рахувати, — завершила Чарівниця, пораючись у вбогій оселі.

Лише тепер Дитя помітило, що те, як Чарівниця порається у кожному їхньому тимчасовому домі, дуже схоже на чари. Не надто напружуючись, усього кількома зграбними рухами, Чарівниця перетворювала кожне занедбане приміщення на затишне. І незабаром виявлялося, що колишня діра починає скидатись на цілком пристойний дім зі столом, ліжками, комодом і навіть лампою над столом. Миші, якими буквально аж кишіла їхня стайня, від одного поруху її руки шмигнули у свої нірки. Лампа засвітила рожевим світлом. А що ще дивніше — цього Дитя ще не знало — світла лампи не видно було знадвору, і стайня й далі скидалась на покинуту.

Цілу зиму, довгу й морозну, Дитя навчалося під наглядом Чарівниці. Вдень вчило абетку — літера за літерою, а потім читало оповіді з великої, пошарпаної книги, видобутої з мішка. Вночі ж, коли Дитя спало, Опікунка клала йому на голову свої великі руки і щось мурмотіла. Щодня Дитя примножувало знання. Не минуло й місяця, а воно вільно читало, писало й рахувало. Довгі зимові вечори стали приємнішими. Бо Дитя вже легко читало велику пошарпану Книгу Чарівниці.

Була це найдивовижніша Книга у світі, але Дитя, для якого вона взагалі була першою у житті книжкою, не знало про це. Хтозна, може, воно навіть думало, що всі книги саме такі?..

Чарівниця стежила за ним краєм ока, коли воно зачитувалось історіями з вижовклих й уже трохи ламких і зітлілих сторінок. Й усміхалася до себе вузькими вустами. Раз навіть — а сталося це вперше за майже шестирічне знайомство Дитяти й Чарівниці — голосно і наче тріумфально розсміялася. А було це так.

Дитя зосереджено читало коротенький розділ Великої Книги, що називався «Магічні перевтілення». Невідомий автор пояснював, які закляття слід шепотіти і як поводити руками, щоб, скажімо, перетворити мишу на яблуко чи павука на клубок вовни. Чарівниця з напруженою увагою вдивлялася у Дитя холодними сірими очима. Пильно спостерігала, як Дитя беззвучно ворушить губами, як бубонить слова закляття, а потім незграбно водить ручками. Бистрі очі Чарівниці вже давно помітили на столі маленького коричневого павучка. Дитя також його бачило.

…павучок вільно рухався на своїх високих зігнутих ніжках величезною для нього стільницею. Рожеве світло лампи надавало його павучому тільцю фіалкового відтінку. Дитя шепотіло щойно вивчені заклинання і чудернацьки вимахувало ручками — павучок повз… Рухи ставали дедалі зграбнішими й плавнішими, а слова, які бурмотіло Дитя, — наче швидшими. Павучок все хутчіше наближався до краю стола. Дитя далі намагалося впоратися з чарами — адже вони так ретельно описані у Великій Книзі — зараз павук упаде або повільно спуститься донизу на довгій павутині… Чарівниця не спускала з Дитяти холодних сірих очей… а павучок біг… біг… біг… і раптом скотився зі столу барвистим вовняним клубком! І в ту ж мить Чарівниця залилася радісним, вільним, переможним сміхом. Проте відразу ж суворо сказала:

— А тепер відчаруй павучка — хай стане собою…

— Не хочу, — відмовилось Дитя. — 3 цієї вовни можна щось гарне зробити… Китицю або лялечку… Не хочу…

— Це не вовна. Це маленька жива істота. І ти повинна повернути їй життя, — промовила з притиском Чарівниця.

— Я не вмію, — неохоче відповіло Дитя, не спускаючи очей з клубка. — Мені тепер так більше подобається.

— Все одно ти перетвориш вовну на павучка — твердо наполягала Чарівниця.

Невеличкий барвистий клубок нерухомо лежав біля ніжки стола весь довгий день, поки Дитя, гортаючи пожовклі сторінки Великої Книги, знайшло розділ про те, як відчаровувати предмети та живих істот. Цього разу воно майже за годину опанувало нове вміння — і вже за якусь мить крихітний павучок, поспішно перебираючи тонкими лапками, сховався у шпарині підлоги. Опікунка спостерігала за цим із неприхованим задоволенням.

Коли запала ніч і Дитя вкладалося спати на зручному, вистеленому листям ліжку, воно раптом, широко розплющивши очі, запитало:

— …то я так само Чарівниця, як і ти?

— Ні, — коротко відповіла Опікунка.

— А хто я?

— Колись дізнаєшся, — пролунала холодна відповідь, а Дитя, не замислюючись більше, заснуло. Цієї ночі йому снилися миші, перетворені на теплі плюшеві черевички, яблука, що ставали великими рожевими кулями, і барвисті птахи, зачаровані у золоті лискучі зорі.

Відтоді Дитя майже щодня для забави перетворювало щось на щось — скажімо, ложку на маленьку в’юнку ящірку, або муху на срібну кульку, що швидко-швидко вертілась, або гребінець на маленького їжачка. Або навпаки. Але відразу, підкоряючись суворому погляду Чарівниці, відчаровувало предмети і тварин, повертаючи їм їхню подобу.

— Невже мені ніколи не можна буде залишити їх зачарованими? — спитало воно якось із гнівним жалем.

— Ніколи. Не можна йти всупереч Матері-Природі, ламати те, що Вона встановила. Виняток тільки один — коли йдеться про порятунок чийогось життя, — відповіла Чарівниця.

— Чому ти тоді не перетворила тих жахливих лицарів і їхніх коней на жаб — хай би собі стрибали, або на ящірок? Тобі більше хотілось перетворити нас?

— Ти не читаєш уважно Великої Книги, — сказала докірливо Чарівниця. — Я не могла би перетворити всіх вершників водночас, хіба що одного-двох, може, трьох, а решта і так би нас схопили. Під час магічних перетворень не можна відводити погляду від предмета чи істоти, який зачаровуєш. Треба зосередити на ньому всю свою силу. А Загарбників було кілька десятків…

Минали дні — і Дитяті надокучили ігри у перетворення. Нове, таке захопливе спершу вміння, стало буденним, тож після кількох десятків вдалих зачарувань і відчарувань воно покинуло цю справу і взялося читати інші розділи Великої Книги. Тепер малу заінтригувала старовинна довга і дещо нудна казка про Велике Королівство.

«Велике Королівство було найгарнішим і найбагатшим краєм, що пролягав на південно-східних землях нашого світу. Було у ньому кількасот озер, незліченна кількість величезних дрімучих лісів, масна родюча рілля, кілька десятків багатих, надзвичайної краси міст, серед яких особливе зачудування викликала столиця, Арджана, зі своїми палацами, славетним Палацовим майданом і велетенським королівським садом. Ніде не було стільки мудрих учених, стільки талановитих митців і таких хоробрих воїнів. Ніде також не було стільки здорових і щасливих дітей, як тут, у столиці. Родюча земля, яку уміло обробляли, віддячувала такими врожаями, що ніхто не був голодний, а кмітливі королівські винахідники вигадували все нові прилади та пристрої, що полегшували мешканцям життя й працю», — читало Дитя — то з цікавістю, то трохи нудячись, роздивляючись кольорові малюнки, що зображали дивовижне, химерне життя у Великому Королівстві. Чарівниця сиділа, скулившись, біля грубки, у якій весело потріскували поліна, і краєм ока спостерігала за Дитям, що читало Книгу.

«Велике Королівство постало з кількох десятків невеличких держав, що перед тим були пересварені між собою. Цими державами правили честолюбні та схильні до братовбивчих воєн князі. Спливло багато, багато років, доки князі втямили, що їм треба об’єднатись і вибрати з-поміж себе одного короля — бо ж на Сході зростає міць диких кочових племен. Найсвятіша Магія і Святе Місце допомогли обрати серед князів наймудрішого володаря, якого всі шанували. Саме він спромігся цілковито об’єднати всі князівства, між якими точилися чвари, й заснував Велике Королівство. За згодою всіх підданих, у тім числі й князівських родів, влада у Великому Королівстві стала спадковою і переходила від батька до сина. І так було сотні років, і ніщо цьому не ставало на заваді. Кожен нащадок чоловічої статі серед королівських дітей, якого обрало Святе Місце, отримував, дійшовши повних літ, ім’я Люіль — родове ім’я батьків. Останній Люіль звався Люіль XXIV.

Кожен з отих двадцяти чотирьох Великих Королів поліпшував правління у своїй державі. Якщо, до прикладу, Люіль І домігся того, що у королівстві не було голоду, а він допікав сусіднім державам, які занедбали землю, то, скажімо, Люіль IV уклав мудрий, справедливий звід законів, завдяки якому у Великому Королівстві незабаром уже не знали, що таке злочин, крадіжка чи людська кривда. Люіль X цінував лікарів і домігся такого розквіту медицини, що вдалося перемогти більшість досі грізних недуг, зникли епідемії, а королівські піддані могли похвалитися дійсно чудовим здоров’ям. Люіль XIII був особливим державцем, бо ж оточив королівською опікою переслідуваних жінок, обдарованих надприродним даром магії, що ховалися у лісах і в горах. Цих жінок називали Чарівницями. Якщо досі Чарівницю, яку схопила влада, спалювали на вогнищі або топили в озері, прив’язавши їй каменя до шиї, — король Люіль XIII дав Чарівницям грамоти недоторканності… Проте цим разом саме піддані першими почали боронити Чарівниць від спалення, збагнувши, яка велика від них користь. Люіль XIII мав лише навчити пошанівку до Чарівниць своїх лицарів, винахідників та вчених. Бо ж ті довго відмовлялися визнавати «забобони». Люіль XIII зробив ще більше: заснував Магічну Академію, в якій здобували освіту обдаровані магічними здібностями діти (як правило, це були дівчатка). Ці діти вміли заклинати дощ, очищати від отрути криниці, лікувати недуги, перебувати без страху поміж диких звірів. Ті, що навчались у Магічній Академії у Чарівниць, вдосконалювали свою майстерність, а часом були удостоєні Найвищого Втаємничення.

Король Люіль XIX огорнув своєю опікою вчених і митців, отож наука й мистецтво хутко сягнули небаченого рівня, якому не стали на заваді ані підозріливість королівських радників та урядовців, ані однобоке бачення світу винахідниками чи обмеженість розуму декотрих лицарів.

Найбільші заслуги для держави належать королеві Люілю XXIII. Знаючи зі сторінок стародавніх хронік та історій, скільки кривди та нещасть підданим завдали свого часу нищівні війни між державами, що перебували у чварах, Люіль XXIII скасував лицарський стан у своєму Королівстві, звелівши закопати всі мечі, шаблі, луки й іншу зброю. Зажадав також від усіх підданих заприсягнути, що вже ніколи вони не воюватимуть. Більшість підданих радісно виконала королівський наказ, і День, коли було закопано Зброю, став відтоді чудовим щорічним весняним святом».

Хроніка Великого Королівства уривалася на історії правління короля Люіля XXIII. Дитя читало Хроніку, то позіхаючи з нудьги (коли йшлося про господарювання і міркування про правничі чи технічні питання), то відчуваючи, як пашать щоки, коли оповідалося, як король Люіль XXIII опікувався Чарівницями.

— Шкода, що це вже кінець казки, — зітхнуло Дитя, перегортаючи останню сторінку розділу під назвою «Стисла історія Великого Королівства».

Починався новий — «Магічна медицина».

— Це не казка, — відповіла Чарівниця.

— А що це?

— Ти знову не читаєш уважно, — скартала її Чарівниця. — Це справжня історія.

— Тоді я би хотіла жити у тому Великому Королівстві, — зітхнуло Дитя замріяно.

— Ти живеш у ньому, хоча нічого про це не знаєш, — коротко відказала Опікунка.

— Ти хочеш сказати, що оце місце — це Велике Королівство? — засміялося недовірливо Дитя. — Оце місце, де нам раз у раз доводиться тікати від лицарів в обладунках, де у нас нема справжнього дому і де я не бачила бодай одного палацу?

— Так, — спокійно мовила Чарівниця. — Оце місце, де всі бідують, а багато хто навіть голодує, де непокірних прирікають на смерть, а тих, кого підозрюють у непокорі, цькують, як диких звірів, було колись щасливим Великим Королівством.

— Це неправда… — не повірило Дитя.

— Я кажу правду: було це вельми-вельми давно. А достеменно — сімсот шістдесят п’ять років тому Велике Королівство зникло з мап цього світу. І хоча минуло стільки літ, що видавалося — вже ніхто не має цього пам’ятати, більшість нинішніх мешканців Великого Королівства зберігає у своїх серцях глибоку пам’ять про нього. Вони перейняли її від своїх дідів, прадідів і прапрапрадідів. Вони не знали Великого Королівства, але все одно пам’ятають про нього.

— Така пам’ять, мабуть, болюча, — мовило Дитя дорослим тоном, яким, зрештою, зазвичай говорило. — Певно, краще такого не пам’ятати, бо тоді легше живеться.

— Так і є, — відповіла Чарівниця. — Без такої пам’яті живеться легше, з нею — набагато важче, зате мудріше й правдивіше. Ця пам’ять гірка, але горда.

— Кажеш, що тих королів було двадцять чотири? Здається мені, що Велика Книга ще одного загубила, — прошепотіло Дитя. — Того, у якого відібрали Велике Королівство.

— Це вже зовсім інша історія, — сказала Чарівниця. — Гадаю, що невдовзі ти її дізнаєшся.

Решту зими Чарівниця й Дитя, ніким не цьковані, спокійно жили у покинутій стайні. Довгими вечорами Дитя читало Велику Книгу, а коли воно відкладало її, часом з нехіттю, бо ж наступні розділи видавалися йому нудними, Чарівниця суворо нагадувала:

— Не марнуй часу. Досі, хоч минули сотні літ, нам вдавалося зберігати Велику Книгу, не загубити її і не пошкодити, коли нам знову й знову доводилося тікати. Їй не менше, ніж тисяча вісімсот років, принаймні першим розділам, бо пізніше до них дописувались нові й нові. Тож цій Книзі немає ціни. Але будь-якої миті може статись так, що її спопелить вогонь, вона потрапить у руки Загарбників або людей, які її знищать. Тож у мене щодо тебе тільки один обов’язок, і я маю його виконати: перш ніж тобі сповниться сім років, ти не тільки прочитаєш усю Велику Книгу, але й вивчиш її напам’ять. Сім років тобі виповниться навесні, вже незабаром…

Отож Дитя і далі читало вечорами пожовклі сторінки грубої Книги, а нудьга дивним чином десь поділась. Ночами Чарівниця прикладала свої великі теплі долоні до дитячої голівки і мурмотіла якісь слова, а назавтра нові розділи ще легше западали у пам’ять Дитяти й закарбовувались у ній назавше.

Дитя прочитало і запам’ятало довжезний розділ під назвою «Магічна медицина» і, оскільки його змусила до цього Опікунка, з певною відразою, але успішно, вилікувало зламану лапку маленької мишки, обпечену лампою смарагдову нетлю, повернуло життя пташці, що замерзла у снігу. Прочитавши розділ «Магічні рідини», воно навчилося виготовляти всілякі трав’яні відвари та напої, які повертали сили стомленим, пам’ять — неуважним, радість — нещасливим, ясний розум — тим, хто його втратив.

Зосередившись з усіх сил і не чекаючи жодних спонук Чарівниці, Дитя вивчило напам’ять розділ «Про нелюдські мови» і довідалося, що бувають миті (щоправда, рідкісні), коли вибраним особам стає зрозуміла мова тварин, трав, птахів і дерев. Слід однак вибрати — і саме цього вчила Велика Книга — відповідний день і годину. Часом це тільки один день на рік, а часом буває, що — разом зі зміною напрямку вітру, розташування хмар на небі, вологості повітря і кута падіння місячних чи сонячних променів — можна розуміти їхню мову мало не щодня.

Сховавшись за рогом стайні, Чарівниця з блиском в очах стежила за Дитям. А воно стояло під великою липою, галузки якої сягали високо до неба, і вслухалося у скрипіння її гілля. Мова листя дерев легша, але взимку листя немає. В очах Чарівниці чаївся неспокій, бо ж цей зимовий холодний день не був, до речі, Днем Мови Лип. Очі Чарівниці виблискували все яскравіше, а неспокій наростав. І тоді, коли вже він дійшов краю, Дитя сказало:

— Вона каже, що давно вже не бачила у селі жодних Загарбників. Їм тут нічого робити, бо це Село слухняне й кориться порядку…

— Так, — промовила Чарівниця з усміхом.

— А що значить: Село слухняне й кориться порядку? — спитало Дитя, відводячи погляд від стовбура високої липи.

— Це таке Село, яке легко забуло, що воно належало свого часу до гордого вільного Великого Королівства, — відповіла Чарівниця зажурено. — За це воно має трошки більше їжі, ніж інші села. Як бачиш, зрадити можна і за кусень хліба.

Зима промайнула швидко, хоча зазвичай вона для всіх живих створінь тягнеться довго, на противагу до веселої квапливої весни. Ще ніколи Чарівниці з Дитям не таланило стільки часу спокійно жити в одному місці. Завдяки цьому незабаром Дитя знало Велику Книгу напам’ять.

— Ти ніколи не забудеш її, моя Мала? — спитала одного дня Чарівниця. А був це день, коли сонце припікало так сильно, що сніг, який лежав скрізь товстим шаром, почав помаленьку танути.

— Ніколи, — відповіло Дитя.

— Тоді зараз ми мусимо спалити Книгу, щоб вона раптом не потрапила у чужі руки.

— Мусимо?! — скрикнуло із жалем Дитя. — І що тепер буде?

— Тепер ти будеш Великою Книгою, розумієш? Вона вся буде у тобі, у твоїй пам’яті. А колись, хтозна, може, ми її і відродимо.

Той вечір видався Дитяті сумним. Справді пожовклі ламкі сторінки закарбувалися у його пам’яті, і, якщо захотіти, Дитя чітко бачило перед очима майже кожну сторінку і майже кожне слово чергового розділу, але стара Велика Книга, що палала у грубці, наповнила Дитя смутком. Йому захотілось доторкнутись до Книги, відчути її запах, її присутність. Був це також смуток за довгими спокійними і захопливими вечорами, коли сторінки Книги освітлювала лампа, що стояла на столі. Смуток за тією першою чарівливою миттю, коли маленький павучок, падаючи зі стола, перетворився на кольоровий клубочок вовни.

Не знаючи про це, Дитя також сумувало за тією миттю, коли воно було тільки дитям, не обтяженим ніякими таємними знаннями грубезної Великої Книги. Відразу після того, як Книга загинула у пурпурових язиках полум’я, Дитя стало втраченою чародійною Великою Книгою. Переставало бути Дитям. Раз і назавжди.