Дочка Чарівниць

Розділ 23

Замок жив однією подією — шлюбом єдиного сина Урґха XIII з останньою спадкоємицею королівського роду Люілів. Скрізь лунали грубі жарти й голосний регіт. Пророцтво про те, що падіння Імперії Урґхів все ближче й ближче, здавалось, віддалилось у часі, майже зникло.

— Ми обірвемо найважливішу ланку Пісні Єдиної, — пояснював усім Буду, вдягнений у напрочуд дороге блискуче вбрання Прем’єр-Міністра. Зрештою, він сам обдумав кожну деталь цього вбрання. Його фігурка тепер завжди була випростана на весь невеличкий таки зріст, а очі вперше не бігали неспокійно туди-сюди, а владно дивились на співрозмовників. Навіть брат великого Урґха, Ґрхдак, мусив згодитись з тим, що його амбітні плани посадити на троні свого сина, зазнали невдачі. Зрештою, цим планам віща Пісня і так би жорстоко поклала край. Тепер небезпека віддалилась, а Ґрхдак швиденько пристав на вигідну найновішу пропозицію Буду: його син отримує титул віце-короля і величезні землі, якими правитиме сам. Хитрий Буду знав, як знешкодити найбільшого ворога — і в той же час забезпечити сильну владу, якби раптом Айок і Люелле, сівши на трон, чинили по-своєму.

— Ох і розумна у тебе головешка, Буду! — повторював задоволений Урґх. — Не знаю, що я би без тебе робив. Мабуть, помер би зі страху перед цією клятущою Піснею. Або мене зжерла би оця моя вовча зграя.

Однак радість правителя виявлялася у спосіб, обтяжливий для Буду. Урґх плескав його по худеньких плечах так, що Буду зіщулювався від болю. Або змушував вихилити разом з ним величезний кухоль пива, від якого у вірного слуги паморочилася голова. Однак Буду готовий був витримувати ці дрібні незручності — аби тільки зберегти нову високу посаду.

Дванадцятеро рабинь шило шлюбну сукню для нареченої. За звичаєм Урґхів, сукню шили з найтонших білих шкірок ягнят, вичинених так, що вони були тонші за найтонший шовк, оздоблених сріблом, коштовним камінням і золотом. Коли вартові впускали рабинь у кімнату нареченої, щоб та поміряла сукню, їхні очі з обожнюванням вдивлялись у вродливу королівну, але Дівчина помічала в них також смуток.

— Чому ви такі понурі. Та ж шлюб — це весела урочистість? — хитро питала вона своїх кравчинь. Вони разом із Айоком домовились, що вдаватимуть, ніби погодились з неминучою долею.

— Ох, пані, — шепнула одна з дівчат. — Ти обриваєш Ланцюг Пісні Єдиної у самому його серці. Твій народ уже завжди буде в рабстві, і ми разом з ним.

Люелле поклала руку на голову дівчини, що стояла навколішки біля її ніг, але не сказала ні слова, бо ж до кімнати енергійно зайшов Урґх XIII. Люелле бачила його вперше. За п’ять днів її полону володар Імперії жодного разу не з’явився у цій кімнаті, боячись чарів. Отож він був дійсно вражений відвагою свого сина, який майже не виходив з кімнати полонянки.

— І що ж, моя майбутня невістко? Радієш, що шлюб незабаром?

— Мабуть, так, о пане. Що там казати — шлюб мені більше подобається, ніж вогнище. А іншого вибору ти мені не дав. І відчуваю, що полюблю твого сина.

Урґх весело зареготав:

— Тільки тобі може вдатись те, що мені варте таких величезних зусиль. Але завдяки шлюбу з тобою ціна на мого сина виросте. І вже ніхто не насмілиться посягати на його права на трон.

Урґх стояв трохи здалеку і хоча поводився, як зазвичай, галасливо, почувався дивно скованим, що було для нього зовсім нове. Ця золотоволоса Дівчина, висока й струнка, нагадувала йому про страх, що переслідував його весь час панування. Нагадувала про зловісні Чари Пісні Єдиної, про нічні кошмари. Він, Урґх XIII, так само як багато його предків, був шалено забобонний. Чарівниці наганяли на нього переляк, а від думки про те, що цій дівчині матір замінили Чарівниці, викликала у нього незрозумілу слабкість. Водночас у Дівчині було щось від його давно померлої дружини — оця стрункість, якої не було серед жінок його роду, золотисте волосся, співучий голос. Любов до дружини, вінцем якої було народження сина-слабака, залишалась у ньому неприємним осадом.

— Ну то до завтра, майбутня невістко, — врешті обірвав Урґх мовчанку, що затягнулась. — Завтра о цій порі відбудеться святий шлюбний обряд.

Люелле гордовито й гідно схилила голову.

У цей самий час Айок був у замковій кухні. Його тут досі пам’ятали як сумного самотнього напівсироту, що поводився зовсім не так, як Урґхові придворні. На кухні, коли він тільки заходив, завжди була приязна й вільна атмосфера. А цього разу кухарки та їхні помічниці працювали мовчки — настрій панував гнітючий.

— Завтра мій шлюб, — несміливо промовив Айок, шукаючи в очах невільниць колишньої доброзичливості. Однак якщо на неї заслуговував бідний самотній хлопець, то Айока — майбутнього спадкоємця трону й чоловіка Люелле — зустріли з холодною нехіттю й перебільшеною фальшивою покірністю.

— Мені потрібна ваша допомога, — вів далі хлопець, та ніхто й словом не озвався. — Якщо ви знаєте якісь трави, що діють як сильне снодійне, то я хотів би… — всі очі в кухні мовчки дивились на нього. — …то я хотів би сьогодні ввечері отримати великий глек вина для чотирьох стражників, щоб вони також випили за моє завтрашнє весілля…

Якусь мить у кухні панувала цілковита мовчанка, але за кілька секунд очі в кількох метикуватих жінок заблищали. Під дверима кімнати, в якій була ув’язнена Дівчина з Пісні, завжди було на сторожі четверо вартових.

— Прийди ближче до вечора, буде тобі глек вина, — озвалась кухарка й усміхнулась до Айока по-старому приязно.

…Буду не був дурний. Якби так було, Великий Урґх не призначив би його своїм Прем’єр-Міністром, хоча той і походив з рабського роду. Буду не обдуриш тим, що Істота начебто покірно згодилась на все. Люелле. Гидотне ім’я, так і згадуєш відразу імена її батьків. Буду-зрадник ненавидів усе, що було пов’язане з родом Люілів.

— Сторожа під дверима королівни має змінюватися щогодини, — розпорядився він. Наказ було виконано.

— Що чверть години кожен стражник зобов’язаний через віконечко у дверях заглянути в кімнату, — додав. Стражники покірно згодились.

— Вимагаю, щоб останній вечір перед шлюбом принц був у своїх покоях, а не в нареченої, — заявив Айокові різким, новим для себе самого тоном. Цей тон подобався йому так само, як нове вбрання.

Айок затремтів. Невже всім планам — кінець? Невже все зіпсується через хитрість цього лиса-зрадника? Не відповівши жодного слова слузі свого батька, він подався до нареченої.

— Люелле, нам загрожує величезна небезпека. Буду щось підозрює і вимагає, щоб я цей вечір був не з тобою, — прошепотів.

Дівчина гордо випростала голову, а в її очах загорівся гнів:

— Це він наступник трону чи ти?! Йди до батька і скажи, що його слуга занадто багато хоче. Він зібрався давати накази навіть тобі, королівському синові. Невдовзі почне командувати і самим королем… а ти… ти справді мене кохаєш і хочеш бути зі мною якнайдовше. Хоча би для того, щоб я не передумала!

Урґх, як той лев, кружляв своїми покоями, слухаючи розумні слова, яких Люелле навчила Айока, щоб перехитрити лиса-Буду і зачепити вразливе місце самозакоханого правителя.

— Він?! Цей хирлявий раб, якого я підніс до таких висот? Пахолок зі стайні! Холоп! Він хоче давати накази тобі, моєму синові?! Він сміє казати тобі, що він чогось вимагає? Що ж — тоді я, великий Урґх, наказую тобі бути в останній вечір перед шлюбом зі своєю нареченою!

Буду, що підслуховував під дверима, зі злості аж поблід. Понурі думки, що крутились у нього в голові, стали ще понуріші. Він ніколи не чув, щоб Айок розмовляв зі своїм батьком так рішуче. Все це означало, що треба бути пильним. Ну, що ж, його панові й володареві бракує розуму й кмітливості. Раз так, то він, Буду, буде сам, особисто, з чотирма стражниками, стерегти це дівчисько цілу ніч. Не склепить очей і встереже цінну здобич. Надто багато поставлено на кін, аби необачно вірити цим двом підступним шмаркачам — Урґховому синові і цій учениці відьом!

…якраз того дня Чарівниця почула Голос своєї вихованки. Він був лагідний і тихий, ніби здібна Дівчина відразу збагнула настанови своєї Опікунки.

— Ми тікаємо сьогодні ввечері, коли стемніє.

— Куди?

— У Високі Гори.

— Йтиму туди слідом за вами, — відповіла Чарівниця. — Пошли мені знак, коли ви вже рушите. Можете покладатися на мою допомогу. Якби ж Буду намагався тобі перешкодити, подумай про свій Голос…

І Чарівниця замовкла. «Про мій голос?» — здивувалася Люелле.

Тим часом Чарівниця пробиралась крізь нетрі, аби бути якомога ближче до Замку. Після того, як вона побувала біля криниці Прадавніх Сил, її можливості й сили помножились. Завжди так було. До місця, де закінчувались руїни, вона добралась за дві години, а не за два дні. Тепер сиділа на пеньку й чекала тієї миті, коли її вихованка знову потребуватиме допомоги. Вони обидві врятують найважливішу ланку Пісні Єдиної, на яку зазіхнули варвари. Обидві?.. Адже ще є той хлопець, син Урґха. І цього можна було сподіватись. Адже не хтось інший, а вони, Чарівниці, передбачили: колись може статись і таке, що їхня Істота потрапить в лапи Урґха. І коли це було! Коли ще Люелле на світ на народилась! І цей хлопець, Айок, також. Це вони вибрали найвродливішу дівчину з роду нинішніх рабів, Арлін. Переконали її — хоча вона опиралась і боялась. Навчили її, як чинити, щоб Урґх узяв з нею шлюб. Не брехали. Щиро сказали, що її життя буде сумне й понуре, але зате — хто зна, чи її син не матиме важливої ролі в Пісні Єдиній. Також вони, Чарівниці, навчили засмучену Арлін, як виховувати свого майбутнього сина. І переконали її.

Бідна красуня Арлін плакала й боронилася, але врешті збагнула, як багато це може значити — зламати Урґхову силу у найвразливішому місці, у його синові, який все візьме від матері й нічого — від батька. «Це з нашою допомогою Арлін завоювала серце Урґха, з нашою допомогою Урґх так ошалів від кохання до неї, що пішов на нечуваний вчинок — шлюб із рабинею. Врешті, з нашою допомогою син Урґха полюбив поезію, а не меч, і йому наперед судилося полюбити Пісню Єдину. У замку Урґха поезії не було, отож перша зустріч з Піснею захопила хлопця. Пісня взяла його у полон. Перемогла материнська кров, а не батькова… — Чарівниця глибоко зітхнула й пробурмотіла насамкінець:

— Ні, не підвела нас наша сила вершити людські долі, навіть якщо це долі ще не народжених. Ми прислужилися Великому Королівству, зламавши священні закони магії, і колись за це спокутуємо.

Підготовка до шлюбу тим часом аж кипіла. Робота на кухні не вщухала, численні страви пеклись і варились. З льохів викочували величезні барила з пивом та вином.

Урґхові вояки не могли встояти перед спокусою і вже напередодні шлюбу почали куштувати трунки — щоб перевірити, чи їхній смак достатньо вишуканий і пасує до завтрашньої учти. Надвечір п’яні з голосним реготом, хрипло горланячи пісень, хитаючись, вештались замковим подвір’ям. Однак Урґх XIII не гнівався, бо й сам зі своєю свитою охоче спорожнив не один кухоль.

«Усі в замку нетверезі, король також. Притомними залишаються лише кільканадцять стражників, — перелякано думав Буду. — Втратили голови і думають, що спіймали золотого птаха в клітку — перейматись ним уже не треба…»

— Ця пиятика сприяє нашим планам, — шепнула Люелле Айокові, дивлячись зі свого вікна на галасливу гульню.

— Так, хай нап’ються і позасинають, — поблідлі губи Айока ледве ворушились. Він боявся і навіть не намагався приховати цього від своєї нареченої. Тим більше потрібен був йому спокій, що передавався від Люелле. Насправді вона звикла до життя — вічної втечі. Чарівниці навчили її у складних ситуаціях зберігати тверезий глузд — тож, що ближче було до години втечі, то холодніше і ясніше вона мислила. Вже навіть розгадала останні слова Чарівниці про Голос…

Одежа, в яку вони мали перевдягнутись, схована була під шкурами, що вкривали постіль Дівчини. Айок приносив її сюди щодня під плащем. І тепер треба було тільки перевдягнутись. Дівчина й хлопець виглядатимуть як двоє пахолків Урґха.

Зараз стражники, що застигли під дверима кімнати Люелле і заздрісно поглядали на своїх приятелів, що вже напідпитку, мають отримати своє вино, від якого їх відразу зморить глибокий сон. Вино запропонує їм Айок і триматиметься по-справжньому вільно й по-королівськи. Але саме цього хлопець не вмів, і Люелле, стиснувши йому руку, скористалась трішки чарівними силами, щоб додати йому відваги.

— Стражники не мають побачити, що ти чогось боїшся, — повчала його, не відводячи магнетичного погляду від його очей. — Ти маєш поводитись як справжній веселий принц, якого завтра чекає шлюб. Будеш говорити з ними як пан, але доброзичливо.

Айок переміг себе. Прийшов із замкової кухні зі дзбаном і, ставши під дверима нареченої, розкуто промовив:

— Пора й вам випити за здоров’я завтрашніх молодих. Оце мій дар, дар принца своїм вірним слугам. Тут небагато, тож ви не вп’єтеся, але принаймні відчуєте смак вина….

Стражники невпевнено перезирнулися, але переконавшись, що поблизу немає нікого, хто міг би покарати їх за те, що вони п’ють на варті, вже за мить виривали одне в одного трунок. Гіркувате зілля додало вину смаку й запаху. Жоден зі стражників не помітив Буду, що сховався здалеку за колоною і спостерігав за всім, що діється, з понурим вдоволенням. Ось і здійснились його підозри. Тепер усі в Замку п’яні, але у нього, Буду, ще є напохваті четверо тверезих і пильних стражників на головних воротах… Він бачив, як вартові під дверима Люелле попадали й поснули міцним сном. І чекав.

— Уже час. Тікаймо! — долинув до Чарівниці голос її вихованки, цього разу такий неумисне різкий, що Чарівниця аж скулилась від болю. Однак швидко оговталась і знову зібрала всі свої сили. За мить у тому місці, де вона сиділа на пеньку, почав збиратись густий, молочно-білий туман і довгим білим язиком повзти до замкових воріт…

Люелле і Айок в одежі Урґхових пахолків прочинили двері кімнати-в’язниці. Щоб вийти, їм довелось штовхати двері з усіх сил, бо дорогу перегородили стражники, що безвладно лежали на підлозі. За мить утікачі вже збігали з вежі. Ось вони, стривожені, прокрадаються через яскраво освітлене подвір’я. Але ніхто з п’яних вояків, і тих, що були напідпитку, нічого не помічав, окрім барил з вином і пивом. Більшість уже спали й голосно хропіли там, де їх зморив сон. Інші белькотіли щось незрозуміле і знай перехиляли кухоль за кухлем. Вікна Урґхових покоїв світились — видно, й там тривала радісна учта.

…з подвір’я хлопець і Дівчина перейшли у понуру тінь фортечної вежі, що вела до головної брами. А за нею був розвідний міст. Брама, як завжди була замкнена, а четверо стражників, хоча й поглядали заздрісно на своїх п’яненьких друзяк, невтомно стояли на своїх місцях.

— Відчинити, за наказом Урґха! — закричав Айок, марно намагаючись приховати тремтіння у голосі.

— І куди це ви зібрались? — спитав доброзичливо один із вартових. — Не жаль вам того пива, що у барилах залишиться?

— І справді, куди це ви зібрались? — почули раптом отруйний, тихий голосок і з пітьми з’явилась постать Буду. — Наче ж завтра ваш шлюб? Невже вам хочеться на нього запізнитись? — шипів зрадник, водночас не приховуючи своєї радості. Ось знову він, єдиний з Урґхової свити, виявив пильність. Справді, заслужив своєї високої посади! Вартові й далі стояли біля брами, не надто дослухаючись до того, що каже Буду, бо ж боялись його безглуздої злоби і воліли стояти подалі. А що як він почує запах вина, якого вони скуштували ще перед тим, як вийти на варту?

— Одне моє слово — і ви вертаєтесь у Замок, — шипів Буду з неприхованою втіхою, спостерігаючи за переляком на обличчі Айока. Спокійне обличчя Люелле його занепокоїло, і тільки-но він зібрався гаркнути на стражників, як Істота з Пісні, що весь час дивилась йому в очі, ніби хотіла проникнути у всі його думки, раптом усміхнулась з якоюсь дивною зухвалістю.

…і тоді Буду у самій глибині свого мозку почув могутній Голос. Голос йому знайомий. Голос, що наче ніж, розрізав йому голову всередині:

— Мовчи, Буду, бо я тебе вб’ю, — говорив Голос у його голові. — Якщо захочу, спалю дотла всі клітини твого мозку, і тоді ти вже ніяк не прислужишся Урґхові…

Останньою думкою Буду — перш ніж перед його очима розіллявся болем пурпур — була думка, що це ж Голос Дівчини, що стоїть ось поруч, хоча вона ні на мить не розтулила рота. А потім нестерпно гострий біль, що свердлив його мозок, став ще нестерпніший — Буду знепритомнів і впав на землю. Усе це не тривало довше за кілька секунд. Єдине, що побачили вартові, — це Буду, що впав на землю, хоча до нього ніхто пальцем не торкнувся. Двоє вартових припали до нього. То один, то другий безпорадно гукали:

— Що з тобою, пане?.. Це Прем’єр-Міністр Урґха, от біда, все воно на нас окошиться… І що його з ним робити? Лежить, наче колода… геть непритомний…

— Краще віднесіть його в покої і покличте лікаря, — звелів Айок грубим голосом те, що підказала йому Люелле. — А ти поки що відчиняй браму, бо наш пан не вибачить запізнення ані тобі, ані нам, — наказав Айок третьому вартовому. Двоє стражників хутко віддалялись, несучи миршаве тіло Буду, тяжче, ніж зазвичай, бо непритомне.

— Гасло кажи! — огризнувся той, бо його вивело з рівноваги те, що діялося щойно. Тут Айок занімів, а його ноги аж підігнулись зі страху. Він забув про таку важливу і до того ж таку легку річ! Будь-який батьків вояк сказав би йому сьогоднішнє гасло, якби він здогадався про це спитати… Люелле відразу зрозуміла, що діється, і розпачливо впилась поглядом в очі вартового, щоб прочитати його думки. У світлі смолоскипів вони дивились на неї — невеличкі темні, ніби несамовиті. Врешті прочитала у них відповідь.

— Шлюб, — сказала спокійно, трохи змінивши голос на низький. — Гасло «шлюб», а тепер швидко відчиняй ворота і спускай міст, а то Урґх тебе відшмагає. Ми йдемо шукати ялівець на вінок нареченій, бо такий був звичай у її роді, і вона не хоче без нього йти до шлюбу.

Двоє стражників, що тягнули безпорадне тіло Буду, вже заходили до Замку. І знову втікачам пощастило, бо ніхто на подвір’ї не звернув уваги на це таки незвичне видовище. А може, всі подумали, що Буду також п’яний?..

Брама зі скрипом поволі розчинилась. У той же час на другий бік глибокого рову з гуркотом упав розвідний міст.

— А це що ще таке? О Боги, рятуйте… — зойкнув раптом стурбовано переляканий вартовий. — Над подвір’ям Замісу ясно, зорі на небі видно, а тут за ворітьми туман, наче молоко!

— Що ти плетеш? — спитав перелякано четвертий стражник, визирнувши за ворота, які зі скрипом прочинились ще ширше. — Боги, це, мабуть, не туман, а якісь чари! Може, краще би комусь сказати?..

Вартові із забобонним страхом втупились у густий молочний туман, що оповивав усе перед Замком, ніби поховальним саваном, затираючи і поглинаючи всі тіні, тіла й форми. Здивовані й перелякані вартові навіть не помітили, що двоє пахолків потонули в цьому тумані й відразу зникли з їхніх очей. Туман проковтнув їх — і зрозуміло було, що вже не віддасть.

— Цей лис Буду ні з того, ні з сього беркицьнувся, тут ще цей туман… і чого це оті двоє так відразу в нього залізли, не роздивившись, що й до чого… Я би ні за які гроші туди не поліз… чари якісь, чи що воно таке?.. — бурмотів один зі стражників.

— Йди-но краще і хутенько когось погукай, — озвався другий. — Не подобається мені це все. А ворота треба негайно замкнути, щоб цей чарівний туман не заповз до нашого Замку. Лихий знає, може, він людям якоїсь біди наробить?

Коли Буду отямився у своїх покоях ще перед тим, як з’явився придворний лікар, — брама вже була зачинена, а вартові даремно гукали когось із лицарів. Ті, упившись вином, хиталися і нічого не розуміли.

— Відчиняйте ворота, збирайте вояків, гукайте нашого короля! — марно кричав Буду.

Коли знову відчинили браму, туман за нею був ще густіший, ніж раніше. А десяток вояків, скликаних Буду, сяк-так трималися на ногах і відмовлялися сідлати коней. Вдивлялись у клуби туману остовпіло — і їх сковував жах. І хоча кожен здогадувався, що це чари — ніхто, навіть Буду, не знав, що Чарівниця до молочної густої барви туману додала ще духу страху, і тепер всюди розходились ці пахощі, подвоївши природний страх тих, що дивилися на цей туман.

— Кожен, хто тільки туди ступить, задихнеться, — перемовлялися вояки.

— Зовсім наче молоко, ні на крок не видно. Тільки скажений туди полізе…

Урґх, якого поспішно викликали, спершу вилив собі на голову відро крижаної води, щоб витверезіти. Коли нарешті він добрався до брами і далі напівпритомний, спершу люто заревів і громовим голосом закликав свою гвардію. Але потім і сам злякався отого неймовірного туману.

— Це чари, — прошепотів зі страхом, притаманним його племені перед усім незвичайним. — А це заподіяла Чарівниця, яку ти нерозважно залишив в Арджані, а не схопив і не ув’язнив! — грізно гукнув він до Буду. — Це твоя провина, і ти заплатиш головою!

Буду стояв перед Урґхом переляканий і безпорадний. Увесь від нетерплячки аж дрижав — треба ж наздоганяти втікачів. Водночас він боявся чарів так само, як і гвардійці Урґха. Зрадивши свій народ, Буду втратив природну для його співвітчизників пошану і любов до Чарівниць і почав боятись їх набагато більше, ніж Загарбники. Головна і найцінніша ланка Пісні Єдиної, яку йому, Буду, вдалося розірвати, знову з’єдналася з рештою. Зловісний ланцюг міцно затискався на шиї володаря підкореної Імперії Урґха XIII та всіх його слуг.

— Пане, — промовив Буду, єхидно дивлячись на свого володаря, задля якого зрадив свій народ. — Якщо ця клята Пісня правдива, а те, що ця дівчина жива, підтверджує таку ймовірність, тоді ми обидва втратимо все, причому дуже швидко. Отож, поки можеш, користуйся моєю головою, бо вона краще працює, ніж голови всіх твоїх лицарів, разом узятих. Тільки я пильнував сьогодні вночі. А всі напилися. Одного мене було трохи замало для Істоти, яка знається на магії. Зрештою, у тебе зараз немає нікого на світі, крім мене, бо твій єдиний син також утік. Хто ж залишиться тобі вірний, коли ти мене вб’єш? Твій брат, що тільки й чигає на корону?..

Урґх не відповів нічого. Його величезне лев’яче обличчя було аж пурпурове від гніву й страху. Всі — король та його слуги — стояли, як остовпілі, вдивляючись у густу пелену туману, що клубочився за брамою, проте не переступав її ні на трошки.

— У цьому тумані загинули мої останні надії, — понуро озвався Урґх. — Тепер мені тільки й лишається чекати свого кінця.

— Надія, пане, вмирає останньою, — запобігливо втрутився Буду, що з гордовитого Прем’єр-Міністра знову перетворився на відданого непримітного слугу.