Дочка Чарівниць

Розділ 9

Уже без особливих перешкод, ховаючись від поодиноких перехожих, що тепер украй рідко з’являлись на дорогах колишнього Великого Королівства, мандрівниці добралися до підніжжя першої з двох порослих лісом гір, що відділяли їх від місця зустрічі. Там вони й заночували. Ранні весняні ночі вже не були такі холодні, тож постіллю став їм мох, а ковдрою — довгі й теплі, хоча й полатані, плащі.

У густому Лісі на горі мандрівниці знову відчули себе, як удома. Наступного дня, щойно розвиднілось, Дівчинка з Чарівницею почали спинатись поміж дерев на вершину. Йти було дуже важко, але тільки на вершині, за кілька годин, мандрівниці сіли перепочити.

— Бачиш он там орлине гніздо? — спитала Чарівниця.

Дівчинка не бачила, але відразу відчула, що Цар птахів десь поблизу.

— Попросимо його, хай довідається, що там чувати у Містечку після нашої втечі, — і магічним рухом руки Чарівниця прикликала величавого птаха. Той підлетів неохоче, гордовито поглядаючи на неї.

— Ти ж знаєш, що я не люблю слухати людських наказів, — прочитали обидві в його випуклих очах.

— Ми не звичайні люди, — відповіла так само гордо, хоча й доброзичливо, Чарівниця. — Я, наприклад, Чарівниця, остання з П’яти Сестер, які ще залишились у цій країні. Ти ж чув, мабуть, що свого часу було нас Тринадцять?

— А ти? — спитав орел очима, поглянувши на Дівчинку.

— Я? — Дівчинка гнівно стенула плечима. — Не знаю. І ніхто мені не хоче цього сказати. Я просто Дівчинка.

— Вона не Чарівниця, але також і не зовсім звичайна дитина, — пояснила коротко Опікунка. — Ми хочемо тебе попросити: принеси нам вісті з Містечка. Звідти нам вчора чудом лишень вдалося вислизнути з рук Загарбників.

— Спробую щось довідатись, — пообіцяв ласкаво великий птах. — Однак це не буде просто, бо я не розуміюсь на ваших людських справах і намагаюсь про них знати якнайменше. Не мої це справи… Чи мені видається, чи ти також, Чарівнице, була вчора в орлиній подобі? Чую від тебе наш дух…

— Даруй, але я справді дозволила собі на коротко позичити ваше прекрасне пір’я. Ти сердишся за це?

— Ні, але щастя, що ти вчасно повернула собі людський вигляд. Боюся, що багато орлів, яких би ти зустріла, сприймали би тебе як ворога, незважаючи на пір’я, і задзьобали би до смерті. Ми не любимо чужинців. Тим паче, чужинців, що прикидаються своїми. Все, тепер лечу по вісті…

— Він неймовірно гордий, — озвалась Дівчинка, стежачи за польотом благородного птаха.

— Його гордість — це гордість володаря, — відповіла Чарівниця. — Та гордість не має бути єдиною рисою того, хто владарює.

Десь години за три орел повернувся й примостився на порослому мохом камені.

— До Містечка прибули нові загони озброєних Загарбників на великих вороних жеребцях. Вони люті й стривожені. Також їх сила-силенна на дорогах та у навколишніх Селах. Дехто доскакав навіть аж до цього Лісу, та не наважився у нього увійти. Бо ж вони думають, що це Страшний Ліс. Чи ти, Чарівнице, помічала у цьому Лісі Щось Страшне?

— Нічого, окрім того, що у ньому має бути, як і годиться у справжньому пристойному Лісі, — чемно відповіла та. — У справжньому великому Лісі, окрім звірів, птахів, кущів, моху та дерев, мусять бути ще стриги, що живуть у спорохнявілих дуплах, поблизу боліт не обійдеться без літавиць, що прикидаються то лісовим вітерцем, то павутиною, хоча насправді це душі померлих звірів і птахів.

— Я радий, що ти не боїшся того, що є частиною лісового царства, — ласкаво промовив орел. — Однак не буду приховувати: вже кілька сотень років наші стриги, ельфи, літавиці, і навіть упирі чинять, що спромога, аби тільки Ліси видавались страшними, щоб не потикались у них оті дикі варвари на своїх лютих конях. Вони не мають тут волочитися, чи ж не так? Нема їм чого тут робити.

— Ти маєш рацію, Царю Птахів. А що ще чувати в Містечку?

— Вояки, охоплені люттю й страхом, зібрали на Ринку всіх дівчаток із ясним волоссям — таким, як у цієї дівчинки, і шукають серед них таку, в якої очі — як небо перед грозою… непогано звучать ці слова… — чемно додав орел. — Трохи скидаються на слова пісні чи вірша. Однак припускаю, що вони не знайшли тієї, яку шукали, і зовсім її не знайдуть, — завершив орел, впившись своїми випуклими очима в Дівчинку. Його дзьоб легко скривився, наче орел іронічно всміхався.

— А по той бік гори дорога вільна? — спитала Чарівниця.

— Ох, вони і туди також добираються. Гадаю, що цілком безпечно вам буде йти тільки вночі. А зараз вибачайте, мушу з вами розпрощатися. Трохи я знудився від вашого товариства. Люди, навіть і незвичайні, для орлів не надто цікаві.

І благородний птах величаво здійнявся вгору на своїх могутніх крилах.

— Дочекаємось сутінків і вирушимо. Якщо йтимемо швидко, доберемось до місця на світанку. Якраз вчасно, — мовила Чарівниця. — А зараз я спробую задрімати, та й тобі раджу, бо перед нами ціла ніч дороги.

Поки Чарівниця спала, Дівчинка бавилася: перетворювала шишки на вивірок, і перш ніж вони встигали вискочити на дерево, відчаровувала їх. За одну мить коричнева шишка ставала пухнастим рудим клубком і блискавично, як живе звірятко, видряпувалась на стовбур найближчої сосни. Однак перш ніж вона встигала добратись до першої гілляки — безпорадно спадала шишкою на мох. Дівчинка вдоволено всміхалася і розпочинала гру заново, тільки тепер шишковивірка добиралась до другої гілляки. Коли шишка втретє впала на землю, Чарівниця розплющила очі й кинула сухо й холодно:

— Припини цю гру. Вона жорстока.

— Жорстока? — здивувалась вихованка. — А що ти в цій грі бачиш жорстокого? Я її вигадала і, як на мене, вона дуже кумедна.

— Ця вивірка, яку ти вичаровуєш на кілька секунд, справді жива. А ти даєш їй життя граючись і граючись забираєш. А Святі Закони кажуть, що до чарів ніколи не можна вдаватись у трьох випадках: задля розваги, з бажання помсти і задля власної вигоди. Так навчали у Магічній Академії, а Святі Закони набагато давніші. Магія має служити лише добру людей, тварин, рослин і всього живого. Можна також вдаватись до чарів, коли треба захистити себе, але тільки від злої, несправедливої сили. Хіба ти не читала ці істини у Великій Книзі, коли жила у Першої Чарівниці?

— Ні, — крижаним голосом відповіла Дівчинка. — Там про це нічого не було. Ані слова.

— Мабуть, Перша Чарівниця думала, що ти сама це зрозумієш, — зітхнула Чарівниця ніби стомлено і поглянула на свою вихованку. Погляд її був уважний і стурбований. Однак Дівчинка не встигла цього зауважити — Чарівниця відвернулася.

Сутінки запали швидко. Поволі затихав пташиний щебіт на галузках дерев, мурашки позникали зі своїх вузеньких доріжок, які вони старанно протоптували у лісовому покривалі. Барвисті метелики позасинали попід листям. Із спорохнявілих дупел почали спроквола вилізати стриги. У Лісовій хащі, поблизу боліт, пересміювались літавиці. Їхні миготливі невловимі постаті з’являлись то там, то сям як мандрівні вогники.

Чарівниця і Дівчинка вирушили у глибину Лісу. Тепер вони постійно спускались додолу з іншого боку гори. Хутко перейшли узгір’я — і невдовзі вже простували поспішним кроком спорожнілими луками, а потім межами між полями. Хоча й була ніч, вирішили, що краще оминути два Села, що трапились їм по дорозі. За кілька годин мандрівниці вже підіймались на наступну гору. Чарівниця всю дорогу мовчала, і Дівчинка також не озивалась.

Лише коли мандрівниці сіли на хвильку перепочити на вершині, прислухаючись до ухкання сов і спостерігаючи за стригами, що вигинались у танку, видавалось, що це мандрівні вогники танцюють, Чарівниця спитала начебто байдуже:

— Ти ще пам’ятаєш свою першу опікунку?

— Ой, ну, мабуть, так. Здається, — відповіла так само байдуже Дівчинка.

— Ти її не любила? — спитала, помовчавши, Чарівниця, чомусь видобуваючи слова з горла з дивною важкістю.

— Любила?.. Я не знаю, що означає це слово, — замислилась Дівчинка. — Ти маєш на увазі, чи я щось до неї відчувала? Думаю, що вона мені подобалась, хоча… хоча, мабуть, не завжди. Ні, я вже не пам’ятаю, це було так давно.

Морок приховав в очах Чарівниці смуток, який її вихованка навіть не намагалась помітити.

Ось і узгір’я також залишились позаду. Це була остання вершина, поросла Лісом. Вона відділяла дикі краї від місць, де жили люди. Несміливий ще світанок помалу відкривав перед мандрівницями незвичну красу природи цього краю. Красу, якої ще не зачепила рука людини — ані в доброму, ані в поганому сенсі. Якщо тут лежали повалені дерева — то вони впали, бо їх повалили вітри, бурі або ж старість підтяла їхнє спорохнявіле коріння. Схилами, кам’яними природними ринвами збігали вузенькі струмочки і біля підніжжя гір зливались у бистрі, дзюркотливі потоки. Біля одного з них спинилось стадо диких кіз і, тамуючи спрагу, спокійно роззиралось довкола. Трава видавалася тут зеленішою, а дерева — сильнішими й вищими.

Перші промені сонця зненацька розсіяли сірість досі понурих Високих Гір та видобули всі барви з квітів і всипаних цвітом кущів, що росли довкола.

— Якби ми весь час жили тільки тут, нам би не загрожувала жодна небезпека, — промовила Дівчинка. — Не розумію, чому ми завжди опиняємось так близько від людських домівок і нам постійно доводиться тікати?

— Так, — погодилась Чарівниця. — Тут ми справді були би у більшій безпеці. І стали би лінивіші від того, що почувались би безпечно. Сюди не доїжджають Загарбники, але тут не чути пророчої мелодії Пісні Єдиної. Ніщо не порушує спокою того, хто прибув сюди. Тут можна жити і померти, не відчувши страху і ніколи не пізнавши історії величі й занепаду Великого Королівства. І саме тому ти мусиш жити у постійній небезпеці, зате — ближче до правди про світ. Про твій світ — світ людей. А тут — царство орлів, диких кіз, вовків і ведмедів. Так що залишмо його для них. Бо не тут вирішується наша Доля, а там — у долинах. Щоправда, серед Високих Гір також живе Царство Духа й Традиції, тут також б’ється серце Великого Королівства. Але це вже зовсім інша історія і вона стане для нас важливою набагато пізніше.

Дівчинка і Чарівниця йшли вузенькими стежинами, витоптаними твердими копитцями сарн, вздовж скель. В одному зі струмочків обмилися й напилися чистої кришталевої води.

— Я вже бачу твою Сестру, — озвалася Дівчинка, показуючи на темну постать, що сиділа на великому білому камені біля підніжжя найбільшої з високих скелястих гірських вершин.

— Так, це вона, — підтвердила Чарівниця, і щось схоже на зворушення затремтіло в її начебто холодному голосі. Але зазвичай тонкий слух Дівчинки не вловив цього нового відтінку. Всю її переповнювала лише цікавість — яка ж вона, оця третя Опікунка?

— Вітаю вас, — спокійно промовила Третя Чарівниця, підводячись зі свого каменя. — Ви прийшли разом з першими променями сонця. Певно, вас не спіткали ніякі лихі пригоди і все сприяло подорожі?

— Особливих пригод справді не було, — кинула недбало Друга Чарівниця. — Мені довелося використати лише два з трьох чарівних перетворень, що нам належать для захисту. Може, про всяк випадок пожертвувати тобі останнє?

Третя Чарівниця звела на переніссі густі темні брови:

— Сама не знаю, що робити… Але ні, не забиратиму в тебе останнього, бо я би хотіла тебе ще побачити, коли настане Час. Тож залиш його собі. Значить, це вона? — спитала, окинувши бистрим оком супутницю своєї Сестри, так ніби оце тільки щойно звернула на неї увагу.

— Так, це Дівчинка.

— …Панянка, — виправила її Третя Чарівниця. — Наша Перша Сестра до семи років виховувала Дитя, але до тебе привела Дівчинку. А я приймаю Панянку. Бо ж їй вже сповнилося тринадцять років. Сподіваюся, вона тямуща?

— Тямуща аж понад міру, — з притиском промовила Друга Чарівниця. — Плід, коли передчасно дозріє… Сама знаєш, моя Сестро…

Третя Чарівниця й далі уважно вдивлялася в Панянку, а та, без сліду несміливості, також придивлялась до неї з ледь глузливим виразом сіро-блакитних очей.

— Побудь тут трошки, — сказала Третя Чарівниця Панянці, взявши свою Сестру попід руку. Вони відійшли стежкою між скелі. Стали за великим каменем і перешіптувались, насупивши брови.

Панянка стенула плечима й підкинула догори маленький камінчик, перетворивши його на мить на птаха — і той, не встигнувши розпростерти крила, знову впав каменем на скалисту землю.

Коли Сестри повернулися, Панянка лежала, безтурботно спершись спиною на гладенький камінь. На яскравому сонці її волосся виблискувало золотом.

— Волосся, — промовила значуще Третя Чарівниця.

— Атож. Через нього нас мало не схопили в Містечку.

— Треба буде помити його у міцному відварі дубової кори. А от очей ми їй не змінимо. Серед людей вона має опускати очі до землі. Зрештою, так власне і має поводитись мала жебрачка, — всміхаючись, додала Третя Сестра.

— Я вже тебе залишаю… Дівчинко, — шепнула Друга Чарівниця.

— Панянко, — виправила її вихованка. — Тепер я вже Панянка. Ну що ж, прощавай, — кинула лежачи.

— Ти не обіймеш на прощання тієї, що виховувала тебе й оберігала цілих шість років? Тієї, що віддала тобі свій найцінніший дар, хоча ти про це нічого не знаєш? — спитала Третя Чарівниця.

— Звісно, — Панянка чемно встала і доволі холодно обійняла Другу Чарівницю. Рука Чарівниці лагідно потягнулась до ніжного личка вихованки, немовби хотіла його погладити — і непорушно зависла у повітрі. В блакитних очах Панянки Чарівниця побачила лише холодну розсудливість. Тихо зітхнула й відвернулася.

— Прощавай, Сестро. Може, знову зустрінемося, коли прийде Час, якщо доля нам сприятиме. Може, ніколи не дізнаємось, що таке язики вогнища. Я також бажаю цього тобі так само палко, як і самій собі, а може, навіть більше. Бо своє завдання я вже виконала, а твоє тільки на тебе чекає. І вибач, що не знаю, в чому я помилялася.

— Ще кілька Сестер є перед нами, — відповіла таємничо Третя Чарівниця. — Одна з них, остання, особливо вправно вміє віднаходити вади, тож не переймайся завчасно. І прощавай, люба Сестрице…

Третя Чарівниця довгим сумним поглядом проводжала темну фігурку своєї Сестри, що невдовзі зникла серед скель. Панянка тим часом роздивлялась її з холодним зацікавленням. Вся вона вже була у майбутньому, вважаючи, що минуле разом із Другою Чарівницею — вже перегорнена сторінка.

Чарівниця, що стояла перед нею, неймовірно нагадувала своїх попередниць. Тут, у цьому краю, де не було людських поглядів, вона виглядала здоровою, сильною, ще молодою жінкою з бистрими, хоча й нерухомими сірими очима, виразними бровами й тонкими устами. Проте досить було найменшої дрібниці — й випростана спина горбилась, гладеньке обличчя проорювали зморшки, а гострі очі затуманювали старечі більма. Це вміння кожної із Сестер змінюватися з вигляду бентежило Панянку.

Коли Друга Сестра остаточно зникла поміж скель, нова Опікунка звернулася до своєї вихованки:

— Ходімо…

Панянка, вправно оминаючи виступи скель, легко ступала поруч.

— Чого ти мене навчатимеш? — спитала зацікавлено.

— Пошани до Матері Природи, сенсу людської праці і багато іншого.

— Ой, це буде страшенно нудно! А я сподівалася, що ти далі вчитимеш мене магії! — розчаровано протягнула Панянка.

— Ти не Чарівниця, — похитала головою нова Опікунка. — Того, що ти знаєш про магію, вже й так забагато. Тепер якраз пора, щоб ти пізнала те, що мають знати люди, звичайні люди.

— Здається, я не звичайна людина, — відповіла ображено Панянка.

— Звичайна, — виразно промовила Третя Чарівниця. — Ти — звичайна людина, тільки що обдарована більшими талантами, ніж решта людей. Але це не причина для зарозумілості! Бо ж водночас на тобі лежить відповідальність набагато більша, ніж на інших людях, а це ніколи не може бути підставою для гордині. Може бути лише підставою для почуття обов’язку й відповідальності за те, щоб цей обов’язок виконати. Якщо ти не впораєшся, то підведеш не тільки себе…

— …а також і вас, Чарівниць, — буркнула Панянка.

Проте Чарівниця, з дивною зажурою, незрозумілою для Панянки, відповіла:

— Запевняю тебе, що про нас тут ідеться якраз найменше…