Дочка Чарівниць

Розділ 4

Далі дорога, якою простували Чарівниця й Дитя, вже не мала перешкод, хоча й була довга та виснажлива. Залишилось подолати дві високі, порослі лісом гори. Крім того, перед ними лежало ще кілька Сіл і два Містечка. Все-таки через одне з них мандрівницям доведеться пройти, бо тільки там був міст, що вів на інший бік широкої бистрої Ріки.

— Містечко перейдемо вдосвіта, між ніччю й днем. Це час, коли ті, що здорові, сплять найглибше, і коли приходить Смерть, якщо має по когось прийти. Між четвертою і п’ятою годиною ранку. Це сірі години, і не для всіх вони добрі, але саме для нас вони найкращі, — сказала Чарівниця.

Обидві якраз сиділи у невеличкому гайку поблизу Містечка і чекали, коли ж настане ніч. Від голоду рятували їх сухарики і сушене м’ясо, яке Чарівниця ховала у своєму клунку, здається, в необмежених кількостях. Дитя вже почало підозрювати, що, вочевидь, ці сухарі й м’ясо множаться у мішку в чарівний спосіб, бо їх ніколи не зменшувалося, і вони завжди наїдалися досита. Тільки що після цієї поживи набагато швидше, ніж після звичайної їжі, повертався голод.

Ніч настала швидко, як це буває зазвичай на зламі зими й весни. У холодному чистому повітрі луною відгукувались удари годинника, що поважно вибивав кожну нову годину. Коли вибило третю, Чарівниця ще трохи почекала, а потім вони помаленьку рушили до будівель, що маячили віддалік.

Це було перше Містечко, яке Дитя побачило за своє коротке життя. Хоча воно було невеличке, вбоге й темне, Дівчинка була від нього в захваті. Вона ніколи ще не бачила стільки будинків, що так густо стояли один біля одного, як дерева в Лісі. Приголомшили її стрункі вежі, маленькі різьблені каплички і розкішна велетенська Ратуша з величезним годинником, що вибивав четверту годину, коли вони підійшли до неї.

Скрізь панувала тиша, і ніщо її не порушувало. Мабуть, усі спали: у вікнах будинків було темно. Спали також Загарбники у Ратуші, і навіть сторожа при брамі, бо ж до вух мандрівниць долинало їхнє могутнє хропіння. Жінка і дівчинка йшли помалу, роздивляючись довкола, тому що Дитя не могло відірвати очей від нових краєвидів і незліченних вузеньких покручених вуличок.

Раптом Дитя зупинилось:

— …Це чути спів?! — пробурмотіло здивовано.

— Хтось співає Пісню Єдину, — шепнула урочисто Чарівниця. — Можемо підійти ближче, послухати. Поки що я не відчуваю, щоб нам загрожувала якась небезпека.

В одному з невеличких будиночків у кінці вулички, за яким знову тягнулися порожні поля й Ріка, блимав тьмяний вогник. Чарівниця і Дитя прокралися попід вікна. Ось Дитя розгледіло крізь маленьку закіптюжену шибку невеличку, але чисту світлицю, а в ній бабусю, що сиділа біля вогню, який слабо жеврів у печі. Біля бабусі сиділо троє чоловіків й одна жінка й слухали її Пісню:

Бабуся замовкла і заплющила очі. Слухачі усміхались одне до одного, замислено киваючи головами. Один з них підвівся, і потягуючись, підійшов до вікна. Чарівниця і Дитя присіли, а потім тихцем рушили далі, у глибину темних широких і порожніх полів, звідки долинав лункий, нахабно-вільний спів стрімкої Ріки.

— Що таке Пісня Єдина? — спитало Дитя, хутко чимчикуючи.

— Колись ти про це довідаєшся, зараз ще не час, — кинула Чарівниця. — Можу тільки сказати, що у Пісні Єдиній сила-силенна куплетів. Є римовані, як цей, що ми чули. Є неримовані або ж подібні на лицарські балади. Але йдеться у них про те ж саме, і все це — Пісня Єдина. Людям, які її співають, загрожує смертна кара. І багато мешканців цієї сумної країни вже поклали за пісню голови. Проте, як бачиш, не скорилися страху…

— А Святий Камінь? Що таке Святий Камінь?

— Кожна країна, кожен народ, кожна держава мають свої святі або чудотворні місця. Мусять їх мати. Нещасні ті, що таких місць не мають чи ніколи не мали. У Великому Королівстві було їх багато, деякі — приховані — збереглись, деякі — ні, бо їх знищили Загарбники. Найважливіше з таких місць — Святий Камінь. Однак не слід згадувати про нього вголос, бо Загарбники багато би дали за те, щоб знайти його і знищити. Хоча саме Він незнищенний, бо його святість — істинна. Ти повинна знати, що на Святому Камені завжди ставав кожен новий спадкоємець престолу, який мав перебрати владу після батька. Той, хто не був гідний влади, не міг на ньому встояти. Камінь скидав його або цей нещасливець не барився і сам тікав, бо знав, що інакше Камінь його вб’є. Тоді на камінь ставав другий королівський син. І завжди хтось із них переможно проходив це випробування. Що би там не казати, це Він, Святий Камінь, і лише Він вирішував, хто буде наступним володарем, а проти його волі ніхто ніколи не йшов.

— А він і досі є? Святий Камінь? Хоча вже немає королів, а є тільки Загарбники? — спитало Дитя.

— Так. І уяви собі, що колись всі мешканці Великого Королівства знали, де Святий Камінь, але ніколи жоден з них не викрив цього місця Загарбникам навіть на тортурах. Воліли померти. І тому Святий Камінь, хоча й минуло понад сімсот років, зберігся. Сьогодні про те, де його шукати, знає тільки п’ятеро людей.

— І ти також знаєш? — спитало Дитя з мимовільною пошаною.

— Ходімо хутчіше, бо в нас мало часу, — мовила ухильно Чарівниця, вдаючи, що не почула. — Якщо ми спізнимось, то не тільки нас підстерігає біда.

Мандрівниці виходили з Містечка вже у вранішньому світлі, в якому розлита була передвесняна імла. І лише опівдні добралися до узбіччя другої гори — великої та порослої лісами, і Чарівниця дозволила Малій перепочити. Адже тепер вони були у цілковитій безпеці.

— Чому Загарбники не почуваються у Лісі так вільно, як ми? — спитало Дитя, зручно влігшись на м’якенький мох. — Завжди, коли ми тікаємо, досить тільки сховатися у Лісі, і вже нам нічого не загрожує.

— Жоден Загарбник не почувається впевнено у підкореній країні. І саме тому вони вбивають її мешканців. Зі страху. А Ліси видаються їм особливо страшними, навіть лиховісними. Вони кажуть, що у наших Лісах є привиди, — усміхнулася Чарівниця.

— А вони справді є?

— Не для тебе і не для мене, — відповіла Опікунка, і її вуста розтягнулися в іронічну посмішку. — Хто прочитав Велику Книгу, ту, яку ти носиш у своїй пам’яті, не має боятись лісових примар. Ти добре пам’ятаєш розділ «Як належить поводитись зі стригами[1] та упирями?»

— Так, — спокійно відповіло Дитя. — Він, до речі, дуже короткий. Просто стриги нічого лихого не чинять, але це стосується лише тих, хто їх не боїться і шанує те, що вони не схожі на інших. Натомість їх розважає чийсь страх, і тоді вони стають справді зловісні, нехай тільки для забави. А так вони зовсім не страшні. Упирів же найкраще уникати, залишити їх в спокої і ніколи не викликати з Підземного Царства, хіба що справді мусиш так вчинити. Упирі самі не зачеплять і не люблять залишати своєї прихованої від людських очей домівки.

— Про що, на щастя, не знають Загарбники, — саркастично докинула Чарівниця. — Тому й не наважуються заглиблюватись у лісову гущу, хоча й мають таку могутню зброю. А якщо й наважуються, то лише тоді, коли збирають величезну лицарську дружину.

Коли Чарівниця завершила свою оповідь, серед лісової тиші, що огортала мандрівниць, пролунало довге, проникливе, хоча й негучне хихотіння, що тремтіло і тремтіло у повітрі, як дзижчання бджолиного рою, — і врешті зненацька затихло.

— Я щойно їх бачила, — озвалось Дитя вдоволено. — Вони слухали нашу розмову, і вона їм, здається, подобалась. Це стриги, бо вони були сіро-зелені. Не упирі…

— Упирі з’являються рідко, — докинула Чарівниця. — Що ж, рушаймо далі.

Між другою і третьою порослими лісом горами не було вже жодного Села чи Містечка. Чарівниця і Дитя добралися тепер до диких земель Великого Королівства, де ніхто ніколи не жив. Краєвиди змінились. Не було вже широких полів, не було садів. Не було доріг чи стежок. Час до часу шлях перегороджували велетенські, повалені вітром і часом дерева. Інколи треба було далеко обходити — коли десь ген з височини, з гірських вершин, дзюрчав тоненький струмочок, що однак хутко перетворювався на бурхливий водоспад. Під ногами мандрівниць несподівано розверзалися глибокі провалля, які також треба було оминати, а це подовжувало дорогу до мети. Мешканцям Сіл і Міст, не згадуючи вже про Загарбників, місцевість ця видалася би дикою і понурою, але Дитя помічало в ній лише красу — красу незалежної вільної природи. Така вона була і така має залишитись, бо ж люди — не великі умільці перетворювати Матір-Природу.

Ось Жінка і Дитя з великими зусиллями спинаються на третю й останню гору. Це вже не лагідний, порослий лісами пагорб. На перший погляд — осамотіле й неприступне королівство велетенських брил. Височенні дерева, переважно хвойні, росли лишень на вузеньких клаптях землі, яким вдалося зачепитись серед гострих високих скель і величезних круглястих каменюк. Проте — собі на радість — Дитя побачило Життя: вільна зграйка диких кіз, від яких аж струменіли весняні радощі, легко спиналася найкрутішими каменями все вище й вище. З-під їхніх копитець злітали камінчики, вдарялись об скелі й падали ген глибоко, десь додолу, і лише луна ще довго несла музику цієї кам’яної лавини.

— Там хтось є, — мовило раптом Дитя, дивлячись догори.

— Чекає на нас, — відповіла спокійно Чарівниця, хоча й з певним, ледве вловимим зворушенням.

Серед велетенських брил, біля підніжжя найвищої скелі, що сягала своєю верхівкою мало не до неба, стояла Жінка. Вона була вдягнена так само, як Чарівниця, у непримітний жебрацький бурий плащ. І так, як Чарівниця, — з наближенням мандрівниць до неї — Жінка видавалась Малій то бабусею, то стрункою зграбною жінкою у розквіті сил. Її очі, сірі й холодні, незмигно дивилися на подорожніх, що підходили ближче.

— Ось і ви, — озвалась вона спокійно. — Я вже почала було хвилюватися, хоча й не відчувала нічого дуже поганого.

— О так, наші пригоди не належали до найстрашніших, — усміхнулася Чарівниця. — Власне, нам навіть все вдалося. Тільки двічі випускали чари, щоб захистити себе.

— Себто в тебе в запасі залишилася ще одна спроба на захист? — спитала Жінка.

— Так, Сестро. Можу тобі її пожертвувати. Твоя місія зараз важливіша за мою. А моя завершилася.

— Дякую, збережи для себе. Я би хотіла ще з тобою зустрітися, сама добре знаєш коли, — відповіла Жінка. Кажучи це, вона не зводила з Дитяти важкого незмигного погляду.

— Отож ось Дівчинка, — сказала за мить серйозно. — Гадаєш, це справді вона? Хоча й дівчинка?

— Так, — кивнула головою Чарівниця. — І скажу, що навіть більше, ніж можна було би сподіватися. У кожному разі, я вже нічого більше не могла би її навчити. Тепер твоя черга, Сестро. Чи мені можна вже піти, чи я ще тобі потрібна?

— Можеш іти своєю дорогою, аби тільки ти повернулася у слушний Час, — відповіла Жінка і простягнула руку до Дівчинки. Ця рука, так само як рука Опікунки, також була велика й тепла. Дівчинка, вагаючись, поглядала то на одну, то на другу Сестру.

— Я маю від тебе піти? — спитала врешті в Першої Чарівниці.

— Так. Ми маємо розпрощатися… Дівчинко…

Дівчинка без жодного слова кивнула голівкою, і, не оглядаючись, рушила за новою Опікункою. Перша Чарівниця подумала, з рідкісним для неї смутком, що її вихованка жодного разу не оглянулась. Коли Дівчинка вже остаточно зникла з її очей, Чарівниця, що так і стояла на стежці, прошепотіла, ніби переконуючи сама себе:

— Ну що ж, я мала також навчити її бути незворушною…

Тим часом Дівчинка простувала за новою Опікункою, легко перескакуючи з каменя на камінь. Дорога поволі повела їх додолу. Дівчинка подумала, що, мабуть, вони знову спускаються у долини. Коли дикі Високі Гори вже залишились у них за спиною і місцевість стала приязніша для людського ока, Дівчинка вперше спитала:

— Ти також Чарівниця, так?

— Так, — відповіла її нова Опікунка.

— А я?

— Ти? Ти тепер Дівчинка. Тобі сповнилось сім років і повернуло на восьмий. Сьогодні твій день народження. Ти народилась — о диво — на саме свято Закопування Зброї. Щоправда, сьогодні вже ніхто його не святкує, всі тільки проклинають…

— А як мене звати?

— Тебе ще ніяк не звати. Тобі ще треба почекати.

— Ніяк не звати чи ти просто не хочеш мені сказати, яке маю ім’я? — наполегливо спитала Дівчинка.

— Може, якось звати, а може, й ні. Не відомо, чи ти заслужила на ім’я, — відповіла ухильно Друга Чарівниця.

— Чи я ще колись побачу ту Чарівницю, твою Сестру?

— Можливо. Якщо і тобі, і їй трохи поталанить. Якщо вона уникне вогнища і добереться до нас у слушний Час, і якщо сповняться Чари. Більше нічого не можу тобі сказати. І ти не маєш аж стільки розмовляти, — наче мимохідь додала Друга Чарівниця, а Дівчинка зрозуміла: її нова Опікунка не хоче відповідати, хоча, ймовірно, знає відповіді.

Отак-то Дівчинка, якій виповнилось сім років, знайшла нову Опікунку. Вперше відчула також, що таке туга розлуки, але не виявила її, бо ж ніхто ніколи не вчив її виявляти свої почуття. Радше навпаки. Отож вона швидко й успішно притлумила у собі тихий смуток від того, що розпрощалася з Першою Чарівницею, з якою пробула так довго. І навіть не подала знаку своїй першій Опікунці, як ця розлука її засмутила.