Дочка Чарівниць

Розділ 26

Мандрівники йшли через Високі Гори слідом за сірим птахом, що низько летів попереду. І хоча птах обирав легшу дорогу, тримаючись перевалів та пологих схилів, Люелле швидко ослабла, Айок також ледве волочив ноги. Дівчина ще не отямилась від страшних переживань, яких зазнала у Святому Місці. Айок же, слабкий від природи, не звик до довгих мандрівок, особливо по гірських бездоріжжях. Однак Чарівниці приходили їм на допомогу — підтримували своїми сильними руками або давали випити чарівного напою, кілька крапель якого повертало сили.

Йшли цілу ніч і цілий день, і ще одну ніч. Лише тоді їхні стомлені ноги відчули, що земля починає змінюватися, що вони поволі спускаються донизу пологим схилом. Коли зійшло сонце, мандрівники побачили: дорога веде їх до побляклої жовтої плями, яка біліє на обрії.

— Пустеля! — здивувалась одна з Чарівниць. — Наша Сестра, що стала птахом, веде нас у Пустелю…

— …до Пустельника? Авжеж, глянь на неї, — озвалась Друга.

Сірий птах сів на невеличкому камені і, здавалося, не збирається далі з ними летіти. Покрутив голівкою раз і вдруге, поскубав дзьобиком своє пір’ячко і швидко полетів назад, у Високі Гори.

— Вона попрощалася з нами! — мовила Третя Чарівниця. — Показала нам дорогу і повернулась до себе, у руїни Великого Храму!

Оскільки всі зупинились, Люелле з Айоком присіли трохи перепочити. Однак втома не зменшила їхньої цікавості.

— Пустельник? Я так мало чула від вас про Пустельника! — озвалась Люелле. — Я, мабуть, маю більше про нього дізнатись, якщо птах спрямував нас до нього.

— У Замку мого батька про нього розповідали, — невпевнено почав Айок. — Тільки я не пам’ятаю, що саме. Здається мені, що батькові лицарі з нього насміхалися. А Буду ставився до нього легковажно, як до старого, від якого ніякої шкоди…

— Пустельник… — замислилися Чарівниці. — Той, що рятує життя або веде до смерті, лагідної та доброї.

— Його руки наділені чарівною силою, — мовила Перша Чарівниця, — коли він кладе їх на хворих, до багатьох відразу повертається здоров’я. Тяжко хворих він лікує довше, і вони також видужують. А оскільки Загарбники понищили Будинки Здоров’я й повбивали наших великих лікарів, до Пустельника сходяться хворі з цілої країни.

— Здається, він з’явився лише після Дня Завоювання, сімсот сімдесят сім років тому. До нього приходить багато смертельно хворих людей, і навіть чарівні руки Пустельника їм не можуть нічим допомогти. Але вони воліють померти там, у Пустелі, де панує справжня свобода, попри те, що смерть так близько. Бо Загарбники ніколи тут не з’являються — бояться підхопити якусь страшну недугу. Тут легше вмирати, особливо тоді, коли руки вмираючого тримає у своїх долонях Святий Пустельник і допомагає людині легко, без страху, перейти у Країну Вічності.

— Пустеля — це край життя й смерті, — озвалась врешті Четверта Чарівниця. — У пісках Пустелі повно білих кісток, але багато тих, хто прибув сюди, врятувались від смертельної хвороби.

— Скільки років Пустельникові? — поцікавився Айок.

— Цього ніхто не знає і ніхто про це не запитує. Може, він був тут завжди і завжди буде? Може, як провідник до країни смерті він має дар безсмертя?

— Якщо ваша Сестра нас сюди привела, то, певно, Пустельник знає, що нам робити, — гукнула Люелле. — Ходімо разом.

— Але День Чарів минув, — зітхнула Перша Чарівниця. — У Пісні було сказано, що цей день прийде у сімсот сімдесят сьомий рік рабства, навесні…

— На Святому Камені ставали свого часу численні королівські сини. Це відбувалося навесні, а рік не мав значення, — замислено промовила Друга Чарівниця. — Можливо, нам буде дозволено спробувати ще раз…

— Може, за рік, — сказала Четверта Чарівниця.

— Як би там не було, маємо спробувати. Але в усій довгій історії Святого Каменя ще ніколи та сама людина не ставала на нього двічі. Боюся, що вдруге Камінь справді може її вбити, — понуро додала Перша.

— То нехай він мене вб’є! — скрикнула Люелле. — Краще, щоб він мене вбив, ніж щоб я до кінця життя відчувала себе непотрібною. Бо я всіх підвела. І якби ж тільки вас, Чарівниць, та Айока… Але я підвела все давнє Велике Королівство і його народ!

— Це не твоя провина! — палко заперечив Айок.

— І не наша, — буркнула гірко одна з Чарівниць. — Якби П’ята Сестра не потрапила на вогнище, за рік перебування з нею Люелле була би наділена всіма рисами доброї володарки. І Святий Камінь прийняв би її.

— А ви знаєте, що у Замку ніхто ніколи не знав, у якому році має справдитися Пісня Єдина? — раптом почав Айок. А коли всі погляди обернулись до нього, продовжив: — Одні вважали, що саме тепер, а інші — що лише за рік. Перші починали підрахунок від Дня Завоювання. Від цього Дня починався перший рік…

— …і ми так рахуємо, — згодились Чарівниці.

— …але дехто вважав, що Перший Рік минає лише через дванадцять місяців. Тобто перші рахують Перший Рік від нульового року, а другі… — Айок урвав, бачачи, як змінились обличчя Чарівниць.

— Так могло бути, — повільно проказала Четверта. — І хто знає, може, мали рацію другі, а тоді…

…а тоді Чари мають сповнитись лише наступної весни, — мовили всі інші. — Тож, може, ще є надія?..

— Рушаймо в дорогу, — нетерпляче підганяла Люелле.

— Про що запитаємо Пустельника? — спитав у них Айок.

— Про риси справжніх володарів, це зрозуміло, — відповіла Третя. — Коли він їх назве, ми відразу збагнемо, якої з них не вистачає Люелле.

І невеличкий гурт рушив пологим схилом додолу. Тут ще росла зелень, але ближче до Пустелі вона рідшала, блякла, всихала. Нарешті — коли мандрівники пройшли ще дві години — всюди лежав лише біло-жовтий пісок, що шарудів під ногами. Піщане безмежжя брижилось хвилястими заметами, які вітер переносив з місця на місце. Дорога через Пустелю виявилася набагато важча, ніж найскладніший підйом у Високих Горах. Ноги подорожніх обважніли, застрягаючи щомиті у сипкому піску. У роті все більше пересихало, піт стікав струменями.

На щастя, за кілька годин на горизонті забовваніла зелена оаза, що розкинулась біля підніжжя невисоких гладеньких жовтих скель. Мимоволі подорожні, хоча й дуже виснажені, наддали ходи. Вже бачили, що у скелях, подірявлених, наче сито, безліч печер, у яких, як у медових щільниках, метушаться люди. Між деревами біліли великі полотняні шатра. Коли мандрівники підійшли ближче, побачили, що в цих шатрах на плетених циновках упритул одне до одного лежать люди. Було їх щонайменше дві сотні. Як виявилося пізніше, у печерах мешкали легше хворі та родичі, що опікувалися тяжкохворими.

Гурт мандрівників спинився неподалік від шатер, зацікавлено роздивляючись довкола.

— А де ж Святий Пустельник? — спитала Люелле нетерпляче. Хоча вона пильно озиралася на всі боки, проте не бачила нікого, окрім маленького худенького дідуся з лисим черепом і смиренним обличчям. На дідусеві була лише довга біла пов’язка на стегнах, спина його дуже згорблена, а худі босі ноги ну зовсім кумедні. Лисина поблискувала на сонці, і Дівчина мало не зареготала, так смішно виглядав цей дідусик.

«Певно, це його слуга, — подумала весело. — Треба його погукати й розпитати про Пустельника».

— Діду! Ходи-но сюди! — крикнула наказовим тоном, побачивши, що невеличкий дідусь дивиться у їхній бік. Той незграбно пришкандибав ближче, дивлячись на мандрівників по-дитячому блакитними очима, що так вражали на темному поморщеному обличчі, обпаленому сонцем пустелі. Айок відчув, як від цього погляду його серце огортає незвичайне тепло, і — прислухаючись до якогось інстинкту — захотів схилитись до руки старця й поцілувати її з пошаною і любов’ю. Але гордо випростана Люелле вже говорила — гучно й владно, не зважаючи на все більше збентеження Чарівниць:

— Старче, погукай-но свого господаря, святого Пустельника. Скажи, що до нього прибула королівна зі своїм почтом…

— Ти хвора, дитя моє? — лагідно спитав дідусь.

— Наскільки мені відомо, ні, — збентежилась Люелле, намагаючись триматися гідно й незворушно.

— Святий Мужу, це помилка, — почала хутко одна з Чарівниць. — Це правда, що ця дівчина королівського роду, але вона не… — і тут старенький зупинив її:

— Бачу, що ви всі здорові, а якщо так, то я не маю для вас часу. Гляньте, скільки хворих на мене чекає…

— Даруй нам, святий Муже, — Айок нарешті здійснив своє інстинктивне бажання і схопив руку старця й поцілував її. Доторкнувшись цієї зморщеної руки, відчув, як його стомлене тіло пронизав якийсь чудодійний, живлючий струм. — Вибач зухвалість Люелле, але вона справді гідна твоєї допомоги. Вона випадково подумала, що ти — це твій слуга…

— Тут немає ні панів, ні слуг, немає принцес, лицарів, королів і володарів. Тут є лише хворі й здорові, вмираючі або ті, що повертаються до життя, — лагідно промовив старець. — І немає значення, чи вона принцеса, чи пастушка, тож не кажи нічого. Якщо вона потребує моєї допомоги, отримає її…

На щоках розгніваної Люелле пашів рум’янець. Вона гнівалась на себе — за таку помилку — і на своїх супутників за те, що вони стали свідками, як вона втрапила на слизьке.

— Ми прийшли з Високих Гір, з руїн Великого Храму. Там наша Сестра, П’ята Чарівниця, що перетворилась на птаха, дала нам знати, що лише у тебе можемо шукати допомоги у нашій великій біді, — пояснила Друга Чарівниця, а Люелле з подивом побачила на її обличчі й на обличчях інших Чарівниць боязку несміливість.

«Могутні Чарівниці бояться цього старця», — подумала вражено.

— Яка допомога вам потрібна? — спитав Пустельник. — Все-таки хтось із вас нездужає?

— О Святий Муже, одна з нас, тобто Дівчина, має стати володаркою цієї країни. У пророчій Пісні Єдиній було сказано, що коли вона стане гідною цього імені й ступить на Святий Камінь, з нашого краю щезнуть всі його вороги й гнобителі — без зброї та битви — і давнє Велике Королівство оживе. Ця Дівчина, наша вихованка, видавалась нам гідною титулу володарки, але коли вона ступила на Камінь, він мало не вбив її своїм крижаним подихом. І не прийняв. Себто пророцтво не здійснилося, — поквапно розповідала Третя Чарівниця, боячись, щоб Пустельник не пішов.

— Тепер тільки ти можеш нас урятувати, — несміливо втрутилась Друга Чарівниця. — Скажи нам, чи Пісня Єдина може сповнитись на рік пізніше? Чи ця дівчина може ще раз ступити на Святий Камінь?

— Святе Місце ніколи не перестає бути святим, час і кількість разів не мають ніякого значення, — відповів Пустельник.

— Ми також так думали, — з легкістю в серці мовила Четверта. — Але вона, Люелле, не гідна зватись володаркою, інакше Камінь не так би з нею повівся. Поглянь на неї і скажи, чого їй бракує?

Пустельник глибоко зітхнув:

— Ви не до тієї людини звертаєтесь, друзі мої. Мені чужа думка про будь-яку владу, я розмірковую тільки про людські страждання. Я не знаю, які риси повинен мати правитель чи правителька. Я нічим не зможу вам допомогти. А тепер мушу вас залишити, бо ж на мене чекають хворі. Для вас це тільки питання влади, а для них — питання життя чи смерті. Самі подумайте, наскільки це важливіше…

І пошкандибав до шатер, незграбно переставляючи ноги. Чарівниці у паніці перезирнулися:

— Він не хоче нам допомогти…

— А що, як він не може цього зробити?

— Він взагалі не розуміє нашої біди!

— І навіть не знає про Пісню Єдину…

— Куди нас відправила П’ята Сестра і навіщо?! — скрикнула Четверта Чарівниця.

Люелле стояла мовчки. Відчувала гнів і образу. Сама не знала, на кого гнівається: на себе, на своїх супутників чи на Пустельника. Айок, відчуваючи, що після доторку до руки святого старця, у ньому тече свіжа, животворна і начебто чудом очищена кров, промовив із невідомою йому раніше рішучістю:

— І чого ви, Чарівниці, такі розумні й всесильні, не хочете повірити вашій П’ятій Сестрі? Не можу цього збагнути! Якщо вона веліла нам сюди прийти, то ми тут і залишимось. Якщо святий Пустельник зараз не має для нас часу, може, знайде його пізніше? Адже ви самі кажете, що у нас є цілий рік! Я відчуваю, що ми саме сюди мали прийти з нашим горем. Якщо в Люелле є якась вада, то це так само, як хвороба, а тоді тільки Пустельник може її вилікувати!

— Але Пустельник не знає, які риси повинна мати королева, — не згодилась Друга Чарівниця. — То як він тоді вилікує Люелле? Звідки він знатиме, що у володарки є вадою, а що — ні?

— Гадаю, що Айок таки слушно каже, — замислилась Четверта. — А тепер не гаймо часу на балачки, ходімо, допоможемо старцеві. Може, хоч так здобудемо його прихильність…

Чарівниці рушили до білих шатер. Люелле з Айоком пішли слідом. Святий Муж займався своїми хворими, що лежали зі стражденними обличчями на циновках і в глибоких печерах. Святий Муж навколішках зосереджено довго доторкався до одних, потім ішов до інших — поїв їх трав’яним відваром чи промивав рани.

— Ми тобі допоможемо, — шепнула одна з Чарівниць. — Ми трохи знаємось на магічній медицині, можемо полегшити біль і вилікувати багато хвороб.

— То чого чекаєте? — спитав Пустельник, не відводячи погляду від чоловіка, що голосно стогнав, і водночас масуючи йому великий, роздутий живіт. — Там, на столі, стоять трав’яні настоянки — їх можна давати пити й промивати ними рани. А ось хворі й ті, кому потрібна допомога. Все дуже просто. Спершу займіться тими, в кого виразки, — вони найбільше страждають, бо день дуже спекотний…

— Люелле і Айоку, ви також, — шепнула Четверта. — Будете промивати рани і гнійники, це дасть бідолахам велике полегшення. А ми займемось вищою магією життя, бо знаємось на ній…

Чарівниці розбрелися по широкому просторому шатрі, потім подалися до інших шатер, потім до печер.

Не мали часу займатися Люелле чи Айоком. Ба, невдовзі зовсім про них забули, бо ж навколо себе бачили безмірне страждання. Сотні людей безсило лежали, чекаючи на допомогу. Від поглядів, сповнених надії, Чарівниці почували у грудях гнітючий тягар. Терпляче промивали рани й гнійники, торкались болючих і хворих місць руками, наділеними силою. Потішали лагідними словами вмираючих, розповідаючи їм про прекрасну й добру Країну Вічності, в якій кожен буде щасливим і вільним.

Айок пішов туди, де міг бути якнайближче до Святого Мужа. Хлопця тягнуло до старця як магнітом. Відчував святість, що йшла від цієї маленької непоказної худенької постаті. На власні очі бачив полегшення, яке відчували хворі, коли старець торкався до них сильними зморщеними руками. Айок поволі ступав одразу за Пустельником, подавав хворим трав’яний відвар, промивав тіла у виразках, а бачачи в очах людей розпачливу надію, шепотів їм на вуха власні вірші. Час до часу блакитні дитячі очі Пустельника дивились на Айока з лагідною доброю усмішкою, і тоді хлопець відчував величезну внутрішню радість, що переповнювала все його єство. Раптом, уперше в житті, Айок відчув, що він комусь потрібен, і готовий був залишитись з Пустельником назовсім — аби тільки зберегти це нове, дивовижне відчуття.

Тим часом Люелле спинилась посеред шатра, дивлячись услід Чарівницям. А потім, побачивши, що робить Айок, також підійшла до стола по трав’яні настоянки. Обличчя її було легко скривлене, ніздрі тремтіли.

«Тут все смердить, — думала з огидою. — Смердить людським потом, гноєм, кров’ю, хворобою та смертю…»

Підійшла до першого-ліпшого хворого, але нахилившись над ним, відчула, що бридкий сморід стає сильнішим. Її рука з губкою, вмоченою у відвар, затремтіла, ще до того, як торкнулась гнійників, а губи скривились від огиди, яку дівчина не могла приховати. Тим часом — про що вона не знала — здалеку на неї уважно дивились ясно-блакитні дитячі очі. Люелле не помітила цього. Вся вона зосередилась на тому, щоб перемогти в собі гидливість, ба, навіть ненависть до справи, яку їй доручили Чарівниці. «Чому саме вона, королівська дочка, має займатись цими хворими?» — аж кипіла юнка від гніву. Вона не хоче цього робити, не вміє і ніхто не має права її до цього змушувати. Блакитні дитячі очі на засмаглому зморщеному обличчі тепер уважно стежили за кожним її рухом, а руки водночас невпинно несли хворим полегшення й порятунок. Із рани, на яку Люелле натиснула надто сильно, хлюпнула кров із гноєм, і Люелле, скрикнувши від огиди, жбурнула геть губку й прожогом вилетіла з намету. Сіла в затінку високого дерева й важко дихала з гнівним полегшенням.

Чарівниці й не зогляділись, як промайнув день і запала ніч. Бо й далі метушились біля хворих. Тішив їх кожен знак того, що вдалося комусь допомогти, що хвороба піддалася повністю або хоча би відступила на маленький крок, даючи місце надії. Балансуючи так наполегливо на тоненькій лінії між життям і смертю хворого, Чарівниці майже забули, чого вони прийшли у Пустелю. Айок також не пам’ятав про безмежну втому, ходив по п’ятах за Святим Мужем і допомагав йому, як тільки вмів. Хоча вмів він небагато, швидко спостеріг, що навіть ті дрібниці, на які він спроможний, дають полегшення хворим, і відчував, як навколо серця у нього розливається тепла і лагідна радість, якої він досі ніколи не знав.

Нарешті, коли над Пустелею вже панувала глуха ніч, всі вийшли з шатер і пішли за Пустельником до печер. Там, в одній з них, сухій і прохолодній, було його скромне житло: тверде ложе, прикрите циновкою, простий дерев’яний стіл і один стілець. Тож всі сіли на підлогу — потомлені, але на диво погідні.

— Тепер розумію, чому в тебе немає часу. Тут роботі нема кінця-краю, — сказала дзвінко одна з Чарівниць.

— Нема, — притакнув Пустельник, лагідно всміхаючись. — Якщо вилікуєш одного страждальця, приходять наступні. Страждання не закінчується.

— Але ти весь час відчуваєш себе потрібним. А це… а це прекрасно… — мовив хлопець тремтячим голосом.

— Саме радість, яку дає допомога хворим, і є тією Силою, що їх лікує, — поважно промовив Пустельник. — Тут немає ні дива, ні магії. У моїх руках немає чарів, як у ваших…

— Твої руки добрі, і хворі це відчувають, — озвалась Четверта Чарівниця. — А добро — це Чари.

Усі сиділи якийсь час мовчки. Однак мовчанка не розділяла їх, а об’єднувала. Відчували все сильніше дух святості навколо цього дрібненького, непримітного старця. Може, тому, що його місія на землі була безкінечною, його життя ніяк не закінчувалося?..

— А де ж Люелле?! — зойкнула раптом Третя Чарівниця. — Давно вже її не видно!

— О Боги! Ми забули про неї! — сполошилася Друга. — А це ж ми все своє попереднє життя підпорядковували їй. Справді, дивне це місце, в якому можна аж так про все забути!

Однак коли Айок зірвався шукати дівчину, Пустельник поклав йому долоню на плече:

— Не шукай її зараз. Мені здається, що я все-таки можу вам допомогти, хоча й не знаю нічого про правителів…

Погляди Чарівниць, в яких загорілась надія, прикипіли до його обличчя. Айок затамував дихання.

— …правителі керують людьми, правда? — тим часом казав Пустельник, а місяць, що заглядав в отвір печери, кидав бліді промені на його обличчя. — Володарі — також люди. Володар, отже, не є володарем задля влади, а задля людей. Усе, що він чинить, має служити їхньому благу…

У відповідь стояла мовчанка, повна схвалення. Ця мовчанка підганяла Пустельника говорити далі:

— Пляму на собі має той серед людей, хто не вміє співчувати горю інших і не хоче полегшити їхніх страждань. І немає значення, чи це проста людина, чи король. Це завжди залишатиметься плямою. Однак якщо це стосується володаря, то маючи таку ваду, він не лише не допоможе своїм підданим, не зрозуміє, що вони страждають, і не полегшить їхніх страждань, а може вразити їх глибше й болючіше, ніж звичайна людина. Так, ваша королівна хвора, але я не зможу її вилікувати. Проте якщо у її серці живе хоча би маленьке, найменше зерно співчуття до стражденних, є сподівання, що за сприятливих умов це зерно проросте. Однак якщо у серці немає цього зерна, хвороба невиліковна. І горе підданим, яким дістанеться така володарка, яка би вона не була вродлива, розумна й обдарована. Святий Камінь це знав.

Мовчанку, що запала по його словах — а на цей раз це була мовчанка, наповнена страхом — порушив раптом тихий схлип. Айок зірвався на ноги. Біля входу до печери, невидима в тіні, стояла Люелле, тамуючи тихий плач. Блакитні дитячі очі Пустельника спинились на її стрункій постаті.

— Вона страждає від моїх слів. Якщо це справді страждання, а не зранений гнів чи марнославство, у вас є крихта надії…

— Ти допоможеш нам виростити із цього зернятка прекрасну квітку? — благально спитала Четверта Чарівниця. — Боюся, що ми самі не зможемо вилікувати цю ваду. До того ж, гадаю, що ми у ній також частково винні. Напевно, вона народилася з маленьким зернятком Любові у серці, але ми, Чарівниці, нічого так і не зробили, щоб допомогти йому розвинутись.

— Допоможи нам, святий Старче. Без твоєї допомоги не сповниться Пісня Єдина, Чари якої мають визволити нашу країну, — просив Айок.

— Уся ця країна хвора й страждає. Тільки вона, Люелле, може покласти край цим стражданням, тому допоможи нам, — додала Перша Чарівниця.

— Я не зможу вам допомогти. Проти цієї хвороби моя Сила не діє. Ваша також. Вона сама має собі допомогти.

— Як саме? — схвильовано спитали Чарівниці.

— Нехай залишається тут — серед тих, що страждають. Хай бореться із собою, із своєю огидою до них, відразою до їхніх ран, нехай плекає це крихітне, слабке зернятко. Якщо воно є. Бо якщо це так, то щоразу, коли їй вдасться полегшити страждання ближнього, зернятко ростиме. А коли настане такий день, що вона відчує велику радість у своєму серці, із зернятка народиться квітка, що дасть плід, якого ви так прагнете. Але це має статися само собою, лише з її волі. Інакше та квітка буде штучна, і її зламає перша весняна гроза…

Хоча знову запанувала мовчанка, всі погляди були звернені на обличчя Пустельника, наче хотіли прочитати з нього майбутнє. А він спокійно дивився своїми дитячими очима на Люелле, на Айока, на кожну з Чарівниць. Коли Люелле зустрічалась із цим ясним, добрим поглядом, опускала голову, бо хотіла би побачити в ньому зневагу, навіть гнів. Тільки не цей смуток, що так розуміє слабкість людської природи. Ні, Пустельник не гнівався на неї. І не засуджував її. Він її розумів — і співчував. Для гордості принцеси з роду Люілів це було значно важчою покарою, ніж якби він відвернувся від неї зі злістю чи презирством.