Дочка Чарівниць

Розділ 17

Коли Третя Чарівниця прощалася зі своєю вихованкою, у її сірих очах, так само, як в очах двох її попередниць, промайнуло на мить щось схоже на образу, коли та, не оглядаючись, пішла собі зі своєю новою Опікункою вузькою стежкою серед каміння. Третя Чарівниця ще довго проводила поглядом струнку, майже хлопчачу фігурку колишньої Панянки. Панянка ж — сьогодні вже Дівчина — йшла швидким, бадьорим кроком поруч із Четвертою Чарівницею, стежачи скоса за виразом її обличчя. Однак нічого не могла на ньому прочитати. Трохи прикро їй було те, що хоча й намагалась справити якнайкраще, якнайвигідніше враження, вочевидь, це не вдалося. Обличчя нової Опікунки було спокійне, але похмуре.

— Ви згадували, що ці руїни — Храм? — обірвала вона врешті неприємну затяжну мовчанку.

— Колишній Великий Храм, до якого вирушали двічі на рік мешканці з усього Королівства: на свято Весни, що випадало приблизно у ці дні, що зараз, й у Переддень Зимового Сну, — пояснила Четверта Чарівниця. — На чолі процесії, що вирушала зі столиці королівства, Арджани, йшла ціла королівська родина. Храм був такий же величезний, як високі скелисті вершини гір, що оточували його. Збудували його також із велетенських скальних брил, скріплених глиною. Всередині він був дуже скромний: не висіли в ньому святі зображення, не стояли святі скульптури, підлога не була встелена килимами, не блищало тут золото, срібло й коштовні камені. Храм був лише скелею і глиною — тим, чим наділила його Мати-Природа. Але попри це, а може, саме тому, він був святіший за всі найбагатші храми Великого Королівства разом узяті. Адже зведені з величезних брил стіни оточували Святе Місце…

— …коли так, то навіть якщо стіни й дах зникли, Святе Місце залишилось? — хитро зауважила Дівчина. — Будівлі можуть зникати, але не Святі Місця — якщо вони справді святі!

— Святе Місце не зникло, воно заховане, — відповіла Чарівниця. — Адже цей Храм зруйнували не час, вітер, дощі чи сніги, а землетрус.

— Землетрус? — здивовано вигукнула вихованка.

— Так. Сімсот сімдесят п’ять років тому Урґх І завоював цю країну і лише тоді довідався про Великий Храм високо в горах, всередині якого сховане Святе Місце, що було серцем Великого Королівства та знаряддям його влади…

— Знаряддям його влади? — перепитала Дівчина, нічого не розуміючи.

— Так. Бачиш, Святим Місцем був Святий Камінь, на який ставали нові королівські сини, щоб Камінь міг вирішити, хто з них гідний бути наступним володарем…

— То це тут був Святий Камінь! — повторила Дівчина, вкрай схвильована. — Був і його немає?!

— Урґх І, нищачи Велике Королівство, прагнув знищити також його серце й дух, себто Великий Храм. Війська Загарбників у жадобі нищення й грабежу кинулись у Високі Гори. Так, вони прагнули грабувати, бо ж їм не могло спасти на думку, що Великий Храм може бути лише каменем, скалою, землею і глиною. А вони розраховували на багату здобич. Отож вояки Урґха наввипередки помчали у той бік, який вказали їм зрадники, що завжди знаходяться у будь-якій завойованій державі. Їм видавалося, що немає нічого простішого, ніж здобути Великий Храм, який ніхто не захищав. Однак виявилося, що це була єдина програна битва Урґха, хоча його ворогом було не військо, а сама Мати-Природа. Коні й вояки Урґха звикли не до гір, а до степових рівнин. Поки вони добрались до Храму, чимала частина війська мусила повернутись. Більшість коней кульгала, одні загарбники позривались у провалля, інших повбивали там, де вони стояли, велетенські брили, що невідомо чому зсунулися з місця. Військо Урґха, що з галасом увірвалося у Високі Гори, сном і духом про це не відаючи, розбудило Злі Гірські Луни. Їм не сподобалися загарбники, тож вони змовились проти них і взялися страшити їх своїми голосами. Коли врешті досі численне (хоча й ряди його поріділи) військо Урґха добралося до Храму, раптом почувся могутній глухий гул — і земля задрижала у вояків під ногами. Там, де досі була рівна дорога, розверзалися провалля, куди перелякані вершники провалювались разом зі своїми кіньми, і тоді земля змикалась, ховаючи їх у собі на віки вічні. І хоча все це тривало зовсім недовго, було так страшно, що військо Урґха І, переможене Матір’ю-Природою, втекло з місця, яке видалось проклятим, щоб уже ніколи більше туди не повертатись. Відтоді воно має таку лиху славу, що хоча вже минуло майже вісім століть, жоден з Урґхів сюди ногою не ступив. На жаль, землетрус знищив Храм. Могутні брили його стін завалилися, земля вигиналась хвилями — додолу, а потім догори. Коли нарешті вона заспокоїлась, на поверхні залишились лише рештки підмурівку. А там, де колись було Святе Місце, сьогодні висока скелиста гора, вершина якої, здається, сягає до хмар.

— …а Святий Камінь? — затамувавши подих спитала Дівчина. Бо ж цей Камінь, коли вона тільки почула про нього від своїх опікунок, напрочуд сильно вразив її уяву. Часом вона засинала, і їй видавалось, що бачить цей Камінь: могутня, поросла мохом брила у формі великого шатра…

— Святий Камінь справді зник з людських очей. Але він і далі є, в глибині гори. Гора немовби прикрила Його собою. Часом нам, Чарівницям, видається, що Мати-Природа разом із Прадавніми Силами викликала землетрус, щоб назавжди сховати Святий Камінь від Загарбників. Так, що вже ніколи жоден Урґх до Нього не добереться. Якби навіть йому вдалося подолати забобонний страх і добратись сюди, йому довелось би розвалити всю цю могутню гору, щоб дістатись до Каменя. Але й тоді Мати-Природа була би проти нього, тож лише Боги знають, що Вона би вчинила.

— Тобто ти хочеш сказати, що вже ніхто ніколи не дістанеться до Святого Каменя?! Що він на віки вічні залишиться у серці цієї скелі?

— Я сказала, що до Нього ніколи не добереться жоден Урґх, — відповіла з притиском Чарівниця.

Якийсь час вони йшли мовчки пологими луками, що опускались усе нижче й нижче, все далі від Високих Гір. Там паслись олені й сарни, приглядаючись до мандрівниць випуклими очима.

— Ти не питаєш, куди ми прямуємо? — спитала врешті Чарівниця.

— Думаю… думаю, що знаю, куди, — відповіла Дівчина.

В очах Чарівниці блиснула цікавість і німе запитання.

— Я вже знаю багато сіл і містечок. Знаю Великі Ліси і Високі Гори… — почала непевно Дівчина. — Мені видається, що ви навіщось хочете, щоб я знала все Велике Королівство, отож… Отож, мабуть, зараз ми йдемо туди, де я ще не була. До Арджани, колишньої столиці. Але не знаю навіщо, і мені здається, що це помилка.

— Помилка?

— Так. Ми наражаємось на ще більшу небезпеку ніж та, яка нам досі загрожувала, — пояснила Дівчина. — Адже нас увесь час переслідують Загарбники. Не знаю, чи тільки тому, що ви — Чарівниці, чи ще з якихось причин. Знаю тільки, що коли ми наближаємось до людських осель, небезпека зростає. У кожному селі чи містечку, в якому я була досі, ми завжди чудом рятувалися і нас не схопили. Нарешті останнього разу нас таки справді схопили, і тільки Зорі допомогли нам утекти. Навіть твоя Третя Сестра була безпорадна. Скільки ж разів можна просити Зірок допомагати? Не думаю, щоб їх можна було нудити людськими проханнями частіше, ніж раз у житті. А в столиці ми будемо наражатись на небезпеку більше, ніж десь-інде. І нарешті одного дня нам не вдасться втекти.

— Попри це, ти маєш дізнатись, що таке Арджана. І я тебе запевняю, що тоді ти зміниш свою думку, — наполягла Чарівниця. Дівчина замовкла, знаючи, що зараз останнє слово залишається за ними, за її Опікунками.

«Але одного дня, — подумала, — одного дня я покажу їм, що за них розумніша…»

Як тільки вона це подумала, її щоки запаленіли рум’янцем, бо ж побачила, що на неї пильно дивляться бистрі сірі очі нової Опікунки. Очі, що все розуміють. І хоча не було в них і сліду насмішки, Дівчина засоромилась.

Час до часу відпочиваючи, дрімаючи ночами по кілька годин серед високих трав, а потім знову мандруючи далі, невтомні мандрівниці наближалися до колишньої Перлини Міст, королівської Арджани.

Однак якщо кілька століть тому подорожній, що мандрував до Арджани, уже здалеку бачив її білі вежі, вишукані високі палаци, кам’яниці й громадські будівлі, зелень величезних парків, то сьогодні Арджана скидалася здалеку на злидаря, прикритого жебрацьким плащем, що сховався серед дикої буйної зелені.

Айок, син Великого Урґха III, нудився. Насправді здійснилась його найбільша мрія — адже батько відіслав усіх грізних і ненависних йому вчителів — але натомість у хлопця з’явилось багато вільного часу, з яким він не дуже знав, що робити. Тендітний, невисокий, із світлими, майже дівчачими золотими кучерями, Айок нічим не нагадував свого войовничого батька. Ба, він узагалі не нагадував нікого зі свого роду чи хоча би когось із вояків. Якщо вони назагал були сильні, міцної статури, з різкими вилицями і міцними щелепами, чорноволосі, темноокі й смагляві, то Айок був цілковитою до них протилежністю. Навіть його Материнське Ім’я було химерне, як на звичаї Урґхів. У їхньому роду, доки син не отримав від умираючого батька ім’я Урґх із відповідною цифрою, що вказувала на спадкоємність панування, він носив ім’я, яке дала йому при народженні мати. Ці імена також мали свою родову традицію і звучали, як брязкіт зброї — грізний, горловий звук, так як і батькове ім’я. Материнське Ім’я його батька перед тим, як він прийшов до влади, було Кргак, ім’я діда — Аґрхт. Прадіда у юначі роки звали Верґхт. І лише його ім’я Айок звучало до смішного лагідно, майже по-дівчачому, і надто співучо як на тверду мову роду його батьків.

Це ім’я, особливо в устах його батька, завжди звучало чудернацько, ба, навіть зневажливо. Хоча ні… не завжди. Айок чудово пам’ятає, що ще за життя мами, коли йому самому було дев’ять-десять років, батько вимовляв це ім’я з ніжністю й гордістю. Все змінилося після того, як мама померла, а він, Айок, залишився сам без її почуттів, опіки й ніжності. Тоді його вихованням зайнялися четверо грізних і цинічних учителів, що вчили хлопця володіти мечем, битись на кулаках, їздити на коні й стріляти з лука. І майже щодня виявлялося, що немає й мови про те, щоб Айок опанував хоча би одне з цих жахливих для нього мистецтв. Він падав з коня, проїхавши кільканадцять метрів — хоча кінь ступав поволеньки. Однак коні Урґхів таки не були звичайними кіньми: вони били копитами, кусались, мчали, як вихор, і слухали тільки сильніших за себе. Кожен меч, навіть найлегший, був для Айока надто важкий. Худенькі ручки неспроможні були натягнути тятиву лука, а кулачні бої так його лякали, що Айок, тільки-но бачив плечистого вчителя, відразу ховався у найтемніший закуток кімнати.

Хтозна, може, Айок поволі й з великими зусиллями опанував би щось із того, що намагалися показати йому вчителі, якби перехід до цих занять не був такий різкий і жорстокий. Замість обіймів люблячої ніжної матері — брутальні, грубі штурхани та накази.

Прямо із світу казок і поезії хлопець потрапив у світ жорстоких чоловічих розваг. Айокові було тоді якихось дванадцять років. Саме тоді він чув з маминих вуст останні казки і переказував їй, таємно від батька, свої найновіші вірші. А потім мама померла. Дивна була це хвороба, яка її забрала. Скидалось на те, що мама вмирає поволі, всихає, начебто в’яне у стінах замку, в якому тримав її Урґх як свою дружину. Розкоші можновладців не давали їй жодної радості. Цілими днями вона сиділа з Айоком у своїх покоях і з якимось величезним сумом видивлялася щось у вікні. Коли хлопчик стежив за її поглядом, помічав тільки руїни, сховані у дикій буйній зелені. Набагато пізніше Айок довідався, що ті руїни і ті зелені Нетрі, що оповивають їх, — це Арджана, що була столицею цієї країни перед тим, як тут з’явились всемогутні Урґхи. Айокові здавалося, що мама померла від якоїсь незбагненної туги, сильнішої за її любов до сина, і та нарешті забрала її назавжди.

За рік після смерті мами Айок намагався несміливо розповісти батькові про свої вірші. Показати, що він не такий нездара, за якого його тут всі мають — він уміє писати вірші. Справжні, найсправжніші вірші. Він написав вірш про маму, про шипшину — останню рослину, що квітнула у похмурому замку-фортеці. І яка врешті загине на кам’яних стінах, позбавлених зелені. Батько тоді шалено розлютився. І вперше відшмагав Айока батогом, раз і назавжди заборонивши «белькотати ці нісенітниці, негідні сина справжніх Урґхів».

Айок був майже готовий виконати всі батьківські вимоги, бо ж вельми прагнув його задовольнити, але не міг. Не міг дорівнятись дикістю і силою своїм ровесникам — синам королівських лицарів — і не міг назавжди розпрощатися з тим, що єднало його з матір’ю: зі світом казки і поезії. Це мама із самого малечку вчила його дивитись довкруг своїми очима. А батько з’являвся рідко. Брязкотів довгим мечем, грізно тупотів великими чоботиськами і кричав громовим голосом. Мама навчила Айока любити птахів, тварин, рослин і навіть комашок. Він чудово пам’ятав, як вона не дозволяла йому вбити бджолу чи розтоптати мурашку, а кожна ластівка здавалася йому пташкою з казки про Королеву Ластівок. Тож як би він міг вправлятись у стрільбі з лука і стріляти у ластівок?.. Це мама заселила його дитячий світ уяви добрими Чарівницями, звірами, що живуть у Високих Лісах і вміють говорити, і поезією, що літає на пташиних крилах, на хмарині, що несе в собі дощ, на волоссі вітру. Врешті, мама навчила сина читати і писати — у королівському роді Урґхів, не кажучи вже про лицарів, це було доволі рідкісне вміння. Тільки те, як писала мама, дуже відрізнялося від того, як писались накази його батька.

…і це була перша таємниця, на яку наразився маленький Айок. Він довго не міг її розгадати. Відповідь на цю загадку почала вимальовуватись перед ним із скупо кинутих то тут, то там слів лише після смерті матері, коли хлопчик залишився сам, зустрічаючись лише з ненависними вчителями. Таємниця була цілком неймовірна: його батько, войовничий Урґх XIII, що ніколи не вагався і знав, як йому діяти, учинив незбагненну помилку, за що — як гадали його лицарі — зазнає відплати. Отож Урґх XIII не взяв за дружину одну з племінних князівен свого роду, як його батьки, діди й прадіди, а одружився… з рабинею! Його дружиною стала мешканка завойованої землі, яку одного дня він побачив неподалік свого Замку. З підслуханих шепотів і слів Айок зрозумів: його батька не звинувачували у тому, що він закохався у рабиню. Це було річчю звичайною, чимало лицарів не лише любили своїх рабинь, але й народжували з ними дітей. Проте ці діти також залишалися рабами. Проте батько Айока, Урґх XIII, одружився з цією дівчиною! Знаджений її чарами, він втратив голову і взяв шлюб! Деякі лицарі подейкували навіть, що тут не обійшлося без чорної магії і якогось чаклунства, що цю дівчину, матір Айока, треба взяти й на вогнищі спалити, а не пускати під шлюбний балдахін з їхнім володарем.

«Вона його приворожила», — казали.

Отак Айок, син, що народився у цьому шлюбі, став єдиним і головним спадкоємцем роду. Айок — дитя мішаного шлюбу. Айок — син рабині. Айок — напівраб, наступник УРҐХА!

Айока батькова любов не дивувала. Він чудово пам’ятав Маму — і мимоволі завжди порівнював її з дружинами лицарів. Мама — струнка, вродлива, ніжна. І вони — переважно присадкуваті, міцні, схожі на чоловіків у поведінці. Вони голосно покрикували грубуватими голосами, а мечем володіли так само вправно, як їхні чоловіки. І дітей народжували такими, якими були їхні войовничі, дикі роди. Айок же був такий, як мама: тендітний, вразливий, ніжний.

— Цей хлопець — кара за гріх Урґха. За те, що він порушив родові заборони, — почув він якось понурий голос свого дядька, батькового брата, що розмовляв зі своєю дружиною, тіткою Айока.

— Це кара за вашу слабкість до цих рабинь! — прошипіла мстиво тітка.

Айок відчував себе винним. Йому шкода було батька і його зраджених сподівань. Хлопець знав, що він не гідний того, щоб успадкувати після Урґха XIII завойовану його прадідами Імперію. І не гідний, і не зміг би підтримувати у величезній країні лад і послух. А зрештою, як би він міг утискати співвітчизників своєї матері?! Отож Айок зовсім не дивувався, що його батько все тепліше дивиться на свого небожа, Варґхра.

— От якби він колись віддав йому свій трон, а мене залишив у спокої, — мріяв Айок під час обтяжливих занять із фехтування чи їзди верхи, на яких він тільки ганьбився, коли його кузен і ровесник Варґхр вертів у повітрі величезним мечем.

Так, Урґх XIII, його батько, страждав через нього, Айока. Отож хоча хлопець відчув величезне полегшення, коли вчителі заявили, що вже далі нема чого мучити його навчанням, водночас відчував смуток і сором. Смуток — бо він аж настільки розчарував свого батька, його сподівання й прагнення. Сором, що він аж так відрізняється від решти свого роду. Аж настільки, що для нього немає там місця. Звісно, він уміє писати вірші — але хто це у роді Урґхів або серед батькових лицарів захотів би їх читати? Айок міг би — він чудово це відчував — уміло писати книги про Матір-Природу, про яку він скільки дізнався від своєї матері, але Урґхи королівського роду чванилися пануванням над Природою, а не життям у гармонії з нею, або — о Боги — любов’ю до Неї! Та й книжки ніколи не були потрібні роду Урґхів.

Тому зараз Айок так страхітливо нудиться. Бо ж у цілому Замку немає ані однієї, хоча би якої-небудь книжки. Звісно, у покоях його батька є купка списаних паперів, але там тільки військові накази й звіти. До того ж вони написані примітивною мовою їхнього племені. Такою простацькою, що немає сенсу їх читати. Айок намагався. Але застряг на реченні про те, скільки мішків пшениці зібрали селяни у країні, і на квартальному підрахунку видобутку золота. Запам’ятав тільки одне речення: «Золота — 24 кілограми, втрати рабів — 112». Прочитавши це речення, Айок утік. Бо подумав, що якби його мама не вийшла заміж за Урґха, то також могла би добувати золото, і єдиним слідом від неї було би те, що й вона із тих ста дванадцяти…

…отож Айок не дуже знав, чим би йому зайнятися. Не хотів дозвілля з ровесниками, дивлячись, як вони б’ються на мечах чи навкулачки, видаючи радісні, горлові окрики. Тим більше, не міг дивитись, як хлопці стріляють у птахів, що пролітають над ними.

На щастя, більшість птахів навчились оминати здалека Замок, ніби знаючи, що на них тут чекає жорстока смерть. Смерть — щоб убивці набили собі руку.

Тож Айок нудився, залишений наодинці зі собою. Бо ж скільки можна писати вірші для себе — вони стають гіршими й гіршими. Скільки можна скласти казок, щоб вони не почали повторюватися? І саме тоді, маючи надмір вільного часу, коли вже його батько розпрощався з усякими надіями виховати з нього вояка, Айок довідався, що найцікавіше місце у замку — кухня… Звісно, він боявся. Бо що би зчинилося, якби батькові доповіли, що його вісімнадцятилітній син — ідеальний вік для лицаря — вештається по замковій кухні серед рабів і рабинь і навіть намагається їм допомагати?! Думати про це Айок не хотів. І не думав. Адже замкова кухня стала для нього наймилішим місцем. По-перше, сюди взагалі не заходять лицарі Урґха. Не тупають ногами, не бряжчать зброєю, не репетують, не плюють безперестанку на підлогу, не штовхають одне одного — бо такі у них грубі розваги. Від них не тхне пивом чи вином, якого вони щойно нажлуктились. По-друге, всі жінки, що тут працюють, якось — нехай і віддалено — нагадують йому маму. Вони набагато вищі й стрункіші, ніж жінки з роду Урґха, а їхні голоси тонші й лагідніші, співучіші. По-третє, вони його полюбили.

Спершу це було нелегко. Побачивши королівського сина, всі лякались і панікували. Рабині, коли він заходив, замовкали і горбились, ніби боячись, що зараз їх уперіщать батогом. Багато часу мало минути, щоб вони звикли до щоденних появ хлопця у кухні, перш ніж знову почали розмовляти. А ще довше тривало, перш ніж вони почали під час цих розмов почуватись цілком вільно. І ще вдвічі більше, перш ніж вони його полюбили. І ще удесятеро більше, перш ніж Айок зміг почути з їхніх вуст те, що почув…

Так, удесятеро більше. Бо ж уже майже рік Айок ховається у замковій кухні від ненависних поглядів людей з батькового роду. А на кухні його вітають сердечно і з симпатією. Навіть зі співчуттям. Айок відчуває, що ці жінки справді його люблять. Дехто обіймає його, як мама, чи гладить по голові. Інші намагаються розвіяти його вічну журбу веселими пісеньками. Ніби зовсім забули, що він, Айок, може за кілька років отримати від свого батька ім’я: УРҐХ XIV. Може, але не мусить. Бо ж лицарські роди змовились не на жарт, і шанси сина його дядька, кузена Варґхра, зростають з кожним місяцем. Подейкують навіть, що Урґх його всиновить. Насправді володар ще відштовхує від себе цю думку, йому ще сниться ночами син — відважний лицар, він ще розраховує на якийсь чудо-випадок — але лицарі й родичі шепочуть йому на вухо, що лише так можна це вирішити з честю й не зганьбити такого знаменитого роду.

У замковій кухні, мабуть, ніхто над цим не замислюється. Дівчата і жінки бачать в Айокові напівсироту, у жилах його матері текла їхня кров, вони бачать безпорадного невисокого хлопця, журбу й самотність якого треба розвіяти сердечним ставленням і співом.

…співом. І сталося. Одного дня Айок почув слова Пісні Єдиної, які хтось промурмотів сам до себе. Хлопцеві аж ноги підкосились від зворушення. Бо це була поезія. Щоправда, дуже проста поезія, але зате найсправжніша і самородна — як йому сказали жінки. Цю Пісню створили вітри й дощі, сніги й хмари, річки й озера, дерева й птахи — людина лишень її підслухала. І це була не звичайна поезія, а пророча. Наділена Силою здійснюватися.

І Айок перестав нудитися. Усі ранки й дні він сидів у замковій кухні й записував слова Пісні. І цьому записуванню майже не було кінця-краю. Так багато було версій цієї незвичайної Пісні. Були простенькі версії, що співались по селах, — з простими й короткими римами, і були довгі — з ритмом, хоча й без рим, що лились, як ріка, і були схожими на давні священні Пісні.

Вечорами Айок переписував усе, строфа за строфою, у стару, виготовлену власноруч книгу. Він назвав її Книгою Пісні, вимальовуючи кучеряву першу літеру нового куплета. Слова Пісні западали йому в серце, душу і розум — яким проникав у всі ймовірні значення цих слів, що пронизували майже ціле його тіло. Айок поволі почав відчувати, що він сам є цією Піснею, що він став якоюсь її частиною. І тендітний, не наділений даром боротьби, хлопець переконався, що він — лицар цієї Пісні, і що за Неї і за те, щоб вона сповнилась, він боротиметься. Завжди.