Дочка Чарівниць

Розділ 11

Уже вечоріло, коли Чарівниця з Панянкою нарешті добрались до Лісу. Лише там вони зітхнули з полегшею. У Лісі завжди почувалися в безпеці, тут не могли з’явитися непрошені гості.

Уже сотні років уся природа давнього Великого Королівства наче змовилася проти Загарбників. Рікам подобалося несподівано розіллятися так, щоб залити дороги, по яких досі можна було їздити. Невеличкі болітця раптом розширювалися, погрожуючи затягнути у свої глибини кожного, хто б до них наблизився. Але найбільше збунтувалися ліси. Оті самі Великі Ліси давнього Великого Королівства, які Загарбники збирались дощенту вирубати, аби будувати з колод свої житла і палити поліна у вогнищах.

Великі Ліси були особливою гордістю роду Люілів, і ніхто у всьому королівстві не мав права їх рубати або нищити без дозволу короля. Загарбники ніскілечки не цінували того, чим можна було би одразу скористатися. Отож, озброївшись величезними сокирами, вони почали вдиратись у Ліси навалами. І тоді Ліси збунтувались. Могутні дуби розгортали свої крони, і в затінку під ними ставало темно й моторошно, і навіть підходити до них було страшно. Буки, в’язи, сосни і смереки викручували свої корені так, що люди раптом спотикалися і падали на безпечній начебто стежці. Розлючені корені тут же впивалися непроханим гостям у волосся або хапали за ноги. Лісові птахи й звірята, побачивши чужих, змінювали свої голоси — і навіть жайворонок зловісно ухкав, наче пугач, а ведмідь страхітливо ревів. Однак найбільше розважалися стриги і літавиці, що зазвичай ховалися від людських очей. Проте, коли в Ліс наважувались в’їхати Загарбники, вони кидали свої болота, мочарі, спорохнявілі дупла і зі зловісним хихотінням, прибравши жахливої подоби, тут як тут з’являлись перед зайдами. Ба, траплялося навіть, що упирі, неохоче, щоправда, допомагали своїм далеким родичкам стригам і виходили на землю, хоча й ненадовго, зі свого Підземного Царства, зненацька перегороджуючи дорогу нахабам. Дерева, зрубані сокирами — майже завжди — падаючи, несподівано змінювали напрямок і привалювали своїм тягарем убивць лісу. Коли розлючені Загарбники вирішили, що поспалюють Ліси, то їм самим рідко вдавалося врятуватись від вогню, бо лихий вітер спрямовував його не в глибину Лісу, а на самих Загарбників. Несподіваний дощ, що брався не знати звідки, відразу гасив пожежу. Отож нічого дивного, що Загарбники дуже швидко дали Лісам спокій і вже більше не намагались туди потикатись. Не підкорившись Загарбникам, Ліси здобули перемогу і стали останніми острівцями свободи.

— …і чого ми взагалі маємо виходити з Лісу? — зітхнула Панянка. — Ми тут у безпеці, ми тут щасливі. Тут є і ягоди, і джерельна вода, і зручні печери. І чого всіх вас, Чарівниць, так тягне до людських осель, хоча від цього самі тільки клопоти?

— Ти народилася для людей, не для Лісів, — коротко відказала Чарівниця. — Невдовзі ми знову повернемось до людей. І цим разом поселимось у Містечку.

— У Містечку?! — вигукнула приголомшена Панянка. — Та ти ж сама бачила, що у кожному Містечку сотні Загарбників! Та ж в одному з них мене мало не схопили! Нащо нам воно треба?

— Ти маєш добре знати, як зараз живуть мешканці колишнього Великого Королівства. Мусиш на власній шкірі зазнати їхньої долі, відчути її кривавий піт, — промовила Чарівниця тоном, що унеможливлював будь-який спротив, тож Панянка гнівно стиснула губи й замовкла, бо знала: наполегливість Чарівниць нікому не піддається.

Ніч мандрівниці провели зручно, у великому дуплі стовбура старого дуба. Коли Панянка розплющила очі, відчула, що у заглибинці на її шиї спокійно спить маленька вивірка. Звірятко потягнулося, позіхнуло, показало голівкою на невеличку дірку у стовбурі й щезло. А в дірці була ціла гора ліщини.

— Вона дозволила нам з’їсти горіхи, — вдоволено повідомила Панянка. — Видно, в неї ще десь є запаси…

Мандрівниці вмилися у джерельці, що дзюрчало неподалік, а потім чародійка вийняла зі свого бездонного мішка ножиці.

— А це ще навіщо? — спитала підозріливо Панянка.

— Обстрижемо твої довгі коси, щоб ти була схожа на хлопця. А потім ще раз помиємо тобі голову у дубовій корі, щоб волосся потемніло. До Містечка прибудуть тітка Ольсен зі своїм небожем Кісбе. Ти сирота, і я заопікувалась тобою після смерті батьків.

— Кісбе… Кісбе… — мурмотіла Панянка. — А ти знаєш, це моє перше в житті ім’я, причому чоловіче! Невже я так ніколи й не довідаюсь, яке ж моє власне ім’я, справжнє? А може, у мене взагалі немає імені?!

— У тебе є твоє справжнє ім’я, але ти маєш на нього заслужити. Мине ще кілька років, може, три або чотири, і ти його довідаєшся. І щось мені підказує, що це станеться за досить несподіваних обставин. Щоправда, я не знаю, за яких, але в кожному разі, за інших, ніж ми, сестри Чарівниці, собі уявляємо. Пам’ятай, що передчуття майбутньої долі та інтуїція — це ще одна частка натури Чарівниць.

— Несподівані обставини? Не знаю, чому, але це звучить привабливо, — зауважила Панянка.

А під час цієї розмови Чарівниця енергійними рухами обрізала довге золотисте волосся своєї вихованки. Ясні пасма падали на м’який темно-зелений мох, але недовго там лежали, бо відразу зліталися птахи, хапали у дзьобики миготливі пасма і несли до своїх гнізд. Панянка подивилась на своє відображення на поверхні озерця й побачила схудле чуже хлопчаче обличчя з великими сіро-блакитними очима, обрамлене короткими темними кучериками.

— Кісбе… — всміхнулася задоволена Чарівниця. — Присягаюсь Святим Каменем, що ніхто тебе не впізнає.

За мить обидві швидким кроком йшли Лісом, а коли вийшли на найближчі луки, здалеку вже видно було Містечко.

— Послухай, Кісбе, мій небоже, — розпочала Чарівниця у ритмі своїх швидких кроків. — Я, твоя тітка Ольсен, взяла тебе під опіку п’ятнадцять років тому, коли твої убогі й виснажені батьки померли від тифу. Ми жили в Селі, але своєї землі у нас не було. Жилося нам дуже скрутно, тож зараз ми прийшли у Містечко у пошуках якоїсь роботи і житла. Запам’ятай це все і нічого не переплутай.

— Ох, я не така дурна, — відрізала нетерпляче Панянка, занепокоєно поглядаючи на все ближчі стіни Містечка. За п’ятнадцять років свого життя вона у містечках була тільки двічі. Перший раз прокрадалась через містечко вночі, другий раз, коли вона минала його, її мало не схопили разом із Опікункою. Першого разу, вночі, Містечко видавалося їй прегарним, майже казковим — високі кам’яниці, вежа ратуші, маленький ринок, годинник на вежі. Там вона вперше почула Пісню Єдину. А другого разу Містечко показало їй свій страшний, тривожний бік — воно було місцем, де жили Загарбники.

— Краще вже на Селі мешкати, — шепнула сама до себе. Хоча по щирості, Села вона також не знала, бо ж завжди жила на околиці. — Але насправді я люблю тільки Ліс, — зітхнула Панянка, коли вони швидкою ходою ввійшли за Містечкові мури. Її Опікунка йшла, випроставшись, і з сивої, розкуйовдженої сільської жебрачки вона перетворилася на сильну зрілу жінку, потовчену життям, але ще здатну працювати.

— Куди ви, телепні, лізете? — замислена Панянка аж підскочила, почувши над собою цей чужий ворожий голос. У широкій брамі, що вела в глибину Містечка, стояв Загарбник зі списом, перегородивши їм дорогу далі.

— Ми шукаємо роботи, ясновельможний пане, — пробелькотіла Чарівниця. — На селі взимку нічого їсти, а в місті цілий рік є якась робота… Ось ми з хлопчиком… це небіж мій…

— Годі патякати, — грубо обірвав її вартовий. — Вам сьогодні пощастило. Можете попитати в Ратуші. Там шукають робітників будувати новий міст, бо старий вже розлетівся. Буде вам дах над головою і що їсти…

…і штовхнув їх так сильно, що Чарівниця заточилася на найближчу стіну.

На вулицях Містечка було порожньо. Ніхто добровільно не виходив зі своїх домівок, які давали оманливе відчуття безпеки. Лишень зрідка якийсь переляканий перехожий прослизав попід стінами будинків. Будинки були наче напівзруйновані. З-за брудних шибок часом виглядало чиєсь сполохане обличчя й відразу зникало. Лише Загарбники галасуючи проїжджали на своїх великих чорних конях, виблискуючи збруєю і байдуже поглядаючи на побиту життям жінку з худющим хлопчаком.

— Тут мало статись щось недобре, і до того ж недавно, — шепнула Чарівниця до своєї вихованки. — Життя в Містечках віддавна вже перестало бути радісним, жвавим і спокійним. Воно не минає в приємній праці, але не аж таке вигасле.

У цю мить на вулиці з’явився чималий загін Загарбників. Навіть не зсідаючи із коней, вони взялися гатити списами у двері й вікна найближчих будинків, аж тріски летіли та сипались друзки скла з віконних шиб.

— На вихід! Гайда! Ану, до роботи! — репетували і далі били шибки й ламали двері.

— Бургомістр звелів міст будувати! — верещав один із Загарбників у багатому обладунку. — Всі мешканці, окрім старих і дітей, мають з’явитись біля річки! Хто за п’ять хвилин не вийде з дому, опиниться у в’язниці!

— На вихід! Хутчіше! Ворушіться! — дерли горлянки вояки, з безглуздою злобою псуючи і без того попсовані стіни.

Із найближчих домівок поволеньки почали виходити люди — чоловіки, жінки, підлітки. Схудлі, зодягнені в якесь дрантя, з переляканими обличчями, їх ставало все більше, і вони брели вперед незграбною юрбою. Чарівниця і Панянка приєднались до них.

— Гей, ви! — почули раптом. — Я вас не знаю! Ви звідки взялися?

Чорний Загарбник у багатому обладунку перегородив їм дорогу своїм списом.

— Із села, вельможний пане, — пролебеділа покірно Чарівниця. — Але там голод, бо зима, то ми сюди прийшли з небожем роботи шукати і якогось харчу й даху над головою…

— Це ви добре втрапили, — зареготав Чорний. — Відучора двадцять будинків залишилось без господарів, можете вибрати собі, який захочете, мої вояки і так вже все звідти порозтягували!

Чарівниця з Панянкою знову злилися з натовпом, що у покірній мовчанці, у понурому переляку брів у нижню частину Містечка до ріки.

— Що тут трапилося? — спитала пошепки Чарівниця найближчого сусіда. Той підозріливо глипнув на неї з-під опущених повік і не проронив ані слова.

— Добра жінко, що це тут сталося? — знову поспитала Чарівниця, звертаючись цього разу до ще молодої схудлої жінки.

— Двадцять найшанованіших у Містечку родин поклало голови на плаху вчора, — прошепотіла та.

— За що?

— А я знаю? Та й краще не знати нічого. Затям собі це, — відповіла Жінка, неспокійно роззираючись довкола. А потім пошепки додала: — Вони ночами співали Пісню Єдину. А може, й не співали? Хто їх там знає? Може, вони хотіли когось стратити, ну то й стратили. І краще нікого не випитуй, бо ніколи не відомо, з ким говориш. Невідомо, хто там потайки Загарбникам служить, нехай і за кусок хліба. І не можна їх за це звинувачувати, бо діти голодні, а хліба весь час замало. Дають по п’ять скибок кожному, хто працює, але якщо вдома сидять малі діти чи старі батьки, то не вистачає. А їм не дають нічого.

Жінка замовкла. У тиші було чути тільки, як ноги човгають бруківкою. Панянка, змушена брести у цій юрбі, відчувала, як від гніву в неї холонуть ноги й руки, і кров відливає від голови. В уяві вже бачила, як перетворює всіх Загарбників на безпорадних бридких хробаків, їх топче ця принижена юрма рабів, а потім вона, Панянка, створює величезні гори хліба, яким можна нагодувати всіх голодних.

…ні, цього я не вмію. Не вмію створювати хліб, і сумніваюся, що його можна створити з допомогою магії, — шепнула сама до себе. — Мабуть, хліб можна створювати тільки працею. Справжній хліб.

І згадала, як кожна з її Опікунок-Чарівниць виймала зі свого бездонного мішка шматки сушеного м’яса й хліба, у нескінченній, здавалось би, кількості, але з’ївши їх, Панянка знову дуже швидко відчувала голод. Бо це був чарівний хліб і чарівне м’ясо, що давало оманливе почуття ситості — щоб можна було якось ошукати голод. І тому врешті завжди треба було йти у Село по справжню їжу.

…навіть якби я перетворила одного чи кількох Загарбників у щось огидне чи безпорадне, то решта й так встигла б мене вбити — зітхнула Панянка про себе, думаючи безсило, що все-таки магія — це не все. Магія — це дуже мало.

Але якщо не магія, то що може допомогти цим людям? Що або хто? Мабуть, нічого і ніхто — завершила вона про себе цю думку. Чарівниця, що йшла поруч, спостерігала за нею, і раптом Панянці здалося, що її думки цілком відкриті для її Опікунок, видимі, як на долоні, і що, незважаючи на всю цю невеселу ситуацію, Чарівниця потай всміхається сама до себе. І на мить Панянку охопила шалена лють — лють людини, що безпорадна супроти Загарбників і безпорадна також перед своїми Опікунками. Але вона відразу притлумила це почуття.

Над річкою височіли величезні брили й стоси деревини. За мить всі тягали їх — обливаючись потом — туди, де вже кипіло будівництво. Час до часу натруджені й слабкі людські руки не могли втримати каміння, і тоді над їхніми головами свистів батіг Загарбника. Десять годин тривала ця мозольна праця, якій, здавалось, немає кінця. Руки Панянки — які досі торкалися лише квітів, галузок дерев і клубочків вовни — були стерті до крові. На спині темніла товста кривава смуга від удару батогом — його вона витримала, зціпивши зуби, під суворим поглядом Опікунки, що велів їй мовчати.

Коли пізно ввечері у чужій і похмурій хаті Панянка зі стогоном впала на брудну абияку постелю, вихлюпнула всю свою образу на Чарівницю:

— Я не помітила в твоїх очах навіть іскорки співчуття до мене, — вигукнула гнівно. — Ти хоч би сльозинку зронила, коли ця потвора шмагонула мене!

— У моїх очах немає іскорки співчуття, бо є велике море жалю. І це не жаль до тебе, а до тих нещасних, — відповіла жорстко Чарівниця. — Вони так живуть роками, день у день, страждають від голоду, працюють до сьомого поту, терплять побої. А ще їх кидають у в’язницю і засуджують на смерть. А ти пробула разом з ними якихось десять годин!

Панянка мимоволі відчула сором. У похмурій вбогій оселі, де по кутках ще досі висіла одежа й лежали речі попередніх, вже покійних мешканців, запала тиша.

— Чого вони не бунтують? — спитала Панянка. — Адже їх більше, ніж Загарбників!

— Так, але вони зовсім беззбройні. Слабі й голодні. І коли ти роками живеш у рабстві й постійно бачиш, як умирають твої брати й сестри, воля до бунту у тебе зникає. І ти думаєш вже тільки про те, щоб якось вижити. Дехто за трошки кращу долю готовий продати своїх друзів і навіть рідних. Тільки раз на багато років з’являється людина, в якій ще жевріють відвага й гідність. І вона закликає до бунту. Проте її гірка доля — смерть від рук Загарбників — відлякує інших.

— Навіщо ти мене сюди привела? — прошепотіла врешті Панянка.

— Щоб ти на власній шкурі відчула, як живуть мешканці колишнього Великого Королівства.

— Мені конче треба це відчути?

— Треба. Просто треба, — відповіла Чарівниця. — Знати про це не достатньо. Це треба відчувати. Що з того, що я тобі розповідала про тяжку долю твоїх співвітчизників? Лише сьогодні ти справді знаєш, яка вона тяжка. А зараз спи, бо завтра на світанку нас знову чекає каторжна праця над річкою.

Натруджена Панянка підняла голову зі свого ложа:

— А коли ми звідси підемо? — спитала вона майже благально.

— Ми залишимось тут на рік. І весь цей час, день за днем, ти смакуватимеш справжнє життя мешканців цієї країни. Разом з ними будеш конати від голоду, разом з ними працюватимеш до кривавого поту, разом із ними страждатимеш і плакатимеш. І пам’ятай: тобі жодного разу не можна вдатися до чарів, бо це обернеться проти тебе.

— Але чому?! Чому?! Чому?! — кричала Панянка, б’ючи кулачками об підлогу, хоч і мала руки в ранах.

— Ти вже вивчила, хто така Мати-Природа, як її шанувати й дорожити нею, як не ламати її Святих Законів. Тепер знатимеш, що таке Природа Людини, як її розуміти й поважати.

— Невже ти хочеш сказати, що я маю поважати цих принижених, зацькованих, як звірі, людей? — вигукнула обурено Панянка. — Як звірі? Та що я кажу? У кожної тварини більше гідності, ніж у будь-кого з цих людських істот, яких я бачила над річкою! Будь-яка миша, стонога чи дощовий черв’як варті більшої поваги, ніж вони всі, разом взяті. І цих людей я маю поважати! Я, що можу розмовляти із Зірками? Я, що можу перетворювати шишки на рудих лисенят і навпаки? Я, що вмію читати чужі думки? Я, що можу кожного Загарбника перетворити на кабана — і хай собі рохкає?! Я маю їх поважати?!

— Так. Саме ти. Не хтось інший, а ти, — спокійно відповіла Опікунка й заплющила очі. Вже за мить Панянка почула її спокійне, глибоке дихання. Сама ж вона довго не могла заснути.

Думки, як весняна гроза, бушували в ній. Роєм роїлось безліч думок і шалених відчуттів, що цілком виключали одне одного. В очах Панянки стояли сльози болю за дитину, яку на смерть привалила тяжка брила — і сльози люті, бо чоловік, що стояв поруч, вдав, ніби нічого не трапилося, — аби тільки не привернути до себе уваги Загарбника. Її охоплювала шалена лють, коли вона думала про людей, які видирали одне в одного хліб. Огортав сповнений смутку подив, коли вона пригадала бабусю, що ділилася своїм окрайцем з внучкою.

Однак почуття зневаги переважало. Глибокої, безмежної зневаги до покірних, переляканих людей-рабів.

— Мої співвітчизники, — прошепотіла злісно. — Ох, як же далеко їм до королівської гордості орла чи сповненої гідності сили ведмедя! І до невеличкої, але справжньої незалежності горобця їм також далеко. Дурні, тупі люди…

З такими думками Панянка нарешті заснула — на нужденній чужій постелі, де ще вчора лежала чиясь голова — а сьогодні ця людина була мертва.

— …віддаючи життя за Пісню Єдину? — пробурмотіла крізь сон. І вже не могла зрозуміти зв’язку між цими всіма такими суперечливими образами.

А Чарівниця, яка начебто спала глибоким сном, пильно стежила за потоком її бурхливих думок і міркувала про те, куди ж цей потік потече.